Вступ.

1. Стан та характеристика інвестиційного комплексу України.

2. Визначення пріоритетних сфер та об’єктів інвестування.

3. Інвестиційний клімат України та подальший розвиток інвестиційного комплексу.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Інвестиційний комплекс — система підприємств та організацій, створена для реалізації капітальних вкладень, яка виконує у суспільному виробництві функцію створення нерухомих основних фондів, необхідних і достатніх для діяльності підприємств, організацій та установ усіх галузей економіки держави.

До складу інвестиційного комплексу входять: інвестори-вкладники капіталу, призначеного для створення нових або розширення, реконструкції чи технічного переобладнання наявних основних фондів; підрядні будівельні підприємства і фірми, що виконують будівництво "під ключ" або на інших умовах; субпідрядні спеціалізовані підприємства, будівельні кооперативи та інші будівельні організації; проектні підприємства, архітектурні організації; промисловість будівельних матеріалів, конструкцій, виробів; металургія, хімічна, лісова і деревообробна промисловість у частині, що постачає предмети праці для інвестиційного комплексу; машинобудівні підприємства, продукція яких призначена для створення нерухомих основних фондів і будівельного виробництва (машинобудування енергетичне, нафтохімічне, для легкої і харчової промисловості, шляхобудівне та ін.); відокремлені виробничо-управлінські структури; некомерційні асоціації інвестиційних підприємств; ринкова інфраструктура інвестиційного комплексу; органи державного регулювання ринкових відносин в інвестиційному комплексі.

Кінцевою продукцією інвестиційного комплексу є підприємства, повністю закінчені й підготовлені до виробничого функціонування та надання послуг, а також будівлі, споруди, об'єкти і комплекси соціального призначення.

1. Стан та характеристика інвестиційного комплексу України

Сьогодні перед Україною постала вкрай складна двоєдина задача — визначення пріоритетів розвитку і побудова ефективної інвестиційної моделі, здатної забезпечити фінансування модернізації і нарощування виробничих потужностей.

За оцінками експертів, для нормального розвитку економіки України потрібно додаткових інвестицій від 80 до 100 млрд дол. США. У той же час прямі іноземні інвестиції за тринадцять років незалежності склали усього лише 5,3 млрд дол. Цифра більш ніж скромна. Наприклад, Чехія за цей же час одержала понад 20 млрд дол. Щорічні інвестиції в Польщу складають 45 млрд дол., тоді як в Україну — 0,5 млрд. За обсягами іноземних інвестицій на душу населення Україна уступає навіть Албанії і Казахстану. За даними американської асоціації Economist Group, за рівнем інвестиційної привабливості Україна знаходиться в сьомому десятку країн. Відповідно до офіційної статистики, щорічний приріст інвестованого іноземного капіталу в країну складає близько 15%, але це без обліку грошей, що вивозяться нерезидентами з України.

Отже, розбудова ринкових відносин повинна докорінно змінити інвестиційну політику держави з метою посилення її впливу на інвестиційний процес за допомогою фінансово-кредитних важелів, тобто за допомогою податків, податкових пільг, норм прискореної амортизації і її індексації, дисконтної ставки банківського відсотка, субсидій з бюджету життєво важливим галузям народного господарства. Ринкова економіка характеризується тим, що усі ланки функціонують у ринковому середовищі, на принципах дії закону вартості. Однак самі ринкові відносини регулюються державними органами. Між стихійними ринковими механізмами і державним регулюванням існує зворотний зв’язок. У ринковій економіці зберігається достатній державний сектор, але й ефективно працює значна недержавна сфера комерційної діяльності.

Дворівневу структуру має і будівельний комплекс, який представлений мережею державних підрядних будівельно-монтажних і ремонтно-будівельних організацій а також комерційними структурами — будівельними кооперативами, орендними підприємствами, акціонерними товариствами. Державний сектор, підкоряючись адміністративним методам управління, також входить у єдину ринкову систему і залежить від її стану.

Саме в рамках ринкових відносин інвестиційна політика держави сполучає свій вплив на інвестиційний процес з ринковими регуляторами. Головним об’єктом регулювання виступають інвестиції.

Вони є базою для застосування інших вартісних категорій грошей, фінансів, кредиту, прибутку (доходу), цін, що відбивають відтворення основних фондів і оборотних коштів. Інвестиції виражають усі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об’єкти підприємницького й іншого видів діяльності, у результаті якої формується прибуток (дохід) чи досягається соціальний ефект.

Такими цінностями є:

1) рухоме і нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування й інші матеріальні цінності);

2) кошти, цільові банківські вклади, кредити, акції й інші цінні папери;

3) майнові права, які випливають з авторського права, ліцензії, «ноухау», досвід й інші інтелектуальні цінності. «Ноухау» — сукупність технічних, технологічних, комерційних й інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навичок і виробничого досвіду, необхідних для організації виробництва, але не запатентованих. Розрізняють «ноухау» науково-технічного, управлінського і фінансового характеру;

4) права користування землею і іншими природними ресурсами, а також інші майнові права.

Не слід також забувати, що чим менше імідж країни відповідає чеканням інвестора, тим нижче оцінюється інвестиційний клімат і тим на більші уступки і пільги повинна йти держава для залучення капіталів. І навпаки, поліпшення інвестиційного клімату дозволяє державі послідовно знижувати пільги, вирівнюючи їх до міжнародних стандартів, і створюючи конкурентний інвестиційний ринок.

Така привабливість є ключовою умовою залучення зовнішніх інвестицій в економіку держави, регіону, галузі чи окремого підприємства.

У зв’язку з цим найважливішою проблемою державного регулювання на даному етапі є поліпшення і стабілізація інвестиційного клімату як країни в цілому, так і окремих регіонів. На наш погляд, нам необхідно створити національну систему критеріїв оцінки регіонів (областей, міст і т. п.), у тому числі для визначення ефективності роботи місцевих органів влади по формуванню інвестиційного середовища і залученню інвестицій. Для цього, у першу чергу, необхідно проаналізувати дві основні групи факторів — інвестиційний потенціал та інвестиційний ризик.

Інвестиційний потенціал — це показник кількісний, який враховує основні макроекономічні характеристики, насиченість території факторами виробництва (природними ресурсами, робочою силою, основними фондами, інфраструктурою і т. п.), споживчий попит населення й інші показники.

Сьогодні в Україні залученням інвестицій займається дуже багато установ, приватних структур, організацій, окремих суб’єктів як на державному, так і на регіональному рівнях. Відсутність у більшості учасників інвестиційного процесу досвіду залучення і управління інвестиціями, їхні неузгоджені дії і відсутність заставних механізмів призводить до неефективної роботи в цьому напрямку. Вважаємо, що сьогодні процес залучення інвестицій в економіку України повинен координуватися на державному чи, як мінімум, муніципальному рівні. Основну увагу варто приділити підготовці фахівців і розробці інвестиційних проектів за однаковими вимогами.

Зазначені обставини, безумовно, повинні враховуватися державою для вибору методів впливу на процеси переливу капіталів, виходячи з народногосподарських інтересів. В умовах формування фінансового ринку держава як інвестор, позичальник, регулятор і гарант грошових операцій повинна активно сполучати адміністративні важелі управління економікою з безпосередньо ринковими методами регулювання макроекономічних процесів.

Запропоновані заходи, безперечно, не вирішать всіх проблем із залученням інвестицій в національну економіку, але їх можна розглядати, як такі, що суттєво вплинуть на поліпшення інвестиційного клімату Сьогодні в Україні залученням інвестицій займається дуже багато установ, приватних структур, організацій, окремих суб’єктів як на державному, так і на регіональному рівнях. Відсутність у більшості учасників інвестиційного процесу досвіду залучення і управління інвестиціями, їхні неузгоджені дії і відсутність заставних механізмів призводить до неефективної роботи в цьому напрямку. Вважаємо, що сьогодні процес залучення інвестицій в економіку України повинен координуватися на державному чи, як мінімум, муніципальному рівні. Основну увагу варто приділити підготовці фахівців і розробці інвестиційних проектів за однаковими вимогами.

Зазначені обставини, безумовно, повинні враховуватися державою для вибору методів впливу на процеси переливу капіталів, виходячи з народногосподарських інтересів. В умовах формування фінансового ринку держава як інвестор, позичальник, регулятор і гарант грошових операцій повинна активно сполучати адміністративні важелі управління економікою з безпосередньо ринковими методами регулювання макроекономічних процесів.

Запропоновані заходи, безперечно, не вирішать всіх проблем із залученням інвестицій в національну економіку, але їх можна розглядати, як такі, що суттєво вплинуть на поліпшення інвестиційного клімату.

2. Визначення пріоритетних сфер та об’єктів інвестування

Головним питанням державної інвестиційної політики є визначення пріоритетних сфер та об’єктів інвестування, які мають відповідати як довготривалим національним інтересам держави, так і тим невідкладним завданням, які випливають із сучасного стану та структури економіки України.

У державній програмі залучення іноземного капіталу визначено основні пріоритетні сфери інвестиційної діяльності: агропромисловий комплекс (високопродуктивні агротехнології, модернізація підприємств переробної та харчової промисловості, виробництво тари, сільськогосподарське машинобудування, міні-цехи фермерських господарств, хімічні засоби захисту рослин); медична та мікробіологічна промисловість; легка промисловість; лісопромисловий комплекс; машинобудування (телерадіоапаратура, електропобутові прилади, пасажирський транспорт, важкі вантажні літаки, медтехніка, верстати з програмним управлінням); металургійний комплекс (порошкова металургія, виробництво білої жерсті, алюмінієвого листа і труб); розвиток паливно-енергетичного комплексу і впровадження енерго- і ресурсозберігаючих технологій; транспортна інфраструктура; зв’язок; хімічна й нафтохімічна промисловість; соціальна інфраструктура; подолання наслідків Чорнобильської катастрофи.

Проте, хоч які важливі є ці пріоритети, однак вони створюють враження вибраних випадково, незрозумілим є загальний критерій їх визначення. На думку багатьох українських економістів наведений перелік є необґрунтованим, занадто деталізованим, розгалуженим, складним для практичної реалізації. Саме тому інвестиційна політика, що проводилась у державі, досі не дала позитивних результатів щодо трансформації структури економіки України.

3. Інвестиційний клімат України та подальший розвиток інвестиційного комплексу

У даному контексті слід зауважити, що, коли розглядати інвестиції як придбання реальних активів для здійснення виробничої діяльності, а не як суто фінансову операцію, умови стабільності та передбачуваності економічного середовища вкладання капіталів і поведінки потенційних реципієнтів повинні носити вже довготерміновий характер. Виходячи з цього, сукупність чинників, які складають інвестиційний клімат, слід, на нашу думку, розділити на дві основні групи: регуляторні та макроекономічні.

Регуляторні чинники відображають вплив на інвестицію з боку органів державної влади різного рівня у вигляді вимог щодо реєстрації, оподаткування, ліцензування, сертифікації підприємницької діяльності тощо. Очевидно, що цей вплив може бути швидко та досить радикально змінений внаслідок прийняття певних рішень адміністративного характеру. Значною мірою це стосується навіть корупції: хоча, як явище, подолати її одномоментно неможливо, конкретний випадок може бути подоланий негайно. Ризики інвестиціям з боку регуляторних чинників можуть бути подолані в ході безпосередніх домовленостей між інвестором та представниками державної влади (в офіційному чи неофіційному порядку).

Макроекономічні чинники відображають значно більш глибинні залежності та стосуються характеристик макроекономічного (а також інституційного) середовища, в якому розгортається інвестиція — динаміки грошово-кредитної сфери, стану внутрішнього ринку, рівня ресурсної забезпеченості тощо. Вплив з боку цього середовища є неперсоніфікованим та обумовлений дією об’єктивних ринкових законів, а відтак є довгостроковим та практично не підлягає врегулюванню, а отже — просто враховується в процесі розробки інвестиційного проекту. Надання інвестору певних пільг чи преференцій може тимчасово перевести проблему на регуляторний рівень. Проте в цьому разі ефективність реалізації інвестиції стає цілком залежною від адміністративних рішень органів державної влади. На нашу думку, іноземний інвестор в змозі впливати на макроекономічні чинники, формуючи та лобіюючи власну позицію стосовно побудови макроекономічної політики держави-реципієнта.

Іноземні інвестори вважають привабливими для інвесторів рисами східноєвропейських економік:

· дешеву, але кваліфіковану робочу силу;

· довгостроковий потенціал ринку;

· наявність багатих природних ресурсів;

· наближеність до ринку Європейського Союзу.

Враховуючи деградацію науки і освіти в Україні, постійний відплив найбільш кваліфікованих кадрів за кордон та значний рівень витрат на користування природними ресурсами, в найближчій перспективі іноземних інвесторів можуть приваблювати лише потенціал українського внутрішнього ринку та вигідне географічне розташування України. Останній чинник нині використовується незадовільно, про що свідчить різке скорочення частки провідного європейського інвестора – Німеччини. Інша проблема, яка перешкоджає динамічному надходженню в Україну європейських інвестицій – конкуренція за залучення інвестицій з боку центральноєвропейських країн (Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини, країн Балтії). Усі вони розташовані ближче до Європейського Союзу, визначаються “географічним і культурним спорідненням”. Очевидно, що ці переваги центральноєвропейських країн над Україною є факторними, і їхня нейтралізація можлива лише за умови створення більш сприятливого інвестиційного клімату.

З іншого боку, те ж географічне і культурне споріднення є факторною перевагою України в залученні інвестицій з Російської Федерації – як у виробництво експортної продукції, так і продукції для її внутрішнього споживання. Але скорочення питомої ваги російських інвестицій у 2000 році свідчить про недостатнє використання Україною і цих стратегічних переваг.

Досвід залучення іноземних інвестицій у країни Центральної та Східної Європи та Україну дозволяє виявити низку системних вад економіко-правового середовища, які заважають їхньому припливові. Експерти, спираючись на власні дослідження та результати опитувань іноземних інвесторів, виокремлюють такі:

Недосконалість правового середовища. Цей чинник зазвичай називають у першу чергу, оскільки перешкоди адміністративно-правового характеру — найперші, з якими стикається інвестор. Йдеться про нестабільність, суперечливість, заплутаність регуляторного середовища, численність підзаконних актів, бюрократизм та корупцію, криміналізацію економіки, неврегульованість системи захисту прав власності, слабкість судової системи;

Політична нестабільність. Часта зміна урядів, обіцянки різкої зміни політичного курсу та умов ведення бізнесу — аж до націоналізації майна інвесторів, які лунають з боку різних політичних сил, політичні скандали, і, особливо, передвиборчий період посилюють настороженість іноземних інвесторів та сприймаються ними як додаткові ризики, які потребують підвищення прибутковості інвестицій;

Непередбачуваність і непрозорість державної політики. Цей чинник здатен суттєво утруднити довгострокове планування діяльності компанії. Інвестори скаржаться, зокрема, на раптовість прийняття деяких рішень, прийняття актів, які вступають в силу негайно, або й мають зворотну дію. При цьому інформація про перспективи динаміки економічної політики держави подається дуже обмежено;

Неврегульованість законодавчого забезпечення процесу інвестування. Йдеться про часті зміни умов залучення іноземних інвестицій, необхідність вирішення низки питань ad hoc. Зокрема, це стосується регулювання інвестицій у СЕЗ і ТПР;

Надмірна фіскальна активність держави. Потужним важелем стримування іноземних інвестицій в Україну є вкрай нерівномірний розподіл податкового тиску, який є надмірним для легально працюючих суб’єктів господарювання на тлі існування величезного “тіньового” сектора економіки. Незважаючи на те, що переважна більшість іноземних інвесторів намагається вести цілком прозорий та легальний бізнес, “тінізація” економіки суттєво утруднює їхню співпрацю з вітчизняними підприємствами, які не завжди в змозі дозволити собі ризик ведення прозорих і легальних операцій. Велика частка вилучення прибутку, нестабільність податкових ставок та правил нарахування перешкоджають ефективному веденню бізнесу в Україні;

Вузькість та неструктурованість внутрішнього ринку. Низький рівень доходів підприємств та населення веде до недостатнього рівня внутрішнього попиту та, що не менш важливо, до неможливості кваліфікованої поведінки покупців, які змушені здебільшого вибирати якнайдешевшу продукцію. Це обумовлює ведення українськими підприємствами нечесної конкуренції та веде до неадекватності моделі конкуренції іноземних компаній, які давно перейшли від цінової до переважно продуктової конкуренції;

Обтяжлива митна політика. Інвестори звертають увагу на перешкоди для ввезення потрібних устаткування, сировини та комплектуючих, вивозу виробленої продукції. В даному контексті слід зазначити, що послаблення митних бар’єрів для підприємств з ПІІ все ж потребує серйозного державного регулювання. Свіжим є приклад масових зловживань пільгами щодо митного і акцизного обкладення з боку спільних підприємств;

Недосконалість галузей інфраструктури. Незважаючи на порівняно високий рівень розвиненості, мережа автомобільних доріг та залізниць, системи енерго- та водопостачання, зв’язку тощо потребують в Україні суттєвого вдосконалення. На поліпшення інфраструктурних умов спрямовано, зокрема, низку проектів Світового банку в Україні;

Нерозвиненість інституційної інфраструктури ринку. Світова практика сучасного бізнесу пов’язана з постійною співпрацею з різного роду аудиторськими, консалтинговими та іншими фірмами. Відсутність середовища таких фірм, гідних, з позицій іноземного інвестора, довіри, суттєво погіршує його враження від підприємницького клімату в Україні. Серйозні інвестори вважають також за краще мати справу з іноземними фінансовими установами, банками. Це спонукає до здійснення іноземних інвестицій у банківську сферу та відкриття філій іноземних банків. Проте в стратегічному контексті таке відокремлення фінансових потоків вітчизняного та іноземного капіталів веде до ослаблення фінансової системи країни. Інвестори також звертають увагу на нерозвиненість державних інституцій, які повинні здійснювати супровід іноземних інвесторів;

“Клановість” економіки, нераціональність економічної поведінки. Іноземні інвестори відзначають необхідність укладення “неформальних” стосунків з представниками державних органів. Аналізуючи спілкування інвесторів з державними чиновниками на постсоюзному просторі, зарубіжні експерти навіть “збагатили” англійську мову російським поняттям “крыша”;

Низька якість життя. Йдеться про можливості надання житла, побутових, транспортних послуг, особисту безпеку іноземців на території України. Якщо в Києві та ряді обласних центрів в останні роки спостерігаються суттєві позитивні зрушення в цьому напрям-, на решті території України ситуація залишається незадовільною.

Отже, попри певні позитивні тенденції, відзначені в динаміці економіки України у другій половині 2005–першій половині 2007 рр., є всі підстави констатувати збереження в Україні негативного інвестиційного клімату. Кінцевим чином, цей складний комплекс взаємопов’язаних чинників може визначатися інвестором лише суто індивідуально. В будь-якому разі, головним джерелом інформації для потенційного інвестора весь час залишатимуться не стільки офіційні повідомлення щодо “гостинності” країни, скільки фактичний потік ПІІ до країни та думки щодо перспективності ведення бізнесу в ній практичних інвесторів

Висновки

Комплекс підприємств і установ, продукція чи послуги яких сприяють реалізації інвестиційної діяльності, становить інвестиційний комплекс країни. До нього належать:

• підприємства будівельної індустрії, промисловості будівельних матеріалів, машинобудування;

• проектні організації та установи;

• фінансові посередники — інвестиційні банки, компанії, фонди;

• органи державного управління, що регулюють функціонування суб'єктів інвестиційної діяльності;

• інфраструктура фондового ринку.

Таким чином, фактично під гаслом сприяння залученню іноземних інвесторів спостерігалося витіснення з бізнесу, а зрештою – з країни чи з легальної економіки вітчизняних капіталів. Збільшення питомої ваги іноземних інвестицій у валових капіталовкладеннях в українську економіку свідчить про “ефективність” такого витіснення. За посередництва державної політики відбувалася своєрідна “конкуренція” між зарубіжними та українськими інвесторами з цілком передбачуваним результатом. Власне, постійне зменшення темпів приросту ПІІ свідчить про те, що і для іноземних інвесторів заходи, які вживалися, виглядали не досить привабливо. Проте прямі інвестиції в таких умовах можуть бути вигідними, оскільки вартість титулів власності, номінованих в національній валюті, зменшується, що дозволяє отримати контроль над підприємством за меншу ціну. До того ж, в умовах девальвації національної валюти зростає попит на внутрішньому ринку на товари місцевого виробництва, що дозволяє отримати додатковий прибуток на підприємствах з іноземними інвестиціями, орієнтованих на внутрішній ринок, та тих, що використовують місцеву сировину. Також вигідним може бути інвестування в галузі, продукція яких спрямована на зовнішній ринок та використовує внутрішню сировину, оскільки експорт стає дешевим і попит на нього зростає.

Список використаної літератури

1. Інвестування української економіки: Монографія/ Аркадій Сухоруков, Сергій Пирожков, Георгій Шестопалов та ін.; Рада нац. безп. і оборони України, Нац. ін-т пробл. міжнарод. безпеки. — К.: Віпол, 2005. — 440 с.

2. Борщ Л. Інвестування: теорія і практика: Навчальний посібник/ Людмила Борщ,. — К.: Знання, 2005. — 470 с.

3. Гончаров А. Інвестування: Навч. посіб. для самостійного вивчення дисципліни/ Андрій Гончаров,; М-во освіти України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. — 329 с.

4. Грідасов В. М. Інвестування: Навчальний посібник/ В. М. Грідасов; В. М. Градісов, С. В. Кривченко, О. Є. Ісаєва; М-во освіти і науки України, Донбаська держ. машинобудівна акад.. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 163 с.

5. Данілов О. Інвестування: Навчальний посібник/ Олександр Данілов, Ганна Івашина, Ольга Чумаченко,; Державна податкова адміністрація України, Академія державної податкової служби України. — К.: Видавничий дім "Комп’ютерпрес", 2001. — 362 с.

6. Мойсеєнко І. Інвестування: Навчальний посібник/ Ірина Мойсеєнко,. — К.: Знання , 2006. — 490 с.

7. Сазонець І. Л. Інвестування: міжнародний аспект/ І. Л. Сазонець, В. А. Федорова; М-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 270 с.