Термін «європейське право» все частіше застосовується юристами-міжнародниками, науковцями та державними чиновниками. Використання цього терміна пов’язано, як правило, з участю України у європейських міжнародних організаціях і об’єднаннях. Україна є членом Ради Європи, з 2007 р. розпочалися переговори про укладання угоди про асоціацію з Європейським Союзом, у 2010 р. була підписана угода про зону вільної торгівлі між Україною і країнами Європейської асоціації вільної торгівлі, з 1 лютого 2011 р. Україна стала повноправним членом Енергетичного Співтовариства. Діяльність цих європейських інституцій регулюється нормами договорів та актів цих організацій. Самі європейські міжнародні організації та об’єднання тісно співпрацюють між собою.

У міжнародно-правових документах відсутнє закріплення терміна «європейське право», що породжує різне його розуміння представниками наукових шкіл. У літературі набули широкого застосування такі терміни, як «право Європейського Союзу», «право Ради Європи», «європейський правовий простір», які науковцями прив’язуються до поняття «європейське право». Усі ці поняття не є тотожними та мають різний зміст. Це пов’язано із існуванням різних європейських організацій, кожна з яких має свою систему правових норм. Тому для визначення терміна «європейське право» варто звернутися до аналізу доктрини та практики.

Проблематика європейського права постійно знаходилося в колі інтересів таких науковців, як В. Буткевич, М. Буроменський, М. Гнатовський, В. Денисов, А. Дмитрієв, В. Копійка, Л. Луць, М. Микієвич, В. Муравйов, О. Вишняков, Р. Петров, П. Рабінович, К. Смирнова, Ю. Шемшученко, О. Шпакович та ін. Проблеми діяльності європейських організацій і обєднань знайшли своє відображення у працях таких зарубіжних вчених, як Е. Аннерс, Е. Бредлі, С. Глотов, Ж. Готрон, Л. Ентін, А. Капустін, С. Кашкін, Р. Кей, А. Кльомін, В. Кернз, М. Кремона, І. Лукашук, А. Татам, Б. Топорнін, Т. Хартлі, К. Хілліон, С. Черниченко, Є. Шибаєва та ін.

Зарубіжна доктрина європейського права, представлена науковцями країн Західної Європи, характеризується неоднозначністю у визначенні поняття «європейське право». Так, німецький юрист М. Гердеген у праці «Європейське право» дотримується концепції вузького та широкого розуміння терміна «європейське право» [1]. На його думку, право Європейського Союзу слід розмежовувати від права Європейського Співтовариства, проте вони є складовими частинами європейського права у вузькому розумінні. У широкому розумінні до європейського права також належить система норм, прийнятих не тільки Європейським Союзом, а й Радою Європи, Західноєвропейським Союзом (ЗЄС), Організацією з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Європейської асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ) та Організацією європейського економічного співробітництва (ОЄЕС). Причому членами ОБСЄ та ОЄЕС є також держави, які не належать географічно до Європи (Австралія, Канада, Мексика, США, Туреччина, Японія тощо). Таке широке розуміння цього поняття було запропоновано ще у 1995 р. французьким вченим Ж. Готроном у праці «Європейське право» [2].

Схожої точки зору дотримується англійський правник А. Татам. Досліджуючи історію інтеграції повоєнної Європи у своїй праці «Право Європейського Союзу» [3], він аналізує окрім європейських співтовариств діяльність таких європейських організацій, як Рада Європи, ОЄЕС, ЗЄС, ЄАВТ, залишаючи поза увагою систему актів ОБСЄ.

Особливий підхід до визначення поняття «європейське право» має російська доктрина. Російський вчений Л. Ентін у своїй праці «Європейське право» [4] зазначає, що термін «європейське право» може застосовуватись у трьох значеннях. По-перше, на його думку, термін «європейське право» є сукупністю національних правових систем європейських держав. У цьому контексті цей термін використовується як узагальнене поняття для визначення всієї сім’ї європейських правових систем. При цьому Л. Ентін залишає поза увагою істотні, іноді принципові, розбіжності між англосаксонським звичаєвим правом і домінуючим у континентальній Європі романо-германським правом. По-друге, термін «європейське право» використовується також для визначення тієї частини міжнародно-правових норм, за допомогою яких регулюються відносини між європейськими державами в різних сферах. Як правило, такі норми права містяться у багатосторонніх конвенціях та угодах. Іншими словами, на думку Л. Ентіна, «європейське право» у другому його значенні використовується для визначення регіональної чи навіть субрегіональної міжнародно-правової системи, що складається переважно з відносин між державами європейського континенту. Поняття «європейське право» у третьому значенні застосовується для визначення сукупності правових норм, що регулюють відносини в межах колишніх європейських співтовариств та Європейського Союзу. При цьому Л. Ентін наголошує, що саме такого вузького значення поняття європейського права він дотримується у своїй праці, не надаючи при цьому додаткових пояснень та аргументації на користь такого вузького розуміння європейського права. Треба визнати, що такі три підходи до визначення європейського права суперечать один одному. На нашу думку, не зовсім правильно називати європейським правом тільки право Європейського Союзу, керуючись географічними, політичними та міжнародно-правовими міркуваннями.

Крім того, Л. Ентін зазначає, що існує ще один підхід до визначення європейського права, відповідно до якого європейське право охоплює як право Європейського Союзу, так і національне право держав-членів. Однак, як він сам визнає, цей підхід поки що не знайшов широкого розповсюдження та підтримки. [4, 37].

Переважна більшість російських юристів дотримується точки зору, що «європейське право» обмежується виключно системою правових норм, що регулюють відносини в межах Європейського Союзу [5].

Деякі російські дослідники підтримують концепцію європейського міжнародного права [6; 7]. Так, Ю. Колосов вказує, що «європейське право» можна вважати комплексною галуззю загального міжнародного права та частиною європейського міжнародного права, причому «комплексною» галуззю в тому сенсі, що воно складається з норм міжнародного (публічного) права, норм міжнародного приватного права і норм внутрішньодержавного права» [7, 195]. Однак він визнає, що поняття «міжнародне європейське право» є досить умовним.

У праці, присвяченій історії розвитку науки європейського права в Росії, С. Кашкін [8] дещо відходить від загальновизнаної російської доктрини щодо вузького тлумачення поняття європейського права. Він наголошує, що європейське право як наука має комплексний характер. Європейський Союз, Рада Європи, інші європейські інтеграційні об’єднання та їх правові системи входять у предмет дослідження декількох юридичних наук. Наука міжнародного права вивчає Європейський Союз, Раду Європу як міжнародні організації, наука конституційного права вивчає побудову та функціонування інтеграційних утворень та їх держав-членів, теорія держави і права досліджує міжнародні об’єднання як особливі форми міждержавного співробітництва, на основі якої формується унікальна «наднаціональна» теорія, наука порівняльного права ставить за мету провести компаративістські дослідження правових систем. Крім того, кримінальне, фінансове, екологічне право та інші галузі права вивчають відповідні норми, прийняті в межах європейських організацій.

Таким чином, на відміну від концепцій західноєвропейських науковців, російська доктрина узагальнила загальнотеоретичні уявлення про європейське право та доповнила поняття «європейське право» сукупністю національних правових систем держав Європи. Можна зазначити, що таке розуміння європейського права виступає як «парасолька» для широкого спектру норм, які не підлягають узагальненій систематизації. Не зовсім виправдано аналізувати в сукупності правові системи держав континентальної й англосаксонської правової сім’ї. Треба враховувати й роль організаційно-правових механізмів міжнародних європейських організацій, а також особливості міжнародно-правових форм співпраці в межах міжнародних організацій Європи, зокрема в Європейському Союзі, Раді Європи та інших організацій та об’єднань.

Українська доктрина також характеризується різноманітністю у визначенні поняття «європейське право». Варто зазначити, що часто наповнення цього терміна не є навіть однозначним. Це стосується насамперед представників доктрини, які розглядають європейське право як право, що пов’язане лише з діяльністю Європейського Союзу або Ради Європи. Так, у праці В. Мармазова [9], присвяченій методам тлумачення норм європейського права, аналізуються виключно норми Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 р., прийнятої в рамках Ради Європи. На відміну від цієї точки зору професор В. Забігайло у своїй праці «Європейське право: міфічний постулат чи об’єктивний орієнтир розвитку законодавства України?» розумів термін «європейське право» виключно як систему норм, ухвалених у межах Європейського Союзу [10].

Відсутність єдності поглядів науковців породжує появу нових термінів, які пов’язуються з терміном «європейське право». Зокрема, для визначення норм, які регулюють діяльність європейських установ, використовується термін «європейський правовий простір». Концепція «європейського правового простору», представлена М. Гнатовським, покликана охоплювати всі юридичні феномени, які є результатом правової діяльності європейських інтеграційних організацій, позначати механізм і результат взаємопроникнення систем національного та міжнародного права в Європі [11]. Як зазначає науковець, ця концепція є результатом тривалого історичного розвитку ідей забезпечення єдності держав європейського континенту правовими засобами, а її історичним прототипом було середньовічне ius commune, тобто вироблена постглосаторами на основі римського права система норм, спільних для країн континентальної Європи.

Своїм народженням термін «європейський правовий простір» завдячує НБСЄ. Він вживався при підготовці Гельсінського заключного акта 1975 р., а також у роботі конференцій НБСЄ з людського виміру. Радою Європи концепція «європейський правовий простір» була офіційно визнана у 1989 р.

Автор доктринальної концепції наводить визначення, що «європейський правовий простір» є правовою системою у стані становлення, складовими якої є юридичні норми, принципи та стандарти, вироблені в межах регіональних міжнародних організацій (ЄС, Рада Європи, ОБСЄ), а також механізм узгодження на їхній основі національних правових систем держав Європи, що охоплює не тільки правові норми, а й правову культуру, правову свідомість та уявлення про цінність права [11, 5]. Європейський правовий простір, таким чином, є результатом взаємодії правових систем європейських держав з регіональними нормами міжнародного права та нормами, які створені шляхом правової діяльності європейських організацій (нормами права ЄС, Ради Європи, НБСЄ/ОБСЄ).

М. Гнатовський не зміг оминути своєю увагою й термін «європейське право» та його взаємозв’язок із представленою концепцією «європейського правового простору». Він зазначає, що неможливо ототожнювати поняття «європейське право» і «право Європейського Союзу». На його думку, європейське право знаходиться у стадії формування. У цьому контексті європейський правовий простір розглядається як середовище, в якому на межі національного та міжнародного права формується «європейське право».

Можна частково погодитись, що концепція «європейський правовий простір» забезпечує основу для дослідження регіональних процесів правової конвергенції, зближення національних правових систем на основі правових цінностей та стандартів, створених у процесі міжнародного спілкування.

Термін «європейський правовий простір» знайшов своє відображення у національному законодавстві України. Закон України «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики» [12], прийнятий у 2010 р. формально юридично визначив однією із засад зовнішньої політики України забезпечення інтеграції України в європейський політичний, економічний, правовий простір з метою набуття членства в Європейському Союзі (ст. 11 Закону). Таким чином, хоча концепція «європейський правовий простір» знайшла своє законодавче закріплення, однак для неї характерне певне політичне забарвлення.

Загалом вітчизняна доктрина європейського права слідує за західноєвропейськими підходами до визначення поняття «європейське право», хоча існують різні точки зору вітчизняних науковців. Спільним для українських дослідників є те, що європейське право не розглядається тільки у вузькому його значенні.

Зокрема в першому в Україні підручнику з права Європейського Союзу В. Муравйова зазначено, що термін «європейське право» використовується для визначення сукупності правових норм, які регулюють діяльність Ради Європи та Європейського Союзу [13].

У словнику термінів і понять з міжнародного та європейського права, виданому Інститутом законодавства Верховної Ради України, подано визначення терміна «європейське право» [14, 28]. У вузькому розмінні — це сукупність правових норм, які є в установчих актах та актах Європейського Союзу. У широкому розмінні європейське право — це сукупність правових норм, що містяться в актах всіх європейських міжнародних організацій та інтеграційних об’єднань. Зазначається, що у цьому значенні європейське право фактично є «регіональним міжнародним правом». Таким чином, «право Європейського Союзу» є тільки складовою частиною «європейського права».

У загальнотеоретичній праці, присвяченій питанням європейських міждержавних правових систем, Л. Луць зазначає, що правові системи Ради Європи та Європейського Союзу є найбільш досконалими інтеграційними формами [15, 17], що становлять основу європейського права.

Узагальнюючи зазначені підходи, можна дійти висновку, що термін «європейське право» є багатозначним. Поняття «європейське право» використовується у широкому значенні (sensu largo) та вузькому значенні (sensu stricto).

У вузькому значенні деякі науковці розуміють європейське право як право, що пов’язане з діяльністю окремих міжнародних європейських організацій (найчастіше таких як Європейський Союз чи Рада Європи).

Широке значення європейського права, якого дотримуються автори, охоплює правовий порядок європейських організацій і об’єднань, до яких належать Європейський Союз, Рада Європи, ОБСЄ, ЄАВТ, ЗЄС та інші міжурядові європейські організації. Навіть міжнародно-правові механізми взаємодії держав Європи підпадають під термін «європейське право». У цьому зв’язку, наприклад, правове регулювання зони Шенгену із самого початку зародження міжнародно-правового його регулювання з 1985 р. може розглядатися в контексті створення європейського права.

Характерною особливістю європейського права є те, що його норми знаходяться у постійному взаємозв’язку та ґрунтуються на спільних цінностях. Підтвердженням цього є той факт, що Договір про Європейський Союз містить відсилання до Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод, прийнятої в рамках Ради Європи, визнаючи за її нормами сили загальних принципів права Європейського Союзу (ст. 6 ДЄС) [16].

Складовими європейського права є «право Європейського Союзу», «право Ради Європи». Предмет «права Європейського союзу» становить правопорядок Європейського Союзу, предметом «права Ради Європи» є міжнародно-правові механізми діяльності Ради Європи. Власне до терміна «європейське право» слід відносити різноманітні форми регіональної співпраці європейських держав у різних сферах та в колі держав-членів, кількість яких з часом змінюється. Різними є також механізми взаємодії: від звичайного форуму для проведення двосторонніх консультацій з питань договірних зобов’язань щодо спільних стандартів і організаційних рамок здійснення обов’язкових рішень до утворення «наднаціональних» організацій з власними регуляторними повноваженнями шляхом делегування їм державних суверенних прав.

Визначаючи європейське право з його складовими («права Європейського Союзу» та «права Ради Європи») варто відзначити особливу його правову природу. На сучасному етапі свого розвитку європейське право містить норми міжнародного права і норми права європейських організацій та об’єднань, які мають іншу міжнародно-правову природу, відмінну від власне міжнародного права та внутрішньодержавного права. Для цього важливо враховувати, що основу європейського права становлять спільні цінності такі, як верховенство права, повага до прав людини, включно з правами осіб, що належать до меншин, повага до людської гідності, свободи, демократії, рівності (як це визначено у ст. 2 Договору про Європейський Союз, у ст. 3 Статуту Ради Європи). Ці цінності є спільними для усіх держав-членів у суспільстві, де домінують плюралізм, недискримінація, терпимість, справедливість, солідарність і рівність між жінками і чоловіками. Згадані принципи та цінності є спільними для всіх міжнародних організацій, що діють на європейському континенті. Саме на підставі цього фактору норми цих організацій можна вважати складовою частиною європейського права.

Отже, представлені міркування щодо визначення поняття «європейське право» не мають ставити крапку у дискусії. Автори не претендують на остаточну точку зору щодо наповнення такого динамічного поняття як «європейське право». Ця стаття запрошує об’єднань до обміну думками стосовно тем, пов’язаних з європейським правом іправом європейських організацій.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Гердеген М. Європейське право / пер. з нім. — К., 2008. — 528 с.
2. Gautron J.-C. Droit europeen. — P., 1995. — 237 р.
3. Татам А. Право Європейського Союзу : підруч. для студ. вищ. навч. закл. — К., 1998. — 424 с.
4. Европейское право : учеб. для вузов / под общ. ред. Л. М. Энтина. — М., 2004. — 720 с.
5. Европейская интеграция : правовые проблемы / под ред. Б. Н. Топорнина. — М., 1992. — Кн. 1. — 124 с.; Право Европейского Союза : учеб. для вузов / под ред. С. Ю. Кашкина. — М., 2010. — 1119 с.
6. Гефтер А.-В. Европейское международное право / пер.: К. Таубе, предисл.: Ф. Ф. Мартенс. — СПб., 1880. — 619 с.
7. Колосов Ю. М. О понятии европейского международного права // Российский ежегодник международного права. 2006. — СПб., 2007. — С. 194—198.
8. Кашкин С. Ю., Ядрихинская О. А. История становления и развития науки Европейского права в России
9. Мармазов В. Методи тлумачення норм європейського права // Український часопис міжнародного права. — 2003. — № 2. — С. 65—70.
10. Забигайло В. Европейское право : мифический постулат или объективный ориентир развития законодательства Украины? // Український часопис міжнародного права. — 2001. — № 1. — С. 61-64.
11. Гнатовський М. М. Становлення та тенденції розвитку європейського правового простору : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.11 «Міжнародне право». — К., 2002. — 22 с.
12. Закон України «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики» від 1 липня 2010 р. 2411-VI // Офіційний вісник України. — 2010. — № 55. — С. 17.
13. Муравйов В. І. Вступ до права Європейського Союзу : підруч. — К., 2010. — 227 c.
14. Словник термінів і понять з міжнародного і європейського права. — К., 2005. — 157 с.
15. Луць Л. А. Європейські міждержавні правові системи : загальнотеоретична характеристика : автореф. дис. … д-ра юрид. наук : спец. 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і правових вчень». — К., 2005. — 32 с.
16. Лісабонські консолідовані договори про Європейський Союз і функціонування Європейського Союзу / пер. та наук. ред. В. І. Муравйов. — К., 2010. — 231 с.