Останнім часом в кримінально-правовій доктрині все більше уваги стало приділятися питанням кримінально-правової політики, особливо таким її напрямкам (методам, як зазначає Н.О. Лопашенко), як криміналізація і декриміналізація. В умовах безсистемного, ситуаційного, часом хаотичного «удосконалення» кримінального закону вчені-криміналісти розробляють і пропонують законодавцеві критерії, якими необхідно керуватися при оголошенні діяння злочинним чи навпаки. Однак процес внесення змін до Кримінального кодексу України через підконтрольність політичній волі важко піддається науковому упорядкуванню.

Слід зазначити, що в літературі питанням криміналізації приділяється значно більше уваги, ніж питанням декриміналізації. Більш-менш детально розроблені критерії криміналізації. Все частіше в дисертаційних дослідженнях з Особливої частини КК України, можна зустріти розділ, у якому дисертант доводить соціальну обумовленість встановлення і збереження кримінальної відповідальності за аналізований склад злочину. У той же час дисертацій, що приводять до протилежного висновку, практично немає. За підрахунками С.В. Хилюк з-поміж 144 дисертацій з Особливої частини кримінального права України, захищених в період з 1991 по 2007 pp., лише в одній автор дійшов висновку, що необхідно декриміналізувати досліджуване діяння.

Недостатня увага до питань декриміналізації деякою мірою обумовлена тим, що це явище розглядається як протилежне криміналізації. Так, підстави декриміналізації легко виводяться з підстав криміналізації: невисокий ступінь суспільної небезпеки діяння; можливість ефективної протидії діянню за допомогою інших, не кримінально-правових, заходів тощо. Таким чином, кримінально-правова доктрина не поспішає вивчати явище, що, здавалося б, не має самостійної юридичної природи, а виводиться зі свого антиподу.

Будучи прихильниками поділу критеріїв криміналізації на підстави та принципи, вважаємо за необхідне відзначити, що такий поділ має практичне значення при постановці питання про необхідність декриміналізації конкретного складу. Так, відсутність підстав криміналізації безперечно свідчить про необхідність відмови у встановленні кримінальної відповідальності за діяння або виключення вже існуючої норми із КК.

Що ж стосується принципів, то ситуація дещо інша. Невідповідність діяння певному принципу криміналізації не завжди свідчить про неефективність норми і необхідність її виключення. Наприклад, відсутність судової практики за певною статтею КК вказує на невідповідність принципу відносної поширеності діяння, проте не завжди свідчить про необхідність декриміналізації норми. Причини невтішної статистики можуть бути найрізноманітніші: від високої ефективності застосовуваних методів попередження злочинів до відсутності процесуальних механізмів доведення складу злочину.

Одним з явищ, породжуваних невідповідністю окремим принципам криміналізації, особливо принципу процесуальної здійсненності переслідування, є існування в КК «мертвих норм», а передчасність криміналізації породжує, на нашу думку, існування в КК «дрімаючих норм». Негативне ставлення до цих явищ, що склалося в кримінально-правовій доктрині, є певною мірою упередженим. Давно настав час визнати, що «мертві норми» є тою об’єктивною реальністю, що супроводжує процес розвитку кримінального законодавства. Чим ефективнішими будуть методи боротьби зі злочинністю, тим більше «мертвих норм» буде виникати в КК України. При цьому кожна «мертва норма» вимагає детального вивчення для вирішення питання про необхідність її декриміналізації.

Ми переконані, що декриміналізація має самостійну юридичну природу і, окрім критеріїв, виведених зі свого антиподу, має власні критерії, властиві тільки їй. Так, Г.А. Злобін в одній з фундаментальних праць вказує на критерій, властивий суто декриміналізації, називаючи його історичною наступністю та психологічною звичкою. Автор звертає нашу увагу на те, що існуюча протягом тривалого часу караність діяння набуває принципово самодостатнього значення, обґрунтовує себе фактом власного існування. Тому аргументація декриміналізації має бути більш сильною, ніж обґрунтування встановлення кримінальної відповідальності. Інакше декриміналізація може бути сприйнята суспільною думкою як абсолютний дозвіл на дії, що раніше засуджувались. Погоджуючись зі Г.А. Злобіним, можемо навести як приклад злочини у сфері медичної діяльності. Незважаючи на труднощі розслідування справ даної категорії, мізерну кількість кримінальних справ, декриміналізація цих складів є недоцільною.

Ще одним критерієм, притаманним власне декриміналізації, є усунення законодавчих помилок у процесі криміналізації. Наприклад, з моменту набрання чинності Кримінальним кодексом України 2001 року була введена кримінальна відповідальність за систематичне заняття проституцією (ч. 1 ст. 303). В подальшому, і доктриною кримінального права, і правозастосовною практикою була доведена помилковість такого законодавчого рішення. Згодом, в 2006 році це діяння було декриминалізовано.

Враховуючи сучасні тенденції до лібералізації і гуманізації кримінального закону, дослідження декриміналізації як напряму кримінально-правової політики набуває все більшої актуальності. Тому наукові пошуки в цій царині будуть тривати надалі.