Актуальність філософсько-правового осмислення правосуддя (зокрема як об’єкта наукового дослідження) зумовлено теоретичним (наукознавчим) і практичним значенням явища правосуддя. Наукознавче значення, охоплюючи дослідження в межах філософії права як юридичної та філософської дисципліни, полягає у потребі постійного філософсько- правового осмислення та переосмислення явища правосуддя. Практичне значення виявляється в доцільності та можливості використання результатів такого осмислення для удосконалення правосуддя як державно-правового інституту, зокрема в сучасному право- й державотворенні України.

З’ясовуючи стан дослідження проблематики правосуддя в юридичній науці, варто деталізувати її зміст як об’єкт правового дослідження. Так, у межах новітньої української юридичної науки в розрізі різних спеціальностей за період із 1990 р. з позицій методологічного плюралізму правознавцями переглянуто та частково переосмислено доробок юридичної науки попереднього, зокрема радянського, періоду, окремих іноземних джерел, уможливлюючи використання дослідницького матеріалу як теоретичної бази й цього дослідження*.

Розглядаючи та підсумовуючи огляд дисертаційних досліджень у межах спеціальності «філософія права» (12.00.12), відзначимо таке. Правосуддя як об’єкт не досліджувалося взагалі, а як предмет — фрагментарно в окремих дослідженнях. Відтак і судова проблематика досліджувалася фрагментарно. Проблематику філософських засад, філософії судочинства чи правосуддя поки що не виокремлено й не досліджено як окремий об’єкт чи предмет філософсько-правового осмислення в українській філософсько-правовій думці, недостатньо висвітлено різні аспекти цієї проблеми. Слід, щоправда, відзначити, що низка авторів розпочала філософсько-правове дослідження правосуддя на рівні докторської дисертації, розглядаючи таку проблематику, як феноменологія правосуддя, герменевтика правосуддя тощо. Проте наразі не сформовано самостійного філософсько-правового дискурсу проблематики правосуддя, незважаючи на потребу формування концепції філософії правосуддя, актуальної для відображення та вдосконалення української правової реальності.

Отже, ступінь наукової розробленості філософських проблем правосуддя можна вважати недостатнім, вартим подальшого розвитку.

Філософія правосуддя наукознавчо постає як напрям філософії права. Філософське осмислення правосуддя здійснюється за допомогою філософських підходів до правосуддя як методологічного інструментарію. Обраний методологічний інструментарій сприяє розкриттю істотних характеристик правосуддя як філософсько-правового явища. Вирішення, пропоноване автором, ґрунтується на осмисленні філософії правосуддя як прикладної філософії права, її напряму. В основі пропонованих підходів до осмислення філософії правосуддя — певне розуміння філософії права, що формує, відповідно, певну філософію правосуддя. Запропоновані підходи до розуміння філософії права і правосуддя ґрунтуються на загалом суміжних засадах: праворозуміння; співвідношення та розрізнення понять «право» і «закон»; розмежування «сущого» і «належного»; певного філософського розуміння права; розуміння філософії як науки про закономірності або пошуку смислів. Запропоновані розуміння філософії правосуддя як прикладної філософії права, які може бути розширено, виявляють головні специфічні змісти (смисли) філософського осмислення правосуддя в контексті філософії права.

Розглядаючи етимологію слова «правосуддя», виявляємо відповідні смисли позначуваного явища. Щоб з’ясувати зміст явища, позначеного словом «правосуддя», звернімося до етимології як науки, що встановлює, «чому і від чого з’явилися слова» (як визначав цю науку давньоримський граматист Варрон). Так, в українській мові «правосуддям» позначають «правильний, справедливий суд» чи «суд за правом», «суд за справедливістю».

В інших мовах теж виявляємо зв’язок смислів справедливості та правосуддя. Так, в англійській мові слово justice означає водночас «справедливість», «правосуддя», «юстиція». При цьому існують й інші слова, синонімічні до значення слова «справедливість» (як-от fairness — справедливість як «чесність», equity — справедливість від equality — «рівність», rightness із коренем right — «правота» тощо). У німецькій мові теж одне слово — Gerech- tigkeit позначає водночас «справедливість» і «правосуддя», а слово Justiz — «юстиція», «правосуддя». І у східних мовах прослідковується зв’язок понять «правосуддя» та «справедливість».

Загалом етимологічний аналіз слова «правосуддя» виявляє взаємозв’язок понять, які можна умовно позначити як смислове поле «справедливість — право — суд». При цьому припускаємо, що суд та право є знаряддями досягнення справедливості.

З’ясування ж значення змісту фахового слова (терміна) «правосуддя» за допомогою енциклопедичних, науково обґрунтованих визначень виявляє особливі риси позначуваного явища. Зокрема, дослідження дає підстави для гіпотези: терміни «правосуддя» та «судочинство» є різними за змістом, й тому їх слід розмежовувати.

Співвідношення і розмежування понять «судочинство» і «правосуддя» можна провести на основі філософсько-правового обґрунтування. Гіпотеза про обґрунтованість розмежування термінів «правосуддя» та «судочинство» обстоюється, зважаючи на різний зміст понять, позначений цими термінами. Якщо «судочинством» можуть позначати діяльність суду, що не обов’язково спрямована на здійснення ідеї права, то «правосуддям» позначають винятково діяльність, спрямовану на таке здійснення. Відтак «правосуддя» тлумачиться не як будь-яка судова діяльність, а як така, що спрямована на здійснення ідеї права. У цьому сенсі судочинство не може ототожнюватися з правосуддям. Якщо правосуддя розглядається як категорія, що змістовно відображає судове здійснення ідеї права, то судочинство — як категорія, що робить це змістовно. Тому судочинство треба розглядати як форму здійснення правосуддя. Осмислення правосуддя і судочинства виявляє діалектичний зв’язок цих понять, які хоч і розмежовуються, не завжди заперечуються.

Правосуддя є феноменом права в його розвитку. Явище, відображене терміном «правосуддя» (його семантичними аналогами), має давню історію. Деконструкція поняття «правосуддя» виявляє: з початку існування людства люди вчиняли певні дії, позначувані як судження, природа яких — застосування певного критерію до складних обставин, що заклали основу сучасному поняттю правосуддя. Згодом окремі з цих критеріїв, наприклад, виражені певними нормами чи правилами, почали позначати, як «закон», «право» тощо, а сам процес описувати, як судження за правом чи законом. Етимологія слова justice, що має водночас значення «справедливість», «правосуддя», а в деяких випадках в історії цього слова — й види покарання (як, наприклад, страта на шибениці), доводить смисловий зв’язок між зазначеними поняттями (справедливість, правосуддя, покарання тощо) та водночас зв’язок із розвитком права. Розвиток права як явища виявляє еволюцію поняття правосуддя. Еволюція правосуддя — частина еволюції ідеї права: розвиток поняття права та його здійснення. Поява терміна «правосуддя» в юридичній науці має відносно недавню історію, яка пов’язана з прагненням належного здійснення саме ідеї права. У процесі реалізації ідеї права й виявлялися нові ознаки явища, що, з одного боку, відображали поступ поняття права, а з другого — ставали частиною ідеї права вже з новим змістом. Явище, сутністю якого є судження в найбільш складних ситуаціях, здійснюване відповідно до певних критеріїв, позначуваних як «право», й стало відтак позначатися як «правосуддя». Водночас правосуддя як явище розвивалося відповідно до власної ідеї, її розвиток зумовив набуття нового змісту (специфічні ознаки якого пропонується позначати як «смисли правосуддя»). Загалом правосуддя є явищем права в його розвитку.

Філософія правосуддя та правосуддя як судове здійснення ідеї права. З позицій філософії права правосуддя постає як судове здійснення ідеї права. Традиційно одним із розумінь предмета філософії права вважалася ідея права, поняття та його здійснення. Однією з форм здійснення права є здійснення судове. Предмет такого здійснення можна окреслити як окремий предмет філософії правосуддя, ідею правосуддя — основою філософії правосуддя. Ключове питання ідеї правосуддя — її зміст.

Ідея правосуддя конкретизується в смислах правосуддя. Смисл (смисли) правосуддя визначається як особливий зміст, який відображає сутність (сутності) явища дійсності, позначу- ваного терміном «правосуддя». Вирізняють різні смисли правосуддя, наприклад, у цьому дослідженні, такі як «антропологічний смисл» (правосуддя як судова антропологія); «владний смисл» (правосуддя як форма здійснення судової влади); «правореаліза- ційний смисл» (правосуддя як судове здійснення права); «правозахисний смисл» (правосуддя як судовий захист); «резолютивний смисл» (або «вирішальний смисл») (правосуддя як судове вирішення конфлікту); «балансуючий смисл» (правосуддя як судове балансування); інші смисли правосуддя (ідеологічний, телеологічний, виховний, відповідальний, економічний). Оскільки зазначені смисли є обґрунтованими, виявляється, що ідеї правосуддя властива смислова множинність.

Мета запропонованого підходу — не стільки детальний аналіз, анатомізація правосуддя (зокрема за допомогою дескриптивного підходу), скільки виявлення спеціального змісту — смислів того явища, яке називається правосуддям. Смисли правосуддя, формуючи ідею правосуддя, закладають підґрунтя основам філософії правосуддя, що може розглядатися як діяльнісна юридична філософія. Немає підстав вважати запропонований перелік смислів ідеї правосуддя ідеальним чи вичерпним, його може бути піддано критичному аналізу. Складним і таким, що потребує додаткового дослідження, є питання співвідношення смислів права, їх формалізація у принципах. Проблематика смислів правосуддя актуалізується, наприклад, у випадку, коли одні смисли підміняються іншими, коли відбувається маніпуляція ними чи зловживання правосуддям, тобто коли система правосуддя використовується для цілей, які не охоплюються змістом ідеї правосуддя. Все це може слугувати предметом подальшого осмислення філософських проблем правосуддя.

У процесі філософсько-правового аналізу відслідковується діалектика правосуддя як «належного» та «сущого», «можливого» та «дійсного». Правосуддя водночас може виражатися як належне, так і суще. Як належне правосуддя відображається в понятті — це уявлення про правосуддя як ідеальне (у вузькому розумінні — це ідея правосуддя). Як суще правосуддя є частиною дійсності, що відповідає (чи не відповідає) поняттю правосуддя. Як належне поняття правосуддя відображається в уявленні про належне, справедливе судочинство, «суд за правом». Це підтверджує й етимологія слова «правосуддя» в слов’янських мовах. Як суще поняття правосуддя постає як діяльність суду, судочинство, якому можуть некритично присвоювати властивості поняття правосуддя як належного. Так, «правосуддям» може позначатися будь-яка правозастосовна діяльність суду з вирішення справ. При цьому таке «правосуддя» може відповідати, а може й не відповідати уявленню (поняттю) про «правосуддя як належне». Зазначені уявлення правосуддя доцільно розрізняти, позначаючи, відповідно, термінами «правосуддя як належне» та «правосуддя як суще». Ці уявлення також можна відображати поняттями «ідеальна концепція правосуддя» та «номінальна концепція правосуддя». З позицій об’єктивного ідеалізму поняття «правосуддя як належного» та «правосуддя як сущого» перебувають у діалектичному взаємозв’язку. «Суще правосуддя» породжує «належне правосуддя», а «належне» — «суще». Зв’язок «належного» та «сущого» правосуддя виявляє в логічному смислі взаємо- зв’язок «можливого» та «дійсного» правосуддя. Цей взаємозв’язок розвивається у межах ідеї правосуддя, яка розуміється як поняття правосуддя та його здійснення.

У контексті здійснення ідеї правосуддя слід розглянути проблематику герменевтики правосуддя. Правосуддя як об’єкт філософсько-правового дослідження тлумачиться не як будь-яка судова діяльність, а як така, що спрямована на здійснення ідеї права. У цьому смислі судочинство не ототожнюється з правосуддям, воно є його формою здійснення. Інтерпретація правосуддя і судочинства в нашому дослідженні пов’язані герменевтично: у виявленні певних смислів, істотних для дослідження, у спробі вироблення філософсько-правової концепції правосуддя.

Подібно до того, як об’єктом історико-правового дослідження є не тільки держава і право, а й широке коло історичних подій, політичного, соціально-економічного, ідеологічного, етичного, етнографічного та іншого характеру, за яких держава і права існували і без яких їх неможливо правильно витлумачити, так і правосуддя має досліджуватися як сутність і явище з огляду на «широке герменевтичне коло», пояснюватися й тлумачитися в ширшому контексті, на кожному з етапів свого здійснення.

У контексті втілення ідеї правосуддя варто розглянути проблематику сутності судової влади в режимах її здійснення. Сутність, зокрема соціальну, судової влади пропонується виявляти за допомогою її аналізу за типом режиму здійснення — способом організацій та здійснення влади певними методами. Судова влада — поняття, яке в межах доктрини поділу влади позначає одну з гілок державної влади, основне завдання якої — здійснення правосуддя. Правосуддя постає як форма реалізації судової влади. Судова влада як самостійна державна влада за типом режиму може поставати, з- поміж інших, як судова демократія, судова аристократія, судова олігархія.

Судова аристократія розуміється як такий режим здійснення судової влади суддями, коли статус судді має ознаки аристократизму. Аристократизм судді вбачається в численних привілеях (довічне чи безстрокове перебування на посаді, недоторканність, високий рівень фінансових гарантій і соціального забезпечення). З одного боку, ці привілеї покликані забезпечити незалежність суддів, а з другого — можуть слугувати передумовою відчуження суддів від народу як джерела влади.

Судова демократія розуміється як режим здійснення судової влади, за якого народ бере участь у її здійсненні безпосередньо або опосередковано, зокрема у таких процесах, як, наприклад, вибори суддів, «народний контроль» над судами, анулювання закону присяжними (розглянемо останнє окремо).

Судова олігархія — тип режиму судової влади, який здійснюється суддями як окремою групою, що діє у власних інтересах. Як наслідок може виникати напруження між різними «гілками влади» не лише щодо того, хто є джерелом влади — народ чи судді, але й щодо того, чиї інтереси представляють і повинні представляти судді. Оскільки судді не підзвітні нікому та підкоряються лише закону, то виникає питання про те, чи можуть вони вважатися повноцінними безпосередніми представниками народу, здатними представляти всі його інтереси, а не лише ті, які опосередковано представлені в законі. Зазначені типи режиму судової влади доцільно розглядати, співвідносячи їх між собою.

Правосуддя може розглядатися як сфера поєднання різних підходів до праворозуміння. Праворозуміння, як усвідомлення явища, що позначається терміном «право», змістовно розкривається на основі спеціальних уявлень: правових теорій, доктрин, понять. Праворозуміння відрізняють від правоназивання, юридичного тлумачення. Поряд із розрізненням право- розуміння за підходами доцільно вирізняти й праворозуміння за сферами діяльності. У цьому зв’язку тематично доцільно вирізняти судове праворо- зуміння — уявлення про право, сформоване у процесі судової діяльності, зокрема судового правозастосування. Крім того, допустимо розрізняти пра- ворозуміння за суб’єктами (судове праворозуміння судді, адвоката, прокурора, присяжних тощо). Функціонально судове праворозуміння конкретизується через судове тлумачення (тлумачення при судовому правозастосу- ванні). Оскільки зазначені підходи до праворозуміння змістовно різняться, допустимим є висновок про те, що правосуддя є сферою дії та поєднання різних підходів до праворозуміння.

Традиційно юснатуралізм і юридичний позитивізм вважають домінуючими праворозуміннями. Інтерпер- тивізм уявляється як «третій шлях» між теорією природного права і юридичним позитивізмом. Під інтерпре- тивізмом також розуміють європейську юридичну герменевтику. Головні положення (твердження) інтерпре- тивізму полягають у тому, що право не є певною сукупністю даних (дан- ності), правил чи фактів, а те, що юристи мають на меті витлумачити чи отримати у своїй юридичній діяльності. Крім того, не проводиться розмежування між правом і моральністю. Водночас уявляється, що право не є іманентним природі, а правові цінності та принципи існують не незалежно. Перше уявлення протиставляє інтерпретивізм юридичному позитивізму, друге — теорії природного права.

У судовій діяльності за умов інтерпретивізму «змиваються» кордони праворозумінь, відтак і відбуваються колізії між ними. Все це відбувається як в світлі пошуку оптимального рішення для сторін, законного чи правомірного рішення — згідно з діючим правом, так і справедливого рішення — згідно з уявленнями про справедливість як ідею права та ідею правосуддя. По суті, не лише юридична герменевтика стає методологією здійснення правосуддя, а й здійснення правосуддя стає методологією пошуку та здійснення права.

Окремо варто розглянути проблематику правосуддя як мети та мету правосуддя. Питання мети правосуддя в філософії правосуддя може розглядатися в контекстах мети правосуддя та правосуддя як мети. У першому розумінні правосуддя розглядається як процес (інструмент досягнення певної мети), в другому — як ціль (результат).

Загалом питання про те, що мається на увазі під процесом правосуддя, досліджується процесуальним правом. Окреслюючи головні правознавчі погляди на мету правосуддя, розкриємо такі з них. По-перше, мета правосуддя з’ясовується (визначається) через конкретизацію завдання (завдань) судочинства як специфічної форми державної діяльності. Особливість такого визначення — мета правосуддя визначається залежно від виду судочинства (цивільного, кримінального, адміністративного тощо). Метою правосуддя є здійснення, захист і поновлення порушеного права (в правах). Спеціальний орган (зазвичай, суд як державний орган) уповноважується на здійснення правосуддя. Цей підхід до визначення мети правосуддя є конкретизуючим, оскільки фактично мета правосуддя конкретизується у різних формах судочинства. Зазначений підхід є поширеним і використовується у науках процесуального права, відображений у процесуальному законодавстві в частині мети, завдань, функцій судочинства загалом і відповідного виду судочинства зокрема. По-друге, метою правосуддя визначається справедливість. Таке визначення та думка поширені на практиці, коли будь-яке рішення суду чи інший результат судової діяльності оцінюється з позицій їх відповідності справедливості, її критеріям. Погляди тому різняться за ступенем зв’язку правосуддя та справедливості: від невіддільного зв’язку («Правосуддя не може бути відділеним від справедливості» (А. Коні) до уявлення про те, що правосуддя не може вважатися здійсненим, якщо воно не відповідає вимогам справедливості (окреслено в рішеннях та окремих думках Конституційного Суду України та його суддів).

Існують підстави стверджувати про наявність формальних і змістовних сутнісних ознак правосуддя. Формальною ознакою правосуддя є його здійснення в формі судочинства судами як державними органами, а змістовною — відповідність вимогам справедливості та забезпечення ефективного поновлення в правах. Формальна ознака правосуддя конкретизується у функціональному розумінні правосуддя, яке ототожнює його з судочинством, судовим розглядом справ, тоді як друге, змістовне розуміння, акцентує на внутрішніх характеристиках судової діяльності, наприклад, справедливості як меті правосуддя. Досягнення мети й може слугувати основою телеологічного розуміння правосуддя. Подальші дослідження правосуддя як мети і мети правосуддя полягають у дослідженні здійснення ідеї правосуддя, виявленні її смислів.

Розглядаючи співвідношення і розмежування понять правосуддя і самосуд, слід проаналізувати зазначені явища. Аналіз самосуду як явища виявляє додаткові підстави для розмежування понять «правосуддя» та «судочинство». Самосуд за формою не є правосуддям, оскільки не передбачає форми судового здійснення, встановленої чи санкціонованої державою. Якщо правосуддя зазвичай здійснюється винятково державними судами, то самосуд — приватними особами. У цьому розумінні самосуд постає як вчинення розправи над особою без належних на те правових підстав і в позасудовому порядку. Самосуд за змістом має ознаки, характерні для явища правосуддя — аналогія мети (наприклад відновлення прав, компенсація нездатності чи неефективності державних судів у покаранні винних). Ще одним ключовим елементом аналізу самосуду є залежність його оцінки від праворозуміння (домінування легізму означатиме визнання самосуду поза правовим полем, тоді як природно-правове чи соціологічне праворозуміння може сприяти визнанню самосуду правовим і навіть правомірним чи легітимним явищем). Таким чином, виявляється діалектичний зв’язок понять «самосуд» і «правосуддя», явища якого можуть мати й ознаки «узаконеної помсти, яку називають правосуддям» (П. Кропоткін).

У контексті проблематики співвідношення та розмежування понять «право» та «закон» у правосудді показовим є інститут анулювання закону присяжними (присяжне анулювання закону) (jury nulification). Останній розглядається як концепція і процесуальна дія присяжних суду присяжних, в результаті якої за рішенням присяжних (журі) закон визнається фактично анульованим. Цей інститут започаткований в Англії та розвинутий у США. Присяжні (журі) виступають окремим носієм судової влади, частиною суду присяжних, наділеними окремими повноваженнями. З позицій розмежування понять «право» і «закон» присяжні анульовують закон, а не право. Таке анулювання може розглядатися як інструмент протидії «несправедливим законам», несправедливому (на думку журі) застосуванню законів правоохоронними органами та судом. Відтак, присяжне анулювання в більшості (не в усіх) випадків не заперечує, а утверджує верховенство права в розумінні панування права над законом. В Україні присяжне анулювання закону може вважатися таким, що суперечить принципу законності в діяльності органів судової влади (ст. 6 Конституції України), але може обґрунтовуватися як практично доцільне з позицій принципу верховенства права.

Судове здійснення ідеї права відбувається і шляхом скасування неправового законодавства (на основі «формули Радбруха»). Так звана «формула Радбруха» є теоретичним приписом завершеного логічного судження, розробленим німецьким правознавцем Г. Радбрухом для вирішення практичних правових проблем. Формула стала наслідком філософсько-правової рефлексії філософа права на ідеологію і практику соціал-націоналізму. В основі формули, як і філософії права Г. Радбруха, лежить «ідея права». Ідея права, ототожнювана Г. Радбрухом з ідеєю справедливості в широкому розумінні, засновується на трьох взаємопов’язаних, але часом конфліктуючих правових цінностях, які її реалізовують: справедливість (у вузькому розумінні), доцільність і правопевність. Подолати антиномію ідеї права й покликана так звана «формула Радбруха». Порівняно з першим варіантом «формули Радбруха» (до 1930 р.), зміненою під впливом злочинів режиму націонал-соціалізму, у другій надається більше значення справедливості як елементу ідеї права, відтак антиномія ідеї права вирішується на користь пріоритетності справедливості над правопевністю і доцільністю. Формула застосовується лише «…коли суперечність діючого закону та справедливості сягає настільки нестерпного масштабу, що закон як «несправедливе право» поступається справедливості. » Положення Г. Рад- бруха реконструюються у двох «формулах» про статус несправедливих законів, що частково збігаються: перша щодо «нестерпного» відходу від справедливості, друга щодо відсутності «навіть прагнення» до встановлення справедливості. За першою формулою те, що за формальними ознаками видається законом, вважається «несправедливим законом» і відтак повинно поступитися справедливості (перша формула), або ж є «не лише «несправедливим правом», а більше того — «неправовим за своєю природою» (друга формула).

«Формула Радбруха» має практико-правове значення, зокрема в правозастосуванні судами, а саме при визнанні «несправедливими» нацистських законів, у судових процесах 1989-1999 рр., пов’язаних із охороною Берлінської стіни за фактами, які мали місце до возз’єднання Німеччини. «Ідея права», ідея «надзаконного права», спрямовані на критику юридичного позитивізму, сприяли зростанню теоретичного та практичного інтересу до ідей природного права, їх повоєнному «відродженню».

Окремо в контексті здійснення ідеї права варто розглянути судову герменевтику як судову філософію здійснення правосуддя. Судова герменевтика як напрям юридичної герменевтики також може визначатися як методологія здійснення правосуддя. В одній з інтерпретацій здійснення правосуддя передбачає «суд факту» (встановлення істини як дійсних обставин справи) та «суд права» (встановлення права та його застосування), що супроводжуються процесами тлумачення (зокрема судового тлумачення), які є предметом розгляду герменевтики.

Різні теорії суддівського тлумачення є певним самообмеженням суддів. Суддівське самообмеження відтак можна визначити як принцип і наслідок діяльності судді щодо використання суддівського розсуду в питаннях права та факту, зокрема в правозасто- суванні, за яким суддя самостійно обмежується відповідно до обґрунтованих філософсько-правових, інших теоретичних чи практичних положень. Цей принцип може ґрунтуватися на положеннях доктрини «поділу влади» (завдання судді бути суб’єктом здійснення судової влади, а не законодавчої — тобто творити право), доктрини «політичного питання» (в Україні — концепція «політичної доцільності», для цілей самообмеження суддів Конституційного Суду України); таких видах тлумачення, як суддівський мінімалізм, оригіналізм, текстуалізм тощо. Відсутність суддівського самообмеження може призвести до зловживань, «суддівської сваволі» тощо.

Системний розгляд судової герменевтики дає підстави стверджувати про можливість формування судової філософії чи то судової філософії права.

У вузькому розумінні — це сукупність ідей та переконань, які передбачають, як суддя вирішуватиме справи. До речі, таке його розуміння має й практичне значення: у США при призначенні чи виборах суддів намагаються з’ясувати відповідну філософію судді. Остання ж, у вужчому розумінні цього слова, зокрема структурно, складається із філософії судді (особистісний світогляд, який може включати й професійний) та суддівської філософії (професійний світогляд, підходи), філософії інших учасників, задіяних у здійсненні правосуддя. Судова філософія може розрізнятися за ідеологією в зв’язку зі способами судового тлумачення. Розрізняють, з-поміж інших, такі три види судової філософії судді (суддівської філософії): консерватор (схильний до судового текстуалізму); ліберал (схильний до модернізації правових норм, судової правотворчості); поміркований (англ. judicial moderate) — схильний до посередньої позиції між консерватором і лібералом.

Суддівську філософію можна визначити як елемент системи судової філософії, чинник філософії правосуддя, що позначає певний особистісний світогляд та професійну правосвідомість судді.

Філософію правосуддя можна визначити як прикладний напрям філософії права, об’єктом осмислення якого є явище правосуддя, предметом — ідея правосуддя, поняття правосуддя та його здійснення. Змістовно філософія правосуддя формується з різних елементів — залежно від критеріїв: за напрямами філософсько-правової думки — онтологічна філософія правосуддя; антропологічна філософія правосуддя; аксіологічна філософія правосуддя, феноменологічна філософія правосуддя тощо. Структурно визначається за сферами діяльності: філософсько-теоретична — судова філософія і практична (прикладна) — судова політика. Ключові категорії філософії правосуддя — судова влада, судове праворозуміння, судова філософія, суддівська філософія, судове тлумачення, судовий процес, судова діяльність тощо.

Судова політика може розумітися в двох значеннях. У першому розумінні це судова діяльність у сфері політики як сфері реалізації влади загалом. У цьому зв’язку виникають питання співвідношення судової влади з іншими «гілками» влади та домінування однією чи кількох із них. Так, судовою політикою в цьому розумінні може вважатися реалізація за допомогою судової законодавчої влади, наприклад, коли судді замість законодавця вирішують питання, віднесені до повноважень останнього.

У другому розумінні, більш вузькому, судова політика може бути визначена як прикладна філософія правосуддя, спрямована на забезпечення практичного здійснення правосуддя як сфери застосування, окресленого межами судової влади. У широкому розумінні — це політика, пов’язана з судовою правозастосовною діяльністю; у вузькому — (зазвичай) державна політика, складова правової політики в судовій сфері, спрямована на досягнення встановленої мети та відповідних завдань. Метою державної судової політики може визначатися забезпечення такого режиму здійснення судової влади, за якого правосуддя вважається реально здійсненим. Теоретичні засади судової політики — доробок філософії правосуддя, що має різні види та форми виявлення і яскраво виявляється при проведенні судової реформи.

З-поміж питань судової політики — формулювання та забезпечення принципів судочинства.

Філософсько-правове значення має і одноособовість та колегіальність у здійсненні правосуддя. Колегіальність чи одноособовість розгляду й вирішення справ мають істотне процесуальне значення для судового здійснення права. Колегіальність розгляду та вирішення справ зумовлена складністю, категорією справи, а також інстанцією суду, де вона розглядається. Що складнішим є питання справи або що суспільно значиміші в ній питання вирішуються й що вищою є судова інстанція, тим більшою є обґрунтованість її колективного розгляду. Колегіальність не лише створює необхідні умови для всебічного, критичного і повного дослідження матеріалів справи і справедливого її вирішення, підвищує авторитет органів правосуддя і прийнятих ними рішень, вироків, ухвал і постанов. Колегіальний розгляд також уможливлює вироблення та використання різних підходів до застосування матеріального права. Зазначене відображається в окремих думках (які збігаються чи не збігаються із думкою більшості). Колегіальні судові рішення ухвалюються більшістю голосів суддів. Результат такого рішення залежить від уявлень більшості про те, яким має бути рішення, що, наприклад, відповідає закону і є обґрунтованим. У питаннях права (суду права) істотним є й значення прихильності більшості суддів до певного праворозуміння, в результаті чого може вироблятися певне домінуюче пра- ворозуміння. Таким чином, умовно кажучи, «справедливість» рішення безпосередньо залежить від того, чи ухвалить його більшість.

Процесуальне законодавство України передбачає можливість викладу суддею окремої думки. Водночас доцільно закріпити законодавчо можливість для судді долучати до рішен- ня, крім окремої думки, що сходиться з думкою більшості, й особливу думку, що не сходиться з обґрунтуванням (мотивуванням) рішення чи його резолютивною частиною. Це відповідатиме принципу індивідуальної відповідальності судді в колегіальному вирішенні справи. У зв’язку з цим «розголошення висловлюваних у на- радчій кімнаті міркувань», які зафіксовані в окремих чи особливих думках, недоцільно регламентувати як порушення таємниці нарадчої кімнати.

Доцільно законодавчо запровадити обов’язковість зазначення числа (кількості) суддів (народних засідателів, присяжних), які склали більшість у прийнятті судового рішення колегіально (проголосували «за» чи «проти» рішення). Це підкреслить публічність судового розгляду, виявить і зафіксує суперечності щодо застосування матеріального права.

Філософсько-правове осмислення матеріального, зокрема конституційного, права дозволяє констатувати формальні та змістові ознаки правосуддя, визначені положеннями Конституції України, їх тлумаченням чи конкретизацією. Конституційний зміст термінів «судочинство» та «правосуддя» дає можливість стверджувати: в України правосуддя, здійснюване в формі судочинства, може провадитися винятково судами як державними органами.

Правосуддя в Конституції України визначається як спеціальний вид державної діяльності, що здійснюється винятково судами України як державними органами. Оскільки зазначену діяльність однаковою мірою (принаймні, термінологічно) можна назвати судочинством, то залишається питання про підстави називати зазначену діяльність судів правосуддям. Існують підстави для твердження про наявність формальних і змістових ознак правосуддя, що характеризують його сутність. Відзначається істотність для розуміння предмета філософії права розрізнення понять право і закон. У цьому зв’язку з певною умовністю можна стверджувати: правосуддя є не законосуддям.

З одного боку, з позицій поділу державної влади та її використання чітке встановлення і регламентація судової влади є обґрунтованим: за Конституцією «державна влада в Україні» в частині «її поділу на судову», реалізовується «винятково судами» як «органами судової влади», що «здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України» (ч. 1 та ч. 2 ст. 6 Конституції). З другого боку, з філософсько-правової точки зору, виникає питання про те, чи лише діяльність судів може відповідати (слідуючи тлумаченню КСУ) «вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах». В Україні відповідні положення Конституції, їх текстуальне тлумачення не дають підстав називати таку діяльність «правосуддям». Водночас більш коректно з позицій філософії права та їх урахування в конституційному праві України стверджувати про «судочинство» як «форму здійснення правосуддя».

Обмеження здійснення правосуддя винятково судами як державними органами пояснюється, з одного боку, намаганням держави обмежити використання державної влади (зокрема примусу), аби не допустити її зловживання. Недержавне й несудове ж здійснення того, що може називатися правосуддям, не знаходить визнання держави в Україні. Разом із тим залишається питанням, чи воно в частині змістових, а не формальних, зокрема суб’єктних характеристик, припинить існування, не претендуючи в конституціоналізмі на охоплення змісту поняття правосуддя.

Ключовим у вирішенні поставленого питання є праворозуміння, що використовується при визначенні правосуддя, можливі колізії форми та змісту реалізації ідеї правосуддя. Адже якщо під правом розуміти не лише правові норми, встановлені державою, то постає питання про те, чи є держава винятковим суб’єктом правозастосування в формі того, що називається правосуддям — діяльності, здійснюваної винятково судами.

Підсумовуючи виклад, відзначимоперспективність осмислення й інших актуальних проблем правосуддя, чому можуть бути присвячені подальші філософсько-правові дослідження.