Вступ.

1. Організація влади та нормативна регуляція поведінки в умовах первісного ладу.

2. Визрівання інститутів класового суспільства та шляхи формування держави і права.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Узагальнюючи характеристику прав та норм поведінки первісного суспільства, можна констатувати зародження перших зачатків влади.

Вже в період існування первісного стада, коли тільки формувалася цілеспрямована діяльність з використанням відповідних засобів праці, завершувався біологічний розвиток людини, виникали перші примітивні житла та знаряддя праці, люди об’єднувалися в досить сталі колективи. Незначним за своєю чисельністю праобщинам була властива наявність основ соціальної організованості, яка базувалася на владі вожака, мала безпосередній характер, існувала у вигляді візуального чи зв’язкового спілкування, відображувала спільність інтересів первісних людей.

Більш чи менш упорядкована форма соціальної організації виникла за добу родової общини. В її основі були колективізм у виробництві і споживанні, загальна власність і зрівняльний розподіл засобів до життя.

У тих умовах, коли єдиною формою усвідомлення соціальних зв’язків було відображення у свідомості людей спільності інтересів у вигляді рідства, провідну роль у піклуванні про сім’ю відігравали жінки. Об’єднання родів і племена здійснювалося на основі шлюбних зв’язків внаслідок заборони їх всередині роду. Спільною властивістю роду була земля – головний засіб для полювання, збирання врожаю, виготовлення примітивних знарядь праці. Низька ефективність виробництва забезпечувала лише необхідні життєві потреби на основі зрівняльного розподілу в інтересах усіх членів роду незалежно від участі у спільній трудовій діяльності, але за індивідуальними потребами.

1. Організація влади та нормативна регуляція поведінки в умовах первісного ладу

Первісне суспільство в своєму історичному розвитку охоплює величезний період – від появи людини до виникнення перших цивілізацій. Упродовж цього часу сформувався фізичний тип сучасної людини, яка, пристосувавшись до клімату, створила найпростіші житла і знаряддя праці, започаткувала творення перших духовних цінностей, виробила первісні форми організації громадян та правила взаємовідносин між її членами.

Первісна епоха властива усім без винятку формам людської спільноти. Важливими джерелами для вивчення суспільних відносин первісного суспільства є археологічні, етнографічні та антропологічні матеріали, а також фольклорні пам’ятки, здобутки лінгвістики, геології.

Проблема періодизації первісного суспільства є однією з найбільш дискусійних, хоча ще в античному світі давньоримський філософ Тіт Лукрецій Кер зробив припущення про наявність в ітсорії первісного суспільства кам’яної, мідної та залізної епох. Також цією проблемою займалися іспанський єпископ Іелдор Севільський (570-636), французький філосов-просвітитель Ж. Кондорсе (1743-1794), датський вчений К. Томпсен (1788-1865), шведський природодослідник С. Нільсон (1787-1887) та видатний американський історик, етнограф і археолог Л.-Г. Морган (1818-1881). Нині концепція Моргана поглиблена і уточнена.

Для першого періоду первіснообщинного ладу, який умовно називають дикунством, є характерними “поступове виділення людини з тваринного світу, привласнення готових продуктів природи, створення найпростіших знарядь праці, здобування вогню та виникнення зачатків суспільних відносин”. Першою формою суспільних відносин було первісне людське стадо, в межах якого відбувалося становлення суспільної людини.

Другий період – родовий лад, або варварство, був часом повного утвердження системи виробничих відносин первісного суспільства. За родового ладу основним осередком суспільства був рід, що об’єднував групу людей, зв’язаних спорідненням. У цей період виникає скотарство і землеробство.

Для нижньої фази варварства характерне запровадження гончарства. В східній півкулі середня фаза варварства почалася з одомашнення тварин, а в західній півкулі із догляду за рослинами та використанням у будівництві неопаленої цегли та каменю.

Сучасні дослідники в основу періодизації кладуть розвиток форм суспільної організації первісних людей. С.Т.Толстов запропонував розділити первісне суспільство на первісне стадо, первісну общину (материнський рід) , військову демократію. Т.Т.Єфименко виділив періоди первісного стада, первісної общини неандертальців та первісної родової общини. Всі дослідники сходяться на тому, що для первіснообщинного ладу є більш-менш характерним послідовний колективізм у виробництві і споживанні, спільна власність і зрівнювальний розподіл.

Початкову форму організації суспільства у вітчизняній суспільствознавчій науці часто називають первісним людським стадом. Інколи замість цього поняття використовують термін “праобщина”, початок якої збігається з виділенням людини з тваринного світу й утворенням суспільства[6, c. 18-19].

Звичайно, виникнення цілеспрямованої трудової діяльності викликало зміну ставлення людини до природи, а також зміну відносин між членами первісного людського колективу. Життя праобщини мало здебільшо осілий характер протягом багатьох століть. Значну роль тут відіграло полювання. Тварин лякали шумом, вогнем, кидали в них камені або гнали до глибокої ущелини чи прірви і там добивали їх. Мисливство, насамперед полювання на великих тварин, найбільше стимулювало зростання організованості праобщини, змушувало її членів згуртовуватися в трудовому процесі.

У процесі переходу від родової общини до територіальної головним чином розвивалися стосунки між однородцями. Особливо даний процес прискорювався з виникненням війн, переміщенням населенням. Цьому також сприяло примітивне рабоволодіння з його широко використовуваним звільненням рабів, шлюбами між вільними та рабами та використанням рабинь як наложниць.

Первісна людина думала про свій рід, як про щось ціле, сама вона складала лише частину цього цілого і зовсім не головну частину, якою нікчемною вона була перед лицем грізної природи, якої перестала частиною роду. Якщо було видно узгодження волі окремих індивідів з волею цілого, яке перетворилося в спадкову звичку. Цю звичку в 1625 році Гуго Грецій назвав зачатками права.

Правила життя у племен, які жили в різних кліматах, оточені різними сусідами різні. Наприклад, в племенах, які жили на крайній Півночі виконувати одні звичаї обов'язково, інші – лише бажано, інакше будуть насміхатися. Так, соромно боятися смерті, просити помилування у ворога, красти, перекинутися човном в гавані, боятися вийти в море під час бурі, першому ослабнути, показати жадобу до їжі, вихвалятися, ласкати жінку в присутності сторонніх.

Не можна допустити братовбивства і обов'язкова родова помста. Священним був також поділ на класи, звичаї на полюванні і рибальстві, племінні обряди релігійного характеру. На всіх ступенях розвитку виробились звичаї, які намагались протидіяти розвитку окремої людини за рахунок шкоди суспільству.

У всіх відомих первісних народів виробився дуже складний уклад родового життя, і в усіх тих написаних “укладах”, які охороняються переказами, є правила на всі викладки життя. Одні з них зберігають форми, які встановлені для здобування засобів харчування кожного окремо і всього роду разом. В них визначаються основи користування тим, що належить всьому роду: водами, лісами та інколи плодовими деревами – дикими і насадженими, мисливськими областями, а також човнами, є також строгі правила для полювання і кочування, правила для збереження вогню.

Потім визначаються особисті права і особисті відносини: розподіл роду на відділи і система можливих шлюбних відносин. Сюди також відносяться: правила виховання юнацтва, інколи в особливих “ довгих хинсах”1, як це робилось у первісних людей на Тихому океані; відношення до старих і новонароджених, заходи попередження гострих особистих зіткнень, а також зіткнень з сусідськими родами, особливо в тому випадку, якщо це може призвести до війни. Особливо свято поважають установки, які торкаються релігійних вірувань і обрядів, пов’язаних з нормами роду, полюванням, переселенням[8, c. 23-26].

По мірі розвитку суспільного життя відбувався перехід від інстинкту спілкування до розуміння необхідності справедливості в суспільних відносинах. В кожному суспільстві бажання і пристрасть одних людей невідворотно зіштовхуються з бажаннями інших і ці зіткнення тривали б до розпаду суспільства, але в первісних людей розвинулося почуття про рівноправність усіх членів суспільства. Якщо одна людина нанесла іншій рану, то відплата повинна була бути такою ж, але ні в якому разі не більшою.

В родовому побуті людина навчилася спочатку основному правилу: не робити другому того, чого не бажаєш, щоб робили тобі, і стримувати тих, хто не хотів підкорятися цьому правилу. Потім в людини розвинулась властивість ототожнювати своє особисте життя з життям свого роду.

Поняття про добро і зло виробилось не на основі того, що є добро і зло для окремої людини, а на тому, що є добро і зло для всього роду. Наприклад, принесення людських жертв для умилоствлення грізних сил природи – вулкану, морю, землетрусу. “Звичаєве право” для первісної людини більше, чим релігія для сучасної: воно складає основу його життя, а тому самообмеження в інтересах роду, а в окремих випадках самопожертва з тією ж ціллю саме звичайне явище.

В житті людини з самих ранніх часів виробилось два види відносин: всередині самого роду та з сусідніми родами, і тут утворився грунт для зіткнень та війн. Робились спроби впорядкувати взаємні відносини двох сусідніх родів. Заходячи в хижу, обов'язково зброю треба залишати при вході і навіть у випадку війни між родами обов'язково треба додержуватися деяких правил відносно колодязів і стежок по яким жінки ходять по воду. Але взагалі відносини до сусіднього роду (якщо з ними не ввійшли в федерацію) були зовсім інші, ніж всередині роду.

Спочатку рід складався з однієї сім’ї, потім з’являються сім’ї, причому жінки повинні були братися з другого роду.

Окрема привела до розпаду попереднього устрою, так як давала можливість накопичення багатства[9, c. 17-19].

Держава є формою організації суспільного життя, системою управління, що забезпечує цільність суспільства, його правильне, стабільне функціонування. Тому виникнення її обумовлено відповідними потребами у зміні його станів, у першу чергу, ускладненням власне соціального життя, якісний стрибок якого виявив неспроможність "первинної демократії" у нових умовах ефективно виявляти, забезпечувати та охороняти загальні інтереси. Виникнення держави обумовлено потребою суспільства зберігати свою цілісність за його розшарування на нерівні за своїм становищем соціальні верстви, в здійсненні ефективного соціального управління за умов збільшення населення, заміни безпосередніх родових зв’язків на опосередковані продуктами виробництва, що є проявом ускладнення суспільного життя.

Всі ці та інші зміни в розвитку суспільства призводять до необхідності у черговому поділі суспільної праці на матеріальну та ідеологічну, а також остаточного відокремлення зі сфери матеріального виробництва прошарку населення, який за своїми якостями та здібностями був би спроможний адекватно осмислити закономірності розвитку суспільства, збереження його цілісності та нормальних умов існування.

Етап поділу суспільної праці призводить до розшарування суспільства на два угруповування, різних за джерелом виникнення, функцій, закономірностей розвитку. Угрупування членів суспільства, щр були зайняті безпосередньо у матеріальному виробництві, виникли і об’єднувалися на основі єдності матеріально-виробничих і соціальних інтересів, а ті, що займалися управлінням, — на соціальних та політико-управлінських.

Подальше збільшення населення, розвиток продуктивних сил, утворення спільності більш високого порядку ніж община, та обумовлена цими процесами зростання конфліктних ситуацій приводить до того, що охоронна діяльність із безпосередньо суспільної трансформується у професійну. Для виконання охоронних функцій в общинах і племенах утворюються відповідні посади, що й було первинною формою державної влади. Завершення розпаду влади родового ладу і утворення власне держави пов’язане з встановленням публічної влади, що є її суттєвою ознакою. Якщо армія і флоту первинна форма публічної влади існували у вигляді озброєної сили пануючого класу, що безпосередньо зливалися з ним, і тому протистояли тільки більшості населення, то створення поліції є наступним етапом відчуження держави від суспільства. Держава виступає вже як озброєна влада, яка відокремлена і стоїть не тільки над більшістю населення, але й над кожним окремо членом пануючого класу. Публічна влада повністю не зливається з державою – це особливим чином організована влада фізичного примусу у вигляді армії, флоту, поліції, в’язниць.

Особливість місця і ролі публічної влади в державі визначається її матеріальністю, що якісно відрізняє її від ідеологічної сили держави, яку значною мірою формує чиновництво. Із виникненням писемництва виникає і з’являється можливість втілення велінь і рішень чиновників і письмову форму, що робить можливим доведення цих рішень до загального відома усіх членів суспільства.

Розвиток держави як самостійної ідеологічної сили суспільства привів до відокремлення права у формі письмових законів від безпосередньо матеріального життя, перетворення звичаєвого права у загальнообов’язкове, здійснення якого забезпечувалося методами фізичного та економічного примусу[3, c. 29-31].

2. Визрівання інститутів класового суспільства та шляхи формування держави і права

З розвитком родових общин змінювалася і організація влади, переважно в напрямку ієрархізації органів влади. Велике значення надавалося єдності суджень, а не рішенням більшості. Запроваджується принцип представництва і голови господарств входять в родові общинні ради, а їх голови – в ради племен. Орган вищого рівня мав певні повноваження щодо нижчого. Відбувається поділ влади на світську, військову, релігійну.

Поряд зі старійшинами, військовими вождями з’являються інші лідери – так звані “великі люди”. За рахунок своїх особистих якостей та багатства набувають вони авторитету серед сородичів.

З’являються перші ранньокласові суспільства з формальними стосунками серед населення. Держава виявляється найкращою формою організації суспільного життя. Право займає переважаюче місце серед інших соціальних норм.

Ці обставини обумовили і відповідну організацію влади – первісного народовладдя. Суспільні справи вирішувалися волевиявленням усіх дорослих членів роду на їх зібраннях. Роди очолювалися старійшинами – найбільш поважаючими та досвідченими людьми. Всі були рівними, ніхто не мав привілеїв. Старійшини, поряд з іншими членами роду, приймали участь у спільній трудовій діяльності. Їх влада засновувалася на особистому авторитеті, інтелектуальних та самостійних достоїнствах, добровільному виконанні їх рішень членами роду. Ця влада поєднувалася з родовою общиною, не відокремлювалася від неї, уособлювала господарську, військову і наглядову функцію. У разі порушення звичаїв суспільний примус застосовувався у вигляді лайки, фізичного покарання, вигнання з роду. Міра покарання визначалася старійшинами.

Історичний процес пов’язаний із улаштуванням людського співжиття. Це стосується як родової організації, так і держави. Патріархальна система поступається місцем політичній системі, чим було започатковано цивілізацію. У межах держави завершився перехід від неформальної спільності до формальних стосунків диференційованої соціальної структури. Утворилася нова форма обумовленості поведінки людини.

Пута родоплемінного зв’язку змінила система етнічних, політичних стосунків. Утвердилося поняття родоплемінної дисципліни. Держава виявилася єдиною можливою формою організації суспільного життя. Вона підняла людство до вищих форм соціальної організації. Будь-яка держава має свої специфічні ознаки: публічну владу, територіальний поділ, писемність, мову і закони.

Держава – основне знаряддя політичної влади в суспільстві, яка виникла в результаті суспільного поділу праці, появи приватної власності і утворення класів. При цьому важливу роль виконує право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою. Політичні системи в давнину мали подібні ознаки і властивості, зумовлені суспільно-економічною формацією. Ці системні періоди спаду і піднесення, застою, руху вперед і назад.

Одночасно з державою і писемністю з’являється і право, яке потісняє інші соціальні норми (звичаї, традиції), що виникли раніше. Будь-яка соціальна організація є спільна діяльність людей з метою задоволення їх потреб. Вона здійснюється за допомогою соціальних норм. Без них людське суспільство не могло б проіснувати і дня[4, c. 34-36].

Право виникає як сукупність нових соціальних норм, обов'язкових правил поведінки, що формуються державою застосовуються і охороняються нею силою примусу. Спочатку воно діє у вигляді фіксованих звичаїв, виданих заможному стану, згодом, їх доповнюють і змінюють норми права і закони. Правові приписи посідають провідне авторитарне місце серед інших соціальних норм: звичаїв, традицій, норм моралі, релігійних канонів.

В давнину вважали, що людина за своєю природою егоїст, інстинкт самозбереження в неї переважає й поступається своєю першістю іншим почуттям лише у хвилину гострої небезпеки для суспільства і її дітей. І все-ж, якщо у людини є ідеал, то вона встановлює внутрішній регулятор поведінки. І проступки проти ідеалу викликають почуття провини.

Давні люди усвідомлювали значення таких цінностей, як справедливість, моральність, законність, свобода, совість, милосердя. Людина шукала у законі покровительства, безпеки, захисту своїх прав та інтересів, а за екстремальних ситуацій бачила в ньому останній шанс на порятунок.

Давні перекази та легенди багатьох народів у різних варіантах відтворюють початкові основи моральності, на яких базувалися стосунки між людьми. В одній із легенд йдеться про часи, коли “правив всевишній Світ, який взяв за дружину Совість, що опустилася до нього з неба. Від них народилася Краса, Правда, Хоробрість, Відвага, Віра, Надія, Любов і, насамкінець, Доброчинність”.

Прабатьківщиною світової цивілізації є Стародавній Схід. Ще в 4 тисячолітті до н. е. в родючих долинах великих річок Африки і Азії виникли перші ранньокласові держави. Література, мистецтво Стародавнього Сходу, твори давніх мислителів про справедливість, право, законність, людські стосунки досі вражають і дивують наших сучасників.

Теплий клімат Єгипту і Месопотамії, Індії, Південного Китаю в умовах надлишку родючого ґрунту і регулярних розливах річок забезпечував людині, якщо не було воєн, сприятливі, умови для існування. Витрати на одяг, взуття, паливо були мінімальними. Розвиток скотарства, землеробства відкривав можливості для отримання додаткового продукту, призводив до збагачення й відокремлення родового панства, руйнував патріархальну організацію, основним принципом якої була спільна власність і рівність усіх членів общини[1, c. 27-29].

Для первісних людей єдиною владою була громадська думка. Вона регулювала громадське життя , правила поведінки. Основа норм поведінки багато в чому залежала від релігії. У кожному племені були свої мислителі, вчені, знахарі, пророки, лікарі. Рівень їх знань був набагато вищим, ніж у співгромадян. Знання трималися в таємниці, передавалися лише вибраним. Володіння цими секретами перетворювалося в могутню силу в руках окремих осіб та їх спільників і використовувалося для підкорення інших членів общини.

Спочатку родоплемінна знать дотримувалась принципу рівності і корисності для всіх членів общини, а згодом стали втримувати матеріальні блага в своїх руках, віддаючи їх частину своїм родичам, які виконували управлінські функції.

Держава слугувала не лише знаті, а й виконувала ряд функцій в інтересах всього суспільства.

У ІІ тисячолітті до н. е. в басейні річки Хуансе виникли царства Шань Чжоу, Цінь, Хань. Основну масу становили общинники, народ (шінь). Це були землероби, воїни, ремісники, купці. В одному із стародавніх написів зазначається: “Землероби повинні жити серед полів, воїни – в місцях дозвілля і бенкетів, ремісники – при палацах правителів, купці – біля базарів. Обов'язки станів фіксувалися в законах. Люди поділялися на “благодушних” і “низьких”. “Благодушні” напружували свій розум, “низький” люд напружував свою силу. Це установка правителів старовини”.

Основна маса рабів, невільників формувалась із полонених, їм відрізували ліве вухо. Ієрогліфи зображували рабів, які стоять на колінах із зв’язаними руками. Рабами ставали засуджені до каторжних робіт, а також особи, які потрапили у невідплатну боргову кабалу. Існував і самопродаж у рабство. Господар мав право безкарно скалічити раба, надіти на нього колоди, вирвати ніздрі. Рабів убивали під час жертвоприношень за посухи, повені та інших стихійних лихах. Однак раб мав право на сім’ю, невелике майно і навіть викупитися на волю.

Царі вимагали, аби всі стани дотримувалися 3 головних чеснот: прямоти, суворості й милостивості. Вони слідкували за настроєм народу.

Один із царів вихвалявся: “Я зумів припинити лихослів’я. Тепер не посміють базікати!”. Проте хтось із знаті йому роз’яснив: “Захиститися від людського поговору важче, ніж від повені річок. Ти можеш заткнути роти. Але чи надовго? Уникнути заколоту лише стратами не можна!”. Ідеалом вважалося суспільство, в якому вельможі знають настрої народу.

В 390-338 рр. до н.е. відбулисяреформи царя Шань Яна. Зруйновано родову общину. Ледарів перетворено в державних рабів. Народ одержав універсальне звання – “чорноголові”. Жителі об’єднувалися по 5 і 10 сімей, пов’язаних круговою порукою. Місце попередніх родових звичаїв посів закон. Реформи на якийсь час стабілізували обстановку в країні. Літопис засвідчує: “Минуло десять років і народ царства Цінь переповнився великої радості. Зникла кривава помста, зменшилась злочинність. У містах зникли злодії та розжійники”.

В стародавній Ассирії були свої особливості. Зберігалися пережитки родового ладу. У містах існував колегіальний орган управління на зразок міського муніципалітету на чолі з городоначальником. Знатні городяни брали участь у його формуванні.

Наприкінці 16 століття правитель отримує військову владу. Ассирія була найагресивнішою державою Стародавнього Сходу. Дух мілітаризму, воєнщини стримували розвиток науки, знань. Архаїзм суспільних відносин позначився на змісті законів, суспільних норм. У приниженому становищі перебувала жінка. Звичайна крадіжка тягнула за собою страту навіть якщо винною була жінка. Карались майнові злочини, зазіхання на власність. На практиці 50-100 канчукових ударів означали загибель людини. Чоловік міг піддати дружину тілесним покаранням. Він міг бити її, тягати за волоси, проколювати вуха. За приховування вкраденого чоловік міг відрізати дружині вуха і ніс. Чоловік за перелюбство дружини міг відрізати їй носа, а її співжильця каструвати, він мав право також убити їх обох. За аборт жінку садовили на палю. Після цього хоронити її заборонялося. Вільна жінка, не затуливши обличчя, не могла з’являтися на вулиці. З відкритим обличчям могли ходити рабині, облудниці, повії.

Смертна кара передбачалася у випадках, коли мужчина зґвалтував заміжню жінку і його при цьому застали. Проте якщо заміжня жінка пішла до іншого чоловіка і він пізнав її, то страчували обох. Відмова від самосуду вважалась визнанням власної вини.

Населення хетської держави займалося скотарством. Пережитки родових стосунків було існування панкусу – зібрання воїнів, вільних підданих, здатних носити зброю. Він обговорював державні питання, розв’язував питання про затвердження претендента на царський престол. Пережитком матріархату пояснюється відносно високе становище і самостійність дружини хетського царя. За порушення царської волі знищувалась уся сім’я винного. Про архаїчність хетських законів свідчить наявність самосуду, кровної помсти. Передбачалось покарання за співжиття з матір’ю за батька, з дружиною брата, із власною дочкою, із сином. Не кралося співжиття батька і сина з однією і тією ж самою жінкою, а також з рабинею і повією. Збереглися пережитки багатомужжя.

Перелюбство заміжньої жінки каралося смертю обох партнерів. Вдова могла ділити ложе з братом чоловіка, з свекром. Смертельне покарання передбачалося за скотолозтво, але те саме з конякою, мулом не заборонялося. Це свідчить про низький рівень культури, моралі[2, c. 45-48].

В Єгипті особистість простої людини придушувалась азіатським деспотизмом, канонами жрецької ідеології. Раби продавалися на ринках. За злочин карав не господар, а держава. Подібними до рабів у домі рабовласника за становищем були дрібні слуги, кравці, носильники сандалів вельможі.

Общинники працювали на землі від світанку до сутінок. У кращому випадку їм залишали третину врожаю.

З 14 століття в Єгипті соціальне становище вільних осіб стало визначатися за родом їх занять. Жриці, лікарі відносилися до вищої касти, окремо – воїни. Свої касти мали кондитери, птахолови. В касті знедолених були ті, хто займався бальзамуванням трупів, виготовлення мумій. “Злодій у законі” також мав офіційне право бути членом своєї касти – злодійської корпорації, але за умови, що він сплачував податок.

Фатальна приреченість простої людини відбивалася в стародавньому написі: “Як вийшла людина з лона матері, так і зігнулася для свого начальника, підліток супроводжує воїна, чоловік стає воїном, старого віддають в землероби”.

Жреці стверджували, що фараон та інші начальники зберігають свою владу в потойбічному світі. На цій підставі в могилу його слуг клали мотику, коромисло. Шлюби між кровними родичами заборонено. Чоловік називав свою дружину сестрою, а вона його — братом. Чоловік міг тримати дружину за талію навіть у громадських місцях. На відміну від греків, єгиптяни не цілувалися, а доторкались один до одного носами. Невірність чоловіка смертю не каралась, невірність дружини каралась смертю. У літературних творах жінок наділяли багатьма вадами: легковажністю, вередливістю, невірністю, бережливістю, лестивістю, нездатністю берегти таємниці. За те чоловіки – розсудливі, віддані, турботливі.

До злочинів відносились – повстання проти фараона, непокора властям, відмова брати участь у громадських роботах, пограбування гробниць, зловживання владою, крадіжки,хабарництво, чаклування, вбивство кота, лева, сови, летючої миші, якщо вони вважалися в даній місцевості священними.

На початковому етапі Стародавнього царства злочини проти родичів розбирав глава сім’ї, пізніше ця функція перейшла до судді. Легенди зберігають негативні відгуки про членів суддівського стану. Хабарників відсилали на каторгу, перед тим відрізавши носа. Грабіжників гробниць ставили до стовпа і забивали палицями, катували, відправляли на каторгу до рудників, ховали живцем – все даремно.

Глави міст-держав Стародавнього Шумеру – ени та лугали обиралися сходом, народними зборами громадян або радою старійшин, що свідяить про пережитки патріархально-родової демократії.

Передбачалися покарання лжесвідків, відповідальність за неякісний обробіток чужої землі, або її захоплення. Винний платив потерпілому за пошкоджену кінцівку 10 сиклів срібла. Закон охороняв сім’ю і гідність жінки, навіть якщо вона була рабинею. За зґвалтування жінки полягав штраф – 5 сиклів срібла, за наклеп на чужу дружину – третина міни. Разом з тим раби стояли на рівні волів, віслюків.

Таким чином, можна констатувати велику різноманітність форм суспільних відносин, різних форм здійснення влади в часи переходу від родового ладу до створення великих рабовласницьких держав[7, c. 32-35].

Висновки

На певних стадіях розвитку людства, зокрема при первіснообщинному ладі, держави і права не існувало. Довгий час люди існували в умовах так званого первісного стада, об’єднуючись в невеликі бродячі групи. В цей період, коли тільки формувалась цілеспрямована діяльність з використанням відповідних засобів праці, завершувався біологічний розвиток людини, виникали перші примітивні житла та знаряддя праці. Все, що здобувалося, було спільним.

При первіснообщинному ладі існували і певні норми поведінки людей , так звані соціальні норми. Такими нормами були звичаї, традиції, які водночас були і правилами співжиття, і приписами релігійного характеру. Вони встановлювалися самим колективом, передавалися з покоління в покоління (наприклад, поважати старших, виконувати розпорядження вождів і старійшин, звичай кровної помсти). Виконувалися ці норми теж не з остраху перед владою, перед покаранням, а в силу громадської думки, вихованого з дитинства переконання, звички підкорятися цим правилам, встановленим, до речі, в інтересі всього роду, племені, а тому доцільними і справедливими.

Список використаної літератури

1. Іванов В. Історія держави і права України : Навчальний посібник/ В’ячеслав Іванов; Міжрегіональна акад. управління персоналом. — К.: МАУП. – 2002. — Ч. 2. — 2003. — 223 с.

2. Історія держави і права України: Навч. посіб./ За ред. А.С.Чайковського; М-во освіти і науки України. Ін-т екон., упр. та госп. права. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 383 с.

3. Історія держави і права України: Курс лекцій/ О.О.Шевченко, В.О.Самохвалов, В.П.Капелюшний, М.О.Шевченко; За ред. В.Г.Гончаренка. — К.: Вентурі, 1996. — 285 с.

4. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого. — К.: Ін Юре. – 2000 — Т.1. — 2000. — 646 с.

5. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — К.: Ін Юре. – 2000 — Т.2. — 2000. — 577 с.

6. Кузьминець О. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Олександр Кузьминець, Валерій Калиновський, Петро Дігтяр,. — К.: Україна, 2000. — 427 с.

7. Кульчицький В. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Володимир Кульчицький, Борис Тищик,. — К.: Атіка, 2001. — 318 с.

8. Музиченко П. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Петро Музиченко,. — 5-те вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2006. — 437 с.

9. Орленко В. І. Історія держави і права України: Посібник для підготовки до іспитів/ В. І. Орленко, В. В. Орленко,. — К.: Вид. Паливода А. В., 2006. — 161 с.

10. Терлюк І. Історія держави і права України: Доновітний час: Навч. посіб./ Іван Терлюк,; Львівський держ. ун-т внутрішніх справ . — К.: Атіка, 2006. — 399 с.