Нині, на 20-му році незалежності, задекларований перехід України до інноваційної моделі розвитку вимагає вирішення цілого ряду основоположних завдань. Одним із них є формування в державі цілісної системи для ефективного перетворення нових знань у нові технології, продукти та послуги, які будуть поставлятися на національний та зовнішній ринки. Адже суспільне розуміння приходить до відомого вже висновку, що інтелектуальна власність є одним із найбільш цінних людських капіталів. У міру істотного значення інтелектуальної діяльності, особливо її результатів для соціально-економічного розвитку будь-якого суспільства, попит на неї також інтенсивно зростає. Саме тому інтелектуальна власність часто стає об’єктом неправомірних дій, зловживання, недозволеного використання.

Іншим завданням, що стоїть перед Україною, є необхідність підвищення рівня сприйняття інновацій реальним сектором економіки. Адже, як показує досвід країн із розвиненою економікою, інтелектуальна діяльність здебільшого визначає стратегію і тактику соціально-економічного розвитку країни. І високий технічний рівень виробництва в сучасних умовах можливий за умови інтеграції наукової, технологічної та промислової політики країни. При цьому ланки розвитку техніки і виробництва мають здійснюватися за єдиною технологічною схемою — від зародження ідеї до її втілення у продукцію і реалізації на ринку. Відповідно, повинні змінитися і акценти — визначальне, пріоритетне місце має посідати не виробництво, а саме наука, культура і техніка. Чи є перспективи для суспільства, що йде таким шляхом? Звичайно є, якщо подивитися на досвід багатьох країн світу, і не лише європейських (тієї ж Фінляндії), а й країн третього світу (наприклад Індії), які за останні роки швидко вирвалися уперед у частині нарощування власних технологічних характеристик, а відповідно — і суттєвого зростання економічних показників.

Невідкладним завданням для нашої держави є й формування культури та поваги до прав інтелектуальної власності. Адже недостатня обізнаність суспільства у питаннях охорони і захисту таких прав нерідко призводить до їх порушення, що також негативно відбивається як на економічному розвиткові держави, так і на її міжнародному іміджі.

Нормальне стабільне функціонування незалежної держави неможливе без її економічного розвитку, а розвинена, незалежна економічна структура держави неможлива без політики охорони і захисту прав інтелектуальної власності. Тим більше що організація дієвої системи правозастосування у сфері створення та використання об’єктів інтелектуальної власності безпосередньо впливає як на ефективність розбудови національного науково-технологічного комплексу, так і на підвищення інвестиційного іміджу держави, запровадження сприятливого інноваційного клімату. Недаремно збереження, зміцнення і розвиток інтелектуального потенціалу України віднесені до пріоритетних інтересів держави.

Сфера інтелектуальної власності та її вплив на інноваційне середовище

України знаходиться під постійним моніторингом органів державної влади та громадськості. В останні роки проводився цілий ряд публічних заходів, зокрема парламентські слухання, пов’язані з проблемами захисту прав інтелектуальної власності (2007 р.), економіко-правовим забезпеченням інноваційної діяльності та впливу на неї інтелектуальної власності (2008 р.), обговоренням стратегії інноваційного розвитку України на 2010-2020 рр. в умовах глобалізаційних викликів (2009 р.) тощо. Сфера інтелектуальної власності неодноразово ставала предметом обговорення на засіданнях профільних комітетів парламенту, уряду, відповідальних за ці напрями органів виконавчої влади. Так, протягом попередніх років на комітетські слухання, які проводив Комітет з питань науки і освіти Верховної Ради України, неодноразово виносилися проблеми правового регулювання авторських та суміжних прав, питання промислової власності в інноваційній економіці України, пов’язані, зокрема, із ефективністю застосування законодавства та державного регулювання.

Визначальну роль інтелектуальної власності у розбудові економічно незалежної держави усвідомлюють і органи держави, що забезпечують її національну безпеку, та в яких постійно здійснюється моніторинг цієї сфери суспільних відносин. Як приклад можна назвати засідання Ради національної безпеки і оборони України від 21 листопада 2008 р., на якому розглядалося питання про право і захист інтелектуальної власності та посилення її ролі у формуванні національного багатства. Опікуються цією сферою і правоохоронні органи та СБУ, результативні показники діяльності яких у сфері захисту прав інтелектуальної власності постійно наводяться у звітах, зокрема у звітах національної патентної системи.

Згідно з чинним законодавством національна патентна система в Україні має назву «державна система правової охорони інтелектуальної власності»*. Вона є сукупністю експертних, наукових, освітніх, інформаційних та інших державних закладів відповідної спеціалізації, що входять до сфери управління Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України (МОНмо- лодьспорт України). Після проведення адміністративної реформи в Україні у грудні 2010 р. — лютому 2011 р. Міністерство є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики з питань освіти і науки, інновацій та інформації, інтелектуальної власності, сім’ї, дітей, молоді, фізичної культури та спорту.

У процесі забезпечення такої політики МОНмолодьспорт України вживає заходів щодо створення та розвитку інфраструктури підтримки інноваційної діяльності, координує діяльність щодо передачі (трансферу) технологій і прав на об’єкти інтелектуальної власності, у тому числі створені повністю або частково за рахунок коштів Державного бюджету, забезпечує інтеграцію суспільних освіти і науки, сфер інформатизації, інформаційних ресурсів, інтелектуальної власності тощо до світової системи, дотримуючись при цьому принципів збереження і захисту національних інтересів.

У сфері галузевої і регіональної інноваційної діяльності та трансферу технологій на Міністерство покладається забезпечення розвитку загальнонаціональної системи науково-технічної інформації, національної інноваційної системи; державна реєстрація технологічних парків, їх проектів; державна реєстрація та ведення Державного реєстру інноваційних проектів, Державного реєстру проектів технологічних парків, Державного реєстру проектів наукових парків, здійснення моніторингу та контролю за реалізацією таких проектів тощо.

До державної системи правової охорони інтелектуальної власності в Україні входить також Державна служба інтелектуальної власності (ДСІВ), в яку внаслідок адміністративної реформи реорганізується Державний департамент інтелектуальної власності МОН України. Зазначена служба є центральним органом виконавчої влади і входить до сфери компетенції МОНмолодьспорт України шляхом спрямування і координації її діяльності через міністра. Основними завданнями ДСІВ визначені реалізація державної політики у сфері інтелектуальної власності, внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері інтелектуальної власності, організаційне забезпечення охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності.

У межах своєї компетенції ДСІВ спрямовує свою діяльність на виконання ряду завдань, зокрема: надання адміністративних послуг у сфері інтелектуальної власності; організацію експертизи об’єктів інтелектуальної власності, видачу патентів/свідоцтв на такі об’єкти; здійснення державної реєстрації та ведення обліку об’єктів інтелектуальної власності, у тому числі проведення реєстрації договорів про передачу прав на об’єкти інтелектуальної власності, що охороняються на території України, ліцензійних договорів і договорів комерційної концесії; ведення державних реєстрів об’єктів інтелектуальної власності.

У межах закріплених за службою повноважень її посадові особи здійснюють перевірки суб’єктів господарювання на предмет дотримання законодавства у сфері інтелектуальної власності та аналізують стан дотримання суб’єктами господарювання всіх форм власності вимог законодавства у сфері інтелектуальної власності. Одним із важливих завдань Служби є також організація та здійснення міжнародної співпраці у сфері правової охорони об’єктів інтелектуальної власності та представлення інтересів України з питань охорони прав на об’єкти інтелектуальної власності в міжнародних організаціях відповідно до законодавства тощо.

Державне підприємство «Український інститут промислової власності» (Укрпатент) знаходиться у сфері управління МОНмолодьспорту України та ДСІВ. Укрпатент було створено з метою проведення на наукових засадах експертизи заявок на об’єкти промислової власності на відповідність умовам надання правової охорони, забезпечення роботи Державних реєстрів, передбачених чинним законодавством у сфері охорони промислової власності*, проведення науково-дослідних робіт та інших дій щодо надання правової охорони таким об’єктам.

Нині Укрпатент є єдиним закладом експертизи, уповноваженим розглядати подані заявки на об’єкти промислової власності, у тому числі — на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, і проводити експертизу цих заявок. Результати експертизи, які відображаються у висновку експертизи, є підставою для прийняття ДСІВ рішення про видачу охоронного документа — патенту на винахід (корисну модель), промисловий зразок чи про відмову у його видачі. Виключна компетенція Укрпатенту дає йому змогу виступати основним суб’єктом, що створює в Україні бази з патентної інформації. Зазначені дані кореспондуються на офіційний вебпортал ДСІВ (http://www.sdip.gov.ua), на якому узагальнюється інформація стосовно діяльності національної патентної системи в цілому, ведуться державні реєстри об’єктів інтелектуальної власності, розміщується патентна статистика, бази даних патентної інформації тощо. При цьому інформаційне забезпечення функціонування державної системи правової охорони інтелектуальної власності Укрпатент здійснює за двома основними напрямами: інформаційне забезпечення процесу експертизи заявок на об’єкти промислової власності та забезпечення потреб громадськості України в інформації відносно об’єктів промислової власності.

«Український центр інноватики та патентно-інформаційних послуг» (УкрЦІПІП) є філією Державного підприємства «Український інститут промислової власності». Метою створення УкрЦІПІП є забезпечення реальних механізмів сприяння винахідницькій та інноваційній діяльності. Робота центру полягає у наданні патентно-інформаційних послуг для громадськості. Так, Центром здійснюється: пошук інформації щодо винаходів, корисних моделей, промислових зразків тощо; патентні дослідження щодо виявлення порушення прав власників чинних охоронних документів; патентні дослідження для визначення тенденцій розвитку об’єктів господарської діяльності. Працівники Центру здійснюють переклади патентних документів. Із 2001 р. Центр також веде Фонд патентної документації громадського користування (ФГК). На замовлення користувачів замовляє копії зарубіжної патентної документації, відсутньої у ФГК. Слід звернути увагу, що на сайті Центру успішно працює інтернет-біржа промислової власності.

Розвиток національної патентної системи здійснюється нині відповідно до затверджених Концепції розвитку державної системи правової охорони інтелектуальної власності на 20092014 рр. та Програми розвитку державної системи правової охорони інтелектуальної власності на 2010-2014 рр., спрямованої на практичне здійснення положень Концепції.

У Концепції окреслені шляхи та засоби реалізації завдань, які стоять перед державною системою інтелектуальної власності. Адже не викликає заперечень той факт, що останнім часом значно підвищився рівень захисту прав інтелектуальної власності, продовжується процес налагодження координації дій правоохоронних та контролюючих органів у боротьбі з піратством у сфері інтелектуальної власності. В Україні створена система патентно-інформаційного забезпечення**, національна система підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації фахівців у сфері інтелектуальної власності.

Позитивну динаміку демонструє і діяльність експертного закладу. Адже щорічно зростає кількість заявок на реєстрацію об’єктів інтелектуальної власності. У середньому за рік надходить близько 35 тисяч заявок (у тому числі близько 15 % від іноземних заявників) та видається понад 25 тисяч охоронних документів. Значним досягненням стало істотне скорочення строків розгляду заявок на винаходи, корисні моделі, торговельні марки. Ряд позитивних зрушень спостерігається й у сфері авторського права та суміжних прав. Здійснено майже 27 тисяч реєстрацій прав автора на твір, запроваджено моніторинг теле- радіоканалів, посилено як державний контроль за використанням об’єктів авторського права і суміжних прав, так і з боку суб’єктів господарювання. Починаючи від 2002 р., проводиться інвентаризація комп’ютерних програм, які використовуються в органах виконавчої влади, та вживаються заходи щодо їх легалізації. Результатом зазначеної діяльності стало зменшення (майже на 50 %) неліцензійного програмного забезпечення в органах виконавчої влади. Хоча ДСІВ зауважує, що і досі таке програмне забезпечення залишається досить поширеним явищем, що загрожує безпеці урядових комп’ютерних систем, а також зменшує ефективність заходів, спрямованих на заохочення недержавних установ легалізувати своє програмне забезпечення.

Разом із тим перед Україною загалом та державною системою охорони інтелектуальної власності зокрема (якщо брати її у широкому розумінні, тобто у сукупності органів та організацій, діяльність яких пов’язана зі сферою інтелектуальної власності, зокрема освітніх, наукових тощо) стоїть ціла низка невідкладних завдань, спрямованих на подальше поширення міжнародних та європейських стандартів, запроваджених у сфері правової охорони і захисту прав інтелектуальної власності.

Зокрема, це стосується активізації процесу поширення знань, пов’язаних з інтелектуальною власністю. Адже ще за підсумками парламентських слухань 2007 р. було прийнято рішення про необхідність проведення державної політики, спрямованої на поширення знань серед різних верств населення. Цей напрям мав реалізуватися шляхом здійснення різних напрямів діяльності, у тому числі запровадження навчального курсу з основ інтелектуальної власності у середній школі, навчальних курсів з інтелектуальної власності у ВНЗ України, розширення вищих закладів, у яких запроваджено спеціалізації з інтелектуальної власності. Разом із тим нинішня ситуація в освіті навряд чи може характеризуватися як така, що свідчить про послідовне виконання поставлених завдань. Це стосується і середньої, і вищої освіти. В останній кількість вишів, що викладають курси або вводять спеціалізацію, обчислюється усього кількома десятками. Переважно ці курси представлені у провідних закладах Києва, Харкова, Львова, Одеси та декількох інших міст.

Можливо, це є одним із факторів, що впливає на суспільну необізнаність та допустимість порушень прав інтелектуальної власності на рівні національної ментальності. Хоча слід зазначити, що ВНЗ України планується: розроблення та впровадження системи дистанційного навчання фахівців з питань інтелектуальної власності, трансферу технологій та інноваційної діяльності; створення інтернет-порта- лу вищих навчальних закладів України, що здійснюють підготовку кадрів з питань інтелектуальної власності, трансферу технологій та інноваційної діяльності тощо.

Серед очікуваних результатів виконання Програми розвитку державної системи правової охорони інтелектуальної власності України на 2010-2014 рр. є створення умов для покращання інвестиційного клімату України та підтримки підприємництва; підвищення рівня свідомості та правової культури українського суспільства у сфері інтелектуальної власності; створення умов для реалізації конституційних прав громадян на доступність освіти у сфері інтелектуальної власності, трансферу технологій та інноваційної діяльності. І закладам та установам сфери інтелектуальної власності загалом необхідно докласти спільних зусиль для реалізації визначених вище завдань.

Враховуючи пріоритети зовнішньої та внутрішньої політики України, зокрема вимоги стосовно створення Зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, а також враховуючи те, що Україна стала членом Світової організації торгівлі з 2008 р., у країні намагаються спрямувати зусилля на активне сприяння використанню інтелектуальних ресурсів нації для економічного розвитку держави із урахуванням інноваційно- інвестиційного вектору.

Крім того, оскільки Україна взяла на себе виконання зобов’язань щодо міжнародного співробітництва, спрямованого на розвиток інформаційної інфраструктури та забезпечення розширення своєї участі у відповідних міжнародних ініціативах, одним із завдань практичного характеру має бути забезпечення повсюдного доступу до телекомунікаційних послуг та інформаційних ресурсів. Адже розвиток інформаційного суспільства в Україні визначений як одне з пріоритетних завдань. На законодавчому рівні прийнято Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 рр., оскільки створення інформованого суспільства є ключовою цінністю для представницької держави. У документі закріплено завдання створення в усіх населених пунктах України можливостей для доступу до мережі Інтернет, зокрема через розбудову мережі пунктів колективного доступу.

Серед завдань, визначених на рівні держави в якості пріоритетних при запровадженні загальнодоступної інформаційної інфраструктури, є також створення необхідної технічної та технологічної інфраструктури, електронних інформаційних ресурсів в архівах, бібліотеках та музеях, науково-дослідних установах з визначенням вимоги щодо обов’язкового зберігання в єдиному електронному форматі результатів наукової діяльності та забезпечення вільного доступу до результатів наукових досліджень, створених за рахунок коштів Державного бюджету України. Крім того, визнано за необхідне залучення можливостей вітчизняних програмістів для розроблення і поширення програмного забезпечення із застосуванням української мови, мов національних меншин України для більш повного залучення до використання інформаційних ресурсів різних верств населення.

Патентна система пропонує до розповсюдження нормативно-правові, методичні та довідкові видання з питань інтелектуальної власності, інформація стосовно яких розміщена на сайті як Укрпатенту, так і Державної служби інтелектуальної власності. В Україні також планується створення цифрової патентної бібліотеки, підготовча робота щодо якої триває з кінця 2008 р. Крім цього, планується реалізація відпрацьованого плану заходів щодо патентно-інформаційного забезпечення функціонування системи правової охорони об’єктів промислової власності в Україні з урахуванням світового досвіду та рекомендацій Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ); а також подальше забезпечення уніфікації та гармонізації патентної документації України відповідно до міжнародних стандартів ВОІВ та національного законодавства.

Вільний доступ до інформаційних ресурсів, пов’язаних зі сферою наукової, інноваційної діяльності та інтелектуальної власності забезпечують й інші органи, установи, організації тощо. Сюди слід віднести і Державну агенцію з питань науки, інновацій та інформації України, що виступає нині центральним органом виконавчої влади України з питань формування та реалізації державної політики у сфері наукової, науково-технічної діяльності, трансферу технологій, інформатизації, формування і використання національних електронних ресурсів, створення умов для розвитку інформаційного суспільства.

У складі Агенції функціонує Державний фонд фундаментальних досліджень, який у 1992 р. започаткував конкурсну систему грантової підтримки наукових розробок вітчизняних учених. Досвід проведення конкурсів ініціативних проектів, результати виконання досліджень за грантами, методичні засади експертизи і визначення пріоритетних наукових напрямів розміщуються на сайті та є відкритими. До сфери компетенції Агенції входить ряд національних наукових центрів та науково-дослідних інститутів, Український державний центр науково-технічної та інноваційної експертизи, Державний центр інформаційних ресурсів та інші заклади, а також установи Національної системи науково-технічної інформації.

Остання представлена Українським інститутом науково-технічної і економічної інформації (УкрІНТЕІ), державною науково-технічною бібліотекою, регіональними центрами науково-технічної інформації.

Істотне місце у забезпеченні патентною інформацією та інформаційними ресурсами посідають наукові установи, в яких створено бібліотечні та електронні інформаційні ресурси, у тому числі національні академії наук та їх наукові установи. Розміщення інформації стосовно об’єктів патентування, інноваційних, інформаційних технологій тощо здійснюється на веб-сайтах провідних ВНЗ України, зокрема національних університетів, політехнічних університетів, академій.

Функціонують у державі наукові парки та технопарки. В якості перших прикладом може бути науковий парк «Київська політехніка», створений на базі НТУУ «Київський політехнічний інститут». У свою чергу, технопарки — це територіально-виробничі та наукові комплекси, що спираються на результати наукових і технологічних досліджень і мають розгалужені зв’язки з промисловими підприємствами, дослідницькими установами як на загальнодержавному та регіональному, так і на міжнародному рівнях. У 2010 р. загальна чисельність техно- парків в Україні становила 16, з яких зареєстровано 12, зареєстровано 17 діючих проектів. Інформація стосовно діяльності та проектів, над якими працюють технопарки, в узагальненому вигляді міститься на веб-порталі МОНмолодьспорту України та безпосередньо на сайтах технопарків.

Разом із тим якщо патентне відомство відіграє провідну роль у формуванні патентної інформації в Україні, вільної для доступу, то внесок комерційних постачальників даних є значно нижчим, ніж це характерно для країн з розвиненими економіками. Відсутні комерційні компанії або інноваційні структури, які б уже створили інформаційні продукти, що дозволяли б користувачам спостерігати основні якості та обсяг технічної глобалізації, у тому числі з урахуванням офіційної патентної статистики. Хоча такі намагання є, зокрема, у середовищі трансферу технологій.

Відсутнім поки є і єдиний сайт, який би містив ранжовані списки, що дають змогу користувачам підібрати різні пошукові критерії відповідно до своїх інтересів у науці, технологіях, інноваціях.

Доступ до інформації щодо новин у сфері інтелектуальної власності, зокрема з питань правової охорони та захисту прав інтелектуальної власності, надається завдяки ЗМІ, у тому числі спеціалізованим. Зокрема, у 2010 р. на веб-сайті УНІАН створено розділ «Інтелектуальна власність» (у рубриці «УНІАН Права людини»). В Україні випускається ряд спеціалізованих видань, зокрема: науково-практичні журнали «Інтелектуальна власність», «Винахідник і раціоналізатор», «Теорія і практика інтелектуальної власності» та ряд інших. Інформація науково-технічного, інноваційного характеру, розміщена у журналах, є вільною у доступі; з 2009 р. викладена у вільний доступ в електронному вигляді на веб-сайті Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського.

У країні постійно провадяться міжнародні, регіональні науково-практичні конференції, семінари, круглі столи із залученням широкої громадськості для організації співпраці різних суб’єктів, діяльність яких пов’язана зі сферою інтелектуальної власності. На таких заходах відбувається спілкування та обмін ідеями, досвідом, шляхами вирішення проблем між представниками національної патентної системи, правоохоронних, судових органів, освітян, науковців, експертів, патентних повірених, юристів, представників громадських органів тощо, що загалом сприяє удосконаленню у правозастосовній діяльності, пов’язаній із захистом прав інтелектуальної власності.

Із метою популяризації знань у сфері інтелектуальної власності за ініціативою національної патентної системи провадяться щорічні всеукраїнські конкурси з інтелектуальної власності, зокрема Всеукраїнський конкурс «Винахід року», Всеукраїнський конкурс юних раціоналізаторів та винахідників «Природа — людина — виробництво — екологія», Всеукраїнський конкурс студентських наукових робіт з інтелектуальної власності, Всеукраїнська студентська олімпіада у сфері інтелектуальної власності. Постійно реалізуються міжнародні проекти, наприклад тиждень всеукраїнських та міжнародних науково-освітніх проектів «Україна — Європа — Світ».

Водночас, відзначаючи значення інтелектуальної власності для розвитку суспільства, необхідно звернути увагу на інший аспект, який намагаються якомога менше афішувати.

Слід розуміти, що система інтелектуальної власності покликана забезпечувати, з одного боку, економічні інтереси володільців, власників, виробників об’єктів інтелектуальної власності, а з другого — політичні цілі економічно розвинених країн. В останньому випадку інтереси авторів об’єктів інтелектуальної власності використовуються лише як публічний аргумент для подальшого посилення механізмів державного регулювання у сфері інтелектуальної власності. У сфері суміжних прав нехтування правами авторів є не менш поширеною ситуацією. Інтереси музичного, кінематографічного, відеобізнесу превалюють над інтересами конкретних авторів, а у багатьох випадках — і виконавців творів. Натомість при проведенні політичних акцій права авторів виносять на перший план.

Можна цілком погодитися з думками, які останнім часом іноді лунають від фахівців стосовно того, що система інтелектуальної власності тривалий час не була об’єктом об’єктивного та критичного аналізу. Певною мірою такій ситуації сприяло те, що у міжнародних договорах у сфері інтелектуальної власності, як і в національному законодавстві, явно не сформульовані фундаментальні принципи такої системи, хоча й встановлені деякі їх елементи [1, 4]. І така ситуація є характерною для багатьох країн з ринковою економікою, що відбудовується, у тому числі для України.

Тому саме розробка фундаментальних принципів системи інтелектуальної власності є одним із нагальних завдань вітчизняної правової науки. При цьому слід ураховувати те, що дослідження проблем правового регулювання відносин у сфері інтелектуальної власності має здійснюватися із урахуванням трьох фундаментальних принципів: дуалізму інтелектуальної власності; вичерпання права на розповсюдження об’єктів; обмеження права інтелектуальної власності.

У правовій системі проявляється багатогранність її структури, що пов’язано, зокрема, із застосуванням певних методів і принципів правового регулювання. Саме тому слід підтримати думки, що все частіше лунають в юридичній літературі, стосовно необхідності обговорення проблеми забезпечення балансу приватних та публічних інтересів як одного з основних завдань права на сучасному етапі. Для сфери інтелектуальної власності це є, безперечно, актуальним, оскільки так чи інакше сфера творчої діяльності характеризується перетинанням приватних та публічних інтересів.

Сьогодні у вітчизняній цивілістичній науці висловлюється позиція, що метод цивільно-правового регулювання охоплює як уповноважуючі диспозитивні (у регулятивних цивільних відносинах), так і імперативні засоби впливу на учасників цивільних відносин, маючи, однак, при цьому підґрунтям засади юридичної рівності сторін, справедливості, добросовісності та розумності [2, 26-27].

Разом із тим після прийняття ЦК України 2003 р., в якому предметом цивільно-правового регулювання визначені ті з майнових відносин, що засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників, основним критерієм встановлення галузевої належності відносин стає не предмет, а метод правового регулювання.

Не викликає заперечень той факт, що для цивільного права як права приватного характерними є: визнання пріоритетності інтересів окремої (приватної) особи; юридична рівність учасників відносин; ініціативність сторін при встановленні правовідносин; вільний розсуд при виборі варіантів поведінки, прямо не заборонених законодавством; позовний порядок захисту інтересів суб’єктів у суді. Водночас при вирішенні проблем правового забезпечення сфери інтелектуальної власності перетинається багато факторів та інтересів, що часто є протилежними. Первинно це є інтереси авторів, творців. Сюди слід віднести й інтереси підприємців, що використовують результати інтелектуальної діяльності з метою отримання прибутків. Це є й інтереси держави, яка в зазначених відносинах, з одного боку, виступає як гарант закону, а з другого — як безпосередній їх учасник. І інтереси нормотворців, які часто є протилежними. Слід враховувати і те, що існують і безпосередньо об’єктивні явища, оскільки «право — явище зі світу об’єктивних реалій» [3, 56].

Тому саме питання щодо місця та статусу норм у сфері інтелектуальної власності в системі права набуває досить принципового характеру. У теорії інтелектуальної власності керуються тим, що джерелом права на конкретний результат творчої діяльності є відповідна норма закону, що визначає першого правоволодільця, або положення договору між учасниками створення такого результату [4, 20]. Кожний наступний володілець інтелектуальної власності зобов’язаний надати документальне підтвердження отримання прав. Відповідно, управління інтелектуальною власністю передбачає відстежування правових підстав для визнання конкретних результатів творчої діяльності інтелектуальною власністю.

Бажано розуміти, що причина більшості порушень прав інтелектуальної власності має економічний характер і лежить у самій її суті, тобто в монополізмі цього права. Якщо ж монополістом є правоволоділець, бо саме він і лише він володіє правом на конкретний об’єкт інтелектуальної власності, і саме він володіє правом на використання такого об’єкта, він має можливість вести цінову політику, у тому числі монопольно встановлювати завищені ціни, причому не рідко не лише на об’єкт інтелектуальної власності, а й на товар, в якому такий об’єкт втілений.

У свою чергу, порушники прав інтелектуальної власності, здійснюючи продаж контрафактних товарів, намагаються отримати більші прибутки внаслідок проведення демпінгової цінової політики. Порушники, зменшуючи ціну на контрафактну продукцію і збільшуючи обсяги виробництва, можуть отримувати додаткові доходи, а правовласники такої можливості не мають. Тому заходи юридичної відповідальності — і цивільної, і адміністративної, і кримінальної — не можуть дати позитивних наслідків за умови, якщо при цьому не враховується дія економічних законів.

І недаремно нині все частіше лунають думки про те, що інтелектуальна власність може виступати як локомотивом, так і гальмом у розвиткові суспільства.

Наприклад, у Маніфесті про ВОІВ та майбутнє інтелектуальної власності (ч. 1), підготовленому професором Дж. Бойлом, звертається увага на те, що сучасна політика інтелектуальної власності постійно припускається помилок, і саме ВОІВ має відігравати провідну роль у виправленні цих помилок [5] . Адже закони з інтелектуальної власності є юридичною рушійною силою інформаційної доби; вони впливають на усе, починаючи з доступності та ціни на ліки від ВІЛ/СНІД, закінчуючи моделями міжнародного розвитку та комунікаційною структурою Інтернету. Саме тому такі закони традиційно укладаються як контракти між зацікавленими підприємствами за підтримки держави. Разом із тим права інтелектуальної власності не є самі по собі кінцевими. їх призначенням є забезпечити децентралізовану систему інновацій у науці та культурі: жодна урядова установа не має права відбирати, які книги можуть бути написані або жорстко вказувати на необхідність розвитку тих чи інших технологій. Існування ж обмеженої загальної монополії, яка називається правом інтелектуальної власності, надає можливість захисту і винагороди іннова- торів у сфері мистецтва і технологій, заохочуючи компанії до випуску якісної продукції та гарантуючи споживачам тотожність продуктів, які вони купують. Закони щодо авторського права, патентів та товарних знаків власне і мають це робити, принаймні у деяких сферах інноваційної діяльності — визначаючи норми на оптимальному рівні, тобто не занадто широко чи вузько трактовані.

І хоча нині ВОІВ і постала на тлі спроб промотувати та гармонізувати законодавство з інтелектуальної власності на міжнародному рівні, вона повинна не забувати, що її відповідальність у межах системи ООН значно ширша — «сприяти творчій інтелектуальній діяльності, полегшуючи перенесення технологій, що належать до промислової власності, у країни, що розвиваються, з метою прискорювання економічного, соціального та культурного розвитку». І нині мають відбутися зміни як ролі, так і підходів, якщо ця організація дійсно прагне слугувати досягненню своєї мети — сприянню запровадження нового у науці, технологіях та культурі задля користі людей у всьому світі.

Разом із тим надаватися будь-які права, як і встановлюватися обмеження, мають виключно у законах. У більшості країн існує законодавство у сфері інтелектуальної власності, що відповідає основним міжнародним договорам. Ці характеристики притаманні й Україні, у законодавстві якої закладений дворівневий підхід у регулюванні відносин у сфері інтелектуальної, творчої діяльності, свобода здійснення якої гарантується Конституцією України (ст. 54). Відносини у сфері інтелектуальної власності врегульовані ЦК України, в якому Книга четверта має назву «Право інтелектуальної власності». Ряд статей присвячений регулюванню договірних відносин у сфері інтелектуальної власності. Поряд із Цивільним, відносини у цій сфері частково підпадають під регулювання норм Господарського, Кримінального, Митного, Бюджетного, Податкового кодексів України, Кодексу України про адміністративні правопорушення, процесуальних кодексів, Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції» тощо.

Правовий статус об’єктів інтелектуальної власності регулює спеціальне законодавство (понад 10 законів), зокрема у сфері авторських прав Закон України «Про авторське право і суміжні права» у редакції Закону № 2627-III від 11 липня 2001 р. (зі змінами), у сфері промислової власності закони України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15 грудня 1993 р. № 3687-ХІІ (зі змінами), «Про охорону прав на промислові зразки» від 15 грудня 1993 р. № 3688-ХІІ (зі змінами), «Про охорону прав на зазначення походження товарів» від 16 червня 1999 р. № 752-ХІУ (зі змінами), «Про охорону прав на знаки для товарів та послуг» від 15 грудня 1993 р. № 3689-XII (зі змінами) тощо. Процедури визначені на рівні підзаконних нормативно-правових актів (яких існує понад 100), виданих Кабінетом Міністрів України та профільним міністерством.

Суттєве місце у площині правового регулювання посідають і міжнародні акти, двосторонні договори тощо, учасницею яких виступає Україна. Склалася й розгалужена судова практика, у системі господарського судочинства здійснюються узагальнення та видаються методичні рекомендації. Особливостям застосування у справах про захист авторського права та суміжних прав приділив увагу і Пленум Верховного Суду України (постанова № 5 від 4 червня 2010 р.).

У 2010 р. Міжпарламентською Асамблеєю держав — учасниць СНД був прийнятий Модельний кодекс інтелектуальної власності, підготовлений Україною, який доповнив наявне вже модельне законодавство у сфері інтелектуальної, творчої діяльності.

У будь-якому випадку законодавство у сфері інтелектуальної власності має комплексний характер. Адже регулюючи режим того чи іншого об’єкта інтелектуальної власності, воно не рідко включає положення цивільного, фінансового, адміністративного, конституційного, процесуального законодавства тощо. У свою чергу, право інтелектуальної власності загалом і кожен із його об’єктів зокрема мають певний зв’язок з іншими галузями права, здійснюють певний взаємний вплив одне на одне.

Загалом сучасне українське законодавство у сфері інтелектуальної власності виступає як специфічний комплекс нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини, пов’язані зі сферою творчої, інтелектуальної діяльності, що характеризується і певною самостійністю, і чітким взаємозв’язком із нормами інших галузей права. За цим законодавством можна визнати наявність рис складної системи нормативно-правових актів різної юридичної сили, які регулюють відповідні суспільні відносини. Водночас це лише поверхова, загальна його характеристика. Можна говорити, що законодавство у сфері інтелектуальної власності — це складна внутрішньозумовлена єдність законів і підзаконних актів, об’єднаних одним предметом нормативно-правового регулювання (відносини у сфері творчої, інтелектуальної діяльності), узгодженістю імперативно-диспозитивного впливу на суспільні відносини, що виникають з приводу правової охорони та захисту прав інтелектуальної власності, та своєрідною системністю, спричиненою ієрархією норм права інтелектуальної власності.

Досліджуючи сутність законодавства у сфері інтелектуальної власності, важливо окреслити його характерні ознаки:

• воно має власну сферу (галузь), мету і завдання правового регулювання, окреслені як в Конституції, так і в законах України, підзаконних нормативно-правових актах, що стосуються творчої, інтелектуальної діяльності;
• у регулюванні суспільних відносин з інтелектуальної власності використовуються як імперативний, так і диспозитивний методи правового регулювання;
• нормативно-правові акти, що регулюють сферу інтелектуальної власності, поділяються за предметом правового регулювання і систематизуються у послідовності за їх юридичною силою;
• законодавство у сфері інтелектуальної власності безпосередньо пов’язане з регулюванням статусу об’єктів інтелектуальної власності, суб’єктів інтелектуальної власності, авторського та суміжних прав, прав промислової власності тощо;
• як галузь загальної системи законодавства воно має комплексний характер і включає джерела як публічного, так і приватного права.

Ані у теоретиків, ані тим більше у практиків не викликає сумнівів, що законодавство у сфері інтелектуальної власності є досить складним утворенням нормативно-правових актів. Однак і йому притаманна певна система. Тому воно може називатися системним. Цю рису, поряд з іншими характеристиками, йому надають правила ієрархії норм, що містяться у правових актах. Використання цих правил дає змогу, у разі виникнення колізій між нормативно-правовими актами, надати перевагу одному нормативно-правовому акту щодо іншого, зокрема, при застосуванні правил вертикальної та горизонтальної ієрархії.

Таким чином, серед основних ознак законодавства у сфері інтелектуальної власності можна виокремити такі, як множинність актів правового регулювання, імперативно-диспозитивний вплив на суспільні відносини, комплексність правових норм, системність нормативно-правових актів, що регулюють інтелектуальну, творчу діяльність.

Законодавству з інтелектуальної власності можна надати ще одну характеристику — суперечливість. Насамперед це стосується наявності ЦК України та спеціальних законів, що регулюють сферу інтелектуальної власності, які й досі не приведені між собою у відповідність. Це ж стосується і багатьох інших галузевих законів, в яких щонайменше понятійний апарат суттєво різниться. Це стосується і ГК України, і Бюджетного, і Податкового кодексів, бухгалтерського законодавства тощо. Все це загалом породжує наявність спорів, які нерідко передаються на вирішення до судових органів, з метою захистити порушені права інтелектуальної власності. Описувати складність та довготривалість таких спорів не є метою цієї статті, але це є загальновідомим фактом.

Таким чином, зазначену вище суперечливість можна визначити як одну з об’єктивних причин для проведення систематизації законодавства у сфері інтелектуальної власності. Іншою причиною можна визначати зловживання. Недаремно говорять, що без належного впорядкування законодавчого масиву шляхом систематизації користуватись ним досить важко. А якщо взяти до уваги, що кількість законів із кожним роком зростає, то, зрозуміло, зростають і труднощі при їх використанні. Зазначене дає змогу говорити, що створення повноцінного законодавства у сфері інтелектуальної власності є запорукою якісного управління економікою держави, побудови механізму сучасної економічної системи України і формування правової держави.

Для країн з перехідною економікою, що недавно увійшли до СОТ (а Україна належить до таких країн), проблема забезпечення прав на інтелектуальну власність є надзвичайно важливою. Причому актуальність такого забезпечення стосується будь-яких аспектів сфери інтелектуальної власності.

Так, на сьогодні існує необхідність розробки нормативно-правової бази, що забезпечить всебічне регулювання питань розподілу прав на результати творчої діяльності, виконані за рахунок бюджетних коштів. Має однозначно бути вирішено: питання стосовно розподілу прав на об’єкти інтелектуальної власності, створювані в рамках виконання службових обов’язків; питання стосовно виплати авторської винагороди; врахування інтересів установи-замовника при юридичному оформленні прав інтелектуальної власності. Необхідно визначити на рівні нормативно-правового регулювання, на кого покладаються витрати із державної реєстрації прав інтелектуальної власності при створенні об’єктів інтелектуальної власності за рахунок бюджетних ресурсів; наскільки допускається комерціалізація об’єктів інтелектуальної власності, створюваних за результатами виконання науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, тощо.

Мають бути вирішені питання визначення особи, за якою закріплюються майнові права інтелектуальної власності, при цьому повинні дотримуватися паритетні інтереси держави як джерела фінансування та наукової організації. Повинні бути визначені також загальні засади стосовно розміру та порядку виплати винагороди автору, досліднику тощо. При цьому слід враховувати міжнародний досвід, напрацьований у цій сфері — як позитивний, так і негативний. І за відсутності єдиного уніфікованого підходу в національних юрисдикціях слід керуватися тим, що у більшості європейських юрисдикцій такі права належать державній дослідницькій організації, що є працедавцем дослідника*. Відповідно, в Україні прийняття законодавчого акта, який би врегулював зазначені питання, необхідне з позицій як дотримання національних інтересів, так і дотримання режимів ефективного та цільового витрачання бюджетних ресурсів.

Необхідним є вирішення питання стосовно розробки національних стандартів з обліку об’єктів права інтелектуальної власності в бюджетних установах. Необхідним є і закріплення на законодавчому рівні питання стосовно визначення процедури обліку та прийняття на баланс організації вартості нематеріального активу, який належить юридичній та фізичній (-ним) особам одночасно (тобто змішана вартість), з визначенням частки кожного учасника інтелектуальної діяльності, оскільки на сьогодні існує колізія між положеннями ЦК України, спеціального законодавства з питань інтелектуальної власності та законодавства, що регулює питання бухгалтерського обліку.

Ще один суттєвий аспект, підходи до розуміння якого суттєво різняться залежно від того, чиї інтереси представлені, — це забезпечення суспільного інтересу, розширення переліку об’єктів інтелектуальної власності, що можуть бути віднесені до сфери суспільного надбання (public domain). Цьому, з одного боку, сприяє ВОІВ, яка протягом останніх років здійснює комплекс досліджень, спрямованих на вивчення питання про наявний світовий досвід та підходи щодо віднесення до суспільного надбання об’єктів авторського та суміжних прав, торговельних марок (товарних знаків, знаків для товарів і послуг), патентів (на винаходи, корисні моделі, промислові зразки), традиційні знання.

Щодо процедур захисту прав інтелектуальної власності, то у більшості юрисдикцій діють судові системи, за допомогою яких як національні, так і іноземні особи можуть захищати свої права в суді. Але такий захист вимагає значних витрат і не гарантує потрібного результату. Зокрема, Україна може слугувати типовим прикладом складності застосування судових процедур, особливо із урахуванням введеного розмежування у підсудності справ з порушення прав інтелектуальної власності та фактичного скасування нині спеціалізації суддів внаслідок проведених змін у законодавчому регулюванні судової діяльності. Хоча саме висока фахова підготовка суддів з інтелектуальної власності та їх спеціалізація (насамперед у системі господарських судів на чолі з Вищим господарським судом України, в яких плідно працювали спеціалізовані колегії та палати) вирізняли якісно судову систему України серед інших країн СНД. І нині можна назвати низку об’єктивних та суб’єктивних підстав для створення у країні патентного суду та удосконалення процедур захисту прав інтелектуальної власності.

Зрозуміло, що викладене вище не відображає повною мірою ситуацію з правовим регулюванням інтелектуальної власності в Україні, її роллю та значенням у становленні інноваційного клімату, міжнародним становищем, публічними заходами, науковими дослідженнями, громадськими обговореннями, результатами діяльності громадських організацій тощо. Адже будь-яка стаття обмежується в обсязі. Але і зазначеним вище, й іншим питанням, пов’язаним з організацією процесу захисту прав інтелектуальної власності та удосконаленню чинного законодавства України та практики його застосування, і присвячений представлений на розгляд читачів цей номер журналу.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Судариков С. А. Право интеллектуальной собственности. — М., 2009. — 368 с.
2. Харитонов Є. О. Нариси теорії цивілістики (поняття та концепції). — О., 2008. — 464 с.
3. Алексеев С. С. Право : азбука — теория — философия. — М., 1999.
4. Зинов В. Г. Управление интеллектуальной собственностью. — М., 2003. — 512 с.
5. James Boyle. A manifesto on wipo and the future of intellectual property, 2004. / пер. укр. Г. Воскресенської