Вступ.

1. Історичні традиції ступеневої освіти.

2. Розвиток ступеневої освіти в ХІХ- перш. пол. ХХ ст.

3. Сучасний стан розвитку ступеневої освіти в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Важливим кроком на шляху розробки Державних стандартів вищої освіти України є затвердження Постановою Кабінету Міністрів України Переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями. В даному Переліку вперше відображені освітньо-кваліфікаційні рівні (ступенева освіта) підготовки фахівців у вищих навчальних закладах України, внесені принципові зміцнення до Переліку з урахуванням встановлення ринкових відносин, введено багато нових спеціальностей, здійснено їх значне узагальнення, що збільшує можливості фахівців до самовираження та самовиявлення їх людських якостей, формуванню активної позиції, утвердженню плюралізму, демократії та правопорядку, що відповідає "Декларації принципів толерантності".

Впровадження ступеневої освіти системи вищої освіти і введення нових освітньо-кваліфікаційних рівнів "бакалавр" та "магістр" налає широкі можливості для задоволення освітніх потреб особи, забезпечує гнучкість загальноосвітньої, загальнокультурної та наукової підготовки фахівців, підвищення їх соціального захисту у ринку праці та інтеграцію у світове освітянське співтовариство. Введення ступеневої освіти в освітню галузь України значно розширило правові рамки фахівців, про що свідчить підписана Україною у Лісабоні на спільній конференції Ради Європи та ЮНЕСКО конвенція про визнання кваліфікацій, які належать до вищої освіти у Європейському регіоні.

1. Історичні традиції ступеневої освіти

Невід'ємним елементом переходу до ступеневої освіти є вивчення історичних традицій цього явища. Адже і Острозька (1576-1636 pp.), і Києво-Могилянська (1632-1817 pp.) академії, і Львівський університет (1661 р.) були першими багатоступеневими вищими навчальними закладами європейського типу. До 1918 р. існувала практика ступеневої підготовки фахівців і в наших університетах.

Слід зазначити, що українська вища освіта бере свій початок із 988 p., коли київський князь Володимир відкрив у великих містах "школи книжного вчення". Продовжуючи кращі традиції батькової та візантійської шкіл, Ярослав Мудрий 1037 р. створює при Софії Київській школу нового типу з бібліотекою, великою кількістю перекладачів і переписувачів книг, де свого подальшого розвитку набула не тільки освіта, а й примножувались наукові знання, а пізніше — вітчизняні оригінальні наукові досліди. Вітчизняні та зарубіжні джерела, що дійшли до нас із часів Київської Русі, свідчать про високий рівень навчання в княжих вищих школах що, на думку фахівців, дає всі підстави називати їх давньоруськими університетами, які до того ж і виникли значно раніше, ніж вищі навчальні заклади в Європі.

Подальша майже двохсотлітня війна з половцями, монголо-татарська навала уповільнили та перервали освітні процеси на Русі. А із середини XIV ст. українські землі потрапляють під владу литовських, польських, угорських феодалів, що теж залишило свій слід у розвитку національної освітньої системи. Майже до кінця XVI ст. Україна не мала власних середніх і вищих навчальних закладів. І з XIII ст. поширюється тенденція здобувати освіту за кордоном, де українські юнаки-мандрівники стають студентами, а згодом і професорами університетів. Упродовж XIV—XVIII ст. за кордоном навчались близько п'яти тисяч осіб з України, Білорусі та почасти з Московії. У цей період у списках Болонського, Падуанського, Празького, Краківського університетів і вищих школах Швейцарії, Німеччини та Франції трапляються імена студентів і магістрів із позначкою "Rossi-cum", "Rhutenus", "Roxolanus", "Le Russia". Отримавши належну освіту, вихідці з України ставали відомими вченими, педагогами, медиками, митцями. Так, зажили міжнародної слави Юрій Дрогобич (Юрій Котермак), Лукаш, Павло Пропелер (Русин), Станіслав Оріховський-Роксолан, Іван Туробінський-Рутенець, Григорій Чуй-Русин, Анонім та багато інших.

Отже, у XIІІ —XVI ст. практику ступеневої освіти українці набували в європейських університетах, що не могло не залишити помітного сліду і в історії української педагогіки. З огляду на це важливе висвітлення історії ступеневої освіти, адже йдеться про європейські традиції та здобутки, що формувалися віками.

Наприклад, термін "бакалавр" у розумінні академічного звання ввійшов у практику в західноєвропейських університетах з XIII ст. Уперше це звання було введене на богословському факультеті Паризького університету папою Григорієм IX (1227-1241 pp.) для визначення тих студентів, які витримали відповідний іспит, блискуче захистили диспут і, як наслідок, здобули право носити червону камилавку. З часом це звання поширилось на інші факультети та розповсюдилось по всій Західній Європі. Після вивчення риторики, граматики та діалектики (так званий тривіум) на факультеті "вільних мистецтв" (сім вільних наук (мистецтв), від лат. septem artes liberete)

— навчальні дисципліни в закладах освіти середньовіччя. Складалися із двох ступенів: тривіум (граматика, риторика, діалектика) і квадрівіум (арифметика, геометрія, астрономія, музика) студентам присвоювали ступінь "бакалавр" (з латинської baccalaureus, baccalaurieus — старший студент). У XV ст. бакалаврами називали студентів, які витримали перший іспит, необхідний для досягнення вищих наукових ступенів — ліценціата, магістра або доктора. Проте згодом, поняття "бакалавр" стало повсюдно означати перший ступінь, який отримують після закінчення курсу основ наук на богословському, юридичному, медичному й інших факультетах. І в цьому значенні бакалаврат зберігся до наших днів.

Ступінь "ліценціат" (з латинської І_і-cenciatus — допущений) — у середньовічних університетах — бакалавр, який отримував дозвіл на читання лекцій. Згодом для цього необхідно було скласти особливий іспит. На сучасному етапі

— науковий ступінь у французькій системі вищої освіти, а також в університетах Фінляндії, Швейцарії та деяких латиноамериканських країнах.

Магістр (від латинської magister -учитель, викладач, начальник) — це ступінь, який надавався у західноєвропейських університетах старшим студентам, які успішно засвоїли арифметику, геометрію, астрономію, теорію музики (так званий квадрівіум) на факультеті "вільних мистецтв" ("магістр мистецтв"). Це давало право вступу на один із трьох вищих факультетів університету, а також викладати (Magister atrium liberalium) "сім вільних наук". Згодом, ступінь "магістр" присвоювали випускникам філософських факультетів, а в XIX ст. він був витіснений ступенем "доктор філософії". Хоча в ряді країн — Англії, Україні, Росії та деяких інших — продовжував використовуватись і на інших факультетах, а ступінь "магістр фармації та ветеринарних наук" був вищим у своїй галузі[4, c. 27-30].

Ступінь "магістр" отримувала особа, яка після закінчення університетського курсу складала усний іспит у відповідній галузі знань і публічно захищала схвалену факультетом дисертацію. В особливих випадках факультет міг допустити до іспиту на ступінь "магістр" особу, яка подала докторський диплом іноземного університету. Той, хто витримав магістерський іспит, але не захистив дисертацію, називався магістрантом. За особливі здобутки магістерської дисертації факультет міг клопотати про присвоєння звання "доктор".

Термін "доктор" (від латинського Doctor — учитель) із XII ст. почав застосовуватись і як означення наукового ступеня для вчених. Вперше його використав Болонський університет 1130 р. У 1231 р. ступінь "доктор богослов'я" (theologiae) почав надавати Паризький університет, після чого стали традиційними і Doctores medicine, physicae, grammaticae, notariae таін.

"Доктор" набув характеру вищого наукового ступеня й отримати його можна було тільки після попереднього досягнення ступенів "бакалавр" і "ліценціат". Початково ступені "доктор" і "магістр" були рівнозначними. Тільки з XVI ст. на юридичному, медичному та богословському факультетах першість отримав ступінь "доктор", тоді як філософи надавали перевагу ступеню "магістр". З кінця XVIII ст. і філософські факультети більшості університетів сприйняли докторство як вищий науковий ступінь. Вимоги, що висувались університетами для отримання ступеня "доктор" у різних країнах були різними. Здебільшого, здобувачі складали університетський екзамен у формі письмового твору на задану тему (klaudur) чи витримували співбесіди щодо написання твору й іспит із різних дисциплін (examen rigorosum). Після чого докторант мав подати дисертацію, яку в деяких університетах вимагали публічно захистити. Нині в документах Болонського процесу рекомендовано обмежитися лише одним науковим ступенем (доктор наук), а не двома (кандидат наук + доктор наук, габілітований доктор + доктор філософії таін.)[5, c. 2].

Отже, на межі XVI—ХУЛІ ст. в українській освіті відбулися істотні зміни. Було розпочато створення власних вищих навчальних закладів, що ґрунтувались на національних освітніх традиціях, поєднанні вітчизняного та кращого європейського досвіду. До них зокрема належали Острозький культурно-освітній центр, Львівська (1585 р.) та Київська (1615 р.) братські школи (у цілому в кінці XVI — на початку XVII ст. в Україні діяло близько тридцяти братських шкіл), Києво-Могилянська академія, Академії вищої школи у Турові (1572 p.), Володимирі-Волинському (1577 p.), Слуцьку (1580 p.), Львові (1586 p.), Львівський університет та ін. Після закінчення навчання студентам надавались наукові ступені бакалавра, ліценціата, магістра та доктора.

Так, 1576 р. у м. Острог князь Костянтин Острозький заснував культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека та друкарня, яку впродовж 1577-1582 pp. очолював першодрукар Іван Федоров. Це, по суті, була перша вища школа нового типу в українських землях, що згодом дістала назву академії (з 1583 p.). Першим ректором академії був Герасим Смотрицький, письменник-полеміст і культурно-освітній діяч XVI ст. Викладачами в ній працювали кращі українські та іноземні вчені: Дем'ян Наливайко, Тимофій Михайлович, Іван Вишенський, Василь Малюшицький (Суразький), Клірик Острозький, Ян Лятош, Кирило Лукаріс, Никифор Кантакузин, Симон Пекалід, Мартин Броневський (Христофор Філалет) та ін. Викладання поєднувалося з науковою, перекладацькою та видавничою діяльністю. Навчання здійснювалося за поширеною в Європі системою "семи вільних мистецтв". Тут вивчалися богослов'я та філософія, математика й астрономія, діалектика та логіка, старослов'янська, польська, грецька та латинська мови. В Острозі фактично вперше була подолана монополія церкви в українській освіті. Світськими людьми були викладачі (бакалаври), більшість ректорів.

Академія мала позитивний вплив на розвиток вищих українських шкіл. Плідні зв'язки, що підтримував Острог з українськими братствами та їхніми школами, спричинили заснування Львівської та Київської братських шкіл. При виробленні їх статуту, очевидно, був використаний набутий досвід.

Занепад Острозької академії, як і всього центру, розпочинається після смерті в 1608 р. її патрона князя Костянтина (Василя) Острозького, коли місто перейшло до спадкоємців-католиків. Однак вироблена в академії система шкільництва, що ґрунтувалася на поєднанні українсько-візантійських традицій і певних досягнень європейської педагогіки та науки, не зникла безслідно. Сформований тут тип національного вищого навчального закладу православного спрямування — слов'яно-греко-латинська академія — був перенесений до Києва (1632 p.), звідки поширився в Молдавське князівство (Ясси, 1640 p.), а після декількох невдалих спроб — і до Москви (1687 p.).

Упродовж 60-річної діяльності Острозької академії її закінчило не менше ніж 500 осіб. Вихованці академії ставали вчителями, літераторами, друкарями, проповідниками, секретарями в державних і приватних установах. Деякі з них були впливовими релігійними діячами. Уперше учительський стан поповнився не учнями дяківських шкіл, а професійними викладачами з новим світоглядом, значно ширшими знаннями. А це мало наслідком відчутне підвищення рівня освіти всього суспільства, її демократизацію. Академія відігравала і значну політичну роль: до певної міри стримувала полонізаторський вплив на молодь католицько-єзуїтських навчальних закладів, сприяла утвердженню національної свідомості серед усіх верств українського народу. Став Острог і впливовим центром міжнародного спілкування[2, c. 5-8].

Особливого розвитку вища освіта в Україні сягнула за часів Української козацько-гетьманської держави. Так, ще у 1631 р. Петро Симонович Могила (1596-1647 pp.), архімандрит Києво-Печерської Лаври (у 1632-1647 pp. — митрополит київський), заснував Лаврську школу як вищий освітній заклад. Через рік він об'єднав її з Київською братською школою та створив Київську колегію, що пізніше стала називатись Києво-Могилянською академією (з 1701 p.). Києво-Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом, що відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних і суспільно-політичних змін, народно-визвольної боротьби, формування національної церкви й держави. У XVII—XVIII ст. вона відігравала роль найбільшого наукового, освітнього, культурного центру всіх східнослов'янських народів.

Петро Могила зумів перетворити академію на заклад європейського типу. Тут вивчався курс наук, властивий для західноєвропейських університетів, впроваджувалися досягнення світової історії, літератури, поезії, філософії. Засобом до опанування, вищих наук була латинська мова, вивчалися також грецька й польська. Професорів для викладання в академії Могила навчав у закордонних університетах. Незабаром академія вже сама готувала викладачів, державних діячів, високоосвічених богословів. Серед визначних діячів Києво-Могилянської академії були І. Пзель, Д. Ростовський (Туптало), С. Яворський, Ф. Прокопович, Г. Сковорода, П. Юркевич та ін. Саме завдяки діяльності академії та Києво-Печерської друкарні Київ знову став найвизначнішим культурним осередком України.

Навчання в ній мало переважно загальноосвітній характер. Курс тривав 12 років і поділявся на 8 класів: підготовчий, молодший, граматики, синтаксису та вищі — поетики, риторики, філософії та богослов’я. Всього кількість предметів сягала 30 й більше. Студенти одержували філологічну підготовку, вивчали мови (слов'янську, українську літературну, грецьку, латинську, польську), опановували поетичне та риторичне мистецтво, класичну грецьку, римську й частково середньовічну літературу, студіювали історію, географію, філософію та богослов'я.

Києво-Могилянська академія була всестановим навчальним закладом. За статутом академії, в ній мали право навчатись усі охочі. Щорічно тут здобували освіту від 500 до 2000 студентів. Вікових обмежень не було. Для бідних учнів при академії існувала бурса.

Прототип будь-якої сторони життя колегіуму можна знайти в середньовічних європейських навчальних закладах, зокрема колегіумах та університетах. Професорсько-викладацький склад поділявся на кандидатів першого та другого розрядів, на бакалаврів, ліценціатів і магістрів мистецтв, які згодом отримували ступінь доктора. Кандидати, бакалаври, ліценціати читали по чотири лекції на тиждень. Магістри й доктори читали публічні лекції безкоштовно. Бакалаври, ліценціати мали перші вчені ступені, які давали право обіймати посади помічника викладача. Магістри були викладачами молодших курсів, професори — старших курсів.

Навчання в Києво-Могилянській академії давало добру (достатню) підготовку для продовження освіти в європейських університетах, зокрема і в найкращих із них. У ній навчалися вихідці з Росії, Молдавії, Греції, Болгарії, Чорногорії, Сербії й інших країн. Академію закінчили видатні церковні ієрар-хи, літератори, вчені та політичні діячі: І. Виговський, Ю. Хмельницький, І. Мазепа, П. Орлик, П. Полуботок, Г. Сковорода, Ф. Прокопович, С Яворський, М. і Д. Бантиш-Каменські, міністри Катерини II: 0. Безбородько, Л. ТрощинськиЙ та ін. Деякий час тут навчався М. Ломоносов.

Отже, Києво-Могилянська академія вписувалась у загальноєвропейську освітню систему, сприяла інтеграції України в культуру регіону та всієї Європи. Вихованці академії заснували або реформували семінарії в Новгороді, Смоленську, Петербурзі, Казані, Архангельську, Суздалі та інших містах; на зразок Київської академії були засновані колегіуми в Чернігові (1700 p.), Харкові (1721 p.), Переяславі (1738 р.).

Розквіт Київської академії тривав до 60-х pp. XVIII ст. У другій половині XVIII ст., після заснування Московського університету та Харківського колегіуму, Києво-Могилянська академія природно почала втрачати пріоритетне становище єдиної вищої школи на слов'янських землях, хоча й далі гідно підтримувала свої досягнення й традиції. Пізніші реформи були спрямовані на перетворення цього навчального закладу в професійну вищу духовну школу і спричинили його занепад.

Провідну роль у розвитку вітчизняної вищої освіти відігравав Львівський університет — перший класичний університет в Україні. 20 січня 1661 р. польський король підписав диплом, що надавав Львівській єзуїтській колегії "статус академії й титул університету" із правом викладання всіх тогочасних університетських дисциплін і присвоєння учених ступенів. В університеті діяло два відділи — філософський і теологічний. Навчання було багатоступеневим і провадилося за програмами єзуїтських шкіл, розробленими ще наприкінці XIV ст. Освітній процес в університеті завершувався одержанням наукових ступенів — ліценціата, бакалавра, магістра, доктора наук. У невеликому обсязі вивчалися історія, географія, грецька мова, чотири роки тривала богословська підготовка. Викладання на обох відділах вирізнялося схоластичністю, догматизмом і здійснювалося латинською мовою.

Доцільно зазначити, що Львівський університет був у повному підпорядкуванні єзуїтського ордену з часу створення й до ліквідації ордену єзуїтів у 1773 р. Лише після 1787 р. при університеті було відкрито Український інститут, покликаний готувати, передусім, вчителів для реальних і класичних гімназій, де навчалися українські діти. Незважаючи на те, що програма інституту була обмеженою, прогресивне значення мало викладання українською мовою. Український інститут за короткий період свого існування (до 1808 р.) став провідником гуманітарної та педагогічної освіти.

Як ми могли впевнитися, на кінець XVIII ст. Україна мала розвинену власну багатоступеневу освітню систему[1, c. 35-38].

2. Розвиток ступеневої освіти в ХІХ- перш. пол. ХХ ст.

З ліквідацією залишків української державності на переважній частині етнічних українських земель, що увійшли до складу Російської імперії, з кінця XVIII ст. був поширений суспільно-політичний устрій, характерний для всієї території імперії. Зокрема здійснювався перехід до загальнодержавної системи народної освіти Російської імперії, активна розбудова якої протягом XIX ст. відчутно позначилася і на розвитку освітньої справи в Україні. Так, у XIX ст. в Україні виникає ціла низка середніх навчальних закладів, університетів і спеціалізованих вищих навчальних закладів, формуються наукові школи.

Зокрема до 1917 р. в Україні діяло 27 вищих навчальних закладів, у яких навчалося понад 35 тис. студентів. Центрами наукової думки, підготовки вчених, учителів для середніх шкіл, лікарів, юристів та інших фахівців стали Харківський (1805 p.), Київський (1834 р.) і Новоросійський (М.Одеса, 1865 р.) університети, Ніжинський історико-філологічний інститут. фахівців для промисловості та сільського господарства готували Харківський ветеринарний інститут (1851 p.), Харківський технологічний інститут (1885 p.), Київський політехнічний інститут (1898 p.), Катеринославське вище гірниче училище (1899 p.), яке в 1912 р. стало гірничим інститутом. Фахівців із вищою освітою готували Київська (1913 р.) та Одеська консерваторії (1913 p.). Почали діяти Вищі жіночі курси в Одесі, Києві та Харкові.

Атестація науково-педагогічних кадрів у Російській імперії зазнала певних змін і перетворень. Скажімо, до 1880-х pp. її структура мала такий вигляд:

♦ "кандидат" — перший учений ступінь, який отримували студенти, що закінчили повний курс університету з відмінними показниками та подали письмовий твір;

♦ "магістр наук" — другий учений ступінь, для отримання якого особи, які мали ступінь кандидата, повинні були скласти екзамени та публічно захистити магістерську дисертацію;

♦ "доктор наук" — третій вчений ступінь, для отримання якого необхідно було мати вчений ступінь "магістр наук" та публічно захистити докторську дисертацію.

В Україні та в Росії ступінь бакалавра проіснував до 1869 р. Із затвердженням у 1884 р. останнього Університетського статуту, скасували і вчений ступінь "кандидат".

Магістри могли клопотати про зарахування їх до спадкоємних почесних громадян, а при вступі на цивільну службу мали право на чин IX рангу. їх також призначали екстраординарними професорами університетів, яким вручали такі ж академічні відзнаки як і докторам, тільки не золоті, а срібні. Православному духовенству академії надавався ступінь "магістр богослов'я".

На західноукраїнських землях до 1918 р. існувало чотири вищих навчальних заклади: університети у Львові й Чернівцях (1875 p.), Політехнічний інститут (1844 р.) і Академія ветеринарної медицини (1897 р.) у Львові.

Зазначимо, що на всій території України не було жодного вищого навчального закладу з українською мовою викладання.

Події 1917 р. змінили не тільки соціальний лад, а й поставили на порядок денний питання щодо створення нової національної вищої школи з новими педагогічними кадрами. Фактично становлення системи української вищої освіти тривало до початку 1939 р. Напередодні Другої світової війни в УРСР нараховувалося вже 129 вищих навчальних закладів, склалася вітчизняна університетська система, що включала шість класичних університетів — Київський, Харківський, Львівський, Одеський, Дніпропетровський і Чернівецький.

Усередині 1980-х pp. в УРСР функціонувало 146 вищих навчальних закладів, у тому числі класичних університетів — 9, технічних вищих навчальних закладів -50, сільськогосподарських вищих навчальних закладів — 17, вищих навчальних закладів економіки і права -10, педінститутів — ЗО, вищих навчальних закладів охорони здоров'я -15, вищих навчальних закладів фізкультури і спорту — 3, культури і мистецтва — 12. Мережу вищих навчальних закладів доповнювали також 25 філій, 7 спеціалізованих факультетів і відділень та 12 загальнотехнічних факультетів. Головними центрами вищої освіти в Україні залишалися Київ, Харків, Одеса і Львів.

Широкий розвиток системи освіти забезпечив високий освітній рівень населення України. На 1987 р. кількість населення з вищою та середньою (повною й неповною) освітою становила понад 28 млн осіб при загальній кількості населення понад 52 млн. Цю освіту мали 84% зайнятого населення. Загалом вища та середня спеціальна школи виконували покладене на них важливе завдання підготовки кадрів для економіки, науки й культури.

Рівень підготовки висококваліфікованих кадрів значною мірою залежав від якісного та кількісного складу науково-педагогічних працівників вищих навчальних закладів. Відомі вчені, що викладали у вищих навчальних закладах, сприяли активізації наукової праці студентів. їх фундаментальні наукові дослідження стали цивілізаційним надбанням усієї світової людності[3].

Розвиткові наукових досліджень сприяло введення нової системи наукових ступенів і вчених звань і порядку їх присвоєння. Так, у жовтні 1918 р. було ліквідовано всі вчені ступені та звання, що існували у Російській імперії. Лише в січні 1934 р. Рада Народних Комісарів СРСР прийняла Постанову "Про вчені ступені та звання", якою затверджувалися наукові ступені: "кандидат наук" і "доктор наук". У радянські часи надовго закріпились освітньо-кваліфікаційні рівні: "молодший спеціаліст" (на базі технікуму, училища) та "спеціаліст" (на базі вищих навчальних закладів), а також наукові звання професора і доцента та наукові ступені доктора і кандидата. Неодноразово було доведено, що радянський учений ступінь "кандидат наук" за своїми основними кваліфікаційними вимогами не тільки не поступається, а й, як правило, перевершує докторські ступені більшості західних країн, зокрема американський ступінь Doctor of Philosophy (PhD).

Однак сам термін "кандидат наук" є певною перешкодою, оскільки дезорієнтує зарубіжних партнерів щодо рівня даної кваліфікації. Адже в окремих західних країнах кваліфікація "кандидат" використовується нині для визначення рівня, який передує рівню "магістр" (як це було в Україні до 1884 p.). Скажімо, у Норвегії подібна кваліфікація ("кандидат" у магістри) відповідає чотирьом рокам вищої освіти, а в Бельгії кваліфікація "кандидат" надається після двох або трьох років навчання в університеті тощо.

З іншого боку, у всіх європейських мовах сам термін "кандидат" стосується до особи, яка намічена для обрання на посаду або прийому куди-небудь, для отримання чого-небудь. Тобто розуміється тимчасовість цього стану. У нас приблизно 90% від загальної кількості кандидатів наук залишаються ними протягом усього життя. Щодо прийнятого за радянських часів наукового ступеня "доктор наук", то, безсумнівно, за своїм призначенням — це найвища за міжнародними стандартами наукова кваліфікація, яка може розглядатися на національному рівні як характеристика наукових досягнень ученого в тій чи іншій науковій сфері. У контексті Болонських домовленостей дана кваліфікація могла б розцінюватися як головна умова для отримання звання "професор" або "габілітований професор"[1, c. 43-45].

3. Сучасний стан розвитку ступеневої освіти в Україні

Після здобуття в 1991 р. незалежності Україна почала формувати власну освітню політику й систему вищої освіти. У сучасній Україні існує понад тисячу вищих навчальних закладів, з яких близько 350 здійснюють освітню діяльність на III-IV рівнях акредитації. Із них 82 мають статус національного університету. Розвинутою є система вищих навчальних закладів недержавної форми власності. Нині в Україні вищих навчальних закладів приватної форми власності — близько 190. Відновлено діяльність двох історичних для України навчальних закладів: Національного університету "Києво-Могилянська академія" та Національного університету "Острозька академія".

Стратегічні напрями розвитку вітчизняної вищої освіти визначені Конституцією України, законами України "Про освіту", "Про вищу освіту", національною доктриною розвитку освіти, указами Президента України, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, положеннями, наказами і розпорядженнями Міністерства освіти і науки України. Структура вищої освіти України розбудована відповідно до структури освіти розвинених країн світу, визначеної ООН, ЮНЕСКО й іншими міжнародними організаціями.

З 1992 р. в незалежній Україні відроджена ступенева система підготовки фахівців. Так, у Законі України "Про вищу освіту" передбачені:

1. Статуси вищих навчальних закладів. Відповідно до рівня підготовки, матеріально-технічного забезпечення та наявності науково-педагогічних кадрів для визначення статусу вищих навчальних закладів встановлено чотири рівні акредитації:

♦ перший рівень — технікум, училище, інші, прирівняні до них, вищі навчальні заклади;

♦ другий рівень — коледж, інші, прирівняні до нього, вищі навчальні заклади;

♦ третій і четвертий рівні (залежно від результатів акредитації) — університет, інститут, академія, консерваторія.

2. Типи вищих навчальних закладів: національний вищий навчальний заклад, університет, академія, інститут, консерваторія, коледж, технікум.

3. Освітньо-кваліфікаційні рівні вищої освіти. Так, в Україні готують фахівців за освітньо-кваліфікаційними рівнями:

♦ молодший спеціаліст — забезпечують училища, технікуми, заклади вищої освіти першого рівня акредитації;

♦ бакалавр — забезпечують коледжі, інші вищі навчальні заклади другого рівня акредитації;

♦ спеціаліст — забезпечують вищі навчальні заклади третього та четвертого рівнів акредитації;

♦ магістр — забезпечують вищі навчальні заклади третього та четвертого рівнів акредитації.

І ступінь — бакалавр — вища базова освіта певного напряму, II ступінь — спеціаліст, магістр — повна вища освіта певного напряму.

Відповідно до Болонських домовленостей Україна активно включилася в роботу щодо адаптації вітчизняної системи вищої освіти до умов Болонського процесу й разом з європейськими країнами до 2010 р. має завершити структурне реформування вищої освіти. Планується, що підготовка фахівців у системі вищої освіти України забезпечуватиме такі освітньо-кваліфікаційні рівні: бакалавр, магістр, доктор філософії, доктор наук[5, c. 2].

Висновки

Серед новітніх характерних тенденцій розвитку вищої школи є тенденція до диверсифікації структур вищої освіти, що відбувається паралельно із тенденцією до диверсифікації ступенів і кваліфікацій, які присуджуються різними вищими навчальними закладами. Нині майже у всіх західноєвропейських вищих навчальних закладах функціонують багатоступеневі системи підготовки спеціалістів (бакалаврат — магістратура — докторантура). Одним із ключових аспектів реформування сучасної вітчизняної вищої школи є також перехід до ступеневої системи освіти. Тим більше, що це відповідає основним принципам Болонського процесу, учасниками якого сьогодні є 45 європейських країн, зокрема й Україна.

Отже, навіть стислий історичний екскурс свідчить, що перехід до ступеневої системи освіти в процесі реформування вищої школи в Україні — це відродження традицій і здобутків вітчизняної системи вищої школи, що складалися віками. Адже практика ступеневої освіти в Україні знана із середньовіччя.

Список використаної літератури

1. Буряк В. Методологічні засади педагогічної освіти/ Володимир Буряк //Вища школа. — 2008. — № 1. — C. 35-46.

2. Калмикова Л. Реалізація ступеневої педагогічної освіти: навчання за інтегрованими навчальними планами //Початкова школа. — 2001. — № 12 . — C. 5-9

3. Про стан реалізації ступеневої вищої освіти відповідно до Закону України "Про вищу освіту": Рішення колегії від 4.12.03 № 12/5/ Міністерство освіти і науки України

4. Марцин В. Вища школа України на шляху трансформації у європейський освітній простір //Вища школа. — 2007. — № 5. — C. 27-35

5. Сидоренко В. Стандартизація ступеневої підготовки навчання, або Чи все так сталося, як бажалося?/ В. Сидоренко //Освіта. — 2002. — № 50. — C. 2