Входження України до світового інформаційного простору поряд із перевагами (доступ до економічних та соціальних здобутків і цінностей) несе і ряд загроз, пов’язаних, в основному, з відставанням розвитку вітчизняного права від інформаційних технологій, що ускладнює захист прав і свобод людини і громадянина в інформаційній сфері. Один із шляхів усунення існуючого дисбалансу полягає у дослідженні законодавства інших країн. Особливий інтерес становить вивчення можливостей захисту прав і свобод людини в найбільш розвинених країнах.

Питання порівняльного аналізу національного законодавства та зарубіжного не є новим. Воно порушувалось у працях багатьох науковців. Так, проблеми конституційно-правових норм неодноразово досліджували В. Кравченко, В. Погоріло, О. Степанюк, П. Рабінович, Ю. Тодика та ін. У галузі інформаційного права: І.Іщенко, Р. Калюжний, І. Козаченко, І. Тацій. Питання судового захисту прав і свобод людини методом порівняльного аналізу досліджували М. Баймуратов, С. Ківалов, В. Маляренко, Д. Притика, Р. Регушевський та ін.

Разом із тим спеціальних праць, пов’язаних із дослідженням особливостей судового захисту інформаційних прав і свобод у Конституції США, є мало.

Автор пропонованої статті поставив за мету дослідити, як Основний закон США гарантує захист інформаційних прав і свобод людини, які надає можливості судового захисту, у чому полягають особливості судочинства США. Американську Конституцію обрано як Основний документ найбільш розвиненої у світі країни.

Структура судочинства США є надзвичайно своєрідною. У ній порушення конституційних норм (у тому числі норм, пов’язаних з інформаційним правом) здійснюється загальними судами штатів, апеляція відбувається через верховні суди штатів, а остаточне рішення (касація) приймається Верховним судом США. Законність нормативних актів Штатів визначають верховні суди Штатів, конституційність федеральних законів визначає Верховний суд США.

Однією з головних цілей проголошення Конституції США було встановлення правосуддя та закріплення благ свободи навіки [1, Преамбула]. Законодавчим органом США є Конгрес, що складається з двох палат: Сенат та Палата представників [1, ст. І, розділ 1].

Перше згадування (в неявній формі) на користь інформаційних прав і свобод зустрічається стосовно сенаторів та представників у розділі 6 ст. І: «…за жодний виступ чи участь у дебатах у кожній палаті з них не можна спитати в будь-якому іншому місці».

Українська норма Конституції така [2, ст. 80]: «Народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за… висловлювання в парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп».

Порівняємо обидві норми, які ми безпосередньо пов’язуємо з нормами, що забезпечують захист інформаційних прав народних обранців. Здебільшого виступ сенатора чи представника є наданням певної інформації: достовірної, частково правдивої, частково достовірної чи недостовірної. Надана ними інформація торкається прав певної особи чи осіб. У випадку недо- стовірності або часткової недостовір- ності будь-хто із громадян (або групи осіб) США може подати скаргу до суду, але з метою встановлення факту недостовірності (чи часткової достовірності). Відповідач у цій справі відсутній, а суд, залучаючи експертів чи докази на власний розсуд, встановлює істинність чи хибність інформації, яка прозвучала з боку сенатора чи представника у відповідній палаті конкретного числа в цілком визначений час. Тобто ніхто із народних обранців вищого законодавчого органу не може бути притягнений до суду за висловлену в парламенті інформацію чи участь у дебатах певної палати.

В іншій ситуації перебуває народний депутат України. Його інформація теж торкається певної особи чи групи осіб, проте останні можуть розцінювати її як образу чи наклеп. У цьому випадку особа (особи), чиїх інтересів торкнувся виступ, може подати на депутата позов до суду. Таких позовів може бути досить багато, адже кожний депутат надає у Верховній Раді України певну інформацію.

Наголосимо, що покарання своїх членів кожна з двох американських законодавчих палат здійснює за своїми правилами, аж до виключення зі свого складу [1, глава І, розділ 5].

З метою запобігання обмеженням свобод людини, окрім задекларованих у Конституції США, її розділ 9 глави І містить норму: «Не повинні прийматись біллі про опалу чи закони ex post facto». Те ж саме стосується усіх штатів, які мають змогу приймати законодавчі акти штатів [1, глава І, розділ 10].

Згаданий розділ зобов’язує всі державні органи і недержавні організації надавати інформацію в пресі (Інтернеті) про надходження та витрати усіх державних коштів: «…повідомлення про витрати та надходження усіх державних коштів мають періодично публікуватися». Тим самим, отримуючи інформацію про використання одержаних коштів, кожен громадянин виконує контролюючу функцію. У разі дисбалансу будь-хто у змозі через суд отримати бажане пояснення. До суду кожен може звернутись і у випадку, коли інформація про використання державних коштів суб’єктом надана не завчасно (вимогою норми є періодичність повідомлень).

В Україні Конституція не містить подібної норми. Контролююча функція у використанні державних коштів зводиться до:

1. Кабінет Міністрів України… забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання [2, ст. 116].
2. Територіальні громади села, селища, міста… затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання [2, ст. 143].

Таким чином, порівняння права людини на інформацію в питаннях витрат державних коштів в Україні та США дає підґрунтя стверджувати, що в першому випадку вони є обмеженими, адже ускладнюють умови доступу до суду громадянину (необхідно зробити інформаційний запит, на що витрачаються місяці; подати позов до суду).

Конституція США [1, глава ІУ, розділ 1] зобов’язує в довільному штаті виявляти повну довіру та повагу офіційним актам, документам та матеріалам судочинства будь-якого іншого штату. Цю норму можна оцінити тільки так, що у країні гарантується верховенство права, а матеріали судочинства розглядаються як прецеденти (які не можуть обійти судді у своїй діяльності). Зауважимо також, що матеріали судочинства набувають юридичної сили після прийняття Конгресом загальних законів, що підтверджують їх правомочність.

Верховним правом США є чинна Конституція та закони Сполучених Штатів Америки, що приймаються для її виконання, так само як і усі договори, які укладнені та будуть укладені від імені США [1, глава УІ].

Конституція США не є усталеним навіки документом. її глава У передбачає можливість і розробку процедури включення до Основного закону США поправок, ратифікація яких визначається Конгресом (з 15 грудня 1791 р. по 7 травня 1992 р. у Сполучених Штатах прийнято 27 поправок).

Розглянемо окремі з них, ставлячи за мету оцінити їх з позиції інформаційних прав і свобод людини.

Так, поправка І містить норму: «Конгрес не повинен видавати жодного закону… що обмежує свободу слова чи друку, чи право народу… звертатись до Уряду з петиціями про задоволення скарг» [1, поправка І].

Дамо юридичну оцінку наведеної поправки. Будь-хто з громадян США має право оскаржити в суді закон, виданий Конгресом, що вносить обмеження прав на свободу слова чи друку, право народу звертатись до Уряду з петиціями про задоволення скарг. Право на оскарження випливає із тлумачення ст. ІІІ, розділу 2 суті судової влади: «Судова влада поширюється на всі справи, які ґрунтуються на праві та справедливості, що виникають на основі цієї Конституції, законів Сполучених Штатів Америки та міжнародних договорів… » Таким чином, якщо закон, виданий Конгресом, обмежує гарантовані Конституцією перераховані права (хоча й у поправці), то цей закон суперечить Конституції, а тому вирішується судовою владою.

Згідно з поправкою ІУ [1] «право народу на охорону особи, житла, паперів та майна від необґрунтованих обшуків та арештів не повинно порушуватись; жоден ордер не повинен надаватись інакше як за наявності достатніх підстав, і він має бути підтверджений присягою чи урочистою заявою і містити детальний опис місця, яке має бути обшукане, осіб чи предметів, що підлягають арешту».

У цій поправці вбачаємо зв’язок з інформаційними правами з таких міркувань.

1. Одним із найбільш поширених шляхів порушення прав особи є несанкціоноване втручання в інформацію про особу, незаконне розголошення даних про особу, поширення неправдивої інформації про неї. Оскільки поправка IV гарантує охорону особи, то вона містить і інформаційну складову, тобто право народу на охорону особи від інформаційних посягань.
2. Народу Сполучених Штатів Америки гарантується охорона паперів, які є в особи нарівні з житлом та майном. Особисті папери особи містять певну інформацію, яка є її власністю. Будь-яке посягання на папери — це несанкціонований доступ до інформації, яка міститься в них, чи зазіхання на особисту власність.

В українській Конституції [2] перелічені в поправці IV права (включаючи інформаційне право) гарантують кілька норм, а саме:

1. Стаття 3, абзац 1: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю».
2. Стаття 29, абзац 1: «Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність».
3. Стаття 30, абзаци 1 і 2: «Кожному гарантується недоторканність житла.

Не допускається проникнення до житла чи іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду».

1. Стаття 31: «Кожному гарантується таємниця листування, телеграфної та іншої кореспонденції».
2. Стаття 32, абзац 2: «Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди».

Майже кожна з українських норм містить обмежувальну частину, де межі втручання визначаються судом (за наявності належного обґрунтування). Аналогічно в наведеній поправці обмеження визначає суд шляхом видачі ордеру. Крім того, щоб звести до мінімуму порушення права народу на охорону особи, житла, паперів та майна, Конституція США покладає ряд вимог на ордер. Серед них: детальний опис місця обшуку (конкретні межі); перелік осіб чи предметів, що підлягають арешту (тільки визначені — наголошено автором).

Хоча поправка IV прийнята майже 220 років тому, вона відображає одну зі статей Конвенції про захист прав людини і основних свобод (далі — Конвенція) [3], а саме — ст. 8, яка захищає інформаційні права людини: «1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції. 2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки та економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб».

Перша частина наведеної ст. 8 Конвенції гарантує ті ж інформаційні права особи, що й поправка IV.

Згідно з Конвенцією основним критерієм обмеження інформаційних прав і свобод є «необхідність у демократичному суспільстві». Досліджуючи обмеження інформаційних прав і свобод людини в конкретній державі, Європейський суд з прав людини цікавиться факторами, які забезпечують згаданий критерій: визнання в державі верховенства права; толерантність; існування плюралізму думок; відсутність свавільного втручання держави в обмеження прав і свобод; гармонію прав людини, громадських інтересів та принципу пропорційності [4, 236-237]; розумність, належність, сумлінність та достатність обмежень, здійснених державою [5, 432].

Американська поправка ІУ теж містить критерій обмеження інформаційних прав, хоча він звучить більш загально: «за наявності достатніх підстав». Для детального з’ясування юридичної суті згаданого критерію необхідно дослідити значне число прецедентів американських судів, в яких захищались перелічені в поправці ІУ права людини (це може бути окремою проблемою дослідження. — К. П.).

Враховуючи те, що світова спільнота вважає США однією з найбільш демократичних держав, а також критерій обмеження інформаційних прав Конвенції (і не тільки інформаційних), є усі підстави стверджувати: рівень демократії держави визначає межі обмеження інформаційних прав людини. Додатково: чим вищий рівень демократії в країні, тим менше обмежуються інформаційні права і свободи особи.

На основі зроблених висновків простежується тенденція: прагнення держав до демократії зумовлює звуження обмеження інформаційних прав і свобод її жителів.

У поправках У-УІ спостерігаються особливості судочинства Сполучених Штатів Америки. Розглянемо окремі з них з позицій захисту прав і свобод людини та проаналізуємо їх відображення в Основному Законі України.

Так, початкова частина поправки У гарантує: «Ніхто не повинен притягуватись до відповідальності за такий, що карається смертю чи іншим чином ганебний злочин інакше, як за поданням чи звинувачувальним висновком Великого журі…»

В українській Конституції ця частина знаходить відображення у двох абзацах ст. 29: «Кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

Ніхто не може бути заарештований або триматись під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом».

Порівняння частини поправки У та наведеної української норми визначають таку основну засаду судочинства, як законність та рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом [2, ст. 129].

Наступна частина поправки У стверджує: «…ніхто не повинен за один і той самий злочин двічі підлягати загрозі порушення тілесної недоторканності чи позбавлення життя… » Наведена поправка відображена у вітчизняній ст. 61: «Ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення». Відображені такі основні засади судочинства: законність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини.

Третя частина поправки У визначає: «…ніхто не повинен бути змушений у будь-якій кримінальній справі давати показання як свідок проти самого себе… »

Українська норма згадану частину визначає першим абзацом ст. 63: «Особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом».

Наведені норми спираються на такі засади судочинства як законність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Наступна частина поправки У проголошує: «…ніхто не може бути позбавлений життя, свободи чи власності без належної правової процедури… »

Наведена частина відображена в таких нормах Основного Закону України:

Стаття 27 (абзаци 1, 2): «Кожна людина має невід’ємне право на життя.

Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов’язок держави — захищати життя людини».

Стаття 22: «Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними».

Стаття 41: «Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності».

Стаття 62: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в загальному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду».

Процитована частина американської та наведені українські норми визначають такі основні засади судочинства: законність; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; підтримання державного звинувачення в суді прокурором.

Завершальна частина поправки V: «…приватна власність не повинна вилучатись для громадського користування без справедливого відшкодування».

Наведена частина поправки V відображена в абзаці 5 ст. 41 Конституції України: «Примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості… »

Основними засадами судочинства процитованої частини й української норми є законність та рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Поправка VI Конституції США в першій частині гарантує: «Під час будь-якого кримінального переслідування звинувачений має право на швидкий та публічний суд неуперед- жених присяжних того штату чи округу, раніше встановленого законом, де був вчинений злочин… »

Принцип швидкого суду американської поправки VI не відображений у Конституції України і, на нашу думку, є однією із причин довготривалих судових процесів.

Друга частина поправки VI забезпечує: «…звинувачений має право бути поінформований про сутність та підстави звинувачення, право на очну ставку із свідками, що свідчать проти нього, право на примусовий виклик свідків із свого боку та на допомогу адвоката для його захисту».

У нормах Конституції України більшість прав, про які йдеться в поправці VI, відображено четвертим абзацом ст. 29: «Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто чи користуватись правовою допомогою захисника», другим абзацом ст. 63: «Підозрюваний, обвинувачений чи підсудний має право на захист».

Наведена американська, як і дві українські норми, гарантують такі основи судочинства, як забезпечення обвинуваченому права на захист.

Як підсумок особливостей судового захисту прав людини, поправка IX утверджує: «Перелік у Конституції визначених прав не повинен тлумачитись як скасування чи звуження інших прав, що зберігаються за народом».

У Конституції України скасування конституційних прав неможливе, а їх звуження не допускається під час прийняття законів чи внесення змін до них [2, ст. 64]. Із порівняння наведених американської та української норм видно, що перша більшою мірою забезпечує судовий захист основних прав і свобод людини, адже допускає таке їх тлумачення судом, яке б не скасовувало інші та не звужувало їх зміст.

Хоча в Конституції США інформаційні права та свободи не виражені в явній формі, все ж ряд статей та поправок дають змогу ефективно їх захистити в суді. Порівняння конституційних норм США та України показали, що усі основні засади судочинства ст. 129 повністю відображені в американських поправках. Ряд особливостей Конституції США, про які йшлося вище, зовсім не відображені у вітчизняній і могли б її суттєво доповнити. На перспективу досліджень лишаємо з’ясування особливостей американського критерію обмеження інформаційних прав людини «за наявності достатніх умов».

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. The Constitution of the United States of America // The Declaration of Independence and the Constitution of the United States of America. — Lexington : Founding Fathers : Published by SoHo Books. — KY 07 August 2010. — 91 s.
2. Конституція України : Основний закон : із змінами, внесеними згідно із Законом № 2222-IV від 8 грудня 2004 р. — Х., 2009. — 48 с.
3. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод з поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу 11 з Протоколами 1, 4, 6, 7, 12, 13. — Страсбург : Секретаріат Європейського суду з прав людини, вересень 2003 р. — 35 с.
4. Международная защита прав человека : право, прецеденты, комментарии : науч.-практ. пособие. — К., 2010. — 480 с.
5. Шевчук С. Судовий захист прав людини : Практика Європейського Суду з прав людини у контексті західної правової традиції. — 2-ге вид., випр., доп. — К., 2007. — 848 с.