Дослідження кримінально-правових інститутів мають неабияке значення для адекватного розуміння і визначення перспектив розвитку системи кримінального права. Інститут кримінального права — це сукупність пов’язаних функціональною взаємозалежністю кримінально-правових норм, спрямованих на регулювання однорідних суспільних відносин [1, 439].

Норми інституту призначення покарання об’єднані законодавцем переважно у розділі ХІ (статті 65—73) Загальної частини КК України. Деякі норми Загальної частини цього Кодексу (ч. 2 ст. 4, статті 5, 9, ч. 3 ст. 19, ч. 2 ст. 20, ч. 4 ст. 52, частини 2—4 ст. 53, ст. 55, ч. 3 ст. 56, ч. 2 ст. 57, статті 58, 59, ч. 3 ст. 60, ч. 3 ст. 61, ч. 2 ст. 64, статті 98—103) належать до інших інститутів кримінального права, але водночас відіграють певну роль і при призначенні покарання.

Відповідно до задекларованої теми дослідження своїм завданням ми вбачаємо вирішення таких питань, як: актуалізація проблеми інституту призначення покарання, пізнання його сутності та формулювання пропозицій щодо вдосконалення відповідних положень кримінального законодавства.

Поняття «призначення покарання». Дослідженню питань про призначення покарання присвячено чимало монографій, дисертацій, інших наукових праць. В юридичній літературі на належному рівні висвітлюється аналізована проблема у площині принципів, загальних і спеціальних засад призначення покарання. Однак доводиться констатувати, що саме поняття «призначення покарання» юристами визначається досить рідко. Переважна більшість спеціалістів взагалі оминають це питання і переходять у своїх наукових працях відразу до розгляду принципів або загальних засад призначення покарання [2, 3; 3, 93; 4, 6; 5, 12]. Інші юристи лише констатують, що призначення покарання — це завершальна (при цьому — найважливіша) стадія кримінального судочинства [6, 6; 7, 136].

Пояснити таке становище, зауважує Є. Благов, можна так: або все настільки просто, що не заслуговує особливого висвітлення, або, навпаки, все настільки складно, що навіть не варто намагатися це зробити, або причиною є певна традиція, що склалася у доктрині [8, 302].

Окремі юристи характеризують призначення покарання як визначення судом того, який вид і розмір призначеного покарання буде достатнім для досягнення цілей покарання і відповідати всім вимогам закону й обставинам справи [9, 292]. Схоже визначення цього поняття формулюється і в багатьох монографічних працях. Призначенням покарання, — пише Є. Благов, — є прийняття, на підставі врахування відповідних обставин, і закріплення рішення про вид і розмір або лише вид покарання [8, 307]. На нашу думку, наведені визначення наділені обмеженим набором ознак, що мають характеризувати поняття «призначення покарання».

Більш широко визначають поняття «призначення покарання» інші українські та російські юристи. Наприклад: призначення покарання — це завершальний етап процесу обрання судом при постановленні обвинувального вироку конкретного виду, міри кримінально-правового впливу стосовно особи, визнаної винною у вчиненні злочину, тобто передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння, вчиненого умисно або з необережності [10, 162].

Український криміналіст О. Євдокімова вважає, що призначення покарання можна розглядати як певний етап (стадію) застосування кримінально-правових норм (який полягає в обранні судом відповідно до вимог КК України конкретної міри покарання за вчинений злочин) і закріплення цього рішення в обвинувальному вироку суду [11, 31-32]. Т. Непомняща підтримує у цьому питанні А. Наумова і також вважає, що призначення покарання — це обрання судом в обвинувальному вироку суду конкретного виду покарання і визначення його розміру стосовно особи, яка вчинила передбачений кримінальним законом злочин [12, 12]. А на думку Д. Дядькіна, призначення покарання — це встановлення та (або) юридичне закріплення у певному процесуальному порядку і в спеціальному кримінально-процесуальному документі відповідності між злочинною поведінкою особи та видом і обсягом покарання або покарань, врегульоване нормами кримінального і кримінально-процесуального права та яке здійснюється судом, іншими державними органами, уповноваженими застосовувати амністію та помилування (курсив наш. — А. М., О. Г.) [13, 11].

Отже, побутує думка, що призначення покарання — це міждисциплінарний правовий інститут. Однак якщо розглядати призначення покарання виключно як кримінально-правове поняття, стає очевидним, що наведеним дефініціям притаманна надмірна «процесуалізація» («завершальний етап процесу обрання судом при постановленні обвинувального вироку», «завершальний етап кримінального судочинства в суді першої інстанції»). Вважаємо також, що автори наведених визначень явно вийшли за межі поняття, яке вони характеризують, і змістовно «перевантажили» його непотрібними, на нашу думку, ознаками (обрання «стосовно особи, визнаної винною у вчиненні злочину, тобто передбаченого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння, вчиненого умисно або з необережності», «обрання… стосовно особи, що вчинила передбачений кримінальним законом злочин»). Відомо, що питання про призначення покарання виникає вже після того, як у процесі судового розгляду повністю доведено, що підсудний винен в інкримінованому йому злочині, а у вироку суду відображена певна кваліфікація діяння [6, 6,7]. Тому закріплювати аналізовані ознаки у визначенні поняття «призначення покарання» видається зайвим.

На нашу думку, призначення покарання — це обрання судом на підставі положень кримінального закону і в порядку, передбаченому КПК України, виду і міри покарання, що визначається з урахуванням ступеня тяжкості вчиненого злочину та обставин, що його пом’якшують чи обтяжують, яке є необхідним і достатнім для виправлення особи та запобігання новим злочинам.

Таке чи подібне визначення аналізованого поняття, на нашу думку, має бути закріплено у КК України.

Водночас потребує нового підходу проблема законодавчого визначення мети покарання. Інститут покарання сам по собі, у відокремленні від інституту призначення покарання вельми «немічний». Саме реалізація норм про призначення покарання — ця, власне, квінтесенція судового процесу, вироку — є найбільш відповідальною і складною проблемою правозастосування. За результатами розгляду справи формується громадська думка про правосуддя.

З огляду на викладене, перспективним напрямом наукових досліджень видається аналіз мети покарання у площині призначення окремих видів покарань. У відповідних нормах КК України необхідно закріпити, наприклад, таке положення: «Метою призначення цього виду покарання є…» Подібний крок буде цілком логічним, а також корисним у практичному сенсі. Ми отримаємо відповідь на запитання: чому саме це, а не інше покарання, призначено правопорушнику.

Формалізація призначення покарання. Визначити адекватне вчиненому злочину покарання надзвичайно складно. Свого часу М. Ковальов з цього приводу писав: «Відкрийте будь-яку книгу, присвячену злочинам. У ній ви зможете відшукати відповідь на найскладніше запитання стосовно правил кваліфікації окремих випадків злочинної поведінки, однак ви, вірогідно, не знайдете аргументованої рекомендації щодо призначення покарання за них. У жодному посібнику немає чітких, конкретних, недвозначних рекомендацій з приводу того, яку міру покарання застосовувати у певних ситуаціях за вчинене» [14, 86, 87]. Ці міркування не втратили актуальності. Водночас на сучасному етапі розвитку кримінально-правової доктрини вчені та практики пропонують різні моделі формалізації призначення покарання.

Формалізація призначення покарання — це підпорядкованість обрання судом виду і міри покарання за вчинений злочин системі встановлених в кримінальному законі (наголошуємо: саме у матеріальному праві. — А. М., О. Г.) правил, вимог, критеріїв, які обмежують можливість довільного призначення покарання [15, 10]. Авторські моделі формалізації призначення покарання пропонували, зокрема, дореволюційний вчений М. Оранжиреєв, норвезький криміналіст Н. Крісті, радянські юристи О. Горелік, І.Курляндський, А. Марцев, І. Ной, Д. Хан-Магомєдов, В. Чубарєв, сучасні російські науковці А. Арямов, І. Дементьєв, Д. Дядькін, О. Севастьянов, українські дослідники Є. Полян- ський, О. Рева та Д. Радов. Аналіз досліджень цих вчених дає змогу зробити висновок, що запропоновані авторами моделі формалізації призначення покарання ґрунтуються на різних підходах: суб’єктивному, об’єктивному чи об’єктивно-суб’єктивному. При цьому суб’єктивний підхід (зокрема А. Марцев, І. Ной) спирається на пріоритет таких складових мети покарання, як спеціальна превенція та виправлення засудженого і передбачає застосування абсолютно невизначених санкцій. Об’єктивний підхід (А. Арямов, Н. Крісті, В. Курляндський, М. Оранжиреєв, Д. Хан-

Магомєдов, В. Чубарєв) передбачає розробку суворо формалізованої моделі призначення покарання із застосуванням математичних методів. У свою чергу, об’єктивно-суб’єктивний підхід передбачає компроміс, що ґрунтується на поєднанні двох зазначених концепцій [13, 123—125].

Жодна норма права не здатна охопити всіх численних обставин, які мають визначати застосування кримінального закону. Очевидним є також і те, що свобода суддівського розсуду, переступаючи певні межі, зумовлює небезпеку постановлення помилкових, а то і довільних рішень.

Найбільш драматичним є те, що законодавчі негаразди стали підґрунтям неабиякого поширення корупції у судовій сфері. Сьогодні вітчизняне правосуддя «хворіє» на зловживання правом. Встановити певний компроміс у точному визначенні умов суддівської дискреції може концепція призначення покарання на основі об’єктивно-суб’єктивного принципу (підходу). Вона полягає у тому, — зауважує Д. Дядькін, — що всі обставини, які впливають на покарання, мають бути закріплені і формалізовані в нормах кримінального закону. Це є об’єктивна складова призначення покарання. Коли йдеться про обставини, ступінь впливу яких на покарання точно встановити неможливо, то мають бути закріплені межі, в рамках яких їх роль буде точно визначатися правосвідомістю (суддівським розсудом) суб’єкта призначення покарання. Це вже буде суб’єктивна складова загального об’єктивно-суб’єктивного підходу до призначення покарання [13, 129, 130].

Варто зазначити, що бальні системи призначення покарання (вони відображають суспільну небезпеку вчиненого злочину і пом’якшуючі (обтяжуючі) обставини у певній кількості балів) передбачені законодавством та успішно застосовуються у судовій практиці окремих зарубіжних держав. Так, федеральні суди США при призначенні покарання керуються, зокрема, рекомендаціями Комісії з призначення покарання — «Федеральним керівництвом з призначення покарання» (загальний обсяг документа — понад 500 сторінок).

У кримінальному законодавстві Іспанії встановлено багаторівневу систему покарань і формалізовані правила призначення покарання. Зокрема, у ст. 66 іспанського КК визначено: якщо у справі є одна або декілька пом’якшуючих обставин, суд призначає покарання, орієнтуючись на нижню межу встановленої законом санкції, і навпаки, за наявності у справі однієї або декількох обтяжуючих обставин — орієнтуючись на верхню межу покарання. Визначено законом рівні градації покарання у разі призначення покарання за незакінчений злочин (ст. 62), за злочин, вчинений у співучасті (ст. 63), за сукупністю злочинів (статті 76-77).

Італійський законодавець встановив відносно формалізовані «арифметичні» правила про підвищення чи пониження наполовину, третину, дві третини або в інтервалі від однієї третини до половини від передбаченої санкцією статті міри покарання. У російському законодавстві містяться схожі положення, що регламентують порядок призначення покарання (відповідні рівні його градації) за наявності пом’якшуючих обставин (ст. 62), за наявності вердикту присяжних про поблажливість (ст. 65), за незакінчений злочин (ст. 66), при рецидиві злочинів (ст. 68).

У напрямі формалізації призначення покарання і вітчизняним законодавцем зроблені певні кроки. Так, 15 квітня 2008 р. ст. 68 КК України доповнено положеннями, які регламентують порядок призначення покарання за готування до злочину (ч. 2) та замах на злочин (ч. 3). Крім того, цей Кодекс доповнено ст. 69¹, яка визначає порядок призначення покарання за наявності обставин, що пом’якшують покарання.

Загалом ці зміни можуть заслуговувати на підтримку. Втім, спостерігається невиправданий вибірковий підхід законодавця щодо запозичення позитивного іноземного досвіду в частині формалізації призначення покарання. Так, залишається незрозумілим, чому не визначені правила призначення покарання при рецидиві злочинів і за злочин, вчинений у співучасті, а також — за сукупністю злочинів (необхідно визначити, в яких саме випадках має застосовуватися принцип поглинення, а в яких — повне або часткове складання призначених покарань).

Отже, резерв для вдосконалення кримінального законодавства існує. Однак постають і такі запитання. Чи можливо взагалі, щоб найближчим часом у КК України або в іншому правовому акті (наприклад подібно до американських рекомендацій Комісії з призначення покарання) були закріплені положення, що чітко (комплексно і системно) визначатимуть: який вид і міра покарання, з урахуванням конкретних обставин, мають бути застосовані до особи за вчинення певного злочину? Чи годі сподіватися — запропоновані вченими і практиками різні моделі формалізації призначення покарання так і залишаться на рівні кримінально-правової доктрини? Доводиться констатувати, що вірогідним якраз видається останнє припущення. При цьому становить інтерес ставлення суддів до аналізованого питання. Результати проведених досліджень свідчать: судді вважають недоцільним встановлення у законодавстві формалізованих критеріїв призначення покарання [3, 362; 16, 198], тобто вони не бажають бути максимально обмеженими при визначенні виду і міри покарання.

Отже, суди наразі при призначенні покарання мають керуватися лише принципами призначення покарання (законність, справедливість, гуманність, визначеність та обґрунтованість покарання у судовому вироку, індивідуалізація покарання) та загальними засадами призначення покарання (ст. 65 КК України). Водночас не можуть залишатися без уваги і спеціальні правила призначення покарання (ч. 3 ст. 43, статті 68-69¹, 70-71, 103 КК України).

Принципи і загальні засади призначення покарання. Під принципами призначення покарання розуміють вироблені наукою кримінального права найбільш загальні положення, закріплені в нормах кримінального і кримінально-процесуального законодавства, які визначають всю діяльність суддів у процесі застосування покарання щодо осіб, винних у вчиненні злочину [6, 11].

Загальні засади призначення покарання — це встановлені законом критерії (вимоги, положення, правила) про порядок і межі призначення покарання, якими має керуватися суд при призначенні покарання у будь-якій кримінальній справі і щодо кожного підсудного [6, 291; 9, 322].

Ми солідарні з Л. Кругліковим у тому, що різне словесне позначення категорії «загальні засади» не є принциповим, оскільки кожне з них відображає певний аспект досліджуваного поняття — це водночас і правила (те, чим суд має керуватися), і вимога (обов’язковість дотримання правил), і положення (те, що викладено в нормі права). Отже, підсумовує вчений, «загальні засади — це і правила, і адресовані суду вимоги, і нормативно-правові положення, і критерії, на які має спиратися суд при обранні покарання» [2, 176, 177].

Буквальне тлумачення закону дає підстави для висновку, що фактично загальними засадами є вимога про врахування при призначенні покарання: 1) меж, встановлених у санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за вчинений злочин; 2) положень Загальної частини цього Кодексу; 3) ступеня тяжкості вчиненого злочину; 4) особи винного; 5) обставин, що пом’якшують (чи обтяжують) покарання. Отже, загальними засадами призначення покарання є лише правила, закріплені в ч. 1 ст. 65 КК України. А окремими критеріями (правилами) загальних засад призначення покарання не є положення про можливість: призначення більш суворого виду покарання з передбачених за вчинений злочин (ч. 2 ст. 65); виходу суду за межі покарання при призначенні покарання за сукупністю злочинів чи вироків (ч. 4 ст. 65); призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ч. 3 ст. 65). Вони лише деталізують таку складову загальної засади, як призначення покарання в межах санкції статті Особливої частини КК України (п. 1 ч. 1 ст. 65) і по суті мають відсильний характер. Доречно зазначити, що суди у вироках не посилаються (і не повинні посилатися) на інші пункти ст. 65 КК України, крім передбачених ч. 1 ст. 65 (так само, як вони не посилаються, зокрема, на положення статей 11, 18, 23, 32КК України).

Принципи і загальні засади призначення покарання є відносно самостійними поняттями кримінального права, що перебувають у певному співвідношенні між собою [17, 344—351]. Вони співвідносяться як філософські категорії загального й одиночного: принцип віддзеркалює певний бік загальних засад. Водночас головна мета загальних засад і принципів одна й та сама — забезпечити правильне призначення покарання, що зумовлює і характер їх співвідношення [6, 11]. Стосовно цього аспекту Пленум Верховного Суду України зазначив, що суди «при призначенні покарання в кожному випадку і щодо кожного підсудного, який визнається винним у вчиненні злочину, мають суворо додержуватися вимог ст. 65 КК України стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи (курсив наш. — А. М., О. Г.) законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання» (п. 1 постанови «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. № 7).

В юридичній літературі спостерігається й інший погляд на співвідношення аналізованих кримінально-правових понять. Його прихильники, навпаки, ототожнюють ці поняття і стверджують, що принципи призначення покарання і є загальними засадами призначення покарання.

Кримінальне законодавство держав — учасниць СНД це питання також вирішує по-різному. Наприклад, у КК Росії (статті 3, 4, 6, 7), КК Республіки Таджикистан (статті 4-9) і КК Республіки Узбекистан (статті 4, 5, 7, 8, 10) аналізовані поняття розмежовуються. У зазначених нормах окремо закріплені принципи призначення покарання і загальні засади призначення покарання. Білоруське законодавство фактично закріпило рівнозначність принципу індивідуалізації покарання і загальних засад призначення покарання. Так, ст. 62 КК Республіки Білорусь передбачено, що при призначенні покарання суд бере до уваги принцип індивідуалізації покарання, тобто враховує характер і ступінь суспільної небезпеки вчиненого злочину, мотиви та цілі вчиненого, особу винного, характер заподіяної шкоди і розмір завданих збитків, обставини, що пом’якшують та обтяжують відповідальність, думку потерпілого у справах приватного обвинувачення.

Кожна із загальних засад призначення покарання, як зазначає В. Полтавець, має своїм джерелом окремий принцип чи їх сукупність. Наприклад, наявність загальних засад, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 65 КК України, зумовлена основною ідеєю законності призначення покарання та економії заходів кримінально-правового примусу, а виділення зазначених у п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України засад призначення покарання — урахування ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного та обставин, що пом’якшують чи обтяжують покарання, — викликане необхідністю реалізації принципів індивідуалізації, гуманізму та справедливості покарання [4, 53].

Отже, відбувається проектування принципів на загальні засади призначення покарання та інші правила, що доповнюють загальні засади. А норми розділу ХІ Загальної частини КК України стають носіями загальних рис відповідних принципів. Тому загальні засади призначення покарання можуть бути названі положеннями, які виражають і конкретизують принципи призначення покарання. Подібне органічне взаємопроникнення принципів і загальних засад призначення покарання не виключає можливості їх самостійного існування і дослідження.

Якщо порівняти принципи призначення покарання з положеннями, викладеними у ч. 1 ст. 65 КК України, можна дійти такого висновку: хоча загальні засади призначення покарання і сформульовані з чітким дотриманням суті цих принципів, однак не завжди повною мірою і далеко не всі з них враховуються. Слушним з цього приводу видається зауваження В. Ма- хінчука про те, що принципи призначення покарання є більш широкими конкретизованими законодавчими положеннями, які визначають всю діяльність суду щодо застосування покарання, і виражаються у багатьох нормах кримінального законодавства. Загальні засади призначення покарання — це найбільш узагальнена норма, на якій ґрунтується правозастосовна діяльність суду у сфері призначення покарання і яка закріплює лише деякі з принципів призначення покарання. Загальні засади не пронизують кожну норму кримінального закону, вони позбавлені всеосяжності, властивої принципу. Саме ступінь всеосяжності, широта обсягу норм визначають основну відмінність цих категорій [18, 69].

Складові загальних засад призначення покарання, передбачені п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України. Згідно зі ст. 67 КК України перелік обставин, які обтяжують покарання, є вичерпним. Однак відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України суд, призначаючи покарання, має врахувати, окрім обставин, що пом’якшують чи обтяжують покарання, і ступінь тяжкості вчиненого злочину та особу винного.

У межах такої складової засади призначення покарання, як «особа винного», суд може врахувати (і нерідко це робить), наприклад, негативну характеристику обвинувачуваного (яка не завжди є об’єктивною), захворювання на алкоголізм чи наркоманію, факт притягнення до адміністративної відповідальності, зняту чи погашену судимість. Коли мова йде про ступінь тяжкості вчиненого злочину, враховується, наприклад, вчинення злочину в період іспитового строку, «негідні» мотиви вчинення злочину.

Ми глибоко переконані в тому, що особа винного як об’єкт призначення покарання не повинна враховуватися зі знаком «мінус» (всупереч імперативу, встановленому ч. 3 ст. 67 КК України) у контексті п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України. Те саме стосується і ступеня тяжкості вчиненого злочину. Тут позначилася радянська спадщина — український законодавець злукавив, зазначивши у ст. 67 КК України, що перелік обставин, які обтяжують покарання, є вичерпним.

Передбачена законом можливість врахування особи винного, ступеня тяжкості вчиненого злочину у контексті посилення кримінальної відповідальності (згідно з п. 3 ч. 1 ст. 65 КК України) — це нормативне підґрунтя для зловживання правом. Особа винного і ступінь тяжкості вчиненого злочину мають враховуватися виключно в межах обставин, які пом’якшують (ст. 66) чи обтяжують (ст. 67) покарання. Адже аналіз статей 66—67 КК України свідчить про те, що обставини, які пом’якшують (чи обтяжують) покарання, характеризують або особу винного, або ступінь тяжкості вчиненого злочину, або одночасно стосуються особи винного і ступеня тяжкості вчиненого злочину.

З урахуванням викладеного та з метою обмеження судової дискреції п. 3 ч. 1 ст. 65, ч. 1 ст. 66 і ч. 1 ст. 67 КК України пропонуємо викласти відповідно у такій редакції: «3) враховуючи індивідуальний ступінь тяжкості вчиненого злочину та особу винного у межах обставин, що пом’якшують (чи обтяжують) покарання»; «1. Такими, що пом’якшують покарання, визнаються обставини, які стосуються інкримінованого злочину, особи винного (зокрема його позитивної поведінки після вчинення злочину), а саме: …»; «1. Такими, що обтяжують покарання, визнаються обставини, які стосуються лише інкримінованого злочину та особи винного на момент вчинення цього злочину, а саме: …»

Спеціальні правила призначення покарання. Крім принципів та загальних засад призначення покарання суд за наявності певних специфічних обставин має враховувати і так звані спеціальні правила призначення покарання. Це законодавчі положення, які розвивають і конкретизують (деталізують) загальні засади призначення покарання і застосовуються разом з ними [19, 56; 20, 137]. Наявність спеціальних правил призначення покарання зумовлена різноманітністю життєвих ситуацій, коли злочинне діяння або особа, яка його вчинила, характеризується специфічними, нетиповими ознаками, що впливають на ступінь тяжкості вчиненого або небезпечності самої особи винного, для чого і потрібен спеціальний підхід до оцінки цих ознак [4, 185].

До спеціальних правил призначення покарання за українським кримінальним законодавством, на нашу думку, належать: правила призначення покарання особі, яка вчинила злочин під час виконання спеціального завдання з попередження або розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації (ч. 3 ст. 43 КК України); правила призначення покарання за незакінчений злочин і злочин, вчинений у співучасті (ст. 68); правила призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом (ст. 69); правила призначення покарання за наявності певних обставин, що пом’якшують покарання (ст. 69¹); правила призначення покарання за сукупністю злочинів (ст. 70) і за сукупністю вироків (ст. 71) [21]; правила призначення покарання неповнолітнім (ст. 103).

Отже, інститут призначення покарання містить норми, які регламентують загальні засади та спеціальні правила призначення покарання. Водночас, призначаючи покарання, суд має також враховувати принципи призначення покарання.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Филимонов В. Д. Правовой институт — основное звено в системе уголовного права // Системность в уголовном праве : материалы ІІ Российского конгресса уголовного права, состоявшегося 31 мая — 1 июня 2007 г. — М., 2007. — 576 с. ; Жук М. С. Институты российского уголовного права : история развития и современное понимание : моногр. / под науч. ред. В. П. Коняхина. — Краснодар, 2010. — 166 с.
2. Энциклопедия уголовного права. — Изд. проф. Малинина. — СПб., 2008. — Т. 9 : Назначение наказания. — 910 с.
3. Велиев С. А. Принципы назначения наказания : моногр. — СПб., 2004. — 388 с.
4. Полтавець В. В. Загальні засади призначення покарання за кримінальним законодавством України : моногр. — Луганськ, 2005. — 240 с.
5. Сахарук Т. В. Загальні засади призначення покарання за кримінальним правом України та зарубіжних країн : порівняльний аналіз : дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.08. — Х., 2006. — 227 с.
6. Бажанов М. И. Назначение наказания по советскому уголовному праву : моногр. — К., 1980. — 216 с.
7. Становский М. Н. Назначение наказания : моногр. — СПб., 1999. — 480 с.
8. Благов Е. В. Применение уголовного права (теория и практика) : моногр. — СПб., 2004. — 505 с.
9. Кримінальне право України : Загальна частина : підруч. / за ред. М. І. Мельника, В. А. Клименка. — 5-те вид., переробл. та допов. — К., 2009. — 408 с.
10. Уголовное наказание : монографическое исследование. — К. ; Донецк, 1997. — 320 с.
11. Євдокімова О. В. Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено законом : дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.08. — Х., 2007. — 235 с.
12. Непомнящая Т. В. Назначение уголовного наказания : теория, практика, перспективы : моногр. — СПб., 2006. — 781 с.
13. Дядькин Д. С. Теоретические основы назначения уголовного наказания : алгоритмический подход : моногр. — СПб., 2006. — 510 с.
14. Ковалев М. И. Советское уголовное право : курс лекций. — Свердловск, 1974. — Вып. 2. — 226 с.
15. Севастьянов А. П. Пределы судейского усмотрения при назначении наказания : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.08. — Красноярск, 2004. — 24 с.
16. Іванюк Т. І. Обставини, що пом’якшують покарання, за кримінальним правом України : дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.08. — К., 2006. — 203 с.
17. Кримінальне право України : Загальна частина : підруч. / за ред. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — 4-те вид., переробл. і допов. — Х., 2010. — 456 с.
18. Махінчук В. М.Принцип економії репресії у новому Кримінальному кодексі України — важлива запорука адекватності покарання // Підприємництво, господарство і право. — 2001. — № 11. — С. 69-72.
19. Хамитов Р. Н. Специальные правила назначения наказания : моногр. — Казань, 2001. — 166 с.
20. Благов Е. В. Назначение наказания : теория и практика : моногр. — Ярославль, 2002. — 187 с.
21. Білоконев В. М.Призначення покарання за сукупністю злочинів та вироків (судова практика) : наук.-метод. посіб. — Запоріжжя, 2009. — 182 с.