Вступ.

1. Імпресіонізм як художній стиль в мистецтві.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Кінець XIX — початок XX ст. Межа століть — грань між традиційним реалістичним мистецтвом і модернізмом, що лише починає формуватись. Однією зі спроб осмислити цей процес була стаття Є.Замятіна "Про літературу, мистецтво і ентропію". У ній читаємо: "Усі реалістичні форми — нерухомі. У природі такого обмеженого непорушного світу немає, він умовність, абстракція, нереальність. Звичне банальне мистецтво приємне і комфортне. Але повернутись до нього вже неможливо. Кожна революція — це рана і біль, але ранити треба. Тому що люди, а особливо художники, часто хворіють сонною хворобою (ентропією). І вже. немає сил поранити себе, розлюбити улюблене, залишити затишні покої, що пахнуть лавровим листям і славою, піти в чисте поле і там почати все спочатку".

Почати все спочатку, відмовитися від традиції — це важко зробити не лише тому, хто творить, а й тому, хто сприймає твір мистецтва. Напевно, через те стільки сарказму, злої іронії, несприйняття і навіть агресії викликала виставка анонімних художників у Парижі. Ось що писали паризькі газети 1874 р.

«Вчора на вулиці Лепелетьє заарештували якогось бідолаху, який, відвідавши виставку, почав кусати перехожих.

Цей портрет — огидна карикатура, написана олією. Месьє Моне створює грубі образи спеціально для того, щоб привернути до себе увагу»

Саме такою була реакція критиків на першу виставку художників-імпресіоністів. Мабуть, тому вони називали себе "салоном тих, кого зреклися".

15 квітня 1874 p. на бульварі Капуцинок у Парижі відкрилася виставка групи художників, чиї роботи відхилив офіційний Салон. А вже 25 квітня в популярній гумористичній газеті "Шаріварі" з'явилася стаття з назвою "Виставка імпресіоністів" нікому не відомого репортера Луї Леруа, який навіть не припускав, що глузливе прізвисько, вигадане ним, збереже його ім'я в історії. Леруа підштовхнула до цього картина, що значилася в каталозі під номером 98 і називалась "Impression" ("Враження. Схід сонця").

Її автору, французькому художникові Клоду Моне, якось довелося спостерігати схід сонця на узбережжі Бретані. Він побачив не яскраве сліпуче коло, облямоване променями. Перед ним блискотіла рухлива маса води, яка на горизонті зливалася з небом. Повільно пропливали рибальські човни. Вода і небо рухатися, текли, змінювали обриси, виграючи найніжнішими барвами в сонячному світлі. Моне спробував показати саме враження мінливості, наскільки це було можливо.

Дорого коштували йому і враження, і цей схід сонця.

Лише згодом, через 10 років, прізвисько "імпресіоністи" перестало бути образливим. Слово сподобалося публіці й критикам, його сприйняли і самі художники. Клод Моне заявив: "Я був і хочу залишатись імпресіоністом".

1. Імпресіонізм як художній стиль в мистецтві

Наше завдання сьогодні — ознайомитися з особливостями імпресіонізму як стилю в живопису й літературі та його яскравими представниками.

Імпресіонізм — напрям у культурі, зокрема у малярстві та музиці, який виник в 1860-х і остаточно сформувався у другій половині 19 століття у Франції і основним завданням вважав ушляхетнене, витончене відтворення особистісних вражень та спостережень, мінливих миттєвих відчуттів та переживань.

Імпресіонізм домінував в мистецтві Європи і Північної Америки до кінця 19 століття. Імпресіоністи хотіли відображати на відміну від академізму, реальне життя (у малярстві відомий під назвою пленер — від фр. fr:plain air), у природу, схопити мінливі ефекти світла. Термін уперше використовувався в негативному значенні при критичній оцінці роботи Моне "Іmpressіon, схід сонця" 1872 украдена з музею Мармотта, Париж); імпресіоністами були також Ренуар і Сіслей, пізніше приєдналися Сезан, Мане, Дега та інші.

Започаткувався імпресіонізм у французькому малярстві. Знайшов свій розвиток у музиці (Дебюссі, Равель, Стравинський), скульптурі (Роден). Художники-імпресіоністи відкидали академічні традиції, шукали нових засобів зображення. Вони збагатили живопис сміливими рішеннями у передаванні світла й колориту на картинах.

Перші серйозні спроби осмислення імпресіонізму були повязані з досвідом французьких художників-імпресіоністів.

Причому в пору цілковитого неприйняття й осміяння нової школи дати теоретичне обґрунтування намагалися і самі митці, як О.Ренуар, П.Сезанн, і їхні нечисленні соратники, зокрема Е.Золя. Хоча відмова від теоретизування, від проголошення декларацій та концепцій була однією із програмних засад імпресіонізму. На початку ХХ ст. З’являються і перші узагальнюючі роботи. Це книга німецького дослідника Р.Гаманна "Імпресіонізм в житті і мистецтві" (1907 р.), двотомник В.Вайсбаха "Імпресіонізм. Проблема живописув античний і новий період" (1910-1911).

Клод Моне був одним із засновників імпресіонізму, вічним експериментатором. Він мріяв перенести на полотно найтонші відтінки кольорів, які весь час змінюються упродовж доби й кожної пори року, відчути миттєвість і, головне, атмосферу, світло, розлите в ній, мінливість моря, гру сонячних променів у квітучому саду. Так Моне створював відомі серії "Копиці сіна", "Тополі", "Лондонський туман", "Руанський собор".

"Собори" стали його прокляттям: він утратив лік переробленим наново полотнам. Зрештою виставив 20 варіантів "Руанського собору". Більшість парижан побачили в них просте повторення однієї теми, до того ж усі картини були написані з одного ракурсу й відображали західний фасад храму. Назви їх теж не відзначалися різноманітністю: "Руанський собор зранку", "Руанський собор опівдні", "Руанський собор увечері". Це були дуже тонкі спостереження за тим, як денне світло зранку до заходу сонця безперервно змінювало сіру масу будівлі, забарвлювало її в рожевий, золотий, пурпуровий і блакитний кольори. Моне захопився цим калейдоскопом світлових ефектів. Він працював від світання до ночі і молив Бога, щоб не зіпсувалася погода.

І під кожним зі своїх "Соборів" міг би підписати слово "Враження", як 20 років тому поставив його під картиною "Схід сонця".

Художники відразу ж виявили дивовижну схильність до зближення і об’єднання. Вони знайшли один одного задовго до організації виставки 1874 не просто внаслідок взаємної симпатії — їх згуртували загальні інтереси і загальні ідеали.

Їх усіх не визнавав офіційний Салон, щорічна експозиція,яка приносила художникам ім’я і давала можливість існувати, продаючи свої картини; усіх засуджувала буржуазна преса,буржуазна публіка.

Тягнучись один до одного вони спершу групувалися навколо Еміля Золя, котрий з властивим йому зухвальством почав боротьбу за новий живопис, за Мане, та свого близького друга юнацтва Сезана. Останній в той час не менш зблизився і з Піссарро,і з Базилем, який познайомив його зі своїм другом Ренуаром. У відомій тоді майстерні Глейра Ренуар і Базиль увійшли в коло художників, що групувалися навколо Моне, серед котрих був і Сіслей. Таким чином вони всі …

Моне надавав перевагу пейзажам, а для Ренуара улюблена тема — людина.

Найбільше він малював молодих жінок і дітей. І робив це з надзвичайною ніжністю й теплотою. У Ренуара ціла колекція дитячих портретів, від них віє такою радістю й чистотою, що можна втішитись, дивлячись на них у скорботну хвилину. Недарма його називають художником щастя, бо Ренуар відкидає труднощі й негаразди людського життя, всі його картини випромінюють піднесення й натхнення. На його полотнах бачимо милих, чарівних парижанок, молоді обличчя, стрункі фігури. Він не лестив своїм моделям, а просто знаходив прекрасне в реальному житті.

Ренуар відмовився від чорного й білого кольорів. Адже де в природі зустрінеш чистий чорний і білий, не змінені під впливом блакиті неба, зелені лісу, золота сонячних променів? Навіть чорні сукні, парасольки і капелюшки на його картинах написані не чорною фарбою.

Едгар Деґа був учасником більшості виставок імпресіоністів, хоч не в усьому дотримував їхнього стилю. Не працював на пленері, майже не приділяв увага пейзажу. Як ніхто з сучасних йому художників, Деґа вмів відобразити рух і час, показував модель у складних ракурсах і поворотах у моменти, коли вона й не підозрювала, що за нею спостерігає хтось сторонній.

Він малював картини, сповнені динаміки, — театр, цирк, перегони, сцени балету або просто паризький натовп.

Популярність Деґа приніс насамперед цикл "Танцівниці". Художник блискуче передавав красу балету, намагався увічнити мить класичного танцю. На картині "Блакитні танцівниці" він зобразив не моментальний, а загадковий рух, а подовжений, як у мультиплікації, розвиток витончених артистичних па, коли одна балерина підхоплює і продовжує рух іншої. Поезію танцю підкреслює справжня симфонія блакитних тонів і їхніх відтінків, а також особлива композиція, "принцип кадру", за яким частина фігури може бути відрізана рамкою картини.

Для Піссарро не існувало природи без людини і її діяльності. Вершиною його творчості стали міські паризькі пейзажі: "Оперний проїзд", "Бульвар Монмартр у Парижі" та ін. Він не перший почав малювати сучасне йому місто, але лише цей митець зміг відобразити його динамічне, бурхливе життя, стрімкі зміни, напружений ритм, його поезію. Париж Піссарро — це привітне, гамірливе місто XX ст., у якому людина почувається затишно й комфортно.

Манера художника світла й радісна. Він писав свої полотна маленькими, окремо покладеними мазками майже чистих фарб. На відстані мазки зливаються, і внаслідок оптичного ефекту створюється враження мінливості.

Висновки

Імпресіонізм (франц. impressionnisme, від impression — враження) — напрям в образотворчому, театральному мистецтві, музиці, художній фотографії, кіно та літературі останньої третини ХІХ — поч. XX ст., який вважав завданням витончене, яскраве відтворення реального світу в його рухливості й мінливості без особливого заглиблення в суть і соціальну зумовленість явиш дійсності. Найяскравіше виявився у французькому живописі 70-80-х років XIX ст. у творчості Е. Мане, К. Моне, Е. Дега, К. Піссаро, О..Ренуара, А. Сіслея, Б. Морізо та ін. Як художній напрям І. почав складатися у Франції в 60-х роках, досяг розквіту в 70-80-х роках і незабаром (з 1886 р.) розпався як цілісна система. Появі імпресіонізму передувала кризова ситуація в європейській художній культурі, насамперед у літературі, що виникла у 60-х роках XIX ст. внаслідок панування натуралізму.

Особливості імпресіоністичного стилю у малярстві

1. Намагання схопити і зафіксувати миттєве враження від пейзажу або людини.

2. Розмитий малюнок, мерехтіння, не чіткі лінії, а тонкі нюанси барв, використання півтонів, відтінків кольорів.

3. Відмова від ґрунтування полотна, від чорних і білих кольорів.

4. Застосування окремих мазків чистих фарб, що зливаються на відстані, створюючи враження мінливості.

5. Робота на пленері.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие/ Нела Багнов-ская,; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова . -М.: Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2005. -297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Во-лодимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник/ Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. -К.: Кондор, 2004. -763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія . -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2003. -303 с.

6. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т хар-чових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

7. Культурология: История мировой культуры/ Под ред. А.Н.Марковой. -2-е изд., переработ. и доп.. -М.: Культура и спорт: ЮНИТИ, 2000. -575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник/ Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова,; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. -Вид. 2-е, перероб. та доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник/ Євген Поліщук,. -К.: Укр. Центр духовної культури, 2000. -181 с.

10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. -К.: Знання-Прес, 2004. -353 с.