1. Інвестиційний ринок: суб’єкти, об’єкти, товари, попит, пропозиція, інфраструктура та особливості

2. Акціонування підприємств як метод їх інвестування: сутність, форми, механізми, значення.

Список використаної літератури.

1. Інвестиційний ринок: суб’єкти, об’єкти, товари, попит, пропозиція, інфраструктура та особливості

Суб'єкти інвестиційної діяльності реалізують власні економічні інтереси, вступаючи у певні взаємовідносини на інвестиційних ринках, що регулюють процес обміну інвестиціями та інвестиційними об'єктами.

З метою розгляду цієї категорії визначимося з інтерпретацією терміну "інвестиційний ринок".

У сучасній економічній літературі можна зустріти різні підходи до тлумачення, зокрема, у вузькому значенні цей термін використовують для позначення ринку інвестиційних товарів (усіх видів будівельних матеріалів і активної частини основних виробничих фондів) та інвестиційних послуг (будівельно-монтажних робіт). У зарубіжній літературі інвестиційний ринок ототожнюється із фондовим, на якому основними формами інвестицій є інвестиції в цінні папери. У праці професора Бланка І.О. "Інвестиційний менеджмент" знаходимо наступне визначення цього поняття: "Інвестиційний ринок — це сукупність економічних відносин, які виникають між продавцями та покупцями інвестиційних товарів і послуг, а також об'єктів інвестування в усіх його формах".

Інвестиційний ринок розглядається як сукупність окремих ринків (об'єктів реального та фінансового інвестування), у складі якого виділяються: ринок прямих капітальних вкладень, ринок об'єктів приватизації, ринок нерухомості, ринок інших об'єктів реального інвестування, фондовий та грошовий ринки (рис. 1).

Наведена класифікація дозволяє здійснювати поглиблений аналіз та прогнозування розвитку інвестиційного ринку в розрізі окремих сегментів, визначати пріоритетні об'єкти інвестування на тому чи іншому етапі розвитку країни[3, c. 147-148].

Кожна держава як суб'єкт інвестиційної діяльності встановлює в своєму законодавстві її правові, економічні та соціальні умови.

У більш вузькому значенні використовують термін "інвестиційний процес".

Це поняття звичайно пов'язується з обґрунтуванням та реалізацією реальних інвестицій, тобто із здійсненням реальних інвестиційних проектів.

Інвестиційний цикл — комплекс дій від моменту прийняття рішення про інвестування до завершальної стадії інвестиційного "проекту, наприклад, науково-дослідні та конструкторські роботи, прийняття інвестиційних рішень, планування та проектування, підготовка до будівництва, будівництво, вихід на проектні показники і режим окупності вкладень.

Інвестиційний цикл складається з трьох основних періодів:

1) передінвестиційна фаза;

2) фаза інвестицій — здійснення затрат, вкладення коштів;

3) експлуатаційна фаза — відшкодування витрачених коштів.

Інвестиційний процес визначається як ряд інвестиційних циклів, які повторюються.

Поява останнім часом різноманітних фінансових посередників визначає існування інвестиційного комплексу, тобто системи підприємств та організацій, які виконують у виробництві функцію створення необхідних нерухомих основних фондів, достатніх для діяльності підприємств та організацій усіх галузей народного господарства. До складу інвестиційного комплексу входять:

1) інвестори — вкладники капіталу;

2) підрядні будівельні підприємства і фірми незалежно від форм власності, субпідрядні спеціалізовані організації та будівельні кооперативи;

3) проектні підприємства та архітектурні організації;

4) промисловість будматеріалів, конструкцій та виробів;

5) хімічна, металургійна, лісова, деревообробна промисловість у частині, пов'язаній із поставкою предметів для інвестиційного комплексу;

6) машинобудівельні підприємства, продукція яких призначена для створення нерухомих основних фондів і будівництва виробництва;

7) агреговані виробничі управлінські структури;

8) інвестиційні банки;

9) ринкова інфраструктура інвестиційного комплексу;

10) органи державного регулювання ринкових відносин в інвестиційному комплексі.

Існує багато класифікацій ринків, фінансових ринків, однак єдина принципова схема відсутня. У спрощеному розумінні фінансовий (інвестиційний) ринок — це ринок, де громадяни та організації, які бажають позичити гроші, зустрічаються з тими, у кого є зайві гроші[5, c. 87-89].

Заощадження — єдине джерело інвестиційного капіталу. Вони виникають, коли доходи перевищують витрати. А оскільки заощадження підприємств набувають форми нерозподіленого прибутку та амортизаційних відрахувань, і, як правило, фінансові потреби перевищують їх заощадження, то на ринку інвестиційного капіталу корпоративний і весь підприємницький сектор виступають у якості кінцевого позичальника.

Особисті заощадження набувають форми банківських депозитів, сертифікатів пенсійних фондів, облігацій державних позик, корпоративних цінних паперів, страхових полісів і т.д. У розвинених країнах фінансові установи користуються довірою, заснованою на історії в цілому конструктивних і здорових взаємозв'язків обох сторін і законодавстві, яке передбачає жорсткий урядовий контроль за діяльністю фінансових установ та організацій.

Інвестиційна діяльність завжди починається з ринку, оскільки заощаджень та поточних доходів потенційному інвестору для початкового капіталу, як правило, недостатньо. Крім того, інвестор завжди намагається залучити до справи позиковий (акціонерний) капітал з метою зменшення ризику і розподілу ризику відповідальності.

Після задоволення нагальних потреб потенційний інвестор вивчає кон'юнктуру ринку, тобто ступінь активності інвестиційного ринку, співвідношення окремих його елементів — попиту, пропозиції, ціни та рівня конкуренції.

Ринок реальних активів пропонує інвестиційні товари та послуги: нерухомість, ділянки під забудову (іпотечний ринок); обладнання, будівельні матеріали, дослідницькі, конструкторські, будівельні, монтажні, пусконалагоджувальні та інші роботи і послуги (підрядний ринок); нові технології, ліцензії, патенти на винаходи та відкриття, досвід, знання, "ноу-хау", інжинірингові послуги (ринок інтелектуальних цінностей). На цьому ринку реалізується також робоча сила як інвестиційний товар, тобто продається здатність до праці за наймом.

Реальні активи можуть реалізовуватись на умовах "спот" (протягом декількох днів) або за ф'ючерсними контрактами, тобто поставки товарів відбуваються після проходження певного періоду часу.

Ринок фінансових активів поділяється наступним чином:

— грошовий ринок (ринок цінних паперів, боргових свідоцтв із строками погашення менше одного року);

— ринок капіталів (довгострокових цінних паперів та корпоративних акцій);

— кредитний ринок (боргових зобов'язань за довгостроковими кредитами).

Ринок капіталів, у свою чергу, поділяється на первинний (торгівля новими цінними паперами) і Вторинний (торгівля між інвесторами раніше випущеними цінними паперами, що знаходяться в обігу).

Фондові біржі є вторинними ринками капіталів, оскільки на них котуються цінні папери, які вже знаходяться в обігу. Компанія, ак-ціями якої здійснюється торгівля на фондовій біржі, не бере участі в операціях на вторинному ринку і не отримує доходу від таких продаж. Існують вторинні ринки для інших видів позик і фінансових активів.

Важливою частиною ринку інвестицій є ринок інвестиційних об'єктів (товарів). їх виробництво та рух на ринку забезпечується елементами інвестиційної інфраструктури. У країнах із розвиненою ринковою економікою мережа цих елементів надзвичайно широка. Основне завдання інвестиційної інфраструктури — обслуговування інвестиційної сфери, задоволення інвестиційного попиту.

Оскільки ринок інвестицій та інвестиційних товарів — це вільне від державного управління підприємництво, засноване на різних, переважно приватних формах власності і вільному обміні товарами між виробниками та споживачами відповідно до цін попиту і пропозиції, то і кількість представників кожного елементу інвестиційної інфраструктури повинна бути значною. В іншому випадку монополізація функцій того чи іншого елементу інвестиційної сфери призводить до зростання цін на інвестиційний товар і породжує інфляційні процеси[2, c. 138-141].

Особливим є підрядний ринок, бо формується у межах певного регіону, оскільки ці об'єкти, як правило, прив'язані до місця їх споживання. Цей ринок виконує свої функції задовільно лише тоді, коли на роль підрядника претендує не одна фірма (монополіст), а декілька. Чим більше в регіоні фірм, які спеціалізуються на виробництві того чи іншого інвестиційного товару, тим вищий рівень конкуренції і нижча ціна реалізації.

Вченими, що досліджують західний ринок, розроблені наступні параметри: частка робіт найбільшого підрядника не повинна перевищувати ЗО %, двох — 40 %, трьох — 54 %, чотирьох — 64 % від загального обсягу підрядних робіт на ринку даного регіону.

Закон України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції в підприємницькій діяльності" встановлює граничну питому вагу для одного виробника — 35 %. Крім того, цим Законом обумовлено ряд інших антимонопольних заходів:

— держава не повинна директивно розподіляти замовлення на підрядні роботи та примусово нав'язувати підрядникам недержавного сектора партнерів на постачання будівельних матеріалів і що до інших господарських зв'язків; здійснювати планування капітальних вкладень для замовників та підрядних робіт для будівельних фірм; встановлювати розцінки і кошторисні ціни на будівельні роботи; накладати будь-які заборони на виконання робіт у будь-яких секторах економіки;

— підрядні організації не мають права нав'язувати замовникам і постачальникам дискримінаційні умови договору; скорочувати обсяги підрядних робіт для створення їх штучного дефіциту; здійснювати попередню змову про відмову ведення справ із потенцій ними партнерами, а також укладати угоди про штучну зміну цін на інвестиційні товари.

Забезпечити дотримання цих вимог повинні антимонопольні комітети, що створюються в рамках територіальних органів управління.

Суб'єкт інвестиційного ринку — інвестор, мотивом для якого є отримання майбутніх доходів, направляється на інвестиційний ринок, де запозичує інвестиційний капітал та придбаває інвестиційні товари, забезпечуючи тим самим реалізацію власного інвестиційного товару.

Для створення ринку інвестиційних товарів усі замовлення на підрядні роботи необхідно розміщувати через торги, які називаються тендери. Головне завдання цих елементів інвестиційної інфраструктури — об'єднати продавців та покупців.

На тендерах у ролі покупця товару (об'єкта будівництва) виступає замовник (інвестор), а у ролі продавця — група підрядників, які пропонують свої послуги з будівництва необхідного замовнику об'єкта належної якості і в сприятливі строки.

На відміну від товарної і фондової біржі, де інтереси багатьох продавців і покупців представляють брокери, на тендерах вони відсутні, а завданням тендерного торгу є зведення одного покупця (замовника) із декількома потенційними продавцями (підрядниками) і відбір із ряду останніх найбільш економічно вигідного. Цей процес вимагає від підрядника певної активності на ринку (вивчення кон'юнктури, проведення власних розрахунків). Тому тендерні торги за кожний об'єкт, починаючи з опублікування в засобах масової інформації, можуть займати більше місяця. Публікація містить коротку технічну характеристику об'єкта і відомості про замовника.

Будь-який зацікавлений підрядник, який не має замовлень, може подати заявку на участь у торгах. Звичайно заявка подається на ім'я тендерного комітету або посередницької фірми, яка займається організацією цих торгів.

Посередницька фірма за плату надає потенційному підряднику наступну тендерну документацію:

• інструкцію для учасника торгів;

• креслення майбутнього об'єкта, специфікації і відомості про обсяги робіт;

• форми та умови контракту;

• форми тендера, гарантійний лист і бланк інформації про учасника тендера.

Будівельна фірма (учасник тендера) вивчає цю документацію, розробляє проект організації робіт (ПОР), складає кошторис витрат на будівництво об'єкта, визначає мінімально можливі строки, кошторисну вартість та прийнятну для себе ціну. Після цього вона заповнює форми тендера, гарантійний лист і бланк інформації про себе та відсилає ці документи посередницькій фірмі.

З метою запобігання розголошенню відомостей, що становлять комерційну таємницю, матеріали пересилаються у подвійних закритих конвертах, які потім відкриваються у присутності всіх зацікавлених сторін. Результати процедури оформляються протоколом та візуються усіма учасниками тендера.

Посередницька фірма разом із замовником організовує експертну комісію, вивчає усі заявки і матеріали, що надійшли від будівельних фірм, та оголошує переможця тендера, з яким замовник укладає договір підряду.

Для того, щоб торги були основною формою реалізації замовлень на підрядні роботи, необхідно при місцевих органах управління створити тендерні комітети, які б контролювали розміщення замовлень тільки через торги та виконували арбітражні функції щодо спірних питань.

Інвестиційна привабливість компанії відображає такий її економічний та фінансовий стан, при якому потенційний інвестор може прийняти рішення про вкладення вільних коштів у розвиток даного підприємства без великого ступеня ризику втратити їх або не отримати відповідний дохід на вкладений капітал.

Для визначення інвестиційної привабливості можна використовувати наступні загальноекономічні показники:

— залишкова та відновлювальна вартість основних засобів;

— загальний обсяг чистого і балансового доходу;

— рентабельність;

— стан сировинної бази;

— розмір земельної площі, яку займає підприємство.

Оскільки оцінка компанії за цими показниками характеризує його інвестиційну привабливість не повною мірою, то для більш поглибленого аналізу привабливості підприємства у світовій практиці використовується система відносних показників, які характеризують:

• ліквідність;

— платоспроможність;

— дохідність;

— ефективність використання активів.

Механізм дії ціни рівноваги полягає в наступному. Інвестор, що вкладає кошти чи засоби, розраховує отримати максимальний дохід при мінімальних затратах. Він віддає перевагу найбільш дохідним активам (інвестиційним товарам) із найбільшою нормою прибутку при вкладенні капіталу. Ця ефективна галузь залучає більшу масу капіталу, що призводить до структурних зрушень на ринку інвестиційних товарів.

Попит на товари починає перевищувати пропозицію, а їх ціни підвищуються. Висока ринкова ціна таких товарів є індикатором їх привабливості для інвесторів з точки зору віддачі інвестицій (доходу).

Перелив інвестицій у вказану галузь призведе, в кінцевому результаті, до розширення пропозиції даного інвестиційного товару і, як наслідок, до зниження його ціни. Інвестиції ж спрямовуються до нових високодохідних видів інвестиційних товарів.

Економічна теорія та практика країн з ринковою економікою відпрацювала різноманітні комплекси заходів впливу, що стимулюють або обмежують інвестиційний попит і пропозицію[1, c. 227-229].

2. Акціонування підприємств як метод їх інвестування: сутність, форми, механізми, значення

Однією з найактуальніших і найболючіших проблем сьогодення для України є роздержавлення і приватизація державної власності. Статистика свідчить, що в 1998 році у недержавному секторі економіки країни функціонувало майже 8 тисяч підприємств, що становить 79,7 % загальної їх кількості; в державному секторі – близько 2 тисяч підприємств, або 20 % відповідно. В той же час у державній власності зосереджено близько 55 % основних фондів, тоді як вартість основних фондів приватизованих підприємств удвічі менша. Потрібно також зазначити, що держава зберігає право власності на понад 25 % майна 3,5 тисячі приватизованих підприємств. А в цілому правом на частку власності держава володіє у більше як 6,5 тисячах приватизованих підприємств.

Такий статистичний матеріал приводить до висновку, що держава сьогодні має можливість суттєво впливати на діяльність підприємств колективної форми власності, які створені в процесі приватизації.

Переважаючою формою роздержавлення і приватизації державної власності в Україні залишається її акціонування, тобто створення акціонерних товариств відкритого або закритого типу[2, c. 314-315].

Акціонерна форма має ряд особливостей і переваг у порівнянні з іншими формами підприємництва, а саме:

• діяльність акціонерного товариства побудована на принципі обмеженої відповідальності, що робить участь в АТ найпривабливішим способом вкладання капіталів;
• акціонерне товариство за рахунок коштів, отриманих від продажу акцій, має значні фінансові можливості для своєї діяльності ;
• акціонерна форма є універсальною, може застосовуватись у будь-якій сфері підприємництва, що дає змогу об`єднати різноманітні господарські одиниці в цілісні комплекси.

Основним документом, який регулює правовий статус господарських товариств є Закон України «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 року № 1576 – XII (стаття 24) якого говорить, що “акціонерним визнається товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов`язаннями тільки майном товариства”.

Законом України “Про цінні папери та фондову біржу ” від 18 червня 1991 року № 1201-XII, стаття 4 визначено, що “акція – цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді товариства, …дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації товариства”.

Процес акціонування підприємств можна умовно поділити на три взаємопов`язані етапи, які відображені на схемі

Отже, перший етап складається з операцій, що відбуваються на первинному ринку цінних паперів. Емітент здійснює випуск (емісію) акцій, які придбаваються акціонерами за грошові кошти або майно. Тобто відбувається обмін грошових коштів або майна на корпоративні права, і емітент отримує пряму інвестицію, тому сума грошових коштів або вартість отриманого емітентом майна до його валового доходу не включається (пп.. 4.2.5. п.4.2. ст.4 Закону про прибуток). У тому випадку, коли вартість отриманого емітентом майна перевищує номінальну вартість акцій, то в емітента виникає емісійний дохід, сума якого також не включається до валового доходу на підставі пп.4.2.9 п.4.2 ст.4 Закону про прибуток. Витрати емітента, пов`язані з випуском акцій, в свою чергу, не включаються до валових витрат, на відносяться за рахунок спеціальних фондів підприємства.

Інвестор купує акції за рахунок власні кошти, що залишаються після сплати податків і відсотків за банківський кредит. А це означає, що в нього не виникає валових витрат (ст.8 розд. 2 Закону про цінні папери). Однак, якщо розрахунок за придбані акції відбувається товарами, то в інвестора виникає валовий дохід, тобто згідно з п.1.31 Закону про прибуток відбувається продаж майна.

Придбані акції в інвестора будуть обліковуватись на рахунку 58 “Довгострокові фінансові вкладення” за фактичними витратами на їх придбання, які покриваються за рахунок прибутку підприємства (п.38 “Положення про організацію бухгалтерського обліку та звітності в Україні”).

З придбання цінних паперів в інвестора зменшують дохід, отриманий від операцій з цінними паперами (пп.7.6.3 п.7.6 ст.7 Закону про прибуток). Якщо такі витрати перевищують дохід за звітний період, то збитки переносяться на зменшення доходів майбутніх періодів від аналогічних операцій протягом 20 наступних звітних періодів до повного їх погашення і в декларації про прибуток не вказуються. Якщо ж доходи від операцій з цінними паперами перевищують витрати, то отриманий прибуток буде включено до валового доходу звітного періоду і відображено в рядку 2.1. додатку “Б” декларації про прибуток. При цьому слід зазначити, що з метою оподаткування платник податку повинен вести окремий облік фінансових результатів операцій з цінними паперами.

Рух акцій на другому і третьому етапах, відображених в схемі, відбувається на вторинному ринку цінних паперів. Особливістю бухгалтерського обліку таких операцій є те, що при цьому в підприємств не виникають валові доходи та валові витрати, а фінансовий результат від операцій з цінними паперами визначається окремо як різниця між сумою отриманих доходів і витрат під час здійснення таких операцій. Якщо різниця більше нуля (тобто отримано прибуток від операцій з цінними паперами), то вона буде включена до валових доходів звітного періоду.

Однак на вторинному ринку цінних паперів акції виступають як товар (п.1.6 Закону про прибуток), тому при обміні їх на інший товар виникають бартерні операції, бухгалтерський і податковий облік яких ведеться на загальних підставах. При цьому, у момент здійснення балансуючої бартерної операції в покупця виникає податковий кредит, сума якого буде перенесена до витрат, якщо ці акції були потім продані за грошові кошти або в обмін на інші цінні папери.

Розглянуті питання стосуються операцій, пов`язаних зі створенням акціонерного товариства і процесом інвестування. Однак останнім часом спостерігається процес реорганізації товариств, їх об`єднання, розподіл, виділення дочірніх акціонерних товариств тощо. Тому у бухгалтерів виникають проблеми, пов`язані з бухгалтерським і податковим обліком операцій, які відбуваються при цьому. Такі питання вимагають додаткового вивчення[5, c. 109-111].

Список використаної літератури

1. Інвестування української економіки : Монографія/ Аркадій Сухоруков, Сергій Пирожков, Георгій Шестопалов та ін.; Рада нац. безп. і оборони України, Нац. ін-т пробл. міжнарод. безпеки. -К.: Віпол, 2005. -440 с.

2. Борщ Л. Інвестування: теорія і практика : Навчальний посібник/ Людмила Борщ,. -К.: Знання, 2005. -470 с.

3. Гончаров А. Інвестування : Навч. посіб. для самостійного вивчення дисципліни/ Андрій Гончаров,; М-во освіти України, Харківський держ. екон. ун-т. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. -329 с.

4. Грідасов В. М. Інвестування : Навчальний посібник/ В. М. Грідасов; В. М. Градісов, С. В. Кривченко, О. Є. Ісаєва; М-во освіти і науки України, Донбаська держ. машинобудівна акад.. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -163 с.

5. Данілов О. Інвестування : Навчальний посібник/ Олександр Данілов, Ганна Івашина, Ольга Чумаченко,; Державна податкова адміністрація України, Академія державної податкової служби України. -К.: Видавничий дім "Комп’ютерпрес", 2001. -362 с.