Вступ
Сьогодні Україна здійснює велику кількість реформ шляхом використання інформації, інформаційно-комунікаційних технологій і сучасних знань у політичній, економічній та соціальній сферах. Зазначені реформи вимагають одночасного реформування законодавства у відповідних сферах.

Сьогодні не можна недооцінювати роль держави як головного гаранта конституційного права на інформацію. Зазначене гарантування права на інформацію можливе лише в умовах демократичної правової держави, оскільки право на інформацію історично виникає з розвитком демократії, яке відроджене нею і може реально існувати та розвиватися тільки в демократичному суспільстві. Як правило, послаблення демократії завжди починається з обмежень права на інформацію, на свободу слова.

Процеси інформатизації в Україні поступово опосередковує процес передачі політичної інформації та обміну нею, структурує політичну діяльність, зумовлює процес демократизації суспільства [6, c. 723].

Метою нашої роботи є дослідження сучасного стану правового регулювання суспільних відносин в інформаційній сфері, обґрунтування необхідності вдосконалення системи відповідного правового регулювання та розробка практичних рекомендацій щодо реформування інформаційного законодавства.

Через наявні в нашому суспільстві економічні, політичні та соціальні проблеми, в державі склалася загрозлива ситуація із забезпеченням основних прав та свобод людини й громадянина на отримання повної, неупередженої інформації, необхідної для прийняття усвідомлених рішень.

Водночас, негативи чинником, який впливає на стан забезпечення права на інформацію, є низька правосвідомість і правова, інформаційно-правова культура громадян, посадових і службових осіб [2, с. 39].

Не менш важливою проблемою є недоліки в самому законодавстві: частина положень інформаційного законодавства є застарілою, недостатньо розроблені юридичні механізми реалізації і захисту права на інформацію, спостерігається термінологічна невпорядкованість, мають місце суперечності у регулюванні певних суспільних відносин різними законами, що призводить до неоднозначного тлумачення їх норм та створює труднощі для їх застосування.

Не є таємницею, що зараз існує багато труднощів у сфері доступу громадян до інформації органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Зазначеними органами іноді неправомірно застосовуються грифи обмеження доступу до інформації, фактично відмовляючи у наданні інформації, відносячи її до інформації з обмеженим режимом доступу.

Враховуючи наведене, з’являється потреба в розвитку нових напрямків державної політики в інформаційній сфері, зокрема, щодо реформування інформаційного законодавства, яке має відбуватися не хаотично, а з урахуванням вітчизняних особливостей та міжнародних стандартів.

Так, Закон України „Про інформацію” потребує внесення змін в частині чіткого визначення порядку встановлення режиму доступу до інформації, а також критеріїв визначення відомостей і даних, доступ до яких не може бути обмежено. Тільки таким чином можна припинити практику незаконного приховування інформації.

Крім того, Основними засадами розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007 – 2015 роки, затвердженими Законом України від 9 січня 2007 року № 537–V, передбачено підготовку та прийняти Інформаційного кодексу України, включивши до нього розділи, зокрема про засади електронної торгівлі, правову охорону прав на зміст комп’ютерних програм, удосконалення захисту прав інтелектуальної власності, в тому числі авторського права при розміщенні та використанні творів у мережі Інтернет, про охорону баз даних, дистанційне навчання, телемедицину, надання органами державної влади та органами місцевого самоврядування юридичним та фізичним особам інформаційних послуг з використанням мережі Інтернет, комерційну таємницю тощо [6, c. 724].

Зазначена справа відповідальна й довготривала, оскільки Інформаційний кодекс України безумовно стане предметом неупередженого аналізу й критики.

Одночасно, як показує життя та стверджують провідні міжнародні експерти у галузі інформаційних технологій, ХХІ століття – це століття інтелектуальної власності та інформаційних технологій.

У зв’язку з цим, дуже актуальною є розробка та впровадження нових законодавчих актів, спрямованих на врегулювання статусу суб’єктів інформаційних відносин в мережі Інтернет.

Варто зауважити, що при визначенні основних напрямів державної інформаційної політики слід ураховувати сучасні умови суспільного розвитку, а саме: формування інформаційного суспільства, яке уможливлює поширення процесів глобалізації, усуває комунікаційні бар’єри на різних рівнях — міждержавному і на рівні окремих громадян. З огляду на це, серед головних напрямів здійснення сучасної державної інформаційної політики Г.Г. Почепцов виокремлює такі: забезпечення свободи слова; сприяння вільному доступу до суспільно значущої інформації; збереження суспільної моралі, захист честі й гідності особистості; сприяння конкуренції у сфері засобів масової інформації; залучення інвестицій у розвиток ІКТ та їх пільгове оподаткування; сприяння відкритості та прозорості органів державної влади й місцевого самоврядування; захист самобутності української культури й мови; переведення культурної спадщини держави в цифровий формат; захист інтересів найбільш уразливих категорій громадян в інформаційній сфері; боротьба з неналежним використанням сучасних інформаційних технологій; гарантування інформаційної безпеки; захист персональних даних; охорона недоторканності приватного життя; формування позитивного іміджу України та її державних органів у світі [7, c. 53].

За роки незалежності в Україні зроблені суттєві кроки на шляху до розвитку інформаційної сфери як особливої системи суспільних відносин, які виникають у всіх галузях життя й діяльності суспільства та держави в результаті одержання, використання, поширення й зберігання інформації. Насамперед хотілося б наголосити на законодавчому закріпленні права особи на інформацію та на вільне її поширення в середині країни і за її межі, а також на трансформації моделі взаємовідносин між органами державної влади та засобами масової інформації, на створенні національних систем і мереж інформації тощо.

Сьогодні в державі відбувається стабільний розвиток і структуризація сегментів вітчизняного інформаційного ринку як системи економічних, організаційних і правових відносин щодо створення, продажу й купівлі інформаційних ресурсів, технологій, продукції та послуг [4, c. 76].

Враховуючи наведене, реформування інформаційного законодавства, на думку автора, має відбуватись поетапно: спочатку – прийняття нової редакції базового Закону України “Про інформацію” та внесення змін до законів у цій галузі; і лише потім – систематизація інформаційного законодавства шляхом кодифікації. Тобто, прийняття Інформаційного кодексу України, який об’єднав би всі інститути цієї галузі права.

Одночасно, необхідно створювати умови для залучення та використання можливостей фінансових програм, які пропонують Європейський Союз, Організація з безпеки й співробітництва в Європі, Організація Об’єднаних Націй та інші міжнародні організації для підтримання проектів інформаційного суспільства та розвитку регуляторних інституцій [8, c. 535].

Висновки

Необхідно підкреслити, що з метою адаптації українського законодавства в інформаційній сфері та нормативно-технічної бази до вимог ЄС необхідно виконати комплекс робіт, серед яких основними є:

– розроблення та прийняття низки необхідних для електронного цифрового підпису стандартів і регламентів, внесення змін до існуючих законодавчих і нормативно-правових актів (закони України «Про електронний цифровий підпис», «Про захист прав споживачів» тощо;

– прийняття нових законодавчих і нормативно-правових актів, насамперед законів України «Про електронну торгівлю»;

– напрацювання процедур вирішення спорів за участю електронного документа та прийняття доказів в електронній формі, процедур експертизи електронних документів, аналогічних експертизі паперових документів.

Вбачається необхідним також проведення низки правових заходів з гармонізації інформаційного законодавства України та ЄС, та врахувати ряд політико-правових, економічних, організаційних та матеріально-технічних складників, а саме:

– гарантувати реалізацію конституційних прав людини на свободу вираження своїх поглядів і переконань як основоположного елементу демократичного суспільства;

– забезпечити захист прав кожного на одержання, використання, зберігання інформації з будь-якого джерела, не забороненого законодавством, і на поширення її в Україні та за кордоном;

– забезпечити пріоритетний розвиток національних інформаційних ресурсів;

– сприяти побудові в Україні розвинутого інформаційного суспільства як органічного сегмента глобального інформаційного співтовариства та інфраструктури, впровадженню новітніх інформаційно-комунікаційних технологій, захисту національних культурних цінностей;

– утвердити інформаційний суверенітет України.
Список використаної літератури

1. Арістова І.В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти / За заг. ред. д-ра юрид. наук, проф. О.М. Бандурки: Монографія. — Харків: Вид-во Ун-ту внутр. справ, 2000. — 368 с.
2. Башук А.І. Інформаційна політика: навчальний посібник / А.І. Башук ; КНУТШ, Ін-т журналістики. –К.: ІЖ КНУТШ, 2007. – Ч.1. – 92 с.
3. Дубов Д. В. Інформаційне суспільство в Україні: глобальні виклики та національні можливості: аналіт. доп. / Д. В. Дубов, О. А. Ожеван, С. Л. Гнатюк. – К. : НІСД, 2010. – 64 с.
4. Інформаційна політика України: Європейський контекст: Монографія / Л.В. Губерський, Є.Є. Камінський, Є.А. Макаренко та ін. – К.: Либідь, 2007. – 360 с.
5. Інформаційне законодавство України: Науково-практичний коментар/ За ред. Ю.С. Шемшученка, І.С. Чижа. – К., 2006. – 232 с.
6. Панова І. В. Організаційно-правові засади гармонізації законодавства України та ЄС в інформаційній сфері / І. В. Панова // Форум права. – 2012. – № 1. – С. 723–727
7. Почепцов, Г. Інформаційна політика [Текст]: навч. посібник / Г. Г. Почепцов, С. А. Чукут. — К. : Знання, 2006. — 664 с.
8. Стратегії розвитку України: теорія і практика / за ред. О. С. Власюка. – К. : НІСД, 2002. – 864 с.
9. Штромайєр Г. Політика і мас-медіа / Герд Штромайєр; [пер. з нім. А. Орган]. — К.: Вид. дім “Києво-Могилянська академія”, 2008. — 303 с.