Незгасний інтерес до Японії в наш час дістає новий імпульс в усвідомленні її ролі як єдиної в східному регіоні високорозвинутої капіталістичної країни, котра змушує рахуватися із собою дійовістю свого традиційного культурного комплексу. Предметом аналізу стає цей феномен і в самій Японії, яка вбачає в ньому гарантії подальшого успішного розвитку. Японська культурологічна думка, що не має стійких дослідницьких традицій та внутрішньої єдності й існує як поле зіткнення реакційно-націоналістичних та прогресивно-демократичних концепцій, підійшла, нарешті, до розуміння необхідності дати об'єктивну відповідь на питання про унікальність японської культури, тим самим визначивши усталені в ній допоміжні стимули.

Традиційно це передбачає звернення до найдавнішого досвіду освоєння людиною світу й вияву нею своїх культуротворчих потенцій.

Двері в самобутній світ японської культури відкриває епоха Дзьомон (VIII—І тис. до н. є.) свідок перших серйозних кроків людини в усвідомленні себе в природі, в узагальненні та впорядкуванні ранніх уявлень про світ. Це час прориву з меж жорстокого існування у творчість, результатом якого стали сонячний годинник — символ вічності — та кераміка дзьомон (величезні парадні посудини й побутовий посуд), пластика й символічна орнаментація якої свідчать про виникнення певного космогонічного коду. Обожнення творчого акту народило міф про творців японської землі — подружжя Ідзанагі та Ідзанамі, про походження від найшанованішого божества — богині сонця Аматерасу — роду імператорів, поклавши початок ері міфотворчості, астральним культам. Відтоді Японія мала йти визначеним богами шляхом {синто — шлях богів), тобто вклонятися силам природи й предкам, сприймаючи світ через почуття задоволення від спілкування з ним.

Синтоїзм став суто японською релігією, яка навіть після проникнення в країну інших релігійних вірувань залишалася значущою, завжди асимілюючися з ними у вигляді впливового ментального знаменника. Відповідно до неї японці з давніх часів бачили своє призначення в гармонізації світу. Вже в одному з ранніх законодавчих документів «Конституції з 17 статей» Сьотоку Тайсі (574— 622 pp.), що правив Японією понад 30 років, ми читаємо: «Шануйте гармонію й візьміть за основу — не діяти наперекір»[2, c. 26-27].

Гармонія посіла особливе місце в системі японської культури як головний організовуючий принцип людської життєдіяльності. Як зазначають японісти, відчуття органічної злитості з природою підкріплювалося не лише одухотворюючим її синтоїзмом, пізніше доклали до цього зусиль і буддизм, який стверджував, що «все в природі — твій батько і твоя мати», і даосизм, упевнений, що дао пронизує все — від билинки до Всесвіту. Переконаний у живому зв'язку всього з усім, японець знав, що порушення цього зв'язку загрожує вселенському організмові, й відповідно коригував свої думки, почуття та вчинки, тим більше, що родоплемінний устрій — материнське лоно синтоїзму — орієнтував на сприйняття довкілля через колективне переживання, відчуття єдності й загальної згоди.

Цей стереотип починає змінюватися, коли імміграція з Азійського континенту (Кореї, Китаю) збагачує Японію культурою металів і поливного землеробства, викликаючи докорінні зміни в її розвитку: концентрацію більшої маси людей у поселеннях, появу надлишкового продукту, майнове розшарування й, нарешті, зародження системи експлуатації з відповідними владними структурами. Тенденція до концентрації влади, що з'явилася з приходом ери заліза (приблизно III ст.), привела до створення першої японської держави — Ямато, яка своєрідно поєднала в собі рабовласницький лад з елементами феодалізму, запозиченими в Китаї й Кореї. їй відповідала досить однорідна культура, одним із найяскравіших явищ якої було зведення тисяч курганів (кофун), символів солярного культу, трансформованого в умовах нового соціально-політичного устрою в культ державного вождя, нащадка богині сонця Аматерасу. Унікальним культурним надбанням того часу стала культура дотаку — бронзових дзвонів, що були священним ритуальним предметом, пов'язаним з культом предків. Ознаки майстерності помітні на знайдених у курганах поховальних аксесуарах: мідних дзеркалах, золотих шоломах, мечах з позолоченими руків'ями, золотих і срібних прикрасах, високоякісних гончарних виробах великих розмірів і складної конфігурації, виконаних під впливом континентального гончарного мистецтва[5, c. 34-35].

Процеси класової диференціації суспільства сприяли формуванню японської літератури, що відокремилася від фольклору, а з появою писемності стала самостійним видом художньої творчості. Значну роль у цьому відігравала «віра в душу слова», його магічну владу, на якій одвічно трималася землеробська обрядність. Найдавніші з відомих писемних пам'яток книги «Кудзіки» (620р.), «Кодзіки» (712 р.) та «Ніхонгі» (720 p.), присвячені історії, догматиці й ритуалу синто, демонструють перехід обрядів, якими супроводжувалася кожна суттєва фаза сільськогосподарських робіт, у міфи. Крім того, їхньою важливою функцією було зміцнення державного устрою, тому міфологічна частина епосу мала доповнюватись історичною, що, наприклад, у «Кодзіки» веде читача від часів легендарного імператора Дзімму до правління імператриці Суйко (593—628 pp.).

Пізніша літературна обробка не позбавила ранні епічні твори їхніх початкових рис: послідовного викладу уявлень про світобудову, сили природи й суспільні норми тогочасного життя. Загальною тенденцією цих літературних пам'яток є поступовий перехід від богів до героїв і земних правителів; від космогонії — до історії: встановлюється пряма спадкоємність влади японських імператорів від богів, що пізніше з політичною метою широко використовувалося офіційною ідеологією. І все ж перед нами прекрасні зразки стародавньої поезії, де пісні органічно входять у прозовий текст і пов'язані з ним змістовно. Вони не мають ще стрункої метричної системи, характерної для класичного японського віршування, до того ж їм властиві фольклорні форми художньої виразності й справжньої народної мудрості. Не випадково міф із книги «Кодзіки» про богиню сонця Аматерасу, яка сховалася в небесній печері, а потім знову явила себе світові, є не просто розповіддю про смерть і воскресіння, а фіксацією факту розуміння діалектичної природи буття. Першою власне літературною пам'яткою того часу стала велика поетична антологія «Манйосю» (друга половина VIII ст.). Різноманітність змісту, тематики, стилю її пісень віддзеркалила тодішнє літературне життя в усіх напрямах його розвитку[1, c. 43-44].

Аналіз даного матеріалу свідчить, що людина досягла того рівня, коли, освоївшись у власній ментальності, відкрилася до сприйняття напрацьованого іншими народами, що створили на континенті свою розвинуту культуру. Відкритості сприяв і пошук нової форми держави на відміну від історично першого її варіанта — «суспільства удзікабане» (аристократи носили прізвище «удзі» на знак походження та ім'я «кабане», що вказувало на їхнє суспільне становище), де владу над людиною як своє природне право здійснював кожний аристократ окремо. Потреби ж подальшого розвитку суспільства, що входило у феодалізм, вимагали якнайшвидшої централізації урядової влади. Крім того, у межах держави Ямато етнічна спільнота, що спиралася на кровнородинні зв'язки й систему військової демократії, поступово перетворилася на народність, об'єднану спільністю території, економіки, мови та культури.

Тривала експансія на північний схід, захоплення чужих земель сприяли кристалізації японської народності стосовно тамтешніх жителів — варварів — і водночас створювали нову, служилу знать, що, реально працюючи на державу, відтіснила від керма стару родову аристократію. З уведенням табеля про ранги, які мали присвоюватися залежно від особистих заслуг, почалося формування бюрократичної системи, принципово відмінної від системи удзікабане. А з відправлення до Китаю посла та групи студентів і вчених монахів (607—608 pp.) започатковується планомірне запозичення континентальної культури. Сприятливим для цього фактором стає пристосування до японської мови китайського письма (завезене до країни ще близько 400 року, воно залишалося набутком небагатьох) та його широке практичне використання. Буддизм, який проникає в Японію разом із китайською писемністю й спочатку сприймається неоднозначно, тепер має успіх у аристократії як засіб захисту існуючого режиму, а також завдяки його ідеї про необхідність і можливість досягнення стану просвітлення (саторі). Культура даного періоду майже повністю формується під його впливом.

Своєю специфікою наділене японське мистецтво, що сформувалося під впливом китайської культури та мистецтва, синтоїзму, заснованого на культі природи, родини, імператора як намісника богів, буддійського ірраціоналізму та художніх форм Індії. Ця специфіка чітко просліджується під час співставлення мистецтва Європи та Японії. Строфи Алкея, сонети Петрарки, статуї Праксителя та Мікеланджело досконалі за формою, що гармонує з духовним змістом. Головна ціль європейських художників, скульпторів, поетів — створення ідеалу краси, заснованого за принципом «людина — міра усіх речей». Інша мета у японських поетів, живописців, каліграфів та майстрів чайної церемонії. Вони виходять з принципу «природа — міра всіх речей». В їх творчості лише окреслюється істинна краса — краса природи, в ній міститься шифр Всесвіту. В процесі осягнення краси природи як конкретної данності виникає своєрідна естетична інтуїція, що дозволяє людині осягнути глибинні основи буття[7, c. 31-32].

Історичний розвиток культури характеризується розширенням набору каналів зв'язку й спілкування між людьми. Одним із культурних завоювань жителів японських міст у момент переходу від середньовіччя до нового часу було освоєння запозиченого у дзеиських монастирях і по-своєму осмисленого ритуалу чайної церемонії. Чаєпиття було широко розповсюдженою формою спілкування між людьми в різних соціальних сферах — від імператорського двору й оточення сьогуна до простого народу. Але кожний із станів суспільства вбачав у цьому ритуалі свій смисл і по-своєму оформлював йоґо. Істотним є те, що повсякденна культура — мистецтво оранжировки квітів (ікебана), церемонія чаєпиття та Інше — була пронизана естетикою, красою, розумінням в дусі дзен-буддизму. З дзеновської концепції непостійності всього існуючого, ефімерності й примарності життя виходить, що все короткочасне тісно пов'язане з розумінням прекрасного. Недовговічна плинна мить (квіт вишні та опадання її пелюсток, випарювання крапель роси після сходу сонця з поверхні листа тощо) відливалося в особливу естетичну форму. У відповідності з цим життя людини розглядається тим прекраснішим, чим коротше й яскравіше воно прожито. Для японця світ явищ виступає абсолютом, тобто за такого світосприйняття «кінцевою реальністю» є «тут і тепер». Іншими словами, час для японського мислення завжди є «тепер. то еквівалентно «вічності», тому зрозуміле твердження японського спеціаліста в галузі дзен-буддизму Д. Судзукі, що «дзен не знає часу й тому для дзен не існує ні початку, ні кінця світу».

Сильний вплив концепції часу у дзеновській модифікації помітний в літературі (вірші, короткі поеми тощо), драмі (Но, балада-драма), живопису (монохромна, портрет), архітектурі (храми, паперові вікна, чайні будиночки), прикладне Мистецтво (лаковані шкатулки, ширми, екрани), в повсякчасному житті (чайна церемонія, мистецтво оранжування квітів — ікебана та морібана, мистецтво комбінування ароматів, каліграфія й подібне) і у вихованні японця, особливо шляхом залучення його до бойового мистецтва (дзюдо, карате-до тощо). Функції збереження й передачі традиційної культури наступним поколінням виконують так зване іємото — люди, що прекрасно володіють тим чи іншим традиційним мистецтвом і мають найвищий авторитет в очолюваній ними школі. І оскільки багато видів традиційного мистецтва пронизані релігійним духом та містицизмом, то заняття ними залучало людину до чогось ірраціонального, божественного[1, c. 24-25].

Система іємото являє і в наші дні досить ефективний апарат ідеологічного впливу на японців, що сприяє формуванню націоналізму та шовінізму в них. Оскільки заняття японським традиційним мистецтвом є засобом вдосконалення особистості, хоч одним якимось видом займається кожний японець. Через те, що ступенів оволодіння майстерністю досить багато,, навчання може тривати усе життя. Таким чином, заняття традиційним мистецтвом охоплює майже все населення країни, тобто оберігається послідовність у розвитку японської культури, від покоління до покоління передаються культурні традиції.

Динамічний, енергійний, здатний сприймати незвичні для японців морально-етичні норми, адаптуватися до чужої культури й одночасно уміти прищеплювати чужій культурі японську систему цінностей — ось образ нового «інтернаціонального» японця, і саме таким повинен бути японець до XXI століття в очах світового суспільства. Зрозуміло, що такого релігійно-культурного типу фанатичний японець зможе здійснити культурну експансію Японії насамперед у тихоокеансько-азіатському регіоні, а потім уже й в інших регіонах світу. Загалом можна твердити, що в Японії та в сфері її впливу традиція релігійного фанатизму в майбутньому буде майже повністю схована в надрах японської культури, націленою на експансію безшумним шляхом. Ефективність дії японської культури обумовлену притаманним їй механізмом запозичення — універсальним принципом, суть якого полягає в тому, що прирощення чужих культурних цінностей відбувається па основі існуючих культурних традицій, але ні в якому випадку не шляхом заперечення їх. Однак слід враховувати, що «канал» еволюції японської цивілізації пересікається з «каналом» еволюції західної цивілізації, яка прагне обмежити японську експансію[3, c. 37-38].

Список використаної літератури

1. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посібник для вузів/ Б.І.Білик, Ю.А.Горбань, Я.С.Калакура та ін.; За ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. — К.: Вища школа: Знання, 1999. — 325 с.

2. Кордон М. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Микола Кордон,. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 579 с.

3. Олійник Т.С. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для студ. з англ. мовою викладання/ Т.С. Олійник, Н.В. Джугла. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. — 100 с.

4. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник/ Іван Зязюн, Олександр Семашко та ін.; Ред. М.М. Закович. — 3-є вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2002. — 557 с.

5. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Донецький держ. медичний ун-т; Донецький держ. технічн. ун-т ; Донецька державна академія управління; Ред. К.В.Заблоцька. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. — 368 с.

6. Українська та зарубіжна культура: Підручник/ Л. В. Анучина, Н. Є. Гребенюк, О. А. Лисенко та ін. ; Ред. В. О. Лозовий; Міністерство освіти і науки України (Київ), Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого (Київ). — Харків: Одіссей, 2006. — 374 с.

7. Шевнюк О. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. — 2-ге вид., випр.. — К.: Знання-Прес, 2003. — 277 с.