ВСТУП.

РОЗДІЛ 1. Меркантилізм — перша концепція ринкової економіки.

РОЗДІЛ 2. Економічні ідеї в Росії і в Україні у XVII—XVIII ст.

ВИСНОВКИ.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

ВСТУП

Актуальність теми. Меркантилістські погляди, звичайно, розвивалися у країнах із зрілими економічними відносинами, але вони не могли бути територіально окреслені. Ідеї меркантилізму проникали в усі куточки Європи, мали своїх прихильників у Німеччині, Польщі та інших країнах, зокрема, південно-слов´янських, міста яких були втягнуті в загальноєвропейські торговельно-купецькі зв´язки.

Намагання перенести природно-історичні закони, соціал-дарвінізм у сферу міжнародних відносин, насамперед зовнішньої торгівлі, призвели до формування нового напряму економічної думки.

Внаслідок Великих географічних відкриттів, в умовах формування світового ринку, загострення конкуренції таі посилення боротьби за переділ сфер впливу потрібна була концепція, що обґрунтовує необхідність економічної експансії національних держав.

Такою концепцією, заснованою на принципах географічного детермінізму, став меркантилізм, що являє собою систему економічної політики періоду становлення буржуазної держави.

У своєму розвитку він пройшов два етапи. Ранній, або монетарний меркантилізм (У.Стаффорд, Г.Скаруффі та ін., XV- поч. XVI ст.) базувався на підтримці системи грошового балансу, спрямованого на збільшення грошового багатства тільки законодавчим шляхом. Пізній, або мануфактурний меркантилізм виник наприкінці XVI — у XVII ст. (Т.Мен, А.Серра, А.Монкретьєн та ін.) і спирався на положення про те, що держава стає тим багатшою, чим більшою буде різниця між сумою вартості вивезених і завезених товарів, тобто центральним пунктом стає регулювання торгового балансу; підтримується політика протекціонізму.

Меркантилістська школа вважала, що джерелом багатства нації, зміцнення ролі держави є не сфера виробництва, а сфера обігу. Оскільки світ має обмежену кількість багатства (ресурсів), то його зростання можливе тільки за рахунок перерозподілу, тобто економічне зростання однієї країни можливе лише за рахунок зубожіння іншої. Саме тому нація, що розвивається, потребує сильної держави, здатної за допомогою військової могутності забезпечити свою перевагу.

Забезпечення контролю над своїми колоніями і захоплення нових, утримання армії, військового і торгового флоту залежить, на думку меркантилістів, від можливості накопичення в країні золота і срібла. Тому побудована на принципах меркантилізму зовнішньоекономічна політика держави передбачала здійснення зовнішньої експансії як військовими, так і економічним методами, активне використання протекціоністських інструментів з метою підтримки позитивного торгового балансу.

Меркантилісти вперше підкреслили роль держави в забезпеченні економічного зростання і запропонували відповідну модель. Зокрема, держава повинна була регулювати зовнішню торгівлю для збільшення експорту і скорочення імпорту, заборонити або обмежити вивіз сировини і дозволити її безмитний імпорт, заборонити своїм колоніям здійснювати зовнішню торгівлю.

Оскільки меркантилістська концепція спирається на активну роль держави в забезпеченні економічного розвитку, закономірно, що її основні положення склали економічний базис сучасної геополітики.

З таких позицій меркантилізм можна розглядати як ідеологію монопольних торгових компаній у період формування сильних централізованих національних держав. Співвідношення у країні торгового, фінансового і промислового капіталу визначає прагнення національної держави використовувати меркантилізм як ідеологію в період становлення її як централізованого інституту.

За умови, що в сучасних умовах меркантилізм почне відроджуватися, звичайно, не як теорія зовнішньої торгівлі, а як державна ідеологія, існує ймовірність активізації зовнішньоекономічної стратегії держави за допомогою сили, посилення монополізації в зовнішньоекономічній сфері. У внутрішній економіці це призведе до зсуву акцентів на перерозподіл, а не на підвищення ефективності виробництва і зростання його конкурентно-здатності.

У такому випадку розбіжність державної економічної ідеології та сучасних принципів світового економічного розвитку неминуче загальмує процес інтеграції будь-якої країни в світову економіку.

Виникнення і розвиток меркантилізму можна зрозуміти, якщо враховувати попередні досягнення економічної думки та економічні зміни пізнього середньовіччя. Очевидно, слід погодитися з тим, що канонічна наука, оповита релігійно-нормативними шатами, наприклад, у вченні Томи Аквінського, не була позбавлена об´єктивного аналізу господарських явищ. Наприклад, схоластика роз´яснювала форми існування дрібнотоварної господарки середньовіччя, брала під захист ієрархічну організацію суспільства проти вторгнення ранньокапіталістичних сил — лихварства і купецького капіталу.

Схоластична думка не тільки піднялася на високий рівень в аналізі економічних явищ, але й стала підґрунтям для зростання економічного мислення капіталістичної доби. Зрозуміло, що воно народжувалося в нових економічних умовах, пов´язаних з розвитком товарно-грошових відносин. Заперечувати зв´язок розвитку економічної думки з господарською дійсністю — це все одно, що вивалювати відчинені двері. Власне на зміну економічного і суспільного середовища реагувало економічне вчення XVI-XVII ст. — меркантилізм.

Дослідники вважають, що меркантилісти не здійснили глибоких теоретичних досліджень, незважаючи на те, що залишили понад 200 тис. творів у вигляді трактатів, памфлетів, звернень до парламенту тощо. Пізніше меркантилістам дорікали за те, що вони не могли вийти за сферу обігу. Це вважалося слабкою ланкою їхньої теорії.

Однак ці та інші вразливі місця теорії меркантилістів не можуть бути запереченням їхніх значних здобутків у розвитку політичної економії. Саме меркантилісти проникали в таємницю грошового обігу, з´ясовували механізми нагромадження, грошового і торгового балансу. Меркантилізм орієнтувався на мануфактурний капіталізм і вперше зробив його предметом дослідження. Меркантилізм відкрив новий світ для економічних досліджень, зокрема, у сфері закономірностей товарного ринку і грошового обігу.

Метою роботиє аналіз концепцій та основних ідей меркантилізму.

Об’єктом дослідженнявиступають меркантилістські економічні погляди.

Предметом дослідженняє розвиток ідей меркантилізму в Західній Європі та Україні.

РОЗДІЛ 1. Меркантилізм — перша концепція ринкової економіки

Першу спробу осмислити капіталістичну ринкову економіку зробили меркантилісти. Поняття "меркантилізм" походить від латинського слова "mercari"— торгувати. В англійській і французькій мовах "mercantile" означає "торговий", а італійське "mercante" означає "торговець" або "купець". Проте, слід зазначити, що меркантилістська система насправді є значно складнішою концепцією. Як відомо, витіснення натурального господарства товарно-грошовими, а по суті — ринковими економічними відносинами охоплює конкретний історичний відрізок часу. К. Маркс назвав його періодом "первісного нагромадження капіталу". Значна частина економістів, у тому числі і К. Маркс, пов´язують цей період з великими географічними відкриттями, які сприяли розвитку міжнародної торгівлі. У цей період гроші стали тією економічною силою, яка протистояла силі феодального маєтку. Більше того, сам феодальний маєток, втягнутий у ринкові відносини, відчуває ненаситну жадобу до грошей. Сила не тільки окремих господарських одиниць, а й цілих держав починає вимірюватись безпосередньо їхніми грошовими ресурсами.

Узагальнюючи інтерпретацію даного «перехідного періоду», у тому числі і марксистську, слід відзначити, що економісти сходяться в основному: був період меркантилізму з характерною йому до-індустріальною економікою, точніше кажучи — це ціла епоха, коли так звані меркантилісти, хоч і не погоджували між собою ні принципів, ні загального аналітичного інструментарію, але майже протягом трьох століть дотримувалися загальних "принципів" наукового світогляду. Меркантилісти підкреслювали, що золото і будь-який скарб є показниками багатства країни.

Вони вважали доцільним:

1) підтримку владою імпорту дешевої сировини для промисловості;

2) регулювання зовнішньої торгівлі з метою забезпечення приплину в країну золота і срібла;

3) протекціоністські тарифи держави на імпортовані промислові товари, а також заохочення нею експорту, особливо готової продукції;

4) ріст населення для підтримки низького рівня заробітної плати, розширення бази оподаткування і нагромадження капіталу.

Таким чином, багатство країни меркантилісти вбачали у золоті і сріблі, а його джерелом вважали зовнішню торгівлю, яка через нееквівалентний обмін забезпечувала активний торговельний баланс. Саме тому об´єктом дослідження у меркантилістів була виключно сфера обігу. Це видно навіть з назв багатьох публікацій того часу. Наприклад, назва книги Томаса Мена "Багатство Англії у зовнішній торгівлі, або баланс нашої торгівлі як принцип нашого багатства"(1664). В умовах середньовіччя і цехової системи основою соціально-економічного і адміністративно-політичного порядку суспільства були праця і земля; державне втручання здійснювалося як "традиція і звичай". В умовах же меркантилізму нові державні функціонери надавали перевагу указам і статтям. Так, в Україні діяли Литовський статут XVI ст. і "Устав на волоки" (1557 p.). Вони, на відміну від "Руської правди", яка сприяла формуванню феодальних відносин у добу раннього середньовіччя, мали захищати ці відносини і сприяти їх поширенню в період розкладу феодальної системи, що почався під натиском нових економічних явищ — розвитку товарно-грошових відносин, торгівлі тощо. Меркантилісти, будучи прихильниками розвитку цих нових явищ, як і прихильники феодального порядку, не підтримували ідею комерціалізації праці і землі — вихідної умови формування ринкової економіки. Більше того, їхня безоглядна міра н абсолютну владу освіченої деспотії ще не була похитана навіть натяками на демократію. Очевидно, саме тому так довго в більшості європейських країн зберігалися ремісничі цехи і феодальні привілеї: у Франції — до 1790 р., в Англії— до 1834 р., в Україні— 1861 р

При меркантилізмі національне промислове виробництво контролюється торговим капіталом і розвивається вже на комерційній основі, більше не замикаючись у рамках міст. Причиною цього було те, що купець знав ринок, обсяг існуючого попиту, міг забезпечити постачання товарів, які використовувалися в домашньому виробництві. Оскільки дорогого устаткування ще не існувало, то купець нічим особливо не ризикував, беручи ми себе відповідальність за виробництво. Ось чому аж до кінця XVII ст. промислове виробництво в Західній Європі і до середини XIX ст. — в Україні пишалось простим додатком до торгівлі.

В доіндустріальній економіці через відсутність регулярної зайнятості, фабричної дисципліни, як і раніше, переважала думка про нееластичність попиту. Меркантилістські положення про активне сальдо торговельного балансу, у яких обґрунтовується перевищення експорту над імпортом, заохочується експорт капіталу та залучення в країну зарубіжного золота і схвалюється громадська праця, дійсно спонукають до думки, що вищі класи суспільства зобов´язані забезпечувати робочі місця, оскільки лише політика, суть якої можна виразити двома словами — "розори сусіда", збагатить націю, а більш висока заробітна плата знизить, а не підвищить пропозицію праці. Розвиток меркантилістських економічних ідей про державне регулювання зовнішньої торгівлі, ототожнення грошей і багатства та інші — слід розглядати з урахуванням двох етапів, які виділяють у розвитку меркантилізму, а саме: раннього і пізнього. Основним критерієм розрізнення цих етапів є шляхи досягнення активного балансу.

Ранній меркантилізм виник ще до великих географічних відкриттів і тривав до середини XVI ст. Найвизначнішим представником цього періоду був Уільям Стаффорд (Англія). На цьому етапі торговельні зв´язки між країнами були розвинені слабо і мали епізодичний характер. Для досягнення позитивного сальдо у зовнішній торгівлі ранні меркантилісти вважали необхідним, по-перше, встановлювати максимально високі ціни на товари, які експортуються; по-друге, в цілому обмежувати імпорт товарів; по-третє, не допускати вивезення із країни золота і срібла (з якими ототожнювали грошове багатство держави). Таким чином, теорія раннього меркантилізму може розцінюватися як теорія "грошового балансу". Проте, слід відзначити, що представники раннього меркантилізму не мали чіткого уявлення про зв´язок торгівлі і грошового обігу. їхня концепція номіналістичного походження грошей, яка бере свій початок ще із стародавніх часів, у тому числі з праць старогрецького філософа Аристотеля (IV ст. до н.е.), була помилковою. Останній, як відомо, вважав, що монета "існує не по природі, а встановлена людьми, і їм під силу змінити її або вилучити із обігу". Міркуючи так, меркантилісти заперечували не лише товарну природу грошей, але і їхній зв´язок з дорогоцінними металами.

Однак у період раннього меркантилізму, як і в середні віки, уряд займався "псуванням" національної монети, знижуючи її вартість і вагу з надією зацікавити іноземних купців обмінювати їхні гроші на іноземні та купувати більше товарів. Перетворення грошей в умовний знак, фіксоване співвідношення золотих і срібних монет, які були в обігу (система біметалізму), виправдовувалися як фактами обігу неповноцінних грошей, так і помилковою констатацією того, що золото і срібло є грошима завдяки їхнім природним якостям, виконуючи функції міри вартості, скарбу (нагромадження) і світових грошей.

Пізній меркантилізм тривав з другої половини XVI ст. до середини XVIІ ст. , хоч окремі його елементи продовжували проявляти себе і в XVIII ст. На цьому етапі торговельні зв´язки між країнами стають розвиненими і регулярними. Цьому сприяло заохочення розвитку національної промисловості і державної торгівлі. Щоб досягти активного торговельного балансу, меркантилісти вважали необхідним: по-перше, завоювати зовнішній ринок, пропонуючи відносно дешеві товари (держава, на їх думку, мала стимулювати виробництво товарів на експорт), а також перепродуючи товари одних країн в інші; по-друге, дозволяти імпорт товарів, крім предметів розкоші, при збереженні в країні активного торговельного балансу; по-третє, вивозити золото і срібло для здійснення вигідних торговельних угод шляхом посередництва, тобто для збільшення їх маси у країні і збереження активного торговельного балансу, який веде до активного платіжного балансу, а отже — до припливу золота і срібла з-за кордону. Пізні меркантилісти змінили акцент у теорії монетаризму, протиставляючи ідеї "грошового балансу" ранніх меркантилістів ідею "торговельного балансу", згідно з якою держава стає тим багатшою, цим більшою є різниця між вартістю вивезених і ввезених товарів.

Визнаючи товарну сутність грошей, їх цінність пізні меркантилісти, як і їхні попередники, вбачали у природних властивостях золота і срібла. Але саме вони зумовлювали перехід від металевої до кількісної теорії грошей і системи монометалізму. Якщо ранні меркантилісти ототожнювали багатство країни із золотом і сріблом та зводили функцію грошей до засобу нагромадження, то представники пізнього меркантилізму під багатством розуміли надлишок продуктів, який можна перетворити на зовнішньому ринку у гроші, що для них були не тільки засобом нагромадження, а й засобом обігу. Виступаючи за посередницьку торгівлю, представники пі пізнього меркантилізму відстоювали обіг грошей як капіталу.

Виникнення кількісної теорії грошей було ніби природною реакцією на «революцію цін» XVI ст., зумовлену величезним припливом у Європу із Нового світу золота і срібла, яка засвідчила причинний взаємозв´язок між зміною кількості грошей і цінами на товари. На переконання пізних меркантилістів, цінність грошей перебуває у зворотній залежності від їх кількості, а рівень цін на товари прямо пропорційний кількості грошей. Вони тенденційно вважали, що збільшення пропозиції грошей підвищить попит на них, стимулюватиме торгівлю. Розглянемо коротко основні погляди та ідеї відомих меркантилістів пізнього, або ж "зрілого" періоду. Один із них — Томас Мен. Найбільш стисло і точно суть меркантилізму викладена в книзі Т. Мена "Багатство Англії у зовнішній торгівлі, або баланс нашої зовнішньої торгівлі як принцип нашого багатства" (1664 p.).

Істинний меркантиліст Т. Мен бачив багатство переважно в його грошовому виразі — у золоті і сріблі. На його поглядах позначилась належність до багатого купецтва. Як окремий торговець пускає в обіг гроші, щоб вилучити їх з прибутком, так країна має збагачуватися шляхом торгівлі, забезпечуючи перевищення вивезення товарів над їх ввезенням. Розвиток виробництва він розглядав як засіб розширення торгівлі. Т. Мен, хоч і визнавав, що приплив дорогоцінних металів підвищить внутрішні ціни, все ж наполягав саме на цьому положенні. Він був переконаний, що товар потрібно "продавати якомога дешевше, аби лише не втратити збуту…". Що ж до збільшення ввезення у країну товарів за готівку, то вигоду Т. Мен вбачав у тому, що досягнуте збільшення товарів врештірешт після вивезення цих товарів знову за кордон перетвориться у ввезення значно більшої кількості грошей. Т. Мен, як і інші меркантилісти, був далекий від намагання створити певну "систему" економічних поглядів. Однак економічні думки мають свою логіку, і Т. Мен, відображаючи реальність, змушений був оперувати такими теоретичними термінами, як товар, гроші, прибуток, капітал тощо. І намагався при цьому встановити причинний зв´язок між ними.

Ідеї, багато в чому схожі з ідеями Т. Мена, висловив Джон Локк, який вважав, що "багатство" потрібно розглядати не просто як велику кількість золота і срібла, а у порівнянні з іншими країнами. Майже повторив Дж. Локка і Річард Кантільон, твердячи у своїх "Нарисах про природу торгівлі" (1755), що "будь-яка держава, в обігу якої знаходиться більше грошей, ніж у сусідніх країнах, має над ними перевагу, поки підтримує такий рівень". Сюди ж можна віднести й ідеї паперово-грошового меркантиліста Джона Ло, який у своїй праці "Аналіз грошей і торгівлі" (1705) наполегливо аргументував думку про те, що незначне підвищення ціни приводить до істотного росту пропозиції, тобто про те, що еластичність пропозиції товарів є досить високою. Звідси цілком логічним є висновок про можливість значною мірою впливати на ріст виробництва шляхом збільшення кількості грошей в обігу. Як бачимо, концепція пізнього меркантилізму майже цілком була орієнтована на практику господарського життя — в основному на сферу обігу. Вплив меркантилістів на інші сфери економіки не завжди був адекватним. Прикладом цього може бути Франція, де найбільш активним провідником політики протекціонізму в XVII ст. вважався суперінтендант (міністр) фінансів Жан-Батіст Кольбер. При ньому у промисловості країни створювалась могутня мережа мануфактур, хоч підкреслимо, не стільки заради розвитку національної промисловості, скільки для забезпечення прибутків королівського двору, який відзначався розтринькуванням коштів. Водночас шляхом заборони ввезення хліба і безперешкодного його вивезення стримувався розвиток фермерства, що в остаточному підсумку стало фактором "вузькості" внутрішнього ринку порівняно з давньою суперницею Франції — Англією. Пізніше французький меркантилізм стали називати кольбертизмом.

Кольбер був практиком, який за допомогою меркантилістської політики намагався подолати соціально-економічну відсталість країни. Теоретичні основи меркантилізму у Франції були ні кладені у "Трактаті політичної економії"( 1615), автором якого був відомий Антуан Монкретьєн. Саме він вперше ввів у соціально-економічну літературу термін "політична економія".

Автор "Трактату політичної економії" найбільш корисним станом вважав купців, а торгівлю характеризував як мету ремесла. Активне втручання держави в економіку розглядав як найважливіший фактор нагромадження, зміцнення і розвитку господарства країни. А. Монкретьєн рекомендував розвивати мануфактури, створювати ремісничі школи, підвищувати якість виробів і розширювати торгівлю товарами національного виробництва, витісняючи з французького ринку іноземних купців, яких він порівнював із насосом, що викачує багатство з країни. Програма Л. Монкретьєна передбачала розширення зовнішньої експансії Франції. Вона частково відображала монетаризм, а також ідею активного торговельного балансу, до якої наближався автор.

Самостійний характер мав вітчизняний меркантилізм. Одним із найосвіченіших вітчизняних діячів свого часу був Феофан Прокопович (1681 — 1736 pp.). Як і сучасні йому російські меркантилісти, він був прихильником активного господарського й торговельного балансу. Ф. Прокопович вважав, що досягти такого балансу можна лише шляхом безперервного розвитку промисловості, сільського господарства, торгівлі, засобів і шляхів сполучення тощо. Він обстоював також необхідність розвитку економічних зв´язків, торгівлі з іншими країнами, однак лише в тому разі, якщо вони відповідають інтересам власної країни. Таким чином, меркантилізм не був суто англійським явищем. Політики нагромадження грошей, протекціонізму і державної регламентації господарства проводилась у XV — XVIII ст. у всій Європі — від Португалії до Росії. Але провідна роль у розробці ідей меркантилізму належить англійським памфлетистам. Це пояснюється швидким економічним розвитком Англії, зрілістю англійської буржуазії.

Меркантилісти намагалися знайти відповідь на цілу низку питань, які ставило життя: чому багатство росте в одній країні інтенсивніше, ніж в іншій? Що можна і потрібно зробити в масштабах підприємства і, особливо, держави, щоб багатство росло швидше? Меркантилісти шукали відповідь на ці питання в умовах економіки своєї епохи. Можна вважати, що вони першими поставили завдання "раціонального господарювання" як найважливішу проблему економічної науки. Більшість з їхніх емпіричних висновків і рекомендацій пули об´єктивно правильними і в цьому розумінні — науковими. Разом з тим, вони зробили перші кроки і в пізнанні законів руху і внутрішнього механізму ринкової економіки. Помилка їхня була в тому, що вони шукали розгадку секретів економіки у сфері обігу. А виробництво розглядали лише як засіб для забезпечення припливу грошей у країну, точніше, в руки торгових капіталістів. Між тим, основою будь-якого суспільства є виробництво матеріальних благ, а обіг грошей — другорядним щодо нього.

Саме ж "багатство нації" меркантилісти розглядали по суті через призму інтересів торгового капіталу. Тому вони не могли не помітити такої важливої економічної категорії, як обмінна вартість. Вона їх цікавила суто як теоретиків, тому що в чому ж яскравіше втілюється обмінна вартість, як не у грошах чи в золоті? Однак навіть вихідна арістотелева ідея зрівняння різних благ і різних видів праці в обміні була їм чужою .Вони вважали, що обмін за своєю природою є нерівним і нееквівалентним. Меркантилісти не розвивали теорії трудової вартості, зародки якої наявні ще у працях Арістотеля та окремих середньовічних авторів.

Додану вартість меркантилісти розглядали як торговий прибуток. Приріст і нагромадження капіталу вони розуміли не як результат виробничої діяльності, а як такий, що породжений обміном, особливо зовнішньою торгівлею. І все ж, незважаючи на це, багато проблем меркантилісти бачили у правильному світлі. Так, важливим предметом їх турботи було фактичне залучення у капіталістичне виробництво якомога більшої частини населення. У поєднанні з гранично низькою заробітною платою це мало збільшити масу прибутку і прискорити нагромадження капіталу. Меркантилісти великого значення в економічному розвитку надавали еластичності грошової системи. Орієнтуючись у своїх економічних проектах на сильну державну владу, пізні меркантилісти разом з тим часто виступали проти надмірної і дріб´язкової регламентації господарства державою. Це особливо характерне для англійців, які були виразниками інтересів сильної, самостійної і досвідченої буржуазії, яка мала потребу лише у загальному захисті її інтересів.

Томас Мен боровся проти жорсткої регламентації вивезення дорогоцінних металів. Він писав, що, як селянину необхідно кинути зерно в землю, щоб одержати згодом урожай, так і купцеві потрібно вивезти гроші і придбати зарубіжні товари, щоб потім продати більше своїх товарів і дати нації вигоду у вигляді додаткової кількості грошей. Разом з тим, меркантилісти не надавали значення залученню в національну економіку зарубіжних інвестицій. Для них неістотною була і проблема безробіття; основною причиною "добровільного безробіття" вони вважали "лінощі" або "розбещеність", які породжують у людині небажання працювати на фабриках і заводах заради власного блага. Незважаючи на помилки, меркантилізм, як вважав Й. Шумпетер, слід характеризувати як "епоху зародження політичної економії". На його думку, у той час ще не існувало загальних проблем економіки, і тому "ми не можемо шукати у тогочасній літературі глибоких узагальнень".

Таким чином, безперечно, серце меркантилізму – це доктрина активного торгівельного балансу як найважливішої умови національного багатства. Виникає питання, як взагалі можна було прийти до подібних переконань? Адам Сміт першим дав і найбільш просту відповідь: меркантилізм є не що інше, як переплетіння протекціоністських помилок, нав´язаних продажному парламенту "нашими торговцями і промисловцями", і ґрунтується воно на "найпростішому уявленні, ніби багатство полягає у володінні грошима". Так само, як індивід, держава має витрачати менше, ніж отримує, якщо має намір збільшити своє багатство. Якої матеріальної форми набуває цей надлишок понад споживанням ? Меркантилісти порівнювали його із придбанням твердих грошей або скарбів. Помилково ставився знак рівності між грошима і капіталом , а також активним сальдо торговельного балансу і щорічним перевищенням прибутку над споживанням. Такою була суть смітіанської критики меркантилізму.

З часів Адама Сміта коментатори ніколи не припиняли обговорювати питання: чи насправді меркантилісти ототожнювали гроші і капітал, або, використовуючи архаїчну термінологію, — "дзвінку монету" і багатство? Враховуючи вражаючу недбалість, з якою автори того часу вживали звичну повсякденну лексику, не дивно, що у літературі допускалося більш ніж одне тлумачення цього питання. "Одні з кращих англійських авторів економічної теорії у галузі торгівлі, — визнає Адам Сміт, цитуючи Т. Мена і Дж. Локка,— починали із зауважень, що багатство країни складається не тільки із її запасів золота і срібла, а ще із землі, споруд і всякого роду споживчих благ; однак у ході їх роздумів земля, споруди і споживчі блага здається, випадають у них із пам´яті, і їх докази частенько зводять багатство до золота і срібла". Можна ще цитувати поміркованих меркантилістів, які не ототожнювали гроші і капітал, а услід за Аристотелем підкреслювали чисто умовну природу грошей. Але також справедливим є те, що майже всі меркантилісти мали ілюзію, нібито гроші є певною мірою "найважливішими засобами". Гроші — це "життя комерції", "насущний дух торгівлі", або, за висловленням Бекона, "як гній — погані лише поки лежать без діла". Подібна образність була використана у доктрині XVIII ст. Щодо грошей, які стимулюють торгівлю, то це поняття існувало набагато раніше без будь-якого теоретичного обґрунтування. Обговорювання цього питання не має сенсу, оскільки відсутність стійкої термінології в літературі того часу унеможливлює встановлення різниці між аксіоматичною ідентифікацією грошей і багатства та більш загальним припущенням, що збільшення одного завжди спричиняє збільшення іншого.

Тепер щодо розуміння меркантилістами золотогрошового потоку. Що вони мали на увазі, твердячи про бажаність перевищення експорту над імпортом? Чи це єдине джерело багатства нації або чи це — єдина вигода, яку і отримує країна від зовнішньої торгівлі? Чи це є щось більше, ніж словесне формулювання для обґрунтування заходів, які вважаються корисними з інших причин? Якою б точною не була інтерпретація, думка про те, що перевищення експорту над імпортом є показником економічного добробуту, є основною помилкою у працях меркантилістів. Платіжний баланс завжди має бути збалансованим, але торговельний баланс не обов´язково повинен бути урівноваженим. Країни отримують прибуток від міжнародного обміну через посередництво: 1) зримого експорту товарів; 2) незримого експорту послуг; 3) експорту дорогоцінних металів ; 4) імпорту капіталу або в формі іноземних інвестицій всередині країни, або прибутку на свої інвестиції за кордоном, або у вигляді іноземних позик. Країна витрачає на міжнародний обмін: 1) зримий імпорт; 2) незримий імпорт; 3) імпорт дорогоцінних металів; 4) експорт капіталу у вигляді зарубіжних активів. Ці чотири статті у сукупності завжди зрівноважені. Якщо це не відбувається з першими трьома статтями, то різниця проявляється в експорті або імпорті капіталу. Коли меркантилісти твердили про активне сальдо торговельного балансу, вони все-таки мали на увазі перевищення експорту, зримого і незримого, над імпортом, закликаючи або до залучення золота у країну, або до надання кредиту зарубіжним країнам, тобто експорту капіталу. Іншими словами, вони не проводили чіткої межі між тим, що сьогодні називають "рахунок поточних операцій" і "рахунок руху капіталу" у платіжному балансі. Слід зауважити, що ще у 1630 р. Томас Мен зрозумів, що приплив у країну дорогоцінних металів піднімає внутрішні ціни, і доктрина "продати дорожче, купити дешевше" обертається проти самої країни. Кантільйон і Юм заново сформулювали цей висновок у XVIII ст., і приблизно за століття "механізм золотогрошових припливів" забезпечив спростування меркантилістських принципів. Аргументи були такі: суто автоматичні механізми сприяють "природному розподілу грошових металів" між торгуючими країнами і установленню таких рівнів внутрішніх цін у них, за яких експорт кожної країни дорівнює її імпорту. Будь який додатковий видобуток золота в окремій країні підвищить рівень внутрішніх цін відносно інших країн. У результаті перевищення експорту над імпортом має оплачуватися відпливом золота. Процес триває до тих пір, доки у всіх торгуючих країнах не встановиться нова рівновага між експортом та імпортом, яка відповідатиме більш високій пропозиції золота. Оскільки зовнішня торгівля і золото взаємопов´язані так, що нагадують воду у сполучених посудинах, яка намагається постійно знаходитися на одному рівні, політика гонитви за активним торговельним балансом сама себе скасовує.

Усі елементи, що складають цю теорію саморегулюючого механізму розподілення дорогоцінних металів, були відомі вже у XVII ст. Томас Мен показав, що будь-яке суто пасивне або активне сальдо балансу по поточних операціях, зримих і незримих, має фінансуватися відтоком або припливом дорогоцінних металів, отже обсяги експорту та імпорту залежать від співвідношення цін у різних країнах. У 1690 р. Джон Локк ясно показав, що ціни змінюються у визначеній пропорції до кількості грошей в обігу. Слід було лише поєднати ці думки воєдино і дійти висновку, що немає ніякої необхідності турбуватися про довгостроковий стан торговельного балансу.

Так що ж лежало в основі зазначених протиріч? Статичне розуміння економічної діяльності як гри з нульовою сумою (виграш одного — людини чи країни — є програшем іншого), мовчазне припущення обмеженості потреб, нееластичність попиту, слабкість грошових стимулів — очевидно, що всі ці поняття були присутні в доіндустріальній економіці, звичній до такого незначного росту виробництва і населення, що ним можна просто знехтувати. У часи, коли прибуток від зовнішньої торгівлі був випадковим — а саме такою є епоха піратського імперіалізму, коли внутрішня торгівля обмежувалася кількома населеними пунктами і велася спонтанно, і практично невідомі були регулярна зайнятість і фабрична дисципліна, — що може бути природніше від думки, немов лише політика "розори сусіда" збагатить націю, що активний торговельний баланс втілює в собі чисту надбавку до обсягу продажів на обмеженому внутрішньому ринку і що більш висока заробітна плата знизить, а не підвищить пропозицію праці? Такого роду загальні уявлення про економічну діяльність настільки міцно укорінювались у реальному світі, що навряд чи потребували констатації, і тільки вони пояснюють, чому розумні люди могли дотримуватися теорій, висунутих у той період. До цього, на думку М. Блауга, спонукали також протекціоністські настрої, поєднані з хибним ототожненням грошей і багатства.

Отже, оскільки меркантилізм зародився у західноєвропейських країнах, то вивчення його національних модифікацій дає змогу глибше проникнути в меркантилістичну теорію і практику. Найрозвинутішим і найтиповішим був англійський меркантилізм; початки його пов´язують з творчістю Джона Гелса (помер у 1571 p.). Він автор "Трактату про спільну користь королівства Англії" (1549 p.), створення якого довший час приписували У. Стаффордові. Однак з´ясувалося, що останній є автором лише додатку, в якому міститься визначення кількісної теорії грошей.

Однією із заслуг Дж. Гелса є сформулювання ідеї розвитку промисловості. "Вважаю, — твердив він, — що було б доцільно, якщо б ми не тільки збільшили виробництво сукна, а рівно ж прагнули до збільшення різних інших ремесел і занять, котрі би могли зайняти наше населення, а не позбавляти його праці. Отже, потрібно було би підтримувати такі ремесла, як виробництво сукна, котре дає роботу багатьом тисячам і збагачує місто, а також село. Де ним зайняті люди, як у Венеції, а також у багатьох інших країнах за морем, там, як я чув, винагороджують і цінують кожну людину, яка впроваджує якесь нове ремесло чи вдосконалення, завдяки яким люди можуть знайти працю. Завдяки тому працівники знаходять заняття і приносять водночас країні достатньо грошей або інших благ".

Державі потрібний розвиток промисловості: без промисловості держава слабшає фінансово й військово. Доходи держави пливуть головно з міст, а не від землі, міста найбільше постачають війська. Рільництво, зокрема тваринництво, зменшує кількість людей в країні, місто і промисловість їх збільшують. Завдяки таким заняттям, наприклад, у Франції та Німеччині, "є стільки міст і так багатих, що важко навіть повірити, що такий малий простір може прохарчувати таку кількість людей".

РОЗДІЛ 2. Економічні ідеї в Росії і в Україні у XVII—XVIII ст.

Відсталість Росії від західноєвропейських країн особливо стала відчутною наприкінці XVII ст. Необхідні були докорінні реформи. Ці реформи і були проведені Петром І. Вони охопили і господарське життя України. Навколо Петра І було немало соратників, які намагалися зробити свій внесок у справу економічного життя Росії. Серед них (ми уже називали нашого співвітчизника Феофана Прокоповича) — Іван Тихонович Посошков (1652 — 1726 pp.) — оригінальний економіст-мислитель, який намагався вирішити гострі проблеми економіки. І. Т. Посошков вийшов із сім´ї майстра ювелірних справ, сам був майстром, потім служив на ґуральні, займався торговельно-промисловою діяльністю. Найпопулярніша його робота "Про бідність і багатство" (1724) була призначена для Петра І. У серпні 1725 р. Посошков був заарештований і ув´язнений в Петропавлівську фортецю, де наступного року помер. У книзі глибоко аналізується життя країни, її недоліки, містяться практичні рекомендації щодо їх усунення. Разом з тим, у ній розглядаються і теоретичні питання.

За своїми поглядами Посошков був прихильником монархії. Водночас він критично ставився до систем і порядку управління в Росії, вбачав у них перешкоду до ліквідації злиденності та примноження багатства в країні. У Посошкова немає характерного для представників меркантилізму Західної Європи ототожнення багатства з грішми. Він вважав, що багатство суспільства втілюється не тільки у дорогоцінних металах, а й у матеріальних благах. Посошков розрізняє багатство майнове і немайнове. Під майновим він розумів багатство держави (скарбниці) і багатство народу, під немайновим — "щиру правду", тобто законність, правові умови, хороше керування країною. Завданням економічної політики держави Посошков вважав "всенародне збагачення". Він писав:". ..в якому царстві люди багаті, то і царство те багате, а в якому будуть злиденні, то і царству тому не можна дістати слави багатого". Зростання народного багатства вигідне народу і державі — така основна думка Посошкова. Його висловлювання мали прогресивний характер і виходили за рамки меркантилістських уявлень про багатство. Для ліквідації злиденності і досягнення багатства у країні найважливіше значення мають такі дві тези Посошкова: примусити всіх людей працювати, причому сумлінно і продуктивно, знищити гультяйство у всіх його проявах, рішуче боротися з непродуктивними витратами, здійснювати жорстку економію у всьому. Виходячи із загальнодержавних інтересів, він рішуче виступає проти хижацького ставлення до природних багатств країни і викладає найбільш доцільні, на його думку, принципи їх використання.

Особливо велику увагу Посошков приділяв питанням розвитку національної промисловості. Він писав про необхідність будівництва залізорудних, скляних, полотняних заводів. При цьому вказував, що розвиток великої вітчизняної промисловості буде сприяти "зберіганню" грошей у країні. У числі заходів, спрямованих на розвиток виробництва, Посошков пропонував будувати заводи на державні кошти і передавати їх потім у приватні руки, радив організувати стимулювання і охорону винахідництва. Посилаючись на багатство країни, доводив необхідність розвідування її надрів, охорони природних ресурсів, рибних багатств і лісів. Будучи ідеологом купецтва, Посошков багато місця у своєму творі відводить питанням торгівлі. Із всіх видів господарської діяльності найбільше значення він надавав торгівлі, а із суспільних станів — купецтву. "Торг — справа велика! Купецтвом всяке царство багатиться, а без купецтва ніяка і мала держава бути не може,"— писав Посошков. Намагаючись зробити купецтво монополістом у торгівлі, він пропонував заборонити дворянам і селянам займатися торгівлею. Ставлячи мету ліквідувати конкуренцію і гру цін на ринку, Посошков висловився за "установлену ціну", яка регулюється зверху системою нагляду і контролю. Щодо цього, погляди його застаріли, а от у негативній оцінці системи внутрішнього мита, яке існувало тоді у всіх країнах і сильно звужувало внутрішній товарооборот, Посошков випередив свій час. Запропоноване ним установлення одного збору з товарів, причому значно нижчого від суми існуючих тоді внутрішніх зборів, дійсно сприяло б розвитку внутрішньої торгівлі.

Щодо зовнішньої торгівлі, Посошков пропонував таку систему її організації, яка, на його думку, здатна забезпечити російським купцям панівне становище і захистити їх від конкуренції з боку іноземного торгового капіталу. Заходи щодо організації зовнішньої торгівлі проникнуті турботою Посошкова про збереження і примноження грошей у країні. Він вважав необхідним ввозити з-за кордону тільки те, що не виробляється всередині країни і без чого обійтися неможливо. Пропонував заборонити ввезення предметів розкоші, які вже виробляються у країні, включивши до їх переліку сіль, скляний посуд, трюмо, капелюхи та інші товари. Щоб мати змогу не ввозити ці товари і тим самим зберегти гроші у країні, Посошков пропонував створити власну промисловість. Для стимулювання власного виробництва, на його думку, «лід зупинити вивезення із країни промислової сировини, а вивозити за кордон лише готові вироби. Оригінальністю відзначаються погляди Посошкова на гроші. Виходячи із виключної ролі державної влади у розвитку продуктивних сил, він відстоює номіналістичну теорію грошей. Його теорія враховувала інтереси національного купецтва, зміцнювала економічну незалежність країни і практично узагальнювала фінансову практику того часу.

У книзі "Про бідність і багатство", крім проблеми торгівлі, промисловості, грошей та інших питань народного господарства, значне місце посідало і селянське питання. Залишаючись ідеологом купецтва, Посошков показав тяжке становище селянства в епоху Петра І. Він критикував нічим не обмежену експлуатацію селян поміщиками, намагався зрозуміти причини бідності селянства, знайти шляхи їх усунення. Не вимагаючи відкрито скасування кріпосного права, Посошков пропонує обмежити владу поміщиків певними рамками. Надзвичайно радикальною і прогресивною для свого часу була пропозиція визначити законом розмір селянських повинностей відповідно до кількості землі і посівів, значно знизити розмір податків, які стягалися із селян, установити обов´язкове навчання писемності селянських дітей. Заслуга Посошкова полягає в тому, що він зумів правильно, в рамках своєї епохи, зрозуміти основні завдання країни. Він одним із перших російських письменників-економістів дав розгорнуту і витончену систему економічних поглядів.

Унікальним документом, який став найвищим злетом і підсумком української суспільної думки козацької доби, була Конституція Пилипа Орлика. Ідеї, висловлені у цьому документі, є результатом майже тисячоліття соціально-економічного і політичного розвитку України, свідченням високого рівня самосвідомості нації. Історико-економічний екскурс, який дається в преамбулі Конституції, допомагає зрозуміти витоки і особливості козацького соціально-економічного устрою, який утвердився в Україні в результаті Визвольної війни середини XVII ст. Це була національна модель ранньобуржуазного суспільства з елементами ринкового господарства. Земля зосередилася в руках козаків, селян і міщан. Основним типом господарства стало дрібне і середнє козацько-селянське та індивідуально-приватне, що ґрунтувалося на власній і частково на найманій праці. Козацьке господарство втілювало потенційні тенденції капіталістичного фермерства. Серед океану великих феодальних кріпосницьких маєтків Європи вільне козацьке землеволодіння, тисячі приватних ділянок в Україні були чимось небаченим, створювали могутню соціально-економічну базу для консолідації народу і його руху шляхом прогресу. Конституція П. Орлика стояла на захисті приватної власності. Щоб не допускати обезземелювання рядових козаків і концентрації старшинського землеволодіння, в тодішніх умовах це вело до відродження феодально-кріпосницьких відносин, стаття 10 Конституції забороняла старшині (полковникам, сотникам, отаманам ) забирати у рядових козаків землю або силою змушувати до її продажу. Велику увагу приділено в Конституції фінансовим справам. Конституція відокремлювала державний скарб від гетьманського і передавала його в розпорядження генерального підскарбія. На цю посаду могла бути обрана лише "людина значна й заслужена, маєтна і добросовісна". Таким чином, створювалися державні фінанси. Таке ж розгалуження мало бути здійснене і на місцях. Пани-полковники "не повинні мати інтересу до скарбів полкових, задовільнюючись своїми приходами й добрами. Дістали відображення в Конституції і питання торгівлі, що засвідчувало розвиток товарно-грошових відносин у Гетьманщині. Якщо базари і торги обслуговувалися тільки місцевими ринками, які забезпечували економічний зв´язок між містом і селом, то ярмарки зв´язували між собою різні райони України і були ознакою започаткування внутрішнього ринку. Правила ярмаркової торгівлі регламентувалися звичаєвими нормами. За дотриманням правил торгівлі стежили ярмаркові судді або козацька старшина. За користування ярмарковим місцем сплачувалися різні збори, зокрема мито за торгове місце, за кількість і різноманітність товару, за його ввезення ("індукта" — ввізне мито, "евекта" — вивізне мито). Конституція визначала деякі напрями вдосконалення оподаткування населення. Податковий тягар передбачалося полегшити за рахунок оподаткування тих верств населення, що раніше не оподатковувалися, і передусім — маєтних купців, які захищалися "полковничою та сотницькою протекцією", і підсудків. Скасувавши ненависні народові державні монополії, оренди, відкупи, інші обтяжливі для селян і міщан стації (розквартирування в їх будинках компанійців і сердюків), Генеральна рада мала знайти інші кошти на утримання найманого війська, що перебувало в розпорядженні гетьмана і виконувало військово-поліцейські доручення. У соціально-економічній політиці українських гетьманів, починаючи від II. Сагайдачного, приділялася увага соціальному захистові населення. Конституція також звільняла козацьких вдів, осиротілих козацьких дітей, козацьких жінок, чоловіки яких перебували в походах або на іншій службі, під сплати податків і виконання різних повинностей. Старі козаки, козаки-інваліди, козаки-одинаки бралися на повне державне забезпечення. Хоч першу Конституцію України і не було втілено в життя, все ж вона залишилась однією з найвидатніших пам´яток політичної економічної думки.

У період зародження і становлення теорії меркантилістів економічний розвиток України відбувався у тісному зв´язку з економічними процесами на європейському континенті. Про це свідчать інтенсивна торгівля України з країнами Центральної і Західної Європи, широкі освітні контакти, що сприяли виникненню вищих закладів освіти в Острозі, Києві та Львові. Зрозуміло, що це сприяло проникненню ідей меркантилізму на українські терени, економічний стан яких був придатний для їх сприйняття.

Розвиток торгівлі, міст, купецтва служив передумовою формування національного ринку, що позначилося на всіх процесах і реформаційних рухах кінця XVI — першої половини XVII ст. Підтвердження цьому — Берестейська унія, визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького та ін. Ці події не можна розглядати автономно, бо вони тісно пов´язані з внутрішньоукраїнськими та загальноєвропейськими процесами.

Саме у цьому контексті потрібно сприймати економічну політику гетьмана Богдана Хмельницького (1595-1657), яка була спрямована на створення ринкового середовища і містила елементи меркантилізму. Про це, зокрема, свідчать універсали і листи гетьмана, в яких береться під захист торгівля. Вже в серпні 1649 р. гетьман універсалом дозволив вільну торгівлю ніжинському купцеві Гнатові Івановичу "судово приказуючи, аби оному, яко чоловікови купецкому, з яким колвек товаром, так до Ніжина єдучому, яко і где би колвек мі єхати, нихто не важився жадное кривди і перенагабання чинити і жеби бил всюда добровольне, безмитне і в цілості зо всіми своїми річами пропусчонит…". У листах (17 липня і 1 грудня 1650 р.) Б. Хмельницький звертався до Путивльського воєводи Семена Прозоровського щодо врегулювання українсько-російських торгових відносин на пограниччі. Подібного листа було надіслано бєлгородському воєводі Борисові Рєпніну-Оболенському. Спеціальним універсалом 16 червня 1657 р. Б. Хмельницький узаконив купцям-грекам Павлові й Степанові Юр´євичам безмитну торгівлю, аби "гандле по містах і містечках українних і всюди з отбиром старих і набирем свіжих товарів, безмитне волно єм било от правовать… аби оних так по дорогах, гостинцах безпечне пропущали… найменшоє перешкоди не чинили, подачок неслушних не вимагали.., але аби оддавши екзикторови нашому належачую повинность, до жадного розниц екзакцій плачення примушани не били".

Навіть ці документи свідчать, що в гетьманській державі торговельно-купецька діяльність була в належному пошанівку, вона не тільки задовольняла потреби шляхти, козаків, міщанства в різних товарах, приносила скарбові доходи, але оживляла економіку, сприяла формуванню національного ринку.

Б. Хмельницький неодноразово забороняв військовим та іншим чинам кривдити міщан надмірними поборами і повинностями. "На горле каран будет" той, хто буде чинити прикрість і "до шкоди убогих людей в Ніжине месте приводити", — записано в універсалі від 1 серпня 1650 р. У червні 1653 р. гетьман видав універсал про заборону вимагати будь-яку данину від київських міщан "Аби се жаден не важил в місте Києве, так од нас посланих, яко і в войско ідучий, месчаном там зостаючим кривди жадноє і перенагабання чинити і в оних жадних даних, так поклону, яко чобот, панчох, шапок і напитков брати і нічого дармо вимишляти…" До речі, гетьман заборонив у Києві шинкувати горілку, оскільки це завдає шкоди міщанам і військовій скарбниці. Взагалі увага гетьмана до киян була особливою. Він втручався навіть у життя цехового ремесла в Києві та Козельці, підтримуючи права і привілеї Цехів.

Для заохочення до торговельної діяльності гетьманське Управління видавало універсали про охорону особи, товарів і майна купців, надавало купцям привілеї при продажу товарів, нерідко звільняло їх від торговельного мита. На пільгових умовах купецтво користувалося міським торговельним інвентарем, будівлями, спорудами, могло зводити нові торговельно-промислові приміщення.

Багато уваги приділяв Б. Хмельницький зовнішній торгівлі, торговельним зв´язкам із сусідніми країнами. Він задовольнив вимоги українських купців про право контролю над діяльністю іноземних купців і сплату ними митного збору, від якого звільнялись українські купці. Зовнішньоторговельне мито на різні товари, золото, срібло, діаманти та інші коштовності, що вивозилися, сплачувалося дзвінкою монетою. Привізні цінні метали і камені митом не обкладалися.

У цих діях гетьманського уряду за часів Б. Хмельницького рельєфно простежуються ознаки меркантилістичної політики, яку намагалися продовжити і наступні гетьмани. Зокрема, це помітно в діяльності Івана Мазепи, який, передусім, дбав про різні галузі сільськогосподарського підприємництва, зокрема, про млинарство і ґуральництво. Останнє на рубежі XVII- XVIII ст. стимулювалося експортом. Крім того, в полі зору І. Мазепи було селітрове і поташне виробництво. Не випадково козацька старшина в 1700 р. протестувала проти зниження царським урядом цін на селітру. З гетьманських маєтків за три роки було продано поташу на 100 тис. золотих.

У добу І. Мазепи успішно розвивалися скляна і залізорудна промисловість. В універсалі від 1690 р. І. Мазепа писав, що Стародубський полковник М. Миклашевськии натрапив на одне місце "прозиваємо Стръла на Ръцъ Трубешу", придатне для "робленя желъза". Для того просить "слободну осадити килкодесях дворов людей". Такі рудні були створені, а їх виробництво зростало у зв´язку з державним замовленням. Гетьман усіляко сприяв залізорудному виробництву, ливарництву, металообробці, зокрема, виробництву гармат та іншої зброї, дзвонів, розвитку папірень, текстильній справі та будівництву. Підтримка промислових мануфактур вносить нові акценти в економічну політику І. Мазепи порівняно з його попередниками. У той час українська легка і харчова промисловість успішно конкурувала на європейських ринках, звичайно, значною мірою завдяки меркантилістській політиці гетьманів, дії яких щораз більше обмежував російсько-імперський уряд.

Виразником українського меркантилізму можна вважати Теофана Прокоповича. Він народився 17 червня 1677 р. Був названий Єлисеєм, рано осиротів і виховувався на кошти дядька — виборного ректора Києво-Могилянської академії Теофана Прокоповича. Це прізвище по матері обрав собі Єлисей-Теофан Прокопович.

У семирічному віці (1684 р.) Єлисей-Теофан став учнем початкової школи при Києво-Братському монастирі, в якій навчався три роки. У 1687 р. він розпочав навчання у Києво-Могилянській академії. Вирішальний вплив на формування світогляду майбутнього мислителя мали філософські ідеї Й. Кононовича-Горбацького, І. Гізеля, Й. Краковського, П. Козачинського, Петра Могили та ін.

Прагнучи поглибити свої знання, зокрема, з гуманітарних "світських" наук, Теофан Прокопович, не прослухавши курс теології, залишив Києво-Могилянську академію і подався у мандри до Італії. Провчившись там два роки, він вирушив пішки в Україну, 1702 року прибув до Почаєва. До Києва повернувся 1704 p., постригся у ченці та вступив до Київського братства. У 1705 р. Теофан Прокопович — уже професор поетики Києво-Могилянської академії, 1706 р. — професор риторики, а у 1707-1709 pp. викладав філософію. Науковий авторитет Т. Прокоповича швидко зростав, а його творчі інтереси розширювались; він писав наукові трактати, художні твори…

Хоч Т. Прокопович не був фахівцем з економіки, але у своїй бібліотеці мав багато літератури з економічної проблематики. Серед праць з питань економіки переважають два типи: інформаційного характеру — енциклопедії, словники, різноманітні розвідки та "міркування", більшість з яких пронизана ідеями меркантилізму і присвячена, переважно, питанням фінансів, грошового обігу й торгівлі.

У 1712 p. T. Прокопович став ректором Києво-Могилянської академії, а в 1716 р. за наказом російського царя виїхав до Петербурга, ставши там найближчим радником імператора у проведенні реформ у сфері економіки, освіти, церкви. За це Петро І всіляко винагороджував видатного українця. З. Байєр — приятель і біограф Т. Прокоповича — в його життєписі зазначав, що вчений здобув таку повагу в імператора, що той крім "подарунків, гостинців та нагород, багато разів, свідків уникнувши.., під плащем у гаманці по 1000 злотих йому приносив. І тому він (Теофанові) як бувалій людині безліч листів, що стосувались важливих і таємних справ, складати доручав".

Це має принципове значення, передусім, для оцінки економічних поглядів Т. Прокоповича, який, позбавлений батьківщини, змушений був обґрунтовувати меркантилістську політику російського імператора Петра І, діяльність якого глорифікують досі, забуваючи за талановитого українця. Однак, зовсім заперечити вплив Т. Прокоповича на меркантилістську, за своєю суттю, політику Петра І неможливо.

Володіючи енциклопедичними знаннями та європейським досвідом, який доводилося особисто спостерігати, Т. Прокопович обстоював промислово-купецький шлях розвитку. В одній із похвальних промов цареві Т. Прокопович позитивно оцінює "заводи мінеральні, доми монетні, лікарські аптеки, полотняні, шовкові й сукняні мануфактури, — предивні паперові млини, — різних кораблів купецьких будування". Підтримуючи розвиток науки, ремесел, мистецтв, він уважав, що людина повинна бути корисною державі. Не давні привілеї, а чесна праця повинна визначати місце людини в суспільстві — така концепція Т. Прокоповича. Він не піддавав осудові нагромадження багатства, але вороже ставився до аморальних способів збагачення. У політичних поглядах учений стояв на позиції просвіченого абсолютизму, а тому був палким прихильником просвітництва, сприяв тим, які мали здібності до науки і прагнули знань.

Ученому більше імпонували ремісники, купці, лікарі, дипломати і т. ін., які вийшли із середнього або навіть із нижчих станів, ніж феодальні світські та духовні аристократи. У творчості та епістолярній спадщині Т. Прокоповича не важко запримітити критичне ставлення до старосвітчини, неуцтва, неробства, пияцтва тощо. Власне на цьому ґрунті він сперечався із догматичними старовірами, утверджуючи раціоналістичні погляди на всі сфери життя, у тому числі й економічне.

Цікавим є лист до Т. Прокоповича архієпископа Київського, Галицького і Малої Руси Р. Заборовського від 8 березня 1736 р. "Я відчуваю за собою обов´язок часто писати про взаємну мою до святості вашої зичливість", — писав він, підтверджуючи, що українські справи йому не чужі. У листі йшлося про те, що монастир Братський дійшов до крайнього зубожіння. "Здивувався я і навіть жахнувся від такої звістки". Поміркувавши, перестав дивуватися, бо ще за часів його навчання у Києво-Могилянській академії на харчі пани ректори витрачали певну частку грошей навіть з річного "гетьманського датку". "А яка такої вбогості могла бути причина?" — запитує Т. Прокопович і відповідає: "Саме лиш незнання економії".

Крім того, у листі він згадав усі негативні явища і злочинні вчинки, недбалість керівництва, мерзенність, неробство, гучні бенкети, крадіжки належних громаді прибутків. "Від усього, прелюбосте ваша, — писав Т. Прокопович, — зможеш кращий отримати знак, якщо захочеш наказати, аби вам достеменно показали: скільки де нажинається жита, пшениці, ячменю, вівса, гречки, проса, яке число млинових каменів нараховується, де й скільки озер та інших місць, для вилову риби придатних, скільки в Карпилівському повіті медових маєтностей, скільки при (містечку) Стойках медової десятини й очкових грошей. Крім того, чи є особлива монастирська пасіка, де й по скільки сивухи продається, що приносить скляна гута (а якщо її немає, то чому), яка кількість в різних місцях всякої худоби в загонах, а за ним приплоду молочного й вовни, й іншого, чи виробляються жіночою панщиною з конопель полотна на повсякдень, чи не порожні солодівні, які при нас були небездіяльні. Потім треба підрахувати городні й садові збори, та лісові: на дрова й будівництво некуповане дерево".

Т. Прокопович радив дбати про господарський інвентар, завести книгу прибутків і витрат. За змістом ці поради були фаховими. Особливо вражаючим був висновок Т. Прокоповича: "Якщо ж звиклим, мерзенним і оспалим шляхом справа далі піде, або більше, як болотяна вода, тліти й смердіти стане то, хоча всю Україну їм віддай, не буде з того нічого, і такі пани з голоду помруть". У цих патріотичних словах — любов і біль за господарську рутину, економічну руйнацію в рідному краї. У них — пересторога, заклик до поступу, які не втратили своєї актуальності досі.

Економічну науку Т. Прокопович розглядав у контексті етики, яка включає "монастику, економіку і політику". "Монастика, — на його думку, — це етика, яка вчить про звичаї взагалі, а економіка… вчить про ті самі звичаї залежно від того, як вони застосовуються батьком чи управителем одного господарства. Політика також вчить про ті самі звичаї, які використовуються управителем держави, республіки, царства, імперії, що є ніби якимось великим домом".

Наведений поділ етики на монастику, економіку і політику можна вважати українським варіантом поділу науки, який дістав згодом назву мікро- і макроекономіки. У ньому йдеться про вступ до економічної теорії, її мікро- і макропроблематику.

Помер Т. Прокопович 1736 року в Новгороді зі словами на устах: "О голово, голово, розуму впившись, куди ся прихилиш?".

ВИСНОВКИ

Проаналізувавши дві стадії меркантилізму, ми можемо зробити деякі висновки.

Привертає увагу та обставини, що є єдине положення у ранніх та пізніх меркантилістів – основою основ усіх їх поглядів було уявлення, що єдиним справжнім багатством країни є гроші. Відповідно до цього всі меркантилісти виступають на захист максимального нагромадження грошей.

Основна відмінність полягала у різному трактуванні активного балансу.

Крім того, представники раннього етапу розглядали гроші як скарб, а пізні трактували їх як засіб інвестування, “тобто гроші породжують гроші”, і вони весь час повинні бути в русі.

Звідси і різне трактування загальної для всіх меркантилістів формули: менше купувати та більше продавати. Але цей заклик наповнювався різним змістом. Ранні вважають, що успіх вимагає всіляко утримуватись від покупок. Пізні – купувати не забороняється, але сума продажів завжди повинна перевищувати суму покупок.

Меркантилізм (особливо на другій стадії свого розвитку) мав історично-прогресивний характер.

Значення теорії “торгового балансу” полягало у тому, що вона давала більш зріле та ефективне вирішення економічних проблем періоду первісного нагромадження капіталу та мануфактурного капіталізму. Активне сальдо “торгового балансу” дійсно було важливим джерелом збагачення буржуазії, до того ж, постійним і надійним, не пов’язаним з випадковостями політичного життя та адміністративної діяльності. Це значить, що пізні меркантилісти, відкривши одне з важливих джерел нагромадження капіталу, правильно розуміли економічні завдання своєї епохи, оскільки час промислових переворотів ще не прийшов.

Меркантилізм був досить примітивним . Це перша школа політекономії, яка виникла у період первісного нагромадження капіталу. По суті – це предісторія науки. При цьому слід зазначити, що меркантилізм не пішов зі сцени з появою класичної школи. Його представник Дж. Стюарт (1712–1780), який виклав свою концепцію у книзі: ”Дослідження принципів політичної економії” (1767) намагався одним із перших дати систематичний виклад основ політекономії, показав “процес відокремлення умов виробництва, як власність певного класу, від робочої сили”.

Для меркантилістів характерна інтерпретація економічних явищ, що випливає з визнання головною сферою обіг. Такий підхід був зумовлений певними історичними умовами, що відповідали епосі первісного нагромадження капіталу.

Меркантилізм сприяв переходу до ринкової промислової економіки.

Висунуті меркантилістами інтерпретації економічного процесу, згідно яких джерело багатства є сфера обігу, а утворення прибутку пояснювалось як результат продажу товару по ціні, що перевищує його вартість, в значній мірі долають представники класичної політекономії.

Отже, деякі дослідники вважають, що теорії меркантилістів — це справжній початок історії економічної науки взагалі, економічної теорії зокрема.

Виникнення меркантилізму пов´язане з розвитком торговельного і купецького капіталу, формуванням національних економік на ринкових засадах. Ці процеси стали помітними в містах Середземномор´я вже в XIV і XV ст. Унаслідок цього в Італії раніше від інших європейських країн було зруйновано кріпацтво. Ізольовані міста завдяки розвиткові торгівлі набули нового економічного значення. Генуя, Венеція і Флоренція в Італії, Бремен, Гамбург, Любек у Прибалтиці, Львів і Київ в Україні значно змінили свою роль в економічно-торговельних процесах.

Економіст-історик Ф. Бродель, вивчаючи економічний розвиток у XV-XVIII ст., зазначав, що міста у XV-XVI ст. були важливими центрами економіки і культури. Найбільше місто Німеччини Кельн у XV ст. налічувало 20 тис. мешканців, але воно, передусім, вирізнялося скупченням сил, талантів і їдців більше цієї арифметичної кількості. У Стамбулі в XVI ст. налічували 400 тис. мешканців, але напевно їх було до 700 тис. "Щоб йому існувати, йому потрібні були всі овечі отари Балкан, рис, боби й пшениця Єгипту, пшениця й ліси країн Чорного моря, бики, верблюди, коні Малої Азії. А для відтворення населення — все наявне населення імперії та плюс і ще раби, яких привозять завдяки татарським наскокам з України…".

Зрозуміло, що великі міста не тільки поглинали майно і людські ресурси, але й були осередками розвитку торговельно-купецького капіталу. Наприклад, у XV ст. тільки у Венеції було понад 100 купців з капіталом від 200 до 500 тис. франків кожний, а банкірський двір Медічі мав свої філії по всій Західній Європі.

Розвиткові торгівлі сприяли купецтво, банківська справа, географічні відкриття. Торгівля Іспанії та Португалії розширилась завдяки індійським товарам, коштовним металам з Америки (зокрема, з Мексики і Перу), рабів з Африки. Португальські купці в 1517 р. дісталися Кантану. Європейські торговельні компанії зайняли порти, де раніше панували китайські купці.

За іспанцями і португальцями до Азії, Америки, Африки прямують голландці, французи, англійці. У XVII ст. значно зміцнила свої економічні позиції Голландія, зокрема, завдяки розвиткові мануфактури і судноплавства. В 1602 р. виникла голландська Ост-Індійська компанія, яка діяла за принципом "малі витрати і великі доходи". Перед тим, 1600 року, виникла англійська Ост-Індійська компанія, з якою не могли конкурувати ні іспанські, ні португальські купці, ні Голландське Ост-Індійська компанія.

Говорячи про географічні відкриття, розвиток міст, купецтва і торговельної справи, зародження банківництва і нагромадження капіталів, не можна не згадати, що поряд з тим існували бідні та злиденні верстви населення. На підтвердження цього є достатньо фактів. Наприклад, французькі селяни не те, що незаможні; "вони не мають навіть найнеобхіднішого. Це той рід людей, який починає хворіти до сорокарічного віку… Європейці, які живуть за межами свого континенту, часто-густо… знаходять там свою могилу".

Нагромадження капіталу і зростання бідності у XV-XVIII ст. відбувалося одночасно. На тому економічному ґрунті формувалися теорії меркантилістів. Під меркантилізмом розуміють економічне вчення, яке обстоює інтереси торговельного капіталу й обґрунтовує меркантилістську політику держави. Ще наприкінці XIV ст. англійські купці оголосили королю Річардові II: "Ми повинні прагнути купувати в іноземців менше, ніж продавати". Цей принцип був головним у меркантилістів.

У своїх творах меркантилісти основну увагу приділяли проблемам торгівлі й грошей, протиставляючи їх феодальній економіці та натуральному господарству. Багатство феодалів переважно виявлялося в продуктивно-споживчій формі. Зростання торгового капіталу в грошах відбувалося внаслідок зовнішньої торгівлі. Саме тому меркантилісти вважали, що виробництво товарів мало бути підпорядковане завданням їх вивезення за кордон.

Оскільки лише зовнішня торгівля збагачує державу, меркантилісти відстоювали активний баланс у зовнішній торгівлі. Звичайно, меркантилісти не заперечували внутрішню торгівлю, але вона не збільшує грошей у країні, бо в результаті внутрішньої торгівлі один виграє, інший програє. Принцип меркантилізму — більше продавати, менше купувати.

В роботі меркантилізм ми поділили на два етапи: 1) ранній меркантилізм, якому відповідає теорія грошового балансу; 2) пізній меркантилізм, якому відповідає теорія торгового балансу.

Ранній меркантилізм вбачав економічне завдання в утримуванні та нагромадженні грошей у країні. Уряд запроваджував суворий контроль за зовнішньою торгівлею, сприяв ввезенню золота і срібних грошей. За теорією грошового балансу меркантилістів, потрібно менше витрачати і більше нагромаджувати грошей. Згодом цей погляд було розвинено, тобто йшлося не лише про нагромадження грошей, а про те, щоб пускати їх в обіг для збільшення грошового капіталу.

Пізніші меркантилісти припускали розширення купівлі товарів за кордоном за умови збереження торгового балансу, при якому грошова сума закупів повинна бути меншою від суми продажу своїх товарів. Вони були за розширення зовнішньої торгівлі, щоб забезпечити приплив грошей до країни. Усі меркантилісти обстоювали втручання держави в господарське життя країни, бо без того важко було забезпечити грошовий і торговий баланс.

Меркантилізм узаконив емпіричний аналіз, підвівши під нього статистичну базу; завдяки йому з´явилась економічна література світського характеру. Пізній меркантилізм сприяв розвиткові торгівлі, суднобудівництва, експортної промисловості, міжнародного розподілу праці. Святиням і титулам середньовіччя був протиставлений капітал в його грошово-золотій оболонці.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.

2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2005. — 719 с.

3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.

4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.

5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.

6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.

7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Знання, 2006. — 477 с.

8. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. — К.: Атіка, 2002. — 95 с.

9. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.

10. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Університет "Україна", 2007. — 301 с.

11. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. — К.: Знання, 2005. — 583 с.