Вступ

Актуальність теми. В останні десятиліття ХХ та на початку XXI століть на політичну обстановку у світі все сильніше почало впливати поширення ісламського фундаменталізму й екстремізму, а також пов’язана з цим терористична загроза. Процес так званого “відродження” ісламу вплинув на політичну орієнтацію країн, що мали значні ісламські громади, істотно посиливши роль ісламського фактору в процесі формування й проведення зовнішньої та внутрішньої політики мусульманських держав, більш чітко виявивши протиріччя між ісламськими країнами, значно розширивши рамки конфліктного потенціалу близькосхідного регіону.

Після трагічних подій 11 вересня 2001 р. у США, проблема ісламського екстремізму отримала зовсім нове звучання, залишивши географічні рамки Близького Сходу і ставши основним ускладнюючим аспектом у відносинах між мусульманськими країнами і розвиненими країнами Заходу, а також отримавши статус глобальної проблеми сучасної системи міжнародної безпеки. Вона відіграє все більш помітну роль у сучасному світі, активно впливаючи на міжнародні відносини, а також політику, економіку та геополітичні інтереси усіх великих держав. Таким чином, зростаючий вплив ісламського фактора на регіональні та глобальні процеси є однією з найактуальніших проблем, які на даний час Україна має враховувати в процесі реалізації своєї внутрішньо- та зовнішньополітичної стратегії.

1. Ісламський фундаменталізм, поняття та його поширення

Сьогодні іслам усе більше перетворюється у зручний засіб досягнення конкретних політичних цілей, обумовлених не релігійними цінностями, а інтересами політичної боротьби як усередині мусульманських країн, так і на регіональному й глобальному рівнях. Політичний іслам, будучи відображенням у політичній практиці ісламського фундаменталізму, може бути поміркованим і радикальним, тобто може виявляти себе цілком стримано і, навпаки, переходити у форми екстремізму й тероризму. У зв’язку с цим, принципово важливою є чітка диференціація між такими явищами як ісламський фундаменталізм та ісламський екстремізм.

Ісламський фундаменталізм – сукупність напрямків мусульманської громадської думки, спрямованих на зміцнення віри у фундаментальні основи ісламу, неухильне виконання норм Корана й шаріату, введення традиційних мусульманських постулатів у якості обов’язкових норм сучасного життя.

Переважно, фундаменталісти — це мирні люди, які поважають закон і порядок, відкидають насильство й терор, і є цілковито відданими захисту традицій ісламу. З позицій Корана і сунни, вони засуджують неприйнятні факти світського життя, а також офіційних служителів релігії як таких, що “відхилилися від праведного шляху”. Помірковані фундаменталісти відстоюють релігійну, етнонаціональну та соціокультурну ідентичність мусульман переважно мирними засобами, підключаючи до своєї діяльності державні механізми, уміло використовуючи масові політичні й громадські організації, а також активність мусульманських інтелектуалів і служителів культу [9, c.36].

Найбільш поширеним проявом ісламо-екстремізму є застосування крайніх методів в ідеології, політичній і суспільній практиці ісламістських організацій, що виходять, як правило, за рамки існуючого в тих чи інших країнах законодавства і несуть в собі загрозу національній безпеці. Сьогодні особливу увагу світової громадськості привертає ціла низка екстремістських організацій ісламістського спрямування – “Аль-Каїда”, “ХАМАС”, “Хизбалла”, “Брати-мусульмани”, “Ісламський джихад” та інші.

Слід підкреслити, що вищезазначені угруповання являють собою реальну загрозу суспільно-політичній стабільності не тільки Близького Сходу, але й інших регіонів світу, адже щорічно, попри зусилля поліції, спецслужб та Інтерполу, від терористичних актів ісламістських бойовиків гинуть тисячі людей у різних країнах. Захоплення іноземних заручників, терористичні акти за межами мусульманського світу, а також спроби ісламських екстремістських кіл отримати зброю масового ураження торкається інтересів національної безпеки всіх держав світу, у тому числі і України.

Однією з головних причин поширення популярності ідей ісламо-екстремізму та посилення його впливу на процеси, що проходять у мусульманських країнах Близького Сходу, залишається сукупність внутрішніх проблем, а саме: збереження в більшості країн регіону авторитарних режимів, а також швидке зростання населення близькосхідних країн в умовах хронічного відставання темпів економічного й соціального розвитку та подальшого погіршення положення широких народних мас. В цьому контексті, ісламський фундаменталізм являє собою нове “повернення до першоджерел”, викликане хворобливою трансформацією структур мусульманського суспільства під час його нелегкого пристосування до вимог модернізації господарських механізмів і глобалізації світових економічних зв’язків, а також “вестернізацією” побуту та соціальних зв’язків між людьми, що підриває традиційну монополію ісламу [4, c.123].

Водночас, на внутрішні протиріччя в арабському світі накладаються проблеми зовнішнього характеру, пов’язані з економічною, політичною та культурною експансією Заходу по відношенню до арабських країн, а також геополітичним суперництвом різних держав чи груп держав за домінування в цьому регіоні земної кулі. Перманентні спроби з боку зовнішніх сил впливати на політичні, ідеологічні процеси та спосіб життя населення в близькосхідних країнах із метою їх якнайшвидшої адаптації до західних стандартів, а також нездатність місцевих режимів переборювати численні внутрішні труднощі і протистояти втручанню західних держав у політичні процеси в регіоні, залишається однією з головних причин посилення впливу в регіоні ісламського фундаменталізму та екстремістських ідей [7, c.29]. Серйозне підґрунтя для поширення радикальних ідей й активізації ісламістів, безумовно, створює напружена ситуація навколо Іраку, неврегульованість арабсько-ізраїльського конфлікту, а також інші невирішені проблеми безпеки близькосхідного регіону.

2. Активізація ісламського фундаменталізму на Близькому Сході. Афганістан

В сучасному світі проблема поширення ідей ісламського фундаменталізму має глобальний характер. На думку науковців, успіх прихильників „чистого” ісламу визначається конкретною політичною позицією держави, яка обирає ісламський шлях розвитку. Це визначається також соціально$економічним рівнем розвитку суспільства, яке починає прагнути до відродження або „істинного” ісламу, або активно засвоює привнесений ззовні іслам, в тому числі й фундаменталістського спрямування.

За останні тридцять років зростання ролі політичного ісламу привернуло увагу як засобів масової інформації, так й академічної науки.

Незважаючи на те, що йому дають різні назви, такі як „ісламський фундаменталізм”, „войовничий іслам”, „політичний іслам”, усе це зумовлюється тим, що певна тенденція в ісламському русі набуває все більшого впливу в питаннях політики і безпеки в глобальних масштабах.

У кінці 70-х років міжнародна ситуація на Близькому Сході ще більше загострилась внаслідок ісламської революції в Ірані, який основою своєї зовнішньополітичної доктрини проголосив «експорт революції» в інші мусульманські країни.

Ісламський фундаменталізм, що став в цей період одним з найважливіших чинників суспільно-політичного життя арабських країн Близького Сходу, також сприяв зростанню ролі «ісламського фактору» в міжнародних відносинах. У першу чергу це пояснюється особливостями його ідеології, яка в своїх зовнішньополітичних концепціях ґрунтується на ідеях панісламізму.

Активізація фундаменталізму в країнах Близького Сходу та ісламська революція в Ірані мали безпосередній вплив на створення в травні 1981 року Ради співробітництва арабських держав Перської затоки, членами якої стали Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, Оман, Катар, Бахрейн. Діяльність в цих країнах у кінці 70-х років ісламських екстремістських фундаменталістських організацій становили серйозну загрозу для стабільності правлячих режимів. Остаточно це стало зрозумілим після захоплення групою Джухаймана аль-Отейбі мечеті аль-Хорал у листопаді 1979 року. Тому, після створення РСАДПЗ, першочерговим кроком її членів стало вироблення узгодженої політики щодо посилення впливу ісламу на суспільно-політичне життя цих країн. Було вжито заходів щодо зміцнення та розширення позицій «офіційного» ісламу та дискредитації всіх опозиційних ісламських угрупувань, зроблено кроки до вироблення єдиного для всіх країн «шістки» кодексу, заснованого на мусульманському громадянському i карному праві.

Отже, можна погодитись, що: «На релігійному рівні створення Ради співробітництва означало протидію впливу Ірану, консолідацію консервативних арабських монархій, стурбованих проблемою соціальної та політичної стабільності перед загрозою поширення діяльності опозиційних сил, що виступили під гаслами ісламу»[1].

Потрібно відзначити, що радикальні фундаменталістські організації, які виникли на Близькому Сході в 70-х роках, мали менш розвинуті міжнародні контакти, ніж «Брати-мусульмани». Це пояснюється як слабістю i не чисельністю деяких з них, так i прагненням зосередити всі свої зусилля на боротьбі з «невірними» режимами всередині власної країни. Однак, декотрі організації виходили i на міжнародну арену. Зокрема, частина членів єгипетської «ат-Такфір ва-ль-Хіджра» взяли участь в захопленні мечеті аль-Харам у Саудівській Аравії.

Афганістан у чомусь близький до іранських реаліям. Правда, у нього немає такої давньої історії, древніх і розвинених традицій, якими можна було б пишатися. Зате він потенційно в ще більшому ступені, ніж Іран, виявився непідготовленим до радикальних перетворень сучасного типу. У нього немає і нафти, яка могла б допомогти. І головне, саме тут виявилися найбільш живучими висхідні до первісних племінним нормам волелюбність і гордовито прагнення до незалежності горців, готових боротися за свій звичний спосіб життя з ким завгодно і скільки завгодно. Ідейною опорою цієї позиції сьогодні в Афганістані є іслам. І цей іслам буквально на наших очах переростає в ісламський фундаменталізм, чому в чималому ступені сприяє той комплекс, про який тільки що згадувалося і всі складові елементи якого в надлишку представлені в сучасних афганських реаліях.

Треба зауважити, що афганський фундаменталізм відрізняється від іранського. Він не стільки зовнішньо-формальний (жінок тут поки що не закликають поголовно надягати чадру), скільки глибинно-істинний, доктринально-сутнісний. У фундаменталістських тенденції афганці бачать і щось своє, що дороге кожному з них, кожної племінної або політичній групі, і те спільне, що об’єднує всіх їх у щось єдине ціле. Практично це означає, що вибух фундаменталізму в Афганістані — це цілком реальна можливість, бо потенціал для цього накопичений, причому чималий. Але чи означає це, що все буде саме так? Питання далеко не пусте, оскільки від того, яким буде Афганістан через кілька років, залежить немало, особливо якщо мати на увазі слабкою ще політичну орієнтацію середньоазіатських молодих держав, де потенціал по ряду параметрів часом близький до афганському. Адже межують колишні середньоазіатські республіки саме з Афганістаном або з Іраном.

Можна додати до сказаного, що реакція афганської опозиції на анексію Кувейту Іраком на рубежі 1990-1991 рр.. була хоча і стриманою, але проіракською більше, ніж спрямованою на захист Кувейту та інших аравійських монархій, звідки опозиціонери отримували потік нафтодоларів, оплачували озброєння. Проіракською саме тому, що Ірак уособлював собою всеісламське прагнення покарати Ізраїль, а ця політика небайдужа для будь-якого, схильного до ісламського фундаменталізму.

Зрозуміло, ісламського фундаменталізму в Афганістані є альтернативи. Можуть бути знайдені компромісні варіанти, які дозволять надійно об’єднати Афганістан не на фундаменталістської-ісламської основі. Але ймовірність приходу до влади фундаменталістів тут тим не менш достатньо велика, щоб серйозно звернути на неї увагу.

Таким чином, ісламський фундаменталізм ставши потужним політичним рухом всередині мусульманських країн, одночасно задекларував своє прагнення активно впливати на міжнародну ситуацію у світі. Цьому сприяла i специфіка його ідеології, одними з основних положень якої були концепція джихаду i теорія панісламізму.

Особливості становища ісламських фундаменталістів всередині мусульманських країн, зокрема, опозиційність до правлячих режимів, обмежували їх можливості впливу на зовнішню політику цих держав. Однак, на рівні недержавних структур та організацій фундаменталісти активно сприяли рухові «ісламської солідарності», намагаючись якнайтісніше поєднати його із своїми ідеологічними доктринами.

Висновки

Цілком очевидно, що мусульманський світ навряд чи зможе побороти ісламо-екстремізм за рахунок лише власних сил і внутрішніх ресурсів. Це можливо зробити лише шляхом комбінації внутрішніх зусиль та допомоги ззовні – економічної, технічної, фінансової, по лінії науки, культури, охорони здоров’я – від розвинутих країн. Таким чином, Україна має наполягати на доцільності використання у боротьбі з ісламським екстремізмом та тероризмом усіх наявних методів, а не лише військових, а також підкреслювати важливість боротьби не тільки з проявами тероризму, але й з причинами появи та поширення терористичних тенденцій.

Необхідним кроком у реалізації цих зусиль є підтримка постійного політичного діалогу й взаємодії із США, провідними країнами ЄС, Росією, а також посилення української участі у миротворчих операціях ООН. При цьому необхідно зазначити, що, підтримуючи активізацію спільних заходів світового співтовариства по викоріненню ісламського радикалізму, українська сторона має виходити з того, що ці заходи повинні бути адекватними існуючим загрозам, спрямованими проти визначених цілей, а також узгоджуватися з нормами й принципами Статуту ООН та міжнародного права.

Список використаної літератури

1. Белокреницкий В.Я. Ислам и политика в странах Ближнего и Среднего Востока // Восток. – 1999. — № 4. – с. 146-150.
2. Богомолов О.В. Політичний іслам // Політика і час. – 2003. – № 12. – с. 52-61.
3. Борисов А.Б. Противодействие исламскому фундаментализму. Опыт ближневосточных стран / Национализм и фундаментализм на Ближнем Востоке. Материалы конференции. — М.: Ин-т изучения Израиля и Ближнего Востока, 1999. – c. 115-127
4. Григорьева Ю.З. Реставрация исламского терроризма: причины и геополитические последствия / Исламизм и экстремизм на Ближнем Востоке. Сборник статей. — М.: Ин-т изучения Израиля и Ближнего Воcтока. – с. 122-139
5. Ісламський фундаменталізм як політична доктрина / А. Єдаменко // Політичний менеджмент. — 2006. — № 2. — С. 167-175
6. Ісламська ідентичність в Україні / Богомолов О.В., Данилов С.І., Семиволос І.М., Яворська Г.М. – К:AMES, 2005. – 130 c.
7. Ланда Р.Г. Истоки и тенденции развития исламского терроризма // Ближний Восток и современность. — Выпуск 17. – 2003 — c. 23-35
8. Ланда Р.Г. Политический ислам: предварительные итоги. – М.: Ин-т изучения Израиля и Ближнего Востока, 2005. — 286 c.
9. Левин З.И. Современный ислам: реформаторы — обновленцы и охранители // Ближний Восток и современность. — Выпуск 17. – 2003. — c. 35-43.
10. Нечитайло А.Д. Идейный арсенал и методы исламистской пропаганды // Ближний Восток и современность. — Выпуск 17. – 2003 — c. 43-51
11. Поляков К.И. Противодействие религиозному экстремизму и терроризму в арабских странах / Исламизм и экстремизм на Ближнем Востоке. Сборник статей. — М.: Ин-т изучения Израиля и Ближнего Воcтока. — c. 115-127
12. Тегин Ю.Л. К проблеме комплексного исследования исламского экстремизма // Ближний Восток и современность. – 2000. – Выпуск 7. – с. 67-81.
13. Швед В.І. Ісламський чинник та його врахування у реалізації стратегічних цілей Української держави / Вісник Одеського національного університету. — Випуск 9. – 2003. — с. 757-764.