Рада Європи як міждержавна (міжурядова) регіональна організація була створена для забезпечення процесів політичної інтеграції, сприяння економічному та соціальному розвитку, розвитку культури, науки та управління, а також для підтримання і подальшу реалізацію прав людини і фундаментальних свобод в повоєнній Європі. Статут Ради Європи був підписаний 5 травня 1949 року, і на цей момент до складу організації входили 10 держав. Станом на 2013 рік вона об’єднує 47 європейських держав, в тому числі більшість держав Центральної та Східної Європи. Статус незалежних спостерігачів у міждержавних структурах Ради Європи мають Канада, США, Японія.

Сьогодні Рада Європи є однією з найбільш авторитетних та представницьких європейських регіональних міждержавних організацій. Її створення виходило з потреби збереження людського суспільства та цивілізації, для задоволення якої життєво важливим є зміцнення миру на засадах справедливості та міжнародного співробітництва. А тому, у Статутних документах Ради Європи зафіксовані такі основні завдання:

• захист та зміцнення плюралістичної демократії та прав людини, сприяння усвідомленню та розвитку європейської культурної самобутності;
• пошук спільних шляхів вирішення соціальних проблем (зокрема таких, як національні меншини, ксенофобія, релігійна, расова, етнічна нетерпимість, захист оточуючого середовища, біоетика, СНІД, наркоманія тощо);
• надання допомоги країнам Центральної та Східної Європи у проведенні та активізації політичних, законодавчих і конституційних реформ;
• широка політична та правова діяльність, уніфікація європейського законодавства, прийняття конвенцій, що мають обов’язковий характер для держав, що входять до Ради Європи.

Ці завдання забезпечують досягнення мети організації. Мета Ради Європи зафіксована у ст. 1 її Статуту і передбачає «досягнення більшого єднання між її членами для збереження та втілення у життя ідеалів і принципів, які є їхнім спільним надбанням, а також сприяння їхньому економічному та соціальному прогресу». При цьому, кожний член Ради Європи обов’язково має визнати принципи верховенства права та здійснення прав і основних свобод людини всіма особами, які знаходяться під його юрисдикцією, а також має брати участь у співробітництві для досягнення мети Ради Європи.

Пропозиція щодо членства у Раді Європи, а в окремих випадках — асоційованого членства (у консультативній асамблеї) надходить від Комітету Міністрів лише тій європейській державі, яка вважається здатною і має бажання дотримуватися основних принципів Ради Європи.

Держави-члени Ради Європи трансформували основні принципи Загальної декларації прав людини 1948 року в юридичні зобов’язання через створення ефективної системи міжнародних судових гарантій прав людини. А тому головним пріоритетом у роботі Ради Європи є захист прав та основних свобод людини у державах-учасницях. Реалізація цього одного з основних завдань Ради Європи здійснюється в 4-х основних напрямках:

• зміцнення європейської солідарності (гарантуючи при цьому повагу до особи, її свобод, соціальних економічних і культурних прав шляхом створення ефективних систем контролю та захисту);
• виявлення нових загроз порушення прав людини та приниження людської гідності;
• привернення уваги громадськості до значимості прав людини;
• заохочення щодо вивчення проблем прав людини в школах, вищих учбових закладах та серед професійних груп (юристи, службовці, персонал виправних закладів тощо).

Деякі автори вважають, що згідно зі своїм Статутом, Рада Європи виконує три основні завдання:    1) політичне — захист демократії, прав і свобод людини,

забезпечення верховенства права; 2) культурне — примноження європейської культурної спадщини; 3) соціальне — забезпечення реалізації основних потреб соціально-економічних прав. Інші вчені вважають, що головним досягненням у роботі Ради Європи є створення ефективної системи європейського права у галузі прав людини, забезпечення правового регулювання поведінки держав у цій галузі.

Хоча Рада Європи виконує також і роль кредитної організації, в її межах функціонує Банк соціального розвитку Ради Європи (первинна назва — Фонд соціального розвитку). Робота Ради Європи ведеться на міжурядовому, міжпарламентському рівнях, через місцеві органи самоврядування та неурядові організації. Мета Ради Європи досягається за допомогою її органів шляхом розгляду питань, що становлять спільний інтерес; укладання угод та здійснення спільних заходів в економічній, соціальній, культурній, науковій, правовій та адміністративній галузях, а також в галузі захисту та подальшого здійснення прав і основних свобод людини.

Стаття 10 Статуту Ради Європи визначала, що головними органами Ради Європи є Комітет Міністрів і Консультативна асамблея (нині Парламентська Асамблея), роботу яких забезпечує Секретаріат. У межах Ради Європи сьогодні функціонує Конгрес місцевих і регіональних органів влади Європи; Європейська комісія за демократію через право («Венеціанська комісія»), Європейський суд з прав людини, Європейський центр молоді та інші органи. Важливим наслідком географічного розширення Ради Європи стало встановлення загальноєвропейської системи, а це, в свою чергу, вплинуло на політичний, фінансовий, кадровий аспект функціонування організації.

У 1997 році глави держав і урядів країн-членів Ради Європи доручили Комітету Міністрів провести необхідні реформи для адаптації Ради до нових завдань і збільшеного складу. У 1998 році у доповіді «За Європу без розмежувальних ліній» Комітет Міністрів рекомендував удосконалення таких напрямків діяльності Ради, як невійськові аспекти безпеки, сприяння демократичній стабільності, посилення режиму спостереження (моніторингу) за виконанням зобов’язань державами- членами. Крім названої доповіді, створений Комітетом Міністрів, Комітет мудреців, що складався з 10 відомих європейських діячів, вніс також пропозиції щодо удосконалення структури, насамперед, — Секретаріату Ради та його кадрової політики.

Таким чином, «внутрішня» реформа Ради Європи мала на меті оптимізацію роботи її структур, перегляд основних програм; кадрові зміни, пошук додаткових засобів для фінансування заходів Ради, налагодження взаємодії між її органами тощо. В свою чергу, «зовнішня» реформа потребує покращення відносин з Євросоюзом, ОБСЄ, НАТО та іншими європейськими міжнародними організаціями, визначення місця Ради Європи у регіональній системі співробітництва, активної взаємодії з парламентами держав-учасниць тощо.

Важливою віхою у розвитку Ради Європи стали програми співробітництва та надання допомоги країнам Центральної і Східної Європи щодо проведення політики, відкритої для нових демократичних держав Центральної і Східної Європи, на основі її принципів, цінностей і досягнень у галузі плюралістичної демократії, захисту прав людини та побудови правової держави. Ці програми, засновані на досягненнях міжурядового співробітництва у Раді Європи, можуть бути не тільки довідниковим матеріалом, а й моделлю (як за структурою, так і механізмами) такого співробітництва. Метою програм є зміцнення, активізація та прискорення процесів демократичного реформування цих держав, а також сприяння їх поступовій та гармонійній інтеграції з Радою Європи та державами-учасницями, участі їх у процесах та формах європейського співробітництва.

Водночас необхідно відзначити, що за більш ніж 50-річний період функціонування Ради Європи сформувалася її правова система. В основі формування правової системи Ради Європи є загальноєвропейські закономірності розвитку, інтеграційні та інші процеси, пов’язані з впровадженням у практику ідеї «єдиної стабільної Європи».

У зв’язку з тим, що предметом регулювання у праві Ради Європи є дотримання прав і свобод людини, суб’єктом міжнародного права, згідно з правовими актами Ради, є людина (громадянин певної держави, права якого порушені). Поряд з цим, забезпечення належної взаємодії між елементами (суб’єктами) правової системи з метою досягнення належного правопорядку у галузі забезпечення прав людини покладається на Раду Європи як міждержавну організацію. Основою правосуб’єктності Ради Європи є її Статут (установчий документ, що закріплює міжнародно-правовий статус). Реалізація правового статусу Ради Європи здійснюється через утворювані нею органи, які виконують правотворчі, правозастосовні, правотлумачувальні функції.

Вищим органом Ради Європи є Комітет Міністрів (керівний та директивний орган), який складається з міністрів закордонних справ держав-учасниць. Він обговорює політичні аспекти співробітництва (за виключенням питань оборони), виробляє програму діяльності Ради Європи, затверджує її, а також бюджет Ради Європи, розглядає рекомендації Парламентської асамблеї та інших органів і приймає рішення. Правотворчі його функції полягають у прийнятті рекомендацій урядом держав-учасниць, які мають зобов’язуючу силу тільки стосовно держав, що їх ратифікували. Комітет Міністрів може робити запити до урядів держав-учасниць про хід виконання таких рекомендацій.

У випадках серйозних порушень Комітет може призупинити право держави — учасниці на представництво у Раді Європи, просити вийти її з Ради або виключити таку державу. Комітет здійснює нагляд за імплементацією державами-учасницями конвенцій та угод, наглядає за дотриманням державами рішень Європейського суду з прав людини. Останнім часом діяльність Комітету Міністрів концентрувалася на виконанні рішень страсбурзької зустрічі 1997 року, зокрема — стосовно удосконалення механізму контролю за дотриманням прав людини у державах- учасницях. Комітет Міністрів приймає також декларації та резолюції з актуальних політичних питань та міжнародних проблем, часом його рішення є основою для європейських конвенцій та угод (які після ратифікації набувають юридичної сили).

Згідно зі ст. 15 Статуту Ради Європи Комітет Міністрів «розглядає заходи, що спрямовані на досягнення мети Ради Європи, включаючи укладення конвенцій або угод та вироблення урядами єдиної політики щодо конкретних питань». Стосовно всіх питань, що мають відношення до внутрішньої організації та процедур Ради Європи, то Комітет Міністрів приймає обов’язкові до виконання рішення.

Різноманітні рішення, Комітет Міністрів приймає на основі рекомендацій Парламентської Асамблеї та Конгресу Місцевих та Регіональних влад, пропозицій міжурядових комітетів, а також конференцій галузевих міністрів. Переважаюча кількість рішень приймається більшістю у 2/3 від загальної кількості поданих голосів, а деякі важливі рішення, такі як рекомендації для урядів — одноголосно. Все це свідчить про демократичний характер цих процедур.

Ще одним із основних органів Ради Європи є Парламентська Асамблея, яка виконує дорадчі функції. Парламентська Асамблея (ПАРЄ) складається з представників національних парламентів. Число представників (286 членів Асамблеї та 286 їхніх заступників з числа парламентарів кожної країни) коливається від 2 до 18 в залежності від чисельності населення, має відображати представництво основних політичних партій у національному парламенті. В Асамблею входять п’ять політичних груп: група соціалістів, група європейської народної партії, група європейських демократів, група лібералів, демократів і реформаторів та група об’єднаних європейських лівих сил. Деякі парламентарі не належать до жодної політичної партії.

Згідно зі ст. 22 Статуту Ради Європи, Асамблея є дорадчим органом, що обговорює відповідні питання у межах своєї компетенції і передає свої висновки Комітету Міністрів у формі рекомендацій. Парламентська Асамблея приймає резолюції та інші документи, які визначають основні, загальні напрямки діяльності Комітету Міністрів, національних урядів, парламентів та політичних партій; розробляє різноманітні міжнародні договори — європейські конвенції, які сприяють формуванню основи європейської нормативно-правової системи. Документи ПАСЄ не мають обов’язкової сили, але ними керуються у своїй діяльності Комітет Міністрів, національні уряди, парламенти, партії.

У сучасних умовах перед ПАРЄ стоїть унікальне завдання: сприяти інтеграції країн Центральної та Східної Європи з демократичними Європейськими державами, а також ефективному співробітництву парламентарів всіх країн Європи. Виконанню цього завдання сприяло затвердження статусу «спеціально запрошеного» з метою надання можливості парламентським делегаціям країн Центральної та Східної Європи, що стали на шлях плюралістичної демократії, брати участь у пленарних засіданнях Асамблеї та в роботі її комітетів за їх запрошенням. Контакти та обміни, що встановлювалися і встановлюються, були спрямовані на сприяння процесу демократизації у цих країнах з метою їх вступу до Ради Європи.

Для здійснення функцій ПАСЄ у період між сесіями формується Постійна комісія, на початку кожної чергової сесії створюється ряд загальних комісій.

В ході роботи кожної сесії обговорюються актуальні міжнародні проблеми, в обговоренні яких беруть участь як відомі політичні діячі, так і представники різних міжнародних організацій. Асамблея регулярно організовує конференції, колоквіуми, публічні парламентські слухання з важливих проблем сучасності, які проходять у формі діалогу між парламентарями і спеціалістами. Наприклад, «Страсбурзькі конференції», метою яких є вивчення шляхів вдосконалення та зміцнення демократії у всьому світі.

Крім названих повноважень, Парламентська Асамблея обирає зі складу своїх членів Голову та секретаря Асамблеї, Генерального Секретаря Ради Європи, його заступника, суддів Європейського суду з прав людини.

Робота Парламентської Асамблеї готується спеціальними комітетами, що здійснюють свої повноваження у таких напрямках, як: політичні питання; юридичні питання та права людини; соціальні питання; охорони здоров’я і сім’ї; культури та освіти; навколишнього середовища; облаштування територій та місцевої влади; науки і техніки; сільського господарства і розвитку сільської місцевості; економічні питання та питання розвитку; відносини з європейськими державами, які не є учасницями; міграції та біженців; зв’язків з парламентами та громадськістю.

Останнім часом Рада Європи підвищила увагу до діяльності місцевих владних структур. 3 червня 1994 року почав свою роботу Конгрес місцевих та регіональних влад Європи — Консультативний орган, що представляє місцеві та регіональні органи самоврядування. Складається із 286 членів та 286 їх заступників, що є представниками, вибраними місцевими чи регіональними органами самоврядування та посадовими особами, що підзвітні місцевим чи регіональним органам влади. До національних делегацій повинні входити представники різних адміністративно- територіальних утворень та політичних течій держав-учасниць. Конгрес має дві палати: Палату місцевих влад і Палату регіонів.

Поточну діяльність організації забезпечує Постійний Комітет, а також спеціальні робочі групи з різних проблем, що виникають на місцевому рівні. Рекомендації Конгресу надсилаються Парламентській Асамблеї та Комітету Міністрів, а рішення та інші документи мають лише інформативний характер. Конгрес бере участь у підготовці або затверджує проекти ряду конвенцій. Наприклад, затвердження проекту конвенції про розвиток міжтериторіального співробітництва між місцевими владами.

Головною метою функціонування Конгресу є забезпечення участі місцевих та регіональних влад у процесі об’єднання Європи та в роботі Ради Європи. Одним із пріоритетних завдань — сприяння розвитку демократії на місцях і в регіонах та зміцнення транскордонного і міжрегіонального співробітництва у Європі. Він розглядає всі політичні та інші питання, що виникають у місцевих та регіональних влад, аналізує здійснення державами-учасницями принципів місцевої демократії, що зафіксовані в Європейській Хартії про місцеве самоврядування.

Радою Європи розробляються та приймаються загальноєвропейські конвенції з різних питань співробітництва (понад 170), але стосуються вони, у першу чергу, захисту прав людини. І хоча конвенція є видом міжнародно-правового договору, вона, на відміну від двосторонніх договорів, охоплює більш широке коло відносин та суб’єктів, є більш ефективною та економічною. Водночас приписи мають абстрактний, декларативний характер, що не забезпечує однозначності у розумінні змісту, потребує його інтерпретації, в чому і залежить від судової діяльності.

Чільне місце серед міжнародно-правових угод та інших правових актів, що створені у правовій системі Ради Європи, займає Європейська конвенція про захист прав і основоположних свобод людини 1950 р., так як саме вона започаткувала ефективний механізм захисту прав людини. У діючій редакції 1998 року Конвенція (1950 р.) є невеликим за обсягом документом, що включає Преамбулу та 59 статей. Основний текст Конвенції доповнюють протоколи, які, на думку Європейського суду з прав людини, «складають єдине ціле».

Таким чином, головною функцією Ради Європи є цілісна належно впорядкована за допомогою міжнародно-правових норм і принципів стійка взаємодія суб’єктів міжнародного права, що ефективно забезпечує досягнення правопорядку у галузі захисту прав людини та інших, визначених її Статутом, сферах європейського правового простору. Рада Європи з початку свого існування сприяла реалізації ідеї європейської єдності, була важливою формою європейської правової інтеграції. Наступним кроком до реалізації цієї ідеї стало утворення Європейського Союзу.

ОБСЄ (Організація з безпеки і співробітництва в Європі) — найбільша з усіх існуючих організацій з підтримки безпеки, наймолодша і володіє найбільш великий потенціал у сфері підтримання стабільності. Історія створення ОБСЄ бере свій початок з підписання 1 серпня 1975 р. 33 державами Європи, а також США і Канадою в Гельсінкі Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ). Цей документ, вироблений на основі інтенсивних трирічних консультацій, отримав назву «10 заповідей розрядки». «Заповіді» включали в себе положення про повагу суверенітету, непорушності кордонів, відмови від використання сили при вирішенні конфліктів, визнання територіальної цілісності і права народів на самовизначення, невтручання одних країн у внутрішні справи інших, повага прав людини і свобод, співпраця між державами і дотримання міжнародних законів.

З тих пір процес розрядки і вироблення загального напрямку для вирішення проблем континенту повільно розвивався, що виразилося у проведенні ряду зустрічей представників держав-учасників гельсінського наради. Було очевидно, що механізм, розроблений на основі «10 заповідей», підписаних країнами, підходив для цього більше, ніж військові блоки. Після об’єднання Німеччини, розпаду СРСР і розпуску Організації Варшавського Договору в Європі і США розгорнулася широка дискусія з проблеми будівництва нової системи безпеки. Опрацьовувалися різні сценарії її розвитку з урахуванням того, що на перший план виходили питання економіки, екології, демократії, культури, інформації, а військово-політичні категорії, здавалося, переставали відігравати провідну роль. Таким чином, 5-6 грудня 1994 р. на Будапештському саміті було прийнято рішення перетворити з 1 січня 1995 р. НБСЄ в Організацію з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) зі своїм статутом і юридично-правовою базою. ОБСЄ стала першою всеосяжної організацією, сфокусованої на загальноєвропейському процесі (на відміну від ЄС і НАТО, які залишаються «полюсом тяжіння») і дійсно з часом може стати форумом загальноєвропейського діалогу та співпраці.

ОБСЄ представляє собою організацію з безпеки, в яку входять 57 держав, розташованих на території «від Ванкувера до Владивостока». У цьому регіоні ОБСЄ є головним міжнародним інструментом для раннього виявлення, попередження і запобігання конфліктів, а також регулювання криз і постконфліктній реабілітації. ОБСЄ займається широким колом питань безпеки, включаючи контроль над озброєнням, превентивну дипломатію, заходи щодо зміцнення довіри, права людини, спостереження за проведенням виборів, економічну та екологічну безпеку. Рішення приймаються на базі консенсуса — всі вхідні в організацію держави мають рівний статус. Все це виділяє організацію серед інших організацій та інститутів Європи. 57 держав-членів охоплюють континентальну Європу, Кавказ, Центральну Азію та Північну Америку. ОБСЄ також співпрацює з середземноморськими та азійськими партнерами.

ОБСЄ практикує широкий і всеосяжний підхід до питань безпеки, а саме: захист і сприяння в розвитку прав людини і основних свобод, співпрацю в галузі економіки та екології є такими ж важливими питаннями в підтримці і зміцненні миру і безпеки як і політичні та військові питання. Їх рішення є головною метою діяльності ОБСЄ. Різні аспекти розглядаються як взаємопов’язані і взаємозалежні. Протягом всього часу існування організації країни — члени активно сприяють зміцненню додаткових заходів у різних сферах безпеки — політичної, військової, економічної, соціальної. Ще один приклад того, що дія ОБСЄ ґрунтується на розумінні безпеки як всеосяжної є участь організації у всіх стадіях розвитку конфліктів, від раннього попередження та запобігання конфлікту до сприяння в вирішенні конфлікту і постконфліктній реабілітації.

Місії ОБСЄ та інші представництва в тих чи інших регіонах — головне вираження роботи організації. Вони прямують у країни, що потребують, на думку ОБСЄ, допомоги для втілення в життя політичних рішень. Як вже було сказано, ОБСЄ діє у всіх фазах розвитку конфлікту: раннє попередження, превентивна дипломатія, сприяння у вирішенні конфлікту, постконфліктна реабілітація. В загальних рисах завдання і цілі місій наступні: сприяти тим політичним процесам, які ставлять за мету запобігти або залагодити конфлікт, а також забезпечити своєчасну інформованість представників ОБСЄ про розвиток ситуації в даній країні або регіоні. Завдання, цілі і залучення місій у що відбуваються в тій чи іншій країні процеси можуть істотно варіюватися, підкреслюючи гнучкість цього інструменту врегулювання.

Для всіх місій, проте, ключовими питаннями є соціальні, питання демократії та забезпечення сили закону. Місії ОБСЄ відрізняються і за кількістю представників, варіюючись від чотирьох чоловік (місії ОБСЄ щодо взаємодії у Центральній Азії, центри ОБСЄ в Алма-Ати, Ашгабаті та Бішкеку) до більш ніж двох тисяч (місія в Косово). Всі місії співпрацюють з міжнародними та неурядовими організаціями у сферах своєї роботи.

Місії та інші представництва зазвичай прямують рішенням Постійної Ради з угоди приймаючої країни. Спочатку вони зазвичай розгортаються на період від шести місяців до одного року, і поновлюються у міру необхідності. Більшість членів місій призначаються державами-учасницями і є представниками цивільних або військових інститутів. Місії очолюють голови місій, представники країн-членів ОБСЄ, яких призначає голова організації. Діяльність місії управляє і підтримує Центр із запобігання конфліктів при Секретаріаті, Департамент управління та операцій і голова ОБСЄ. Місії почали свою діяльність в першій половині 90-х років. Їх створення було викликано необхідністю «запобігти розпаленню внутрішньодержавних конфліктів, можливих при зміні режимів державного правління в Східній Європі».

Зоною найбільш пильної уваги ОБСЄ є південно-східна Європа. Чотири найбільші місії в даному регіоні — місія ОБСЄ в Косово, місія ОБСЄ в Боснії і Г ерцеговині, місія ОБСЄ в Хорватії та представництво ОБСЄ в Албанії. П’ята місія знаходиться в колишній югославській республіці Македонія. Балкани — перший регіон, в який були послані місії ОБСЄ. Це були місії в Косово, Сандьяк і Воєводіну у вересні 1992 р. і в колишню югославську республіку Македонія (восени того ж року). Місії та інші представництва ОБСЄ також знаходяться на Кавказі, східній Європі, двох прибалтійських державах і центральної Азії.

Місія в Україні розпочала свою роботу 24 листопада 1994 р. Штаб-квартира її розташована в Києві, а в квітні 1996 р. відкрито відділення в Сімферополі. Місії було довірено встановлення контактів з владою і політичними інститутами, а також представниками різних громад з метою збору інформації, допомоги у запобіганні розбіжностей і підвищення взаєморозуміння. Завданням місії також є надання регулярних звітів про всі аспекти ситуації в автономній Республіці Крим, про фактори, що впливають на ситуацію і робота з пошуку вирішення проблем у цій галузі. Місія сприяє дотриманню принципу свободи інформації та готує звіти про ситуацію з правами людини і дотриманням прав національних меншин в Криму.

Після анексії Росією АР Крим, початку військових дій на території Донецької та Луганської областей, 21 березня 2014 року Постійна Рада ОБСЄ ухвалила рішення направити в Україну Спеціальну моніторингову місію, що складається з цивільних неозброєних спостерігачів. Місія була направлена на прохання українського уряду і за рішенням всіх 57 держав-учасниць ОБСЄ. Цілі роботи місії — це збір інформації, звіт про ситуацію з безпекою та встановлення фактів, зокрема, про конкретні події на місцях. Спостерігачі спілкуються з різними групами громадськості — з представниками влади на всіх рівнях, громадянського суспільства, етнічних і релігійних груп, місцевих громад і органів місцевого самоврядування. Основне завдання місії — допомогти Україні знизити рівень напруженості і сприяти діалогу між усіма сторонами.

На даний час місія складається з близько 700 цивільних неозброєних спостерігачів з більш ніж 40 держав-учасниць ОБСЄ. Також у місії працюють співробітники з України, які займають посади перекладачів, радників та адміністративного персоналу. Мандат місії поширюється на всю територію України. Головний офіс місії знаходиться у Києві. Команди спостерігачів працюють в 10 найбільших містах України: Дніпрі, Донецьку, Івано-Франківську, Києві, Луганську, Львові, Одесі, Харкові, Херсоні, Чернівцях. Також місія має кілька представництв та передових патрульних баз. У Донецькій і Луганській областях наразі працює майже 600 спостерігачів.

Місія розпочала роботу 21 березня 2014 року. У лютому її мандат було продовжено до 31 березня 2017 року. В подальшому, за необхідності, його також можуть продовжити.

Як видно, місії ОБСЄ охоплюють дуже широку сферу діяльності, починаючи від контролю за виконанням різних угод і закінчуючи допомогою поліції. Питання про ефективність діяльності місій є питанням рамок повноважень ОБСЄ.

НАТО (Організація Північноатлантичного договору) заснована Північноатлантичним договором, який був підписаний 4 квітня 1949 р. і набрав чинності 24 серпня 1949 р. На сьогодні членами НАТО є 28 держав.

Основною метою НАТО є забезпечення стабільності та добробуту в Північноатлантичному регіоні. Відповідно до ст. 5 Північноатлантичного договору члени організації розглядають збройний напад на одного або декількох із них у Європі або Північній Америці як напад на всіх учасників договору. Якщо такий збройний напад відбудеться, кожний член організації в порядку здійснення права на індивідуальну або колективну самооборону, визнаного ст. 51 Статуту ООН, прийняв на себе зобов’язання надати стороні або сторонам, що зазнали нападу, таку допомогу, яку визнає необхідною, включаючи застосування збройної сили. НАТО має сповістити Раду Безпеки ООН про будь-який збройний напад і про всі заходи, вжиті внаслідок нього. Такі заходи мають бути припинені після дій Ради Безпеки, необхідних для відновлення та підтримання миру.

Держави-члени НАТО зобов’язалися утримуватися у своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування будь-яким способом, несумісним із цілями ООН, вирішувати всі свої спори мирними засобами, сприяти подальшому розвитку мирних і дружніх відносин між народами. У зв’язку з корінними змінами в Європі та розпуском Організації Варшавського Договору на початку 90-х років НАТО заявило про нову концепцію свого стратегічного розвитку (Лондонська декларація “Північноатлантичний альянс у процесі змін” від 6 липня 1990 р.) включаючи пропозиції щодо розвитку співробітництва з державами Центральної та Східної Європи з широкого спектра політичних і військових питань. 7-8 листопада 1991 р. головами держав і урядів, що брали участь у сесії Ради НАТО в Римі, були прийняті Нова стратегічна концепція Альянсу та Римська декларація про мир і співробітництво. У Заяві Ради НАТО, зробленій у Брюсселі в 1994 р., було оголошено про початок програми “Партнерство в ім’я миру”.

Останній Саміт НАТО у Варшаві 8-9 липня 2016 року став спробою відповісти на сучасні геополітичні виклики. Країнами-членами було прийнято загальне рішення про зміцнення здатності Альянсу до стримування і оборони та планів щодо забезпечення стабільності по сусідству. Крім цього, лідери вирішили посилити військову присутність Альянсу на сході чотирма батальйонами в Польщі, Естонії, Латвії і Литві на ротаційній основі з початку 2017 року, забезпечити присутність передових сил, в міру необхідності, в південно-східній частині Альянсу. Члени Альянсу також оголосили про готовність Початкових оперативних сил і засобів системи оборони НАТО від балістичних ракет, пообіцяли зміцнити власні можливості кіберзахисту і визнали кіберпростір новою оперативною сферою. Важливим для України рішенням стало ухвалення Пакету комплексної допомоги.

У перебігу саміту Генеральний секретар підписав спільну Декларацію з президентами Європейської ради і Європейської комісії, піднявши партнерство між НАТО і Європейським Союзом на безпрецедентно новий рівень. У Декларації окреслені сфери, в яких НАТО і ЄС поглиблять співпрацю — серед них безпека на морі і протидія гібридним загрозам.

Органи НАТО. Вищим політичним і військовим органом є Північноатлантична рада. Її компетенція ґрунтована безпосередньо на статуті організації (ст. 9). Рада збирається на різних рівнях: голів держав і урядів, міністрів закордонних справ, постійних представників у ранзі послів. В останньому випадку вона називається Постійною радою. У рамках Ради проводяться консультації та приймаються рішення з усіх питань діяльності організації. Збори Постійної ради проводяться не менше одного разу на тиждень. Рада приймає рішення, що можуть носити політичний і юридичний характер. У першому разі Рада приймає декларації та комюніке, у яких проголошує та пояснює пріоритети політики Альянсу державам, які не є членами цієї організації. Рішення юридичного характеру адресовані державам-членам і можуть стосуватися різних аспектів діяльності організації.

Комітет оборонного планування зазвичай збирається на рівні постійних представників держав-членів (крім Франції) та не менше двох разів на рік на рівні міністрів оборони. У межах сфери своєї діяльності має ті самі повноваження, що й Рада. Група ядерного планування збирається на рівні постійних представників і міністрів оборони. Розглядає будь-які питання, що стосуються політики Альянсу у відношенні ядерної зброї. Військовий комітет — головний військовий орган, що складається з начальників генеральних штабів усіх держав-членів. Він розробляє основні напрями військової політики та стратегії Альянсу. Міжнародний військовий штаб складається з військового персоналу держав-членів, направленого до Штаб- квартири НАТО для роботи в міжнародній якості задля досягнення загальних цілей Альянсу. Штаб проводить дослідження та розробляє плани та рекомендації з військових питань. Генеральний секретар призначається Радою, що засідає на рівні голів держав і урядів і є основною адміністративною особою. До його головних обов’язків слід віднести: 1) забезпечення сприяння і вироблення рішень в Альянсі; 2) пропонування тем для обговорення та винесення на розгляд власних проектів рішень з різних питань порядку денного; 3) від імені Альянсу робити заяви у пресі; 4) керування роботою персоналу.