Вступ

Актуальність теми. У другій половині ХХ століття як реакція на жахи Другої світової війни відбувся стрімкий розвиток міжнародного права прав людини та створення регіональних систем захисту прав людини. Європейська система захисту прав людини була започаткована з заснуванням Ради Європи, метою утворення якої стало утвердження принципів верховенства права, демократії та захисту прав всіх осіб, які знаходяться під юрисдикцією держав-членів Ради Європи. Одним з перших документів, прийнятих Радою Європи, стала Конвенція про захист прав людини та основних свобод 1950 року (далі –Конвенція).

В більшості держав-членів Ради Європи Конвенція інкорпорована в національні правові системи шляхом відображення у внутрішньому законодавстві, внаслідок чого наприкінці ХХ сторіччя в конституціях багатьох європейських держав закладено механізм реалізації норм міжнародних договорів у внутрішньому правопорядку. Хоча ЄСПЛ формально не здійснює перегляду рішень національних судів та органів державної влади та не може зобов’язати їх до перегляду своїх рішень, але прийняття рішень ЄСПЛ все частіше веде до перегляду законодавства та практики його застосування органами державної влади держав-учасниць Конвенції. Тому Конвенція стала основою найбільш ефективної системи захисту прав людини, що розвинулась у межах європейського правового простору.

Україна підписала Конвенцію ще в 1992 році, але процес приведення національного законодавства у відповідність з нею й досі триває. Адже мова йде не про миттєву зміну законодавства чи політики, а про створення постійно діючих механізмів захисту прав людини та основних свобод, що закріплені у Конвенції, а також аналіз законодавства, практики його застосування та внесення необхідних змін. Актуальність теми дослідження зумовлена теоретико-правовою потребою дослідження цього питання та прагненням України виробити власні правові механізми та засоби приведення національного законодавства у відповідність до європейських стандартів у галузі прав людини.

На формування окремих позицій роботи вплинули дослідження україн-ських науковців у сфері загальної теорії держави і права: М.І. Козюбри, П.М. Рабіновича, О.Ф. Скакун, судових систем: Ю.М. Грошевого, Р.О. Куй-біди, М.С. Строговича, вітчизняних дослідників міжнародного права та права прав людини: В.Г. Буткевича, М.В. Буроменського, М.М. Гнатовського, В.Н. Денисова, А.І. Дмитрієва, В.І. Євінтова, В.К. Забігайла, Л.Г. Заблоцької, О.В. Задорожнього, А.С. Мацка, М.М. Микієвича, В.В. Мицика, В.І. Муравйова, О.В. Святун, Л.Д. Тимченка, С.В. Шевчука, А.Л. Федорової.

Метою дослідження є комплексний аналіз сучасних концепцій реалізації права Конвенції у внутрішніх системах права держав-учасниць Конвенції та проблеми реалізації її положень в кримінальному процесі України.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішити такі завдання:

– узагальнити сучасне бачення сутності права прав людини, природи та статусу Конвенції з урахуванням історичних аспектів становлення та розвитку концепції прав людини і права Конвенції;

– проаналізувати доктринальні підходи до питання реалізації норм міжнародного права у внутрішніх правових системах з погляду порівняльного правознавства та імплементації права Конвенції у внутрішнє право держав-учасниць зокрема і здійснити порівняльно-правовий аналіз механізмів імплементації Конвенції у їх правові системи;

– вивчити особливості Конвенції як автономного правового режиму;

– проаналізувати особливості судової імплементації норм міжнародного права та роль судових органів держав-членів Ради Європи в імплементації права Конвенції;

– проаналізувати конституційні основи імплементації Конвенції до внутрішніх правових систем та правової системи України зокрема;

– дослідити вплив Конвенції на правові системи держав-членів Ради Європи шляхом аналізу впливу Конвенції на правотворчу та правозастосовчу діяльність органів державної влади.

Об’єктом дослідження є комплекс правовідносин в сфері захисту прав людини та основних свобод, які виникають у процесі реалізації Конвенції в правових системах держав-членів Ради Європи.

Предметом дослідження є право Конвенції, положення внутрішнього права, що є основою реалізації Конвенції в правових системах держав-членів Ради Європи, проблеми реалізації її положень в кримінальному процесі України.

Розділ 1. Теоретичні аспекти змісту Конвенції про захист прав людини і основних свобод

1.1. Конвенція про захист прав людини і основних свобод у судах Європейських держав та перспективи її застосування

Процес входження України в Європейський правовий та економічний простір, розпочатий з моменту подачі Україною заявки з наміром стати членом Ради Європи, нерозривно пов’язаний з виробленням нових стандартів у сфері захисту прав людини. Адже відповідно до статті 3 Статуту Ради Європи кожен член Ради Європи повинен визнавати принципи верховенства права і користування правами людини та основними свободами усіма особами в межах його юрисдикції. Оскільки базовим документом у Європейській системі захисту прав людини є Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (далі — Конвенція), то саме на її прикладі доцільним видається розглянути механізми імплементації норм міжнародних договорів у сфері прав людини державами-учасницями.

Доволі часто держави, які приєднались до Конвенції чи іншого міжнародного договору у сфері прав людини, зустрічаються з рядом специфічних проблем, з відмінностями, зумовленими особливостями самого договору, а саме: імплементаційними можливостями, що надаються правозастосовчим органам, насиченістю оціночними поняттями, наявністю контрольних механізмів, необхідністю приведення юридичної практики держави у відповідність до договору. Оскільки Конвенція не передбачає конкретного вирішення питання про її місце в системі національного права, то ступінь реалізації Конвенції в національному праві більшості держав суттєво відрізняється. Очевидно, що в зв’язку з цим на практиці виникала і продовжує виникати значна кількість неузгодженостей та суперечностей і Суд з прав людини у своїх рішеннях неодноразово вказував, що не існує обов’язку держави інкорпорувати Конвенцію в національне законодавство. В той же час вже вироблені презумпції, яких дотримується у своїй практиці більшість держав-учасниць Конвенції. По-перше, якщо існує розумне тлумачення питання, яке відповідає Конвенції, то суд повинен застосувати його, а не інше, яке не відповідає Конвенції. По-друге, Конвенція, яка не є частиною законодавства, все ж може сприяти розвитку права та усуненню його вад. По-третє, всі посадові особи мають знати міжнародні зобов’язання своєї держави і, таким чином, враховувати передбачені Конвенцією права окремої особи під час здійснення своїх повноважень. Суд не вимагає, щоб держави надавали Конвенції силу національного права: не є порушенням Конвенції те, що національні суди не можуть здійснювати передбачені Конвенцією права напряму; але, фактично, в багатьох державах Конвенція має силу в межах національного права і на неї можна безпосередньо посилатися в судах.

Відмінності у застосуванні норм міжнародного права у більшості держав зумовлені не лише визнанням ними різних теорій співвідношення міжнародного та національного права (дуалістичної чи моністичної), а й національними особливостями правових систем  [13, c. 76-77].

Так, у Бельгії, Франції, Нідерландах, Швейцарії положення Конвенції, які не відображені у національному законодавстві, застосовують безпосередньо. Такі положення Конвенції можуть бути пріоритетними щодо норм національного законодавства, які суперечать їм, незалежно від дати прийняття. В цьому контексті Конвенція має більшу силу ніж національне законодавство.

У Німеччині та Італії положення Конвенції, які безпосередньо застосовуються, найчастіше мають силу звичайного національного законодавства, тобто мають пріоритет над національними нормами, що введені в дію до дати вступу в силу Конвенції, але законодавство, введене в дію після Конвенції, має пріоритет над нормами Конвенції. Але в Німеччині авторитету Конвенції надають більшу вагу, ніж про це можна подумати з вищесказаного, тоді як в Італії суди лише зрідка використовують положення Конвенції безпосередньо.

1.2. Європейська конвенція про захист прав людини та завдання юридичної науки в Україні

Ратифікувавши 17 липня 1997 р. Європейську конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод, Україна ще раз підтвердила незворотність та остаточність нових підходів у галузі прав людини, що були проголошені з прийняттям Конституції. Одним із них є необхідність імплементації європейських стандартів у галузі прав людини в національну правову систему

Слід зазначити, що європейські механізми захисту прав людини не є сталими структурами. З урахуванням нових тенденцій у політико-правовому розвитку вони постійно піддаються оновленню з метою полегшення до них доступу громадян та підвищення рівня ефективності рішень міжнародних правозахисних інстанцій. Так, проблеми захисту прав людини широко обговорювалися нещодавно на міністерській конференції Ради Європи «Про майбутнє Європейського суду з прав людини», яка відбулася

18-19 лютого 2010 р. у швейцарському місті Інтерлакен. Головною проблемою, на думку учасників конференції, є те, що число скарг, які надходять до Європейського суду з прав людини, кожного року збільшується. Водночас 90 % скарг не відповідають критеріям прийнятності, а більше половини постанов виносяться у «справах-клонах», приводом до яких є одна й та сама системна проблема, не вирішена державою.

За підсумками конференції ухвалено «План дій», в якому, зокрема, наголошується на необхідності ефективної імплементації стандартів прав людини національними державами. Учасники конференції погодилися з тим, що саме на національних органах лежить обов’язок із забезпечення ефективної реалізації прав людини. На сьогодні удосконалення державної політики в напрямі всебічного захисту та гарантування прав і свобод кожної людини в обсязі європейських стандартів є ключовим питанням, на вирішення якого мають спрямовуватися зусилля парламенту, Президента України, Уряду й інших державних інституцій.

Проблема імплементації європейських стандартів у галузі прав людини вимагає передусім вирішення питання про місце відповідних міжнародних договорів у національній правовій системі та їх юридичну силу [15, c. 41-42].

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Це положення розвивається у Рішенні Конституційного Суду України від 9 липня 1998 р. № 12-рп/98 у справі за конституційним зверненням Київської міської ради професійних спілок щодо офіційного тлумачення ч. З ст. 21 Кодексу законів про працю України (справа про тлумачення терміна «законодавство»), згідно з яким під терміном «законодавство» необхідно розуміти прийняті в межах повноважень і відповідно до Конституції та законів України: закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; постанови Верховної Ради України; укази Президента України; декрети і постанови Кабінету Міністрів України.

Положення, згідно з яким міжнародні договори є частиною національного законодавства, закріплене також Цивільним кодексом України (ч. 1 ст. 10), Сімейним кодексом України (ч. 1 ст. 13), іншими законодавчими актами України. Згідно зі ст. З КК України законодавство України про кримінальну відповідальність становить КК України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Закони України про кримінальну відповідальність повинні відповідати положенням, що містяться в чинних міжнародних договорах, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України.

Органи державної влади України у своїй діяльності повинні керуватися нормами міжнародних договорів. Так, згідно зі ст. 4 Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р. № 1789-ХІІ одним із завдань органів прокуратури є захист від протиправних посягань, гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод людини та громадянина. Однією з цілей парламентського контролю, який здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, є захист прав і свобод людини та громадянина, проголошених Конституцією України, законами України і міжнародними договорами України (ст. З Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» від 23 грудня 1997 р. № 776/97-ВР).

Відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України адміністративне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, вказаного Кодексу та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Відповідно до ч. 1 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України суд ухвалює рішення у справах на підставі Конституції, інших актів законодавства України, міжнародних договорів України в порядку, передбаченому цим Кодексом. Вищий господарський суд України в Інформаційному листі від 18 листопада 2003 р. № 01-8/1427 «Про юрисдикцію Європейського суду з прав людини в Україні» зазначив, що господарські суди в процесі здійснення правосуддя повинні керуватися нормами міжнародних договорів, ратифікованих у встановленому порядку.

Згідно зі ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, держави не можуть відмовитися від дотримання міжнародного договору на тій підставі, що він суперечить національному праву. Щодо співвідношення норм національного і міжнародного права в системі національного законодавства України, то згідно з ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори» від 29 червня 2004 р. № 1906-ГУ, якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Аналогічні положення закріплені й на рівні галузевого законодавства, зокрема в Цивільному кодексі України (ч. 2 ст. 10), Цивільному процесуальному кодексі України (ст. 428), Кодексі законів про працю України (ст. 81), Житловому кодексі України (ст. 193) та інших законодавчих актах України. Отже, в Україні визнається та діє принцип пріоритету міжнародних договорів, визнаних державою в установленому законом порядку [10, c. 144-145].

При цьому слід мати на увазі, що відповідно до ч. 2 ст. 9 Конституції України укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. На забезпечення цього конституційного положення спрямована передбачена ч. 1 ст. 151 Конституції України процедура надання Конституційним Судом України за зверненням Президента України або Кабінету Міністрів України висновку про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України (так званий «наступний конституційний контроль») або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість («попередній конституційний контроль»). Ця процедура конкретизується у главі 14 (статті 86-89) Закону України «Про Конституційний Суд України». Відповідно до ч. 2 ст. 152 Конституції України закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Таким чином, вказані положення свідчать про те, що міжнародні договори, які є чинними в Україні, не можуть суперечити Конституції України, в іншому випадку вони визнаються Конституційним Судом України неконституційними та втрачають чинність [7, c. 146-147].

Розділ 2. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року як джерело права у правовій системі України

2.1. Застосування конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини в кримінальному праві

З метою забезпечення становлення в Україні судівництва як єдиної системи судового устрою та судочинства, що функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів і гарантує право особи на справедливий суд, Президент України підписав Указ від 10 травня 2006 р. № 361/2006 «Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів».

Вдосконалення судочинства, створення законодавчих гарантій на дотримання строків судового провадження відповідно до вимог Конвенції могло стати також одним із програмних пунктів діяльності коаліції політичних сил у Верховній Раді України, викладених в «Угоді про створення Коаліції демократичних сил у Верховній Раді України V скликання», підписаній 22 червня 2006 р.

У зв’язку з розвитком правової системи держави, дотриманням конституційного принципу верховенства права, розв’язанням політичних, економічних і соціальних проблем, практичним втіленням положень Конституції України щодо поширення судового захисту прав і свобод людини на всі правовідносини, що виникають у державі, необхідними є дослідження судового адміністративного процесу у контексті положень Конвенції. До того ж у ч. 2 ст. 8 КАС міститься припис, за яким адміністративний суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Суду, а в ст. 17 Закону від 23 лютого 2006 р. № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» зазначається, що суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Положення про додержання розумних строків тісно пов’язане з вимогами щодо ефективного засобу правового захисту особи. В Україні не існує жодного нормативно-правового акта, яким би було врегульовано ці питання. У разі недотримання судом процесуальних строків сторона у справі може, наприклад, подати заяву про відвід судді з мотивів безпідставного затягування розгляду справи. Але звернутися із клопотанням, заявою, скаргою чи адміністративним позовом про перевищення розумних строків як таких особа не може, тому що немає відповідної процедури, а отже, вона позбавлена ефективного засобу правового захисту в розумінні ст. 13 Конвенції. З цього приводу показовими є рішення Суду від 26 жовтня 2000 р. у справі «Кудла проти Польщі» (відсутність ефективного засобу правового захисту стосовно скарги про тривалість провадження) та від 7 лютого 2002 р. у справі «Мікулич проти Хорватії» (відсутність ефективного засобу правового захисту стосовно тривалості судового провадження) [9, c. 39].

Аналіз законопроектів, що стосуються цього питання, дає право вважати основним їх недоліком теж відсутність нормативного визначення критеріїв розумного строку, за допомогою яких зацікавлена особа могла б переконатися, що її право на розумний строк розгляду справи порушено, а суд — встановити факт порушення цього права. До того ж кожний судовий процес (кримінальний, господарський тощо) має свої особливості, що не дає змоги стандартизувати поняття «розумний строк» до всіх процесів. У такому разі здається більш раціональним саме суворе дотримання процесуальних строків, встановлених процесуальними кодексами. Безпідставне перевищення законодавчо встановлених строків адміністративного судового процесу, на нашу думку, і буде означати перевищення розумних строків. Таке визначення можна застосувати й до інших судових процесів.

Свого часу і Європейська комісія з прав людини (далі — Комісія), і Суд наголошували, що ст. 6 Конвенції не гарантує права на двоступеневу судову процедуру (рішення Комісії у справі «Зауралі проти Бельгії») і не застосовується до судової процедури щодо легітимності законодавчих або муніципальних виборів (рішення Комісії у справі «Асенсіо Серкеда проти Іспанії»), оскільки така процедура має політичний характер.

Проблеми законодавчого регулювання адміністративних процедур у кожній державі, що підписала Конвенцію чи приєдналася до неї, мають свої особливості. Принципи Конвенції певною мірою універсальні і повинні бути враховані у конкретній законотворчій, правозастосовній та правоохоронній практиці. Загалом, хоча КАС і не можна назвати досконалим, він отримав позитивну оцінку Американської асоціації юристів, значно розширив можливості ефективного засобу правового захисту особи у відносинах із суб’єктами владних повноважень [3, c. 17-18].

2.2. Імплементація норм Європейської конвенції та прецедентної практики Європейського суду з прав людини судами України

Проблема імплементації міжнародних стандартів прав людини лежить не лише в площині законодавчих положень. Багато в чому можливість впливу міжнародних договорів з прав людини на національну правову систему залежить від готовності до цього судової влади, яка покликана забезпечити їх застосування при розгляді конкретних судових справ.

Однак більшість суддів України переконані у виключно факультативній ролі міжнародних договорів при врегулюванні внутрішньодержавних відносин, що призводить до ігнорування положень міжнародних договорів з прав людини. Крім того, навіть аналогічне врегулювання одного й того ж питання і у внутрішньодержавному законодавстві, і в міжнародному праві людини не повинно виключати можливості (в окремих випадках — навіть необхідності) застосування положень міжнародних договорів, оскільки це підкреслює повагу правосуддя до прав людини і свідчить про сумлінне виконання зобов’язань держави у цій сфері. Проте слід уникати ситуацій, коли такі посилання є формальними, для цього необхідне значне підвищення рівня правосвідомості юридичної спільноти України.

Отже, значення міжнародно-правових договорів у сфері прав людини у регулюванні внутрішньодержавних відносин не повинно зводитися виключно до застосування їх положень у процесі подолання прогалин і колізій у національному законодавстві. Суди у своїй практиці мають також звертатися до положень визнаних Україною міжнародно-правових договорів з прав людини у процесі тлумачення відповідних норм національного законодавства, що дасть змогу забезпечити його застосування у світлі міжнародних стандартів прав людини.

Вже у 2005 р. було розроблено проект Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами міжнародних договорів України при здійсненні правосуддя», у преамбулі якого було наголошено, що міжнародні договори України, які набрали чинності, не лише сприяють розвитку міждержавного співробітництва у різних сферах суспільного життя та належному забезпеченню національних інтересів, здійсненню цілей, завдань та принципів зовнішньої політики України, закріплених у Конституції України, а й через свій пріоритет перед нормами відповідних законодавчих актів України можуть змінювати регулювання правових відносин, встановлене законодавством України.

У проекті постанови розкривалися такі питання як поняття і місце загальновизнаних принципів і норм міжнародного права в національній правовій системі, поняття і місце міжнародних договорів, порядок та форми надання Україною згоди на обов’язковість для себе міжнародно-правових договорів, тлумачення положень міжнародних договорів, форми застосування само-виконуваних і несамовиконуваних норм, закріплених у міжнародних документах тощо. Цей проект постанови був переважно орієнтований саме на застосування Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [2, c. 44-45].

Визнання вищою судовою інстанцією України необхідності прийняття заходів щодо сприяння впровадженню положень міжнародних договорів України до судової практики України слід визнати позитивним кроком з боку держави. Така постанова є надзвичайно важливою для подальшого розвитку судової, і в цілому — правозастосовної практики України в напрямі всебічного захисту прав людини, однак вона досі так і не була ухвалена Верховним Судом України.

Окрім зазначених проблем загального характеру, як на законодавчому рівні, так і на рівні юридичної практики, виникає чимало складнощів щодо імплементації європейських стандартів забезпечення окремих прав осіб, зокрема у соціально-економічній сфері. Європейська конвенція нерідко розглядається як ефективний інструмент захисту громадянських та політичних прав, однак на сьогодні вона також виступає дієвим засобом, що сприяє реалізації права власності та інших соціально-економічних прав, а практика Європейського суду з прав людини в цій сфері виступає орієнтиром для розвитку та вдосконалення національної системи захисту прав цієї категорії.

2.3. Реалізація положень,пов’язаних з захистом прав та свобод людини  в новому кримінально-процесуальному законодавстві України

В Україні продовжується складний процес побудови правової держави і, безумовно, одним із головних напрямів є розвиток правової системи. Саме в цій площині пріоритетами повинні буди людина, її права і свободи. Принцип пріоритету загальнолюдських цінностей справедливості, рівності і свободи — аксіологічний імператив, необхідність здійснення якого сьогодні визнає вся світова спільнота. Відповідно до міжнародних актів справедливість, законність, демократія, верховенство закону, захист прав та свобод людини і громадянина складають одну із основ правової держави.

Основна увага нового проекту КПК зосереджена на гарантуванні захисту прав і свобод громадян, адже він має діяти на засадах презумпції невинності. За своєю значимістю саме в цій царині КПК стоїть другим після Конституції. Як вдало сказав, один із дослідників, «якщо кримінальне право пишеться для негідників, то кримінальний процес пишеться для порядних». Ось чому саме зараз мають таке велике значення засоби кримінального процесу, кримінальної юстиції для захисту прав і свобод громадян [14, c. 126-127].

Загальновизнані міжнародні стандарти в галузі здійснення судочинства і забезпечення додержання прав людини міститься в таких міжнародно-правових актах, як Конвенція про захист прав і основоположних свобод (1950 р.), Загальна декларація прав людини (1948 р.), Європейська конвенція про взаємну допомогу у кримінальних справах (1959 р.), Основні принципи незалежності судових органів (1985 р.) тощо.

Перш за все, слід звернутися до Загальної декларації прав людини 1948 р. Вона була прийнята в формі резолюції Генеральної Асамблеї ООН, але в подальшому держави визнали за її положеннями юридичну силу. Саме ці положення складають ядро тих загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, які закріплені в Основному законі нашої держави. В Європейській Конвенції з прав людини зазначається, що судовий розгляд має бути справедливим. Право на «справедливий» судовий розгляд є важливою складовою статті 6. Вимога справедливості стосується розгляду справи в цілому, а не тільки в стадії розгляду справи в суді. Тому питання про те, чи було забезпечено особі «справедливий» судовий розгляд, вирішується після розгляду всього провадження, хоча окремий факт чи подія може мати вирішальне значення. Недоліки однієї стадії провадження можуть бути виправлені або компенсовані на пізнішій стадії.

І як правильно наголошує О.Л. Жуковська, «справедливість розгляду, звичайно, не слід ототожнювати з правильністю рішення суду». Як неодноразово наголошував Європейський Суд у так званих справах «четвертої інстанції», він не має загальної компетенції вирішувати, чи припустилися національні суди помилок у застосуванні законодавства або оцінці фактів, а покликаний перевіряти справедливість провадження. Загалом поняття «справедливого» судового розгляду передбачає дотримання принципу рівності процесуальних засобів сторін.

У всіх правових актах висловлена однозначна позиція відносно прав людини, в тому числі і право на судовий захист та справедливий судовий розгляд. В міжнародних нормах передбачені так звані мінімальні гарантії справедливого правосуддя у кримінальних справах. При цьому підкреслюється, що дотримання мінімальних гарантій ще не свідчить про те, що правосуддя буде повною мірою справедливим. Це лише мінімальні гарантії, які ні за яких обставин не повинні ігноруватися національним законодавством та судовою практикою [8, c. 25-26].

У проекті КПК України проблемі відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями правоохоронних органів, особливого значення не надається (на відміну від проекту КПК РФ, в якому є окрема глава 50, що регулює провадження з цього приводу). Так, проект КПК України у ст. 7 передбачає, що засадами кримінального провадження, поряд з іншими, є право людини на свободу й особисту недоторканність. Лише ст. 13 проекту КПК дещо деталізує це положення.

Стаття 13. Дотримання прав і свобод людини і громадянина

1. Суд, суддя, слідчий суддя, прокурор, слідчий, особа, яка здійснює дізнання, зобов’язані роз’яснювати підозрюваному, обвинуваченому, потерпілому, іншим суб’єктам кримінального провадження їхні права та обов’язки, а також забезпечувати можливості для їх реалізації.
2. Особа, яка була незаконно засуджена, притягнута як обвинувачений, затримана чи взята під варту, відсторонена від роботи (посади), стосовно якої незаконно проведено в ході розслідування чи судового розгляду кримінальної справи обшук, виїмку, незаконно накладено арешт на майно та вчинено з порушенням закону інші процесуальні дії, які обмежують права громадян, підлягає поновленню в її правах. Майнова і моральна шкода, заподіяна особі порушенням її прав і свобод судом, прокурором, слідчим, особою, яка здійснює дізнання, підлягає відшкодуванню в порядку, встановленому законом.

Зазначені правові акти наблизили вітчизняне законодавство до відповідних конвенційних положень, однак не повною мірою.

Положеннями нового проекту КПК підсилюється гарантія захисту прав та свобод окремих учасників і сторін кримінального провадження. Зокрема, запровадивши такий суб’єкт як «заявник», автори врахували випадки, коли ця особа не є потерпілим чи свідком у справі, і надали заявнику право на одержання інформації про закінчення досудового розслідування. Цим самим розробники підвищили можливості громадського контролю за кримінальним провадженням.

Покращення захисту прав потерпілого передбачається й низкою інших положень проекту кодексу. Так, наприклад, потерпілому надається право ознайомлюватися з матеріалами кримінального провадження, що робить його повноцінним учасником кримінального провадження. Крім того, потерпілому має видаватися пам’ятка про його права, тоді як згідно з чинним КПК йому про це повідомляється під підпис, а документ (протокол допиту) з переліком прав залишається в матеріалах справи. Практика свідчить, що мало хто з потерпілих, ставлячи підпис у розділі протоколу з переліком прав, намагається вивчити й запам’ятати ці права.

Крім того, забезпечується право свідка на правову допомогу при даванні показань, що теж є кроком уперед у питанні захисту прав та свобод громадян. Адже непоодинокі випадки, коли потенційні підозрювані допитуються спочатку як свідки і попереджаються про відповідальність за відмову давати показання, а потім — уже як підозрювані. Більше того, такі показання новим проектом визнаються недопустимими.

Революційними можна назвати норми, що дають можливість укладати угоди між потерпілим та обвинуваченим про примирення. Цей елемент відновного правосуддя дозволить більшою мірою враховувати інтереси потерпілої сторони.

Аналіз мінімальних гарантій справедливого правосуддя, закріплених в вищезазначених міжнародно-правових актах, свідчить про те, що більшість з них знайшла своє відображення в чинному кримінально-процесуальному законодавстві України. Більш того, якщо вдатись до конкретного аналізу норм Кримінально-процесуального кодексу України, то можна дійти висновку, що процесуальні гарантії, надані обвинуваченому чинним кримінально-процесуальним законодавством, значно ширші тих мінімальних гарантій, що закріплені в міжнародних актах. І це зрозуміло, оскільки в міжнародних нормах мова йде лише про мінімальні гарантії. Разом з тим, кожній країні надана можливість розширити, збільшити, вдосконалити імплементацію міжнародних мінімальних гарантій в своє національне законодавство настільки, наскільки це можливо зробити з огляду на існуючий економіко-правовий стан тієї чи іншої країни [11, c. 36-37].

Разом з тим, серед перерахованих мінімальних гарантій є й такі, які слід врахувати в новому кримінально-процесуальному законодавстві та застосовувати в судовій практиці. Це стосується, наприклад, права обвинуваченого бути засудженим без невиправданої затримки, або, як сказано в Європейській Конвенції, «в розумні строки». Перш за все, зазначене право обвинуваченого необхідно закріпити в законі. Адже, однією із найважливіших гарантій, які закріплені у Конвенції, є положення ст. 6, відповідно до якої кожен при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.

Конкретний строк, який можна тлумачити як «розумний» за будь-яких обставин, Європейським Судом не вироблено. І це зрозуміло, оскілки кримінальні справи за своїм обсягом і складністю достатньо різняться. Тому при надходженні скарг щодо порушення права бути засудженими в розумний строк, суд в кожному конкретному випадку скрупульозно аналізує характер справи і причини затримки її розгляду. Якщо затримка відбулася з вини обвину-ваченого чи його захисника, суд не вбачає наявність порушення ч. 1 ст. 6 Конвенції. Лише затримка, яка відбулася з вини держави (її посадових осіб), може бути підставою для висновку про порушення права обвинуваченого на вирішення справи в розумний строк. Суд повинен врахувати складність фактичних чи юридичних питань, поставлених в справі, поведінку заявника і компетентних органів влади. Лише затримки, в яких можна звинуватити державу, є підставою для висновку про невиконання вимог, які стосуються «розумного строку» [8, c. 40].

Європейський Суд неодноразово підкреслював, що якщо обвинувачений утримується під вартою, то строк кінцевого розгляду справи повинен бути більш коротким. КПК України, безумовно, враховує важливість дотримання строків як під час досудового слідства, так і під час судового розгляду кримінальних справ у першій, апеляційній та касаційній інстанціях. Однак на практиці встановлені законом строки щодо розслідування і розгляду справ часто порушуються, особливо у випадках, коли обвинувачені утримуються під вартою.

Завдання держави щодо формування сучасного кримінально-процесуального законодавства полягає не лише в тому, щоб гармонізувати в ньому суспільні та особисті інтереси, а й в тому, щоб досягти цього в процесі його реалізації, в належному здійсненні прав та обов’язків учасників правовідносин, для чого необхідно створити стабільне, легітимне законодавство, не лише модернізоване з точки зору принципів правової, демократичної держави, а й морально прийнятне суспільством і громадянами.

І не випадково одним із основних завдань судово-правової реформи в «Концепції судово-правової реформи в Україні» назване «радикальне реформування матеріального і процесуального законодавства, деідеологізація і наповнення його гуманістичним змістом» [13, c. 79].

Підтримуючи думку В.Г. Гончаренка, який обґрунтовано пов’язує надзвичайну важливість удосконалення кримінально-процесуального законодавства України з необхідністю врахування як «світової практики, сучасного стану і чинників нашого законодавства та тенденцій його розвитку», так і традицій вітчизняної правової думки, сподіваюсь, що в новому довгожданому Кримінально-процесуальному кодексі України знайдуть своє місце міжнародні стандарти щодо справедливого суду [3].

Не можу не згадати слова А.Ф Коні, що «правосуддя не може бути відірване від справедливості, а остання полягає не лише в одному правомірному застосуванні до доведеного діяння карних визначень закону. Судовий діяч всім своїм способом дій стосовно людей, до діяння яких він покликаний докласти свій розум, працю та владу, повинен прагнути до втілення й морального закону» [12,  c.160].

Висновки

Конвенція про захист прав людини та основних свобод вже стає невід’ємною частиною національної правозастосовчої практики і наші посадовці розуміють невідворотність прямої дії Конвенції можна судити вже з того, що Міністерством юстиції України у грудні 2000 року розроблена нова інструкція з діловодства у Верховному суді Автономної Республіки Крим, обласному, Київському і Севастопольському міських, районному (міському) судах, якою все діловодство в судах приведено у відповідність до вимог Конвенції. Крім того, Національним бюро у справах дотримання Конвенції розроблені методичні рекомендації для центральних органів виконавчої влади щодо застосування в нормотворчій діяльності Конвенції про захист прав людини й основних свобод. На виконання доручення заступника Міністра юстиції України від 20.09.2000 р. Національне бюро у справах дотримання Конвенції здійснює експертизу проектів законів та нормативних актів, які надходять для візування до Міністерства юстиції України на відповідність Конвенції.

Отже бачимо, що Конвенція про захист прав людини та основних свобод людини поступово отримує належне визнання і в нашій державі. Розробляються і додаткові механізми забезпечення, охорони та захисту прав людини, але одна з основних проблем у справі юридичного гарантування таких прав в Україні — незастосовуваність вже існуючих засобів. Саме відсутність у санкції за невиконання (ухилення від виконання) службових обов’язків щодо застосуванню юридичних засобів охорони прав людини — одна з головних причин неефективності засобів захисту прав людини в Україні.

Ефективне застосування судами норм міжнародних договорів залежить від того, наскільки повно вони інкорпоровані у внутрішнє законодавство, та від правильного їх розуміння. В більшості держав-членів Ради Європи прецедентне право не посідає того місця серед джерел права, яке воно посідає в державах з англосаксонською системою права, проте зростає його використання у внутрішніх правових системах у зв’язку із застосуванням Конвенції і на основі інтерпретації її норм ЄСПЛ. Суди у всіх країнах Європи звертаються до Конвенції та рішень ЄСПЛ, щоб попередити конфлікти між внутрішнім законодавством та Конвенції, і таким чином, зростає їх правотворча функція. Зростаючий вплив рішень ЄСПЛ на практику держав-учасниць Конвенції не означає, однак, що всі питання прав людини та основних свобод вирішуються виключно судами.

Факт здійснення інкорпорації не є підтвердженням повної відповідності національного законодавства Конвенції, тому важливу роль у забезпеченні її реалізації в національних правових системах відіграють правозастосовчі органи, які можуть створювати механізми та засоби спрямовані на забезпечення інкорпорації Конвенції і не лише щодо суті охоронюваних прав, але й щодо функцій, структур, повноважень тих органів, які зобов’язані на національному рівні забезпечити ці права.

Дослідження підтвердило необхідність подальшого реформування правової системи України, зокрема у сфері судової реформи, реформи кримінального процесу та прокуратури. Зокрема, необхідне законодавче закріплення права особи на справедливий суд у розумний строк незалежним і безстороннім судом, утвореним відповідно до Закону; рівності усіх учасників судового процесу перед законом і судом; забезпечення доведеності вини; змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором та забезпечення обвинуваченому права на захист; гласність судового процесу, в тому числі його повне фіксування технічними засобами на підставі і в порядку, встановленому законом; забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом; обов’язковість виконання рішень суду.

Список використаної літератури

1. Аналіз даних судової статистики [Електронна версія]. — Режим доступу : http:// court.gov.ua/tu24/inform/zvernrnnya/analiz_danih/
2. Антонович М. Конвенція про захист прав людини і основних свобод у судах Європейських держав та перспективи її застосування [Текст] / М.Антонович // Право України. — 2000. — № 8. — С. 42-46
3. Гончаренко Б.Г. Деякі зауваження у зв’язку з прийняттям нового Кримінально-процесуального кодексу України / В.Г. Гончаренко // Вісник Академії правових наук України. — 2003. — № 2—3.
4. Громов Н.А. Уголовный процесс России / Н.А. Горомов. — М., 1998. — 312 с.
5. Європейська конвенція з прав людини: основні положення, практика застосування, український контекст / [за ред. О.Л. Жуковської]. — К.: ЗАТ «ВІПОЛ».— 2004. — 960 с.
6. Збірник законодавства України. Офіційне видання. — Т. 4. — К., 2000.
7. Ільченко І. Деякі питання застосування конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини в Україні // Право України. — 2009. — № 10.- С.145-148
8. Карпачова Н. Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод — основа формування Європейських стандартів прав і свобод людини в Україні [Текст] / Н. Карпачова // Право України. — 2010. — № 10.- С.24-42
9. Климович О.В. Застосування прецедентної практики Європейського суду з прав людини судами України / О.В.Климович // Адвокат. – 2002. – № 2-3. – С. 38-40.
10. Климович О.В. Конституційні основи застосування Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод в національних правових системах / О.В.Климович // Щорічник Львівського державного університету ім. Івана Франка. – Львів, 2007. – №44. – С. 143-150.
11. Климович О.В. Система національних засобів захисту прав людини в контексті положень Конвенції про захист прав і основних свобод людини / О.В.Климович // Право України. – 2001. – № 1. – С. 34-37.
12. Кони А.Ф. Собрание сочинений : в 8 томах. — Т. 4. — М., 1967. — 160 с.
13. Льошенко О. Імплементація Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практики Європейського суду з прав людини в національну правову систему України // Право України. — 2009. — № 6.- С.76-79
14. Маляренко Б.Т. Перебудова кримінального процесу України в контексті європейських стандартів / В.Т. Маляренко. — К.: Юрінком Інтер. — 2005. — 524 с.
15. Толочко О. Європейський досвід застосування ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини у кримінальному судочинстві [Текст] / О.Толочко // Право України. — 2001. — № 6. — С. 41-44
16. Юридична енциклопедія: в 6 т. / [редкол.: Ю.С.Шемшученко (гол. редкол.) та інші]. —К.: Ін Юре. — 2003.— Т.5. — 615 с.