Вступ.

1. Класифікація проектування ризиків.

2. Методи оптимізації структури джерел інвестиційних ресурсів.

3. Характеристика іноземних інвестицій.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Для будь-якого підприємства важлива розумна і цілеспрямована інвестиційна діяльність. Вкладення коштів у реалізацію різних проектів несуть у собі задачу досягнення визначених цілей у залежності від проведеної підприємством політики. Цілі можуть бути всілякими: підвищення рентабельності виробничого процесу, заміна застарілого устаткування, і як наслідок — підвищення ефективності, розширення виробництва, збільшення частки ринку, технологічний прорив і т.д.

Реалізація інвестиційних проектів являє собою нову й у недостатньому ступені вивчену сферу діяльності підприємств на українському ринку. Інвестиційний проект — це процес здійснення комплексу взаємозалежних дій, спрямованих на досягнення визначених фінансових, економічних, соціальних, інфраструктурних і в деяких випадках політичних результатів. Основним інструментом реалізації інвестиційного проекту є бізнес-план, що являє собою техніко-економічне і фінансове обґрунтування ефективності інвестицій.

У нинішніх реаліях вищий менеджмент українських підприємств розглядає проблему залучення інвестицій лише з погляду одержання кредиту в банку. І навіть цей процес представляється йому досить простим, не потребуючої підготовки передінвестиційної документації. Результатом непрофесійного підходу до питань реалізації інвестиційних проектів, а також слаборозвиненої законодавчої, податкової бази і ризиків, що випливають з нестабільної політичної ситуації, є відсутність прагнення у вітчизняних і іноземних інвесторів вкладати кошти в українську економіку.

1. Класифікація проектування ризиків

У сучасній вітчизняній практиці інвестиційного проектування поняття "аналіз проектних ризиків" з'явилося недавно. Воно об'єднало накопичений раніше міжнародний досвід і наявну теоретичну базу, ставши обов'язковим розділом будь-якого бізнес-плану інвестиційного проекту.

Необхідно розрізняти поняття "ризик" і "непевність".

Непевність припускає наявність чинників, за яких результати дій не є детермінованими, а ступінь можливого впливу цих чинників на результати не відомий; це неповнота або неточність інформації про умови реалізації проекту. Чинники непевності поділяються на зовнішні й внутрішні.

Зовнішні чинники — зміни законодавства, реакція ринку на вироблену продукцію, дії конкурентів; внутрішні — компетентність персоналу фірми, хибність визначення характеристик проекту тощо.

Ризик — потенційна, чисельно вимірна можливість втрати. Ризик проекту — це ступінь небезпеки для успішного здійснення проекту. Поняття ризику характеризується непевністю, що пов'язана з можливістю виникнення в ході реалізації проекту несприятливих ситуацій і наслідків. При цьому виділяються випадки об'єктивних і суб'єктивних можливостей.

Концепція об'єктивних можливостей будується на інтерпретації поняття можливості як граничного значення частоти за нескінченно великого числа експериментів. Оцінка можливості провадиться за допомогою обчислення частоти, з якою відбувається ця подія. На противагу цьому при визначенні суб'єктивних можливостей на перше місце виступає думка індивіда, яка відображає стан його інформаційного фонду.

Стосовно ризику інвесторів можна поділити на групи:

· схильні до ризику (готові сплачувати за те, щоб нести ризик);

· не схильні до ризику (готові сплачувати, щоб ухилитися від ризику);

· нейтральні до ризику (байдужі до наявності чи відсутності ризику).

Безпосередньо ставлення до ризику залежить як від цілей інвестування (ступеня ризикованості проекту), так і від фінансового стану ініціатора (інвестора). Для прийняття правильного інвестиційного рішення необхідно не тільки визначити розмір очікуваного прибутку, ступінь ризику, а й оцінити, наскільки очікуваний прибуток компенсує передбачуваний ризик. Проте складність полягає в тому, що оцінка ризику інвестиційного проекту не завжди піддається формалізації.

Відповідно до фінансової теорії кожна фірма в процесі інвестиційної діяльності прагне максимізувати свою вартість. В умовах повної певності та відсутності ризику це завдання еквівалентне завданню максимізації прибутку, тобто значенню критерію чистого дисконтованого прибутку (NPV). Але як тільки передумови приймаються, завдання перестають бути еквівалентними. Насправді ж для більшості інвесторів і розроб-лювачів важлива не тільки максимізація прибутку, а й мінімізація ризику аналізованого інвестиційного проекту.

Аналіз ризиків проекту базується на результатах розрахунку всіх його показників і критеріїв, так званому базисному варіанті (на основі фактичної і прогнозної інформації), ідо довели ефективність проекту.

Безризикова оцінка чистих вигід інвестиційного проекту, аналіз його ефективності апріорі відтіняють непевність вихідних чинників (змінних). Базуючись на ретроспективному аналізі, дослідник прогнозує визначене значення (оцінку) досліджуваного чинника (змінної).

Проте при цьому результативний проектний показник, пов'язаний з цим чинником функціональною залежністю, також набуває визначеного конкретного "точкового" значення, що може привести аналітика до помилкового висновку, тому що при певній зміні змінної, яка не була прогнозована, зміниться і результативність проекту.

Якщо експерт-аналітик використовує найбільш імовірні значення кожної проектної змінної, то це не означає, що отриманий результат буде найбільш імовірним.

На жаль, зараз багато бізнес-планів інвестиційних проектів, що містять розділ аналізу ризиків, звужують проблему дослідження тільки фінансових ризиків або підмінюють аналізом банківських ризиків, що важливо, але не відображає весь спектр проектних ризиків.

Методи, застосовувані для оцінювання ризиків проекту, можна умовно поділити на якісний і кількісний аналіз.

З огляду на причини виникнення, проектні ризики поділяються на такі види:

ризик, пов’язаний з нестабільністю законодавства і наявної економічної ситуації, умов інвестування та використання прибутку;

· зовнішньоекономічний ризик (можливість запровадження обмежень на торгівлю й поставки, закриття кордонів тощо);

· ризик несприятливих політичних змін у країні чи регіоні;

· ризик неповноти й неточності інформації проекту;

· ризик мінливості ринкової кон’юнктури;

· ризик природних катаклізмів;

· виробничо-технологічний ризик (аварії, вихід з ладу устаткування, виробничий брак тощо);

· ризик непередбачуваності дій учасників проекту.

Проектні ризики бувають зовнішні та внутрішні.

Зовнішні ризики, у свою чергу поділяються на непередбачувані і передбачувані.

Зовнішні непередбачувані ризики зумовлені:

· зміною політичної ситуації та непередбачуваними державними заходами регулювання у сферах землекористування, оподаткування, ціноутворення, експорту-імпорту, охорони довкілля і т.д.;

· природними катастрофами (повенями, землетрусами, кліматичними змінами і т.п.);

· злочинами та несподіваним зовнішнім екологічним і соціальним впливом;

· зривами у створенні необхідної інфраструктури, банкрутствами, затримками у фінансуванні, помилками у визначенні цілей проекту.

Зовнішні непередбачувані ризики врахувати практично неможливо.

Зовнішні ж передбачувані ризики при аналізі проекту можна врахувати. До таких ризиків відносяться:

· ринковий ризик через погіршення можливостей одержання сировини, підвищення на неї цін, зміну вимог споживачів продукції, посилення конкуренції тощо;

· операційний ризик, пов’язаний з відступом від цілей проекту й неможливістю підтримання управління проектом;

· ризик шкідливого екологічного впливу;

· ризик негативних соціальних наслідків;

· ризик зміни валютних курсів;

· ризик не прогнозованої інфляції;

· ризик податкового тиску.

Внутрішні ризики поділяються на планово-фінансові, пов’язані зі зривом планів робіт і перевитратою коштів, та технічні, пов’язані зі зміною технології, погіршенням якості продукції, помилками в проектно-технічній документації і т.д.

При аналізі ризиків важливо виділити групу ризиків, які можуть бути застраховані. Коли відбувається певна ризикова подія, інвестор має підстави сподіватися на відшкодування втрат, пов’язаних з цим ризиком.

До ризиків, які надаються до страхування, належать:

· прямі майнові збитки, спричинені демонтажем і переміщенням пошкодженого майна, повторним встановленням обладнання, неодержанням орендної плати;

· ризики, що підлягають обов’язковому страхуванню (від нещасних випадків на виробництві, від захворювань, від пошкодження майна, від викладення транспортних засобів).

Вищенаведені види ризиків зустрічаються в будь-якому проекті. Для їх зниження використовуються методи управління ризиками, опис яких подано наприкінці цього розділу.[3, c. 34-36]

2. Методи оптимізації структури джерел інвестиційних ресурсів

Інвестиційна діяльність може здійснюватись за рахунок:

— власних фінансових ресурсів інвестора (прибуток, амортизаційні відрахування, відшкодування збитків від аварій, стихійного лиха, грошові нагромадження і заощадження громадян, юридичних осіб тощо);

— позичкових фінансових коштів інвестора (облігаційні позики, банківські та бюджетні кредити);

— залучених фінансових коштів інвестора (кошти, одержані від продажу акцій, пайові та інші внески громадян і юридичних осіб);

— бюджетних інвестиційних асигнувань;

— безоплатних та благодійних внесків, пожертвувань організацій, підприємств і громадян.

Формування інвестиційних ресурсів за рахунок різних джерел і застосування перевірених методів фінансування інвестиційних програм (проектів) належать до важливих функцій (елементів) інвестиційної політики фірми на будь-якому етапі її становлення і розвитку.

Серед власних джерел формування інвестиційних ресурсів головну роль, безумовно, відіграє прибуток, що залишається у розпорядженні фірми після сплати податків, тобто чистий прибуток. Другим за значенням джерелом власних коштів є амортизаційні відрахування, розмір яких залежить від обсягу використовуваних фірмою основних фондів та прийнятої політики їх амортизації (застосування методів прямолінійної чи прискореної амортизації).

Певне практичне значення для формування власних інвестиційних ресурсів мають інші джерела коштів. Зокрема, до них належать:

страхова сума відшкодування збитків через втрату майна; раніше здійснені вкладення, які мають бути погашені у поточному році; реінвестована шляхом продажу частина основних фондів; іммобілізована в інвестиції частина надлишкових оборотних активів.

Джерела фінансових ресурсів, які використовує підприємство для фінансування інвестиційної діяльності обумовлюють форми фінансування інвестицій: самофінансування; фінансування за рахунок позикових коштів; змішане фінансування.

Більшість джерел фінансування інвестицій формуються в процесі фінансової діяльності підприємства, яка призводить до зміни розміру, складу власного та позикового капіталу. До такої діяльності, зокрема, відносять одержання грошових коштів від розміщення акцій та від інших операцій, що зумовлює збільшення власного капіталу, одержання грошових коштів в результаті утворення боргових зобов’язань, що збільшують позиковий капітал (отримання кредиту, випуск облігацій, видачу векселів). Водночас, складовою цієї діяльності є виплата грошових коштів для погашення раніше отриманих позик, виплата дивідендів грошима, викуп раніше випущених підприємством акцій – та ін.

На вибір джерел фінансування інвестиційної діяльності впливають такі фактори: вартість залученого капіталу; співвідношення власного і позикового капіталів; рівень ризику.

При управлінні джерелами фінансування капітальних інвестицій визначають їх оптимальну структуру. Розмір джерел фінансування капітальних інвестицій у першу чергу залежить від обсягу і структури інвестиційних витрат, з урахуванням зміни індексу цін після затвердження показників бізнес — плану проекту.

В умовах дефіциту коштів необхідно передбачити узгодження загального обсягу надходження коштів з показниками загального обсягу інвестиційних витрат за періодами виконання робіт та забезпечити рівномірність надходження коштів відповідно до календарного плану здійснення робіт.

Оптимізація джерел фінансування інвестиційних проектів потребує в кожному випадку визначення вартості залучення інвестиційних ресурсів із різних джерел і розрахунку їхньої середньої вартості (середньої вартості капіталу, що залучається). При цьому щодо кожного із джерел фінансування мають бути використані всі резерви мінімізації вартості залучення їх. Ефективною слід вважати таку структуру джерел фінансування інвестиційного проекту, за якої середня вартість капіталу, що залучається значно нижча за внутрішню норму доходності за ним. Таке співвідношення слід вважати найважливішим критерієм можливості реалізації інвестиційного проекту за пропонованою схемою його фінансування[5, c. 59-61].

3. Характеристика іноземних інвестицій

Іноземні інвестиції в економіку України послідовно регулювалися такими законодавчими актами:

· Законом України «Про захист іноземних інвестицій на території України» від 10.09.91;

· Законом України «Про інвестиційну діяльність» від 18.09.91;

· Законом України «Про іноземні інвестиції» від 13.03.92;

· Декретом Кабінету Міністрів України «Про режим іноземного інвестування» від 20.05.93;

· Законом України «Про Державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні» від 17.12.93;

· постановою Кабінету Міністрів України «Про концепцію створення спеціальних (вільних) економічних зон в Україні» від 14.03.94.

Після прийняття Закону України «Про режим іноземного інвестування» (1996 р.) більшість згаданих законодавчих актів втратили силу. В той же час кожний з перелічених законодавчих актів був свого часу необхідним і створював сприятливе законодавче середовище для іноземних інвесторів.

Так, згідно із Законом України «Про захист іноземних інвестицій на території України» (1991 р.) передбачалося, що інвестиції, прибутки, законні права та інтереси іноземних інвесторів захищаються законами України. Держава не може реквізувати іноземні інвестиції, за винятком випадків стихійного лиха. Іноземним інвесторам гарантується можливість переказу за кордон їх прибутків та інших сум, отриманих на законних підставах. Такі норми діють і сьогодні.

Цим законом також встановлюються види іноземних інвестицій, форми їх здійснення; державні гарантії захисту. В окремому розділі викладено засади функціонування іноземних інвесторів на основі концесійних угод про виробничу кооперацію, спільне виробництво та інші види спільної інвестиційної діяльності. Нині практично всі спільні підприємства мають національний режим оподаткування.

До того ж у Законі визначається поняття іноземних інвестицій як цінностей, що вкладаються іноземними інвесторами в об´єкти підприємницької діяльності або інших видів діяльності для отримання прибутку чи досягнення соціального ефекту. Досягненням чинного Закону є те, що іноземного інвестора поставлено у рівні умови з вітчизняним[3, c. 26-27].

Законом України «Про іноземні Інвестиції» (1992 р.) встановлювався національний режим інвестиційної та іншої господарської діяльності щодо іноземних інвестицій. До того ж іноземні інвестори отримували гарантії на десять років на випадок змін відповідного законодавства України; за Законом їх інвестиції у нашій країні не підлягають націоналізації. Цим самим Законом передбачалася низка пільг для підприємств з іноземними інвестиціями. Проте дію двох норм Закону щодо гарантій на випадок змін у законодавстві стосовно оподаткування було «призупинено» вже на початку 1993 р. Внаслідок цього більшість підприємств з іноземними інвестиціями зазнала збитків. Наприклад, через впровадження нових видів податків (20% мита, 35% акцизного збору та 28% податку на додану вартість) ціни на автомобілі «Мазда», які реалізуються фірмою «Мазда моторе Україна» зросли на 107%, Причому на авторинках близького та далекого зарубіжжя ціни не змінилися.

Декретом Кабінету Міністрів «Про режим іноземного інвестування» (1993 р.) для іноземних суб´єктів господарської діяльності встановлено національний режим інвестиційної діяльності, тобто вони наділені правами та обов´язками в обсязі, не меншому, ніж аналогічні суб´єкти України. Згідно із цим законодавчим актом Іноземним інвесторам після сплати податків, зборів та інших обов´язкових платежів гарантувався безперешкодний переказ за кордон їх доходів, прибутків та інших коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах.

Щодо оподаткування, то у разі встановлення законодавчими актами України нових видів податків існуючі підприємства з іноземними інвестиціями звільнялися від них на 5 років. Цим самим Декретом запроваджувалася кваліфікація іноземної інвестиції як суми, не меншої за 20% статутного капіталу підприємства, а також встановлювалися обмеження стосовно мінімальної суми цієї інвестиції.

Законом України «Про Державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні» (1994р.) встановлювалися пріоритетні сфери для іноземного інвестування, висувалися вимоги до інвесторів, які претендують на одержання додаткових пільг, і зміст пільг, що надаються стосовно інвестиційних проектів і пріоритетних сфер. Інвестування може проводитися іноземними інвесторами у вигляді: іноземної валюти; будь-якого рухомого чи нерухомого майна; акцій, облігацій та інших цінних паперів, а також векселів та інших грошових вимог; будь-яких прав інтелектуальної власності, що мають вартість (включаючи авторські права, винаходи, торгові знаки, фірмові найменування та ін.); прав на господарську діяльність (таких, як розвідування, розробка, добування, експлуатація природних ресурсів, отриманих за законом чи угодою); платних послуг; в іншому вигляді, що не суперечить чинному законодавству України.

Іноземні інвестори мають право здійснювати інвестиції у таких формах:

· пайова участь іноземних інвесторів у підприємствах України;

· створення підприємств, які повністю належать іноземним інвесторам;

· придбавання діючих підприємств;

· придбавання рухомого і нерухомого майна (земельні ділянки, будинки, обладнання, транспорт та ін.).

В цілому потрібно відзначити, що в Україні спостерігається поступове становлення ринкових організаційних структур. Сформовані та діють нові інституції, які регулюють або забезпечують зовнішньоекономічну діяльність, формується мережа фірм та організацій, які надають методичну, консультаційну та практичну допомогу веденню міжнародного бізнесу на території України[7, c. 74-76].

Значну роботу з акумуляції та ефективного використання великих іноземних інвестицій виконує Українська державна кредитно-інвестиційна компанія. З метою запобігання суперечок між іноземними інвесторами та органами виконавчої влади і місцевого самоврядування Указом Президента України у 1997 р. утворено палату незалежних експертів з питань іноземних інвестицій як постійно діючий консультативно-дорадчий орган.

Причинами, які заважають залученню іноземних інвестицій в Україну, можна визначити такі:

· іноземним інвесторам практично не надається жодних гарантій щодо забезпечення їх прав власності;

· іноземні інвестори розраховують на повернення своїх вкладень через 6 років при середньорічній прибутковості 38% (для України це нереально);

· у багатьох країнах потенційні інвестори недостатньо проінформовані про стан та перспективи розвитку економіки України;

· основним недоліком чинних нормативних документів, що регулюють інвестиційну діяльність в Україні, є їх неузгодженість між собою.

Для України як держави з ринковою економікою важливо розглядати залучення іноземних інвестицій у контексті структурних змін та економічного зростання.

Пріоритетними завданнями, що мають розв´язати іноземні інвестиції, є:

· структурна реформа економіки;

· технологічне оновлення виробництва;

· виробництво товарів широкого вжитку;

· подолання залежності країни від імпорту.

Сьогодні від ефективності інвестиційної політики залежать стан виробництва, положення і рівень технічної оснащеності основних фондів підприємств народного господарства, можливості структурної перебудови економіки, рішення соціальних і екологічних проблем. Інвестиції є основою для розвитку підприємств, окремих галузей і економіки в цілому. Під час економічної кризи інвестиційна діяльність в Україні значно знизилася. Попит на інвестиції падав значно швидше ніж виробництво валового продукту. Однією з причин цього, було те, що інфляція значно знецінювала інвестиційні засоби. Впродовж останніх років, не дивлячись на значне уповільнення темпів інфляції, зменшується частина довгострокових кредитів, наданих суб´єктам господарювання всіх форм власності в загальному обсязі кредитів в економіці країни. Якщо в 1991 році цей показник був рівний 12,8%, то в 2004 році 11,3%, 2006 року — 11,1%, а за 2007 року — близько 10,0%. Це свідчить про відсутність у комерційних банків економічних стимулів кредитування виробничих інвестицій, наявності підвищеного ризику при наданні таких кредитів і обтяжило кредитні портфелі банків директивними кредитами, своєчасне повернення яких проблематичне. Великі кредитні ресурси банків відтягуються також на ринок облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП), де відсотки привабливіші в порівнянні з кредитами для інвестиційних проектів.

Нині намітилися позитивні зрушення в структурі капітальних вкладень у напрямі збільшення частини обсягів, направлених на розвиток виробничого потенціалу. Введена нова амортизаційна політика, яка дає можливості акумулювати значні інвестиційні ресурси безпосередньо на підприємствах[1, c. 53-55].

Висновки

Часто інвестиції плутають з іншими економічними категоріями. Наприклад, під ними розуміють такі вкладення коштів, як купівля телевізорів, автомобілів, квартир, дач тощо. їх називають споживчими інвестиціями, але, по суті, вони не є інвестиціями або якоюсь їхньою формою. Купівля таких товарів здійснюється з метою задоволення власних потреб протягом довгого періоду часу, тобто фактично з метою довгострокового споживання, тоді як інвестиції здійснюються виключно з метою отримання прибутку (доходу).

Під інвестиціями також іноді розуміють вкладення з метою збереження реальної сьогоднішньої вартості активів (грошей). Наприклад, якщо у суб´єкта господарювання існують інфляційні очікування, то він намагається придбати такі активи, що не змінюють реальної вартості в результаті інфляції. Такими активами можуть бути, наприклад, тверда валюта, золото або будь-які реальні активи, які потім легко можна реалізувати. Але такі вкладення теж не є інвестиціями, оскільки вони здійснюються не з метою отримання прибутку (доходу), а з метою збереження реальної вартості активів (грошей) і, по суті, є однією з форм заощаджень.

Для здійснення перетворень в економіці України потрібні значні капітальні вкладення. Стримуючим фактором тут є інвестиційний клімат, який продовжує залишатись несприятливим через політичну та економічну нестабільність, що змушує іноземних інвесторів здійснювати обережну політику у сфері інвестиційного співробітництва з Україною. Потрібна довгострокова стратегія стимулювання інвестицій.

Список використаної літератури

1. Інвестування української економіки: Монографія/ Аркадій Сухоруков, Сергій Пирожков, Георгій Шестопалов та ін.; Рада нац. безп. і оборони України, Нац. ін-т пробл. міжнарод. безпеки. — К.: Віпол, 2005. — 440 с.

2. Борщ Л. Інвестування: теорія і практика: Навчальний посібник/ Людмила Борщ,. — К.: Знання, 2005. — 470 с.

3. Гончаров А. Інвестування: Навч. посіб. для самостійного вивчення дисципліни/ Андрій Гончаров,; М-во освіти України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. — 329 с.

4. Грідасов В. М. Інвестування: Навчальний посібник/ В. М. Грідасов; В. М. Градісов, С. В. Кривченко, О. Є. Ісаєва; М-во освіти і науки України, Донбаська держ. машинобудівна акад.. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 163 с.

5. Данілов О. Інвестування: Навчальний посібник/ Олександр Данілов, Ганна Івашина, Ольга Чумаченко,; Державна податкова адміністрація України, Академія державної податкової служби України. — К.: Видавничий дім "Комп’ютерпрес", 2001. — 362 с.

6. Мойсеєнко І. Інвестування: Навчальний посібник/ Ірина Мойсеєнко,. — К.: Знання , 2006. — 490 с.

7. Сазонець І. Л. Інвестування: міжнародний аспект/ І. Л. Сазонець, В. А. Федорова; М-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 270 с.