Вступ

Актуальність теми. Загальний духовний розвиток особистості, формування і задоволення її моральних, інтелектуальних запитів та інтересів, тобто усе те, що становить собою духовну культуру, сьогодні перебуває під посиленою увагою педагогічних працівників, вихователів, науковців.

Причиною цього є факти зростання бездуховності, потурання моральних норм і правил, соціальна апатія тощо. Молодим людям дедалі важче протистояти тиску негативних впливів, дедалі важче самовизначатися, самоутверджуватись, знаходити своє місце і призначення в житті.

Неоднозначні процеси, що мають місце у сучасному українському суспільстві, потребують вирішення складних проблем становлення духовної культури, причому в різних аспектах: у філософському, психологічному, інтелектуальному, культурологічному, педагогічному. Українську громадськість непокоять ці проблеми, їх розв’язання потребує розвиток і становлення демократичного суспільства. Розбудова незалежної держави не лише прискорює зміни в соціальному житті, а й спонукує до нового бачення розвитку її інтелектуального потенціалу. Аналіз пройденого нашим суспільством шляху свідчить, що суттєві соціальні перетворення чи реформування суспільних відносин завжди виводили на перший план громадської думки ті питання, які найбільше пов’язані з вихованням духовності молодого покоління, його загальним рівнем духовної культури.

Шлях практичного застосування норм моралі, у тому числі й християнської, яка залучає людину до вищих духовних цінностей, допомагає формувати самосвідомість особистості, спонукає до творення для блага оточуючих, є доволі важким, іноді ще й штучно ускладненим процесом.

Важливою умовою повноцінного розвитку суверенної України є використання духовно-енергетичних потужностей нації та її культуротворчого потенціалу, адже в ідеалі держава – це культурна система, що  є органічною ланкою в історичному успадкуванні. Вона має здатність до самореалізації та самооновлення, до розвитку й занепаду, але завжди залишає культурно-мистецькі набутки та цінності, які сприяють подальшому розвитку загально-людської культури. У контексті сучасних глобалізаційних процесів  актуальним є визначення автентичних вимірів української культури в її межових,  транскультурних параметрах. Зокрема це стосується тих культур, які створили медіативний простір для діалогу Сходу й Заходу.

Об’єкт дослідження – художня культура України.

Предмет дослідження – художня культура як одне з історичних джерел і як органічна складова процесу становлення української та зарубіжної культури.

Мета дослідження – на основі комплексного мистецького аналізу дослідити  формування художньої культури.

Для досягнення  цієї мети  поставлені такі завдання:

–  узагальнити теоретико-методологічні  підходи до вивчення сутності та значення художньої культури;

– проаналізувати зміст поняття «художня культура», розглянути мистецтво як форму художньо-образної інтерпретації дійсного та уявного;

–  з’ясувати роль художньої культури як складової духовної культури;

– проаналізувати художню культуру країн світу в умовах глобалізації;

–  виявити особливості впливу мистецтва на людину;

– з’ясувати соціологічні та культурологічні підходи до вивчення розвитку народної художньої культури й різних форм художньої творчості.

— дослідити основні тенденції розвитку культури в XX ст.

— розглянути перспективи соціального впливу культури на соціалізацію особистості.

Розділ 1. Художня культура як найважливіший компонент духовної культури

1.1. Сутність та значення художньої культури

Художня культура виступає одним з найважливіших компонентів духовної культури. Разом з пізнавальною, релігійною, моральною, політичною культурою вона покликана формувати внутрішній світ людини, сприяти розвитку людини як творця культурних цінностей. Ядром художньої культури є мистецтво як форма художньо-образної інтерпретації дійсного і уявного. Види мистецтва — література, театр, живопис, скульптура, архітектура, музика тощо завдяки використанню різноманітних засобів виразності освоюють дійсність у формі неповторно-індивідуального художнього образу. Ці форми можуть бути різними — від метафоричної до реалістичної, та вони завжди відображають долю людей і народів, ідеї і проблеми свого часу.

Мистецтво в силу його універсальності та багатоманітності поділяється на види та жанри, і з´ясування їх особливостей хвилювала науковців з давніх часів. Перші спроби виділити види мистецтва, які здійснили Платон і Арістотель, не виходили за рамки вивчення специфіки окремих видів мистецтва. Цілісну класифікацію видів мистецтва запропонував І.Кант, але не в практичній, а в суто теоретичній площині. Вперше системного характеру викладу взаємозв´язку конкретних видів мистецтва (від скульптури до поезії) надав Г.Гегель в лекції «Система окремих мистецтв»; у фундамент цієї системи він поклав співвідношення ідеї і форми. Після Г.Гегеля були створені різноманітні класифікації видів мистецтва, серед яких на сьогоднішній день не існує єдино визнаних та усталених; підходи до них залежать від тих завдань, які намагається вирішити науковець [40, c. 23].

Художня культура — це складне, багатошарове утворення, яке об’єднує всі види мистецтва, сам процес художньої творчості, його результати і систему заходів по створенню, збереженню і розповсюдженню художніх цінностей, вихованню творчих кадрів і глядацької аудиторії.

Розуміючи культуру як «другу природу», як сукупність цінностей матеріальних та духовних, як розвиток сутнісних сил людини, спосіб відтворення людиною самої себе як істоти духовної, ми розглядаємо художню культуру як найбільш стабільний гуманістичний регіон культури. Адже серед розгалуженої системи історично вироблених і закріплених традицією духовних цінностей — релігійних, філософських, моральних саме художні, естетичні цінності, зберігаючи величні досягнення людського генію у творах мистецтва, стоять на сторожі цілісності культури і життєвого досвіду, зібраного людством протягом тисячоліть.

Ядром художньої культури, її системоутворюючим чинником виступає мистецтво як художньо-образне відтворення дійсного і уявного.

„О, не покину, музи, я олтар ваш! Правдивого життя не буде без мистецтва” (Еврипід). Актуальність цих слів, проголошених великим давньогрецьким драматургом Еврипідом більше двох тисяч років тому, підтверджується кожною миттю нашого буремного життя. Мистецтво було і залишається одним із найважливіших чинників духовного життя людства. Воно стимулює творчу діяльність, освячує і збагачує життя людини емоційними переживаннями та роздумами.

Чи можна навчитися розуміти мистецтво? Можливо, комусь видасться це питання дивним, адже вважається, що це доступно кожному. Але разом з тим, ми знаємо, що на різних людей один і той же твір справляє різне враження. Хтось послухав музику, подивився скульптуру і забув про почуте й побачене, а в іншого цей твір викликав безліч почуттів та думок.

Перший не зрозумів, про що розповів митець своїм твором, тому й лишився байдужим. Ми відчуваємо відмінність між мовою художніх творів та тією, якою користуються в побуті. І оволодіти цією мовою «особливою мовою» мистецтво — необхідно кожному, хто прагне вдосконалення внутрішнього світу.

Протягом багатьох століть людство із захватом обговорює проблеми, пов’язані з процесом творення мистецьких цінностей і їх сприйняттям. Але, не дивлячись на це, ми відчуємо помітні ускладнення, якщо захочемо віднайти остаточне визначення поняття «мистецтво». Найчастіше у роздумах про мистецтво люди відтворюють свої емоційні переживання, пов’язані з цим унікальним феноменом. Ще в давнину утвердилася думка, що мистецтво, розважаючи, повчає. Великий французький романіст Оноре де Бальзак говорив, що все, починаючи з фрески і скульптури і закінчуючи карикатурою, є живою історією, символом часу, мовою народів і, зрештою, могутньою силою. Англійський художник Джошуа Рейнольдс був переконаний у тому, що мета мистецтва — доповнити природну недостатність речей і задовольнити потребу у втіленні того, що є в уяві людини. Ще сміливіше висловився у передмові до свого знаменитого роману «Портрет Доріана Грея» англійський письменник Оскар Уайльд, говорячи, що мистецтво — це дзеркало з відбитком того, хто дивиться у нього, а зовсім не життя. І хоча всі ці вислови (як і багато інших) є, без сумніву, цікавими для подальшого обговорення, та все ж-таки науковими їх не назвеш [23, c. 24].

Художня культура — це культура виробництва мистецтва, культура його розповсюдження, пропаганди, культура його сприйняття, розуміння, культура насолоди мистецтвом.

Поняття художньої культури виражає принципово нове відношення до мистецтва, акцентує увагу на його соціальному функціонуванні та пов’язаності з системою організацій, котрі керують художнім процесом, розповсюджують та зберігають його продукти, готують художні кадри. Художній витвір — продукт не лише художньої діяльності, але і всього процесу соціального функціонування мистецтва в суспільстві.

Сфера художньої культури — це сфера художніх цінностей, що являють собою вищі рукотворні форми естетичних цінностей. Естетичні цінності так чи інакше завжди втягнуті в культуру, хоча можуть зберігати свою природну автономію (краса в природі). В даному випадку утягнутість естетичних цінностей в культуру пояснюється тим, що суспільна практика, діяльність людей ставлять дане природне явище в певне ціннісне відношення до людства.

В системі художньої культури виділяються три її підсистеми, а саме:

— художнє виробництво та його суб’єкти (тобто професійні та самодіяльні художники). Художнє виробництво — це творче продукування художніх цінностей. Для ефективного функціонування суб’єктів художнього виробництва важливу роль відіграють організаційні форми художньої діяльності (творчі союзи та самодіяльні колективи). Сюди відноситься також система художньої освіти (художні вузи та інші учбові заклади, котрі готують професійні кадри для мистецтва), а також різного роду заохочення( конкурси, премії, почесні звання та ін.).

— художнє споживання та його суб’єкти (глядачі, читачі, слухачі). Сфера художнього споживання — це величезний світ художніх потреб, смаків, оцінок, ідеалів, складний світ індивідуально-особистісного сприйняття художніх цінностей, обумовлений різноманітними детермінантами (соціальним положенням, освітою, віком, матеріальними можливостями задоволення художніх потреб і т.д.);

— репродукування, тиражування та розподіл вже зроблених художніх цінностей. Інакше кажучи, це індустрія тиражування художніх витворів. Це художні заклади та засоби популяризації художніх цінностей, це пропаганда художньої культури, естетичне виховання та ін.

В той же час витвори мистецтва є засобами духовного спілкування між людьми. Художня культура, як частина духовної культури, являє собою засіб підготовки та залучення потенційних глядачів, слухачів, читачів до мистецтва, який приводить (негайно або опосередковано) до змінення їх внутрішнього світу. Саме тому процес репродукування художніх цінностей є процесом, що дозволяє залучати до спілкування через твори мистецтва все більшу кількість людей, дозволяє підтримувати, відтворювати шедеври світового мистецтва.

Художня культура кожної епохи включає в себе явища, соціальний та культурний зміст яких є відмінним, а подеколи й протилежним. Деякі художні явища являють собою культурні релікти, залишкові елементи художніх систем, структур, стилей, які зникають. Разом з тим в художній культурі виявляються і такі глибинні тенденції соціального та художнього прогресу, котрі поки ще не мають прямого зв’язку з поточними завданнями часу [30, c. 4].

1.2. Зміст поняття «художня культура». Мистецтво як форма художньо-образної інтерпретації дійсного та уявного

Мистецтво — це особливий вид духовно-практичного освоєння дійсності за законами краси.  Особливість цього освоєння полягає у тому, що воно виступає у художньо-образній формі. Образ – це згусток художнього бачення та переживання, котрому мистецтво надає виразності та художньої цінності. Художній образ виступає реалізацією інтуїції. Через нього митець має змогу осягати світобудову цілісно та моделювати її естетично, за законами краси. Цього не може зробити наука, яка пізнає світ за допомогою логіки, ні практика повсякденного побуту, що послуговується здоровим глуздом та почуттями. Тільки художній образ виступає інтегративною естетичною моделлю світу, тоді як неестетичні узагальнення дають уявлення лише про розрізнені частини нашого буття.

Постійно збагачуючи суспільство новими художніми творами, мистецтво створює “предметну основу” художньої культури. Скільки-небудь суттєві зрушення в розвитку мистецтва виявляють (прямо або опосередковано, відразу або з часом) вплив на все художнє життя суспільства. Мистецтво формує такі якості людини, як уява, творчий підхід до життя. Дякуючи мистецтву, людина може зрозуміти та усвідомити те, що не в змозі отримати від власного життєвого досвіду, оскільки в силу соціально-просторової та соціально-часової обумовленності досвід окремої людини завжди обмежений. Сила мистецтва в його цілісному впливі на людину, що обумовлено образною природою художніх витворів. Мистецтво через емоції та переживання змушує задуматися над тим, щоб не просто “розумно”, але й критично відноситися до дійсності.

На кожному витворі мистецтва, великому, чи просто талановитому, лежить відбиток часу. Воно завжди є дитям своєї епохи, продуктом її глибинного розвитку та певної духовної атмосфери. Великі витвори мистецтва долають тяжіння свого часу, стають надбанням наступних поколінь. Це можливо дякуючи тому, що справжні шедеври мистецтва, які уособлюють його безкінечне сходження, в історично-часовому схвачують загальнолюдське, в минущому “фіксують” вічне. Тим самим вони ніби піднімаються над своєю епохою, над тими соціальними умовами та потребами, котрі були викликані до життя, й включаються в загальнолюдський фонд художньої культури.

В процесі свого історичного буття мистецтво проявляє себе як рухливий та гнучкий організм, який виявляє нові творчі грані та аспекти, який моментально вбирає в себе (і передвіщує) ті ледь помітні рухи в соціальній психології, поширених стереотипах мислення, ієрархії цінностей. Нерозшифрованність, таємниця, що завжди залишається в витворах мистецтва, і спонукає прочитувати його знову, складає його привабливість (“притяжательность”) [42, c. 2].

У сучасній естетиці  та мистецтвознавстві  статус самостійних отримують прикладне та декоративне мистецтво, графіка, але певною мірою вони є похідними від класичних образотворчих мистецтв – скульптури та живопису. Крім того, як види мистецтва виділяються цирк, фотографія та телебачення, хоча їх і не відносять до класичних.

Архітектура (від грец. Architekton – будівельник) – мистецтво створення споруд, які формують просторове середовище для життя та діяльності людини.  Архітектурний образ невід’ємний від функції споруди і органічно виражає як його призначення, так і художню концепцію світу та особистості а також уявлення людини про себе та про суть своєї епохи. Загалом, як вид мистецтва, архітектура починає формуватися у давніх культурах Месопотамії, Єгипту, Вавилону, Персії, Індії, Китаю. Вона безпосередньо була пов’язана з розвитком рабовласництва. Майже всі споруди – піраміди, храми, зікурати, палаци – були збудовані, щоб славити могутність богів та правителів, і вражали своєю величчю, розмірами та маштабністю.

А, скажімо, архітектура Давнього Риму пов’язана з культурологічними цінностями цього періоду та відбивала ідею державності та військової могутності Римської імперії (Колізей, Пантеон, тріумфальні арки). Середньовічна архітектура пов’язана з розвитком феодального ладу і утвердженням влади релігії. Зодчество стає провідним видом мистецтва епохи середньовіччя, а його головними стилями – готичний (яскравим взірцем якого є Реймський собор у Франції) та романський. А модерн, наприклад, (від фр. Moderne – сучасний, новий) виникає як архітектурний напрямок на зламі XIX -XX ст. в процесі пошуків нових прийомів, елементів та конструкцій майстрами архітектури. Даний напрямок характеризується підкресленим естетизмом при трактуванні утилітарних деталей, композиційною дисципліною, захопленістю романтичними мотивами, поєднанням складних архітектурних форм з орнаментальним декором, кольоровим панно, використанням нових будівельних матеріалів – бетону, металу та кераміки.

У Києві в стилі модерн створені будинок Держбанку (архітектори О.Кобелєв та О.Вербицький), “будинок Городецького” (В. Городецький), Бесарабський критий ринок (Г.Гай). Процеси, що відбуваються в архітектурі наприкінці XIX — поч. XX ст. яскраво свідчать, що розвиток цього виду мистецтва безпосередньо пов’язаний з проблемами науково-технічного прогресу. Винахід залізобетону та його різновидів, вдосконалення будівельної техніки, залучення нових матеріалів (алюміній, пластик) привели до виникнення напрямів функціоналізму та конструктивізму, яскравим взірцем яких стає феномен американських хмарочосів (арх. Р.Шрив, У.Харрісон, Р.Худ) [43, c. 100].

Скульптура – це вид мистецтва, який пов’язаний із створенням об’ємних художніх форм у реальному просторі, об’єктом якого переважно виступає людина, або тварина.  Гегель визначав скульптуру як “тілесне втілення духовного”. Власне, мистецтво, яке не переслідує ніяких утилітарних цілей, починається з скульптури, яка хоча і оперує об’ємним матеріалом, проте прагне виключно до художнього результату.

Скульптура – один з найдавніших видів мистецтва, що бере свій початок з глибини століть. Етапи розвитку даного виду мистецтва чітко відображають особливості становлення культури кожного історичного періоду. Так, головною метою давньогрецьких майстрів було відображення образу прекрасної і гармонійної людини, що відповідало цілі даної культури. Скульптурний портрет Стародавнього Риму пов’язаний з релігією римлян та надзвичайно розвиненим у них культом пращурів, яких увічнювали в скульптурних зображеннях, пізніше ця традиція поширилась і на зображення видатних особистостей – імператорів, філософів тощо, а скульптура Відродження виступає гімном людині, яка починає усвідомлювати себе й свої можливості, так що навіть переможений герой в інтерпретації Мікеланджело сприймається як сильна та прекрасна особистість.

Суперечливість та складність мистецтва XX ст. знайшли своє відображення і в скульптурі, яка поглиблює психологічний зміст зображення, розширює можливості вираження у пластиці духовного життя епохи. Живопис – відтворення художніх образів на площині. Мовою живопису є колір та малюнок. Колір – душа живопису, малюнок відіграє додаткову роль. Якщо картина неприємна по кольору, найкращий задум залишиться невтіленим. Світ багатобарвний, й це його багатство передає живопис.

Гармонійне поєднання кольорів називається колоритом. Давній малюнок ніс важливе смислове навантаження, адже для давнього художника, який ще не володів законами перспективи, малюнок виконував певну знакову функцію. Ця сама тенденція мала свій розвиток у мистецтві давньогрецького вазопису. Розвиток живописного мистецтва середньовіччя передусім пов’язаний з розквітом іконопису. На зміну чуттєвим образам античного мистецтва прийшли релігійно-канонізовані зображення, що водночас вражали своєю духовно-психологічною насиченістю. Видатних представників іконопису, наприклад, Феофана Грека, Андрія Рубльова насамперед цікавило відображення внутрішнього світу людини.

Нову добу у розвитку мистецтва живопису пов’язують з культурою Ренесансу (XIV-XV ст.), яка принесла з собою нові теми, форми, художні образи. У цей період живопис стає провідним видом мистецтва і дарує цілу плеяду яскравих особистостей (Джордоне, Тінторетто, Рафаель, Мікеланджело, Леонардо да Вінчі).

В XIX ст. поглиблюється та завершується процес розмежування живопису та графіки, який принципово завершують імпресіоністи. Вони нічого не передають поза кольором, все лінійне для них другорядне. Не малюнок, а кольорові співвідношення зображуємих предметів стають основним носієм естетичного сенсу живописних творів. Живопис отримує незалежність від малюнка, який раніше був її головною ціллю, наближується до музики, та відділяється від літератури. Різко змінюється характер живопису в XX ст., що безпосередньо пов’язано з культурологічною ситуацією цього періоду. На живописне бачення світу впливає фото-, кіно- телебачення, широта, багатоманітність та багатство вражень сучасної людини, котра сприймає реальність із більших висот, і на більших швидкостях, і в неочікуваних ракурсах, поглиблюється її інтелектуальний та психологічний світ.

Культура і мистецтво XX ст. пов’язані також з виникненням феномену модернізму – художньо-естетичної системи, що складається на поч. XX ст. і об’єднує художників, які знаходилися на позиціях нереалістичної методології. (Наприклад, фовізм А. Матіса; кубізм П.Пікассо, експресіонізм Е.Мунка, сюрреалізм – С.Далі, Р.Магрітта. Серед українських художників-модерністів виділяється творчість А.Петрицького, М.Бойчука, започаткований яким стиль пізніше стали називати бойчукізм). В живопису XX ст. зростає роль суб’єктивного начала, загострюється значення особистісного бачення, індивідуального сприйняття життя.

Музика (від грец. Musike — мистецтво муз) – це вид мистецтва, в якому художні образи формуються за допомогою звуків, і який характеризується особливо активним і безпосереднім впливом на внутрішній світ людини. [15; с.28]  Звук, як основа музичної образності та виразності, позбавлений смислової конкретності слова, не відтворює фіксованих, видимих картин світу, так як це відбувається в живопису. Разом з тим, звук певним (специфічним) чином організований та має інтонаційну природу. Інтонація і робить музику мистецтвом, яке звучить, вбираючи в себе при цьому весь багатовіковий мовленєвий досвід, досвід ритмічних рухів, частково втілений в ораторському мистецтві, театрі, танці і т.д. Існування музичного мистецтва є невід’ємним від виконавця.

Музика в звукових образах узагальнено відображає сутнісні процеси життя. Але при всій своїй узагальненості, художні образи в музиці володіють великою емоційною силою, властивістю втілити світовідчуття людини в його повноті та багатосторонності. При цьому кожна епоха, культура акцентує свої сторони в змісті музики. Для музичної культури XX століття характерним є пошук нових засобів художнього вираження та дух експерименту.

Провідні музиканти Європи (І.Стравінський, Б.Барток, П.Хіндеміт, А.Шенберг, Д.Мійо та багато інших), які стояли біля витоків музичного авангарду першої третини XX ст., пізніше емігрували до США й там отримали світову відомість. Тому вірніше про музичну культуру XX ст. слід говорити як про інтернаціональне явище, яке мало пов’язане з національними кордонами, але яке не розірвало зв’язків з національним корінням та своєрідністю. Хореографія (від грец. Chureia – танець і grapho – пишу) – мистецтво танцювати. Матеріалом цього виду мистецтва є поетично осмислені, організовані у часі і просторі рухи і пози людського тіла.  В доісторичну добу танець виконував певну ритуальну функцію. Ця ж тенденція мала продовження і розвиток в культурах Стародавнього Єгипту та Греції, тоді як у Стародавньому Римі танець сприймається вже як видовище.

Культура середньовіччя відповідно до своєї ідеології накладає табу на хореографічне мистецтво, хоча народний танець розвивається, не дивлячись на перешкоди (що певною мірою відображено в “Соборі Парижської Богоматері” В.Гюго). Процес відновлення мистецтва хореографії пов’язаний з добою Відродження, але справжній його розквіт починається в XVII ст., коли французькою королівською академією танцю (1661 р.) було розроблено основну систему класичної хореографії і закладено фундамент балету. Становлення та розвиток мистецтва балету пов’язані з культурами Італії, Англії, Австрії та особливо Франції. Саме тут розпочинається процес відокремлення балету від опери та надання йому статусу самостійної галузі хореографії. Мистецтво хореографії представлене не лише класичним балетом, а й безпосередньо пов’язане і з традиціями народного танцю, який відтворює у русі та пластиці специфіку національної самосвідомості (напр. Ансамбль танцю ім. П. Вірського).

Театр – це вид мистецтва, що художньо опановує світ у формах драматичної дії. В театрі акт творчості (створення образу актором) протікає на очах у глядача, що поглиблює духовний вплив на нього. Якщо в кіно глядач бачить результат творчого процесу, то в театрі — сам процес. Мистецтво театру слушно вважають колективним: лише в процесі співтворчості драматурга, режисера, художника, композитора, актора спектакль перетворюється на твір мистецтва.

Театральне мистецтво, що розпочалася в давнину, й було пов’язане з давніми ритуалами, обрядовими дійствами доісторичної людини, пройшло довгий етап становлення, перш ніж набути сучасного вигляду. Загалом, театр завжди намагався акцентувати увагу на філософсько-естетичному осмисленні світу, опанувати художню спадщину минулого, розкрити морально-психологічний стан особистості [3, c. 111-112].

Естетичний вплив справжнього театрального мистецтва, що викликає почуття емпатії – співпереживання у глядача, призводить його до катарсису — духовного очищення, а саме в цьому і полягає надзавдання мистецтва взагалі. У театральному мистецтві України оригінальним явищем був театр “Березіль”, заснований видатним українським режисером Л.Курбасом (1887-1937). Створений у 1922 році театр “Березіль” був втіленням вимріяного Курбасом мистецького об’єднання, зорієнтованого на світову естетику, інтелектуалізм, активну участь в оновленні культури. Художні пошуки Л.Курбаса вплинули на подальший розвиток українського театрального мистецтва, зокрема на творчість А.Бучми, Н.Ужвій, М. Крушельницького, Б.Ступки, Ф.Стригуна та ін.

Кінематограф — це синтетичний за своє природою вид мистецтва, який поєднує в собі елементи літератури, театру, живопису, музики, хореографії.

Кіномистецтво дає можливість безпосередньо відображати дійсність у її просторово-часовій єдності, зображає дійсність рухомою, динамічною. Появу кіно стимульовали соціальні особливості новітнього часу, потреба відобразити та художньо осмислити широкий розмах народних рухів, утягування в творення історії мільйонних мас, загальне зростання динаміки життя, розширення та поглиблення взаємозалежності різних процесів (швидке переміщення дії в географічному просторі; зв’язок подій, що відбулися в одному кінці земної кулі, з подіями в інших її кінцях; взаємодія людини з різноманітними сферами дійсності), а також потребою в фотогенічності та портретуванні духовного життя людини. На виражальні можливості кіно вплинули також досягнення традиційних мистецтв.  Кіно передає динаміку епохи; оперуючи часом як засобом виражальності, воно здатне передати стрімку зміну подій в їх внутрішній логіці. Кінематографу доступними є люба подія та явище, якими б маштабними чи дрібними вони не були, якими б грандіозними розмірами в часі та просторі вони не володіли. Сценою в кінематографі є весь світ, дія легко та вільно може переміщатися в часі та просторі.

Кіно воістину є інтернаціональним мистецтвом. В його технічне та художнє досконалення зробили внесок різні нації. Після художніх відкрить С.Ейзенштейна в фільмі “Броненосец Потемкин” монтаж в усьому світі називають “російським монтажем”, американському режисеру Д.Гриффіту належить відкриття крупного плану, І.Бергман зробив кінофотогенічним підсвідоме, М.Антоніоні освоїв пастельний колорит в кольоровому кіно, Ф.Фелліні “зрительно” матерелізував пам’ять та думки людини, А.Тарковський навчив кіно вторгатися в таємниці та загадки людського буття, фільм С.Параджанова “Тіні забутих предків” став маніфестом цілого напряму, що отримав назву “поетичний кінематограф”. Кіно завжди йшло в ногу з часом, відображаючи ті процеси, які відбувалися в людському суспільстві. Авангардистськими експериментами та новаторством характеризується кіно 20-тих років XX ст. з його пошуком нових форм, зображувальних засобів і прийомів, коли, по суті, в надрах кіно складалась своя естетична система.

Гострі соціальні катаклізми 30-тих років XX ст. (велика депресія США, небезпека фашизму та тоталітаризму, яка нависла над Європою), породжували у художників 30-х років почуття невпевненності, страху, трагічного передчуття та отримали своє відображення в кіномистецтві цього періоду.

Світове кіномистецтво 70-90-х років минулого століття є зверненням до різних філософсько-естетичних концепцій, що допомагали видатним кіномитцям сучасності висловити протест проти бездуховності існуючого світу, утверджувати ідеали гуманізму, цінності високих людських почуттів. Кіномистецтво “прочно” ввійшо до скарбниці світової цивілізації, а можливості подальшого прогресу кінематографа невичерпні.

Література – форма художньої діяльності людини, яка естетично опановує світ через слово. Література має унікальні пізнавальні можливості, адже за допомогою слова дійсність досліджується комплексно, у всій багатогранності — не тільки чуттєво, але й через умовивід. При цьому література (що недоступно іншим видам мистецтва) перетворює в предмет зображення мову як форму людської свідомості і поведінки (у вигляді діалогів та монологів, в т.ч. внутрішніх), осягаючи і відтворюючи процеси мислення з супутніми їм емоціями, намірами, а також сферу духовного спілкування між людьми.

Слово постає матеріалом літературного образу. Образність покладена в саму основу мови, яка створюється людьми, вбирає їх досвід і стає формою мислення. В художній літературі й лише в ній людина постає як така, що говорить — в якості носія мови.

Предмет літератури має тенденцію до розширення, оскільки в його сферу входять сьогодні і світ природи, і суспільне життя, і душевний стан індивіда. Свідомість індивіда охоплює весь цей матеріал через драматичне відтворення дії, через епічну розповідь про події, через ліричне розкриття внутрішнього світу людини.

Література є живою, рухливою художньою системою, яка “чутливо” реагує на зміни життя, яскравим прикладом чого є розмаїття в літературі XX ст. художніх напрямів та течій (таких як: символізм – Ш.Бодлер, О.Уальд, В.Брюсов, Д.Мережковський, Ф.Сологуб, акмеїзм – М.Гумільов, А.Ахматова, І.Мандельштам, В.Стефаник, О.Кобилянська, експресіонізм – Ф.Кафка, О.Кокошка, сюрреалізм – Г.Аполлінер, П.Елюар, Л.Арагон, футуризм – Ф.Т.Марінетті, В.Маяковський, Д.Бурлюк, Б.Пастернак, постмодернізм — У.Еко; творчість М.Пруста, Т і К.Маннів, Е.Хемінгуея, Е.М.Ремарка, П.Неруди, Г.Маркеса, Ж.Амаду, П.Загребельного, О.Гончара, Л.Костенко, сучасних українських письменників Ю.Андруховича, О.Забужко, Т.Прохасько, …(?) та багатьох інших) які свідчать про глибинні пошуки та процеси, що не перестають відбуватися в її надрах.

В другій половині XX ст. література в тематичному та жанровому відношенні стає більш різноманітною: реалістичний роман, психологічна драма, романтика, іронія, фантастика, детектив та ін. Саме в цей час заявляє про себе масова культура та формується естетика постмодернізму [9, c. 12-13].

 1.3. Художня культура як складова духовної культури

Одним з найважливіших компонентів духовної культури людства виступає художня культура, яка разом з пізнавальною, релігійною, моральною, економічною, політичною культурою покликана формувати внутрішній світ людини, сприяти розвитку людини як творця культурних цінностей. Художня культура також представляє собою певний вид людської діяльності, специфічний спосіб реалізації творчих потенцій людини. Художня культура може бути зрозумілою і сутнісно, і функціонально в контексті всієї духовної культури.

Художня культура виступає одним з найважливіших компонентів духовної культури. Разом з пізнавальною, релігійною, моральною, політичною культурою вона покликана формувати внутрішній світ людини, сприяти розвитку людини як творця культурних цінностей. Ядром художньої культури є мистецтво як форма художньо-образної інтерпретації дійсного і уявного. Види мистецтва — література, театр, живопис, скульптура, архітектура, музика тощо завдяки використанню різноманітних засобів виразності освоюють дійсність у формі неповторно-індивідуального художнього образу. Ці форми можуть бути різними — від метафоричної до реалістичної, та вони завжди відображають долю людей і народів, ідеї і проблеми свого часу.

Одним із найважливіших компонентів культури як сукупності створених людством цінностей є художня культура.

В давні часи мистецтвом називали вміння, навички, які були необхідні для того, щоб виготовити будь-який виріб. До деякої міри це значення слова зберігається і до сьогодні. Адже будь-яку діяльність, що сягає рівня найвищої майстерності, ми називаємо «мистецтвом».

У стародавніх греків такого значення набувало слово «techne», від якого походять слова «техніка», «технологія». Латинське слово «аrt», добре відоме нам, було більше зорієнтоване на гуманітарні знання і в перекладі теж означало «ремесло, заняття» [10, c. 18].

У Стародавній Греції та Стародавньому Римі було унормоване розмежування між мистецтвами «високими» і так званими «сервільними» (від лат. — бути рабом, служити). Вільні громадяни не займалися тяжкою фізичною працею або обслуговуванням. Всі їх зусилля були спрямовані на відвідування театрів, музеїв, участь у філософських диспутах, поетичних змаганнях тощо. Для цього потрібні були такі мистецтва, як логіка, астрономія, музика та інші. Недарма прекрасний бог Аполлон, покровитель мистецтв, на горі Парнас був оточений Музами, дочками Зевса та Мнемосіни, богинями наук та мистецтв, кожна з яких відповідала за свій вид мистецтва: Евтерпа — за ліричну поезію, Кліо — за історію, Талія — за комедію, Мельпомена — за трагедію, Терпсихора — за танець, Ерато — за любовну поезію, Полігімнія — за гімни, Уранія — за астрономію, Калліопа — за епос. А ремеслом — будівельним, сільськогосподарським, шевським тощо — займалися раби та бідняки. До ремесел або сервільних мистецтв відносили колись живопис і скульптуру.

Ця традиція до деякої міри зберігалася і в добу Середньовіччя. Університетський курс наук, в який входили граматика, риторика, логіка, арифметика, геометрія, астрономія і музика, називали «вільними мистецтвами», а праця художників вважалася лише відповіддю на заклик Божественної сили.

А от в епоху Відродження , коли з новою силою зазвучали ідеї про достоїнство людини, мистецтво стало об’єктом дослідження в його орієнтації на реальну дійсність.

Наукове вивчення мистецтва, закономірностей його розвитку розпочалося у XVIII ст. Це, перш за все, було пов’язане з виділенням самостійного розділу філософії, окремої галузі філософського знання про красу і закони її відтворення у творах мистецтва, яка дістала назву «естетика» (від давньогрецького «aisthesis» — чуттєве сприйняття).

Увага! В науковий обіг термін «естетика » був уведений німецьким філософом Олександром Готлібом Баумгартеном, який назвав свою двотомну працю, що вийшла друком у період з 1750 по 1758 рік, «Акроматична естетика». Естетику вчений розглядав як «теорію чуттєвого пізнання «, а мистецтво — як втілення краси.

Нову сторінку у дослідженнях природи мистецтва відкрили твори Вольтера, Дідро, Лессінга, Вінкельмана, представників німецької класичної філософії Канта і Гегеля. їх ідеї заклали основи сучасної естетичної науки. Хоча треба визнати, що у деяких випадках висновки вчених того часу були досить несподіваними. Так, у роботі французького абата Ж.Б.Дюбо «Критичні роздуми про поезію та живопис (1719 р.) зміни у мистецтві пояснювалися змінами у температурі повітря. Через 50 років німецький філософ Йоганн Гердер уточнював: мистецтво змінює свою форму під впливом клімату, залежить від національного характеру.

Для Гегеля мистецтво виступало результатом глобального розвитку світу. Причина руху художнього процесу і зміни його стадій (символічна, класична, романтична) пояснюються поступовим розвитком Абсолютної ідеї.

На сьогоднішній день естетика, пройшовши довгий шлях становлення і розвитку, є однією з найважливіших філософсько-культурологічних дисциплін.

Естетика — система законів, понять та категорій, що відображають естетичні якості дійсності та процес її освоєння за законами краси, особливості функціонування мистецтва, його сприйняття і розуміння його результатів.

Займаючись вивченням загальних закономірностей розвитку мистецтва, естетика виступає загальною теоретичною основою по відношенню до спеціальних наук, які здебільшого мають прикладний характер (літературознавство, театрознавство, музикознавство, теорія образотворчого мистецтва та ін.).

Мистецтвознавство — це сукупність таких спеціалізованих наук, які покликані вивчити походження і соціально-естетичну суть мистецтва, його конкретні форми, характер функціонування тощо.

Існує досить багато визначень поняття «мистецтво», кожне з яких, опрацьовуючи багатовіковий досвід вчених — дослідників мистецтва, -по-своєму висвітлює його призначення і сутнісні риси [12, c. 122]. Одним із них є наступне:

Мистецтво — це особливий вид духовно-практичного освоєння дійсності за законами краси. Особливість цього освоєння полягає у тому, що воно виступає у художньо-образній формі.

Формою мислення у мистецтві виступає художній образ. Це основа будь-якого виду мистецтва, а спосіб творення художнього образу — головний критерій приналежності до різних видів мистецтва. Образи виникають у свідомості людей під впливом реальної дійсності, сприйнятої за допомогою органів чуттів. Вони є копіями, відбитками дійсності. Образи зберігаються в пам’яті і можуть бути відтворені уявою. На основі образів пам’яті художник створює нову реальність — художній образ, який в свою чергу викликає у свідомості людей (слухачів, глядачів) низку уявних образів.

Художній образ — це таке порівняння, співставлення різних елементів реального або придуманого світу, в результаті якого з’являється новий образ.

Художній образ наділений своєю логікою, він розвивається за своїми внутрішніми законами. Життєвий матеріал, що лежить в основі твору, веде за собою, і художник іноді приходить зовсім не до того результату, якого прагнув. По великому рахунку, художній образ будується парадоксально, часто непередбачувано, незбагненне. Що спільного у долі талановитої дівчини і житті чайки? А саме цей художній образ використовує А. Чехов у своїй безсмертній драмі. В образі через зіткнення далеких одне від одного явищ розкриваються незвідані сторони і відношення реальності.

Мистецтво як одна з найважливіших складових культури проявляє себе в різноманітті конкретних видів художньої творчості, кількість і складність яких неухильно зростає відповідно до вимог часу.

Безпосередньо з формами художньо-творчої діяльності людини пов’язана проблема видової специфіки мистецтва. Становлення естетичного начала перебуває в тісному зв’язку з розвитком цивілізації, який і призвів до виникнення основних видів мистецтва. Композитор більш глибоко сприймає картину природи слухом, художник – зором, насолоджуючись не звуками, а красою форм, грою ліній, світлотіні, кольору. Одна й та ж дійсність різними сторонами схвачується і музикантом, і художником, і відповідно відображується в різних видах мистецтва.

Художній розвиток людства відбувається в двох зустрічних процесах:

• 1) від синкретизму давнини, для якої характерним є єдине (нерозчленене, злитне) художнє мислення до створення окремих видів мистецтва (спочатку відпочатковуються танець, пісня, музика, театр, літаратура, в XIX ст. формується художня фотографія, в XX ст. кіно та телебачення);
• 2) від окремих мистецтв – до їх синтезу (напр. кіно – і окремий вид мистецтва, і синтез ряду мистецтв; архітектура вступає в синтез з монументальним живописом і скульптурою). Для розвитку художньої культури плідними є і вичленування специфіки кожного з мистецтв, і взаємодія муз. Причиною розподілу мистецтва на види є багатоаспектність типів практики людини у сфері художнього опанування світу.

Так, І.Кант багатоманітність мистецтва вбачав у багатстві здібностей суб’єкта, Г.В.Ф.Гегель – у внутрішній диференціації об’єктивної ідеї, а французькі матеріалісти – у відмінностях художніх засобів, якими користуються поети, музиканти, художники та ін. Види мистецтва пов’язані з конкретно-історичним періодом, соціально-політичною ситуацією, культуротворчим процесом, науково-технічним прогресом тощо. Усі види мистецтва рівноцінні між собою, а їхнє розмаїття дає змогу пізнавати світ у всій його складності та багатогранності. Співвідношення між мистецтвами, їх більша чи менша близькість, їх внутрішня схожість, взаємне притягування та протистояння є історично змінюваними та рухливими, про що зауважував Гегель, передбачуючи вірогідність зближення музики та живопису, й тяжіння скульптури до живопису. (Таке зближення можна спостерігати у імпресіоністів, чиї картини стали музикою кольору, відійшли від сюжетного, близького до літератури живопису й зблизились з музичним мистецтвом).

Оскільки при вивченні феномена видової специфіки мистецтва постає проблема, пов’язана з розгалудженням професійного мистецтва і народної непрофесійної творчості — фольклору, то ми, розглядаючи види мистецтва, будемо мати на увазі лише форми професійної діяльності [14, c. 14-15].

Висновок до першого розділу

Отже, художня культура — складне, багатошарове утворення, яке об’єднує всі види мистецтва, сам процес художньої творчості, його результати і систему заходів по створенню, збереженню і розповсюдженню художніх цінностей, вихованню творчих кадрів і глядацької аудиторії.

Мистецтво — це особливий вид духовно-практичного освоєння дійсності за законами краси. Особливість цього освоєння полягає у тому, що воно виступає у художньо-образної формі. Формою мислення у мистецтві виступає художній образ. Це основа будь-якого виду мистецтва, а спосіб творення художнього образу — головний критерій приналежності до різних видів мистецтва.

Мистецтво як одна з найважливіших складових культури проявляє себе в різноманітті конкретних видів художньої творчості,, кількість і складність яких неухильно зростає відповідно до вимог часу.

Вид мистецтва — це реальні форми художньо-творчої діяльності, що різняться, перш за все, способом втілення художнього змісту, специфікою творення художнього образу.

Значення художньої культури у сучасному світі неухильно зростає, оскільки протистояти явищам бездуховності, зневаги до мистецьких надбань людства можна лише шляхом вдосконалення творчих потенцій суспільства, усвідомлення пріоритету загальнолюдських цінностей і розуміння перспективи гуманітарного розвою культури.

Розділ 2. Художня культура в умовах глобального розвитку

2.1. Художня культура країн світу в умовах глобалізації

Художня культура більшості країн світу в умовах глобалізації являє собою строкату картину, в якій примхливо поєднуються елітарне й масове, національне та іно- або позанаціональне (прикладом останнього є масова культура, що безмежно розповсюджується за допомогою «традиційних» і «нових» медіа-засобів). Змінюється й сама система мистецтв і співвідношення її елементів, народжуються нові види мистецтва. Глобалізація в культурній галузі — поняття багатозначне і в принципі не нове (певні її ознаки властиві, наприклад, культурам тоталітарних суспільств минулого). У нинішній культурній ситуації простежуються риси «перехідності», типові для періодів «зламу епох» (мозаїчність художньої свідомості, невизначеність сподівань, активність експериментів, еклектизм, різке протистояння естетичних поглядів і художніх систем тощо). Засилля масової культури, орієнтованої на примітивну прагматику, поєднується водночас з її гнучкістю, здатністю йти на компроміс із фундаментальною (зокрема — елітарною) культурою, взаємодіяти з нею, внаслідок чого створюються «проміжні» форми. Найвиразніше спорідненість масового та елітарного спостерігається в постмодерністських текстах.

Глобальний розвиток систем масової комунікації дедалі більше впливає на всі сфери суспільного життя — політику, економіку, культуру. Художнє життя більшості країн світу сьогодні являє собою надзвичайно строкату картину, в якій примхливо поєднуються елітарне й масове, народно-традиційне, національне та іно- або позанаціональне (саме таким явищем, значною мірою позбавленим національного коріння, є масова культура американського типу, продукти якої розповсюджуються за посередництвом системи ЗМК). Культурна ситуація уявляється досить складною та неоднозначною — як і перспективи подальшого розвитку культур народів світу.

Глобалізаційні процеси, що охопили весь світ, розвиток індустрії мас-медіа істотно змінили й саму систему мистецтв, і співвідношення окремих її елементів, ієрархічні стосунки між видами мистецтва. Так, у «старих» мистецтвах під впливом існуючого комплексу аудіовізуальних масових комунікацій відбуваються істотні зміни — утворюються нові жанрові структури, оновлюється тематика, активно запозичуються та освоюються прийоми «технічних» видів мистецтва. Наприклад, в літературі постмодернізму зв’язок з «технічними» мистецтвами виявляється багатоманітно і своєрідно [21, с. 185].

У статті «Повернення деміургів» В. Єшкілев — письменник і філософ, один із представників так званої «станіславсько-львівської школи» — писав: «Навіть на дуже професійному рівні споживацьких поглядів на мистецтво постмодерністська комбінаторика а priori пов’язується з “техносом”, з комп’ютером — продуцентом дешевої гри, не заглибленої в матеріал метаісторії» [11, с. 7].

Сьогодні існує навіть комп’ютерна художня література, твори якої можна адекватно читати лише на дисплеї. Так, роман «класика» цієї літератури Майкла Джойса «Полудень» побудований за принципом гіпертексту («нелінійного лабіринту», з якого важко вибратися): в ньому є «кнопки», натискаючи на які, можна перемикати рух сюжету в минуле або майбутнє, переставляти епізоди, змінити поганий кінець на хороший тощо.

Поняття гіпертексту пов’язане з комп’ютерними віртуальними реальностями. Воно відбиває своєрідну картину світу, створювану мас-медіа: потоки інформації, що безкінечно перехрещуються, породжують уявлення, наче хтось весь час натискає різні кнопки, і звична «реальність» зникає, перетворюючись на віртуальну. Масове мистецтво також звертається до мотиву блукання людини перехрестями гіпертексту (приклад — фільм «Косар газонів», герой якого не міг знайти вихід з лабіринту комп’ютерної гіперреальності).

У розвинених країнах створено могутній комплекс аудіовізуальних електронних комунікацій, що набуває світового характеру. З’явилися інформаційні супермагістралі, широко розповсюджені Інтернет, CD-роми, диджитальна та компресована інформація. Інформаційна супермагістраль — це нескінченне павутиння комунікацій та інформаційних послуг, які будуть постачати необмежену кількість інформації споживачам, озброєним персональними комп’ютерами та мульти-медіадодатками. Така супермагістраль розвивається швидкими темпами в Європі, США, Японії, об’єднуючи локальні, міжнародні та глобальні мережі, а також Інтернет. Власник комп’ютера, модему й телефонної лінії може отримувати й надсилати безмежну кількість інформації з усього світу за досить помірну плату, зокрема кінофільми, шоу, ігри, інші розваги. Здавалося б, перспектива чудова. Але поки що супермережі мас-медіа створюються лише в розвинених країнах, тож вони можуть нав’язувати свої цінності, ідеали, свої життєві стандарти, оцінки подій країнам «комунікаційно бідним».

Крім того, споживач, отримуючи будь-яку інформацію лише за посередництвом ЗМК, поступово втрачає навички безпосередньої міжособистісної комунікації, обмежуючись віртуальним спілкуванням.

Звичайно, використання прогресивних технологій, висока якість трансляції та наявність великої кількості каналів ще не означає належної якості телепередач — адже головне, що саме передається по численних кабельних чи супутникових каналах.

Глобалізація в галузі культури — процес, під час якого нівелюються відмінності між цінностями, смаками, духовними потребами, моральними засадами народів різних країн світу, і люди починають ідентифікувати себе з «макдоналізованою» культурою. Поняття глобалізації культури — багатозначне. І в принципі — не нове. Ще римські імператори мріяли про єдину культуру, яка панувала б у світі. Про єдину соціалістичну культуру мріяли комуністи і вбачали втілення цієї мрії в «багатонаціональній радянській культурі» — терміні, який за певними ознаками відповідав уявленням про «глобальну» культуру (спільність ідеологічних та естетичних засад).

Культурологи й філософи другої половини ХХ ст. висловлювали свою стурбованість долею духовної культури людства. «Ми живемо в епоху вирівнювання — урівнюються багатства, вирівнюються культури, вирівнюються слабка і сильна стать», — писав у 1937 році Ортега-і-Гассет, спостерігаючи кризові тенденції в житті європейських народів, породжені, на його думку, «повним захопленням масами суспільного життя», а також «небувалим технічним прогресом» [28, с. 23]. Відомий німецький філософ Г. Гадамер — «великий старець», — вважав телебачення «не прирученою культурою», силою, що діє часом як руйнівна стихія.

Необмежене споживання «макдоналізованої» духовної продукції викликає в частини аудиторії дивовижні психічні наслідки. Глядачі нескінченних телесеріалів настільки переймаються подіями на екрані та переживанням героїв, що втрачають уявлення про межу між вимислом і дійсністю, між створюваною на екрані віртуальною реальністю і реальним життям. На цей психічний феномен звертають увагу дослідники даного жанру телевізійного мистецтва.

Персонажі серіалів стають для таких глядачів кимось на зразок друзів або сусідів, за перипетіями життя яких вони емоційно стежать.

У популярному колись романі відомого письменника-фантаста Рея Бредбері «451° за Фаренгейтом» (1953) є моторошний епізод — дружина головного героя весь свій час проводить перед величезним — на всю стіну — телеекраном, спілкуючись із віртуальними «сусідами», і остаточно втрачає контакт із реальним життям. Виявляється, що автор певною мірою передбачав наслідки безмежного поширення телекомунікаційних мереж.

Культура у глобалізованому світі комодифікується, тобто перетворюється на товар. Культурні продукти, вироблені в США (за деякими даними Голівуд виробляє приблизно 80 % кінопродукції, що пропонується глобалізованими ЗМК) та країнах Західної Європи, поширюються у всьому світі, і на цьому ринку культури більшість країн демонструє свою не-конкурентоспроможність. «Як результат руйнуються, пригнічуються автентичні культури щонайменше двох третин земної кулі, відбувається знищення неповторних, оригінальних культур. Тож можна говорити про забруднення світового культурного середовища глобальною культурою, про її шкідливі викиди глобального характеру» [15, с. 87]. Тому болючою проблемою є не просто експансія «глобальної культури», а нищення нею культурних ідентичностей багатьох народів світу.

Поширення нових ЗМК прямо чи опосередковано діє на сферу художньої культури на всіх її рівнях — чисто технічному (комп’ютеризація, наприклад, відбилася на виробництві фільмів, особливо анімаційних, графіці, праці архітектора, письменника), тематичному, естетичному. ЗМК сприяють необмеженому тиражуванню художньої продукції, специфічній взаємодії мистецтва й реклами. Внаслідок цього шедеври сьогодні можуть втрачати свій ціннісний смисл. Відбувається процес їхньої адаптації до потреб інших сфер культури. Мелодії світової класики (Моцарта, Чайковського та інших) озвучують рекламні ролики, уривки улюблених мелодій із кінофільмів «Шербурзькі парасольки», «Сімнадцять миттєвостей весни», «Іронія долі» використовують як сигнали мобільних телефонів. У рекламних текстах зустрічаємо імена літературних персонажів (шекспірівський Аріель — марка прального порошку), у назвах товарів використовують поняття, що належать до «базових концептів національних ментальних світів» (козаки, Запорізька Січ — горілка «Козацька рада», горішки до пива «Козацька розвага» тощо).

Сучасна культурна ситуація характеризується ще й тим, що поряд із творами фундаментальної культури величезне місце в духовній продукції посідають твори маскульту. У радянські часи терміни «масове мистецтво», «масова культура» вживалися лише як критичні концепти, їх появу та необмежене поширення оцінювали як свідчення занепаду художньої культури буржуазного суспільства. Існування «залізної завіси» перешкоджало проникненню «масових» зразків на територію соціалістичних країн (до речі, як і творів зарубіжної елітарної культури).

Розважальність, гостросюжетність, здатність підтримувати постійний інтерес не дуже вибагливої публіки — необхідні якості масової культури, які гарантують їй комерційний успіх. Виробництво її мусить бути поставлене на потік — без цього неможливі високі прибутки. Основні риси масової мистецької продукції (ми не відмовляємося від використання стосовно творів маскульту понять «мистецтво», «духовна продукція», оскільки не вкладаємо в дані терміни оціночного сенсу, вважаючи, що будь-яке явище духовного життя заслуговує на розсудливий, спокійний розгляд — без емоцій, істерії чи зневаги) — створюються жорсткими структурними умовами художнього тексту. Для масової літератури чи кіно необхідні чіткий сюжет, захоплююча інтрига — і чіткий розподіл на жанри. «Характерна ознака масової культури, — пише І. М. Юдкін, — її наскрізна умовність, підкорення поведінки конвенціям» [44, с. 80]. Конвенційною є поведінка і самих творців — «зірок» голівудського кіно, відомих поп-виконавців, конвенційними є характери та дії головних персонажів «масових» творів: герої чітко розподіляються на позитивних і негативних, на уособлення всіх чеснот і всіх можливих гріхів і мають поводитися відповідно до свого статусу і сподівань аудиторії.

Жанрів у системі масової культури порівняно небагато: головні з них — детектив, трилер, мелодрама, фантастика, комедія, порнографія, фільм (роман) жахів, фільм-катастрофа. Найчастіше жанри існують у «чистому» вигляді, хоча зустрічаються деякі проміжні жанрові різновиди-мутанти (наприклад, «іронічний детектив», «еротичний трилер», «містичний трилер», «комедійний фільм жахів» або «комедійна мелодрама» тощо). Взагалі жанрова невизначеність, синтез жанрів, характерні для елітарного мистецтва, тут небажані. Кожний жанр є замкненим світом зі своїми структурними й мовними законами, якими не можна нехтувати. Особливо це стосується кіно, де виробництво вимагає значних фінансових витрат і має давати відповідні прибутки, тому комерційний кінематограф зазвичай відмовляється від експериментів і не може ризикувати тим, що глядач розчарується у своїх сподіваннях.

Масова культура орієнтована на примітивну прагматику, оскільки вона звертається до величезної читацько-глядацької аудиторії, що складається з індивідуумів переважно «споживацького» типу.

Слід також мати на увазі, що в ХХ ст. масова культура частково замінила собою фольклор, який у структурному плані побудований досить чітко, отже, вона розрахована на певний генетично зумовлений тип сприйняття. У 20-х роках ХХ ст.

В.Пропп показав, що у фантастичній казці присутня одна й та сама структурна схема, яку можна формалізувати і представити у логічних символах. Учений відкрив структурно-типологічний метод аналізу фантастичної казки та передбачав продуктивність цього методу в застосуванні його не лише до інших жанрових різновидів казки, а й ширше — до літератури оповідного характеру. Водночас він вважав, що точні методи аналізу художніх творів можуть бути застосовані далеко не завжди. Вони, писав учений, «можливі й плідні там, де є повторюваність у великих масштабах. Це ми маємо в мові, це ми маємо у фольклорі» [36, с. 51].

В індивідуальному мистецтві, підкреслював він, точні методи не спричинять до бажаних результатів. Але масова культура заснована саме на повторюваності, її тексти побудовані за принципами казки, всередині масових жанрів мотиви й сюжети так само безкінечно повторюються і варіюються (мотиви, наприклад, загублених і віднайдених через багато років дітей, уявної смерті героя, тяжкої хвороби й чудесного зцілення тощо). Жанрова визначеність маскультових текстів необхідна для того, щоб жанр був упізнаний одразу, з перших рядків чи кадрів, щоб читач або глядач, який очікує певних вражень, не був розчарований чи збитий з пантелику. Сюжет трилера має бути захоплюючим і небезпечним, фільм жахів залякує, заставляє тремтіти, детектив побудований на таємниці злочину, яку герой-сищик обов’язково розкриває в кінці; правда врешті-решт перемагає, а негідники й злочинці покарані.

Глибинна спорідненість існує між масовою культурою і міфологією. Так, постійне повторення сюжетів і мотивів, ототожнення актора з персонажем у свідомості глядача наводять на думку про міфи, для яких повторюваність і співпричетність є найхарактернішими ознаками. Один з основних міфів людськості — міф про «вічне повернення», з яким пов’язані уявлення про циклічність часу та культ помираючого та воскресаючого бога. У сучасній масовій свідомості кінозірки є власне богами, навколо них створюються культи, уміло підтримувані піаром. Герой (ототожнюваний з актором), як архаїчний міфологічний бог, помирає в одному фільмі й воскресає в іншому. Телесеріал — феномен, пов’язаний з установкою масової культури на повторюваність: телереальність, що «вмирає» по завершенню серії, «відроджується» наступного вечора.

Уявлення про те, що всі твори масової літератури й мистецтва абсолютно безвартісні, антихудожні, спрощує образ мас-культу. Сюжети, стиль можуть бути примітивними — з погляду високої культури, але у своїй примітивності ці твори мають бути досконалими, майстерно зробленими — без цього їм не досягти успіху, не виправдати затрачених коштів. Серед них є зразки, що свідчать про високий професійний рівень їх творців, наприклад фільми «Чужий», «Щелепи», «Пекло у піднебессі», «Кінг-Конг», «Бухта смерті», твори А. Хічкока (вони стали своєрідною «класикою» масової культури), романи А. Крісті, Ж. Сіменона, Р. Чандлера, С. Шелдона, Дж. Коллінз — перелік цей можна значно продовжити.

Масова культура, що є одним з основних типів культури ХХ ст., є системою специфічною — вона може виявляти гнучкість, іти на компроміс з елітарною культурою, взаємодіяти з нею, утворюючи проміжні форми. За низкою параметрів вона протиставляється фундаментальній («високій») культурі. Так, масова культура — традиційна й консервативна, послуговується простою мовою, виробленою попереднім культурним досвідом. Вона не сприймає стильових манер, естетичних принципів елітарного мистецтва та літератури ХХ ст. Потік свідомості, інтертекстуальність їй чужі. Для неї характерні антимодернізм і антиавангардизм. «…Масова культура, — пише В. Руднєв, — це семіотичний образ реальності., а фундаментальна — це образ глибоко вторинний, “вторинна моделююча система”, що потребує для свого здійснення мову першого порядку. В цьому сенсі масова культура ХХ ст. була повною протилежністю в одному та її копією в іншому» [34, с. 222].

У чому ж виявляється спорідненість двох основних типів сучасної культури? Насамперед у тому, що елітарна культура, як і масова, орієнтується на архетипи колективного підсвідомого. Можна стверджувати, що фундаментальна культура (починаючи з символізму і закінчуючи постмодернізмом) стала тотально міфологічною [34, с. 244]. Починаючи з 20-х років минулого століття, величезна кількість художніх текстів прямо чи опосередковано будуються на використанні міфу (наприклад, «Чарівна гора» і «Доктор Фаустус» Т. Манна, «Улісс» Дж. Джойса, «Замок» Ф. Кафки, «Майстер і Маргарита» М. Булгакова, «Чума» А. Камю та ін.).

Ця глибинна, часто прихована спорідненість елітарного й масового стає більш виразною в постмодернізмі, який визнав масову культуру і сміливо змішав її з елітарною. Постмодерністський альянс масового та елітарного виник не раптово, не на порожньому місці. Йому передувало таке перехідне компромісне явище, як кітч. Т. Гундорова в дослідженні, присвяченому цьому розповсюдженому культурному явищу, характерному для мистецтва споживання, пише: «Кітч — мікромодель масової культури, семіотична програма якої — імітування, копіювання та перетворення мистецтва на товар» [7, с. 5]. Вона порівнює кітч із вірусом, який прищеплюється до артефактів, народжених у межах різних художніх напрямів і течій (сентименталізму, реалізму, соцреалізму). І якщо модернізм і авангардизм відкидали кітч (за відсутністю в його природі творчого характеру, новизни), то в постмодернізмі «визнається право використовувати кітч і бути кітчем, відтак кітч як такий більше не відрізняється від високого мистецтва і займає своє місце в художній творчості» [7, с. 15-16]. Кітч — наслідування, постмодерністський кітч — це масове мистецтво для вибраних, його — на різних рівнях — сприймають і «усереднений» споживач з невибагливим смаком, і рафінований інтелектуал. Прикладами такого «постмодерністського кітчу» можуть послужити фільми відомого польського режисера Є. Гофмана — «Знахар», «Прокажена». Це мелодрами, зроблені вишукано, на грані пародії на цей жанр, що в ХХ ст. займає значне місце в жанровій системі масової культури й кіно.

Масова культура виникла не лише завдяки бурхливому розвитку техніки і величезній кількості засобів інформації. Формування і зростання її пов’язані також із розвитком демократії, в недемократичному суспільстві в неї просто не буде ґрунту під ногами. Недарма найпотужнішою масова культура стала в США — у найбільш розвиненому демократичному суспільстві. Не забуваймо також, що вже з середини ХХ ст. США стає незаперечним зразком індустріального суспільства.

У тоталітарних суспільствах цей тип культури практично відсутній, бо не терпить ідеологічного утиску, принаймні в безпосередній, брутальній формі. Масова культура принципово деідеологізована (хоча в опосередкованій формі може підтримувати та пропагувати певні ідеологеми, наприклад американський образ життя, ідеї патріотизму, рівноправності тощо).

У культурі тоталітарного суспільства ідеологія охоплює всі форми художньої творчості — принаймні офіціозної. Там вся культура оголошується масовою — у тоталітарній термінології «народною», («мистецтво належить народові» — найпопулярніше гасло радянських часів), хоча насправді такою вона не є. «Улюблені» жанри радянських читачів та глядачів — роман-епопея («епос революції»), виробничий фільм (спектакль, роман) та ін. — були удавано масовими. Вони нав’язувалися аудиторії, дуже обмеженій у своєму виборі, але мало цю аудиторію хвилювали. Соцреалістичні «народні» твори породив не ринок, а держзамовлення, в них присутня ідеологія і відсутній комерційний інтерес. А комерційність, як ми пам’ятаємо — один з базових принципів масової культури сучасного типу. Більшості типово «масових» жанрів у радянській культурі практично не існувало. Порнографія, природно, була під забороною; трилер чи фільм жахів просто не вписувалися в соцреалістичну художню систему. Детективу, власне, не було (місце його посів «міліцейський» роман (наприклад, братів Вайнерів), телесеріали на зразок «Народжена революцією», «шпигунський роман» (Ю. Семенов та ін.), оскільки в радянській дійсності не існувало інституту приватного пошуку, не було ідеї віднайдення істини як приватної ініціативи, без чого традиційного детективного твору не буває.

Отже, межа між масовим та елітарним мистецтвом стала рухомою. Не порушуючи меж «масового» жанру, митці можуть запропонувати твори, які задовольнять потреби і досить вибагливого читача та глядача-інтелектуала.

У ринкових умовах гасло «Попит диктує пропозицію» спрацьовує і в сфері мистецтва. Виробники духовного продукту пропонують твори на будь-який смак, для кожного типу аудиторії, а талановиті намагаються — і з успіхом — творити так, щоб зацікавити найширші кола читачів та глядачів [9, c. 14-15].

2.2. Особливості впливу мистецтва на людину

Про вплив мистецтва на життя і здоров’я людини, і не лише душевне, а й фізичне, відомо давно. Звичайно ж, найбільше зустріч з прекрасним діє на наш психологічний стан. Споглядання мистецьких творів допомагає зняти напругу, стрес, вивільнитися від тривоги, позбутися депресії. Справжнє мистецтво гармонізує наш внутрішній світ, допомагає відновити душевну рівновагу. Недаремно психотерапевти в усьому світі все більше застосовують у своїй практиці арт- і музикотерапію.

Мистецтво втілює в собі надзвичайно потужну здатність розвивати людину. Ще у 1890 році з’явилась знаменита філософська праця Вол. Соловйова «Загальний смисл мистецтва», автор якої дійшов висновку: мистецтво «своїм кінцевим завданням повинно втілювати абсолютний ідеал не лише в уяві, але й насправді — повинно одухотворити, перездійснити наше дійсне життя. Якщо скажуть, що таке завдання виходить за межі мистецтва, то запитується: хто встановив ці межі? В історії ми їх не знаходимо». Соціально значущу виховну силу мистецтва дослідив І. Франко у праці «Із секретів поетичної творчості».

Проблема впливової сили мистецтва на людину не є чимось принципово новим для науки: про неї висловились відомі мислителі минулого, вона неодноразово ставилась самим життям, її значущість підкріплювалась науковими фактами. Однак процеси швидких соціальних змін, що відбуваються нині у світі і в нашій країні, зумовлюють нас по-новому оцінювати питання про соціальну ефективність мистецтва.

Усталеною є думка щодо художньої культури як системи з надзвичайно складною структурою. Сьогодні художня культура — це культура виробництва мистецтва, його розповсюдження, пропаганди, сприймання, розуміння, насолоди мистецтвом, нарешті, культура естетичного виховання. Виникло і певне розуміння завдань художньої культури у суспільстві: духовний розвиток особистості, формування і задоволення її духовних потреб, збагачення її діяльності. Саме у сприянні процесу, що наближає суспільство до цієї мети, вбачає сьогодні наука суть соціальної ефективності художньої культури. При цьому розрізняються ефект впливу мистецтва на особу, що виявляється в змінах її свідомості і поведінки, з одного боку, і ефект, зумовлюваний цими змінами й поширюваний на всі інші напрямки життя суспільства [5, c. 448-449].

На шляху виявлення і пізнання ефективності художньої культури виникають серйозні теоретичні і практичні труднощі, пов’язані передусім з самою природою впливу мистецтва: воно опосередковане досить складними процесами розвитку духовного світу людини, участю в них значної кількості інших соціальних факторів і тому не завжди піддається точним оцінкам. Більш того, соціальні умови визначили належність людини до різних соціальних груп з притаманною їм субкультурою. Маючи обмежену естетично-художню підготовку в офіційних субкультурах різних типів навчальних закладів, люди прилучаються до групових субкультур з переконаністю їхньої достатності для власного життя. Фактично зупиняється процес саморозвитку людської духовності, відбувається відмежування людини від світових художніх надбань, що негативно позначається не лише на творчих спроможностях окремої особистості, але й суспільства в цілому, як у певно визначених історичних умовах, так і в умовах його власного самовідтворення.

У 50-х роках ще не відомий світові як визначний педагог наш співвітчизник В.О. Сухомлинський, відповідаючи тим, хто суспільний прогрес вбачав лише в освоєнні космосу, успіхах електроніки і кібернетики, в «Листах до сина» пророче сказав: «Якщо не поліпшиться виховання, ми наплачемося з математикою, електронікою і космосом… Найголовніший засіб самовиховання душі — краса. Краса в широкому розумінні — і мистецтво, і музика, і сердечні відносини з людьми». Це застереження не було почуте вчасно. Тому проблеми духовного розвитку людини сьогодні, по суті, стали обов’язковою умовою виживання суспільства. Усі наші сучасні біди мають, як правило, одну причину — дефіцит культури і моральності, нестачу доброти і милосердя, краси людських стосунків.

Наголосимо, що ця проблема набула міжнародного масштабу. Все більше людей у різних країнах світу визнають справедливими слова видатного громадсько-політичного діяча Ауреліо Печчеї, який застерігав світове співтовариство: «Людина володіє віднині настільки рішучою владою над подіями, що від того, як вона її використовуватиме, залежить усе її майбутнє. Одначе саме людське життя набуло такої складності, що вона (людина) залишилась культурно не підготовленою навіть до того, щоб з усією повнотою і яскравістю усвідомити своє змінене становище». Якщо не докласти всіх мислимих зусиль для цілеспрямованого формування особистості, продовжує Печчеї, усі негативні явища, які ми спостерігаємо сьогодні у світі, «можуть у недалекому майбутньому вирости до розмірів воістину катастрофічних». І висновок з цього: «Людський розвиток і уособлює в собі мету, на досягнення якої у найближчі роки й десятиліття мають спрямовуватись концентровані, спільні зусилля всього людства».

Розвиток людини — надзвичайно складний процес, в якому беруть участь багато факторів. Серед них помітну роль відіграє і художня культура — специфічна сфера діяльності з різнорідними і неоднозначними зв’язками з багатьма сферами суспільного життя. Розвиваючись під безпосереднім впливом ідеологічних і соціально-економічних процесів, художня культура, в свою чергу, має на них суттєвий вплив, і передусім тоді, коли вона виступає ефективним засобом формування людини [3, c. 112-113].

Соціальна значущість мистецтва визначається рівнем впливу художніх образів на внутрішній світ людини, на всі напрямки її соціальної діяльності. Найталановитіший дослідник цієї проблеми — Л.С. Виготський відзначав, що мистецтво втягує в коло соціального життя найінтимніші і найособистіші складники нашої істоти. Для цього мистецтво володіє значним арсеналом специфічних засобів, відсутніх в інших формах людської свідомості. Ідеологічні аспекти в художньому творі, будучи органічно вплетеними в тканину живих, зримих художніх образів, впливають на свідомість людини непомітно, як і на розум, почуття, волю.

Характеризуючи цей феномен, Ф.М. Достоєвський відзначив, що в процесі спілкування з мистецтвом художні враження, «поступово нагромаджуючись, пробивають з розвитком серцеву кору, проникають у серце, в його сутність, і формують людину». Передаючи людям цілісний конкретно-почуттєвий соціальний досвід, мистецтво використовує феномен емоційної пам’яті людини, яка в багато разів сильніша за раціональну. Емоційна пам’ять надзвичайно тривка і формується як «пам’ять серця» без усякого заучування.

Сприйняті і засвоєні художні образи стають мотивуючою силою людської поведінки, смислоутворюючими чинниками життя людей. Художня культура поєднує їх спільністю відношень до соціальних цінностей. «…Художні творіння, — підкреслював основоположник теорії психоаналізу З. Фрейд, — даючи привід до спільного переживання високо поцінованих відчуттів, викликають почуття ідентифікації, яких так гостро потребує культурне оточення». А коли твори мистецтва «відображають досягнення цієї культури», то вони «вражаюче нагадують про її ідеали».

Безсумнівно, характер впливу художньої культури на думки, почуття і поведінку людей не слід спрощувати. Віддача тут не завжди пряма. Одна людина після контакту з художнім твором може відразу ж безпосередньо відчути на собі його вплив, друга буде довго роздумувати, поступово засвоюючи почерпнуте з нього, у третьої той же твір мистецтва залишить ледь помітний слід у душі. Четверта взагалі залишиться байдужою до сприйнятого. До того ж, на думку Л. Виготського, «мистецтво… ніколи прямо не народжує з себе тієї чи іншої практичної дії, воно лише готує організм до цієї дії».

Звичайно, впливову дію мистецтва можна спостерігати під час його сприймання: багатолюдна аудиторія в театрі, наприклад, за словами М.В. Гоголя, спроможна «раптом потрястись одним потрясінням, заридати одними слізьми і засміятися одним всезагальним сміхом». Однак значно глибиннішими є «наслідки впливу» мистецтва, коли воно здатне схилити людину до рішучих вчинків і навіть змінити її життя, а по відношенню до суспільства — викликати значні переміни в настроях, переконаннях і діях тих чи інших соціальних груп. Встановлення гармонії між запитами і потребами людини, з одного боку, і її ідейно-моральним розвитком, з іншого, значною мірою залежить від художньої культури. Науковцями доведено тісний зв’язок між прихильністю людини до мистецтва і сформованістю її ідейно-моральних позицій.

Значний науковий та практичний інтерес становлять дані про стимулюючий вплив мистецтва на здібності людей, особливо школярів, на їх загальний розвиток, підвищення успішності. З великим навантаженням у школі краще можуть впоратися діти з розвинутими художніми інтересами. Згідно з висловленою гіпотезою, перш ніж учень візьметься за вивчення основ різних наук, його мозок має досягти певного рівня розвитку. Це відбувається лише за умови постійних і повторюваних сенсорних впливів. І ось тут найважливішу роль відіграє художнє виховання [3, c. 115].

Подібні припущення знаходять підтвердження в обширній педагогічній практиці. Наприклад, в ряді шкіл Угорщини незначне збільшення навчального часу на музичне виховання (2—3 години щотижня) привело до рішучого поліпшення всього навчального процесу. Успішність учнів таких шкіл з загальноосвітніх дисциплін була якіснішою, ніж у звичайних середніх школах. Угорські вчені пояснювали цей феномен тим, що щоденні мелодійні і ритмічні вправи впливають на центральну нервову систему і особливо на нервові центри кори головного мозку. Внаслідок цього вищий рівень розвитку дітей виявляється не лише у сфері музичних навичок: вони й загалом володіють кращою здатністю реагувати, їхня повсякденна діяльність більш координована. Учасники угорського експерименту прийшли до висновку про те, що музично-естетичний розвиток людини сприяє формуванню волі, уваги, спостережливості, пам’яті, уяви, мислення, тобто найважливіших якостей особистості.

Раніше вважалося, що витоки підвищення продуктивності праці зумовлювались фізичними можливостями робітника, навичками його рухливості. У сучасному ж виробництві інтелектуальний бік трудового процесу значно важливіший, а в багатьох випадках вирішальний. Особиста культура робітника стає основоположним фактором зростання продуктивності праці, її ефективності й якості. Науково-технічний прогрес висуває абсолютно інші вимоги до робітника, різко відмінні від традиційних уявлень, усталених в епоху панування екстенсивної економіки. Сучасному виробництву необхідні робітники-особистості з широтою світогляду, багатою структурою потреб, з розвиненою уявою, постійним прагненням до самовдосконалення не лише фахового, але й загальнокультурного. І тут також надзвичайно велика формуюча роль художньої культури.

Слід підкреслити, що впливові мистецтва властива відносна «невідчутність», точніше — не негайний впливовий результат: коли людина опановує художні цінності, неможливо відчути віддачу відразу ж, оскільки нагромадження особою духовного потенціалу відбувається поступово. Але рано чи пізно прихований вплив художньої культури обов’язково виявляється в духовному розвиткові, а через нього і в зростанні ефективності діяльності людини, зокрема й трудової. Цей вплив вдається зафіксувати масовими соціологічними дослідженнями.

У різних сферах суспільного виробництва виявляються межі, за якими навіть для власного економічного ефекту вигідніше зосереджувати капітал не стільки в матеріальному виробництві, скільки у сфері духовного розвитку працюючих, а роль художньої культури тут важко переоцінити. Ця важлива обставина привертає до себе зростаючу увагу науковців і практиків у різних країнах планети — від Західної Європи до Північної Америки й Азії, де все частіше в мистецтві вбачається важливий засіб підвищення ефективності праці. Можливості мистецтва у розвиткові творчого потенціалу людини активно досліджуються вченими США, Японії, Франції та інших країн. У США, наприклад, з цією метою організовуються спеціальні експерименти. Один з них полягав у тому, що група адміністраторів впродовж десяти місяців звільнялась від професійної діяльності і навчалась за обширною гуманітарною програмою, в якій перевага надавалась спілкуванню з мистецтвом — читанню книг, відвідуванню театрів, музеїв, виставок, концертів. Як виявилось, після цього не лише зросла їхня професійна активність, але й вирішення ними професійних завдань набуло рис самостійності, нестандартності, творчості.

Результати подібних експериментів все частіше зумовлюють перехід до практичного використання можливостей мистецтва у справі підвищення творчих потенцій працюючих. У США, зокрема, стали практикуватись так звані «курси креативності», на яких керівники й спеціалісти навчаються творчому вирішенню різноманітних виробничих проблем. На цих курсах широко використовується мистецтво як засіб розвитку ініціативи та творчих здібностей [9, c. 16].

У Франції в спеціальних центрах для керівників високого рангу організовуються стажування, на яких значна частина занять відводиться художній культурі; їхня мета — навчити стажистів розуміти музику, живопис, архітектуру. Виявлено, що в результаті стажування його учасники набувають навичок відчуття смаку до добре зробленої роботи, гармонійних професійних відносин, упорядкованості. Аналогічні стажування практикує компанія «Хітачі» та інші японські фірми. При цьому в Японії таке навчання організовується не лише для спеціально відібраних керівників, а часто-густо для всього персоналу підприємства на регулярній основі. Керівник таких стажувань, професор Вартонського університету США і Паризької консерваторії мистецтв і ремесел Б. Люссато підсумував: «Людина, яка читає Платона, стає вимогливішою до логіки; людина, яка відвідує концерти і виставки, стає вимогливішою до естетики; людина високого культурного рівня стає вимогливішою до якості, вона не витримує сірятини і фальші. Естетика найтісніше пов’язана з етикою, а чим вищі естетичні вимоги, тим нетерпиміше людина ставиться до расизму, тоталітаризму, насильства». Тому і в найважчі часи, при найобмеженіших ресурсах не слід економити на культурі, освіті, бо саме вони оберігали суспільства і цивілізації від катастрофи дикунства.

Соціокультурні цілі суспільства з розвитком у ньому художньої культури постійно змінюються й ускладнюються. Зміст цих цілей пізнається лише в результаті ретельного аналізу. Художнє життя суспільства визначається найширшим спектром різноманітних духовних потреб та інтересів, а також множинністю зовнішніх по відношенню до художньої культури обставин. І ці зовнішні обставини, і зміна духовних потреб, і саме художнє життя, в свою чергу, впливають на людину, сприяючи формуванню її свідомості і діяльності. Підвищення складності цих процесів, зумовлених, крім усього іншого, різноманітністю прямих і зворотних зв’язків, вимагає визначення цільових орієнтирів перспективного розвитку в даній сфері.

До недавнього часу проблемам цільової орієнтації процесів розповсюдження і засвоєння художніх цінностей не надавалося того значення, якого вони заслуговують. Це пояснювалось поширенням спрощених уявлень про розвиток художньої культури, яка начебто самостійно розвивається з поступом суспільства як відповідь на підвищення духовних запитів людей. З’ясувалось, одначе, що цей розвиток не такий уже й благополучний. Не маючи чітких орієнтирів, він може зробити процеси розповсюдження і засвоєння художніх цінностей неефективними в соціальному відношенні.

Найголовнішим з соціальних завдань культури взагалі і художньої зокрема є духовний розвиток особистості. Звичайно, ця функція властива і сім’ї, і школі, й громадським організаціям тощо. Що ж стосується художньої культури, то вона використовує для духовного розвитку особистості арсенал своїх специфічних засобів. Вона формує суспільно-естетичний ідеал, виражаючи його у вигляді художніх образів, з допомогою яких соціальні ідеї, моральні норми, естетичні цінності суспільства перетворюються на особистий досвід людини, яка сприймає ці образи, в органічні набутки її характеру [1, c. 114].

Художня культура, очевидно, не зможе вирішувати своє основне завдання при незабезпеченні для цього відповідних умов. Передусім, громадяни суспільства повинні прилучатись до художньої культури високого гатунку, значного художнього рівня, і суспільство покликане всебічно цьому сприяти. Виконання цієї умови передбачає аналіз проблеми визначення «якості» функціонуючих і опановуваних людьми творів мистецтва.

Ця проблема зумовлюється трьома відносно самостійними аспектами: «якістю художньої продукції» — спектаклів, концертів, кінофільмів, видовищ, літературних творів і т.п., з одного боку, та «якістю культурного обслуговування», тобто створенням людям максимальних зручностей для прилучення до мистецтва, — з другого. Третій аспект — «якість сприймання художніх цінностей людьми» — цілком і повністю залежний від відповідної естетичної підготовки, розвитку почуттів, смаків, поглядів, ідеалів, потреб, інтересів, тобто від естетичного досвіду кожної людини. Без цього навіть високохудожні твори мистецтва не матимуть впливу на особистість.

Такий підхід до проблеми «якості» художньої культури набуває зримих контурних окреслень. По-перше, виникає завдання — визначити якість опановуваних творів мистецтва, яка залежить від їх естетичного і морального змісту. Власне, не існує чітких критеріїв чи способів визначення аспекту «якості». Ще Г. Гегель, вважаючи поетичне синонімом художнього, писав з цього приводу: «Дати визначення поетичному як такому чи ж описати, що таке взагалі поетичне, — від цього з жахом відхиляються всі, кому будь-коли доводилось писати про поезію».

Ці труднощі, очевидно, пов’язані з принциповою специфікою мистецтва як сфери людської свідомості. Намагання виявити «об’єктивні критерії» оцінки художніх творів означає не що інше, як спробу перевести мистецтво в категорію точного, дискурсивного знання, тобто уподібнити його до науки, що є для нього смертю. Одначе наукове мистецтвознавство за сотні років свого розвитку нагромадило великий досвід оцінки творів мистецтва, встановивши численні закономірності, зв’язки художніх елементів з їх впливом на людину. І хоч судження мистецтвознавців не суворо доказові формально-логічно, від них цього і не вимагається. Адже мистецтвознавча оцінка, по суті, є експертною. До її допомоги люди звертаються тоді, коли в оцінюваній системі кількість взаємодіючих факторів велика і більшість з них взагалі не мають числового виміру — адже лише людина вміє зважувати без ваг, вимірювати без інструментів, порівнювати непорівнюване і враховувати неназване.

Для оцінки якості художніх цінностей немає іншого способу, ніж експертна оцінка. Завжди існує категорія людей, яких суспільство уповноважує давати таку оцінку від його імені. До них відносяться, зокрема, критики, мистецтвознавці, діячі мистецтва — ті, хто може назватися експертом.

Наступний аспект даної проблеми — визначення якості засвоєння людьми творів мистецтва, їхніх художніх переваг. Він також вирішується переважно за допомогою експертиз. У цьому випадку показником «якості» є рівень оцінок відповідних творів мистецтва публікою і експертами. Чим вищий рівень такого збігу, тим вища «якість».

Слід зауважити, що значний практичний досвід експертної оцінки створюваних і функціонуючих творів мистецтва утримує в собі чимало незрозумілого і суперечливого. Труднощі дослідження експертних оцінок у мистецтві, відзначають науковці, з одного боку, пояснюються незрозумілістю, нерозробленістю багатьох проблем, пов’язаних з експертними оцінками в цілому, а з другого — складністю об’єкта оцінки, тобто художнього явища [27, c. 55].

У складності художньої творчості, у її суб’єктивній неповторності, у розбіжності думок експертів (їхній суб’єктивності) і знаходиться природа субкультури. Власне, її учасники і є експертами-однодумцями. Це один з можливих підходів до пояснення природи субкультур, зокрема художніх. Слід визнати справедливою думку М.Б. Храпченка: «різність думок, тлумачень художніх творів часто-густо зовсім не означає, що вірним з них може визнатись одне. Відносно вірним нерідко стає декілька, а якщо розглядати дану тему в широкому історичному плані, то й доволі значне число різноманітних його інтерпретацій».

Ця обставина пояснюється тим, що експерти, як і всі люди, тією чи іншою мірою підпорядковані впливові пануючих у суспільстві думок і уявлень, які мають своїм джерелом не наукову, а «буденну» свідомість. Зумовлюється це соціальною природою сприймання: адже структура будь-якого художнього твору завжди залежна від естетичного сприймання різних соціальних груп. Оскільки експерт — мистецтвознавець, критик, діяч мистецтва — передусім людина, представник соціальної групи чи художньої течії, він підданий впливові соціальних стереотипів покоління, до якого належить. З цією обставиною в історії мистецтва пов’язані випадки, коли той чи інший твір, а іноді і цілий художній напрямок оголошувались ворожими нормам естетичного смаку, а пізніше визнавались видатними явищами художнього життя. У цьому і виявляється зародок художньої субкультури.

І.С. Бах, наприклад, за оцінками своїх сучасників, усе життя залишався провінційним музикантом середньої обдарованості і як композитор не привернув до себе уваги. Навпаки, його син Карл Бах, сьогодні оцінюваний досить посереднім, у свій час вважався видатним, його прозвали навіть — «Великий Бах».

Після появи перших симфоній Бетховена мистецтвознавець Грільпарцер стверджував, що у Бетховена «страждає перша і найсуттєвіша вимога музиканта — витонченість і правильність слуху — через ризиковані поєднання і часто-густо додаване виття і ревище звуків». Достатньо замість Бетховена поставити ім’я Шостаковича, і цей висновок уподібниться оцінкам критичних статей 30 — 40 років, типу «сумбур замість музики». Пізніші покоління критиків і слухачів сприйняли Бетховена і Шостаковича як видатних класиків.

Л.М. Толстой, безсумнівно, міг би виконувати роль експерта багатьох видів і жанрів мистецтва. У цій іпостасі він повністю заперечував усю музику після Бетховена і Шуберта, заперечував Шекспіра, імпресіоністів-живописців і поетів, робив закиди Малларме, Верлену, Бодлеру і Метерлінку з приводу незрозумілості і безглуздості, відсутності «смислу».

Найрозповсюдженіший приклад суб’єктивності — оцінка того чи іншого твору мистецтва не за його художніми достоїнствами, а за належністю до жанру мистецтва. Наприклад, у літературі й кінематографі жанр фантастики, детективу і взагалі пригодницький жанр іноді апріорно трактується фахівцями як «нехудожній», «другосортний», не зважаючи на те, що численні його представники (Р. Стивенсон, Ж. Верн, А. Конан-Дойл, Ж. Сіменон тощо) отримали у світовій літературі всезагальне визнання. Або інший факт: деякі експерти розглядають всю естрадну музику як жанр «несерйозний». Свого часу популярним було членування всього пласту музики на дві частини: «серйозна» і «легка». Між тим, уся історія мистецтва підтверджує, що справа зовсім не в жанрах. Як справедливо сказав відомий композитор Р. Паулс, «немає суперечності між «легкою» і «серйозною» музикою. Протиборствує, як правило, бездарність і талант, істинне і підробка». Отже, істинне, художнє завжди життєве, завжди знайде своїх прихильників, які й започатковують його функціонування у вигляді мікрокультури, що й складає основу субкультури.

Третій аспект проблеми «якості» полягає у визначенні якості обстановки сприймання, рівня культурного обслуговування. Класичний вислів «театр починається з вішалки» уособлює в собі ту обставину, що повноцінне сприймання театрального мистецтва пов’язане не лише з самим спектаклем, але й з усією атмосферою театру. В її створенні, крім творчого колективу, беруть участь адміністрація, робітники кас, буфету, гардероба тощо. З якістю сприймання пов’язані також інтер’єр і акустика глядацьких залів, комфортабельність театральних фойє, крісел тощо. Все це стосується і музеїв, і концертних залів, кінотеатрів, клубів тощо [30, c. 4].

Найголовнішим із засобів досягнення орієнтації в питаннях художніх цінностей є естетичне виховання. У ньому реалізуються програми, розробка і виконання яких вимагають вирішення складних теоретичних і практичних проблем, проведення міждисциплінарних досліджень. Зауважимо, що ці програми можуть існувати на рівні держави, певного регіону, навчального закладу, сім’ї. На жодному з цих рівнів поки що в Україні цільної, науково виваженої програми не існувало. Це справа майбутнього. Статус естетичного виховання у нашій країні надзвичайно низький. Коли соціологи запропонували оцінити значення естетичного виховання дітей у балах, то лише 8% батьків поставили цьому виду виховання високу оцінку, 24% — найнижчу, останні, по суті, не змогли дати йому ніякої оцінки. Порівняємо: при опитуванні батьків американських дітей у 1988 р. 91% з них висловились за важливість прилучення дітей до мистецтва з раннього віку, 72% з них наполягали на тому, що музика, театр, живопис так само їм життєво необхідні, як і математика, фізика, рідна мова, історія.

Поставимо декілька загальних запитань, які характеризують деякі негативні сторони цієї важливої для життя країни і народу проблеми. Як нам бути з естетичною безграмотністю, нерозвиненістю, що зумовлюють духовну, емоційно-почуттєву черствість і глухоту? Як бути з байдужістю до зростаючої антиестетичності наших міст і сіл, з байдужістю до якості вироблених нами товарів, до навколишньої природи? Що робити, нарешті, з глухотою до справжнього мистецтва, орієнтацією значної частини молоді виключно на зразки досить сумнівної культури? Адже мистецтво — найпотужніший засіб естетичного виховання, а художня культура людини — серцевина її загальної культури. Між тим, значна частина населення практично не буває в театрах, концертних залах, музеях. Ідеться не про віддалені від міста села, а про найважливіші культурні центри України. Поступово втрачається культура читання, що особливо помітно серед молоді; відходять на задній план класика, цілі пласти народної творчості. Народна музика мало кого цікавить.

Велика трагедія народу, коли він помирає від посухи, голоду, злиднів, економічної кризи. У стократ більша трагедія народу, коли він заживо помирає, збайдужівши до власних духовних надбань. Головна причина тут — «розумні» голови політиків, бо таким народом легко керувати, легко його зробити найдешевшою рабською трудовою силою в світі. Не дивно, що у країні ставлення до культури, освіти стає ніби продиктованим найзлішими ворожими силами або паразитами.

Єдиним виходом з такої критичної ситуації є вирішення проблем культурного розвитку народу лише політичним шляхом. І основою такої політики має бути відповідна державна програма естетичного виховання. Винаходити «велосипед» у даній справі не потрібно. Слід вивчити досвід таких країн, як Японія, Франція, США, і звернутись до власної культурно-історичної спадщини, до народної педагогіки українців.

Зрозуміло, що це завдання не з легких. Воно характеризується складністю, комплексністю, масштабністю. Це справа багатьох організацій і відомств країни, фахівців естетики, мистецтвознавства, педагогіки, психології, соціології, економіки, діячів культури і митців.

Об’єднання зусиль учених різних спеціальностей є неодмінною умовою наукового забезпечення такої програми, оскільки в даному випадку належить дослідити щонайменше чотири різні аспекти. Перший, естетичний аспект передбачає необхідність вироблення основних понять, які б дозволити бодай приблизно визначити межі естетичних об’єктів і явищ, виокремити їх відповідний зріз у реальній дійсності серед аналогічних об’єктів і явищ. Другий, соціально-психологічний аспект передбачає пошук відповідей на питання: що конкретно становить собою естетичний досвід, і чи має він специфіку в різних соціально-демографічних групах і соціально-психологічних типах, як виявляється ця специфіка? Третій, педагогічний аспект має пояснити: як виховати, сформувати естетично розвинену людину, які способи тут будуть ефективними? І, нарешті, останній аспект, управлінський, спрямовується на з’ясування того, як організувати в суспільстві процеси цілеспрямованого формування естетичного досвіду, невід’ємного складника людської свідомості і поведінки, які кадри слід для цього підготувати, які соціальні інститути слід об’єднати для реалізації цих цілей, які ресурси знадобляться для вирішення цих завдань, як їх оптимально розподілити.

Державна комплексна програма естетичного виховання має визначити стратегію і тактику його як на найближче майбутнє, так і з урахуванням довгострокової перспективи. Вона, правда, може вказати лише загальні орієнтири естетико-виховного процесу, залишаючи максимальний простір для творчості організаторів цієї роботи, педагогів, громадськості, представників різних субкультур. Тут слід уникати приниження різнобічності людських індивідуальностей, обмеження свободи естетичного вибору набором спущених зверху пріоритетів і ціннісних установок.

Естетичне виховання — це формування естетичного відношення людини до дійсності. З його допомогою виробляється орієнтація особистості в світі естетичних вартостей і одночасно — здібність людини до естетичного сприймання і переживання, естетичний смак та ідеал, здатність до праці й творчості за законами краси, до створення мистецьких цінностей. Естетичне виховання тісно пов’язане з моральним. Завдяки красі й позитивному естетичному почуттю, викликаному нею, люди часто схильні до добра ще раніше, ніж його ідея буде сприйнята свідомістю [9, c. 16].

У процесі розвитку особистості естетичне виховання, окрім основних, переслідує ряд додаткових цілей. Почуття прекрасного, піднесеного стає основним стимулятором діяльності людини. Моральна краса робить людину привабливою для інших людей, здатною впливати на їхні думки і поведінку. Краса праці облагороджує і полегшує сам процес трудової діяльності, краса громадянської поведінки стимулює суспільно значущі поступки. У результаті естетико-виховного процесу людина сприймає естетичні начала і керується ними в усіх сфеpax життя. Впливовість естетичних начал сприяє розвиткові творчого підходу до всіх явищ дійсності. Естетично розвинена людина прагне внести елементи прекрасного в усі види своєї діяльності, роблячи її тим самим більш успішною. Це означає, що ефективне здійснення трудового, морального, інтелектуального виховання неможливе, якщо ігнорувати виховання естетичне.

Разом з тим слід відзначити, що необхідною передумовою і умовою естетичного виховання, формування уявлень про красу, формування здібності відчувати, переживати і творити за її законами є в суспільстві атмосфера демократизму, надання людині свободи вибору і самовираження, усвідомлення нею своєї неповторності.

Естетичне виховання найтісніше пов’язане з культурним життям народу. З одного боку, воно відображає культурний прогрес нації, її національні традиції, а з іншого — саме цей прогрес, активно впливаючи на створення нових духовних цінностей, підтримуючи і посилюючи інтерес до творів мистецтва, пам’ятників історії й культури, до національних звичаїв та обрядів, стимулює розвиток культури народу.

У той же час естетичне виховання покликане формувати свідомість людей в дусі дружби між народами, передбачаючи рішуче посилення взаємодії культур, піднесення культури міжнаціональних відносин. Активна взаємодія національних культур приводить до ефективного розвитку естетичних потреб, розвою художніх смаків представників різних народів.

В останні два десятиліття у світі намітився черговий злет уваги до естетичного виховання. У середині 70-х років розпочала дію всенародна програма естетичного виховання в Болгарії. У США узаконюється обов’язковість викладання предметів естетичного циклу в навчальних закладах, в Японії прийняте рішення про удосконалення системи такого виховання у школі, а в Іспанії оголошено про розробку закону про художню освіту в країні. Відразу дві європейські країни — Чехословаччина і Польща завершили роботу над національними програмами естетичного виховання. Цими заходами вирішується давно назріла проблема гуманізації освіти [15, c. 68].

Отже, у нашій країні виникають і примножуються осередки естетичного виховання, очолювані ентузіастами — центри естетичного виховання, школи мистецтв тощо. Це свідчить про наявність реального практичного фундаменту загальнонародної системи естетичного виховання.

2.3. Соціологічні та культурологічні підходи до вивчення розвитку народної художньої культури й різних форм художньої творчості

Незважаючи на короткий період існування, сучасне мистецтво України вже має історію. Виникнувши на зламі культурно-мистецьких епох, радикальних соціально-економічних, політичних перебудов та експериментів, воно відображає всі складнощі цих подій у свідомості людини. Складаються транснаціональні інформаційні структури, набирають сили процеси глобалізації у різних сферах її прояву. Поняття «сучасне мистецтво» характеризується історичними трансформаціями форм і типів культури, їх взаємодіями, характером культурологічних, філософських, мистецтвознавчих, художньо-поетичних рефлексій. До теперішнього часу являє собою багатовимірне значення, принципово відкрите для включення нових смислових елементів, що породжуються і трансформуються триваючим художньо-естетичним досвідом людства. І немає нічого дивного в тому, що за його результатами можна вивчати окремі сторінки сучасної історії країни, адже воно звернено до поточного моменту життя, розвитку інтеркультурних зв’язків, комунікацій, обмінів, технологій, що забезпечують та підтримують творчість і його репрезентацію у суспільстві.

Сучасне мистецтво являє систему комунікативних форм і напрямів, що об’єднуються під гаслами «постмодерністських проектів» [7]. Воно привернуло увагу своїм «нетиповим» мовним інструментарієм, що дозволило досягти бажаних результатів тоді, коли треба приголомшити публіку. Особливістю різноманітних репрезентацій стала присутність автора-виконавця в реалізації художнього акту, який спрямований на публічну провокацію, що завершується разом із виконанням, а художньо-естетична концепція, реалізується у формі програми, маніфесту, антропологічних рефлексій.

Мова сучасного художнього мистецтва зруйнувала колишні естетичні категорії традиційного вислову, що тримали свої позиції на рубежі століть. Конфлікт класичної та інноваційної художніх традицій, у надрах яких позначається глибинна трансформація сучасного мистецтва і вихід його в новий вимір людського існування, точно виразив німецький філософ-екзистенціаліст М.Гайдеггер: «Мистецтво висувається в обрій естетики. Це означає: художній твір стає предметом переживання і відповідно мистецтво вважається вираженням життя людини» [22; с.63]. Подібний статус сучасного мистецтва передбачає не класичну будову художнього світу і рівноправне співіснування різноманітних комунікацій культурних світів. Вони пов’язані з динамічно мінливим настроєм митця, на який впливають зміни в політичних, господарсько-економічних, етнічних, релігійно-етичних і ціннісних сферах людського буття. Комунікативний принцип структуризації сучасного художньої культури видозмінив спосіб і форму передачі смислового значення твору «автором — глядачу» [22; с.28].

Художні репрезентації сучасної культури були б неповними без феномена масової культури, орієнтованої на арт-ринок і виробництво. Розвиток відбувається переважно у засобах комунікацій, що представляють панівні політичні, економічні та ідеологічні референції суспільства і включають соціалізованих індивідів у тотальні системи влади [2; с.49]. Нині неможливо судити і атрибутувати твір, виходячи з колишніх уявлень про художній образ, в якому фігуративне зображення вже не є сюжетним.

Сучасна картина висловлюється не образами, а психічними станами. Вписаність у власну епоху не вимагає від мистецтва буквалізму в інтерпретації подій. В світі, де панують позитивізм і матеріалізм, у художника залишилась можливість хвилювати і захоплювати публіку вміщеними у нього засобами, які називають художньою мовою. Так, сучасна художня мова виступає як сукупність методів візуальної комунікації, або сума образотворчих технологій. Колишні естетичні елементи існують подібно тих речей, що дійшли з минулого, але таких, що втратили своє призначення. Може бути тло, перспектива, колорит, композиція, але все це втратило колишні зв’язки між собою і існує за новими законами, адаптуючись до нових умов і завдань. Від «спонтанного і несвідомого» — до «гранично ангажованого, споживчого та ідеологічного» [8; 14], результатами цього бачення сучасний художник і може судити про навколишній світ, відображаючи його в залежності від свого психологічного підсвідомого. Він створює не візуальні образи, а систему відносин між ними, організовуючи роботу із зображенням як із паралельним засобом візуальної комунікації, що допомагає вибудувати нову систему відносин в умовах глобальної технічної комунікації [6; 24].

Уперше значимість комунікаційних технологій для творчості відзначили художники нового мистецтва початку ХХ ст., основоположники футуризму, дадаїзму й ін. напрямів. Здійснюючи художні експерименти з тільки що створеними технологіями, вони активно освоювали їх комунікативний потенціал і переносили в них рішення з вже існуючих галузей творчості. Нині, формою комунікації може бути все що завгодно, що не рухається і знаходиться у площині. Мова йде про експеримент не з твором як художньою формою і не з його формальними якостями і особливостями, — а з зображенням. Після багаторазових дослідів щодо його усунення, зображення знову повернулося на площину картини, але в зміненому стані. І саме ці процеси, що відбулися з зображенням являють сьогодні художній інтерес. Якщо 15 років тому трансавангард реабілітував картину як форму, при цьому наділивши її властивостями художнього об’єкта, то сьогодні мова йде про реабілітацію зображення [9; c.23].

Отже, можна констатувати, сучасне мистецтво має розвинену систему і складну структуру, функціонування якої здійснюється за допомогою репрезентації власних продуктів виробництва. Здебільшого гуманітарно-антропологічний і комунікативний проект, різко, іноді агресивно спрямований проти панівних соціально-політичної та економічної систем, активними і багаточисельними репрезентаціями своїх досягнень. Зрідка подія претендує на камерність, більшість із них тяжіє до статусу художнього форуму (фестивалю, бієнале, арт-проекту), покликаного реалізувати місію, недоступну попередникам, підвести підсумки або відкрити новий напрям у світі мистецтва. У силу цього виникає «процес художнього акту співтовариства», що носять «маргінальний і тимчасовий характер» [4; 228]. Сьогодні все менш вираженими стають художні функції мистецтва, зокрема стійкість форм і образів.

Проте сучасне мистецтво в його авангардних формах не вичерпує сучасну художню культуру, що утримується класичної парадигми, оформленої у формі класичної художньої освіти, музею, академічних інститутів, включених у систему масової комунікації і у ставленні до якої сучасні форми художньої діяльності пізнають себе в естетичному та художньому планах.

Висновок до другого розділу

Отже, людство постійно відчуває потребу в красі й удосконалюванні. Ідеал прекрасної, довершеної людини і відповідний цьому ідеалу суспільний устрій завжди були головною спонукальною силою, що надихала людство на поглиблення пізнання таємниць природи й самої людини, на пошуки щастя.

Мистецтво – складова частина духовної культури людства, специфічний вид практично-духовного освоєння світу. Побачити світло істини, пізнати глибинний сенс буття дозволяє саме мистецтво.

Мистецтво відбиває (відображає) дійсність, але не як дзеркало, а інакше, — то перебільшуючи, то зменшуючи, загострюючи суперечності або згладжуючи “кути”, сміючись або сумуючи, співчуваючи або гудячи.

Вирішальну роль у виникненні й розвитку мистецтва, як і людських почуттів і потреб людини, зіграла праця. Заняття цією діяльністю (мистецтвом) і її плоди — твори мистецтва — сприяють створенню й розвитку людської здатності насолоджуватися, захоплюватися красою й, найголовніше, — учитися, а потім і вміти її цінувати.

Розділ 3. Основні тенденції розвитку культури в XX ст.

3.1. Соціологічний аналіз основних тенденцій розвитку культури у ХХІ ст.

Процес історичного розвитку привів до того, що з первісної злитої, синкретичної людської життєдіяльності виділилися й одержали самостійне існування різноманітні галузі матеріального й духовного виробництва, а також різні форми спілкування людей. На відміну від науки, мови й інших форм спеціалізованої суспільної діяльності, покликаних задовольняти різні потреби людей, мистецтво виявилося потрібним людству як спосіб цілісного суспільного виховання індивіда, його емоційного й інтелектуального розвитку, його прилучення до накопиченого людством колективного досвіду, до вікової мудрості, до конкретних суспільно-історичних інтересів, прагнень, ідеалів. Але для того, щоб відігравати роль могутнього інструмента соціалізації індивідуума, мистецтво повинне бути подібним до реального людського життя, тобто повинне відтворювати (моделювати) життя в його реальній цілісності й структурній складності. Крім цього, воно повинне “подвоювати” реальну життєдіяльність людини, бути її уявлюваним продовженням і доповненням і тим самим розширювати життєвий досвід особистості, дозволяючи їй “прожити” багато ілюзорних “життів” в “світах”, створених письменниками, музикантами, живописцями тощо. Мистецтво виступає одночасно і як відмінне від неї — вигадане, як гра уяви, або ж витвір людських рук.

Художній твір збуджує в той самий час найглибші переживання, подібні до переживання реальних подій, і викликає естетичну насолоду, що виникає з його сприйняття саме як твору мистецтва, як створеної людиною моделі життя.

У самому широкому сенсі поняття “мистецтво” (і це, очевидно, найстародавніше його застосування) означає всяку майстерність.

Слово “мистецтво” вживається у трьох різних сенсах:

1)  будь-яке заняття, що вимагає певних знань й умінь (“військове мистецтво”, “мистецтво в’язання”, “мистецтво водіння автомобіля”);

2)  майстерність, велике вміння у якій-небудь справі (можна “виявити мистецтво” у чому завгодно — у рубанні дров, складанні шпаргалок, веденні переговорів й ін.);

3)  художня творчість у цілому — література, архітектура, скульптура, живопис, графіка, декоративно-прикладне мистецтво, музика, танець, театр, кіно й інші специфічні різновиди людської діяльності.

Прагнучи визначити сенс існування мистецтва як особливої сфери діяльності, що принципово відрізняється від мистецтва в широкому сенсі слова, теоретики мистецтвознавства й естетики протягом всієї історії наукової думки йшли двома шляхами. Одні — були переконані в тому, що “таємниця” мистецтва криється в якійсь одній здатності, одному покликанні й призначенні — у пізнанні реального світу або у творенні світу вигаданого, ідеального, у вираженні внутрішнього світу художника, в організації спілкування людей, у самоцільній, суто ігровій активності. Інші вчені — виявивши, що кожне з подібних означень абсолютизує якісь одні властиві мистецтву якості, але ігнорує інші, — затверджували саме багатомірність, різнобічність мистецтва й намагалися описати його як набір різних якостей і функцій. Але при цьому неминуче втрачалася цілісність мистецтва, і воно з’являлося у вигляді суми різнорідних властивостей і функцій, тоді як спосіб об’єднання їх у єдине, якісно своєрідне ціле залишався незрозумілим. Однак всі теорії без винятку відзначають, що мистецтво являє собою особливий світ, породжений людським духом, особливу сферу людської діяльності. І якщо Мораль виступає як всепроникаюче явище, без якого неможлива ніяка форма людського життя й діяльності, то Мистецтво — відтворює у своїх творах весь Всесвіт людини, вона несе в собі величезний світ фантазій і вимислу, з одного боку, і виступає як Істина, Добро й Краса — з іншої [31, c. 158-159].

Творчий характер мистецтва реалізується в тому, що, відчувши вичерпаність певних стереотипів, у періоди нестабільності і активних пошуків воно здатне переборювати енергію, що виникла. Народження нових художніх символів, що вміщають невимовний новий сенс, неможливе на логічній основі. У цьому — причина того, що мистецтво зовсім не зацікавлене в тому, щоб лише “зживати” нераціональне, переводячи його до розряду раціонального; навпроти, воно прагне постійно вишукувати й зберігати цю сферу, мати у своєму складі не до кінця прояснене, невербалізоване як середовище, що живить емоційно-імпульсивну, інтуїтивну сторону духовного життя людини.

Мистецтво виявляє творчість за законами краси. Специфічний об’єкт відбиття обумовлює, в остаточному підсумку, і соціальну необхідність, незамінність мистецтва, і всі особливості способу, форми відбиття життя. Мистецтво є не тільки специфічним відбиттям дійсності, але, і це дуже важливо, відбиттям специфічного в дійсності. Мистецтво здатне відтворювати конкретну динаміку життя, зв’язок часів, і ця здатність зумовлена специфічним його об’єктом.

Людські долі й переживання становлять унікальний об’єкт мистецтва. У людських долях своєрідно зливаються загальне, одиничне й особливе, необхідність і випадковість. Мистецтво може через випадкове виявити необхідне, через явище розкрити сутність.

Визначення відмітних ознак мистецтва і його ролі у житті людей викликало гострі розбіжності протягом всієї історії культури. Воно оголошувалося “наслідуванням природи” й “вільною формотворчістю”, “відтворенням дійсності” й “самопізнанням Абсолюту”, “самовираженням художника” й “мовою почуттів”, особливого роду грою й особливого роду молитвою. Такі розбіжності породжуються багатьма причинами, і в першу чергу, об’єктивною складністю будови самого мистецтва. Ця складність, багатогранність структури не усвідомлюється й деякими теоретиками, які визначають сутність мистецтва по-різному, то як ідеологічну, то естетичну, творчу і т. ін. Незадоволеність такими однолінійними означеннями приводила деяких мистецтвознавців до твердження, що в мистецтві органічно взаємозалежні різні моменти — пізнання й оцінка реальності, або відбиття й творення, або модель і знак. Але й такі двовимірні тлумачення його сутності не відтворять із належною повнотою складну його структуру. Образи мистецтва — більш ємне і багатоаспектне поняття, ніж теорії, афоризми, теософеми або філософські міркування.

Мистецтво до певної міри іноді виявляє собою міраж: красиво, але недосяжно або незбагненно, або й те і те разом. Про величезну роль мистецтва, творчої фантазії в розвитку наукового мислення свідчить хоча б той разючий факт, що значна частина науково-технічних проблем висувалася спершу мистецтвом, а вже потім, часто через сторіччя й навіть тисячоріччя, вирішувалася наукою і технікою (і це не тільки наукова фантастика) [33, c. 26-27].

Мистецтво — це завжди ривок у майбутнє, прорив у те, що ще не усвідомлено, але передчувається. На відміну від функціональності науки, що виступає як засіб, мистецтво — це діяльність. Специфіка мистецтва на відміну від науки полягає в тому, що воно відбиває дійсність у формі художніх образів, а наука — у формі абстрактних понять.

Мистецтво може бути естетичним засобом пізнання. Воно майже завжди грало якусь пізнавальну роль. Однак це здійснювалося в ньому лише на емпіричному, описовому рівні й найчастіше ненавмисно, у вигляді свого роду неминучого побічного процесу. М. Мелвілл і Л. Толстой, Ф. Достоєвський і Ф. Кафка, В. Набоков й А. Камю, Т. Манн і Д. Андрєєв, М. Булгаков і Г. Гессе, І. Єфремов й А. Азімов — ці та інші художники-мислителі як об’єкт дослідження обрали найбільш складний з відомих людині предметів — саму людину.

Особливість кожного виду мистецтва в тому, що воно якось по-особливому впливає на людину своїми специфічними засобами й матеріалами: словом, звуком, рухом, красками, різними природними матеріалами. Музика, наприклад, безпосередньо звернена до музичного почуття людини. Скульптура дотикається до інших “струн” людської душі. Вона передає нам наочно об’ємну, пластичну виразність тіла й впливає на здатність нашого ока сприймати прекрасну форму. Живопис немислимий без фарб та інших матеріалів, музика — без звуків інструментів, голосу. Але ясно, що живопис не зводиться до фарб, література до паперу й букв, а скульптура — це не просто формована бронза або мармур. У художній творчості матеріал — лише засіб для вираження духовного змісту витвору.

Для визначення специфічного впливу мистецтва на людину можна скористатися поняттями, освяченими багатовіковою традицією науки, а саме — поняттями гармонізації й катарсису в широкому їхньому значенні. Гармонізація і катарсис — це соціально-естетичний вплив мистецтва на людину, що включає багатобічний, але цілісний комплекс духовно- моральних, соціально-ідеологічних і власне художніх переживань, потрясінь, подолань і просвітлінь. Гармонія характеризує змістову й формальну єдність, згоду якісно різних і навіть протилежних компонентів; у впливі, що гармонізує, домінує відповідність, що поглинає однобічні або дисонансні відносини. Гармонія — це логіка і відповідність, корисність і доцільність.

Справжні твори мистецтва (шедеври) потрясають душу людини, викликають сльози або сміх, захват або обурення, а іноді сум’яття почуттів, кожного разу залишаючи глибокий слід у свідомості людини, її душі.

Прогресивне мистецтво гармонізує природне й соціальне в людині, ревно охороняє людське “Я” від стандартизації й глибокого “омасовіння”, з одного боку, і від духовної ізоляції від суспільства — з іншої. Соціальній стадності (бездумності) воно протиставляє гуманну соціальну спільність (розважливість); украй вираженому індивідуалізму — розвинену особистість, що почуває свою відповідальність перед суспільством, надмірному раціоналізму — значення безпосереднього відчуття життя. Виражаючи духовний максимум культури, досягнутий суспільством і людиною в подоланні абсолютизації природно-стихійного, фізіологічного початку, мистецтво, разом з тим, не перестає нагадувати людині про Вічну Гармонію Природи, сином якої вона є, і розрив з якою загрожує їй нещастями. Мистецтво гармонізує також людське пізнання, позбавляючи його однобічності дискурсивного знання, доповнюючи особливим цілісним (нерозчленованим), образно-конкретним, інтуїтивно-емоційним збагненням навколишнього світу, себе самих й інших людей. Але воно не тільки встановлює рівновагу, не тільки гармонізує дисонанси, але і виявляє їх, руйнує стереотипи, що склалися в особистості, нещадно оголює соціальні і моральні виразки, демонструє складну, суперечливу боротьбу різних мотивів у поведінці людини (що викликають замилування і жах, співчуття і обурення, сльози і сміх). Все те, що заважає соціальному ладу і людині бути прекрасними і високими, безстрашно зображується мистецтвом — в ім’я Вищого Ідеалу. За своєю природою мистецтво протистоїть неорганізованості й хаосу, прагнучи допомогти людині впорядкувати (гармонізувати) себе у світі і світ у собі, знайти цілісність, але — гармонізувати при безстрашному оголенні дисонансів і протиріч [39, c. 13].

Особливим видом соціальної діяльності є художня творчість, продуктами якого є спеціальні духовні естетичні цінності, — таким є найвужчий смисл слова “мистецтво”.

Об’єкт мистецтва — це цілий світ у його різноманітті. Предмет мистецтва — реальність, узята у світлі гуманістичних цілей мистецтва, життя в його самому широкому суспільному значенні, у його естетичному багатстві, світ у його значенні для людства. Цілі істинного мистецтва — сприяти духовно-творчому, соціально-моральному зростанню особистості. Головна мета в мистецтві — пошук духовного витоку, звільненого від матеріальних пут.

Специфічність предмета і цілей мистецтва обумовлює специфічність і форми освоєння світу в мистецтві (художній образ), і способу образного мислення (художній метод). Завдання мистецтва полягає в тому, щоб викликати відгук, почуття, що і дасть поштовх думці, дії. Воно пропонує варіанти поведінки, еталони для наслідування, ідеали. А що вибере для себе той, хто сприймає, залежить уже від виховання, його життєвої позиції, особистого досвіду, інтересу, схильностей, переваг, смаку й багато чого іншого.

Основною функцією мистецтва є художня, саме яка й дозволяє йому здійснювати цілісний вплив на духовний світ людини.

Кожна людина в міру своєї духовної пильності, широти кругозору може проникати вглиб твору, осягати його алегоричну, метафоричну суть, бачити приховане явище. Але нерідко духовне спілкування з твором мистецтва підмінюється сприйняттям лише його зовнішньої сторони: сюжету, техніки письма, стилю, тобто поверхнево.

Мистецтво апелює до соціалізованого індивіда, роблячи в ньому незриму духовну роботу і переробку, недоступну іншим сферам діяльності й свідомості. У людині ж “єство” і культура перебувають у складній, суперечливій взаємодії. А естетична культура особистості є, зокрема, мірою влади над соціально-духовною неорганізованістю, помноженою на гармонізацію досягнутого рівня із кращими природними задатками людини. Вона заперечує однобічний розвиток людини як функціонального елемента суспільства. Тут особистість представляється як суб’єкт історичного процесу, що зв’язано й з її високим морально-духовним, творчим потенціалом, який формується у тому числі мистецтвом. Необхідно розглядати кожен момент життєдіяльності як гармонію, красу власної самовибудовування, духовної праці над собою. Така позиція збігається із ціннісними орієнтаціями суспільства, що прогресивно розвивається.

Мистецтво не вчить безпосередньо норм і правил моралі, філософських ідей, а організовує все це силою естетичного почуття (впливу), що, домінуючи над складовими духовного світу особистості, не дозволяє кожному з них відокремитися від безпосереднього буття індивіда, як це відбувається з наукою. Мистецтво всіляко культивує велику потребу життя до розширення своїх границь, невигубний потяг людини до сходження до незвіданого, необмеженість прагнень людського духу, його рухливість, розкутість, незаскнілість, зухвалість.

Надаючи людині додатковий життєвий досвід — уявлюваний, але зате спеціально організований і такий, що нескінченно розширює рамки реального життєвого досвіду індивіда, — мистецтво стає могутнім способом соціально-спрямованого формування свідомості кожного члена суспільства. Воно дозволяє людині реалізувати свої можливості, що не використовуються, розвиватися душевно, духовно, емоційно й інтелектуально, прилучаючись до колективного досвіду, що накопичує людство, вікової мудрості, загальнолюдських інтересів, устремлінь, ідеалів. Тим самим мистецтво здобуває і соціально-організаційну функцію, і спроможність впливати на хід розвитку культури за рахунок своєрідної “самосвідомості”, якою воно стає.

Численна кількість функцій мистецтва, що наростала від дослідження до дослідження і яка, до речі, провокувалася надскладнішою природою самого мистецтва, змушувала багатьох представників функціональної теорії мистецтва долучатися до пошуку “системо утворювального принципу”, який міг би об’єднати функції в єдину систему. Так стали виявлятися головні функції, що інтегрують значення не одного, а кількох аспектів мистецтва.

У цьому припущенні сходилися більшість дослідників (Л.Н. Столович, Д. Б. Дондурей, О. В. Медведєв, О. Я. Зись та інші), які вважали основною функцією мистецтва художньо-естетичний вплив на особистість людини [42, c. 3-4].

Мистецтво як специфічне суспільне явище являє собою складну систему якостей, структура якої характеризується сполученням пізнавальної, оцінної, творчої (духовно й матеріально) і знаково-комунікативної граней або підсистем. Завдяки цього воно виступає як засіб спілкування людей, знаряддя їхньої просвіти, збагачення їхніх знань про світ і про самих себе, як спосіб виховання людини на основі тієї чи тієї системи цінностей, джерело високих естетичних радостей (що дуже важливо).

Мистецтво — одне із самих загадкових, багатогранних і життєво необхідних проявів самобутності, індивідуальності та реалізації особистості у тій чи тій сфері своїх інтересів, бажань і устремлінь. Мистецтво спрямоване в майбутнє, розбурхує людину, змушує її поступово мінятися -лише “силою” збагнення, співпереживання сконцентрованого людського досвіду, “силою” можливостей, що відкриваються, для особистісного творчого й морального розвитку.

Значною мірою за допомогою мистецтва може відбуватися викорінення пристрастей і пороків. Мистецтво виступає тут як дзеркало, в якому людина бачить власну недосконалість. У художньому переживанні людина може випробувати на міцність свої переконання й ілюзії. Переміщаючись у художню реальність, людина здатна доторкнутися до схованого від очей нещадного хаосу, готового в будь-який момент зруйнувати кожну окрему долю. Відчуваючи холодок безодні, людина разом з тим, не розлучається з усвідомленням безпеки і дистанційованості від неї у момент художнього сприйняття. Своєрідність художнього переживання-задоволення і полягає в тому, що, з однієї сторони, людина поміщена у дану ситуацію, з іншого боку — залишається поза неї (вона начебто вчиться жити).

Людина з розвиненим естетичним почуттям неодмінно має і моральне почуття, тому що має внутрішній доступ до сфери трансцендентного. Людині властива і душевність — уроджена емоційна здатність виражати свої серцеві почуття. Сердечність або душевність людини проявляється у її ставленні до оточуючих людей, тварин, природи. Вона яскраво виражається під час сприйняття людиною багатьох видів мистецтва.

Культурне “всеохоплення” мистецтва — це його особливість. Мистецтво здатне не тільки сходити до базових для даної культури категорій, але і продукувати власні духовні смисли, генерувати нові цінності, здатне переорієнтувати суспільну психологію і свідомість і нерідко перевершувати рівень наявної культури суспільства.

Природа всіх мистецтв однакова — це образна почуттєва мова людської культури. Ідея в художньому образі висловлюється не в понятійній формі, а у формі почуттєвого образу. Тому будь-яка унікальна художня реальність є породженням нових інтуїтивних, інтелектуальних смислів, емоційних станів, а значить і нової духовності, яка за своїм змістом здатна не збігатися з обсягом наявної духовної культури суспільства і більше того, виступати, у відомому смислі, її генофондом [43, c. 110-111].

Художня культура в людському суспільстві має виняткове значення. Вона забезпечує життя, існування, розвиток, збагачення, істинність людської духовності. Вона є вічним пошуком своєї почуттєвої людської істинності, пошуком повноти, життєвості свого духовного становлення і розвитку.

Катарсична функція мистецтва не виключає як розрядки, викорінення негативних почуттів, так і компенсації, заповнення того, чим обділили людину особистий досвід і доля. Допомагаючи щось викорінити і щось заповнити, мистецтво сприяє встановленню рівноваги людини із середовищем. Тільки виступаючи досконалим предметом, за формою і за відповідністю цієї форми до естетично повноцінного сенсу, воно стає здатним виконати свою катарсичну функцію, що гармонізує.

Мистецтво — джерело духовного сенсу людини і найсильніший фактор її формування. Мистецтво є могутнім інструментом цілісного суспільного виховання людини, тобто її прилучення до накопиченого людством етичного емоційного досвіду, до вікової мудрості, до суспільних інтересів та ідеалів.

Мистецтво існує не для розваги, а для індивідуально-духовного вдосконалювання людини. Відомо, що мистецтво приносить радість та особливе духовне задоволення (піднесеність), воно прикрашає (скрашує) життя, створює атмосферу святковості, гармонізує дисонанси внутрішнього життя людини та її відносини з оточенням. Але не варто забувати, що мистецтво також може і повинне викликати емоції жалю, співчуття і емоції болю, страждання. Заперечення цієї сторони впливу мистецтва веде до односторонньо гедоністичного його тлумачення, до прирівнювання художнього твору до предметів комфорту, до непомірного бажання розваг за допомогою мистецтва.

У класичному мистецтві форма і смисл повинні відповідати один одному: вони являють собою прояви інтуїтивної людяності та її чистої ідеальності як дух, коли індивідуальність забезпечується цілим і навпаки. Це і є абсолютним мистецтвом.

За Гегелем, абсолютне мистецтво проходить три стадії: абстрактне, живе, духовне.

Повнота уявлення про природу будь-якого мистецтва вимагає його розгляду в двох планах — гносеологічному і функціональному. Перший припускає з’ясування особливостей відображення дійсності в даному виді мистецтва та її перетворення у тканину художніх образів; другий — особливостей впливу даного мистецтва на людську свідомість і через нього — на життя і розвиток не лише особистості, але і суспільства.

Головна відмітна ознака високого (справжнього) мистецтва, художньої творчості — не в створенні краси (прекрасного) заради порушення естетичного задоволення (насолоди), а в образному освоєнні дійсності, тобто у виробленні специфічного духовного змісту і у специфічному функціонуванні. Інакше кажучи, мистецтво для мистецтва (для представників мистецтва, для якоїсь ефемерної супереліти) — або бездумне, низької проби мистецтво, якийсь ерзац. Все це не тільки не годиться для формування духовності, а навпаки — перешкоджає йому.

Мистецтво сприяє збільшенню духовно-творчого потенціалу особистості, інтенсифікує творчу інтуїцію і творче мислення, уяву і фантазію особистості в результаті підйому загального емоційного тонусу, створення особливого духовного стану.

Мистецтво є вираженням абсолютної, еталонної моральної рівноваги у тому вигляді, як воно ідеально пережите суб’єктом. Мистецтво підтримує в людині мрію про прекрасне, шляхетне, незвичайне, переконує в тому, що життя саме по собі вже чудо. Мистецтво — це духовне оздоровлення особистості. Мистецтво не може не виховувати і не використовуватися з метою виховання. І ще. Говорити про мистецтво як підручник життя в буквальному значенні — неправильно, тому що воно здатне лише викликати сумнів, зародити думку, підказати вибір, стимулювати до міркування і дії, запропонувати зразок життєвої поведінки.

Цінності особистості та суспільства можуть і не збігатися. Звідси — величезне значення мистецтва як соціально-естетичного феномена. Мистецтво не тільки визначає систему цінностей, але її й розвиває, воно спонукає до творчості, змушуючи співпереживати, “брати участь” у творчому процесі якщо не створення витвору, то, у всякому разі, розуміння, проникнення в сутність речей.

Прагнення до прекрасного у світі, якщо тільки воно по-справжньому діяльне, будить у людині і прагнення до внутрішньої досконалості, відвертає її від потворного в помислах, учинках, поведінці.

У прагненні людини стати краще зливаються воєдино етичне й естетичне. Як точно помітив К. Лібкнехт, “вимога естетичної досконалості незмінно викликає і вимогу досконалості етичної” [4, с. 45]. Поняття “внутрішня духовна краса особистості” рівною мірою відноситься до світу етичних і естетичних цінностей. Внутрішній світ людини духовно багатий настільки, наскільки він прекрасний, і прекрасний настільки, наскільки він багатий.

Твори мистецтва спостерігаються не чужим, холодним зовнішнім поглядом, вони спостерігаються і одночасно переживаються глибинним внутрішнім світом особистості, що включає емоційні оцінки. Мистецтво дає можливість повертати багатогранний кристал художньо-образного освоєння світу то однією, то іншою його гранню. У світлі сутнісних художніх функцій мистецтва розглядає світ і художник, охоплюючи в ньому ті зв’язки, властивості, сторони, які допомагають йому здійснити його специфічні цілі. Предмет мистецтва з’являється як би на перетині об’єктивних властивостей навколишнього світу і специфічних цілей, які стоять перед художником. Останні ж — змушують художника орієнтуватися в житті на “загальноцікаве” для людини не як фахівця, а як людини.

Відтворюючи характерності життя за допомогою тих чи тих матеріальних засобів — мови, міміки й жестів, малюнка й фарб, системи звуків і т.д., — майстер (маестро) створює твори мистецтва. Виражаючи свій світогляд, свої емоції, художник їх пізнає й об’єктивізує за допомогою матеріально виразних засобів мистецтва. Створений художній твір стає фактом об’єктивного естетичного впливу на суспільство, в якості естетичної цінності він переживає свого творця, включається до культурно-історичного процесу поряд з іншими цінностями. У свою чергу, творча особистість як “джерело” сенсу мистецтва відбивається в акті суб’єктивного, ціннісного “перетворення” дійсності і у процесі об’єктивного соціально-історичного буття твору мистецтва. У силу того, що в емоційному ставленні людини до дійсності виражається цінність предмета або явища для індивіда з його неповторним особистісним світом, моральні цінності громадського життя представлені в мистецтві емоційно-духовною їхньою значущістю для цілісної особистості. У художньому сенсі розкриваються духовні наслідки тієї або іншої філософської, соціально-психологічної, життєвої позиції певної людини.

Мистецтво, поєднуючи в собі реальність і вимисел, об’єктивний стан світу і суб’єктивний погляд на нього людини, стає особливою формою знання, здатного відтворити цілісну картину світу. Якщо для науки одержання знання є основною метою, то в мистецтві, крім самого знання укладене ще й ставлення до нього. Тільки в мистецтві ми стикаємося і з осмисленням того, про що йдеться в художньому творі, і зі ставленням до нього автора, і бачимо співвідношення його з діючою моделлю світу, як його розуміє художник.

У художній творчості цінним є тільки те, що підказано процесом справжнього переживання, і тільки тоді може виникнути мистецтво. Творчий виток як вихідний елемент творчості властивий тільки людині і проявляється через діяльність, пізнання, волю вибору. Він бере участь у здійсненні всіх духовних цілей людини — від підтримки життєдіяльності фізичного тіла до досягнення людиною вищої духовної досконалості. Мета людині диктується із глибин її духу, а творчість вибирає шляхи її руху.

Як і кожен вид культури, мистецтво має особливу знакову систему — виразні засоби його різних видів. Структура мистецтва, як і будь-якої усякої складнодинамічної системи, відрізняється гнучкістю, рухливістю, варіаційною здатністю, що дозволяє йому виступати в безлічі конкретних модифікацій, що є різними видами мистецтва. Художньо-творча діяльність людини розгортається в різноманітних формах, які називають видами мистецтва, його родами і жанрами. Численність і розмаїтість цих форм можуть видатися хаотичним накопиченням. Справді ж вони є закономірно організованою системою видових, родових і жанрових форм.

Кожен вид мистецтва безпосередньо характеризується способом матеріального буття його творів і типом образних знаків, що застосовується. У цих межах всі його види мають підвиди, що визначаються особливостями того чи іншого матеріалу, а отже, своєрідністю художньої мови. Так, різновидами словесного мистецтва є усна творчість і письмова література; різновидами сценічного мистецтва — драматичний, музичний, ляльковий, тіньовий театр, а також естрада і цирк; різновидами танцю — побутовий танець, класичний (балет), акробатичний, гімнастичний, танець на льоду і т.ін. З іншого боку, кожен вид мистецтва має родовий і жанровий поділи. Критерії цих поділів визначаються по-різному, але, мабуть, сама наявність таких родів літератури, як епос, лірика, драма, таких родів образотворчого мистецтва, як станковий, монументально-декоративний, мініатюрний, таких жанрів живопису, як портрет, пейзаж, натюрморт і т.ін. — дає можливість визначати ці критерії. У кожного виду мистецтва свої можливості та особливості. Наприклад, архітектура створює цілком реальні (матеріально цінні) об’єкти, які звернені не лише до емоційно-почуттєвого переживання і осмислення, але і до практичного використання, а література, музика — створюють об’єкти тільки уявлювані. Що ж стосується пізнання світу і людини, то можливості літератури і музики значно ширшими, ніж зодчества [40, c. 68-70].

3.2. Перспективи соціального впливу культури на соціалізацію особистості

Культура — це спосіб засвоєння реальної дійсності на підставі оцінки й виявлення різних цінностей, норм, орієнтацій, засобів, які втілені в різних видах дій у різних формах. Вона допомагає людині відрізнити добре від поганого, розумне від дурного, дозволене від недозволеного, прибуткове від збиткового тощо.

У поведінці людей, в їхній діяльності культура втілюється в предметно-речових і знаково-символічних формах. Вона здатна розвиватися.

Сприйняття культури відбувається в процесі соціалізації особистості, її виховання й навчання. За допомогою книжок, засобів масової інформації, спілкування, спостереження за поведінкою інших, за допомогою власної діяльності людина нагромаджує власний досвід, робить своїм здобутком культуру сім’ї, нації, людства в цілому. У цьому сенсі розвиток людства означає розвиток культури.

Соціологічний підхід до вивчення культури має принципові особливості:

¨  культура тлумачиться як системна якість моральної сфери суспільства, тобто суспільство і культура співвідносяться не як ціле і частина, а як ціле і його якість. У цьому контексті культура наявна в усіх без винятку сферах суспільного життя;

¨  культура завжди зв’язується з творчою діяльністю й у своєму як матеріальному, так і моральному втіленні є невід’ємною характеристикою розуму людини, яка свідчить про ступінь її перетворювальної діяльності в розв’язанні насущних проблем;

¨  культура вивчається як сукупність моральних і матеріальних цінностей;

¨  культура розглядається як специфічний прояв ціннісного ставлення індивіда до всесвіту і сфер людської діяльності (естетичний компонент);

¨  культура вважається сферою самореалізації індивіда як суб’єкта культурно-історичного процесу.

Культура у суспільстві відіграє багато функцій, найголовнішими з яких є такі:

По-перше, функція соціальної пам’яті. Культура зберігає, передає і вдосконалює людський досвід.

По-друге, освітньо-виховна функція. Індивід стає особистістю, членом суспільства в процесі соціалізації, тобто засвоєння знань, мови, символів, цінностей, звичаїв, традицій свого народу, своєї соціальної групи і всього людства.

По-третє, комунікативна функція. Культура — засіб спілкування людей, дозволяє їм пізнати і зрозуміти одне одного.

По-четверте, інтегративна і дезінтегративна функція. Засвоєння культури створює у людей — членів певної соціальної групи — відчуття спільноти. Таким чином, культура згуртовує людей, інтегрує їх, забезпечує цілісність спільноти. Але, згуртовуючи людей на базі якої-небудь однієї субкультури, вона тим самим протиставляє їх іншим, роз’єднуючи ширші спільноти. Всередині цих ширших культурних спільнот можуть виникати конфлікти на культурному ґрунті.

По-п’яте, регулятивна функція. Під час процесу соціалізації — цінності, ідеали, норми, зразки поведінки стають частиною самосвідомості особистості. Вони формують і регулюють її поведінку. Культура визначає певні рамки в яких може і повинна діяти людина.

Отже, потрібно відмітити, що культура відіграє все більшу роль у формуванні та зміцненні громадського суспільства, розвитку творчих здібностей людини, побудові правового суспільства. Культура впливає на всі сфери суспільної та індивідуальної життєдіяльності – труд, побут, дозвілля, мислення, спосіб життя суспільства й особистості. Значення її у формуванні та розвитку способу життя людини виявляється у дії особисто–суб’єктивних факторів (настанови свідомості, духовні потреби, цінності та ін.), що впливають на характер поведінки, форми та стиль спілкування людей [31, c. 161].

Цінності, зразки й норми поведінки, що виникають в результаті діяльності з освоєння світу виступають одночасно як елементи складного механізму регулювання соціального життя, всіх форм життєдіяльності суспільства. Спосіб життя, орієнтований не на пристосування до тих умов життя, що існують, а на їх перетворення, передбачає високий рівень свідомості та культури, підвищує їх роль як регуляторів поведінки людей, їх способу мислення. Основні проблеми і принципи культурної політики, які коротко були розглянуті у третьому пункті даного реферату, та увага, яка їм приділяється міжнародним співтовариством, — все це демонструє ступінь важливості культури в житті сучасного суспільства і людини. Знання культури власного народу і світової культури сприяє духовному розвитку людини, збагаченню її духовного світу. Знання і розуміння культур інших народів, повага до їх цінностей і уміння гідно представити культуру власного народу – характерні риси сучасної, по-справжньому культурної людини.

Висновок до третього розділу

Отже, мистецтво — одна з найважливіших сфер культури, причому на відміну від інших сфер діяльності (роду занять, професії, посади тощо), воно є загальнозначущим, без нього неможливо представити життя людей. Мистецтво є каталізатором усіх творчих потенцій, спроможним розбудити специфічні якості професійної, творчої діяльності будь-якої людини.

За допомогою художньої культури людина безмежно розширює свій внутрішній досвід, долучаючись до досвіду всього людства. При цьому мистецтво не розчиняє особистість у безлічі інших життів, а допомагає людині кристалізуватися, визначитися, знайти себе як неповторного індивіда. Ці дії — духовно-моральна самоперевірка, самовипробування, самоусвідомлення і самооцінка, — відбуваються в контексті соціального досвіду. Саме мистецтво вільно і невимушено розкриває людині: і наскільки природа стала людською сутністю людини…, і якою мірою потреба людини стала людською потребою. Мистецтво стає одним із засобів вільного виявлення істинно людської сутності його як родової і соціально-організованої істоти, здійснюючи зіставлення особистісного, міжособистісного і надособистісного рівнів.

Висновки

Мистецтво як утвір людини відбиває процес розвитку людини, її духовності. Воно історично. Мистецтву як специфічному виду “духовного виробництва” органічно властивий інтерес до духовних самопроявів і потенцій людської індивідуальності, до змін у сфері свідомості. Мистецтво відповідає споконвічній людській потребі у розпізнанні мотивів діяльності й учинків, виявленні істинно людського в людині. Мистецтво впливає на почуття людини через художній образ, викликає в неї яскраві переживання, сприяє формуванню різноманітних почуттів.

Здавна вважалося, що мистецтво несе в собі певний гуманістичний смисл: за його допомогою людина “олюднює”, ідеально затверджує себе. Але при цьому забувається, що саме це ідеальне затвердження людини у сфері духовного життя є лише зворотною стороною відсутності якогось стверджування її в усіх інших сферах реальної життєдіяльності людей. Мистецтво — це своєрідна компенсація такої “втрати”, тобто воно живе за рахунок постійного заперечення тієї історичної розщепленості почуттєвого стану людини, що проявляється у вигляді однобічного твердження повсякденного інтересу. Специфіка відбиття мистецтвом дійсності, що випливає звідси, настільки різниться з іншими формами суспільної свідомості, що має сенс трохи докладніше зупинитися на цьому моменті.

Мистецтво є породженням стихії розвитку духовності людини і як таке (у цьому сенсі) воно не відрізняється від іншої природи. Хоча загалом шляхи мистецтва й шляхи природи є кардинально різними. Це — різниця між внутрішнім і зовнішнім світом. Мистецтво тим і відбиває дійсність, що вступає з нею у певний конфлікт, протистоїть їй своїм ідеалом. Уже сам факт існування ідеалу робить саме мистецтво небезвідносним до історичного протиборства всього, що цікавить і не цікавить людей. Мистецтво завжди вирішує це протиріччя на користь ідеалу як чогось, що вже є, але вирішує саме духовно. Найбільш яскравими проявами такого ідеалу є, мабуть, уявлення про людську красу — зовнішню і внутрішню.

Сполучення пізнавальної, оцінної, творчої й знаково-комунікативної граней у структурі художньої тканини дозволяє мистецтву, на відміну від всіх спеціалізованих форм людської діяльності, відтворити, образно моделювати саме людське життя в його цілісності, “подвоювати” його, слугувати йому уявлюваним доповненням, продовженням, а іноді і заміною. Досягнення такої мети виявляється можливим завдяки тому, що носієм художньої інформації є художній образ, у якому цілісний духовний смисл (єдність думок, почуттів і уявлень) виражаються в конкретно-почуттєвій формі.

Винятково важливою є роль мистецтва, оскільки воно специфічно впливає на глибинні процеси внутрішнього світу людини. Мистецтво піднімає на більш високий рівень культуру людських почуттів, будить художньо-естетичні здатності і творчу активність особистості. Воно сприяє проникненню краси в усі сфери життя. Великою також є роль мистецтва (художнього образу) в актуалізації базових потреб.

Властива мистецтву образність випливає з необхідності власне духовного, а не предметно-практичного розв’язання протиріч між естетичним і байдужим. Мистецтво завжди було й залишається способом духовного подолання, “зняття” естетичних протиріч (нехай навіть через драму, трагедію), а не способом байдужої констатації таких протиріч у духовній формі. Естетичне пов’язане з усіма гранями духу, тому що прилучає людину до образності, в якій є і понятійність, і логос, і почуття, адаптує до соціуму, навчає і релаксує, сприяє взаємо- і саморозумінню, але не підмінює собою інших типів духовності, кожний з яких — специфічний. Саме завдяки мистецтву, як свідчить його історія, естетичне здійснює “посередництво” у збагненні, усвідомленні інших типів духовності, виявлення їхньої складної ролі в людській життєдіяльності і взаємозв’язків у системі духовності. За допомогою мистецтва особистість пізнає й себе.

Певною мірою людина, що творить і сама активно створює зразки мистецтва, у цей же час перебуває під його впливом.Таким чином, мистецтво, узяте в цілому, є історично сформованою системою різних конкретних способів художнього освоєння світу, кожний з яких має риси як загальні для всіх, так і індивідуально-своєрідні. Мистецтво — це друга природа, це велика сила, це “поживок” для душі і духу людського.

Гармонійний, всебічний розвиток особистості (її духовної сфери — у першу чергу) значною мірою залежить від впливу на неї мистецтва. Високе, справжнє мистецтво позитивно впливає на морально-етичну сферу людини, удосконалює її людські якості й риси характеру.

Мистецтво як ніяка інша форма суспільної свідомості сприяє духовному вдосконаленню людей, становленню традицій і норм культури міжособистісного спілкування, формуванню понять про загальнолюдські цінності і критерії оцінки як окремих явищ життя, так і подій, що кристалізуються в історичному досвіді людства, його менталітеті.

Мистецтво варто розуміти як загальну (всеохоплюючу) психологічну потребу людини у вирівнюванні своєї свідомості зі світом, виходу з дисбалансу й дисгармонії (балансування і гармонізація).

Список використаних джерел

1. Барабаш О. В. Теорія і практика впливу культурних чинників на економічну діяльність / О. В. Барабаш // Актуальні проблеми економіки. — 2012. — № 12. — С. 113-121
2. Богатирська Г. Художня культура як необхідна якість сучасного педагога [Текст] / Г.Богатирська // Рідна школа. — 2000. — № 7. — С. 76-79
3. Бондаренко, Є. Українська художня культура як фактор інтеграції національного та полікультурного світоглядів : [Текст] / Є. Бондаренко, С. Коваленко // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. — 2010. — № 9. —  С. 110-118
4. Буррио Н. Современное искусство и репрезентация / Н.Буррио // Художественный журнал. — М., 1997. — № 17. — С. 34-36.
5. Вишеславський Г. Сучасне візуальне мистецтво України періоду постмодернізму / Г.Вишеславський // Нариси з історії образотворчого мистецтва України ХХ ст.: У 2 кн. — К., 2006. — Кн. 2. — С. 448-450.
6. Гончаренко Н. Диалектика прогресса культуры. / Н. Гончаренко — К., 1987.
7. Гундорова Т. Кітч і література/ Тамара Гундорова. — К., 2008.
8. Давидюк О.М. Українська художня культура ХХ ст. Напрями популярної естрадної музики [Текст] : Художня культура України, 10 клас академічний, профельний рівень / О.М. Давидюк // Мистецтво в школі. Музика, образотворче мистецтво, художня культура. — 2013. — № 3. — С. 6-14
9. Дацко, О. Предмет «Художня культура» і суспільний розвиток держави: тенденції ХХІ століття [Текст] / О. Дацко, І. Гнатишин // Мистецтво та освіта. — 2011. — № 2. — С. 12-16
10. Ерасов В.С. Соціальна культурологія.Підручник для студентів вищих навчальних закладів, 1996.
11. Єшкілєв В. Повернення деміургів / Володимир Єшкілєв// Плерома З. — Івано-Франківськ, 1998.
12. Жоронова О. Художньо-естетичне виховання в контексті культуротворчості [Текст] / О.Жоронова // Рідна школа. — 1998. — № 6. — С. 122-124
13. Захарова, Ю. Портретний, історичний, побутовий, пейзажний жанри живопису. Українська художня культура ХІХ ст. [Текст] / Юлія Захарова // Шкільний світ. — 2011. — № 4 : Вкладка. — С. 12-13
14. Захарова, Ю. Художня культура як духовне явище. Субкультури. [Текст] / Юлія Захарова // Шкільний світ. — 2011. — № 4 : Вкладка. — С. 14-16
15. Зернецька О. Культурна ідентичність і глобальна культура в добу глобалізації / О. В Зернецька.// Політика і час. — 2003. — № 11.
16. Іващенко В.Л Фрагмент когнітивного моделювання концептосфери художньої культури в термінопоняттях мистецтва / мистецтвознавства / В.Л Іващенко // Мовознавство. — 2005. — № 1. — С. 35-44
17. Ким И.В. Модели репрезентации и проблема социальных симулякров / И.В. Ким // Известия Уральского гос. ун-та. — 2007. — № 48. — С. 30-34.
18. Коваленко, С. Художня культура і світ людини. Система уроків із навчального курсу «Художня культура» в 9 класі (12-річна школа) [Текст] / Сергій Коваленко // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. — 2009. — № 7-8. — С. 128-142
19. Костенко М. Типологія видань з художньої культури та мистецтва [Текст] / М. Костенко // Вісник Книжкової палати. — 2012. — № 8. — С. 3-5
20. Ляшко А.В. Выставочный фастфуд: осмысляя аппетиты современной художественной жизни / А.В. Ляшко // Триумф музея? — СПб.: Осипов, 2005. — С. 226-244.
21. Маньковская Н. Эстетика постмодернизма. — СПб., 2000.
22. Мартін Ґайдеггер очима сучасників / Пер. з нім. / М.Д. Култаєва. — К.: Стилос, 2002. — 128 с.
23. Масол Л. Художня культура України [Текст] : (8-9 кл.) / Л.Масол // Мистецтво та освіта. — 1999. — № 2. — С. 23-45
24. Миропольська Н. Художня культура особистості [Текст] / Н.Миропольська // Мистецтво та освіта. — 2000. — № 3. — С. 40-43
25. Мінасян, Н. Цікава художня культура. [Текст] / Наталія Мінасян // Шкільний світ. — 2010. — № 24 : Вкладка. — С. 20
26. Міненко О.О. Вплив сучасної масової культури на формування девіацій статевого розвитку підлітків / О. О. Міненко // Педагогічний вісник. — 2007. — № 2. — С. 29-31
27. Модернізм як художньо-естетичне явище культури 20 ст. [Текст] : Матеріал для оглядового уроку // Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. — 2003. — № 9. — С. 55-56
28. Ортега-и-Гассет Хосе. Восстание масс./Хосе Ортега-и-Гассет. — М., 2007.
29. Панасенко А. Картина в условиях глобальной технической коммуникации / А.Панасенко // Современное искусство в Украине. — К.: Галерея «Гельман», 2003. — С. 23-25.
30. Петрова О.М. Сучасне українське мистецтво: новий початок / О.М. Петрова // Дзеркало тижня. — 2005. — № 15 (543).
31. Пилипенко, Володимир. Вплив глобалізації на національну культуру [Текст] / Володимир Пилипенко // Молода нація. Альманах. — 2003. — № 4. — С. 157-163
32. Ратко М. Періодизація художньої культури України в контексті світоглядних універсалій [Текст] / М. Ратко // Мистецтво та освіта. — 2005. — № 2. — С. 17-22
33. Ратко М. Світоглядні основи української художньої культури [Текст] / М. Ратко // Мистецтво і освіта. — 2007. — № 1. — С. 25-30
34. Руднев В. Энциклопедический словарь культуры ХХ века. / В Руднев.- М., 2001.
35. Сенченко М. Інформаційна агресія та її вплив на культуру / М. Сенченко // Вісник Книжкової палати. — 2009. — № 12. — С. 3 — 7 ;
36. Сидоренко В.Д. Візуальне мистецтво від авангардних зрушень до новітніх спрямувань: Розвиток візуального мистецтва України ХХ-ХХІ століть: монографія / В.Д. Сидоренко; Ін-т проблем сучасного мистецтва. — К.: АМУ, 2008. — 188 с.: ілюстр.
37. Силантьева В. Художественное мышление переходного времени (литература и живопись). / В. Силантьева. — Одеса, 2000.
38. Скляренко Г. Парадокси українського авангарду / Г.Скляренко; Нац. худож. музей України. — К.: НХМУ, 2001. — С. 20-21.
39. Сова М. Онтологічна рефлексія в процесі пізнання художньої культури // Рідна школа. — 2003. — № 4. — С. 13-14
40. Художня література в контексті світової культури 10 (11) класи. Філологічний напрям (профілі — українська філологія, іноземна філологія, історико-філологічний) [Текст] / укл. : Т. О. Яценко, З. О. Шевченко // Всесвітня література та культура в навчальних закладах України. — 2010. — № 9. — С. 23-34 ; Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. — 2010. — № 10. — С. 50-57 ; Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. — 2010. — № 11-12. —  С. 66-73
41. Широкова Н. Телесеріал як феномен культури / Широкова Н.// Матеріали до українського мистецтвознавства. — Вип. 2. — К., 2003. — С. 15-24
42. Шмагало, Р. Педагогіка художньої культури як елемент культурної політики: проект і практика нового освітнього напряму [Текст] / Р. Шмагало // Мистецтво та освіта. — 2011. — № 1. — С. 2-5
43. Шульга Р. Художня культура в Україні [Текст] : життя після смерті старого міфу / Р.Шульга // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2001. — № 1 .- С.99-112
44. Юдкин-Рипун И. Культура романтики. / Юдкин-Рипун И. — К., 2001.