Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. оцінюється як одне з найбільших досягнень Ради Європи. Вона являє собою фундаментальну основу всього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав і свобод людини, її законних інтересів та потреб. Рада Європи забезпечує високі стандарти захисту прав людини в державах-членах шляхом використання Конвенції про захист прав та основних свобод людини. Вона була підписана 4 листопада 1950 р. у Римі. Цей міжнародно-правовий документ став фундаментом усього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав людини, її законних інтересів та потреб, відправною точкою на шляху демократичних держав до втілення в життя загальнолюдських цінностей. Вступ України до Ради Європи 7 листопада 1995 р. та ратифікація Конвенції про захист прав та свобод людини та протоколів до неї став рішучим кроком до встановлення правової демократичної держави.

З часу набрання Конвенцією чинності було прийнято відповідні Протоколи, які стали її невід’ємною частиною. Протоколи розширили діапазон гарантованих прав і свобод людини та вдосконалили механізм їх захисту. Саме завдяки ефективному забезпеченню прав особи, що передбачає право на індивідуальне звернення за захистом порушених прав. Конвенція стала першим міжнародно- правовим документом, спрямованим на захист широкого спектра громадянських та політичних прав. %9онвенція та Протоколи до неї за юридичною природою є обов’язковим міжнародно-правовим договором, який запровадив систему наднаціонального контролю за дотриманням прав людини на внутрішньодержавному рівні.

Права й свободи, передбачені Конвенцією та Протоколами до неї, складають найважливіші сторони життя людини і мають громадянську, політичну, економічну та соціальну спрямованість. Головні з них — право на життя, право на свободу та особисту недоторканність особи, право на вільне пересування, свобода думки та слова, свобода совісті, релігії, виявлення поглядів, право на мирні збори, право на об’єднання та асоціації, право на створення сім’ї, повагу до особистого і сімейного життя, право на справедливий судовий розгляд, мирне володіння майном, заборона дискримінації, катувань, рабства та примусової праці, неприпустимість покарання без закону.

Водночас, Конвенція встановлює, що з метою захисту інтересів держави, національної безпеки, економічного добробуту, здоров’я та моралі суспільства, прав і свобод інших людей чи запобігання злочинам або заворушенням держави-учасниці можуть обмежувати права людини, проголошені Конвенцією. Однак таке право держав також не є абсолютним, і за жодних обставин не можуть бути порушені зобов’язання держави поважати право особи на життя, обов’язки щодо заборони катувань, рабства, неприпустимості зворотної дії закону.

Ключова роль у забезпеченні чіткого і дієвого контролю за реалізацією державами-учасницями Конвенції взятих на собі зобов’язань щодо забезпечення прав та основних свобод людини належить Європейському Суду з прав людини. Саме ця судова інституція забезпечує гарантії прав людини, є контрольним механізмом, закладеним Конвенцією, дотримання державами-учасницями її положень, упровадження норм і принципів у рамки національних правових систем.

Склад Європейського Суду з прав людини. У статті 20 Конвенції визначається кількість суддів Суду, яка відповідає кількості Високих Договірних Сторін Конвенції. Судді ЄС з ПЛ діють у своїй особистій якості та повинні відповідати таким критеріям: мати високі моральні якості, кваліфікацію, необхідну для призначення на високу судову посаду, чи бути юристами з визнаним авторитетом.

Упродовж строку своїх повноважень судді не можуть займатися діяльністю, що є “несумісною з їхньою незалежністю, безсторонністю або вимогами виконання посадових обов’язків на постійній основі”. Усі питання, що виникають у зв’язку із застосуванням цього пункту, вирішуються Судом.

Парламентська асамблея Ради Європи обирає суддів до Європейського суду строком на дев’ять років без права бути переобраними. Суддя може бути звільнений з посади, якщо рішення про його невідповідність встановленим вимогам буде ухвалена іншими суддями більшістю у дві третини голосів (стаття 24).

ЄС з ПЛ створений як постійно діючий двопалатний судовий орган.

Комісія, до складу якої входить три судді, може визнати неприйнятною або вилучити з реєстру справ індивідуальну заяву, якщо така ухвала може бути винесена без додаткового вивчення. Кожна така ухвала є остаточною і особа, що звернулась із заявою, не може вимагати її перегляду.

В палатах, на другому рівні організаційної структури ЄС з ПЛ, здійснюється більша частина його роботи. До складу палат входять сім суддів, включаючи й члена палати за посадою — суддю, якого було обрано від зацікавленої держави-учасниці, або особу, яка призначається для участі в засіданнях у разі відсутності такого судді.

Окрім створення комітету, палата приймає ухвали щодо прийнятності та суті міждержавних та індивідуальних заяв, котрі не були визнані неприйнятними у комісіях. Як правило, палата приймає рішення щодо прийнятності окремо від рішення по суті.

Велика палата — третій рівень, на якому здійснюється робота ЄС з ПЛ. До складу Великої палати входять сімнадцять суддів. Окрім члена Великої палати за посадою, який засідає на тих же умовах, що визначаються стосовно члена палати за посадою. Пункт 3 статті 27 також зараховує до складу Великої палати Голову Суду, заступників Голови, голів палат та інших суддів, які визначаються відповідно до регламенту Суду.

Велика палата вповноважена розглядати лише ті справи, які були передані до неї і лише в трьох випадках. Відповідно до статті 30, палата може відмовитись від своєї юрисдикції на користь Великої палати за таких обставин, якщо:

• справа, яку розглядає палата, порушує серйозне питання щодо тлумачення Конвенції чи протоколів до неї;
• вирішення питання, яке вона розглядає, може призвести до результату, несумісного з рішенням, постановленим Судом раніше;
• жодна зі сторін у справі не заперечує проти цього.

Юрисдикція Європейського Суду з прав людини. Юрисдикція — юридично закріплені повноваження органів по розгляду і вирішенню справ відповідно до їхньої компетенції. Юрисдикція Європейського Суду з прав людини визначена в Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод. Відповідно до ч. 1 ст. 32 Конвенції юрисдикція Суду поширюється на всі питання, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції, Протоколів до неї, та які передаються йому у відповідності із ст.ст. 33, 34, 47. Під юрисдикцію Європейського Суду з прав людини підпадає юридична оцінка виконання державами своїх зобов’язань за Конвенцією та Протоколами до неї у випадках, коли ЄС з ПЛ розглядає скарги, визнані прийнятними відповідно до Конвенції. Тому заява в ЄС з ПЛ може бути подана тільки стосовно дій або бездіяльності держави (в особі її органів або посадових осіб, які зобов’язані забезпечити дотримання норм Конвенції), а не стосовно будь-яких фізичних або юридичних осіб, які, можливо, на думку заявника, не дотримувалися положень Конвенції. Відповідно, відповідачем у Європейському Суді з прав людини може бути тільки держава-учасник Конвенції, що обвинувачується в порушенні норм самої Конвенції і (або) тих Протоколів до неї, у яких дана держава бере участь.

Саме держава-учасник в особі її органів і посадових осіб, використовуючи у всій повноті силу державної влади, зобов’язана забезпечити в межах своєї юрисдикції права і свободи, закріплені в Конвенції й у Протоколах до неї. Суд ставиться до цього вкрай жорстко, що знайшло свій відбиток в усе більш широкому звертанні до концепції позитивних і негативних зобов’язань держав.

З погляду позитивних зобов’язань держава повинна не тільки мати законодавство, яке в найбільш повній мірі забезпечує дотримання прав і свобод, закріплених у Конвенції, але і приймати всіх необхідних заходів для того, щоб воно реально діяло, а не залишалося на папері. Дана обставина відбита в багатьох рішеннях ЄС з ПЛ. Негативні зобов’язання ставлять держави перед необхідністю утримуватися від будь-яких дій, що могли б призвести до порушення прав і свобод. Держава повинна виходити з примату проголошених прав і свобод: ніщо не перешкоджає в користуванні такими правами і свободами, за винятком обмежень, зазначених у Конвенції і відповідних їй національних законах.

Таким чином, ЄС з ПЛ має достатньо широкі повноваження в галузі контролю за дотриманням державами-учасниками Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. та Протоколів до неї. На підставі ст.47 Конвенції, за запитом Комітету Міністрів, ЄС з ПЛ може давати консультативні висновки з правових питань, що стосуються тлумачення Конвенції та Протоколів до неї.

Слід зауважити, що в результаті росту обізнаності європейців з їхніми правами згідно із Конвенцією, ЄС з ПЛ став жертвою власного успіху. Необхідно до 5 років для того, щоб почати розглядати деякі справи; утворилася значна черга зі справ. Керуючись принципом «справедливість із затримкою — жодної справедливості», Рада Європи створила робочу групу для пошуку шляхів покращення ефективності ЄС з ПЛ. Результатом цієї роботи стали поправки до Європейської конвенції з прав людини — Протокол №14. Цей новий протокол, що вимагає загальної ратифікації всіма державами-членами Ради Європи для вступу його в силу, запроваджує ряд змін:

• Одноособовий суддя може приймати рішення щодо прийнятності скарги. На сьогоднішній день таке рішення приймають три судді.
• Якщо справа в значній мірі є подібною до тих, які вже раніше розглядалися ЄС з ПЛ, і виникає по суті через те, що держава-член не змінює своє національне законодавство з метою корегування питань, що вже раніше порушувалися в попередніх рішеннях, справа може бути розглянута трьома суддями, а не Палатою із семи суддів.
• Справа визнається неприйнятною, якщо вважається, що позивач не зазнав «суттєвої шкоди». Проте, це правило не є суворим.
• Держава-учасник може постати перед ЄС з ПЛ за позовом Комітету Міністрів, якщо держава відмовляється виконати рішення, винесене не на її користь.
• Комітет Міністрів може звернутися до ЄС з ПЛ за «інтерпретацією» рішення, щоб посприяти визначенню найкращого шляху для його виконання державою-членом.

ВИСНОВКИ

Суди стали державними установами у далекому минулому, а саме тоді, коли людство відмовилося від самосуду. Та історично відокремлення судової влади у самостійну сферу державного регулювання відбулося у ХУШ ст. Спочатку у правовій доктрині (зокрема, в теорії розподілу влад, обґрунтованій Дж.Локком і Ш.Монтеск’є), а потім і в конституційних актах (починаючи з Конституції США 1787р.) суди звільняються від злиття з органами виконавчої влади. З того часу стає правомірним використання поняття судової влади.

Судову владу часто називають “третьою гілкою влади”, оскільки в конституційних текстах і доктрині при перерахуванні гілок влади, що складають систему поділу влади, вона, звичайно, випливає за законодавчою і виконавчою. Проте це жодною мірою не применшує ні її значимості, ні чітко окресленої самостійності стосовно інших гілок влади. Більш того, у залежності від форми правління взаємозалежність законодавчої і виконавчої влади може бути більшою (парламентська форма правління) або меншою (президентська республіка). Судова ж влада при будь-якій із названих форм правління однаково відмежована від інших гілок влади, що, зрозуміло, не виключає її взаємозв’язку з ними.