referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Історія держави і права в зарубіжних країнах

1. Виникнення римської рабовласницької держави та основні етапи її розвитку. Реформи Сервія Тулія.

2. Суспільний лад та державний устрій римської аристократичної республіки.

Список використаної літератури.

1. Виникнення римської рабовласницької держави та основні етапи її розвитку. Реформи Сервія Тулія

Історія держави і права Стародавнього Риму є частиною історії античних суспільств, що вивчає процеси виникнення, розвитку і причини загибелі найбільшої та найвизначнішої рабовласницької держави стародавнього середземноморського світу.

На прикладі історії Риму, яка охоплює кілька епох, що становлять разом понад тисячоліття, можна простежити зародження, розвиток і занепад рабовласницького суспільства і держави в найбільш розвинених, класичних формах.

Рим набув всесвітньо-історичного значення не відразу. Початкова його історія припадає на ту епоху, коли багато рабовласницьких держав, зокрема на Близькому і Середньому Сході, існували вже не одне тисячоліття. Та й у Греції почали виникати міста-держави, які згодом відіграли виняткову роль в історії світової культури, коли землероби і пастухи, що жили по нижній течії ріки Тибру, ще тільки об'єдналися у первісні общини і створили невелике поселення, назване Кота.

Отже, виникнувши і розвинувшись значно пізніше від східних деспотій і грецьких держав, використавши їх державницький досвід, досягнення науки, культури і техніки, удосконаливши їх, Рим піднявся на новий, вищий щабель у розвитку людства. Рабовласницька суспільно-економічна формація у межах Римської держави досягнула найвищого ступеня свого розвитку. Проте згодом вся система суспільних відносин у рабовласницькому суспільстві призвела до його кризи, і в надрах його зароджуються елементи феодальних відносин.

Римська держава, на відміну від грецьких полісів, поступово перетворилася з примітивної замкненої общини на могутню світову державу навіть за нинішніми оцінками, під владою якої перебували численні народи Європи, Азії та Африки, що знаходились на різних ступенях соціального розвитку. Рим створив найдосконалішу на ті часи структуру державного механізму, який став своєрідним основоположником, зразком для наступних поколінь і держав, що виникли на руїнах Римської держави. Чимало його елементів, термінів, назв використовуються ще й сьогодні.

Підкоривши багато народів, племен, Рим управляв ними за допомогою тонко розрахованої політики "батога і пряника", поклавши в її основу широко застосовуваний пізнішими різноплемінними і багатонаціональними імперіями принцип —"поділяй і володарюй".

Римська держава в своєму тисячолітньому розвитку пройшла різні етапи: від республіки, через тривалий перехідний період, до імперії, яка теж проіснувала декілька століть.

Тисячолітня історія Риму поділяється на три періоди. Перший період – царський – з 754 р. до 509 р. до н.е. Протягом цього періоду відбувається формування суспільних класів і державного апарату. Другий період розпочинається з вигнання останнього римського царя Тарквінія Гордого і утвердження республіканського ладу (509 – 27 рр. до н.е.). Третій період – період імперії – 27 р. до н.е. – 476 р. н.е. Цей період, у свою чергу, поділяється на два етапи – принципат (27 р. до н.е. – 284 р. н.е.) і домінат (284 р. – 476 р.). Після падіння Західної Римської імперії у 476 р. ще тривалий час існувала Східна Римська імперія – Візантія, яка припинила своє існування після взяття Константинополя, столиці Візантії, турками-османами у 1453 р.

Процес розпаду родового ладу і зародження держави в Римі має багато подібного з аналогічним процесом в Афінах, що простежується в занепаді патріархальних органів, розвитку приватної власності, формуванні класів і політико-правової системи[2, c. 29-31].

У VІІІ – VІІ ст. до н.е. середня частина Апеннінського півострова була заселена декількома громадами, які перебували між собою у союзі. Однією з них був Рим, у якому населення займалось тваринництвом і землеробством.

Родоплемінна структура Риму царської епохи представила тісно пов’язану єдність патріархальної сім’ї, роду, племені. Поступово сільська (сусідська) община витісняла кровнородинну, але пережитки давніх звичаїв ще збереглися.

Усі общинники мали однакові права та обов’язки як громадяни, воїни і власники землі. Єдність громадян римського поліса скріплювалась колективним землеволодінням і обов’язковою військовою службою.

Римляни ще в царський період, відчуваючи нестачу земель, вели постійні війни зі своїми сусідами з метою захоплення чужих територій. Вдалі походи збагачували родову знать, вождя, верхівку общини, що прискорювало розкладання родового ладу.

Корінні жителі Риму називали себе патриціями. Спочатку лише вони належали до повноправного населення – “римського народу”, що склався на основі союзу трьох племен (триб), які поділялися за родами і куріями (об’єднаннями родів). За легендою Ромул, один із засновників Риму, доручив патриці-ям відправляти управлінські та жрецькі обов’язки, плебеям (простолюдинам) – обробляти землю, утримувати худобу і займатися прибутковим ремеслом. Плебеї перебували поза римською родовою організацією. До кінця царського періоду римська община та її самоуправління мали всі ознаки військової демократії.

У певні дні роди, курії, племена, а потім і весь союз племен сходились на збори для розгляду справ, що належали до їх компетенції, про спірну спадщину, інші судові спори, про вироки до смертної кари.

Усього родів було 300, по 100 в кожному племені. 10 родів складали курію, 10 курій – трибу (плем’я). Така організація була і залишається предметом наукової дискусії, бо її штучне походження впадає в очі. Це фактично ціла армія, раціонально побудована при Ромулі, що завоювала і захищала захоплену землю, а потім перейшла до планомірного захоплення Італії.

Голови родів складали раду старійшин або сенат, що з часом набув значення головної урядової влади. Сенат мав право попереднього обговорення всіх справ, які виносились на розгляд народних зборів. Крім того, сенат відав багатьма поточними справами з управління Римом.

Головою римської общини, її правителем і верховним воєначальникам був рекс – цар. Це була виборна посада, підзвітна народу.

З давнього часу на території Риму жили і негромадяни – клієнти і плебеї. До плебеїв належало або поневолене, або прибуле населення, а також безземельні вільні корінні жителі. Плебеї не допускалися до користування громадськими землями (на правах приватної власності володіли лише невеликими ділянками), до обрання на жрецькі посади, були політично безправними. Вони не мали родоплемінної організації, подібної до патриціанської. За необхідності патриції залучали їх до військової служби як допоміжну силу, але їм діставалась мізерна частина здобичі.

З метою залучення до патриціанської общини та отримання безпеки багато плебеїв були змушені ставати клієнтами[4, c. 92-94].

У царську, архаїчну епоху держави у римлян не було. Вважалося, що Римом править цар (рекс), сенат і народ.

В органах общинного управління важливі функції виконували куріатні збори, що мали право вибирати магістрів, приймати закони, вирішувати питання про війну.

До кінця царського періоду загострилася боротьба між царем, який прагнув набути більшої самостійності і незалежності, та сенатом, що бажав мати повну владу над ополченням, військом, обмежити військові повноваження царя.

Процес класоутворення супроводжувався протистоянням плебеїв і патриціїв, зростаючим невдоволенням клієнтів. Розвиток приватної власності сприяв примноженню багатства патриціанських сімей, які бажали перетворити плебеїв у клієнтів, а клієнтів – у рабів.

Заснування Риму, за підрахунками давньоримських істориків, відбулося 21 квітня 753 р. до н. є. Звичайно, ця дата умовна. Перший період римської історії, т. зв. царський, тривав по 510 р. до н. є. і був перехідним від первіснообщинного ладу до рабовласницького. Крім Ромула, засновника Риму, відомо ще шість царів, причому останні три походили з етруського роду Тарквініїв. За них Рим перетворився на досить велике місто, що підкорило собі усю область Лаціуму (територія Середньої Італії).

Повноправні громадяни називалися патриціями і об'єднувалися у племені по 100 родів у кожному. Поділ землі для ЗО курій (курія обіймала 10 племен) провів нібито ще Ромул. Управління здійснювалося загальними народними зборами (куріальними коміціями), які приймали чи відкидали пропоновані законопроекти, обирали посадових осіб, виступали вищою апеляційною інстанцією при вирішенні питання про смертну кару. Старійшини усіх 300 родів складали Сенат. У віданні останнього були поточні справи управління, виробіток законопроектів, укладення миру. Сенатори традиційно обиралися від однієї і тієї ж сім'ї кожного року." В руках виборного царя — рекса перебувало військове керівництво, функції вищого жерця та деякі судові справи.

Земельний фонд зосереджувався в руках патриціїв, вони ж розподіляли між собою і нові завойовані землі. Однак, крім патриціїв, у Римі проживали ще й так звані плебеї, які стояли поза родовою організацією. Плебеї були особисто вільними, вони несли військову службу і платили податки, але не брали участі в управлінні і розподілі землі. В їхніх руках накопичувався торговий та промисловий капітал. Нерівноправність патриціїв і плебеїв була джерелом напруженості у суспільстві і за слушних умов могла перерости у громадянську війну. Тому шостий реке Сервій Туллій (578-533 pp. до н. є.) здійснив реформу, подібну до реформи Солона. Усе населення і територія Риму були розбиті на 4 округи або триби. Крім того, населення поділялося на 5 майнових класів за рівнем доходів — незалежно від того, були це патриції чи плебеї. До першого класу входили ті, чиє майно оцінювалося в 100 тис. асів, разом вони становили 80 центурій (сотень). У другому класі опинилися ті, чиї статки складали 75 тис. асів (22 центурії). У третьому — відповідно 50 тис. асів (20 центурій), четвертому -25 тис. асів (22 центурії), п'ятому — 11 тис. асів (ЗО центурій). Поза цими п'ятьма класами стояли «вершники» (18 центурій), які мали бути багатшими від громадян першого класу, та «пролетарі» (від латинського слова, що означало «потомство»). Пролетарі, чиє майно не дотягало до п'ятого класу, становили усього одну центурію. Оскільки в Римі кожний громадянин набував зброю за власний рахунок, то природно, що придбати повне важке озброєння (меч, щит, спис, лати), чи, тим більше, утримувати бойового коня, могли лише вищі майнові класи. Вони ж виставляли найбільше число центурій (сотень) в народному ополченні (пролетарів до ополчення взагалі не брали). Зате і всі політичні переваги належали представникам цих класів. Народні збори відбувалися по центуріях. Усього було 193 центурії. Вершники і громадяни першого класу мали 98 (18 + 80) голосів, тобто більш як половину від загальної кількості. Якщо вони виступали спільно, то будь-яке рішення приймалося навіть всупереч голосам решти чотирьох класів та пролетаріїв разом узятих.

Римський ас — це фунт (327 г) бронзи. Бик вартував 100 асів, вівця -10 асів. Нормальний земельний наділ площею приблизно в 5 га, що приносив близько 5 т зерна на рік, якраз і вартував 100 тис. асів. Таким чином, майже усі патриції потрапили до вищих майнових класів, однак їм довелося потіснитися перед верхівкою плебсу. Оскільки, після реформи Сервія Туллія, плебеїв допустили до поділу суспільного поля, можна було очікувати, що їхнє матеріальне становище поліпшиться, а політичний вплив зростатиме. Реформа дещо зменшила роль родової знаті в суспільстві. Політична роль куріальних зборів також помітно зменшилася, колишні збори за племінними трибами більше не скликалися.

Раз на п'ять років проходив перепис населення з метою визначення майнового цензу. Було введено постійний податок на утримання війська. До активної військової служби притягалися громадяни у віці від 16 до 45 років, чоловіки старшого віку несли гарнізонну службу[7, c. 59-63].

Наприкінці VI ст. до н. е. в Римі була знищена царська влада і встановлена аристократична республіка.

Як уже зазначалося, територія Риму була розбита на 4 округи-триби, пізніше до них приєдналися ще 17 сільських триб. З 471 р. до н. є. збори плебеїв починають приймати в трибах рішення, обов'язкові лише для плебсу. З 449 р. до н. є. рішення трибутних зборів стають обов'язковими для усіх мешканців триби. Плебеї постійно боролися за розширення своїх прав. Найяскравішим прикладом цієї боротьби була так звана сецесія плебеїв, коли вони усі при повному озброєнні покинули Рим і виселилися на Священну гору (494 р. до н. е.). Така втеча різко ослабила військові сили Риму, і тому патриції пішли на поступки. Була створена важлива посада народного трибуна — захисника інтересів і прав плебеїв. Народні трибуни обиралися в народних зборах по трибах і мали право опротестування розпоряджень усіх інших посадових осіб (право вето). Боротьба між плебеями і патриціями тривала протягом V—III ст. до н. є.

Із 445 р. до н. є. дозволялися раніше заборонені шлюби між патриціями і плебеями. Це відкрило плебеям шлях до вищої магістратури і в Сенат. У 367 р. до н. є. їх представники Ліциній і Секстій, після десятирічної боротьби, відкрили плебеям доступ на будь-які посади, один з консулів мав обов'язково бути плебеєм. Цими ж законами заборонялося зосереджувати в руках окремих фамілій земельні наділи площею понад 500 югерів — 125 га (земля формально була державною власністю у володінні громадян). За законом Петелія (326 р. до н. є.) скасовувалася боргова кабала, боржник відповідав перед кредитором лише своїм майном, а не свободою.

Після другої сецесії плебеїв (289 р. до н. є.) був прийнятий закон Гортензія, який фактично урівнював повноваження трибутних зборів з центуріатними. Вважається, що цим закінчується 200-річна боротьба за урівняння в правах плебеїв з патриціями. На початку III століття до н. є. з 35 найбільш знатних римських фамілій залишилося 15. Відбувається фактичне злиття патриціїв та плебейської верхівки. Виникає нова патриціансько-плебейська аристократія, яка отримала в Римі назву нобілітету. Нобілітет захоплює в свої руки усю політичну владу, сенат стає його слухняним знаряддям. Рядове ж плебейство нічого не виграло і навіть матеріально ослабло у ході цієї боротьби.

За неписаними римськими законами визнавалося, що люди нерівні між собою, раби взагалі розглядалися не як люди, а речі. Громадянином вважався чоловік, народжений від повноправних батька і матері. З досягненням повноліття його приводили на форум і записували у відповідну трибу. Після цього він набував право участі в народних зборах, право бути обраним на посаду в державному і судовому апараті, право служби у війську (і відповідно участі у розподілі військової здобичі). Громадянин до смерті батька не мав права розпоряджатися майном. Жінки взагалі позбавлялися права здійснювати угоди і тим більше брати участь у суспільному житті.

Втрата громадянства була пов'язана з продажем у рабство за борги (до 326 р. до н. є.) або за злочин, вона ж наставала внаслідок заслання чи вигнання.

Раб-вільновідпущеник ставав громадянином, але не міг заміщувати посади. Вільновідпущениками ставали різними способами — наприклад, згідно із заповітом або за умови викупу, відробітку тощо. В разі порушення цих умов вільновідпущеника можна було знову повернути в рабство (що згодом було заборонено).

Іноземці — перегріті могли отримати громадянство Риму за особливі заслуги перед державою. На них не поширювалися римські закони, а діяла власна система права — перегрінська. Регулював ці відносини т. зв. перегрінський претор.

Розквіт Риму зумовлювався використанням дешевої рабської праці. Ще під час першої Пунічної війни взяття одного міста Агрігента дало римлянам 25 тис. полонених, котрих було продано в рабство (262 р. до н. е.). При взятті Тарента в 209 р. до н. є. продано в рабство 30 тис. мешканців, у 167 р. до н. е. при розгромі Епіра- 150 тисяч. І, нарешті, завершення третьої Пунічної війни і зруйнування Карфагену ознаменувалися продажем у рабство усіх його жителів. Залежно від надходження рабів ціни на ринку різко коливалися. Однак за рабів з високою кваліфікацією (вчителів, акторів, кухарів, танцюристок) сплачувалися величезні суми.

Дрібне і середнє селянство не витримувало конкуренції з великими латифундіями, де використовувалася рабська праця. Війна III—II ст. до н. є. на території Італії, далекі заморські походи пізнішого часу призвели до розорення і обезземелювання селянства.

Становище раба було надзвичайно важким. Римський письменник і державний діяч Катон Старший учив експлуатувати рабів не тільки в дощові дні, але й під час свят. Якщо господаря убивали в його будинку, усі раби, що на той час перебували поруч, підлягали страті. Убивство чужого раба прирівнювалося до убивства чужої худоби і каралося відшкодуванням збитків. Сімейний суд міг засудити раба до смерті. Раби неодноразово повставали. Найбільш відоме в історії повстання Спартака (74 р. до н. е.), після придушення якого влада стратила понад 6 тисяч рабів, «прикрасивши» страченими Аппієвий шлях до Риму[3, c. 114-117].

Важливим етапом на шляху римської державності була реформа, яку римська традиція пов’язує з іменем шостого рекса Сервія Туллія (578 – 534 рр. до н.е.). При ньому плебеї були введені до складу римської общини, а територіальні триби дещо потіснили родоплемінні. За реформою всі патриції та плебеї чоловічої статі у військових і політичних цілях були поділені на шість розрядів. До першого увійшли найбагатші, так звані вершники, а також ті, хто мав багатства не менше ніж 100 тисяч мідних ассів (1 асс – мідна монета масою 327,5 г), до другого – ті, чиє майно оцінювалося не менше ніж у 75 тис., до третього – 50 тис., до четвертого – 25 тис., до п’ятого – 12,5 тис. ассів. Усі бідняки зараховувалися до шостого розря-ду (пролетарів).

Усі військовозобов’язані залежно від майнового становища об’єднувалися у військові підрозділи – центурії (сотні). Із вершників було утворено 18 центурій кінноти, громадяни першого розряду входили до важкоозброєної піхоти (80 цен-турій). З другого, третього і четвертого розрядів формувалось по 20 центурій, а з п’ятого – 30. Таким чином, із 193 центурій найбагатші становили 98, тобто більшість. Це мало важливе значення, оскільки на центуріальних народних зборах кожна центурія мала один голос і при прийнятті законів та виборах посадових осіб тільки одностайність призводила до прийняття рішення.

Таким чином, було покладено початок пануванню багатих і знатних, незалежно від того, були вони патриціями, чи плебеями.

Складовою частиною реформи Сервія Туллія був поділ громадян (патриціїв, плебеїв, клієнтів) за територіальною ознакою. Рим був розбитий на чотири територіальні триби, до яких пізніше приєднали 16 сільських. Один раз на 5 років проводився загальний перепис громадян для визначення май-нового цензу і набору ополчення. Було запроваджено постій-ний податок на утримання війська.

Лад військової демократії вичерпав себе. Рим набув усіх ознак держави: публічну владу, територіальний поділ жителів, військо, суд, поліцію, податки.

Перекази серед нащадків називали Сервія засновником станового поділу держави, який визначив різницю у справах і становищі. Він встановив ценз, річ благочинну для держави, якій було суджено досягти такої величі: військові і громадські обов'язки були розподілені не поголовно, як раніше, а за майновим станом; тоді введені були класи і центурії, і на основі цензу було здійснено розподіл, зручний для мирного і військового часу.

Із тих, хто мав 100 000 асів або більший ценз, він утворив 80 центурій — по 40 центурій старших і молодших; громадяни, що входили до їх складу, були названі першим класом; старші були призначені для охорони міста, молодші — для ведення війни за містом. Зброю для захисту тіла визначено їм: шолом, круглий щит, поножі, панцир — всі із бронзи; зброя наступальна — спис і меч.

До цього класу було приєднано дві центурії ремісників, які відбували службу без зброї; на них було покладено спорудження військових машин. Другий клас створено із тих, хто мав ценз від 100 до 75 тисяч асів, із них створено 20 центурій старших і молодших. Зброю призначено: замість круглого щита — довгуватий, а все решта — те ж саме, окрім панциря. Ценз третього класу визначено у 50 тисяч асів, з них створено стільки ж центурій і з тим же віковим поділом. У озброєнні також не зроблено ніяких змін, окрім того, що віднято поножі. Ценз четвертого класу 25 тисяч; з нього створено стільки ж центурій; озброєння змінено: їм призначено тільки довгий спис і дротик. П'ятий клас чисельніший: із нього створено 30 центурій; вони носили з собою лише пращі і пращні камені; до них були зараховані горнисти і трубачі, поділені на дві центурії; ценз цього класу був 11 тисяч. Із решти населення, що мало менший ценз, створено було одну центурію, вільну від військової служби. Організувавши і розподіливши таким чином піхоту, він набрав 18 центурій вершників із найзаможніших громадян… Перш за все запрошувались до подачі голосів вершники, потім — 80 центурій першого класу; якщо там виникала різноголосиця, що траплялось нечасто, то треба було запрошувати і другий клас, і майже ніколи не спускалися так низько, щоб дійти до останніх.

Розподіливши усе місто, усі його частини і заселені пагорби на чотири відділи, він назвав їх трибами, як я думаю, від слова tributum (податок), рівномірне стягнення якого у відповідності з цензом встановлено ним же; але ці триби не мають ніякого відношення до поділу на центурії і до їх кількості[8, c. 86-89].

2. Суспільний лад та державний устрій римської аристократичної республіки

Суспільний устрій Римської Аристократичної Республіки вже впродовж ряду років є найцікавішою темою для розгляду сучасної історичної науки – антиковедення. Прийнято вважати, що батьківщина парламентаризму – Великобританія. Але якщо ми звернемося до дальшого минулого – історії Стародавнього Риму, – то побачимо, що перші паростки народного представництва і зразки представницьких органів, статус, порядок формування і розподіл повноважень яких були узяті за основу парламентського будівництва багатьох країн світу, зародилися саме там.

Цей тип ладу вивчався як під кутом зіставлення з сучасними капіталістичними відносинами, так і в рамках окремої, відмінної від останніх економічної системи зі своїми особливостями, структурою, своїми законами розвитку.

Органи влади і управління

Особливе значення мав в житті римської держави сенат. Ще в перехідної – царську – епоху цей інститут разом з царем правил державою. За традицією, він складався спочатку зі 100 чоловік, потім число членів його було збільшено до 300. Слово «сенат» (senatus) походить від senex – старий. Ймовірно, сенат в ранню пору складався із старійшин родів. Всі рішення куріатних коміцій повинні були дістати схвалення сенату (auctorias partum), що був хранителем батьківських традицій (mos mariorum) і радником царя по важливих справах.

Після падіння царської влади (509 р. до н. э.) в Римі була встановлена Республіка. Рада старійшин функціонувала як і раніше. Пізніше до складу його входили головним чином колишні магістрати. На чолі держави стояли два виборні щорічно змінювані консули. Зберігалися що вже існували тоді народні зібрання (comititia). Складання списку сенаторів знаходилося спочатку у віданні консула, а потім перейшло до цензорів. Список носив назву album, в ньому сенатори записувалися в строгому порядку залежно від рангу. Спочатку вносилися колишні консули, потім колишні претори і т.д. Сенатор, що стояв в списку першим, називався princeps senatus. Скликати сенат могли тільки вищі магістрати: консул, претор, диктатор; згодом це право отримали і народні трибуни. Після доповіді магістрату, що скликав сенат, відбувалося його обговорення. Кожний з сенаторів, залежно від його місця в списку, висловлював свою думку, після цього відбувалося голосування і виносилася ухвала.

Формально сенат був дорадчою установою при магістратах, фактично ж він перетворився на вищу установу Республіки. Він відав питаннями релігії і культу, державними фінансами, питаннями внутрішньої безпеки. У його руках знаходилася зовнішня політика. Народне зібрання лише формальне вирішувало питання про війну і мир. З самого початку Республіки сенат був оплотом аристократії[9, c. 57-59].

Народні зібрання

Римська община мала три види народних зібрань. Куріатні коміції втратили своє значення ще до початку Республіки. За ними зберігався дозвіл лише деяких питань сімейного права, як те: усиновлення, затвердження заповітів і обряд наділу вищою владою магістратів, що зводився до чистої формальності. В кінці Республіки для цієї церемонії членів куріатних коміцій замінюють трьох авгурів з тридцятьма лікторами, що ймовірно представляють курії.

Центральні коміції, що скликаються вищими магістратами (консулами, диктаторами, преторами), продовжували збиратися по центуріях. У ранню епоху військова організація співпадала з політичною. Згодом це положення зберігалося як пережиток. Збори по центуріях скликалися за межею міста, на Марсовому полі. Громадяни збиралися удосвіта; спочатку всі вони були озброєні. Голосування відбувалося по центуріях, причому кожна центурія мала один голос. Рішення центуріатних коміцій було законом, який входив в силу лише після формального схвалення його сенатом. Після видання закону Гортензія законодавча діяльність відходить поступово до трибутнім коміціям, і лише питання війни і миру розглядалися завжди центуріатними коміціями. Вирішальне значення в цих коміціях по сервіанському пристрою мали громадяни, що володіли високим майновим цензом.

З середини 5 ст. придбали значення зборів по трибам – трибутні коміції. Спочатку в них брали участь тільки плебеї, що збиралися по трибам для вибору плебейських магістратів. Згодом разом з плебейськими зборами скликалися по трибам збори всіх громадян.

В давнину трибутні коміції обирали лише нижчих магістратів, але з часом їх роль в законодавчій діяльності Республіки збільшилася. Після ряду законів, останній з яких був проведений Гортензієм в 287 р., було встановлено, що рішення плебсу по трибам мають силу закону, тобто прирівнюються до ухвал центуріатних коміцій. Трибутні коміції збиралися в різних місцях: на Форумі, на Капітолії, іноді за містом. В кінці Республіки для виборів магістратів вони відбувалися на Марсовому полі. Скликали і головували на них курульні магістрати (консул, диктатор, претор, курульний еділ) або плебейські магістрати (народний трибун, плебейський еділ). У першому випадку збори називалися comitia tributa в другому – concilia plebs. Голосування проходило по трибам. До уваги брався голос окремої триби. Якщо за пропозицію висловлювалися більшість триб, воно ставало законом. Спочатку рішення називалося plebecitum, згодом – lex plebeve scitum або просто lex.

На народних зібраннях відбувалися вибори магістратів і вирішувалися лише найважливіші питання. Порядок проведення засідань виключав можливість всебічного обговорення питань. Сфера компетенцій різних видів народного зібрання не була точно розмежована. Завдяки цьому безпосередній вплив народу на політичне життя був обмежений. Римські громадяни по суті були позбавлені політичної ініціативи, бо на народних зібраннях вирішували тільки ті питання, які піднімали магістрати, що зібрали їх. Питання поточного політичного життя розв'язувалися магістратами і сенатом[8, c. 96-98].

Магістрати

Магістрати поділялися на ординарні (звичайні) і екстраординарні (надзвичайні). Магістрат, як показує саме слово (magister — начальник), стоїть над народом, разом з народом він є носієм державної «величі». Образа його прирівнюється до образи римського народу. Під час перебування на своїй посаді магістрат не може притягати до відповідальності і не може бути зміщений. Виконання обов'язків магістрату – не служба, а честь, шана. Всі магістрати безвідплатними, виборними, терміновими (окрім цензора всі ординарні магістрати обиралися на один рік), окрім диктатури всі були колегіальними. Загальне поняття влади позначалося терміном potestas; вища ж влада, що включає верховне командування армією, вищу цивільну владу, а також певні релігійні функції (право ауспіцій), носила назву imperium.

Спочатку обидва консули були єдиними виборними магістратами, яким належала вся повнота влади. Після появи інших виборних посадовців консули залишаються зовнішніми магістратами, їм належить вища цивільна влада, а під час війни вони командують арміями. По законах Ліцинія і Секстія (396 р.), один консул став обиратися з плебеїв. Консули обиралися центуріатними коміціями. На знак вищої влади попереду консула йшли 12 лікторів із зв'язками лозин, в які за міською межею вкладалися сокири. Поза Римом консул мав необмежені повноваження в усіх відношеннях, включаючи питання життя і смерті римських громадян, тоді як в місті права консулів обмежувалися певними нормами.

З 366 р. патриції добилися того, щоб з їх середовища центуріатними коміціями обирався один претор, який був молодшим колегою консулів, їх заступником. Головним обов'язком преторів була правоохорона в місті, а звідси витікала кримінальна і цивільна юрисдикція, що стала згодом основною компетенцією претора. Посада претора стала доступна плебеям з 337 р. Попереду претора йшли звичайно шість лікторів; у тих же випадках, коли він відправляв суд в Римі, при ньому знаходилися два ліктори.

З 443 р. центуріатними коміціями стали обиратися два цензори, спочатку тільки з середовища патриціїв. Вони обиралися один раз в п'ять років строком на півтора роки. У їх компетенцію входило виробництво цензу і розподіл громадян по трибах і центуріях, а за законом Овінія вони стали складати і списки сенаторів. У зв'язку з цими обов'язками розвивається нова функція цензорів – спостереження за вдачами. Нарешті, цензори беруть участь у фінансовому управлінні Республіки (визначення величини податків, мита і т. д.). Посада цензора стала доступна плебеям з 351 р., а закон Публія Філона 339 р. встановив, що один з цензорів повинен бути обов'язково плебеєм. Рішення цензорів не могли бути опротестовані народними трибунами. Влада їх позначалася як potestas, їм не привласнювався imperium, як консулам і преторам, тобто вони не мали права командування військом, але на цю посаду вибирали видатних громадян, часто тих, хто раніше посідав вже консульську посаду, оскільки з часом цензура набула великого значення в політичному житті Риму. Особливе значення мав трибунат.

Питання про походження трибуната розв'язується порізно. Едуард Мейер вважав трибунат старовинною плебейською посадою, що з'явилася задовго до сецесії плебеїв. На старовину цього інституту указує те, що трибун вважався недоторканним, і дія проти трибуна вважалася порушенням релігійних заборон. Спочатку чотири трибуни представляли чотири триби. Після сецесії плебеїв трибунат був визнаний посадою загальнодержавної[6, c. 61-62].

Більшість сучасних дослідників (Белох, Стюарт Джонс і ін.) пов'язують народний трибунат з військовим трибунатом. Військові трибуни були командирами плебсу.

Народні трибуни обиралися плебейськими зборами по трибам. Посада ця була доступна тільки плебсу. Спочатку обиралися два трибуни, згодом їх обиралося десять. Особа трибуна вважалася недоторканною. Головна функція народних трибунів – захист інтересів плебеїв. Звідси витікає право втручання в дії всіх магістратів, окрім диктатора й цензора. Veto (забороняю) народного трибуна відміняло розпорядження магістрату, ухвалу народного зібрання і сенату. Народним трибунам належало навіть право арешту народного магістрату. Житло трибуна було місцем притулку для всякого плебея; воно повинне було бути відкрито цілодобово. Але за межею міста втрачали свою владу. Трибуни мали право скликати плебейські збори. Вони могли опротестувати рішення сенату, але спочатку не мали права виступати в сенаті, їм дозволено було лише знаходитися перед дверима того приміщення, де відбувалося сенатське засідання. Згодом трибуни отримали право входити у сенат, брати участь в дебатах і навіть скликати сенатські засідання. У середині 4 в. трибуни вже користувалися цим правом. Трибуни не стали магістратами в строгому значенні цього слова.

Разом з трибунами була введена посада плебейських еділів, що були спочатку помічниками народних трибунів. Спочатку еділи були хранителями храму богині Церери. З 366 р. Окрім двох плебейських еділів стали обиратися ще два курульних еділа – спочатку тільки з патриціїв, але дуже скоро вони склали з плебейськими еділамі єдину колегію. Головні обов'язки еділів були: турбота про продовольство міста, спостереження за порядком в місті і спостереження за ринками, турбота про пристрій суспільних ігор. Еділи обиралися трібутніми коміціямі.

Квестори спочатку призначалися консулами і були їх помічниками. З 447 р. трібутні коміції стали обирати чотирьох квесторів. З 409 р. ця посада стала доступна плебсу. Квестори відали державною скарбницею, вели прибутково-розхідні книги, були хранителями державного архіву, супроводжували в походах консулів і завідували касою армії, а також розподілом і продажем військової здобичі.

З екстраординарних магістратів слід назвати диктатора. Час установи цієї посади невідомо. Ймовірно, вона належить до латинських магістратів.

Екстраординарні магістрати створювалися тільки в надзвичайних, загрожуючіх особливою небезпекою Римській державі обставинах – важка війна, велике повстання рабів, серйозні внутрішні безлади. Формально диктатор призначався консулом, фактично ж він обирався сенатом. Він володів необмеженою владою, якій підкорялися всі магістрати. Право veto плебейського трибуна на нього не діяло, розпорядження диктатора не підлягали оскарженню, і за свої дії він не ніс відповідальності. Щоправда, в перші століття існування республіки диктатури вводилися не тільки в надзвичайних обставинах, а для вирішення конкретних завдань і повноваження диктатора обмежувалися рамками цього завдання. За її межами діяли ординарні магістрати. В період розквіту республіки до диктатури майже не вдавалися.

Термін диктатури не повинен був перевищувати шести місяців. Разом з тим в період кризи республіки це правило було порушено і з'явилися навіть довічні диктатури (диктатура Сулли "для видання законів і пристрою держави").

До екстраординарних магістратів можуть бути віднесені і комісії децемвірів, утворені в період одного з підйомів боротьби плебеїв за свої права для підготовки Законів XII таблиць, створених в 450-451 рр. до н.е.[3, c. 112-116]

Питання релігії не були відокремлені в Римі від політичного життя. Всім вищим магістратам були властиві ті або інші релігійні функції. Жрецтва як закладу в Римі не існувало. Жрецькі колегії були свого роду магістратами, але тільки релігійними. Особливе значення придбала колегія понтифіків, що складалася спочатку з трьох, а потім з шести чоловік, і особливо глава її – римський понтифік. Великою шаною у римлян користувалися жриці богині вести. Особлива колегія жерців, що складалася з двох, а з 4 ст. з десяти чоловік, відала книгами, Сивіл. Крім того, існувала ще колегія авгурів – жерців-провісників. Авгури робили деякий вплив і на політичне життя, оскільки їх тлумаченнями різних ворожінь і знамень керувалися при призначенні термінів зборів і виступів в походи.

У якнайдавнішу епоху римське військо, що ділилося по родах і племенах, складалося з родичів, здатних носити зброю. В ході історичного розвитку з'являється цивільне ополчення, що складається переважно з селян, в яке закликалося все вільне населення і яке ділилося згідно майновому цензу. У ранній період Республіки разом з майновим діленням з'являється і ділення по віку. Всі громадяни від 17 до 46 років зобов'язані були брати участь у всіх походах, як би часто вони не здійснювалися. Набір війська проводився консулами, що комплектують армію на підставі цензорських списків.

Основну масу римського війська, що озброювалося за свій рахунок, складали плебеї. Відмови їх участі у військових походах мали великий вплив на політичне життя Риму періоду воїн. Право командування армією і можливість містити її за рахунок не тільки державної, але і власної скарбниці дозволили принцепсам перетворити її на могутню опору особистої і державної влади. Більш того, армія перетворюється на впливову політичну силу, від якої залежала деколи і доля самого принцепса. Основною бойовою одиницею римського війська був легіон, що складався переважно з 4 500 чоловік, з них 3 тисячі були тяжкоозброєних піхотинців, 300 кавалеристів і 1 200 легкоозброєних. Тяжкоозброєні піхотинці ділилися на три групи: молодші називалися гастати, люди середнього віку – принципи і старші по роках – тріарії. Спочатку легіон ділився тільки на центурії, пізніше легіон складався із 30 маніпулів, а кожен маніпул з двох центурій; центурією командував центуріон – сотник, причому один з центуріонів командував правим, а інший – лівим крилом маніпула, іноді ж один центуріон міг командувати всім маніпулом. Кіннота, що додавалася до кожного центурію, ділилася на десять турм, по 30 чоловік в кожній. Старшими начальниками у війську були військові трибуни.

Особливо велике значення мала в армії дисципліна. Вона не підривалася політичною і соціальною боротьбою, що відбувалася в Римі. Дисципліна підтримувалася суворими покараннями. Командуючий армією, консул або претор, а тим більше диктатор міг на свій розсуд зрадити винного смертній страті – за межами міста Риму не було права апеляції до народного зібрання, не діяла тут і влада трибунів. Центуріони могли карати на свій розсуд солдатів за всяку провину; широко застосовувалися в армії тілесні покарання. Але не тільки покарання підтримували дисципліну. Римська армія складалася з вільних людей, зацікавлених в перемозі над ворогом, бо справа йшла про захист рідного міста чи ж про захоплення сусідніх земель під ріллю і пасовища[1, c. 146-148].

У римській армії разом з покараннями існували і нагороди. Полководець, що мав imperium і що виграв війну із зовнішнім ворогом, отримував право на тріумф – урочистий хід, в якому полководець в лавровому вінку і пурпурної, прикрашеної золотом тозі на колісниці в’їжджав до Риму у супроводі звитяжного війська. Малий тріумф називався овацією. В цьому випадку полководець вступав до Риму верхи на коні чи ж пішим, на голові в нього був вінок, мирта, і одягнений він був в звичайну тогу.

Солдати, що відрізнилися, і офіцери могли одержати різні нагороди за порятунок римського громадянина: на голову покладали вінок з дубового листя, золотим вінком нагороджувався той, хто перший підійнявся на стіну ворожого міста.

Часті війни сприяли тому, що військове життя було явищем повсякденним, солдати не відвикали від військової служби, а загартовувалися і набували військового досвіду. Для вищого стану римлян тільки служба в армії могла відкрити політичну кар'єру. У 3 ст. військова справа ще не перетворилася на професію, армія зберігала колишній селянський характер, і після закінчення походів більшість солдатів прагнули повернутися до рідних вогнищ.

Після переходу до професійної армії вона перетворюється на корпоративну організацію. Октавіан провів її реорганізацію, розділивши на три частини. Привілейоване положення займала преторіанська гвардія. Її когорти при Октавіане налічували 9000 чоловік. Преторіанці набиралися з римських громадян італійського походження і одержували платню в 3,5 разу більше, ніж легіонери, служили 16 років і після відставки мали в своєму розпорядженні солідне майно і поповнювали ряди пануючого класу. Основну частину армії (при Октавіане 300 000 чоловік) складали легіонери, що набиралися з громадян римських провінцій. Вони служили 20 років і одержували платню, що дозволяла після відставки завести невелике рабовласницьке господарство і влитися до складу провінційної знаті. Третю частину армії складали допоміжні війська (чисельністю до 200 000 чоловік), що комплектуються з жителів провінцій, що не мали прав римських громадян. І хоча платня у них була в три рази менше, ніж у легіонерів, і термін служби 25 років, а дисципліна жорсткіше і покарання суворіше, служба в допоміжних військах все ж таки привертала можливістю одержати римське громадянство, а для бідних і скопити деякі засоби. Після згадуваного едикту Каракали, що дав римське громадянство всім вільним імперії, соціальна різниця між легіонними і допоміжними частинами зникає, росте корпоративний дух армії, що ще більше збільшує її політичну роль[4, c. 109-110].

Список використаної літератури

1. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія/ Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України; За ред. В.Д. Гончаренко. — К.: Видавничий дім, 2002. — 714 с.

2. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. — 2-ге вид., переробл. і доп.. — К.: Атіка, 2005. — 255 с.

3. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан,; Наук. ред. С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, М-во внутрішніх справ України, Запорізький юридичний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 671 с.

4. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. — 5-те вид., перероб. і доп.. — К.: Істина, 2005. — 767 с.

5. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ/ Іван Дахно,. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 405 с.

6. Омельченко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Ірина Омельченко, Олег Сорокін, Валентин Череватий,; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2000. — 132 с.

7. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник/ Микола Страхов,; Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого, Акад. правових наук України. — 2-е вид., переробл. і доп.. — К.: Видавничий дім, 2003. — 582 с.

8. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. — 4-те вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 474 с.

9. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак./ Олександр Оксентійович Шевченко,; Відп. ред. І.Д.Борис. — К.: Вентурі, 1997. — 303 с.

10. Шостенко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Іван Шостенко, Оксана Шостенко,; МАУП. — К.: МАУП, 2003. — 101 с.