Вступ.

1. Історіографія питання історії козацтва та ролі в ньому П.Сагайдачного.

2. Постать в історії України П.Сагайдачного.

3. Головні походи П. Сагайдачного.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Петро Конашевич-Сагайдачний (бл. 1570–1622) походив зі шляхетського православного роду з-під Самбора (тепер Львівщина). Здобув освіту в Острозькій академії. Запорозьким гетьманом став 1600-го. Сучасники про нього писали, що ”змалку привчився натягати лук, зброї та коня з рук не випускав, з негодою боротися витривалістю; легко переносити всяку тяготу, голод, труд, не боятися ворога і в небезпеці проявляти мужність”. Гетьман тримав військо в дисципліні — сам обходив вартових. Мало спав, і, наголошують очевидці, ніколи не напивався п’яним, як це водилося серед козаків. Також відзначають, що був він ”скупим на слова” — тобто мовчазним. Хоча, за потреби, міг виголосити промову.

Сагайдачний уславився передусім морськими походами на турецькі володіння.Один із найгеніальніших полководців Європи, державний діяч, дипломат, захисник української культури і духовності, поборник освіти — він був людиною Відродження. Як і інші ренесансні особистості, Петро Сагайдачний піднісся до найвищих щаблів тодішньої освіченості, був титаном' духу і думки, людиною могутніх пристрастей, кипучої, невтримної енергії.

На українському грунті така особа найповніше могла себе виявити передусім у визвольній боротьбі, яка протягом XVI-XVIIстоліть набула значення найважливішої життєвої проблеми і від розв'язання якої залежала доля і нашого краю, і йьго народу.] Турецько-татарські загарбники загрожували йому геноцидом, фізичним винищенням; шляхецька Польща — духовним спустошенням, що призвело б до загибелі української нації.

Отже, тому народ, не маючи власної держави, мобілізував усі свої матеріальні й духовні можливості та історичні резерви і сформував козацтво — потужні збройні сили — одну з ознак держави. Козацтво створило Запорозьку Січ, яка розвинулася у політичний і військовий центр усієї України.

1. Історіографія питання історії козацтва та ролі в ньому П.Сагайдачного

Процес формування Війська Запорозького не залишався поза увагою істориків-дослідників, які з самого початку намагалися з'ясувати для себе історію цієї своєрідної військової організації. Наукове дослідження основ військового устрою українського козацтва та його бойового минулого бере початок ще з середини XIX століття. Одними із перших це намагалися зробити Д.Бантиш-Каменський, М.Костомаров, П.Куліш, В.Антонович, М.Грушевський і А.Скальковський. Їх праці і на сьогодні залишаються найгрунтовнішими і фактологічно найбільш наповненими про походження козацтва, формування Запорозького війська та його бойове минуле. Величезний матеріал з військової історії запорозького козацтва представлений і у працях видатного вченого Д.І.Яворницького, який ввів до наукового обігу великий масив архівного матеріалу, чим створив сприятливі умови для подальших студіювань тематики.

Вивчення історії українського козацтва продовжувалося і в радянський період, який відзначен працями таких відомих дослідників козаччини, як І.Кип`якевич, К.Гуслистий, В.Голобуцький, Ф.Шевченко, О.Апанович тощо. На широкому історичному тлі ці історики проаналізували і розкрили питання генези запорозького козацтва, його чисельності, озброєння, військової та фортифікаційної майстерності, без чого просто не можливе вивчення воєнного мистецтва Війська Запорозького.

Цікаві роботи з історії козаччини, в яких знаходять відображення аспекти, що вивчає воєнна історія, з`являються також і у середині 80-х років. Це дослідження В.Смолія, В.Щербака, Ю.Мицика, П.Саса, В.Степанкова та Я.Дзири, які незважаючи на утиски, посильно намагалися утвердити історичну правду про бойове минуле українського козацтва. Унікальне дослідження здійснив у цей час І.Свєшніков, який відновив і дослідив по археологічних знахідках арсенал ручної вогнепальної і холодної зброї та спорядження української козацької армії першої половини XVII століття. Цим самим він підготував грунт для розробки її воєнного мистецтва.

Те, що козацька тема ще далеко не вичерпана, засвідчив і цілий ряд наукових праць, написаних у 90-х роках, які ознаменувалися злетом національного відродження. Це дослідження В.Сергійчука, Т.Чухліба, С.Леп`явка, І.Стороженка, А.Сокульського та А.Федорука. Особливу увагу з них, стосовно нашої теми, привертають праці В.Сергійчука “Українське козацьке військо у другій половині XVI–середині XVII ст.” та І.Стороженка “Воєнне мистецтво у визвольній війні українського народу середини XVII ст.”. Ці автори детально описують організацію козацького війська, його озброєння, спорядження і оснащення. Деякою мірою розкривають прийоми ведення війни і бою українськими козаками. Визначають окремі особливості їх стратегії і тактики. Проте й у них комплексного дослідження, де був би узагальнений досвід будівництва Війська Запорозького та його застосування у війнах першої чверті XVII століття з глибоким аналізом форм і способів збройної боротьби, що висвічував би їх новизну, немає.

Звичайно, не обійшла увагою нашої проблематики і російська історіографія. Вона позначена працями таких відомих військових істориків, як А.Пузирєвський, Д.Масловський, С.Соловйов, А.Строков, Є.Разін, В.Федоров, І.Альтговзен тощо. Однак, всі вони описували українське козацтво у загальному вигляді. Історія козацького війська, як і його воєнне мистецтво, розглядалися ними, в межах воєнної історії Росії і, як правило, з часів Визвольної війни середини XVII ст., що не відповідає історичній правді. Побудова Війська Запорозького, його стратегія і тактика визначається у них лише окремими рисами, що відповідно не дає повної картини їх розвитку.

Окремий напрям, щодо нашої тематики, складає польська історіографія, яка з самого початку ретельно вивчала проблеми становища українських земель у складі Речі Посполитої, міжнародні відносини у східноєвропейському регіоні, його військову історію. Особливої уваги тут заслуговують роботи К.Гурського, Я.Віммера, В.Сєрчика, Л.Підгородецького, В.Маєвського та Л.Бжози. З праць ціх авторів можна почерпнути чимало цікавої інформації про воєнні дії українського козацтва, причини його поразок і перемог. Але і вони, повної картини, щодо воєнного мистецтва українського козацького війська періоду що розглядається, не дають. Особливості стратегії і тактики запорожців залишилися поза увагою дослідників.

Праця Д. І. Яворницького «Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний» друкується як пам'ятка української історичної думки з належним археографічним опрацюванням тексту.

В історичному нарисі Д. І. Яворницького «Петро Конашевич Сагайдачний» значне місце відводиться об'єктивному описові політичного становища в Речі Посполитій — федеративній державі, що утворилася внаслідок об'єднання королівства Польщі й великого князівства Литви за Люблінською династичною унією 1569 року, в кінці XVIі на початку XVIIст. За умовами названої унії землі України, що раніше входили до складу Литви, перейшли під владу шляхетсько-магнатської Польщі.

Історик докладно розповів про ті часи, коли королями в Речі Посполитій були Стефан Баторій (1575—1586) і Сигізмуид ІІІ Ваза (1587—1632). За часів Стефана Баторія робилися спроби реформувати політичний устрій країни, обмежити самовладдя магнатів й шляхти, поліпшити економічне становище, визначити політичний статус українського козацтва, запровадити реєстр і дати офіційну державну санкцію на існування козацтва на Україні. Та ця надто обмежена реформація суспільства припинилася зі смертю Стефана Баторія.

Д. І.Яворницький цілком слушно підкреслив, що король Сигізмунд IIIналежав до глибоко реакційних діячів того часу. Новий король припинив реформацію суспільства і взявся насаджувати у підвладній державі католицизм, домігся проголошення унії (об'єднання) католицької і православної церков на церковному соборі у м. Бресті (1596) й жорстоко її запроваджував серед українського і білоруського населення; всіляко обмежував українське козацтво й намагався ліквідувати Запорозьку Січ, що стала зародком державності України і оплотом визвольного руху української народності; дав волю магнатам і шляхті немилосердно визискувати народ України; вів тривалі кровопролитні війни проти Росії і намагався посісти там царський трон.

Отже, виходячи з цього, доводиться констатувати, що як у польській і російській історіографії, так і в українській дослідники зверталися до військової майстерності козаків в основному в узагальнюючих працях різного ґатунку, присвячених історії Польщі і Росії, історії України, історії козацтва або релігійному питанню.

2. Постать в історії України П.Сагайдачного

Петро Сагайдачний з'явився на Січі в останні роки XVIстоліття. Немає можливості докладніше розповісти про попередній період його життя, оскільки документальних даних обмаль.

Місце народження Петра Сагайдачного називає його сучасник Йоахим Єрлич у своєму творі «Літописець — або хроничка». Це село Кульчиці поблизу Самбора (тепер Львівської області). Тут у сім'ї дрібного українського шляхтича приблизно 1570 року народився хлопчик, якого нарекли Петром. Церковна пам'ятка Київського Золотоверхого Михайлівського монастиря донесла до нас ім'я батька майбутнього гетьмана—Конон, за українською вимовою — Конаш.

І ось високоосвічений патріот відродження України Петро Сагайдачний на рубежі XVI і XVII ст. став козаком-запорожцем, відразу ж взяв активну участь у козацьких походах на Кримське ханство і султанську Туреччину спочатку як рядовий козак-воїн, а потім — козацький гетьман (1606 р). Запорожці високо оцінили неабиякий розум і військові здібності освіченого козака Петра Сагайдачного, який організував ряд успішних походів на турецькі міста-фортеці Варну, Очаків, Сіноп, Константинополь, Кафу та ін. З ім'ям Сагайдачного зв'язані гучні перемоги козаків, які стали надійним заслоном України від турецьких і татарських нашесть з півдня. Та не лите тут відзначився козацький полководець.

Гетьмана Петра Сагайдачного глибоко хвилювала доля України, поневоленої шляхетською Річчю Посполитою. І він веде козаків у визвольний похід, який відкрив нову сторінку в діяльності гетьмана в боротьбі за незалежну Україну, предковічну православну віру, українську народність і національну культуру. Нелегко було досягти успіхів у цьому змаганні, якщо врахувати, що Річ Посполита на той час була могутньою державою Європи. Проте козацьке військо сміливо вступило в двобій за волю України.

Уряд шляхетської Речі Посполитої після укладення з Туреччиною договору під Яругою (вересень 1617 р.), за умовами якого зобов'язувався приборкати або й знищити «козацьких розбійників», відрядив на Україну багатотисячне каральне військо на чолі з коронним гетьманом Станіславом Жолкевським. Однак до збройного конфлікту не дійшло: в урочищі Суха Вільшанка поблизу Таращі між королівськими комісарами і козацькою старшиною була укладена Вільшанська угода (жовтень 1617), яка обмежувала козацький реєстр 1000 чол. і забороняла їм нападати на сусідні держави. Однак козаки на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним вимагали підтвердження давніх прав і вольностей, розгляду цього питання на сеймі Речі Посполитої та прийняття відповідної ухвали. У тому ж 1617 р. королевич Владислав, який домагався царської корони, здійснив похід на Російську державу. Але він потрапив у оточення російських військ. І тоді йому на допомогу польський уряд 1618 р. відрядив 20-тис. козацьке військо під проводом гетьмана Петра Сагайдачного, який виручив королевича і його військо, показав силу і відвагу козаків. Проте він відмовився штурмувати Москву і цим прискорив укладення Деулінського перемир'я (грудень 1618 р.) між Річчю Посполитою і Росією. Своєю мудрою політикою гетьман не допустив торжества Речі Посполитої і врятував Російську державу від іноземного поневолення. Тут же доречно зауважити, що Російська держава, прийнявши через 36 років на Земському соборі (1653) «під високу царську руку» вільну Україну, безжально ліквідувала кров'ю народу здобуту державність: самодержавна монархія протягом століття задушила українську козацьку республіку.

Під час походу польських і козацьких військ на Москву поневолена Україна палала у вогні селянсько-козацьких повстань. Польський король доручив Петру Сагайдачному придушення визвольного руху на Україні і знову відрядив значне військо на чолі зі Станіславом Жолкевським. Але гетьман України, очоливши багатотисячне козацьке військо, не став придушувати повстання й запропонував переговори з урядовими комісарами. В результаті була укладена Роставицька угода (1619), яка встановила 3-тис. реєстр козаків. Вона також не задовольнила народні маси України. Козацьку опозицію очолював Яків Бородавка, який користувався популярністю і авторитетом серед народних мас України. Він виражав настрої і бажання козаків, виключених з реєстру, а їх було десятки тисяч. На це мусив зважити гетьман Петро Сагайдачний, який розумів, що козацьких сил замало для визволення України і шукав собі союзників. Могутнім союзником могла стати Російська держава, якій він зробив немаловажну послугу.

Без згоди уряду Речі Посполитої, якому підпорядковувалась уся маса запорозьких і реєстрових козаків, Петро Сагайдачний зважився відрядити до Москви своє посольство на чолі з отаманом Петром Одинцем з пропозицією козаків, що вони «служити готовы против всяких его царского величества неприятелей». Царський уряд прихильно прийняв посольство і видав козакам 300 крб. жалування 2. Це відбулося у 1620 р. саме тоді, коли в Москві перебував єрусалимський патріарх Феофан. З ним, очевидно, була домовленість про те, що патріарх прибуде до Києва і відновить там православну ієрархію, ліквідовану Брестською унією (1596). Та український народ не міг збагнути тонкощів й усіх складностей політичної лінії Петра Сагайдачного: козаки скинули його з гетьманства і обрали Якова Бородавку. Сагайдачний залишався козацьким полковником.

Відбулася перед цим ще одна важлива подія: Петро Сагайдачний, будучи гетьманом, вступив до Київського братства з усім військом запорозьким. І цим він продемонстрував перед українським народом свої справжні наміри: боротися за відродження України, визволення її від іноземного панування. Та й не будучи гетьманом, Петро Сагайдачний користувався серед козацтва непорушним авторитетом, продовжував свою попередню політику не лише компромісів при необхідності, а й відкритої боротьби за свободу та національну незалежність України. Коли на Україну прибув єрусалимський патріарх Феофан, козацький полк Сагайдачного супроводив і охороняв його в Києві, дав можливість висвятити митрополитом київським і галицьким видатного громадського діяча, педагога і письменника Іова Борецького, а також шістьох єпископів на духовні кафедри України і Білорусії. У 1620 р. над Річчю Посполитою нависла смертельна загроза з боку могутньої султанської Туреччини: почалася турецько-польська війна, відома в історії під назвою Хотинської (1620—1621)2. У битві під Цецорою (Молдавія) турецька армія вщент розгромила військо коронного гетьмана Станіслава Жолкевського, який там і загинув. У цій битві наклав головою Михайло Хмельницький — батько Богдана Хмельницького, майбутнього гетьмана України. А сам Богдан тоді потрапив у полон і два роки перебував у Туреччині, а потім був викуплений матір'ю і запорозькими козаками на волю.

Незабаром у 1621 р. 150-тисячна турецька армія султана Османа II підступила до р. Дністер і розташувалась поблизу польської фортеці Хотин. Річ Посполита зібрала 30-тис. армію, але її було замало для ведення війни. І тоді її уряд звернувся до козаків України за військовою допомогою. Виходу в нього не було ніякого. На польський сейм було відряджено козацьке посольство на чолі з Петром Сагайдачним для переговорів щодо участі у війні та визнання нової православної ієрархії на Україні. Сагайдачний спочатку не згоджувався на переговори, але патріарх Феофан умовив його і все козацтво надати допомогу Речі Посполитій і не допустити торжества Туреччини у Європі.

На сеймі у Варшаві Петро Сагайдачний виявив неабияку державну мудрість і талант дипломата; він домігся того, що уряд Речі Посполитої дав згоду задовольнити вимоги козаків: 1) скасовувалась посада старшого над козаками від польського уряду; 2) визнавалась влада обраного на козацькій раді гетьмана над усією Україною; 3) скасовувалися постанови сейму щодо козацтва — обмеження вольностей і прав; 4) населення України діставало свободу віросповідання. Православна ієрархія (митрополит, єпископи), висвячена патріархом, також мала бути визнана урядом і не повинна піддаватися гонінню властей Речі Посполитої. Це був значний успіх: фактично визнавалась на Україні автономна козацька республіка на чолі з обраним гетьманом. Завдяки цьому українські козаки взяли участь у Хотинській війні й надали допомогу Речі Посполитій.

Гетьманом України тоді був Яків Бородавка (1619—1621). Очевидно, Д. І. Яворницький не мав про нього відомостей, а тому не зміг показати діяльність цього гетьмана, який збирав сили для народного повстання і визволення України. Та ці сили довелося кинути на відсіч турецько-татарського нашестя.

Яків Бородавка повів 40-тис. козацьке військо до р. Дністра. На раді козаків Бородавка заявив: «Перед військом запорозьким тремтять землі польські, турецькі і весь світ» '. Під Хотином козацькі сили з'єдналися з польським військом, яким правували королевич Владислав і литовський гетьман Ян Ходкевич.

З Варшави Петро Сагайдачний повертався в супроводі польського військового загону, який випадково натрапив на турків: в сутичці ворожою стрілою було поранено в руку Сагайдачного. Прибуття до козацького табору під Хотин у серпні 1621 р. Сагайдачного і повідомлення про успіх посольства піднесли бойовий настрій козаків. Козацька рада позбавила гетьманства Якова Бородавку за зволікання походу і зловживання владою, а гетьманом обрала Петра Сагайдачного. Згодом Бородавку скарано на смерть. Новий гетьман налагодив зв'язок з польським командуванням.

Протягом вересня 1621 р. під фортецею Хотин, яка була опорою польських і козацьких військ, відбувалися запеклі бої з турками, які нападали й вели вогонь з артилерії. Поляки й козаки діяли злагоджено і активно, хоч становище їх ускладнювалося через брак боєприпасів, провіанту і фуражу для коней. Особливо мужньо захищали свій табір козаки: 4 і 7 вересня вони навально контратакували й прорвалися в турецький табір, завдали ворогам чималих втрат. Гетьман Петро Сагайдачний почав готуватися до вирішальної битви. Вона відбулася 28 вересня. Турецьке військо зазнало поразки, а тому султан і великий візир мусили вже 29 вересня прийняти польське посольство для мирних переговорів. Польський комісар Яків Собеський, який очолював посольство, визнав вирішальну роль козаків: «Юрба черні…— писав він,— а не зброя могутнього рицарства похитнула грізну турецьку силу». А потім додав: «Слава їх поширилась далеко серед різних народів». До речі, в Хотинській битві брав участь як офіцер польського війська Петро Могила — майбутній митрополит київський і галицький.

3. Головні походи П. Сагайдачного

Людина нестримної, кипучої енергії, патріот своєї землі, він пішов на Запорозьку Січ. Освічений, талановитий і хоробрий Сагайдачний незабаром зайняв помітне місце серед козацької старшини. Він очолював відважні морські походи козаків на Стамбул, Трапезунд, Синоп. Розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою на «чайках» — швидкохідних човнах. З 1600 року він керував майже всіма значними походами, що набули загальноєвропейського значення. Особливої слави заслужив у народі після взяття 1616 року неприступної турецької фортеці в Кафі. У результаті походу був знищений турецький флот, а з неволі визволено тисячі полонених.

Сагайдачний і угодовська старшина, сподіваючись заслужити у польсько-шляхетського уряду розширення в першу чергу власних прав та прав заможного козацтва, завербувавши частину козаків, узяли участь у поході польського королевича Владислава 1618 року на Москву. С., вирятував звідти королевича, запрошеного частиною московського боярства в часи Смути на російський престол, на якому йому не вдалося утвердитися. Після цього походу втратив довіру низового козацтва і був скинутий з гетьманства, але його заслуги не залишилися непоміченими в Польщі і Сагайдачний очолив реєстрових козаків. У 1621 році Сагайдачному випала нагода знову зявитися на політичній арені. 15-17.VI.1621 р. в Сухій Діброві (урочище між Білою Церквою і Ржищевом) відбулася загальна рада реєстрового і нереєстрового козацтва, на якій вони прийняли пропозицію польського сейму взяти участь у війні проти турків. Рада доручила гетьману нереєстрового козацтва Неродичу Бородавці командування 40-тисячним козацьким військом. Після ради козацьке військо вирушило в похід на Молдавію. Скориставшись важким становищем козацької армії спровокованої польською стороною Сагайдачний солодкими обіцянками переманув на свій бік козацьку старшину і скинув Неродича Бородавку з гетьманства зайнявши натомість його місце. свого опонента Сагайдачний негайно скарав на смерть. Поборовши ворогів внутрішніх Сагайдачний та очолюване ним 40-тисячне козацьке військо, спільно із польською армією, відіграло вирішальну роль у розгромі 1621 р. під Хотином турецької армії, що загрожувала ряду країн Європи. Заснована 1617 р. «Ліга християнської міліції», яка мала на меті вигнати турків з Європи, покладала великі надії на С. і українських козаків, що вступили до неї. Могутня турецька армія у кількості 300 тис.чол. була фактично розгромлена 40-тисячним військом козаків на чолі з гетьманом С. Навіть сеймовий комісар польської армії магнат Якуб Собеський мусив визнати: «Справжніми переможцями під Хотином і рятівниками Польщі були козаки».

1618 р. українське козацтво взяло участь у черговій польсько-російській війні. Навесні коронне військо Речі Посполитої на чолі з королевичем Владиславом підійшло до м. Вязьма і розкинуло табір, очікуючи підходу підкріплень. Проте ані вояків, ані грошей не надійшло, тож і більшість жовнірів залишила табір. Аби врятувати королевича і виправити ситуацію, польський уряд звернувся по допомогу до Війська Запорозького. Після переговорів українське командування під керівництвом гетьмана Петра Сагайдачного розробило план майбутнього походу. Оскільки за донесеннями козацької розвідки більшість російських військ було націлено на смоленський напрям, то Сагайдачний відкинув польський план, який передбачав рух козаків від Смоленська до Вязьми, натомість обравши шлях від Путивля прямо на Москву. Задля збереження таємниці гетьман не повідомив польську сторону про свій план. Крім того, було проведено операцію з відвернення уваги московських воєвод від південного кордону (в травні 1618 р. в районі Калуги діяв 4-тисячний козацький загін).

У середині червня Сагайдачний закінчив збирати 20-тисячне військо і розпочав похід. Протягом кількох тижнів українці захопили Путивль, Рильськ, Курськ, Лівни, Єлець. Під останнім до Сагайдачного приєднався загін, посланий у травні під Калугу. Дорогою він захопив міста Лебедин, Скопин, Ряжськ. Водночас спроби Владислава (військо якого збільшилося до 25 тис.) захопити Можайськ не дали результатів.

Поповнивши власні сили й визначивши через посланців місце зустрічі українського та польського військ у Тушині, український полководець продовжив похід. Було захоплено Шацьк, однак під Михайловим козаки зазнали першої невдачі. Запорозький авангард у 1 тис. чоловік на чолі з полковником Милостивим мав уночі захопити місто. Однак цей план зірвався, і Сагайдачний був змушений перейти до звичної облоги. Через десять днів Михайлів було захоплено. В районі Серпухова запорожці зустрілися з московським військом Д. Пожарського. Проте російські ратники за першої сутички з козаками розбіглися. Потому проти запорожців виступив новий воєвода Г. Волконський. Він намагався перешкодити гетьманові переправитися через Оку поблизу Коломни. Однак Сагайдачний швидко оминув місто і перейшов Оку вище, здолавши при цьому московський опір. Вирушивши Коширським шляхом, запорожці вже 17 вересня були в Бронницях поблизу Донського монастиря. Росіяни спробували розгромити Сагайдачного, виславши проти нього військо на чолі з Бутурліним. Однак український полководець несподівано атакував московські полки на марші й ущент їх розбив. Після цього Сагайдачний перейшов до Тушино, де 20 вересня з’єднався з Владиславом. Тим часом окремі загони козаків захопили міста Ярославль, Переяславль, Романів, Каширу і Касимів.

У вересні 1618 року, українські і польські війська під проводом гетьманів П. Сагайдачного і Я. Ходкевича обложили Москву. Військо Сагайдачного стояло перед Арбатськими ворітьми Земляного валу і готувалося до штурму. Проте польська шляхта відмовилась продовжувати війну через брак коштів.

Переговори велися в селі Деуліні недалеко від Троїце-Сергіївої лаври. 1 грудня 1618 року було підписано так зване Деулінське перемир’я. Владислав відмовився від своїх прав на московський престол. За цю відмову Польща отримала білоруські й українські землі, які до того були під владою Москви — Смоленську, Чернігівську та Новгород-Сіверську, всього 29 міст. В кінці 1618 — на початку 1619 року закінчилась громадянська війна в Росії, яка тривала 15 років. Військо Сагайдачного повернулось на Україну через Болхов — Орел — Севськ.

Протягом трьох місяців козаки подолали понад 1200 км (поляки в цей час пройшли 250 км, без серйозного опору, і не взяли жодної фортеці). Згідно з дослідженнями Гуржія і Корнієнка, українські полки рухалися з середньою швидкістю 15— 20 км на добу, в 6-8 разів швидше, ніж поляки, у 2-3 рази — ніж європейці.

Турецько-польська війна 1620—1621 pp. закінчилась фактично поразкою Туреччини. Хотинський мир, укладений 9 жовтня 1621 p., встановлював кордон між Річчю Посполитою і Туреччиною по р. Дністру. Туреччина і Кримське ханство зобов'язувалися не влаштовувати грабіжницьких походів на польські й українські землі. Польський уряд погодився забороняти українським козакам походи на Крим і Туреччину, платити кримському ханові данину («упоминки»), віддати фортецю Хотин турецькому васалові — Молдавському князівству.

Разом з тим Хотинська війна припинила нашестя Туреччини на Європу в першій чверті XVII ст. її військова могутність підупадала. Річ Посполита завдяки рішучим і героїчним діям українських козаків була фактично врятована від поневолення: гетьман Петро Сагайдачний мудрою політикою зумів не допустити торжества Туреччини над Річчю Посполитою, хоч уряд Речі Посполитої й не виявив належної вдячності козацтву й продовжував його утиски й обмеження, наступ на свободу України.

Після смертельної рани в Хотинській війні (вересень 1621 р.) гетьман Петро Сагайдачний прожив ще кілька місяців і весь цей час дбав про долю України, намагався закріпити її автономію, здобуту під час посольства до Варшави від сейму. У лютому 1622 р. козацьке посольство знову відвідало Варшаву й домагалось від короля здійснення раніше даних обіцянок і запевнень, особливо щодо скасування унії. Проте його зусилля виявились марними. Незабаром після цього посольства 10(20) квітня 1622 р. помер Петро Конашевич Сагайдачний у Києві, де він жив у власному будинку. Перед смертю гетьман заповів своє майно і гроші школам Львівського і Київського братств. Поховали козаки й кияни славетного гетьмана з великими почестями в Братському монастирі і встановили на його могилі надгробну плиту з написом: «Тут зложил запорозькій гетьман свои кости, Петр Конашевич, раниный в войне для вольности Отчизны кды нань Турцы моцно напирали и пострелов смертельных килка му задали которыми з дранный, живота диконал». Могила Сагайдачного не збереглася, вірніше, опинилася під стіною Богоявденської церкви Київського братства після її перебудови у XVIII ст. Куди переховано останки великого гетьмана, залишилося таємницею до нашого часу.

Ім'я українського гетьмана Петра Сагайдачного було широко відоме на Україні, в Польщі, Кримському ханстві, Туреччині, Росії та інших країнах. «…Особа Сагайдачного,— писав відомий український історик Д. І. Яворницький,— незвичайна, видатна, велика особа в південноруській історії. Цей гігант з усіх гетьманів найбільш гідний славного народного монумента. Та якщо немає досі такого монумента, то хай його великий образ та його великі подвиги вічно житимуть у серцях тих, кому дорога вітчизняна історія, кому дорогий рідний народ, кому дорога його мова, кому дорога його віра і кому дорога ненька Україна…» '. Не судилося великому гетьманові визволити український народ від польсько-шляхетської неволі та здобути незалежність Україні. Та його ратні подвиги як козацького полководця, турботи про долю України та її багатостраждального народу, просвітительство, захист православної віри і української народності дають усі підстави для того, щоб ім'я Петра Конашевича Сагайдачного було навіки вписане в історію українського народу.

На загальноукраїнське значення діяльності Петра Сагайдачного вказував видатний український історик М. С. Грушевський: «В сучаснім громадянстві славили Сагайдачного як дуже розважного, глибокого політика, що вмів поставити козаччину на службу загальнонародним справам і зробив з козацького війська опору національного українського життя… Сагайдачний відкрив цим нову добу в історії українського життя».

Історики й письменники зуміли створити величний образ славного сина українського народу Петра Сагайдачного, який усі свої сили, розум і непересічний талант віддав служінню святій справі визволення України й здобуття їй незалежності, духовному розвиткові українського народу. Вони відобразили усю складність і суперечливість вчинків цієї людини, яка знаходила часом звивисті й малопомітні шляхи до поставленої великої мети, готувала грунт для своїх наступників і продовжувачів справи відродження України.

Висновки

Петро Кононович (Конашевич) Сагайдачний походив з дрібномаєткової шляхти села Кульчиць з-під Самбора (Галичина) . Його молодість припала на час українського ренесансу — відродження культури, освіти і науки на Україні. У м. Острозі на Волині діяла Острозька греко-слов'янська школа (70-ті роки XVI — 40-ві роки XVII ст.) — перша на Україні вища школа, заснована князем Костянтином Острозьким для навчання дітей. В цій школі Петро Сагайдачний здобув високу на той час освіту. Потім вчителював у Києві, написав твір «Пояснення про унію», де виступив на захист православної церкви, що зазнавала утисків внаслідок Брестської церковної унії (1596 p.), духовної культури українського народу, його права на свою державність і незалежність.

Так визначилися суспільно-політичні погляди Петра Сагайдачного в кінці XVI ст. Тоді Україна стікала кров'ю селянсько-козацьких повстань під проводом Криштофа Косинського і Северина Наливайка, які першими повели повсталий народ на бій за визволення від панування Речі Посполитої. І це визначило дальший життєвий шлях Петра Сагайдачного, який зв'язав свою долю з українським козацтвом і його військово-політичною твердинею — Запорозькою Січчю, що відіграла визначну прогресивну роль у формуванні української народності і державності, духовному відродженні людності України, захисті її від іноземного плюндрування й неволі.

Список використаної літератури

1. Апанович О. Гетман Петр Конашевич-Сагайдачный: монографія/ Олена Апанович,. — Черновці: Облполіграфіздат, 1991. — 22 с.

2. Апанович О. Сагайдачний Петро — український козацький гетьман/ Олена Апанович //Кур'єр Кривбасу. — 1998. — Жовтень. — C. 103-123

3. Гетьман Петро Сагайдачний: Історичне оповідання / М. Загірня (з повісті Д.Мордовця з дод.й одмінами перероб.). — 3-тє вид. — Катеринослав ; Ляйпціг : Українське видавництво, Б.р.. — 128 с.

4. Гуржій О. Гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний. — К. : Україна, 2004. — 191с.

5. Гуслистий К. Г.Петро Конашевич-Сагайдачний: До 350-річчя від дня смерті// Укр. іст. журн.— 1972.— № 4.— С. 123

6. Дяченко С. Образ гетьмана Петра Сагайдачного в українській літературі: За романами Д.Мордовця, А.Чайковського, С.Черкасенка //Дивослово. — 2003. — № 5. — C. 76-78

7. Згурець Г. "Умів мудро тим сильним військом керувати…"До 375-річчя від дня смерті Петра Конашевича Сагайдачного //Дзвін. — 1997. — № 9. — C. 107-118

8. Коломоєць С. Морські походи запорозького козацтва під проводом Петра Конашевича-Сагайдачного //Історія України. — 2001. — № 21-24. — C. 7-9

9. Між двох вогнів: Друга половина ХVI- перша половина XVII ст./ Укл. І.О. Ворончук; Ред. В.А.Смолій. — К.: Україна, 1996. — 411 с.

10. Мордовец Д. Сагайдачный / ДанилоМордовец,. Крымская неволя / Вступ. ст., подг. текста, прим. В.Г. Беляева/ Вступ. ст., подг. текста, прим. В.Г. Беляева. — К.: Днипро, 1987. — 284 с.

11. Петро Сагайдачний: Історико-документальна книжка/ Ред. кол. Ю. М. Мушкетик, В. Ф. Василашко, В. О. Замлинський та ін.; Упор. і передм. Володимира Замлинського, Худ. Євген Корольков,. — К.: Веселка, 1992. — 61 с.

12. Сас П. М. Петро Конашевич-Сагайдачний: молоді роки / НАН України; Інститут історії України. — К., 2006. — 287с.

13. Сюндюков І. Маловідомий Сагайдачний: Московський похід //День. — 2000. — 26 февраля. — C. 5

14. Чайковський А. Сагайдачний: Історичний роман: У 3 кн./ Андрій Якович Чайковський,; Упоряд., передм. та приміт. В.В.Яременко. — К.: Варта, 1993. — 571 с.

15. Чувардинский А. Г. Гетман Сагайдачный: монографія/ А. Г. Чувардинский,; ,. — К.: Науковий світ, 2002. — 225 с.

16. Яворницький Д. Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний/ Дмитро Яворницький ; пер. з рос. Володимира Чуйка, відп. ред., авт.передм., комент. та прим. Г. Я. Сергієнко. — Дніпропетровськ: Січ, 1991. — 66 с.