ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Сучасний етап розвитку світової цивілізації визначається як перехід від індустріального суспільства до інформаційного, появу якого пов`язують з інформаційною революцією, розвитком інформаційних технологій, що радикально змінюють суспільне життя. Цей перехід відбувається нерівномірно, що обумовлюється як національною специфікою, так і станом розвитку світового співтовариства. Поняття “інформаційне суспільство” сьогодні використовують для визначення суспільства, у якому економіка, політика та культура залежать від створення, збереження і доступності інформації у національному і світовому масштабах.

Існують різноманітні підходи до становлення і розвитку інформаційного суспільства, навіть у розвинених країнах світу. Теоретичне обґрунтування розвитку інформаційного устрою значно відстає від практичних потреб, що розвиваються досить швидкими темпами. Важливо дослідити досвід становлення інформаційного суспільства в розвинених країнах світу для того, щоб Україна не залишилась осторонь цього процесу і, беручи за орієнтир європейські стандарти, могла вибудувати стратегію власного розвитку, рухатись у напрямку європейської інтеграції.

Практичним зрізом визначення актуальності теми є процеси становлення інформаційного суспільства як у світовому масштабі, так і на локальному рівні. Більшість країн світу проголосили орієнтиром побудову інформаційного суспільства.

Мета дослідження полягає у виявленні існуючих теорій інформаційного суспільства, національних моделей його побудови, а також у визначенні шляхів прискореного переходу України до нового етапу її розвитку.

Мета роботи конкретизується в наступних дослідницьких завданнях:

– окреслити ґенезу наукових поглядів на поняття інформаційного суспільства ;

— розглянути поняття та основні риси інформаційного суспільства;

— дослідити особливості формування інформаційного суспільства Сполучених Штатів Америки;

— охарактеризувати особливості формування інформаційного суспільства сучасних країн Європи;

— визначити основні критерії азійської моделі інформаційного суспільства;

— дослідити місце та перспективи України у глобальному інформаційному суспільстві;

— виявити шляхи оптимізації розвитку інформаційного суспільства в Україні.

Об`єктом дослідження є інформаційне суспільство як принципово новий тип життєдіяльності сучасної цивілізації.

Предмет дослідження — суспільно-політичні та науково-технічні чинники, на тлі яких відбувається розвиток і формування інформаційного суспільства у країнах Євросоюзу. 

РОЗДІЛ І. ІСТОРИЧНІ ТА ТЕОРЕТИЧНІ ПІДХОДИ У ФОРМУВАННІ СУСПІЛЬСТВА ПОНЯТТЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА

1.1. Ґенеза наукових поглядів на поняття інформаційного суспільства

У літературі термін «інформаційне суспільство» з’явився в 60-х рр. XX ст. Проте деякі дослідники [2] вважають, що цей термін виник в Японії, і приписується професору Токійського технологічного інституту Ю. Хаяши. Приблизно в той же час у США поняття було вжите вченим-економістом Ф. Махлупом [8, 9]. Згідно з іншою версією, зазначений термін ввели в науковий обіг одночасно американські і японські науковці Ф. Махлуп і Т. Умеасо, які досліджували динаміку розвитку наукоємних виробництв [5] на початку 60-х рр. XX ст.

У свою чергу А. М. Новицький [10] вважає, що перехід від постіндустріального суспільства до інформаційного характеризується такими основними ознаками, як:

1. переосмислення розуміння категорії «інформація»;
2. значний розвиток телекомунікаційних і інформаційних систем в усіх сферах суспільного життя;
3. розповсюдження мережі Інтернет та забезпечення загального доступу до цієї мережі;
4. різноаспектне визначення наукових підходів щодо вирішення проблем теоретичного обґрунтування суспільних змін при здійсненні досліджень у різних галузях науки;
5. зміни, пов’язані із зайнятістю населення, формування, становлення і розвиток новітніх суспільних відносин, створення нових суспільних конфігурацій, суспільних груп, суспільних відносин;
6. створення нових мережних субкультур, притаманних віртуальним відносинам;
7. можливість планування, аналізу, а також наукове прогнозування розвитку суспільних відносин, де основною цінністю є знання, інформація;
8. сукупність і різноаспектність пізнавальних процесів, що зумовлюються науковими дослідженнями в різних галузях науки; вивчення проблем природи пізнання нових можливостей, притаманних цьому суспільству, співвідношення інформації та знання із реальністю, дослідження загальних передумов пізнання інформаційного суспільства, виявлення умов його достовірності та істинності;
9. безпосередня участь органів влади у запровадженні, розробці нових інформаційно-телекомунікаційних систем;
10. виникнення, формування та розвиток специфічних інститутів, притаманних даним суспільним відносинам, що характеризує нові особливі інформаційні процеси.

Зараз існує багато точок зору із приводу того, що ж таке інформаційне суспільство. Так, соціальна філософія його трактує як «суспільство нового типу, що формується в результаті нової соціальної революції, породженої вибуховим розвитком і конвергенцією інформаційних і комунікаційних технологій» [5, с. 22]. Інформаційне суспільство як новий етап в історії людства розглядали І. Арістова, В. О. Данильян, В. О. Ільганаєва, В. А. Ліпкан та ін. Так, на думку В. О. Ільганаєвої, інформаційне суспільство — це «нова історична фаза розвитку цивілізації, життя та діяльність котрої перш за все пов’язані зі створенням, переробленням та використанням інформації» [19, с. 122], а В. О. Данильян розглядає це явище як «якісно новий етап соціотехнологічної еволюції суспільства, що формується в результаті довгострокового соціально-економічного розвитку, який передбачає збільшення ролі інформації і знань, а також формування та споживання інформаційних ресурсів у всіх сферах життєдіяльності суспільства за допомогою розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, що існують у глобальних масштабах» [5, с. 22]. Натомість І. Арістова трактує наступним чином: «суспільство нового типу, що формується внаслідок глобальної соціальної революції та породжується вибуховим розвитком і конвергенцією інформаційних і комунікаційних технологій» [1, с. 56], а В. А. Ліпкан — як «суспільство нового типу, що формується внаслідок глобальної соціальної революції та породжує вибуховим розвитком і конвергенцією інформаційних і комунікаційних технологій» [8, с. 252]. Науковець у своїй монографії розглядав поняття «інформаційне суспільство» як синонім суспільства знань, тобто «суспільство, в якому головною умовою добробуту кожної людини і кожної держави стає знання, здобуте завдяки безперешкодному доступу до інформації та вмінню працювати з нею» [8, с. 253].

Інформаційне суспільство як суспільство, в якому кожна людина може накопичувати, розповсюджувати та отримувати інформацію, розглядали В. М. Бебик [2], В. С. Цимбалюк [12, с. 69; 20] та ін. Дуже цікаві визначення цього терміна дають М. С. Вершинін [3] («суспільство безперервної загальної освіти») та В. М. Бебик [2] («сучасне суспільство з високим рівнем розвитку інформаційної культури (створення, переробки та використання інформації)»). У свою чергу О. В. Пархоменко категорично не згоден ні з поняттям «інформаційне суспільство», ні з поняттям «суспільство знань», оскільки вважає, що найбільш точним визначенням є «інформаційно-знаннєве суспільство» [14].

На наш погляд, інформаційне суспільство — це якісно новий етап розвитку людства, в якому будь-яка людина за допомогою інформаційно-комунікаційних технологій може отримувати, переробляти, розповсюджувати інформацію, а держава забезпечує високий рівень інформатизації всіх галузей.

Нині існує багато ознак інформаційного суспільства, але усі їх можна роз-поділити на три основні групи. Перша — це вільний доступ будь-якої людини до будь-якої інформації, друга — це високий рівень розвитку інформаційно- комунікаційних технологій, третя група — це наявність розвиненої інформаційної інфраструктури суспільства. Тільки за таких умов суспільство можна вважати інформаційним. Проте деякі вчені мають іншу точку зору. Наприклад, В. М. Бебик вважає, що однією з важливіших характеристик інформаційного суспільства є наявність великої частки працездатного населення, що працює в інформаційному секторі економіки, а О. В. Соснін [18, с. 14] характеризує його як знищення біологічної і соціальної ритмічності. Інший науковець, А. І. Ракітов [16, с. 33-34], розглядає його як радикальні зміни соціальних структур, наслідком яких стає розширення сфери інформаційної діяльності і послуг. На думку І. В. Арістової, ознакою інформаційного суспільства є відсутність часових, просторових та політичних меж та відкриття кожному суспільству нових можливостей для самоідентифікації [1,с. 56].

Доречно зауважити, що головними складовими інформаційного суспільства визначають людину, інформацію, інформаційні ресурси та інформаційно- комунікаційні технології. Так, О. П. Дзьобань у своїй монографії «Інформаційна безпека у проблемному полі соціокультурної реальності» наголошує, що «основу соціальної динаміки в інформаційному суспільстві складуть не традиційні матеріальні, а інформаційні, інтелектуальні ресурси — знання, наука, організаційні чинники, інтелектуальні здібності людей, їх ініціатива, творчість» [7, с. 29], а І. Марущак [9, с. 53] визначає зовсім інші складові — інформаційна економіка, індустрія інформаційних послуг, сучасні інтелектуальні інформаційні технології та технології зв’язку, значний потенціал в науці, матеріально- технічне забезпечення різноманітних послуг.

У зв’язку з цим у більшості країн світу, у тому числі і в Україні, були прийняті документи, які регламентують розвиток інформаційного суспільства. Так, у 2003 р. в Женеві і в 2005 р. в Тунісі проведено Всесвітній саміт з питань інформаційного суспільства — дві конференції з питань інформації, комунікацій та інформаційного суспільства в широкому сенсі. Спонсорувала заходи ООН. Одна з головних цілей саміту — поширення доступу до Інтернету в країнах, що розвиваються, подолання так званої глобальної цифрової нерівності, яка

існує між багатими і бідними країнами. У результаті були прийняті такі документи, як Женевська декларація принципів, Женевський план дій, Туніське зобов’язання та Туніська програма інформаційного суспільства. У цих документах мова йде про:

1. ключові стратегії розвитку інформаційного суспільства та принципи його побудови;
2. роль держави та ЗМІ в побудові інформаційного суспільства;
3. етичні принципи.

Також в Женевській конвенції (пункт 32) зазначено, що активна роль в формуванні інформаційного суспільства належить саме бібліотекам. Це пов’язано з тим, що в сучасних бібліотеках створюються власні інформаційні та електроні ресурси, впроваджуються нові інформаційно-комунікаційні технології, забезпечується інтелектуальна свобода читача, з метою популяризації книжок існує співпраця з професійними, громадянськими організаціями та ЗМІ та ін.

22 липня 2000 року в Японії був прийнятий ще один важливий документ — Окінавська хартія глобального інформаційного суспільства [10], в якій розглядається розвиток інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) як один із важливих компонентів інформаційного суспільства. Однак в жодному з цих документів немає визначення поняття «інформаційне суспільство». 13 квітня 2005 р. в Страсбурзі державами-членами Ради Європи прийнята Декларація про права людини в інформаційному суспільстві, де йдеться про вплив ІКТ на розвиток громадянського суспільства та відповідно з цим перераховуються такі права людини, як:

1. право на самовираження, інформацію та комунікації;
2. право на повагу до особистого життя та до таємниці листування;
3. право на освіту та важливість забезпечення доступу до нових інформаційних технологій та їх загального використання;
4. заборона на рабство, примусову працю та торгівлю людьми;
5. право на справедливе судове рішення та заборона на позасудове переслідування;
6. захист власності;
7. право на вільні вибори;
8. свобода зборів [6].

1.2. Поняття та основні риси інформаційного суспільства

Наприкінці ХХ ст. Комісія Європейських співтовариств визначила стан цивілізації одночасно як інформаційне суспільство і як суспільство знань, в якому знання отримуються завдяки безперешкодному доступу до інформації та вмінню працювати з нею і є джерелом зростання добробуту. Тобто, знання є похідними від вміння використовувати інформацію. Тому важливе значення набуває здатність орієнтуватися в потоці інформації, критичний розум, когнітивні здібності. Освіта стає домінуючою цінністю суспільства. Висновки Комісії Європейських співтовариств стали узагальненням реальної ситуації в соціально-економічному житті і наслідком того, що вже починаючи з середини ХХ ст. вчені передбачали таку тенденцію у розвитку суспільства.

В другій половині ХХ ст. виникла і сформувалась теорія інформаційного суспільства. Існують три логічно-структурні погляди відносно співвідношення понять «постіндустріальне суспільство», «інформаційне суспільство»:

—      постіндустріальне суспільство — це інформаційне суспільство;

—      інформаційне суспільство — це стадія постіндустріального суспільства;

—      інформаційне суспільство приходить на зміну постіндустріальному суспільству.

При всьому різноманітті та дискусійності поглядів на технологічні, економічні, соціальні процеси, що супроводжують інформатизацію суспільства, беззаперечно виділяються наступні ознаки інформаційного суспільства:

—      рівень розвитку інформаційно-комунікаційних технологій та інформаційної інфраструктури дозволяє забезпечити широкий доступ до інформації;

—      продукуються значні обсяги інформації;

—      інформація включається в систему факторів виробництва.

На початку ХХІ століття точка зору, відносно ідентифікації сучасного суспільства, як інформаційного стала розповсюдженою, а інформаційно- комунікаційні технології кардинально змінили спосіб виробництва та якість життя і стали фундаментом сучасного технологічного устрою. Наявність феномену глобального використання інформаційно-комунікаційних технологій призвело до того, що найважливішою компетенцією стало уміння ефективно розпоряджатися інформацією.

Завдяки виникненню нових технічних засобів та нових технологій інформаційне суспільство характеризується низкою ознак:

1) повсюдне впровадження науко- і інформаційномістких технологій;

2) бурхливе зростання індустрії знань, у яку переміщується все більше і більше людей і ресурсів;

3) зростання ролі інформаційно-комунікаційної інфраструктури в системі суспільного виробництва;

4) зміна мотивацій людини від суто матеріальних цінностей і власності до можливостей самовираження та саморозвитку, задоволення роботою і життям;

5) використання інформації не лише для створення матеріальних і культурних благ, а й значною мірою для того, щоб формувати у громадян певні економічні, соціальні і політичну позиції;

6) формується новий тип споживача інформації. Змінюються пріоритети потреб особистості. Особистість будує характер своєї поведінки на ґрунті широкої інформації, умінні вибрати необхідну інформацію.

Необхідність широкого використання потенціалу інформаційно- комунікаційних технологій для забезпечення суспільного розвитку, комфортності ведення бізнесу і підвищення якості життя є основним змістом програм розвитку інформаційного суспільства, прийнятих урядами країн, міжнародними організаціями, регіональними та муніципальними органами самоврядування. 

РОЗДІЛ II. МОДЕЛІ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬСТВА У СУЧАСНОМУ СВІТІ

2.1. Особливості формування інформаційного суспільства Сполучених Штатів Америки

Сьогодні приблизно тільки 11% населення світу мали змогу користуватись Інтернетом, із них 90% живуть у промислово розвинутих країнах Європи (30%) і Північної Америки (30%), а також в Азіатсько-тихоокеанському регіоні (30%). Виходить, що поняття «світове павутиння», «світова мережа» дещо перебільшене, оскільки на частку 82% населення світу при-падає лише 10% підключень [4, с. 7]. Все це свідчить про не найкращі можливості для роз-витку людського потенціалу в багатьох країнах світу, а саме він є головним ресурсом сучасного розвитку суспільства.

США значно випереджають провідні промислово розвинені країни по такому показнику, як кількість комп’ютерів на душу населення. У першу десятку країн світу по цьому показнику, крім США, входять Австралія, Канада, Норвегія, Данія, Фінляндія, Великобританія, Швеція, Нова Зеландія й Швейцарія.

Крім того, США займають 1-і місце в світі по встановленій сумарній потужності комп’ютерів і по комп’ютерній потужності розраховуючи на душу населення. Індустрія інформації в США входить у першу десятку пріоритетних галузей економіки, поступаючись лише аерокосмічній, радіоелектронній та фармацевтичній. На розвиток інформатизації в США витрачається близько 2% річних витрат федерального бюджету. США контролюють більше 65% світового ринку комп’ютерів, 63% ринку програмного забезпечення Західної Європи, 54% аналогічного ринку Японії. З десяти найбільших у світі фірм — виробників програмного забезпечення шість — американські. Американським компаніям й університетам належить більша частина світових патентів в області інформаційних технологій. У найближчі роки США залишаться найбільшим у світі ринком програмного забезпечення.

У середині 90-х років США були зосереджені 426 з 816 світових інформаційних банків даних по науково-технічних дисциплінах й 716 з 1035 наявних у світі баз даних по економічних дисциплінах. США дозволяють собі “поступатися позиціями” у будь-якій сфері діяльності (допускати на свій ринок товари з Японії тощо), але не у виробництві знань. США мають максимум кваліфікованого населення — населення, здатного пристосовуватися до нових технологій (здійснювати рецепцію, трансферт технологій) за рахунок рівня освіти.

Американо-англійська модель визначається загальною концепцією соціально-економічного розвитку, яка передбачає превалювання приватного сектору над функціями держави в усіх напрямах розвитку суспільства. Американський вплив у галузі комунікаційних технологій та інформаційної сфери відчутний у глобальних процесах, міжнародній політиці, світовій економіці [9, с. 12].

Ця модель передбачає інтенсивний розвиток електронних комунікацій для встановлення соціальних, політичних, культурних зв’язків у суспільстві. Проблема розвитку універсальних послуг має важливе значення у програмах суспільства знань США та Великої Британії, вона вирішується за допомогою поліпшення якості інформаційних послуг, соціальної орієнтації держави.

Досліджуючи місце і роль США у світовому інформаційному процесі, американські вчені (М. Кастельс, В. Дайзард) вважають, що її роль у ньому — це експорт суспільства знань. При цьому вони намагаються довести, що США не мають імперських устремлінь і сповідують гуманістичні цілі.

Специфічною рисою американо-англійської моделі суспільства знань є вплив чинного законодавства на розвиток перспективних галузей економіки, права інтелектуальної власності, соціального захисту населення.

Європейська модель суспільства знань відрізняється стратегією європейської інтеграції, поняттям «об’єднаної Європи», пошуками рівноваги між контролем держави і стихією ринку, динамічним поєднанням державних інтересів і прагнень приватного та корпоративного бізнесу із врахуванням того, що роль кожного з них може змінюватися у часі. Характерними рисами європейської моделі є варіативність і політична спрямованість програм побудови інформацій-ного суспільства для різних країн, зумовлених новою європейською геополітикою, становленням інформаційної (інтелектуальної) економіки, різними можливостями постіндустріального розвитку. У рамках європейської моделі українські дослідники виділяють західноєвропейську, скандинавську, центрально-європейську, східно-європейську стратегії [3, с. 213].

Можна констатувати, що сучасні суспільні трансформації у передових країнах світу відбуваються у напрямі інформаційного суспільства.

Функції держави зводяться до мінімуму, а діяльність приватних осіб — до максимуму. Передвиборна ініціатива 1993 року Клінтона, заснована на ідеї будівництва інформаційних супермагістралей, створенні національної та глобальної інформаційної інфраструктури з метою посилення економічного розвитку країни лежить сьогодні в основі всіх національних програм побудови суспільства знань.

Ідеологічно програми розвитку суспільства знань азіатських країн базуються на запереченні західних норм, на утвердженні власних ціннісних орієнтацій і прагненні розробити новий підхід до індустріалізації і соціального розвитку. В основі програм — співробітництво держави і ринку і спроба встановити зв’язок між культурними цінностями, властивими конфуціанству, такими як креативність, ощадливість, відданість, довіра, взаємодопомога [3, с. 218].

Європейський Союз будує інформаційне суспільство разом з іншими державами, які прагнуть вступити до нього. Свідченням цього є Програма “Електронна Європа Плюс”, в якій визначені основні цілі та зусилля країн-кандидатів у члени Європейського Союзу. За допомогою цієї програми будуть узгоджені зусилля і дії країн-членів щодо вимог Європейського Союзу. Першочергові заходи даної програми передбачають насамперед формування відповідних засад для становлення інформаційного суспільства. Отже, розглянувши основні напрями формування інформаційного суспільства Європейським Союзом, доходимо до висновку, що ефективність цього процесу прямо залежить від зацікавленості політичної еліти цієї спільноти, від спільних зусиль держав-членів, відповідної цілеспрямованої державної політики, розробки і реалізації спеціальних програм. Досвід Європейського Союзу переконує також у тому, що не менш важливим є створення системи мотивації залучення громадян до використання сучасних інформаційних і комунікаційних технологій, надання найбільш важливих електронних послуг для громадян і підприємців.

2.2. Особливості формування інформаційного суспільства сучасних країн Європи

На початку XXI ст. у розвинутих євросоціумах під безпосереднім впливом нового інформаційного поля почалися структурні зміни, що заторкують основи розвитку цілих народів. Владний політично-культурний простір європейських країн почав оперативно відстежувати ситуацію. Зокрема, 20 листопада 2007 року в місті Сандомєжі Інститут розвитку інформаційного суспільства організував конференцію “ Електронна установа — майбутнє адміністрації”. Провідна думка конференції — “виклики, які постали перед органами державної адміністрації…” [10]. У наступному документі (5 жовтня 2008 р.) читаємо: “Динамічний розвиток нових технологій на небаченому досі рівні, зростання значення Інтернету й телекомунікацій у щоденному житті призводять до того, що на наших очах народжується нова дійсність. Те, що декаду тому було декларацією або прогнозом, сьогодні — елемент життя кожного з нас. Ідея інформаційного суспільства є однією з форм концептуалізації дійсності. Вона утворилася внаслідок послідовності відчуття з нашого боку комунікаційної революції” [11]. Зазначимо, що в цьому документі владна еліта набуває іншої змістової якості — її окреслено як “інтелігентний суспільний сектор”, що надає “інтелігентні суспільні послуги” [11]. Практично формується новий тип політичної культури низової ланки, який із нормативно- примусового перетворюється на інтелігентно-зрозумілого, а його владні вказівки люди сприймають як власні потреби. Складається ситуація, коли внутрішнє екзистенційне “Я” реалізується у зовнішньому.

Закономірно, що в грудні 2008 року уряд Республіки Польща ухвалив “Стратегію розвитку інформаційного суспільства в Польщі до 2013 року”, як зазначено в преамбулі, “задля швидкого і зрівноваженого суспільного росту, ефектом якого є покращання умов життя громадян”. Ухвалена стратегія враховує пріоритети європейської політики у сфері інформаційного суспільства, які випливають з передумов Лісабонської стратегії та ініціатив “eEurope — інформаційне суспільство для всіх” і її продовження — “u2010 — європейське інформаційне суспільство для росту і працевлаштування” [12]. Підготовлена Стратегія розвитку пов’язана з трьома ключовими документами, які окреслюють стратегічні напрями розвитку Польщі, а саме: “Стратегією розвитку країни 2009-2015”, “Національними стратегічними межами відношення 2007-2013”, “Стратегічним планом управління”.

Така увага й оперативність пов’язані з тим, що інформаційні й комунікаційні технології впродовж останніх п’яти років відповідають за приблизно одну четверту зростання ВВП та за 40 відсотків підвищення продуктивності праці у Європейському Союзі. Соціально-філософський зміст періоду, який нині пере-живає європейське співтовариство і який пов’язаний з бурхливим зростанням ролі інформації та послуг, що їх надають електронним шляхом, а отже — використанням інформаційних і комунікаційних технологій в економіці, державній адміністрації (урядовій адміністрації й органах самоуправління), а також у що-денному житті громадян, можна охарактеризувати як новий тренд цивілізаційної трансформації — трансформації в напрямі інформаційного суспільства. У соціально-філософському вимірі означена стратегія на владному рівні поєднує внутрішнє і зовнішнє в житті індивідів, усуває протиріччя між “Я” в собі і “Я” для інших. Це випливає з того, що основою для розуміння інформаційного суспільства в Польщі у 2013 році має стати: “Активне суспільство, яке досягає високої якості життя в особистій і суспільній перспективі” [12]. Місія цього процесу — “надати можливість суспільству спільно й ефективно використовувати знання та інформацію для гармонійного розвитку в суспільному, економічному й особистісному вимірах” [12]. Особистісний вимір у владних документах польського уряду з 2007 року є визначальним.

На межі 2004 і 2005 років Chief Performance Officer (СРО, Офіс інтеграції співробітників з корпоративними цілями) розпочав дослідження діяльності суспільних інституцій у Сполучених Штатах Америки, Європейському Союзі та Польщі у сфері підтримки процесів розвитку інформаційного суспільства. Науковці вивчали насамперед вплив інформаційного суспільства, яке формувалося, на демократичні процеси в широкому розумінні та активізацію участі громадян у політичних процесах. Така увага пов’язана з появою у США, Європі та окремих країнах світової спільноти декількох різних підходів до означеної проблеми. Зокрема, у США переважає технологічно-аплікаційний підхід, який акцентує на системно-економічних питаннях і творенні нормативних актів, не-обхідних для дальшого розвитку інформаційного суспільства. Складові цього творення — прозорість у системі діяльності влади, обізнаність індивідів зі своїми обов’язками, правами і способами їх реалізації, вплив думки громадського корпусу, безкоштовний доступ до опрацьованої й першоджерельної публічної інформації, використання інформації для формування громадської думки, поширення освітніх знань тощо.

Формально для Євросоюзу створення умов побудови інформаційного суспільства у Європі має пріоритетне значення. Однак аналіз нормативних доку-ментів країн Євросоюзу (зокрема й висновки СРО) переконує, що тут не все так, як здається на перший погляд. Насамперед, дії у сфері доступу до публічної інформації, щодо вирішальних процесів і прозорості роботи євросоюзних органів, дії в політиці, ставлення владних структур до органів громадського корпусу. На практиці є прагнення великих країн — членів Євросоюзу використати інформаційне суспільство як інструмент, що зміцнює статус держави-покровительки. Наприклад, плани Лісабонської стратегії виявилися надто складними для реалізації до 2010 року. Результативним і очевидним було блокування Патентною директивою від 2005 року усієї союзної ідеї стратегії побудови інформаційного суспільства.

Отже, побудова інформаційного суспільства у Європейському Союзі та роз-виток інтерактивних публічних сфер ускладнені, зокрема, специфікою ухвалення рішення органами Європейського Союзу, розбіжностями національних інтересів, а також різним розумінням ваги інформаційного суспільства в окремих країнах, що входять до Євросоюзу. Оскільки зміст поняття “побудова інформаційного суспільства” може охоплювати такі питання, як інформативна інфраструктура, цифрова освіта тощо, то воно не передбачає громадської активності європейців, яка залежить від державних програм — від місцевого до урядового рівнів, а також досягнення консенсусу в цій справі на євросоюзному рівні.

Філософія європейської розбудови інформаційного суспільства суттєво відрізняється від американської моделі і полягає нині радше суто в розбудові інформаційних суспільств в окремих країнах Європростору, що, окрім спільних рис, мають свої суттєві особливості. Дослідники інформаційного суспільства з країн Євросоюзу зазначають, що запізнення дій зі створення сприятливих умов розвитку інформаційного суспільства гальмує весь економічний розвиток Європейського Союзу. Зокрема, у доповіді пан’європейської економічної організації Eurochambres, опублікованої на сторінках Financial Times у березні 2005 року, зазначено, що на наукові дослідження і технічний прогрес весь Європейський Союз надав (2005 р.) таку суму, яку США виділили ще 1979 р. За оцінками цієї організації, Європейський Союз досягне американської продуктивності праці на одного зайнятого у виробництві лише 2056 року (за умови, що зростання продуктивності праці в країнах Євросоюзу перевищуватиме зростання продуктивності праці у США на 0,5 відсотка щороку). У витратах на наукові дослідження і технічний прогрес члени Євросоюзу зможуть зрівнятися із США тільки у 2123 році.

Наведені міркування стосуються зовнішнього, структурного аспекту проблеми. Сутнісний зміст інформаційних процесів, притаманний Євроспільноті, досить складний, остаточно не вивчений і малопрогнозований. На більшості європейських наукових форумів домінує думка про універсальність західної цивілізації. Ці ідеї знаходимо і в колективній монографії “Інформаційне суспільство”, виданій 2007 року за редакцією професорів Казімєри Вудза і Тадеуша Вєчоркі [3]. Наприкінці XX ст. С. Гантінґтон зазначав, що “як інші суспільства наслідуватимуть схожі моделі… західна культура стане універсальною культурою світу” [5, с. 83]. Глобалізаційні процеси, що охопили людство сьогодні тільки на рівні відносин, обігу грошей і товарів, підтверджують сказане. Істотна риса сучасної владної культури — те, що щоденні суспільні реляції трансформуються завдяки новим носіям інформації. Комунікація, основана на електронних пристроях, зумовлює послаблення зв’язку між символом (знаком) і його матеріальним носієм. Порушено зв’язок передачі досвіду від “Я” до “Вони”. Наслідки, що випливають із значущого досі матеріального характеру світу, відіграють дедалі меншу роль у щоденному житті, нівелюються усталені тисячоліттями форми співжиття людини і природи. Модифікації зазнає значення таких понять, як “життя”, “смерть”, “право інших на життя” (людство стало свідком щоденних масових розстрілів людей у громадських місцях з боку цілком законослухняних громадян). Відбувається трансформація аксіологічних регулятивів. Сьогодні бути релігійним уже не означає брати участь у богослужіннях. Достатньо послухати телеєвангелістів або “надіслати грошові пожертвування” [6, с. 38-39]. Водночас чимало науковців дотримується погляду, що “нові системи — інформаційні містять надію на краще життя і спрямовують його до більш егалітарного суспільства.” [9, с. 23].

На рівні внутрішнього світу індивідів інформаційне суспільство породило низку протиріч і значною мірою сприяло формуванню нових соціальних центрів сили, що заявили про себе на початку XX ст. Інформаційне суспільство XXI ст.

—         соціотехносферно детерміноване явище, пов’язане з матеріальним освоєнням світу і духовним розвитком індивідів. Віднедавна в ньому сформувалися вектори власного саморозвитку, що створило передумови до категоріального філософського окреслення його структури, діалектики взаємодії її елементів. Сьогодні в цій структурі формується новий тип політичної культури з власним політичним мисленням, політичними знаннями й політичною діяльністю. Він становить єдиний процес формування нової наукової картини світу, у якій природа

—         індивід — соціум — наука, техніка, технологія існують як діалектична єдність, як ланки одного ланцюга, який називають світовим розвитком. Суть сучасних соціотехносферних процесів виявляється в одночасних змінах онтологічних припущень, гносеологічних установок, методологічних регулятивів, у взаємозв’язку яких і усвідомлюють нову соціально-гносеологічну ситуацію, пов’язану з формуванням інформаційного суспільства у сучасному Європросторі.

2.3. Азійська модель інформаційного суспільства

У Японії одним із найважливіших факторів досягнення успіху завжди були і є дотепер великі витрати на наукові дослідження і розробки, високий пріоритет технологій у забезпеченні становлення суспільства знань.

Стратегічними цілями програм Японії є:

—      побудова взаємопов’язаних телекомунікаційних мереж;

—      розроблення інформаційних пристроїв, що сполучають можливості комп’ютера, телевізора і факсу;

—      розвиток програмного забезпечення та інформаційних послуг;

—      підготовка кваліфікованих кадрів, здатних працювати з цими системами [6].

Сьогодні регіон Східної і Південно-Східної Азії є епіцентром інформаційного розвитку, а країни, які до нього входять, часто називають «4 тиграми». Сюди належать Південна Корея, Тайвань, Сінгапур і Гонконг, а останніми роками наближаються Таїланд, Малайзія, В’єтнам. Ця модель — це трансформована японська ідея, успіх якої полягає у підтриманні стабільного макроекономічного і політичного середовища та співробітництві держави із приватним капіталом [6]. Уряди приймають рішення щодо вагомих інвестицій приватного сектору в інформаційну сферу, стимулюють створення матеріальної і соціальної інфраструктури (тобто порушується фундаментальний принцип невтручання держави у ринкові відносини). Їхні програми спрямовані на підтримку макроекономічного і політичного оточення, суворе дотримання принципів ринку. Їхній успіх базується на співробітництві держави і підприємців, на втручанні держави у прийняття рішень в області великих вкладень приватного капіталу.

Програми Індії орієнтуються передусім на запровадження конкуренції в інформаційному секторі. Своїм головним капіталом Індія вважає людські ресурси. Вона має третій по величині (після США і Росії) науково-технічний потенціал у світі за сприятливої законодавчої системи. Особливості ідеології побудови інформаційного суспільства в Індії — це обережність і поступовість, опора на національні культурні корені [6].

В основі формування інформаційного суспільства Китаю лежить модель економічної співпраці держави і ринку. Вагомі інвестиції у сферу науково-технічних розробок вже при-носять свої плоди, обіцяючи у майбутньому перетворити цю раніше технічно відсталу країну на один із світових центрів нових технологій. Мова йдеться про сектор телекомунікацій. Зараз Китай займає друге місце у світі за розміром своїх комунікаційних мереж.

У Японії вже давно інформація стала загальнонауковим поняттям, а інформаційний підхід, що включає в себе сукупність ідей і комплекс математичних засобів, перетворився в загальнонауковий засіб дослідження.

В основі інформаційного розвитку „азіатських тигрів” (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур і Гонконг) лежить так звана концепція економічного співробітництва держави й ринку. Успіх цих країн базується на втручанні держави в прийняття великих вкладень приватного капіталу, на його активній участі в створенні матеріальної, соціальної й інформаційної інфраструктур.

Країна, що почала перехід до інформаційного суспільства порівняно нещодавно — Південна Корея. Вона утворила Національний Технологічний Конгрес під головуванням президента країни, що включає членів Кабінету й представників з інформаційної технології. У такий спосіб Південній Кореї вдалося за дуже короткий час вийти в лідери за рівнем інформатизації.

Тайвань створила Інститут Інформаційної Індустрії для безпосередньої підтримки своєї індустрії, що, крім того, бере плату за навчання програмістів.

Серед нових індустріальних країн світу по ступеню використання електронно-обчислювальної техніки й інформаційних технологій виділяється Сінгапур, що займає одне з перших місць у світі по кількості встановлених професійних комп’ютерів. Сінгапур є одним із кращих у світі інформаційних і комунікаційних центрів. У країні створена загальнонаціональна комп’ютерна мережа, що поєднує урядові організації, приватні фірми, наукові й громадські організації й окремі громадяни.

Складовою частиною загальнонаціональної комп’ютерної системи Сінгапуру є єдина міжвідомча система, у рамках якої діють локальні комп’ютерні мережі, кожна з яких обслуговує лише одне міністерство й підвідомчі йому установи. Крім цього, створений ряд спеціалізованих комп’ютерних систем. Зокрема, для забезпечення інформаційної бази даних у сфері експортно-імпортних операцій діє система «Трейднет». Для обміну інформацією між медичними установами діє система «Меднет». Система «Телев’ю» призначена для підприємців і широких верств населення, вона дозволяє одержувати необхідну інформацію на екранах телевізорів, отримувати та посилати кореспонденцію, оплачувати рахунки й ін.

Комп’ютеризація сфери керування в Сінгапурі дозволила значно підвищити ефективність роботи державних установ, скоротити число зайнятих і знизити управлінські витрати. Економія від впровадження комп’ютерних мереж і створення інформаційної бази майже в 1,7 рази перевищила загальні витрати на комп’ютеризацію.

Підсумовуючи вищесказане, можна дійти висновку, що суспільство знань зумовило появу багатьох програм становлення суспільства знань не лише у масштабах окремої держави, а й на глобальному рівні. До ключових факторів, що визначають розходження між різними програмами, належать макроекономічна політика держави та особливості ідеології побудови суспільства знань, специфіка законодавства у кожній окремо взятій країні та характеристики національної культури і менталітету, що визначають розвиток суспільства знань. Таким чином, суспільство знань є тим ступенем у розвитку сучасної цивілізації, що характеризується збільшенням ролі інформації і знань у житті суспільства, зростанням частки інфокомунікацій, інформаційних продуктів і послуг у валовому внутрішньому продукті, створенням глобального інформаційного простору, що забезпечує ефективну інформаційну взаємодію людей, їх доступ до світових інформаційних ресурсів і задоволення їх соціальних і особових потреб в інформаційних продуктах і послугах, а формування економіки знань є підґрунтям реалізації моделі сталого розвитку як такої, що ґрунтується на знаннях та передбачає можливості суспільства використовувати знання та інформацію з метою ефективного задоволення потреб суспільства не тільки в сучасних умовах, а й у майбутньому. 

РОЗДІЛ ІІІ. ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ СТАНОВЛЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО СУСПІЛЬТСВА

3.1. Місце та перспективи України у глобальному інформаційному суспільстві

Україна, як і більшість країн світу, перебуває на шляху до інформаційного суспільства. Проте для пересічних громадян нашої держави проблеми формування інформаційного суспільства є досить далекими і не надто актуальними порівняно з проблемами зайнятості, соціального захисту, охорони здоров’я тощо. На рівні державного управління переважно усвідомлюються і вирішуються проблеми, пов’язані насамперед з інформаційною безпекою. Хоча в цьому відношенні ситуація поліпшилась із прийняттям відповідних указів Президента України. Зокрема, в Указі Президента „Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні” зазначається, що забезпечення широкого доступу до цієї мережі громадян, належне представлення в ній національних інформаційних ресурсів є одним із пріоритетних напрямів державної політики у сфері інформатизації, задоволення конституційних прав громадян на інформацію, побудови відкритого демократичного суспільства, розвитку підприємництва.

В Україні планується у найкоротші строки створити належні економічні, правові, технічні та інші умови для забезпечення широкого доступу громадян, навчальних закладів, наукових та інших установ, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, суб’єктів підприємницької діяльності до мережі Інтернет; розширити і вдосконалити подання у мережі Інтернет об’єктивної політичної, економічної, правової, екологічної, науково-технічної, культурної та іншої інформації.

Уявлення про Україну в Європі і в світі довгий час були поверховими, фрагментарними і переважно негативними. Українці проживають у 49 країнах світу, а Україна навіть не мас своїх повноцінних програм сателітарного телебачення, не кажучи про мережу періодичних видань, які мають видаватися за кордоном. звісно, українською мовою. Світове павутиння Інтернет. кількість користувачів якого зростає з кожним днем, також слабо розвинено в Україні. Протягом тривалого часу в Україні декларували прагнення увійти до кола європейських держав як рівноправного партнера, але насправді внутрішня політика України стосовно ЗМІ блокувала процеси інтеграції, створюючи водночас її негативний міжнародний імідж. Зрозуміло, що. не маючи об’єктивної інформації про ситуацію в країні, беручи також до уваги факти неодноразових Порушень міжнародно-правових зобов’язань, а також внутрішню політичну кризу та поглиблення розриву між проголошеними зовнішньополітичними орієнтирами та фактично існуючими тенденціями розвитку країни у сфері зовнішньої політики. світ гадав, що Україна є або буферною зоною між Сходом та Заходом, або державою, яка перебуває під впливом Росії, або, у кращому випадку, маловпливовою європейською державою. Такі враження, в свою чергу, аж ніяк не виступали стимулом для решти європейських партнерів, а ліпне породжували недовіру [2. с. 34].

Низький рівень інтегрованості України у світовий інформаційний простір також залишається одним із факторів, що гальмують процес входження України в ЄС. Така ситуація спричинена нерозвиненістю і низькими темпами розвитку інформаційної інфраструктури України, відсутністю чітких і забезпечених ресурсами пріоритетів розвитку інформаційної сфери; високою конкуренцією на світовому ринку інформаційних продуктів та послуг, низькою конкурентоспроможністю вітчизняних виробників; відпливом за кордон спеціалістів у галузі інформаційних технологій; невідповідністю правової системи України в інформаційній сфері основним принципам законодавства розвинутих країн; порушенням прав на інтелектуальну власність та неефективністю податкової політики держави [5. с. 53].

У результаті все ще реальним залишається той факт, що такі негативні наслідки можуть спричиниш не тільки уповільнення темпів розвитку. зниження інтелектуального потенціалу суспільства та збільшення відставання від провідних держав у сфері інформаційних технологій в самій Україні. Такі процеси загрожують і, викликати спотвореність засобів залучення України до процесів Глобалізації в інформаційній сфері, невідповідний рівень інформаційної присутності України у світі і як результат — брак у міжнародного співтовариства об’єктивного уявлення про Україну та її ізоляцію від світової економічної системи. Крім того, за таких умов все ще існує велика вірогідність не тільки інформаційної експансії та використання проти України з боку інших держав засобів інформаційної зброї, але й втрати Україною у загальнодержавній сфері пріоритету при вирішенні низки міжнародних проблем, зниження темпу формування рівноправних і взаємовигідних відносин з іноземними державами, поглиблення економічної кризи, зниження військового і науково-технічного потенціалу, внутрішньополітична дестабілізація тощо” [3. с. 47].

Отже, в умовах глобалізації міжнародного співтовариства та становлення інформаційного суспільства Україні необхідно включатися у глобальні процеси, захищаючи при цьому національну ідентичність і самобутність. Адже, як засвідчують дослідження, у нинішньому світі захист масової свідомості від сучасної пропаганди, а тим більше спеціальних інформаційних операцій, надійний захист інформаційного простору будь-якої сучасної країни може забезпечити тільки високорозвинуте духовне виробництво, спроможність національної еліти генерувати справжні ідеї, здатні надихати людей (наявність сталої гегемонії, за термінологією А. Грамші). Однією з основних умов виникнення цієї здатності є чітка самоідентифікація громадян зі своєю державою. Якщо така самоідентифікація відсутня, то жодним чином не можна забезпечити захисту масової свідомості, хоч би до яких найжорстокіших методів вдалася державна влада, хоч би які найдосконаліші методи та інструменти використовувалися політико-пропагандистським апаратом [6, с. 121].

Отже, глибока взаємодія в інформаційній сфері, входження України у світовий інформаційний простір обумовлюють розвиток національної інфраструктури, інформаційного потенціалу, засобів масової інформації, виробництва національних інформаційних продуктів. Україна, яка прагне до європейської інтеграції, асоційованого членства в Євросоюзі, повинна враховувати міжнародні тенденції глобального, політичного, соціально-економічного і культурного розвитку» і будувати стратегію інформаційної політики для захисту своїх національних інтересів в міжнародному інформаційному просторі [8. с. 176].

Адже в контексті нових геополітичних реалій входження України у світовий інформаційний простір позитивно вплине на реалізацію зовнішньої політики країни та її національних інтересів. Дедалі зростаюча роль ЗМК як самостійного фактору у міжнародних відносинах певного мірою визначатимуть розвиток тих чи інших зовнішньополітичних подій, перетворившись не просто у паблік рілейшнз. а в політичну та економічну необхідність. Тому Україна має використати цей шанс, аби остаточно вирватися з інформаційної “сірої” зони. І саме тому Україна має бути зацікавлена у поширенні інформації про свій інтелектуальній, економічний, ресурсний потенціал, про різні сфери культурного життя, науки та освіти, оскільки така інформація сприятиме покращенню міжнародного іміджу України, спрямуванню інвестицій, встановленню і розвитку міжнародних зв’язків у сфері бізнесу, культури та науки.

Тому в Україні просто необхідно розвивати демократичні інститути. розширювати засоби отримання та поширення за її межі об’єктивної інформації, створювати справедливе оцінне ставлення до різних подій, які відбуваються у нашій державі. Такі реформи зменшать шанси маніпуляції громадською думкою та підвищать міжнародний авторитет України, що. у свою чергу, сприятиме процесу інтеграції України з європейським інформаційним простором та європейськими структурами загалом. 

3.2. Шляхи оптимізації розвитку інформаційного суспільства в Україні

У контексті досліджуваної проблеми потребує свого розвитку впровадження сучасних комп’ютерних інформаційних технологій у системі державного управління, фінансовій сфері, підприємницькій діяльності, освіті, наданні медичної та правової допомоги та інших сферах. Слід вирішити завдання щодо гарантування інформаційної безпеки держави, недопущення поширення інформації, розповсюдження якої заборонено відповідно до законодавства. Потребує свого вдосконалення правове регулювання діяльності суб’єктів інформаційних відносин, виробництва, використання, поширення та зберігання електронної інформаційної продукції, захисту прав на інтелектуальну власність, посилення відповідальності за порушення встановленого порядку доступу до електронних інформаційних ресурсів усіх форм власності, за навмисне поширення комп’ютерних вірусів. Отже, можна зробити висновок, що хоча в Україні ще не розроблена повною мірою власна Концепція формування інформаційного суспільства, однак у цьому напрямку спостерігаються позитивні зрушення. Державному управлінню слід, починаючи з самого себе і враховуючи відповідний позитивний досвід інших країн, забезпечити вирішення окресленої проблеми.

Все вищезазначене щодо формування інформаційного суспільства країнами Європейського Союзу є актуальним і для України. Однак, на відміну від Європейського Союзу, наша країна тільки розпочинає свої кроки у напрямку формування інформаційного суспільства. Більшість проблем, які вже вдалося вирішити європейській спільноті, зокрема забезпечення вільного доступу більшості громадян до мережі, класифікація і надання електронних послуг громадянам та бізнесу й інші, все ще лишаються для нашої держави не найближчою перспективою.

Особливо слід відзначити важливість розробленої Державним комітетом зв΄язку та інформатизації України Програми „Електронна Україна”, яка базується на основних положеннях програми „Електронна Європа Плюс”, оскільки відповідно до Указу Президента України „Про затвердження Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу”, Україна здійснює стратегічний курс на інтеграцію з Європейським Союзом. Головне завдання програми „Електронна Україна” – сприяти розвитку економічного потенціалу України, підвищити конкурентоспроможність економіки, рівень та якість життя населення.

„Прогрес” розвитку за зазначеними показниками неначе очевидний, але за цим показником важко побачити роль органів державної влади. Можливо переміщення на кращі позиції у рейтингу зумовлені не завдяки ролі держави, а в супереч (якщо подивитися рішення Уряду щодо „економії” на ІТ.

Очевидно, що для країни, яка має власну історію розвитку базових засад інформаційного суспільства, включаючи діяльність всесвітньо відомої школи кібернетики, країни, яка готує і має значну кількість висококваліфікованих фахівців з ІКТ, математики, кібернетики такий рейтинг не може бути прийнятним. Недоліком цього рейтингу можна вважати неврахування у ньому латентних (прихованих чинників): професіонали працюють у тіні, в, так званих, Інтернет-офшорах (за межами кордонів країни перебування). Зазначене міркування „корелюється” на рівень матеріальної (економічної) мотивації фахівців у сфері ІТ в секторі державного та муніципального управління, де заробітна плата їх становить в середньому 2700-2900 гривень. Якщо цей критерій порівняти з інформацією про результати дослідження оплати, що зроблено В.С.Цимбалюком [10], то стає зрозумілим кому приносить користь вітчизняна школа інформатики, кібернетики. Загально можна сказати, що не українській державі.

Незважаючи на певні досягнення на даний час залишається цілий комплекс невирішених проблем нормативно-правового, організаційно-технічного, науково-методичного, інформаційно-аналітичного, ресурсного забезпечення розбудови інформаційного суспільства. Значна кількість рішень з цих питань має декларативний характер, ресурсне не підтримана, значною мірою “запозичена” в інших країнах без урахування особливостей сучасного стану та тенденцій розвитку України. Слід визнати, що сфера інформатизації та розбудови інформаційного суспільства останні роки розвивається досить повільно, без належного державного управління, і ,як наслідок, втрата позицій України в світових рейтингах. Це вимагає формування та реалізації науково — обґрунтованої та ресурсне забезпеченої відповідної державної політики. Тому основними завданнями у цій сфері є:

―  розробка основ національної стратегії становлення інформаційного суспільства з урахуванням його впливу на всі сфери життєдіяльності населення, підприємств, організацій, в тому числі органів влади;

―  налагодження системного діалогу між органами виконавчої влади та інститутами громадянського суспільства шляхом використання новітніх інформаційно-комунікаційних технологій;

―  підготовка та внесення до Верховної Ради України проектів Законів України „Про інформаційну систему „Електронний Уряд”, створення та впровадження нової версії Урядового порталу;

―  впровадження технології надання адміністративних послуг через Інтернет;

―  утворення національного центру підтримки електронного урядування [11] .

Для розв’язання зазначених завдань пропонується у подальшому організовувати низку науково-практичних заходів: конференцій, круглих столів тощо за участю співробітників вітчизняних науково-дослідних установ, з публікацією тез їх доповідей. Це дозволить не тільки згрупувати науковий потенціал України, але й розгорнути конструктивну дискусію щодо напрацюванні відповідної критичної маси наукової інформації, що через освіту буде впроваджуватися у маси. 

ВИСНОВКИ

Таким чином, можна зробити наступні висновки:

1. Узагальнюючи наявні підходи щодо розгляду інформаційного суспільства, його можна визначити як процес у цілому, що іманентно притаманний сучасному етапові суспільного розвитку, сутність якого полягає в творенні, накопиченні, передачі, обробці та використанні інформації у всіх її проявах, інтенсифікації суспільного життя як на рівні окремого індивіда, так і суспільства загалом; перетворенні інформації та знання у продуктивні сили суспільства, формування на цій основі суспільства, заснованого на знаннях.
2. Формування інформаційного суспільства зумовлене вимогами часу: розвитком сучасних інформаційних і комунікаційних технологій, які сприяють зростанню кількості та якості інформації; впровадженню інформаційних і комунікаційних технологій у різні сфери суспільного життя. Питання розвитку інформаційного суспільства стає питанням державної ваги, оскільки як економічний, так і політичний та соціальний потенціали країни прямо залежать від інформаційно-інтелектуального потенціалу суспільства даної країни. Відкритість і прозорість влади повинні сприяти появі відносин у суспільстві, коли інформація перетворюється на знання. Однак слід зазначити, що вплив інформаційних і комунікаційних технологій на розвиток суспільства може мати як позитивний, так і негативний аспекти. Для уникнення небажаних результатів у суспільних відносинах, держава повинна регулювати процеси формування інформаційного суспільства. Потрібно максимально використати позитивні аспекти впливу інформаційних і комунікаційних технологій на розвиток суспільства й усунути їх негативний вплив. Для цього державі слід більше уваги приділяти, з одного боку, створенню умов для вільного доступу своїх громадян до інформації, з другого — захисту їх приватного життя від несанкціонованого втручання.
3. Розбудова інформаційного суспільства в Україні має базуватись на узгодженості дій усіх гілок влади, а також усіх її рівнів – від центрального до органів місцевого самоврядування з метою поєднання зусиль на стратегічних напрямках. В Україні ще не розроблена повною мірою власна Концепція формування інформаційного суспільства, однак у цьому напрямку спостерігаються позитивні зрушення. сформована і реалізується державна політика у сфері інформатизації, прийнято закони України: „Про Національну програму інформатизації”, „Про концепцію Національної програми інформатизації”; „Про електронний цифровий підпис”, „Про електронний документ та електронний документообіг”; створюється нормативно-правова та нормативно-технічна бази процесу формування інформаційного суспільства. Цей процес перестав бути стихійним і набув ознак керованості: здійснюються заходи, спрямовані на захист інформації та забезпечення інформаційної безпеки держави в умовах застосування комп’ютерної техніки; розвивається міжнародне співробітництво у сфері інформатизації.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Арістова І. В. Державна інформаційна політика: організаційно-правові аспекти [Текст] /І.В. Арістова ; за заг. ред. О. М. Бандурки. — Харків : Ун-т внутрішніх справ, 2000. — 386 с.
2. Баев О. О. Доступ до електронно-інформаційної інфраструктури та технологій в Україні [Текст] /О. О. Баєв // Інформація і право. -2011.-№ 2.-С.98-102.
3. Бебик В. М. Соціально-комунікаційна праксеологія: поняття і методології [Текст] / В. М. Бебик II Інформація і право. —2011.—№ 2.-С. 53-60.
4. Вершинины. С. Политическая коммуникация в информационном обществе [Текст] ІМ. С. Вершинин. — СПб. : Изд-во Михайлова В. А., 2001. — 253 с.
5. Галета Я. Соціальний розвиток особистості в умовах інформаційного суспільства [Текст] / Я. Галета // Рідна школа. — 2017. — № 3-4. — С. 11-14
6. Гетьман І. Розвиток громадянського суспільства в умовах інформаційно-глобалізаційних процесів [Текст] / І. Гетьман // Вісник Академії правових наук України. — 2011. — № 2. — С. 46-54
7. Данил’ян В. О. Інформаційне суспільство та перспективи його розвитку в Україні (соціально- філософський аналіз) [Текст] : монографія / В. О. Данил’ян. — Харків : Право, 2008. — 184 с.
8. Декларація про права людини в інформаційному суспільстві [Текст] II Новости Российского комитета ИФЛА.-2005.-№ 2.-С. 5-11.
9. Дзьобань О. П. Інформаційна безпека у проблемному полі соціокультурної реальності [Текст] : монографія / О. П. Дзьобань. — Харків : Майдан, 2010. — 260 с.
10. Дзьобань, О. Інформаційне суспільство як мережево-комунікативний простір управління / Олександр Дзьобань // Віче. — 2015. — № 10. — С. 7-13
11. Корепанов О. С. Методологія індексного аналізу рівня розвитку інформаційного суспільства [Текст] / О. С. Корепанов // Статистика України. — 2018. — № 1. — С. 6-15
12. Кремінь, В. Особистіть в інформаційному суспільстві / Василь Григорович Кремінь // Освіта та розвиток обдарованої особистості. — 2017. — № 10. — С. 5-9
13. Ліпкан В.А. Систематизація інформаційного законодавства України [Текст] : монографія / В. А. Ліпкан, В. А. Залізняк. — К. : ФОП О. С. Ліпкан, 2012. — 304 с.
14. Лозовицький, О. Інформаційне суспільство як основа розвитку національних ціннісних орієнтацій зовнішньої політики держави в умовах сучасної доби глобалізації [Текст] / Олександр Лозовицький // Наукові записки інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф.Кураса НАН України. — 2012. — № 4. — С. 98-111
15. Максименко, Ю. Інформаційне суспільство в Україні: стан і перспективи становлення [Текст] / Юлія Максименко // Підприємництво, господарство і право. — 2014. — № 12. — С. 40-42
16. Малюк, А. Глобалізація як процес виникнення інформаційного суспільства / Андрій Малюк // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2015. — № 4. — С. 20-39
17. Марущак Л. І. Інформаційне право: доступ до інформації [Текст] : навчальний посібник / А. І. Мару- щак. — К. : КНТ, 2007. — 532 с.
18. Мукомела І. Інформаційне суспільство та його ознаки: теоретико-правовий аспект [Текст] / і. Мукомела // Вісник Національної академії правових наук України. — 2015. — № 2. — С. 130-137
19. На шляху до інформаційного суспільства [Текст] : [реферат. огляд виступів учасн. зборів НАПН України] / уклад.: Ольга Виговська, Олексій Виговський // Директор школи, ліцею, гімназії. — 2012. — № 1. — С. 30-42
20. Новицький А. М. Феномен «інформаційного суспільства» як об’єкт наукового дослідження [Текст] / А. М. Новицький // Інформація і право. -2011.-№ 1.-С. 25-29.
21. Окинавская хартия глобального информационного общества [Електронний ресурс]. — Режим доступу: www.iis./library/okinawa/charter.ru.html. -Назваз екрана.
22. Основи інформаційного права України [Текст] : навчальний посібник / В. С. Цимбалюк, В. Д. Павловсь- кий, В. М. Брижко [та ін.] ; за ред. М. Я. Швеця, Р. А. Калюжного, П. В. Мельника. — К. : Знання, 2009. — 414 с.
23. Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки : Закон України від 09.01.2007 № 537-У [Текст]//ВідомостіВРУ-2007.-№ 12.-Ст. 102.
24. Остапчук Ю. Роль електронної комунікації в інформаційному суспільстві [Текст] / Ю. Остапчук // Вісник Книжкової палати. — 2016. — № 5. — С. 38-40
25. Пархоменко О. В. Інформаційно-знаннєве суспільство: проблеми, особливості [Текст] І О. В. Пархоменко II Науково-технічна інформація. -2010. -№ 1.- С. 3-6.
26. Перов, Д. Стратегія розвитку інформаційного суспільства в Україні [Текст] / Дмитро Перов, Вікторія Кір’ян // Підприємництво, господарство і право. — 2013. — № 8. — С. 67-71
27. Політанський, В. Інформаційне суспільство: виклики для правового регулювання [Текст] / В’ячеслав Станіславович Політанський // Вісник Національної академії правових наук України. — 2017. — № 2. — С. 68-78
28. Політанський, В. Поняття інформаційного суспільства: теоретико-правовий підхід [Текст] / В’ячеслав Станіславович Політанський // Вісник Академії правових наук України. — 2017. — № 1. — С. 77-86
29. Полумієнко С.К. Про рівень розвитку інформаційного суспільства в Україні / С.К. Полумієнко, Л.О. Рибаков // Наука та інновації. — 2012. — № 6. — С. 84-89
30. Про схвалення Стратегії розвитку інформаційного суспільства в Україні: розпорядження Кабінету Міністрів України від 15 травня 2012 року № 386-р [Текст] // Офіційний вісник України. — 2013. — № 44. — С. 79-99
31. Ромащенко, В. Правове регулювання інформаційного суспільства в Україні / Вікторія Ромащенко // Підприємництво, господарство і право. — 2016. — № 9. — С. 100-104
32. Сафонова Т. Соціально-комунікаційні технології: диверсифікація в інформаційному суспільстві [Текст] / Т. Сафонова // Вісник Книжкової палати. — 2016. — № 10. — С. 40-44
33. Сергієнко І. Інформаційне суспільство: проблеми розвитку й функціонування // Науковий світ. — 2011. — № 9-10. — С. 2-4
34. Сергієнко, І. Інформаційне суспільство в Україні: проблеми розвитку і функціонування [Текст] / Іван Сергієнко // Дзеркало тижня. — 2011. — № 26 (16-22 липня ). — С. 13
35. Соснін, О. Про поточні питання розбудови інформаційного суспільства в Україні [Текст] / Олександр Соснін // Віче. — 2010. — № 4. — С. 24-28
36. Чубукова О.Ю. Контури інформаційного суспільства / О. Ю. Чубукова // Актуальні проблеми економіки. — 2011. — № 1. — С. 332-333