Вступ.

1. Економічний та суспільно-політичний розвиток Англії.

1.1. Економіка.

1.2. Поглиблення Реформації, та її особливості

1.3. Політичний розвиток.

2. Зовнішня політика.

2.1. Зовнішньополітичні проблеми Англії на поч. правління Єлизавети

2.2. Англо-іспанські стосунки.

2.3. Шлюбна політика Єлизавети стосовно Іспанії

2.4. Неоголошена війна.

2.5. Загострення англо-іспанських протиріч. Загибель Непереможної Армади

3. Колоніальна політика Єлизавети.

3.1. Пошуки сухопутних шляхів у Персію..

3.2. Пошуки Північно-західного шляху в Індію і Китай.

3.3. Створення Ост-Індської компанії

3.4. Перші колонії

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Період правління Тюдорів охоплює ледве менш сторіччя зі чвертю, що пройшли між сходженням на трон Генріха VІІ 21 серпня 1485 і смертю його внучки Єлизавети 24 березня 1603.

Ці роки часто називають початком розквіту сучасної Англії, а 1485 — поворотним у переході від Середньовіччя до Нового часу, оскільки в правління Тюдорів відбувалися події надзвичайної важливості.

Єлизавета, що правила з 1558 по 1603, була дочкою Генріха VІІІ й Анни Болейн. Незважаючи на те, що шлюб її батьків був оголошений недійсним в 1536, вона стала королевою відповідно до закону країни й волею народу. Вона успадкувала багато рис свого батька. Подібно йому вона володіла даром вибирати компетентних радників і розуміла важливість сприятливо настроєної суспільної думки. У релігійній сфері вона прагнула не впадати в крайності своїх попередників. Вакансії на єпископські місця, що відкрилися після її сходження на престол, включаючи архієпископство Кентерберийське, дозволили призначити помірних священиків, готових співпрацювати з новою королевою.

Єлизавета зберігала латинські обряди доти , поки парламент знову не змінив закони. Акт про супрематії 1559 відновлював положення попереднього акту, прийнятого при Генріху VІІІ,акт про однаковість відновлював дію Книги молитов, заснованої на другій редакції Книги загальної молитви Едуарда, однак з деякими виправленнями, що робили її більше прийнятної для консервативно настроєних віруючих. Як і всі інші компроміси, її політика в релігійній сфері нікого повністю не влаштовувала, однак згодом вона була прийнята більшістю народів. Папа оголосив про відлучення Єлизавети лише в 1570. Папська булла звільняла її підданих від необхідності дотримуватися вірності короні. Позбавлення королеви права на престол і прийняті у відповідь парламентські акти стали надзвичайно важко для католиків зберігати лояльність одночасно церкви й власній країні. Перші роки правління Єлизавети не були затьмарені переслідуваннями політичних супротивників, однак повстання на півночі в 1569, остання спроба, що заслуговує згадування, англійської знаті піти проти королівської влади, змусило її зайняти більш рішучу позицію.

У зовнішній політиці Єлизавета вміло грала на суперництві між Францією й Іспанією. Іноді вона сама надавала допомогу, а іноді доручала своїм підданим допомагати французьким гугенотам і голландським кальвіністам, однак робила це не тому, що бажала стати на чолі протестантизму, ще менш — з бажання заохотити заколоти, але просто з метою нашкодити Франції й Іспанії. В 1568 Марія Шотландська, котру змусили відректися від престолу, прибула в Англію шукати заступництва й захисту в Єлизавети. Королева вирішила, що найменш небезпечним рішенням буде не випускати її за межі Англії. Марія була передбачуваною спадкоємицею англійського трону, і протягом майже 20 років залишалася центром притягання сил, що бажали позбутися від Єлизавети. Зрештою, на грані початку війни з Іспанією й під тиском вимог позбутися від Марії, Єлизавета обвинуватила суперницю в державній зраді. Марія була страчена 8 лютого 1587.

У Філіпа ІІ Іспанського були всі підстави для оголошення війни. Морські розбійники ім'ям Єлизавети грабували іспано-американські порти й навантажені золотом кораблі іспанської корони, а англійська армія боролася на стороні Вільгельма Оранського проти Філіпа в Голландії. В Англії були також претензії до Іспанії. Агенти Філіпа брали участь у змовах проти Єлизавети, іспанці надали допомогу заколотникам в Ірландії.

Іспанська Армада з 130 кораблів, спрямована проти Англії влітку 1588, складалася головним чином не з військових, а із транспортних суднів. Проте на кораблях розміщалося 22 тис. солдат, які повинні були скорити Англію. По дорозі їй був нанесений серйозний удар у бою, у якому іспанці виявилися менш компетентними мореплавцями, чим англійці. Іспанські кораблі стали на рейд у Кале. Охоплені панікою після атаки брандерів, іспанці порубали снасть. Штормом, що почався, кораблі винесло в Північне море, де частина була потоплена англійцями, а інші пропали в морі або виявилися викинутими на кам'янисті береги Шотландії й Ірландії. В Іспанію повернулося всього біля третини флоту. Війна тривала до кінця правління Єлизавети, але поразка Армади позбавило Англію від погрози з боку Іспанії.

Останні роки правління королеви ознаменовані повторним завоюванням Ірландії, номінального володіння Англії із часів Генріха ІІ. Це була дорога, але досить серйозна боротьба, що тривала принаймні півстоліття. Як усередині країни, так і за її межами Англія досягла вражаючих успіхів. Правління Єлизавети відзначено також розквітом англійського Відродження. Незважаючи на свої грубі й жорстокі сторони, це була епоха великих здійснень, проте після смерті королеви в 1603 її спадкоємцям дісталися важкі проблеми.

1. Економічний та суспільно-політичний розвиток Англії

1.1. Економіка

Англія XVІ ст. відрізнялася від інших країн Європи тим, що розпад феодальних відносин і зародження капіталістичного виробництва відбувалися в ній більш інтенсивно, і не тільки в місті, але й у селі.

Економічному розвитку Англії XVІ в. сприяла та обставина, що в результаті великих географічних відкриттів вона виявилася в центрі нових світових торговельних шляхів. Однак вирішальне значення мали явища, що відбувалися у внутрішнім житті Англії. Ліквідація панщинної системи господарства й звільнення селян від особистої залежності створили сприятливі умови для розвитку дрібнотоварного селянського господарства і його розпад як важливого фактора процесу утворення капіталістичного ладу в країні, а також для переходу нового дворянства, що формується, до буржуазних методів ведення господарства. Успіхам розвитку капіталізму в селі й місті сприяло й те, що первісне нагромадження відбувалося в Англії набагато інтенсивніше, ніж в інших країнах. Експропріація селянства, що становила основу цього процесу, відбувалася тут у класичній формі. Колоніальний грабіж сусідньої Ірландії був іншим важелем первісного нагромадження в Англії.

В XVІ ст. головною галуззю англійської промисловості стало сукнарство, і йому насамперед зобов'язана Англія ростом свого багатства із цього часу. Великі сукняні підприємства, затверджував один памфлетист початку XVІІ ст., "є джерелом життя й наріжним каменем для всієї торгівлі й промисловості королівства". До середини XVІ ст. щорічний вивіз сукна становив 81,6 % англійського експорту. Сукно вивозили в країни Європи й Азії.

У розвитку виробництва в Англії не менш важливу роль зіграли досвідчені майстри, що емігрували з Нідерландів, Франції й Південної Німеччини. Незважаючи на значні успіхи мануфактури, в Англії XVІ ст. як і раніше переважало дрібне ремісниче виробництво, у тому числі й у сукнарстві, зберігався цеховий лад ремесла. Багато старих міст занепадали внаслідок конкуренції мануфактур, що розвивалися в селах і містечках. Але швидко росли Лондон і інші нові міста, що утворилися в XVІ в. із центрів сільської промисловості.

Зрушення в економіці Англії XVІ в. супроводжувалися ростом внутрішньої й зовнішньої торгівлі. Утворився єдиний національний ринок. Мануфактури й збільшення числа найманих робітників розширили його ємність. До XVІ в. торгівля Англії з Італією й країнами Сходу перебувала в руках венеціанських і генуезських купців, а із країнами Північної Європи — у німецьких купців, що входили в Ганзейський союз. В XVІ в. всю зовнішню торгівлю Англії зосередили великі торговельні компанії англійських купців, що одержали ряд привілеїв від уряду: Східна, Московська, Марокканська, Левантійська й Гвінейська компанії. В 1600 р. була організована Ост-Індійська компанія, що поклала початок англійському проникненню в Індію. Корона звичайно продавала таким компаніям патенти на монопольне право торгівлі в певному регіоні миру, що рятувало їх від конкуренції й дозволяло довільно підвищувати ціни на товари. Швидко росло й англійське судноплавство[1].

Зовнішня торгівля велася торговельними компаніями без посередників і на англійських кораблях, що перевершували своїми морехідними якостями кораблі багатьох країн. Вивозилися вироби англійського виробництва, особливо вовняні тканини, а ввозилося крім предметів розкоші сировина, необхідне для промисловості, — бавовна — сирець, цукор, селітра, барвники й ін. Особливо успішно в другій половині XVІ в. англійські купці торгували з Марокко й Османською імперією. Вони відняли у венеціанців монополію в посередницькій торгівлі на Середземне море, а в торгівлі з Левантом зайняли пануюче положення, одержавши від османського султана важливі привілеї й відтіснивши французьких купців на другий план. Зовнішня торгівля приносила англійським купцям більші бариші. Наприклад, у країнах Леванту англійське тонке сукно й олово продавалися за цінами, більш ніж в 2,5 рази перевищували ціни на них в Англії, а бавовна продавалася в Англії за ціною, що перевищувала в 3,5 рази його покупну ціну в країнах Леванту.

Англійські купці й підприємці в другій половині XVІ в. стали позичати гроші в лондонських лихварів, відмовившись від послуг банкірів Антверпена, італійських і південно-німецьких міст, у яких вони колись робили позики. У Лондоні була відкрита біржа, почалося складання лондонського Сіті — центральної частини міста, де зосереджувалися банківські контори й великі торговельні підприємства. Швидко росло економічне значення Лондона, він перетворювався в найбільший порт світу, чому чимало сприяв розгром Антверпена іспанцями в 1576 р. Зросло також торговельне значення Брістоля й Ліверпуля — великих портів на західному узбережжі Англії.

Перші морські перемоги поставили Англію перед новим господарським розвитком. До того часу англійські острови жили доволі примітивним господарським життям: головним заняттям населення було скотарство, особливо годівля овець, хліборобство не розвивалося, бо на перешкоді йому стояло вогке підсоння, промисловості не було, а торгівля обмежувалася до місцевих торгів. Нові перспективи перед Англією відкрилися від часу відкриття Америки, а тепер Єлизавета свідомо й доцільно вела свою країну на нові шляхи. Вона намагалася підняти хліборобство та видала заборону запускати орні ґрунти й заміняти їх на пасовиська, як це часто робили сільські землевласники. Цими заходами хліборобська площа дещо збільшилася. Далі королева подбала про те, щоб використати надмір вовни, яку продукували острови. Під її протекціею ткацькі професії почали успішно розвиватися, й англійське сукно скоро почало конкурувати з фландрійським, що дотепер мало монополію в Європі. В Англії осіло багато емігрантів із Нідерландів, що втікали через релігійні переслідування, вони немало зробили для зросту англійської промисловості. Королева реформувала цехові відносини, дбала про добро і рівень ремісничих виробів й особливу увагу звертала на ремісничу молодь[2].

З поширенням промислу до незвичайного розвитку прийшла англійська торгівля. Вже в 1553 р. постала в Лондоні «Гільдія відважних купців» —- товариство, що поставило собі завдання розвести англійські торгові підприємства. Головну роль відіграв тут великий купець Том Грешем, що був довіреним фінансовим агентом королеви в Антверпені. Англійське купецтво зайнялося передусім здобуванням чужих ринків для англійської вовни й сукна. Так, наприклад, йому довелося опанувати Гамбург і там відкрити свою факторію. Потім здобуло собі самостійне місце в Антверпені, далі дісталося на Балтійське море до Пруссії та Лівонії та заснувало окрему балтійську торгову компанію. Одночасно англійські кораблі намагалися дістатися до Московщини, пропливли здовж Скандинавського півострова і в 1553 р. заїхали до Холмогорів, де пізніше постав Архангельськ. Там англійці заснували Московську компанію, і цар Іван Грозний дав їй широкі привілеї. Ця жива діяльність англійців порушувала дотеперішню монополію німецької Ганзи, і ця могутня організація почала гостро поборювати «відважних купців». Єлизавета у відповідь на це почала репресії проти ганзеатів: в 1578 р. вона знесла митні привілеї Ганзи, а двадцятьма роками пізніше зачинила ганзейську факторію в Лондоні. Довгими роками, йшла між Англією та Ганзою завзята торгова боротьба, але англійці, остаточно перемогли й усунули зі свого терену німців.

Англійський торговий флот з’явився тоді й на Середземному морі й намагався увійти у зв'язки з Туреччиною. Так постали компанії Левантійська, Турецька і Марокканська.

Із замкнених Середземних вод англійці перекинулися далі й на відкриті океани. Перші шляхи прокладали тут моряки-пірати і відкривателі, як Дрейк, Кавендіш, Рейлі, Фробішер, Гоукінс та інші. Їхньою заслугою було освоєння північних країв Америки в пошукуваннях північного переїзду до Азії, щоб мати свій шлях, незалежний від Іспанії. Так, у 1585 р. Джон Девіс відкрив пролив на захід від Гренландії, названий його ім'ям. Волтер Рейлі перший заснував англійську колонію у Північній Америці і на пошану королеви-дівиці назвав її Вірджинією (1584 р.).

Всі торгові компанії отримували свої привілеї від Єлизавети, що з особливою увагою стежила за розвитком морських і торгових сил своєї держави[3].

1.2. Поглиблення Реформації, та її особливості

Питання про новий церковний устрій був піднятий на засіданні парламенту, що відбувся в січні 1559. Королева виявила готовність знову відокремити англійську церкву від Рима й від папства, але в інших відносинах бажала діяти обережно й у консервативному дусі. Палата громад наполягала на проведенні безкомпромісної радикальної реформи. Сама королева віддавала перевагу єпископальній організації церкви й церковну службу, прийняту в т.зв. "високої церкви". Зрештою був досягнутий компроміс, відомий як vіa medіa (панцира. "середній шлях"). Заїзні реформи визначили характер Англіканської церкви аж до сьогоднішнього дня, однак породили невдоволення як католиків, так і протестантів.

Державні діячі й парламент були серйозно стурбовані проблемою протестантського майбутнього країни, оскільки Єлизавета була останньою представницею династії Тюдорів. Як власний вибір, так і політичні міркування привели до того, що Єлизавета залишилася Незайманою Королевою. Протестанти були повні рішучості не допустити на престол католичку, шотландську королеву Марію Стюарт, що мав правий на англійську корону. Єлизавета залишилася фактично в повній самітності, вирішивши залишити в невизначеності питання про престолонаслідуванні. Довголітнє, майже 45- літнє царювання підтвердило її правоту, але спочатку впертість королеви приводило до виявлень невдоволення як з боку найближчих радників, так і парламенту, особливо в 1566.

Королева була непохитна в протидії пуританству, і в 1583 вона призначила архієпископом Кентерберийським Джона Витгифта, головного опонента пуритан.

Але опозиція не збиралася здаватися. Частина духівництва звернулася до пресвітеріанства. Поступово був створений добре організований рух, метою якого було знищення єпископату. Пуританське духівництво прагнуло діяти, використовуючи політичні важелі й впливаючи на своїх прихильників у палаті громад. У результаті Єлизаветі довелося вести боротьбу з палатою громад, що аж до останнього десятиліття її правління симпатизувала майже винятково пуританам. Парламентарії постійно вступали в конфлікт із королевою, і не тільки з питань, пов'язаним з реформою англіканської церкви, але й з питань про необхідність шлюбу, про престолонаслідування, поводженню з Марією Стюарт[4].

Англіканізм – помірна течія у протестантизмі. У його символі віри визнавався догмат про порятунок людей від гріхів за допомогою віри в спокутну жертву Христа й у Священне писання як джерело цієї віри, але при цьому не відкидалися й "добрі справи", які повинні робити віруючі на користь церкви, як прояв цієї віри. Визнавалися два таїнства — хрещення й причащання. Церква стала національної, богослужіння велося англійською мовою, відкидалися влада тата над нею, індульгенції, шанування ікон і мощів, зменшувалося число свят. Разом з тим у реформованій церкві зберігалася ієрархія духівництва, очолювана єпископами, що володіли своїми землями. Духівництво підкорялося тільки королеві як частина його державного апарата й було зобов'язано пропагувати серед мирян ідею про повне й беззаперечне їхнє підпорядкування королеві і його посадовим особам і про неприпустимість заколотів. Як і раніше стягувалася десятина, що стала надходити на користь короля й перетворилася у важливе джерело його доходів.

Парламент був фанатичним супротивником католицизму, тут зібралися самі віддані прихильники королеви в її боротьбі проти Марії й Філіпа ІІ.

1.3. Політичний розвиток

Тюдори виражали інтереси своєї класової опори — феодального дворянства. Особливо яскраво це виявилося в їхніх спробах зупинити обгородження й зберегти селянство як клас феодального суспільства. Обгородження руйнували феодальне село й скорочували доходи короля, загострювали невдоволення селян і збільшували число жебраків і бурлак у країні, загрожуючи серйозними соціальними потрясіннями. Тому Тюдори, використовуючи своє право верховних сеньйорів всіх земель Англії, видали ряд законів проти обгороджень. Парламентським актом від 1489 р. заборонялося при обгородженні знищувати будинку й будови й пропонувалося відновити все зруйноване при обгородженнях у садибах, що мали не менш 20 акрів орної землі.

Разом із цим Тюдори намагалися зупинити ріст фермерської оренди, або "збирання ферм", як його називали в той час. Парламентським статутом при Генріху VІІ про обгородження на стратегічно важливому острові Уайт заборонялося кому-небудь мати більше однієї ферми з річним доходом в 10 марок, а при Генріху VІІІ по парламентському статуті 1534 р. у всій Англії заборонялося брати під оренду більше двох ферм із їхніми землями й мати череда овець більше 2 тис. голів.

У першій половині XVІ в. були призначені дві комісії для розслідування випадків обгороджень і покарання всіх порушників цих законів. І в другій половині XVІ в. також видавалися закони проти обгороджень. Але в 1593 р. уряд Єлизавети під тиском кіл, зацікавлених в обгородженнях, скасувало заборони, що сприяло їхньому поширенню в країні. Однак в 1597-1598 р. був прийнятий новий акт про підтримку землеробства й хліборобів, у якому вказувалося на необхідність припинити обгородження й перетворення орних земель у пасовища, а також відновити зруйновані селянські садиби. Причому дія цього акту поширювалося не на всі графства.

Законодавство проти обгороджень виявилося безрезультатним. Тюдори намагалися зупинити цей процес, зберігаючи феодальну власність дворян на землі й всі їхнього привілею, що полегшувало дворянам експропріацію селян. Дворяни-огороджувачі в графствах і приходах не підкорялися актам проти обгороджень, зривали роботу комісій з розслідування випадків обгороджень, різними способами приховували від королівських уповноважених дійсні розміри обгороджень і зроблені ними руйнування, а контроль за виконанням цих актів на місцях здійснювали призначені королем світові судді з місцевих дворян, нерідко самі зацікавлені в обгородженнях і навіть колишніми їхніми учасниками.

Генріх VІІІ створив спеціальну палату для збору платежів, які всі дворяни як його васали зобов'язані були вносити в скарбницю короля у випадку відчуження своїх земель, передачі їх у спадщину, опіки й т.д. Цією мірою Генріх розраховував зміцнити феодальну структуру землеволодіння в Англії в умовах інтенсивно проходили в XVІ ст. переходу земель у руки буржуазних елементів, а також збільшити доходи корони[5].

Тюдори заохочували розвиток сукнарства в Англії, але в той же час вони намагалися законодавчим шляхом обмежити ріст вовняних мануфактур і занепад цехового ремесла. Акт 1555 р. про ткачів обмежував число верстатів, які мав право тримати сукнороб у місті або селі; в іншому акті заборонялося займатися сукнарством поза містом. Єлизавета намагалася запобігти занепаду цехового ремесла в містах і обмежити розвиток сільських мануфактур. Але це не могло зупинити їхній ріст.

У той же час Тюдори об'єднали під своєю владою всю країну, придушували виступу заколотної знаті, заохочували розвиток торгівлі, надаючи торговельним компаніям ряд пільг, підтримували колоніальну експансію, суднобудування й мореплавання, работоргівлю, морське піратство, видавали люті закони проти бурлак і жебраків, жорстоко придушували народні рухи — вони застосовували протекціоністські міри, щоб підтримати розвиток вітчизняного виробництва. При Єлизаветі корона широко практикувала продаж монополій і патентів на всі види виробничої діяльності. Все це забезпечувало абсолютизму Тюдорів підтримку з боку класу, що піднімається, буржуазії і його союзника — нового дворянства, які особливо мали потребу в захисті своїх інтересів сильною монархією. Використовуючи цю підтримку, Тюдори змогли зміцнити свою владу й дозволити ряд найважливіших завдань зовнішньої й внутрішньої політики.

Політика Тюдорів була суперечливою. З одного боку, вони прагнули зберегти непорушність феодального ладу, з іншого боку — робили заступництво діяльності буржуазних елементів.

Жоден монарх тоді або раніше не проявляв такої вірності наближеним, як Єлизавета. Всі міністри Єлизавети були підібрані нею самої. Першим її кандидатом був Вільям Сесіл, лорд Берлі — на нього вона покладалася більше, ніж на кого-небудь іншого. Серед інших радників Єлизавети були Френсіс Уолсингем, Уолтер Майлдмей, Томас Смит і Роберт Сесил (син Вільяма). Незважаючи на те, що міністри самі були неабиякими людьми, Єлизавета незмінно залишалася їхньою пані й володаркою. Крім міністрів, вона мала придворних. Найбільш помітними фігурами серед них були граф Лестер, Кристофер Хаттон і Роберт Дівері, граф Ессекс. Уолтера Релея й Френсиса Бекона Єлизавета воліла тримати на краю політичного поля, тому що, не довіряючи їхнім людським якостям, високо цінувала здатності цих придворних.

Берлі, що прожив до 1598, бажав передати посаду й вплив своєму досить здатному, але молодшому синові, що страждав фізичним недоліком, Робертові Сесилу. Перепоно. до здійснення цього наміру Берлі виявився молодий аристократ, граф Ессекс, людина непереборної чарівності. Ессекс удостоївся голосної слави й утішних оцінок при захопленні Кадиса в 1596, однак, коли до його військових амбіцій додалися політичні, він зштовхнувся із Сесилами. При тім що Єлизавета зробила Ессекса своїм "фаворитом" і захоплювалася його якостями, вона не була зачарована ним настільки, щоб співчувати його небезпечним політичним цілям. Єлизавета навмисно просунула Роберта Сесила наверх, у той же час роблячи протидію Ессексу в його спробах висунути своїх кандидатів на вищі посади. Між королевою і її фаворитом відбувся також ряд особистих зіткнень.

Кульмінаційним моментом історії з Ессексом з'явився 1599, коли йому було доручено придушити повстання Тирона в Ірландії. Одержавши від уряду всі викликані ресурси, Ессекс не підкорився інструкціям, отриманим з Лондона, зазнав невдачі у виконанні поставленого завдання й уклав із заколотником перемир'я. Після цього він, також врозріз із наказами, повернувся в Англію. У лютому 1601 Ессекс зробив відкриту зраду, спробувавши підняти Лондон проти королеви і її радників, був відданий під суд і страчений (25 лютого 1601)[6].

2. Зовнішня політика

2.1. Зовнішньополітичні проблеми Англії на поч. правління Єлизавети І

В XVІ ст. у нескореній і роздробленій на самостійні володіння частини Ірландії королівська влада була відсутня, і це полегшувало Тюдорам підпорядкування острова. Землі Ірландії представлялися англійському дворянству й буржуазії досить привабливим об'єктом грабежу й важливим опорним пунктом для твердження панування Англії на море й у боротьбі з Іспанією. Тому вони жадали від Тюдорів перетворення всієї Ірландії в покірну англійську колонію (на початку XVІ в. англійці володіли тільки південно-східною прибережною смугою, називаної Пейл). В 80- х роках Єлизаветі в одному листі нагадувалося, що "Ірландія багата гаванями на південних і західному її узбережжях і вони є найближчими до Америки частинами Європи". Побоювалися й вторгнення в Англію через Ірландію, що роздирається міжусобною боротьбою її вождів.

Обоє перших Тюдорів зміцнили свою владу над Пейлом, а ірландський парламент став скликатися лише з дозволу англійського короля й обговорювати тільки ті закони, які були попередньо обговорені в Лондоні. В 1541 р. Генріх VІІІ привласнив собі титул короля Ірландії (ще в XІІ в. папа римський дав англійським королям титул лорда Ірландії). Доходи католицької церкви в середньовічній Ірландії обчислювалися до 110 тис. ф. ст. у рік, у країні було 56 монастирів. Англіканська реформація в Ірландії й секуляризація її церковних багатств були здійснені парламентом у Дубліні в 1536-1541 р. Це була важлива міра підпорядкування всього острова Тюдорам, хоча більшість ірландців залишилося католиками і їх за це переслідували влади, що нерідко використовували Рим і Іспанія в боротьбі з Англією. У графствах Ірландії Тюдори створили з англійців штат королівських чиновників і військових, а також звели багато фортець. Особливе значення в пограбуванні Ірландії Тюдорами і її підпорядкуванні феодальної Англії в XVІ в. мала політика "здачі вождями своїх володінь королеві й новому їхньому даруванню їм", а також масові експропріації земель в ірландців і заселення їхніми англійськими колоністами. Король, порушуючи древні права власності на землю, примушував лояльних ірландських вождів здавати йому підвладні їм землі, а потім передавав їм ці землі як сюзерен васалам — з видачею жалуваної грамоти й присвоєнням титулу англійської феодальної ієрархії, а також за умови виконання ними всіх покладених васалам повинностей.

У другій половині XVІ ст. засобом пограбування й підпорядкування Ірландії стали масові конфіскації земель ірландців і передача їхнім англійським колоністам. Звичайно землі конфісковували за обвинуваченням вождів у державній зраді, для цього не гребували провокацій і використовували релігійну боротьбу. Першу масову конфіскацію земель Ірландії парламент у Дубліні зробив при Марії Тюдор в 1557 р. Скориставшись звадами між ірландськими вождями двох сусідніх з Пейлом графств — Лійці й Оффали — і лордами Пейла, англійські влади оголосили дії вождів заколотом і конфіскували землі в обох графствах. Конфісковані землі були роздані на дуже вигідних умовах англійським військовим і чиновникам, а ірландцям залишили лише 1/3 земель, причому із числа самих гірших. Умови колонізації пропонували кожному англійському колоністові мати в маєток набір зброї на випадок повстання ірландців, а якщо це трапиться, бути зі своїми власниками захищати свій район[7].

При Єлизаветі англійські влади в провінції Манстер (Південно-Західна Ірландія) спровокували повстання проти англійців, що очолив граф Десмонд, а після його придушення конфіскували в 1586 р. більшу частину земель жителів цієї великої провінції. Їх роздали великими ділянками (від 4 до 12 тис. акрів) англійським колоністам — головним чином знаті й фаворитам королеви — з умовою заселення англійцями й введення англійської системи феодальних відносин. Вимоги колонізації пропонували: "Кожний маєток колоніста повинен стати маленьким військовим гарнізоном проти ірландців", а шлюби між ірландцями й англійцями заборонялися.

Активна колонізаторська політика Тюдорів підсилила боротьбу ірландців за звільнення своєї країни від гніта англійських загарбників. В 1594 р. на півночі Ірландії, в Ольстере, почалося велике народне повстання, на чолі якого встали графи Тирон і Тирконель. Повсталі вимагали волі віросповідання для католиків, призначення чиновників з ірландців, усунення стиснень, уведених англійською короною в торгівлі. Вожді повсталих склали Північну лігу, створили й навчили армію, що нараховувала до 16 тис. чоловік. Ця армія нанесла англійським військам серйозна поразка на ріці Блекуотер. Положення англійців було критичним: південні райони Ірландії підтримували повсталих, очікувалася грошова й військова допомога від Іспанії. Єлизавета послала на придушення повстання 22- тисячну армію на чолі із графом Ессексом. Але повстання придушити не вдалося, і Ессексу довелося вести з повсталі переговори про перемир'я, за що він був відкликаний з Ірландії й упав у немилість. Новий намісник Ірландії Маунтджой із проти ірландців спустошливу війну. Англійські війська знищували мирне населення, спалювали села, винищували посіви. Тільки в 1603 р. повстання було жорстоко подавлене. Новий король Яків І Стюарт конфіскував землі в шести графствах Ольстера; більшу їхню частину він роздав англійським і шотландським колоністам з умовою ведення господарства по англійському зразку[8].

Конфіскація земель в Ірландії й колонізація англійцями не були формою буржуазного аграрного перевороту. В Ірландії створювалося велике землеволодіння англійських колоністів, а ірландці, насильно позбавлені землі, перетворювалися в дрібних орендарів на дуже тяжких умовах, властивому колоніальному грабежу епохи первісного нагромадження. Масове збезземелювання й грабіж ірландців з'явилися одним з моментів первісного нагромадження капіталу в Англії. Багато хто з експропрійованих ірландських селян емігрували в Англію й інші країни, поповнивши там ряди найманих робітників.

Разом з експансією в Ірландії англійські колонізатори почали спробу проникнути й на Американський материк. Але на їхньому шляху стояла Іспанія з її колоніальними володіннями в Америці, що підсилилася в 1581 р. у результаті приєднання Португалії з усіма її колоніями. Із середини XVІ в. боротьба Англії з Іспанією прийняла форму контрабандної торгівлі з колоніями Іспанії й піратського грабежу її портів і суднів, що перевозили американське золото й срібло.

Англійський мореплавець, один з піратів Єлизавети — Френсіс Дрейк, пройшовши в 1578 р. з невеликою ескадрою через Магелланову протоку, ограбував міста по узбережжю Чилі й Перу, де були зібрані більші запаси золота для відправлення в Європу. Потім Дрейк перетнув Тихий океан, побував на Молуккських островах і, обігнувши мис Доброї Надії, в 1580 р. повернувся з величезним видобутком в Англію, зробивши, таким чином, першим з англійців кругосвітня подорож. Незабаром фаворит королеви Уолтер Рели з її схвалення захопив частину східного узбережжя Північної Америки (північніше Флориди). Це була перша англійська колонія в Америці, але Англія володіла нею недовго. Дрейк після свого повернення в Плімут був зведений по милості королеви в лицарі й одержав ряд земельних пожалувань в Англії, а в 1585 р. як її адмірал зробив військову експедицію у Вест-Індію, де розграбував і знищив ряд іспанських колоній і безліч суднів. В Англію він повернувся з багатим Видобутком. В 1587 р. він зробив нову військову експедицію до берегів Піренейського півострова, захопити Лісабон йому не Вдалося, але він знищив частину іспанського флоту в Кадисі[9].

Уряд Єлизавети заохочував дії піратів. В Англії виникли спеціальні компанії для спорядження піратських експедицій проти іспанців. Королева й багато представників вищої знаті були пайовиками ряду таких компаній. Піратські експедиції завдавали величезної шкоди Іспанії, що досягав 3 млн. дукатів у рік, і з'явилися одним із джерел первісного нагромадження капіталу в Англії.

В 1562 р. англійські корсари почали вивозити з Африки в іспанські колонії в Америці негрів-рабів, поклавши початок англійській работоргівлі.

Коли в Шотландії спалахнули народні виступи проти католицької церкви, кальвіністи почали воєнні дії проти французів. Цим скористалася Єлизавета Тюдор — вона допомагала шотландським кальвіністам зброєю й грошима, розраховуючи з їхньою допомогою не тільки підкорити Шотландію, але й позбутися від небезпечної претендентки на англійську корону в особі своєї кузини Марії Стюарт. Папа римський і католицькі держави зв'язували свої плани скинення Єлизавети із престолу зі зведенням на її місце Марії Стюарт, що, за їх розрахунками, повинна була назавжди покінчити з Реформацією в Англії. В 1559 р. Марія і її чоловік прийняли титул англійських королів. У відповідь на це Єлизавета послала свій флот проти Шотландії, що допоміг шотландським кальвіністам здобути перемогу. В 1560 р. в Единбурзі був підписаний договір, по якому французькі війська виводилися із Шотландії й влада в країні переходила до ради з 12 представників аристократії (5 з них призначалися парламентом, а 7 — королевою), оголошувалася воля віросповідання, а Марія Стюарт і її чоловік повинні були відмовитися від своїх прав на англійську корону. Шотландський парламент поспішив увести в країні пресвітеріанський лад церкви, а також приступився до секуляризації церковних багатств, роздаючи більшу їхню частину аристократії.

Але Марія, перебуваючи у Франції, відмовилася визнати Единбургський договір. Гізи вже готувалися до нової інтервенції в Шотландію, але цьому перешкодила смерть Франциска ІІ. Марії довелося вернутися у своє королівство, де внутрішня боротьба розгорілася з новою силою. У Шотландії вона вийшла заміж за свого двоюрідного брата лорда Генріха Дарнлея, родича Тюдорів. Вона наблизила до себе представників католицької знаті й переслідувала кальвіністів, одержувала грошову допомогу від тата й Гізів і встановила таємні зв'язки з католицькою знаттю Англії, що готовила заколот проти Єлизавети. Зі своєї сторони Єлизавета субсидіювала боротьбу шотландських кальвіністів, очолюваних графом Мюрреем. В 1567 р. шотландські кальвіністи підняли повстання проти Марії, обвинувативши її у зв'язках з убивцями її чоловіка Дарнлея. Але гугенотські війни не дозволили Франції активно втрутитися в боротьбу в Шотландії, і Марія, виявившись у руках повсталих, була змушена відректися від престолу на користь свого малолітнього сина Якова VІ. Вона бігла з полону, але це не врятувало її. Війська, послані нею проти повсталих, потерпіли поразку, і їй довелося покинути Шотландію. Єлизавета, у якої Марія шукала притулки, посадила її в замок[10].

2.2. Англо-іспанські стосунки

Оскільки католицькі сили в Європі були знаряддям іспанської політики, Єлизавета підтримувала не тільки шотландських кальвіністів, але й гугенотів у Франції й повсталих у Нідерландах.

В 1569 р. у північних графствах Англії спалахнуло збройне повстання, його очолювали представники феодальної знаті, незадоволені посиленням абсолютизму при Єлизаветі. Їхньою метою було посадити на трон "законну" королеву Марію Стюарт, звільнити її, відновити католицтво й підкорити Англію. Вожді повстання таємно одержували грошову допомогу й інструкції від Папи й іспанського короля, підтримували зв'язок з Марією Стюарт, планувалось навіть висадження в Північній Англії іспанських військ з Нідерландів і виступ католицької знаті Шотландії. Повсталим феодалам північних графств удалося демагогічними гаслами відновлення "щирої віри" на час сховати свої класові й антинаціональні цілі й повести за собою досить широкі шари народу, використавши загострення соціальної боротьби в північних графствах і направивши її проти абсолютистської політики Єлизавети й англіканської Реформації. Повсталі створили значну армію, що, опанувавши найважливішими пунктами на півночі, намагалася направитися на південь із метою підняти повстання в інших графствах.

Але військам Єлизавети вдалося зупинити загони повстанців. Королева опиралася на буржуазію більшості графств Англії, котрі розуміли, що перемога заколотників серйозно послабить королівську владу в країні, приведе до розгулу феодально-католицької реакції й підкорить Англію її головної суперниці — Іспанії. У той же час у північних графствах селяни й міська біднота, всупереч релігійним гаслам повстання, почали боротьбу проти феодалів і багатих городян. Страх перед антифеодальною боротьбою у своєму тилу змусив заколотних феодалів розпустити численні селянські й міські загони, що примкнули до їхніх армій. А Нідерландська революція й війни з османами на Середземне море запобігли іспанській інтервенції. При таких обставинах повстання на півночі було подавлено урядовими військами. Багато хто його ватажки встигли бігти в Шотландію, а потім в Іспанію й Рим, звідки вони продовжували боротьбу проти Єлизавети.

В 1570 р. папа Пій V видав буллу про скинення Єлизавети як незаконної королеви, про відлучення її від церкви як єретички, про звільнення її підданих від присяги вірності й про заборону коритися їй. Іспанським агентам удалося організувати ряд змов англійських католиків з метою проголошення Марії королевою Англії. Так, учасники змови Бабингтона припускали вбити Єлизавету, звільнити Марію, підняти повстання католиків в Англії й Ірландії й тим самим допомогти висадженню в Англії іспанських і французьких військ, які повинні були захопити Лондон, розправитися із прихильниками Єлизавети, знищити ненависний іспанцям англійський флот і відновити католицизм. Учасники цієї змови були пов'язані з Філіпом ІІ, Гізами, Марією Стюарт[11].

Уряд Єлизавети через своїх агентів уважно стежив за підготовкою змови й був в курсі всієї таємної переписки Марії. Змовників вдалося схопити й стратити, а Марія як державна злочинниця була віддана спеціальному суду, що виніс їй смертний вирок, зустрінутий у Лондоні загальним схваленням. У лютому 1587 р. її стратили. Єлизавета закріпила англійський вплив у Шотландії, уклавши союз із Яковом VІ — він зобов'язався не підтримувати Іспанію, не допомагати шотландським і ірландським католикам, за що бездітна королева обіцяла визнати його спадкоємцем англійської корони. В 1603 р. після смерті Єлизавети він став королем Англії, і Шотландія була приєднана до Англії.

Страта Марії Стюарт був серйозною поразкою католицької церкви в Європі, і Папа римський особливою буллою закликав католиків до війни з Англією. Філіп ІІ спорядив для вторгнення в Англію великий флот в 134 корабля — "Непереможну армаду", — що складалась головним чином з важких кораблів, що мали на борті до 20 тис. солдатів і моряків і до 2500 знарядь. Цей флот повинен був у Дюнкерку взяти на борт іспанський загін в 17 тис. чоловік з армії, що перебувала в Нідерландах, а потім висадитися в устя Темзи недалеко від Лондона. Іспанці розраховували, що їхнє вторгнення буде підтримано повстанням англійських католиків.

2.3. Шлюбна політика Єлизавети стосовно Іспанії

Основною проблемою правління Єлизавети був навколишній патріархальний світ, у якому місце жінки було чітко обмежено й заздалегідь застережене. Супротивники такої моделі говорили, що навіть у Біблії була жінка-пророк Дебора. Придворні теологи й філософи навіть розробили цілу теорію, по якій у влади є "два образи — чоловічий і жіночий". Оскільки попередня королева не змогла домогтися прийнятної моделі взаємин з підданими, Єлизавета розробляла свій стиль правління на порожнім місці. Вона хотіла, щоб неї сприймали, у першу чергу як державного діяча, а не як жінку.

Образ незайманої королеви розвивався протягом усього правління Єлизавети, але джерела треба шукати в 1555 році. У тім році королева Марія обіцяла видати заміж свою сестру за католика, герцога Савойї. Але це не входило в плани Єлизавети — вона впала в депресію. Вона заявляла, що хоче залишитися одна. Коли Єлизавета стала королевою, питання про "супутника життя" став знову, здобуваючи державний масштаб. Крім того, що єдиною суспільною роллю жінки була роль дружини, потрібно було думати й про спадкоємців — якщо Єлизавета помре бездітною, перерветься династія Тюдорів. Найближчою родичкою були Марія, королева Шотландії, внучата племінниця Генріха VІІІ. Але Марія була протестанткою, неї підтримувала Франція й увесь католицький світ, що жахливо лякало англійських протестантів. Шлюб Єлизавети був важливий і для дипломатів — як відомо, самі міцні дипломатичні союзи завжди скріплювалися шлюбом спадкоємців цих країн. Англія в той час була слабка у військовому плані й перебувала в порожній міжнародній ізоляції. Альтернативи були наступні: Філіп ІІ, король Іспанії; ерцгерцог Австрії; Ерік XІ, король Швеції; Генріх, з Анжуйський, майбутній король Франції; Франсуа, герцог Аленсонський; і ін. Але, Єлизавета не збиралася всерйоз виходити заміж за кого-небудь, оскільки переговори про весілля вінценосних осіб тривали по кілька років.

Єлизавета відновила в Англії протестантизм актом 1559 року, що відновляв дію антипапських указів її батька. Королева ставала на чолі церкви. За пропуск недільної служби призначався штраф. Військові, священнослужителі й професори університетів повинні були клястися на Біблії у відданості королеві.

Крім релігійних проблем, Англії загрожувала іспанська корона і її морська флотилія Армада. Справа в тому, що англійський пірати були значною перешкодою для розвитку іспанського торговельного мореплавання. Із цією метою до берегів Британських островів в 1588 році була відправлена Непереможна Армада, з якої впорався один їх самих розпачливих англійських піратів Френсис Дрейк, подарований після цієї перемоги в лицарі[12].

2.4. Неоголошена війна

Хоча формально війна між Іспанією й Англією так ніколи й не була оголошена, відкритий конфлікт тривав. В 1589, коли був убитий король Франції Генріх ІІІ, Єлизавета виявилася утягненої в протиборство на новому фронті. Французька католицька ліга, який допомагала Іспанія, противилася сходженню на престол законного спадкоємця Генріха ІV, вождя гугенотської партії, і Єлизавета допомагала йому в його боротьбі.

У результаті втручання англійців на стороні нідерландської республіки, що боролась з іспанцями З'єднаних провінцій англо-іспанські стосунки загострилися до межі. Іспанський король Філіп ІІ ще в 1585 році став готовити великий флот, названий "Непереможною Армадою". Вона повинна була висадити на Британських островах експедиційний корпус зі складу армії намісника Нідерландів Олександра Фарнезе. Для того щоб підготувати базу на голландському узбережжі, війська Фарнезе осадили й 5 серпня 1587 року захопили порт Слейс, що оборонявся англійським гарнізоном. Однак у тім же 1587 року англійська ескадра адмірала Френсіса Дрейка зробила наліт на Кадис, де базувалася "Непереможна Армада", і знищила близько 100 кораблів. Цей напад відстрочив похід іспанського флоту до британських берегів.

У Фландрії будувалися невеликі плоскодонні судна, на яких передбачалося перекинути війська на кораблі "Армади". Був проритий канал із Сас-Ван- Гент у Брюгге й поглиблений фарватер Іперле від Брюгге до Ньюпорта, щоб підходящі до берега судна не попадали під вогонь голландського флоту або гармат фортеці Флиссинген. З Іспанії, Італії, Німеччині й Бургундії перекидалися війська й стікалися добровольці — дворяни, що бажали взяти участь в експедиції проти Англії.

Фарнезе бачив, що гавані котрі були в розпорядженні іспанців, Дюнкир-Хена (Дюнкерка), Ньюпорта й Слейса занадто мілкі, для того щоб у них могли ввійти судна "Армади". Він пропонував перед відправленням флоту до узбережжя Англії захопити більш глибоководний порт Фліссинген. Однак Філіп квапився якомога швидше затвердитися на Британських островах.

20 травня 1588 року "Непереможна Армада" у складі шести ескадр вийшла в море з устя ріки Тахо. Усього іспанці керували 75 військовими й 57 транспортними суднами, на борті яких перебувало 8 тисяч матросів, 2 тисячі невільників-веслярів, 19 тисяч солдатів, тисяча офіцерів, 300 священиків і 85 лікарів. В англійців було 197 менших по розмірі судів з 15 тисячами чоловік екіпажа За рівнем підготовки англійські моряки перевершували іспанських. "Армада" піддавалася постійним нападам більш легких і маневрених англійських суден адмірала Дрейка ,Англійці покладалися на перевагу своєї артилерії, а іспанці, що володіли перевагою в піхоті, — на абордажний бій. 28 липня на підступах до Кале англійські судна атакували іспанський флот, потопивши 16 кораблів, але, витративши боєприпаси, змушені були припинити бій[13]

6 серпня "Непереможна Армада" під командуванням герцога Медина Сидонья прибула в Кале. Армія Фарнезе чекала на березі, щоб потрапити на кораблі. Однак всі нідерландські порти були блоковані голландським флотом, до того ж іспанські судна через своє глибоке осідання не змогли наблизитися до узбережжя. 9 серпня "Непереможна Армада" повернула на північ. Коли вона обгинала Англію, почався сильний шторм й майже половина іспанських кораблів загинула. В Іспанію повернулося тільки 10 тисяч чоловік на 65 кораблях

В Англії були створені сухопутна армія для відсічі десанту й захисту Лондона й флот, що нараховував близько 200 бойових і транспортних кораблів. Більшу частину цього флоту становили приватні купецькі й піратські судна, прислані різними містами Англії. Френсіс Дрейк був першим заступником головнокомандуючого всього англійського флоту. На відміну від іспанського флоту англійський складався головним чином з легких, швидкохідних кораблів і був озброєний артилерією. Іспанські пушки по своїх бойових якостях поступались англійським. Відповідно до цього англійці застосували таку тактику: уникати генерального морського бою з іспанським флотом, але активно атакувати окремі його кораблі й дрібні об'єднання на флангах і в тилу. Англійські моряки пройшли гарну школу в торговельному й рибальському флоті й нерідко брали участь у піратських нальотах на іспанські кораблі. Англійцям допомагав і голландський флот.

2.5. Загострення англо-іспанських протиріч. Загибель Непереможної Армади

Смерть Марії Стюарт спричинила виступ Іспанії проти Англії. Король Філіпп II, наймогутніший із католицьких володарів, уважав за обов'язок своєї честі помститися за смерть Марії, тим більше що вона у тестаменті передала все йому в спадщину . Зрештою, між Англією та Іспанією йшло суперництво на морі.

Великий іспанський воєнний флот, «Непереможна армада», в липні 1588 р. увійшов в Англійський Канал. Воєнних кораблів було 130, між Ними деякі небачених досі розмірів, загальною кількістю 30000 артилерії та 2400 гармат. Окремо йшов транспортний флот, з Іспанії, та з іспанських Нідерландів. Єлизавета не мала навіть четвертини тої сили, але на її заклик англійське громадянство кинулося до організації оборонних засобів. При королеві стали всі, без огляду на віросповідання, бо всім була відома безоглядність Філіппа, що в разі перемоги готов був знищити самостійність Англії. Парламент ухвалив окремий корабельний податок, і в недовгому часі Англія розпоряджалась флотом, складеним з 190 кораблів, значно менших, ніж іспанські, але набагато маневреніше. Англійці спочатку уникали зустрічі, й іспанці поплили в напрямку на Кале, щоб там зійтися з додатковими силами з Нідерландів. Коли іспанський флот причалив до Кале, несподівано вночі підплили до нього 8 англійських кораблів і почали іспанців обстрілювати. Цей наступ викликав такий переполох, що флот потрапив у безладдя і почав виступати на Гравелінген. На морі почалася тоді буря, і вона спричинила остаточну катастрофу флоту. Іспанські кораблі кинулися врозтіч по незнаному морю, а англійці, яким увесь терен був добре відомий, на своїх легких кораблях без труднощів їх наздоганяли й знищували. Частина іспанського флоту допливла до Шотландії, але тут знайшла собі остаточну загибель на прибережних скелях.

Наслідок цього великого морського бою був незвичайним тріумфом Англії, що без значніших втрат перемогла непереможних до того часу іспанців. Це була рівночасно історична подія у боротьбі за владу над морями: Іспанія почала втрачати свій контроль на водах, а її місце зайняла Англія. Єлизавета використала цю перемогу й перейшла до скорого наступу проти Іспанії. Героєм тих часів був Френсіс Дрейк (1540— 1596), сміливий англійський моряк, напівпірат, що відважувався на найбільш небезпечні морські походи, щоб добути собі славу й здобич. В 1577—1589 pp. він відбув — другу після Магеллана — подорож довкола Землі через Атлантичний і Тихий океани, попри Південну Азію та довкола Африки. В 1585 р. він виправився на Західну Індію і добув цілий. іспанський «срібний флот», який рахували на 600000 фунтів стерлінгів. В 1589 р. Єлизавета вислала його з 120 кораблями на Португалію, що в 1580 р. перейшла під владу Філіппа П: це була відплата за наїзд Великої армади. Англійці добули великі воєнні припаси в Коруні, але не змогли добути головного португальського порту — Ліссабона. Далі почалися англійські напади на колонії Іспанії. Волтер Рейлі виправився на Гуану, Трінідад й Оріноко, Дрецк і Гоукінс — на Порто-Ріко і Панаму. Вони оба полягли там у боях у 1596 р. У тому ж році з'єднаний англійсько-нідерландський флот наїхав на Кадикс, здобув місто і знищив багато кораблів та воєнного матеріалу[14].

В 1597 р. Рейлі й Ессекс виправилися на Азори, але не могли доїхати до мети з причини великої морської бурі. Філшп відповів на ці наїзди своїми наїздами, а також підтримував католицькі повстання проти Єлизавети в Ірландії. Англійці спочатку намагалися гострими засобами знищити повстанців: з нечуваною жорстокістю карали учасників, нищили цілі села. Коли ж ці репресії не заспокоїли Ірландії, висланник Єлизавети, граф Ессекс, в 1599 р. склав з ірландцями мир, дозволяючи їм католицьке богослужіння; сконфісковані маєтності наказано віддати назад власникам, а урядовцями мали бути представники обох народів. Але королева відкинула це порозуміння, а Ессекса за спробу спротиву покарала смертю. Англійське військо знову виправилося на Ірландію і погромило проводиря повстанців графа Тайрона, якому помагали іспанці Єлизавета зі свого боку підпомагала нідерландців у їх повстанні проти Іспанії. До миру між обидві держави прийшли щойно після смерті Єлизавети в 1604 р.

Загибель Армади серйозно підірвала морську могутність Іспанії, що відкривало перед Англією можливість підсилити колоніальну експансію. В 1596 р. англійські кораблі розгромили іспанський флот у гавані Кадиса. Флот англійської Ост-Індської компанії, створеної в 1600 р., досяг "Островів пряностей" (Молуккские острова), а також порту Сурат на західному узбережжі Індії, поклавши початок регулярній торгівлі Англії з Індією[15].

3. Колоніальна політика Єлизавети

3.1. Пошуки сухопутних шляхів у Персію

Кінець XV і початок XVI ст. — це часи великих географічних відкриттів. У попередніх історичних епохах людина весь час поширювала своє знання Землі. Фінікіяни, греки й римляни у старовинних віках пізнали вже значні простори старого світу,у середньовіччі поширили географічний світогляд араби, нормани й учасники хрестоносних походів.

Але всі давні відкриття йшли повільним шляхом і зацікавлювали тільки окремі народи. Нова епоха відрізняється від давніх тим, що відкриття стають на першому місці змагань Європи, ведуться незвичайно енергійно й послідовно та доводять до таких висновків, якими перше ніхто не міг похвалитися: відкрито нові, нікому не відомі континенти. Це незвичайне значення відкриттів зазначимо тим, що дату найбільшого з них — відкриття Америки в 1492 р. — беремо за граничну дату між середньовіччям и новими часами.

Причини зацікавлення далекими подорожами й передусім морською плавбою були дуже різнорідні. Перш за все пороблено різні винаходи у мореплавстві. У часі середніх віків будова кораблів перейшла все сторонній розвиток. Галери, галіони каравели й інші судна італійців, турків, іспанців прийняли поліпшені технічні форми й надавалися до далеких подорожей. Велике значення мав винахід компасу. Перші уживали його, мабуть, китайці; в XIII—XIV ст. він був удосконалений і поширився по всій Європі. Ужиття компасу забезпечувало кораблі перед безцільною блуканиною по безкраїх морях, що давніше часто траплялося. Поліпшено також географічні карти, так що моряк міг використати досвід давніших поколінь. Нова наука, оперта на критиці давніх переказів, змінила багато поглядів на моря й їх життя, що панували в середньовіччі. Признано за неймовірні давні оповідання про те, що кипить вода й неможливо там переплисти, що вода там така густа, що корабель у ній застрягне, що на морі є грізні вири й впадини, що втягають кораблі на дно, що живуть там небачені потвори, величезні поліпи, опанцирені риби-велетні, що розбивають судна, та ін.

До далеких подорожей вабили декого ідеалістичні мотиви — відкривати далекі невідомі народи і навертати їх на християнську віру. Побожні ченці й гарячі проповідники немало причинилися до того, щоб заохотити моряків до небезпечних експедицій. Але ще більшу роль відігравали матеріальні причини. Західна Європа була вже доволі густо заселена, й у деяких країнах був надмір населення., що не міг найти собі потрібного прожитку. Ці люди шукали собі нових засобів до життя і пробували найти їх на морі. Морське розбишацтво розвивалося упродовж цілих середніх віків, в між тими піратами було багато сміливих моряків, що відважилися на найбільш ризиковані,.; експедиції і багато причинилися до нових відкриттів.

До відкриття морського шляху в Індію торговий обмін між Сходом і Європою відбувався караванним шляхом. Із Індії, Персії й Аравії товари йшли до міст Леванту; тут їх купували італійські, провансальські й каталонські купці й через Венецію, Марсель і Ганзейські міста розвозили по всій Європі. Португальці, відкривши морський шлях повз мис Доброї Надії, протягом XVІ ст. володіли морськими відносинами з Ост-Індією майже без конкуренції. Улаштовані ними на всьому шляху факторії давали їм можливість зміцнити за собою панування над ним[16].

Із середини XVI в. англійці, а слідом за ними голландці, почали шукати Північно-східний прохід. У ході цих пошуків англієць Ричард Ченслор установив торгові стосунки з Росією (1553 – 1554 р.), а Стівен Барроу, користаючись указівками російських поморів, досяг острова Вайгач. У 1594 – 1597 р. три плавання в пошуках Північно-східного проходу зробив чудовий голландський полярний мореплавець Віллем Баренц, але і йому не удалося просунутися далі Нової Землі. У XVII в. пошуки Північно-східного проходу, як і пошуки Північно-західного, були визнані безперспективними.

3.2. Пошуки Північно-західного шляху в Індію і Китай

Географічні пошуки мали велике значення для європейської торгівлі, що старалася добути нові терени, звідки можна б доставляти чужосторонні продукти й вироби. У цих торгових зв'язках найголовнішу роль відігравала Індія. Ця країна від старовинних часів доставляла Європі дорогоцінне коріння, як цинамон, імбір, перець, гвоздику, також пахощі, ліки, дороге каміння, перли, слонову кістку, східні матерії, а особливо китайський шовк. При кінці середньовіччя до Індії вели два головних шляхи — один через Єгипет, Червоне море та Індійський океан, другий із Перінейського побережжя через Алеппо або Дамаск суходолом до Багдада й звідти Перською затокою до Індії, передусім до порту Калькутта. Обидві і дороги йшли спочатку через арабські, потім через турецькі землі. Араби дуже піклувалися торгівлею і значно підняли її стан, так що комунікація відбувалася дуже правильно, в унормованих відносинах. Коли ж прийшла турецька влада, торгівля відразу підупала, бо турки не зуміли утримати безпеки на морях і не протидіяли розбишацтву на суходолі й на морі; крім того, турецькі держави накладали на купців великі торгові оплати і мита, так що товари безнастанно дорожчали. Дійшло до того, що, наприклад, ціни східного коріння були втроє вищі, ніж в Індії, а інших продуктів взагалі не можна було докупити. Через те для європейської торгівлі стало конечною справою найти прямий шлях до Індії морською дорогою, щоб обминути турецьке посередництво.

Отже, на початку ХVI ст. морський шлях в Індію і торгівля прянощами зосередилась в руках португальців. А це в свою чергу підштовхувало іспанську верхівку посилено шукати західний морський прохід до островів прянощів. З цією метою і була споряджена ескадра Ф.Магелана, що вирушила 20.IX.1519 р. з порту Сан Лукар на захід. У листопаді він пройшов протоку, що носить його ім'я, і після 4-місячного плавання пересік Тихий океан, досяг Філіпінських островів, де в сутичці з аборигенами загинув у 1521 р. Рештки команди на одному з кораблів повернулись назад в Іспанію 6.IX.1522 р.

За короткий період відбулось небувале розширення меж відомих європейцям частин планети. Після плавання Магелана уже в нікого не залишалось сумнівів про кулястість Землі, був встановлений зв'язок всіх океанів, але до пізнання внутрішніх частин Старого світу майже нічого не додалось. Залишались невідомою Австралія, Антарктида, північні побережжя Азії і Північної Америки[17].

Географічні уявлення епохи Великих географічних відкриттів найбільш чітко відбились на картах того часу, які набули широкого розповсюдження завдяки книгодрукуванню і гравіруванню на міді. Необхідність зображення всієї поверхні земної кулі стимулювала розробку картографічних проекцій. Але точність карт була низькою, бо не було задовільного методу визначення довготи, не велись інструментальні зйомки. Географічні описи складались під сильним впливом Птолемея. Публікувались його праці часто з доповненнями так званими "космографіями". Найпопулярнішою і обширною була космографія Себастіана Мюнстера, що витримала більше 40 видань на різних мовах. Починається вона згідно середньовікової традиції про створення світу, потім йдуть повідомлення з математичної географії, а основний зміст займає опис країн, переважно європейських. Багато в книзі описів держав, генеалогії правителів, звичаїв населення та ін. Описи окремих країн були малочисельні. Зате кращі успіхи спостерігались у створенні детальних карт окремих країн і областей (Чехії, Польщі, Франції).

У XVI ст. світовим центром торгівлі і промисловості став Антверпен і в Фландрії були створені значні картографічні твори, що узагальнювали перші результати Великих географічних відкриттів Герардом Меркатором, і Авраамом Ортелієм. Меркатор – це Птолемей епохи Відродження, він склав карти всієї земної кулі. На його картах зображався південний гіпотетичний материк "Terra australies". Він перший склав і використав картографічні проекції. Меркатор вірно уявляв собі розподіл суші і моря на землі, тому для рівноваги він показав гіпотетичний материк в південній півкулі.

На рубежі XVI-XVII ст. ініціатива в дослідженнях Тихого океану і південних морів переходить до голландців. Абель Тасман обійшов Австралію з півдня і доказав, що вона не сполучається з Південним материком; попутно він відкрив Тасманію і Нову Зеландію.

Коли ще на морських шляхах панували Іспанія і Португалія англійці та голландці почали шукати північно-східного морського проходу в Індію та Китай.

Голландці спорядили кілька експедицій, найбільше значення з яких мала експедиція В.Баренца, яка обігнула з півночі Нову Землю. Але незабаром голландці захопили морський шлях в Індію і втратили інтерес до північно-східного проходу.

Англійці шукали північно-західного морського проходу, вважаючи, що Північна Америка острів, який можна обійти з півночі.

Головним завдання торгівельних компаній являлась доставка індійських промислових товарів текстилю і т. п., а також спецій і коштовного каміння та інших аналогічних товарів зі Сходу в Англію. Але незабаром англійський ринок закрився від англійських товарів, а індійський навпаки, повинен був відкритись для готових англійських виробів.

Індійським товарам був закритий доступ до Англії в законодавчому порядку. Тим часом англійські товари вільно ввозились до Індії.

Крім того, Індія повинна була сплачувати видатки по її власному завоюванні, по експансії британської імперії в Бірмі, по експедиціям в Африку, Персію і т.д. Також оплачувалось навчання частини англійської армії в Англії, ці податки називалися “подушними”, Індії також приходилось утримувати дипломатичні і консульські англійські представництва в Китаї та Персії і навіть прийоми, які влаштовувались в честь турецького султана в Лондоні[18].

3.3. Створення Ост-Індської компанії

Спочатку головним суперником Португалії у боротьбі за район Перської затоки виступала Туреччина, яка всіляко підбурювала арабські племена до повстання проти португальських загарбників. Араби, в свою чергу, здійснюючи нальоти на ті судна, що входили у води Перської затоки, захоплювали не тільки португальську здобич. Суперництво ж Португалії й Османської імперії сприяло подальшому роздробленню колись могутньої Ормузької держави на маленькі шейхства і султанати. Воюючи проти португальських, а потім англійських завойовників, арабські племена в ряді випадків не відмовлялися від допомоги турків, вбачаючи в них релігійних союзників у боротьбі проти невірних.

У боротьбі за незалежність країн Перської затоки найбільш значну роль відіграло велике племінне об'єднання кавасим, що проживало на півострові Мусандам. Назва цього племені походить від імені його вождя Касимі, який нібито був одним з нащадків пророка Мухаммеда. Від цього шейха ведуть свій родовід правлячі в цей час сімейства в князівствах Шарджа і Рас аль-Хайма. За свідченням арабських істориків, плем'я кавасим мало досить сильний флот, судна якого відрізнялися високими мореплавними якостями, а матроси майстерністю і безстрашністю, що дозволяло контролювати прохід через Ормузьку протоку. На прибережних пагорбах Рас аль-Хайму підносилися сторожові вежі, що за формою нагадували гостроверхі шатра кочовиків, які й дали назву країні — "Мис Шатр". З цих веж велося спостереження за суднами і передавалися сигнали до міста, що давало можливість швидко реагувати і починати воєнні дії.

Таким чином, влада племені кавасим поступово поширилася на все узбережжя і навіть на ті території, що тягнулися на 300 миль углиб Аравійського півострова.

Зрозуміло, весь цей час Англія не залишалася байдужою до зміни політичних впливів у водах Перської затоки, природно піклуючись про власні інтереси. У 1600 р. у відповідності з Хартією королеви Єлизавети засновується Ост-Індійська компанія, що отримала монопольне право на торгівлю з Ост-Індією, включаючи право вести війну й укладати договори з країнами, розташованими в басейні Індійського океану. Для здійснення таких повноважень компанія мала тридцять великих кораблів і безліч малих.

Ост-Індійська компанія була своєрідним королівством у королівстві; її чисті прибутки могли підніматися до 300% і вище і, зрозуміло, відмовлятися від такого очевидного доходу і в майбутньому англійці не збиралися. Але для цього необхідно було ґрунтовно потіснити португальців. Вправно граючи на протиріччях між Іраном і Португалією, хитрі брітти об'єднали свої сили з перськими і змусили португальців піти з Ормуза та деяких інших районів Аравійського півострова.

У кінці століття Англія, Франція і Голландія зробили спробу домовитися про спільне морське патрулювання Перської затоки для забезпечення свободи мореплавства.

В 1600р. була організована Ост-Індійська компанія, яка поклала початок англійському пануванні в Індії. Торгівельні компанії знаходились в руках заможних купців, які завдяки монополіям даних їм короною, відтісняли від торгівлі середніх та мілких купців. Ост-Індійська компанія — англійська приватна компанія з торгівлі з країнами Ост-Індії та Китаєм, яка існувала з 1600 по 1858 р.

Англійський уряд надав Ост-Індійській компанії право монопольної торгівлі з усіма країнами Індійського та Тихого океанів між Магеллановою протокою та мисом Доброї Надії. Діяльність компанії регулювалася хартією, яку видавав уряд. Остання періодично переглядалась і в умови діяльності компанії вносились поправки. Основним органом управління Ост-Індійської компанії були рада директорів, яка відігравала вирішальну роль, і збори акціонерів. Спираючись на урядову підтримку, Ост-Індійська компанія швидко розгорнула прибуткову міжнародну торгівлю. Суперниками англійської Ост-Індійської компанії були Португалія, голландська і французька Ост-Індійські компанії. Під час боротьби з конкурентами англійці спиралися на сітку укріплених факторій, з яких згодом виросли такі міста, як Мадрак, Бомбей, Калькутта. Для того, щоб закріпитись в Індії, компанія активно використовувала тактику підкупу та шантажу місцевої влади. З часом для розширення свого впливу англійці почали використовувати військову силу. У другій половині XVII ст. Ост-Індійська компанія отримала від англійського уряду право оголошувати війну та укладати мир, розпоряджатись власною армією та флотом, чеканити монету.

Спочатку купецька компанія по торгівлі з Ост-Індією являла собою досить аморфну організацію, склад учасників якої був випадковим і непостійним. Європейські, і в тому числі англійські товари, спочатку не користувалися попитом на ринках Сходу, тому за товари доводилося платити золотом і сріблом[19].

Англійське уряд надав Ост-Індійській компанії право монопольної торгівлі з усіма країнами Індійського й Тихого океанів між Магеллановою протокою й мисом Доброї Надії.

Діяльність компанії регулювалася хартією, видаваної їй урядом на певний строк. Після його витіканні хартія продовжувалася, але в умови діяльності компанії, як правило, вносилися корективи. Основними органами керування Ост-Індійській компанії були рада директорів і збори акціонерів. Вирішальну роль грав раду директорів, при якому пізніше була створена мережа спеціальних комітетів, що відповідали за окремі напрямки діяльності.

Опираючись на урядову підтримку, англійська Ост-Індійська компанія швидко розгорнула велику й прибуткову торгівлю. У першій третині 17 століття вона володіла торговельними факторіями на островах Ява, Суматра, Банда, Борнео, Целебес, у Японії, Сіамі, на півострові Малакка й в Індії. Спочатку центром англійської торгівлі в Ост-Індії був Бантам на острові Ява, але з 1620- х років компанія сконцентрувала свою діяльність в Індії, звідки вивозила в інші країни Азії і Європу чай, тканини, пряжу, індиго, опіум, селітру.

У першій половині 17 століття індійська торгівля компанії велася переважно через Сурат — портове місто на заході Індії, на території держави Великих Моголів (Монголія). Англійська торговельна факторія в Сурате була заснована в 1613 році.

Суперниками англійської Ост-Індійської компанії були Португалія, голландська й французька Ост-Індійські компанії, приватні торговці-англійці, місцеві індійські володарі. У ході боротьби з ними англійська Ост-Індійська компанія опиралася на мережу укріплених факторій, з яких згодом виросли такі міста, як Мадрас, Бомбей, Калькутта. Для того, щоб закріпитися в Індії, компанія активно застосовувала тактику підкупу й шантажу місцевої влади. Гасло "розділяй і пануй" визначив колоніальну політику Ост-Індійської компанії, особливо після розпаду імперії Великих Моголів. Згодом для розширення свого впливу англійці охоче використовували й військову силу.

За хартією Олівера Кромвеля 1657 p. англійська Ост-Індійська компанія була перетворена в акціонерне товариство з постійним капіталом. З другої половини XVIII ст. основна увага приділялась не стільки торгівлі, скільки збору податків та управлінню захопленими територіями. Водночас під тиском фритредерського руху держава з кінця XVIII ст. почала обмежувати монополію компанії на торгівлю з Індією, яка набувала все більшого значення для економіки Англії в період промислового перевороту. У 1858 р. уряд прийняв рішення ліквідувати Ост-Індійську компанію. її володіння перейшли під пряме управління британської корони, а пайщикам була виплачена компенсація в З млн. фунтів англійських стерлінгів.

Через деякий час Ост-Індійська компанія передала своє індійське помістя британській короні, отримавши при цьому дуже значну компенсацію за рахунок (акціонерам Ост-Індійської компанії з індійського бюджету, тобто за рахунок індійських платників податку була виплачена компенсація в 3 000 000 млн. Фунтів стерлінгів).

Так утворився державний борг Індії. Це фактично була продажна ціна Індії, Індією ж і виплачена. В наступних роках всі адміністративні служби укомплектовувались виключно з англійців. Віце-королі, які прибували в Індію безпосередньо з Англії повинні були пристосовуватись до Індійської громадянської служби та опиратись на неї.

Згідно парламентського закону про індійські ради при віце-королі й губернаторах були створені законодавчі ради з нарадчими функціями. Передбачалось, що найменше половини членів рад призначались з осіб, які не були на державній службі.

В законі про адміністративну реформу було сказано, що найважливіші питання політики – фінансів, оподаткування, релігії, відношень з індійськими князівствами та іноземними державами не підлягали обговоренню в радах.

Ост-Індійська компанія отримала дозвіл Могольського правителя на відкриття факторії в Сураті на початку 17 ст. Через декілька років вона купила ділянку землі і заснувала Мадрас. В 1662р. острів Бомбей був подарований Португалією в якості приданого англійському королю Карлу ІІ, а він передав його Ост-Індійській компанії.

В 1690р. було засноване місто Калькутта. Таким чином, до 17 ст. Англійці завоювали низьку опорних пунктів на індійському узбережжі. В глиб країни вони просувались дуже повільно. Битва біля Плессі в 1757р. вперше віддала під їх контроль обширну територію і за декілька років англійськими колонізаторами було підкорені Бенгалія, Біхар та Порісся, а також південне узбережжя Індії.

Протягом першого століття свого існування Ост-Індійська компанія зосереджувала свою увагу в основному на торгівлі, а не на розбудові імперської влади. Компанія не могла боротися з могутньою Могольською імперією, від якої одержала в 1617 році права на торгівлю. Але протягом 18 століття Могольська імперія почала занепадати. Тим часом Британська Ост-Індійська компанія вела важку боротьбу проти Французької Ост-Індійської компанії (фр. La Compagnie française des Indes orientales). Британці здобули перемогу у битві при Пласі в 1757 році, що здобуло для них контроль над Бенгалією. Правлячи прямо чи при посередництві місцевих маріонеткових князів, Британія поступово розширювала свої володіння, тримаючи Індію в покорі за допомогою Індійської армії, яка на 80% складалася з місцевих сепаїв[20].

3.4. Перші колонії

Першою Англійською колонією була Ірландія, завоювання якої почалось ще при Генріхові ІІ, в XІI ст. На початку XVI ст. Більша частина Ірландії ще не була завойована Англійцями. Область де панували англійці, так званий Пель, навіть виплачувала викуп, або “чорну ренту”, могутнім ірландським вождям і правителям, але Ірландія володіла великими природними багатствами, як притягували до себе англійське дворянство. При перших двох Тюдорах англійці укріпили своє панування над Пелем. Були знищені великі фамілії англо-ірландської знаті. Генріх VIІІ припинив виплату “чорної ренти”. Він змусив ірландських феодалів принести присягу вірності, приймав від них землі і знову передавав в якості свого виплати з присвоєнням титулів англійській феодальній ієрархії.

Конфіскація монастирських земель в Ірландії була важливим засобом підкорення Ірландії та обезземелення ірландців – орендарів монастирських земель. Основним засобом пограбування та підкорення Ірландії англійцями стали масові конфіскації земель Ірландців та передачу їх англійським колоністам.

Перша масова конфіскація землі була проведена при Марії. При Єлизаветі англійська влада в Ірландії вмішуючись в боротьбу ірландських вождів в Мюнстері, спровокувала повстання проти англійців потім жорстоко придушивши його та конфіскувавши ці землі в ірландців у цій великій області. Ці землі були роздані англійським колоністам при умові, що ірландці не будуть допущення до володіння землею, що землі їхні будуть заселенні англійцями і будуть створені так ж, як в Англії феодальні землі відносини. Реформація в Ірландії та колонізація Мюнстона викликали на півночі острова в Ольстері велике народне повстання 1592 – 1603 рр. Під керівництвом двох представників місцевої знаті – Тірона та Тирконеля. Повстанці вимагали припинення конфіскації земель та повернення Ірландцям раніше забране, при значення чиновників з Ірландців.

Вожді повставши районів утворили “Лігу Півночі”, створили та навчили армію, яка нараховувала 16 тис. чоловік. Армія повстанців нанесла англійцям вирішальну поразку на р. Блекуотер. Становище англійців було критичним Єлизавета на придушення повстання послала 22 тис. армію на чолі з графом Есексом. Але Есекс, потерпівши поразку, був змушений заключити з повстанцями перемир’я за що був відкликаний з Ірландії.

Новий намісник Ірландії, Маунджой, повів проти Ірландців спустошливу війну. Він знищував мирне населення, спалював села. В 1601р. в Ірландії, висадився 5 тис. загін іспанських солдатів, однак Маунджой перешкодив його з’єднання з головними силами повстанців, які підійшли до міста Кінзал, та розгромив їх поодинці, після цього повстання було жорстоко придушене “Вашій величності не буде над ким повелівати в цій країні, як тільки над трупами та купами попелу”, — писав Маунджой Єлизаветі.

Новий король – Яків І Стюарт конфіскував землю 6-ти графств Ольстера.

Внаслідок земельних конфіскацій в Ірландії створювалось велике англійське землеволодіння, а ірландці перетворювалися в орендарів на самих важких умовах оренди. Так при Тюдорах Ірландія стала перетворюватися в англійську колонію, цитадель “англійської земельної аристократії”[21].

У 1583 р. острів Ньюфаундленд був проголошений англійським володінням — першою заморською колонією Англії, що поклало початок імперії. Висадився на Ньюфаундленді сер Гамфрі Ґілберт, якому в 1578 році королева Єлизавета I дарувала патент на відкриття й дослідження заморських земель, відправивши його за мере із завдання вчинити піратський рейд, а потім, на зворотньому шляху заснувати колонію. Погана погода перешкодила першій експедиції, але друга добралася до острова і оголосила його володінням англійської корони, хоча й не залишила поселення. В 1584 році Волтер Релей отримав схожий патент від королеви й заснував колонію на території сучасної Північної Кароліни. Через брак припасів колонія не вижила.

Після підписання лондонської угоди в 1603 році Англії довелося припинити піратську діяльність, тож англійська корона почала розбудовувати власну колоніальну структуру. Англійські поселення стали виникати в Північній Америці й на островах Вест-Індії. Утворилася також приватна Британська Ост-Індська компанія, що почала вести активну торгівлю з країнами Азії. Період від початку колонізації до втрати 13 американських колоній пізніше отримав назву «першої британської імперії».

На перших порах найважливіші й найприбутковіші колонії Англії виникли в басейні Карибського моря, хоча перші спроби поселень зазнавали невдач. Колонія у Гaяні, утворена в 1604 році, проіснувала лише два роки, оскільки не змогла виконати мети заснування — відкриття родовищ золота.

Швидко припинили існування колонії на островах Сент-Лусія і Гренада, але поселення на Сент-Кіттсі, засноване в 1624 році, поселення на Барбадосі (1627) і поселення на Невісі втрималися за рахунок організації цукрових плантацій за бразильською системою. Ця система залежала від рабської праці й від голландських кораблів, які привозили рабів і забирали цукор. Щоб зберегти ці дедалі спокусливіші прибутки за Англією, в 1651 році англійський парламент видав указ, що вести торгівлю з англійськими колоніями мають право лише англійські кораблі. Це призвело до низки англо-голландських воєн, результатом яких стало зміцнення англійських позицій в Америці за рахунок голландських. В 1665 році Англія анексувала острів Ямайка, відібравши його в іспанців, а в 1666 році колонізувала Багами[22].

Перше постійне англійське заморське поселення було засноване в 1607 році в Джеймстауні. Поселенням управляла Вірґінська компанія. В 1609 році були відкриті Бермудські острови, і відділення компанії встановило колонію й там. Ліцензія компанії була анульована в 1624 році, й корона отримала прямий контроль над поселеннями, таким чином заснувавши колонію Вірджинія. В 1610 році була заснована Ньюфаундлендська компанія з метою утворити постійне поселення на острові, але плани провалилися. В 1630 році був заснований Плімут, який став притулком для пуританських релігійних сепаратистів. Релігійні переслідування в Європі змушували багатьох людей зважитися на труднощі подорожі через Атлантику: колонія в Меріленді (1634) стала притулком для римо-католиків, колонія на Род-Айленді (1636) — терпимою для всіх релігійних течій, а колонія в Коннектікуті (1639) — для конгрегаціоналістів. Провінція Кароліна була заснована в 1663 році, в 1664 році англійським володінням стала нідерландська колонія Новий Амстердам, яку перейменували в Нью-Йорк. В 1681 році Вільям Пенн заснував Пенсильванію[23].

Висновки

Нову епоху розвитку Англії розпочала королева Єлизавета (1558—1603), донька Генріха VIII і Анни Болен. Мати її умерла на ешафоті, а батько, зайнятий своїми справами, відносився до неї байдуже. Але малою королівною заопікувалася остання жінка Генріха, Катерина Пар, і пізніший її чоловік, адмірал Семур. Єлизавета від молодих літ проявляла великий талант і добула собі глибоке знання класичних мов і математики. За володіння Марії Єлизавета попала знову в неласку, і навіть її ув'язнено у в'язниці Тауер як підозрілу в зговорі на королеву. Але після смерті Марії, коли не було інших членів королівської родини, Єлизавета, як остання з Тюдорів, добула англійський престол. її руки домагалися наймогутніші володарі — Габсбурги і французька династія. Іспанський король Філіп II був дуже зацікавлений цим подружжям, щоб приєднати Англію до війни з Францією. Коли Єлизавета йому відмовила, він порадив їй одного з австрійських князів. З другого боку подружні заходи робив французький князь Франсуа Анжу, але також безуспішно. На домагання парламенту, щоб королева згодилася на подружжя, Єлизавета відповідала все відмовно, заявляючи, що вона віддала своє серце тільки Англії. І справді, всі свої сили і змагання вона жертвувала англійській державі.

Політичним радником Єлизавети був Вільям Сесіл, пізніше лорд Берлі. Хоч королева не раз йшла своїм власним шляхом і відкидала проекти свого державного секретаря, усе ж Берлі співпрацював із нею упродовж кільканадцятьох років.

Першим державним актом Єлизавети була оновлення англіканської церкви. Головною причиною, що вплинула на це рішення королеви, було становище Рима: католицька церква вважала подружжя Генріха VIII з Анною Болен за неважливе і тому також не визнавала прав Єлизавети до престолу. Єлизавета не мала іншого виходу, як опертися на англіканах, і тому видала т. зв. «39 артикулів», в яких привернула устрій англіканської церкви з деякими змінами едикту Едуарда VI. Частину духовенства, що залишилася вірна Римові, усунено з посад, але до переслідування католиків королева не допустила. Єпископальну церкву введено також в Ірландії, але там більшість народу лишилася вірна католицтву. Натомість Єлизавета гостро виступала проти прихильників кальвінізму, яких в Англії звали пуританами, та їх радикального відхиленню — індепендентів.

Список використаної літератури

Джерела

1. Англия в эпоху абсолютизма. (Статьи и источники)/Под ред. Ю. М. Сапрыкина. М., 1984.
2. Бэкон Фрэнсис. Новая Атлантида. Опыты и наставления нравственные и по-литические. 2-е изд. М., 1962.
3. Мор Томас. Утопия. М., 1978.
4. Мор Томас. Эпиграммы. История Ричарда III. M., 1973.
5. Сапрыкин Ю. М. Народные движения в Англии во второй половине XVI — начале XVII в. М., 1981.
6. Ченей Э. Аграрный переворот в Англии в XVI в. по свидетельству современников. СПб., 1899.
7. Шекспир Уильям. Полное собрание сочинений. В 8 т. М., 1957—1960.

Література

1. Англия XV—XVII вв. Проблемы разложения феодализма и генезиса капи-тализма. Горький, 1981.
2. Винокурова М.В. Английское крестьянство в канун буржуазной революции серединыXVII 1992.
3. Горбунов А.Н. Джон Донн й английская поззия XVI—XVII вв. — М., 1993.
4. Дмитриева О.В. Елизавета І. — М., 1998.
5. Дмитриева О.В. Социально-зкономическое развитие Англии в XVI в. — М., 1990.
6. Дьомін О.Б. Біля витоків англійського атлантизму. — Одеса, 2001
7. Исаенко А. В. Английская королевская реформация XVI века. Орджоникидзе, 1982.
8. Исаенко А. В. Пуританская реформация в Англии в XVI — начале XVII века. Орджоникидзе, 1980.
9. Маркс К. Капитал. Т. 1. Гл. 24 //Маркс К., Энгельс Ф. Соч. 2-е изд. Т. 23 С. 725—773.
10. Маркс К., Энгельс Ф. Рецензия — Гизо. «Почему удалась английская революция?»//Там же. Т. 7. С. 222.
11. Мещерякова Н. М. Основные черты генезиса капитализма в промышленности Англии XVI —первой половины XVII в.//Проблемы генезиса капитализма. М., 1978.
12. Мортон А. Л. Английская утопия. М., 1956.
13. Осиновский И. Н. Томас Мор. М., 1974.
14. Осиновский И. Н. Томас Мор: утопический коммунизм, гуманизм, реформация. М., 1978.
15. Осипова Т. С. Освободительная борьба ирландского народа против английской колонизации (вторая половина XVI — начало XVII в.). М., 1962.
16. Потехин А. Н. Очерки из истории борьбы англиканства с пуританством при Тюдорах (1550—1603 гг.). Казань, 1894.
17. Савин А. Н. Английская деревня в эпоху Тюдоров. М., 1903.
18. Савин А. Н. Английская секуляризация. М., 1906.
19. Сапрыкин Ю. М. Английское завоевание Ирландии (XV—XVII вв.). М., 1982.
20. Сапрыкин Ю. М. От Чосера до Шекспира: этические и политические идеи в Англии. М., 1985.
21. Сапрыкин Ю. М. Социально-политические взгляды английского крестьянства в XIV—XVII вв. М., 1972.
22. Семенов В. Ф. Огораживания и крестьянские движения в Англии XVI в. М., Л., 1949.
23. Соколов В. Реформация в Англии. (Генрих VIII и Эдуард VI). М., 1881.
24. Тревельян Дж. М. Социальная история Англии. М., 1959.
25. Штокмар В. В. Очерки по истории Англии XVI века. Л., 1957.
26. Штокмар В. В. Экономическая политика английского абсолютизма в эпоху его расцвета. Л., 1962.
27. Эшли У. Дж. Экономическая история Англии в связи с экономической теори¬ей. М., 1897.
28. Яброва М. М. Очерки истории колониальной экспансии Англии в эпоху первоначального накопления. Саратов, 1966.
29. Хейг К. Елизавета I Английская. Ростов-на-Дону, 1997