Останнє десятиріччя двадцятого століття позначилося в країнах Співдружності Незалежних Держав фундаментальними реформами в царині цивільного законодавства. Відмова від соціалістичних експериментів викликала необхідність законодавчого закріплення нових принципів цивільного обігу. Численні правові реформи, що проводяться на території країн СНД, вносили і до сьогодні продовжують вносити в цивільне законодавство держав нові правові конструкції. В цивільних кодексах багатьох країн з’явилися нові організаційно-правові форми юридичних осіб, були закріплені нові принципи відносин власності, значно розширено законодавче регулювання інститутів власності інтелектуальної. Реформи внесли в цивільне законодавство безліч нових правових інститутів, існування яких було неможливим у заскнілій і не схильній прямувати за новими віяннями технічній сфері радянської правової науки.

Одним із найцікавіших правових явищ, яке останнім часом набуває поширення в законодавстві СНД, є інформація як об’єкт цивільних прав. Їй і присвячена дана праця.

Інформація як річ

На початку спробуємо визначитися зі статусом об’єкта, що нами розглядається. За російським законодавством, інформація є об’єктом цивільних прав, тобто тим «матеріальним або духовним благом, з приводу якого суб’єкти цивільного права входять між собою у правові відносини»[1]. Однак правове регулювання цивільних правовідносин, які виникають з приводу інформації, залежатиме, в першу чергу, від специфіки даного об’єкта. Правова наука розробила декілька поглядів на цю проблему. Так, чимало вчених вважають, що об’єктом цивільних правовідносин може бути тільки задокументована інформація, до якої слід застосовувати правила ЦК про речі. Одним із представників даної точки зору є професор Іларія Лаврентіївна Бачило.

З такої «матеріальної» точки зору, «інформація для її включення в систему правового регулювання має бути об’єктивована у деякому вигляді, і тільки після цього вона стане об’єктом правовідносин». Тільки тоді буде можливим доступ до неї і її використання. Такою організаційною формою є письмовий документ. Отже, під терміном інформація, вжитим у статті 128 ЦК РФ, треба розуміти задокументовану інформацію, тобто «зафіксовану» на матеріальному носії інформацію (дані) з реквізитами, які дозволяють її (їх) ідентифікувати». Задокументовані дані, організовані за певними принципами, складають інформаційний ресурс.

Тільки така інформація зможе брати участь у цивільному обігу, задовільняти потреби споживача та захищатися в судовому порядку. Дана точка зору частково підтримана законодавцем у Федеральному Законі Росії «Про інформацію, інформатизацію та захист інформації». Якраз тут, у ст.4, йдеться про те, що саме інформаційний ресурс є об’єктом відносин фізичних, юридичних осіб і держави (в т. ч. і відносин цивільно-правових).

Наступним висновком представників «матеріальної течії» серед правознавців стає висновок про право власності на інформацію.

«Документарна інформація (документ) є по суті об’єктом матеріальним, що дає підстави зараховувати її також і до категорії речей. А це означає, що на неї поширюється право речевої власності»[2]

Законодавство підтверджує дану позицію. Стаття 6 Закону «Про інформацію, інформатизацію і захист інформації»: «Фізичні та юридичні особи є власниками тих документів, масивів документів, які створені за рахунок їхніх засобів, придбані ними на законних підставах, отримані в порядку дарування або успадкування»; «Російська Федерація і суб’єкти є власниками…»; «Інформаційні ресурси можуть бути товаром, за винятком випадків, передбачених російським законодавством». Більше того, «власник інформаційних ресурсів має право: призначати особу, яка здійснює господарське відання інформаційними ресурсами або оперативне управління ними; встановлювати в межах своєї компетенції режим і правила обробки, захисту інформаційних ресурсів і доступу до них; визначати умови розпорядження документами при їхньому копіюванні і поширенні».

З такої точки зору, захист інформації здійснюється речево-правовими засобами (наприклад, віндикаційним позовом – при вилученні незаконно відібраної книги з тою чи іншою інформацією у контрагента).

Інформація як нетрадиційний об’єкт інтелектуальної власності

Другий наявний у правовій науці погляд полягає в зарахуванні інформації до нетрадиційних об’єктів інтелектуальної власності.

Представником даної точки зору в Росії є професор Олександр Петрович Сергеєв. З точки зору даного напрямку, «закон не закріплює за кимсь монополії на володіння і використання інформації, за винятком тієї, яка є одночасно об’єктом інтелектуальної власності і входить у поняття службової та комерційної таємниці»[3].

З даної позиції, інтелектуальна власність – це «сукупність виключних прав як особистого, так і майнового характеру на результати інтелектуальної (в першу чергу, творчої) діяльності, а також на деякі прирівняні до неї об’єкти»[4]. Одним із інструментів інтелектуальної власності Сергеєв називає інститут нетрадиційних об’єктів інтелектуальної власності, до якого, на його погляд, належать комерційна та службова таємниці.

З точки зору Сергеєва, «будь-який об’єкт інтелектуальної власності має бути благом нематеріальним, результатом інтелектуальної діяльності, на який за особою, що його досягла, або правовласником визнається виключне право на використання».

Як будь-яка інформація, комерційна таємниця не матеріальна, хоч її зберігання і використання часто здійснюється за допомогою низки носіїв. Інформація є плодом людських розумових зусиль. До інтелектуальної власності, на погляд Сергеєва, може належати в принципі все, що створене в результаті певних інтелектуальних зусиль людини, в тому числі й інформація.

Нарешті, виключне право. Монопольне володіння і користування можливе тільки за умов, що дана інформація невідома третім особам (загальнодоступна інформація не може бути об’єктом виключного права). Якщо закон визнає право особи на зберігання певної інформації в таємниці і вимагає від третіх осіб утриматися від несанкціонованого заволодіння нею – виключне право присутнє. Це й має місце у випадку з комерційною або службовою таємницею. Отже, тільки інформація, яка становить комерційну таємницю, з точки зору Сергеєва, є об’єктом інтелектуальної власності.

Інформація як щось особливе

Нарешті, третя течія в юридичній науці представлена точкою зору про те, що інформація не є ані річчю, ані об’єктом інтелектуальної власності. Представниками даної позиції можна назвати російських професорів Фатьянова і Дозорцева[5]. Вони вважають, що інформація має надто яскраво виражену низку характерних рис, що дозволяє говорити про неї як про самостійне явище. У працях даного напрямку наведені міркування, які критикують обидва інші напрямки правової науки. Подамо деякі з них.

Інформація нематеріальна, тому що це відомості про процеси, явища і т.інш. Нехай комерційна таємниця буде закріплена на якому-небудь матеріальному носії. Саме ця закріплена, задокументована інформація і буде об’єктом права власності. Даний носій перебуває у повному володінні першого громадянина. В цей час інший громадянин, записавши інформацію на іншому носії (не обов’язково слово в слово), продає її третім особам. Певна річ, перший громадянин не може витребувати її назад від третіх осіб за речовим позовом через те, що документована інформація не виходила з його володіння і право власності порушене не було. Очевидно, що в даному випадку право власності може лише забезпечити захист носія, але ніяк не інформації.

Критика позиції професора О.П.Сергеєва побудована за іншою схемою:

По-перше, звертається увага на невідповідність інтересів володільця інформації і інтересів володільця інтелектуальної власності.

Володілець інтелектуальної власності зацікавлений у поширенні відомостей про суть того чи іншого технічного рішення, літературного або музичного твору, тоді як володілець комерційної таємниці прагне перешкоджати поширенню відповідних відомостей, тому що їхня комерційна вартість виникає саме через їхню конфіденційність. Більш того, часто об’єкт інтелектуальної власності, щоб отримати захист (наприклад, шляхом отримання патенту), має бути показаний суспільству або державі, тоді як комерційна таємниця, навпаки, має бути прихована.

Комерційна таємниця може існувати тільки доти, доки вона не буде загальнодоступною. В той же час суть інтелектуальної власності полягає в загальнодоступності результатів творчої діяльності. При неправомірних діях особи щодо поширення відомостей, які є комерційною таємницею, вона припиняє своє існування. Потерпіла сторона може тільки вимагати відшкодування збитків. В той же час при порушенні права інтелектуальної власності, окрім усього іншого, потерпілий може вимагати і припинення порушення права.

Нарешті, представниками третьої течії проведений граматичний і пунктуаційний аналіз ст. 128 ЦК РФ, де зазначені всі об’єкти цивільних прав. Звертається увага на те, що інформація названа окремо як від речей, так і від результатів творчої діяльності. Більш того, ст. 139 ЦК РФ, присвячена комерційній та службовій таємниці як видам інформації, відокремлена від статті 138 ЦК РФ, присвяченої інтелектуальній власності.

Підведемо підсумки. Стаття 128 ЦК РФ визначає для інформації місце серед об’єктів цивільних прав.

Як і будь-який інший об’єкт цивільних прав, інформація може бути присутньою як у відносинах зобов’язальних – тобто таких, що реалізуються шляхом вчинення певних дій зобов’язаною особою, так і у відносинах квазі-речових, тобто таких, в котрих інтерес уповноваженого суб’єкта задовольняється за рахунок корисних властивостей об’єкта. В цьому сенсі як приклад зобов’язальних відносин можна навести купівлю-продаж газети (тут особа купує матеріальний носій – папір, який містить певного роду інформацію).

Говорячи про квазі-речові правовідносини, не зайвим було б навести приклад комерційної таємниці. Саме вона здатна задовольняти інтереси індивіда («являти собою комерційну цінність»), з огляду на не свідомість її третім особам.

Очевидно, що аж ніяк не усяка інформація може бути присутньою в цивільних правовідносинах. Тут існує ціла низка критеріїв.

По-перше, інформація, яка є об’єктом цивільних прав, не повинна бути загальновідомою. Під терміном «загальновідома» ми розуміємо таку інформацію, яка на момент формування відповідних цивільних правовідносин є доступною для обох сторін. Зрозуміло, що в зобов’язальних квазі-речових правовідносинах така інформація не буде цінною. По-друге, інформація не повинна бути вилученою з інформаційного обігу. Згідно з російським законодавством, існують цілі групи інформації, які не можуть бути поширені. Серед інших слід насамперед виділити заклики до національної та расової ворожнечі, заклики до повалення чинного конституційного ладу і т.д. Відомості, обмежені в інформаційному обігу, – державна, податкова, комерційна та інші таємниці – повинні поширюватися відповідно до встановленого в законодавстві режиму. По-третє, інформація повинна бути певною цінністю для сторін правовідносин.

На завершення зупинимося ще на одній проблемі. Для правильної теоретичної оцінки місця інформації в цивільному обігу важливо розрізняти випадки, коли інформація є об’єктом цивільних прав і коли інформація відіграє певну роль в цивільних правовідносинах, але об’єктом цивільних прав не є.

Так, насамперед зупинимося на договорі про надання інформаційних послуг. За таким договором, одна сторона зобов’язується надати іншій певним чином структуровану і класифіковану за рядом ознак інформацію. Вважається, що в цьому разі об’єктом цивільних прав буде не сама інформація, а послуга з надання інформації. Основна ідея таких правовідносин полягає не в передаванні (яке, проте, все-таки має місце), а в збиранні і структуруванні певного роду відомостей. Так, договір про надання інформаційних послуг може бути укладений з приводу загальновідомої інформації. Наприклад, одна сторона має надати іншій інформацію певного характеру з мережі Інтернет, яку при необхідності перша сторона могла отримати й сама. Як уже було зазначено, така доступна інформація не буде визнаватися об’єктом цивільних прав, а правовідносини виникнуть з приводу надання стороною послуги.

Далі хотілося б звернути увагу на відмінність правовідносин, в яких сторона зацікавлена у наданні їй інформації, і правовідносин, у яких інтерес полягає у формі, в котрій така інформація надається. Класичним прикладом даної відмінності може стати випадок читання зі сцени свого літературного твору яким-небудь поетом. Розглянемо два варіанти, щоб зрозуміти різницю.

Поет читає зі сцени нову, написану ним недавно, поему. Слухачі, які заплатили за вхід до зали для глядачів, отримуватимуть задоволення, в першу чергу, від того, що в їхній свідомості будуть з’являтися картини головних подій цього твору. Дані рядки вони чутимуть вперше, а отже, їх сприйняття для них буде нічим іншим, як сприйняттям інформації в сенсі ст.128 ЦК РФ, тобто відомостей, досі їм не відомих, а тому й таких, що мають певну цінність.

Поет читає зі сцени поему, написану десять років тому. Слухачі, які прийшли на цей виступ, знають даний твір ледве не напам’ять. Події, які розгортаються в поемі, є загальновідомими і не становлять такої цінності, як при першому читанні. В цьому разі інтерес буде зовсім не в інформації, яка отримується, в сенсі статті 128 ЦК РФ, а у формі, в котрій вона надається. Слухачі будуть отримувати моральне задоволення від тембру, гучності, контрастності голосу автора; нарешті, від усвідомлення того, що поема читається їм самим її творцем.

Таким чином, інформація як об’єкт цивільних прав все ще залишається «темною конячкою» в теорії цивільного права. Автор сподівається, що найближчим часом правознавці Співдружності Незалежних Держав звернуть велику увагу на дану тему і вироблять міцні юридичні конструкції щодо цього нового явища цивільного обігу.

Цивільне законодавство країн СНД, яке стосується правового статусу інформації, на даному етапі розвинуте дуже й дуже погано. Багато в чому це пояснюється процесом становлення інформації як об’єкта цивільного права в Росії, Україні, Білорусі та інших країнах Співдружності і поганим розумінням законодавцем суті даного об’єкта. Саме тому в тих декількох нормативно-правових актах, які існують в державах СНД і стосуються інформації, ще так багато суперечностей і прогалин.

[1] Гражданское право (Под. ред. Сергєєва,Толстого). С. 222.

[2] Бачило И.Л. О праве собственности на информацию»// Труды ИзиСП. 1992, №52.

[3] Гражданское право. С. 241.

[4] Сергеєв О.П. Интеллектуальная собственность в РФ, С.19.

[5] Дозорцев. Информация как объект права.