Вступ.

1. Історичні та ідейні джерела християнства.

2. Догматичне та організаційне утвердження християнства.

3. Християнська мораль, її сутність і структура. Проблема ідеалу в релігійній етиці.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Істотний і невід'ємний елемент православ'я — специфічний комплекс релігійних ідей, що визначають концептуальну сторону цієї релігії, її віровчення. Основу православного віровчення становить спільний для всього християнства Символ віри.

Символ віри властивий будь-якій релігії. Це стислий виклад основоположних догматів, на яких розбудовується вся розгалужена система віровчення. Християнський (апостольський) Символ віри прийнято на перших вселенських соборах церкви у Нікеї (325 р.) та Константинополі (381 р.) після тривалих богословських дискусій, гострих зіткнень поглядів і позицій отців церкви.

Символ віри догматизує, виводить у ранг абсолютних істин, які мають сприйматися беззастережно і без сумніву, тобто на віру, ряд положень, що стосуються образу Бога, церкви, потойбічного життя. Основні з цих догматів: про три іпостасі Бога (Бог-отець, Бог-син, Бог-дух святий); зішестя святого духа від Бога-отця; про боголюдину, спокуту жертовну смерть, воскресіння, вознесіння Ісуса Христа; про друге пришестя Спасителя, воскресіння в день Страшного суду всіх померлих для життя вічного; про гріховну природу людини, необхідність смирення й упокорення задля небесного блаженства; про святість єдиної апостольської церкви тощо.

Утвердженню Символу віри у свідомості віруючих, пропаганді його сутності православ'я надає особливого значення. Символ віри виконується як молитва на богослужіннях і в побуті, в традиціях православ'я та хорове його виконання у храмах. Змістовне тлумачення Символу віри подано в православному Катехізисі, що виконує функцію навчального посібника в системі початкової релігійної освіти парафіян.

Православ'я має в своєму пантеоні неосяжну кількість надприродних істот, яким поклоняються віруючі: всемогутній Бог, найвища нематеріальна сила, безплотний дух, творець і управитель світу та його протилежність— не менш могутній Люцифер, диявол, Богом створений, проте занепалий ангел.

Бог і диявол — стрижневі постаті у православній ієрархії надприродних істот. Вона доповнюється уявленнями про інші духовні сутності — безліч ангелів і чортів, що становлять небесне воїнство вічно ворогуючих Бога та диявола. Завершують цей уявний світ надприродних істот образи святих, тобто людей, удостоєних раювання за виняткові заслуги перед Богом. Православний календар містить понад тисячу імен святих, серед яких — царі, імператори, церковні діячі.

1. Історичні та ідейні джерела християнства

Християнство займає в культурі сучасного людства дуже вагоме й авторитетне місце. Його виникнення оцінювалось і оцінюється істориками, культурологами, філософами, релігієзнавцями як одна із найбільш вражаючих та радикальних духовних революцій в історії людства. Виникнувши, християнство ознаменувало собою появу нового типу релігії — релігії об'явлення (або одкровення). Окрім того, досить незвичайною була проповідь, із якою християнство зверталось до тогочасного світу — проповідь ненасильництва, добра, любові. Здавалося б, ця проповідь зовсім не відповідала реаліям часу, але вона виявилась плідною і дуже впливовою.

Не зважаючи на те, що ранні християни переслідувались, катувались, піддавались гонінням і тортурам, нова релігія дуже швидко поширилась в регіоні Середземного моря, а також і в ряді інших прилеглих територіях та культурних регіонів, а згодом стало світовою релігією. Це відбулось значною мірою завдяки тому, що воно проголосило тезу принципової рівності всіх людей перед Богом — незалежно від їх віку, статі, походження, етнічного та суспільного стану. Ідея братства всіх людей на основі їх єдиної всекосмічної долі та життєвих засад і досі постає однією із найбільш привабливих рис цієї релігії.

Зародження християнства, його формування як нової, цілковито оригінальної й унікальної теологічної системи є тривалим і складним процесом. Християнство ідейно пов'язане з іудаїзмом і виростало як відгалуження від його численних сект. Старий Заповіт — перша частина Біблії — є священною книгою іудаїзму і християнства, тоді як друга частина Біблії — Новий Заповіт — визнається лише християнами.

Основою християнства стала сприйнята від іудаїзму ідея єдиного Бога і віра в пришестя Месії (з євр. "помазаник", "посланець", грец. "Христос") божественного Спасителя. Ісус Христос, Месія, Син Божий, втілення божественного розуму, або Логосу (слова), через Духа Святого, виступає посередником між Богом і людьми. У християнстві ідея єдиного Бога наповнюється новим змістом і втілюється у двох центральних догматах: 1) про триєдність Бога та — 2) боговтілення (христологію). Образ Месії, виплеканий натхненним словом біблійних пророків, протягом вісьмох сторіч жив у свідомості ізраїльтян, зміцнюючи їх надію на звільнення від рабства, тиранії і несправедливості. Але ця вимріяна віками ідея іудаїзму набула в християнстві дуже дивних (на перший погляд) виявлень. Іудеї бажали побачити месію у вигляді всемогутньої надлюдської істоти, яка би своєю могутністю та виблиском відкинула геть усіх можливих ворогів Ізраїлю. У християн же месія постає в обличчі звичайної (хоча й наділеної незвичайними здібностями) людини, яку, врешті, закатовують саме ті, хто очікував на її появу. Історичний парадокс такого образу месії-Христа — полягає в тому, що могутність та сила останнього базуються на духовній та моральній основі, а не на фізичній. А тому істинні властивості Христа приходять у контраст із його фізичними характеристиками.

Християнство наважилося протиставити любові до сили — силу любові, оскільки фізична сила, якою б великою вона не була, завжди може бути збільшена або зменшена, в той час як сила любові, яка є духовною за суттю, не знає такого роду вимірів. Образ закатованого Христа, якому поклоняються усі християни, як раз і символізує собою немічність, тлінність тілесного і вихід за його межі сили духу. З іншої сторони, цей образ вказує людині й на те, до чого можуть привести її стихійні, нічим не обмежені прагнення — прагнення, пов'язані із бажанням самоствердження будь-якою ціною, з опорою на матеріальну силу або могутність, прагнення поставити частковий приватний інтерес вище від зумовленого людськими духовністю та розумністю призначенням людини в цьому світі[9, c. 74-78].

Особливого поширення месіанська ідея набула наприкінці І ст. до н.е. — на початку І ст. н.е., коли іудейське населення потерпало від жорстокої колоніальної політики римських правителів та їх намісників. В поневолених Римом східних провінціях невпинно зростали соціальні незадоволення і поширювався рух опору, який всіляко придушувався імперськими військами. Почуття безвиході, прагнення протесту активізувало релігійні рухи і проповідницьку діяльність різних сект, які сповіщали про прихід справедливого і милосердного правителя, який звільнить народ від римського панування і стане справжнім "царем іудейським"..

Однією із сект, релігійних попередників християн, були єссеї (Євсеї). Про їх діяльність розповідають кумранські рукописи, знайдені у 1947 р. на березі Мертвого моря в місцевості Хірбет-Кумран. Підтвердження про діяльність кумранських громад науковці знаходять і в творах стародавніх істориків. Громади Євсеїв, що називали себе "Новим союзом", чи "Новим Заповітом", "синами світла" і вшановували "Учителя праведності", діяли у II ст. до н.е. — перша пол. І ст. н.е. У віруваннях і способі їх життя простежується багато спільного із ранніми християнськими общинами. Більше того, коли рукописи Мертвого уюря були частково прочитані, у багатьох дослідників виникла думка про те, що нарешті знайдені документальні свідчення про життя та діяльність Ісуса Христа. Проте, згодом з'ясувалось, що відмінності між поглядами ессейського Учителя праведності та Христа є досить суттєвими. У ессеїв не було навіть і натяку на Божественну Трійцю, тобто на те, що їх Учитель є Сином Божим. Окрім того ессеї засуджували все тілесне, земне, матеріальне, зрікались не лише аспектів економічного суспільного життя, а й життя сімейного. Надзвичайно сильним в них був також наголос на самостійному існуванні зла. Ну, й окрім того, досить великою була історичні відстань між Учителем ессеїв та Христом задля того, щоби їх можна було ототожнити.

Історичні джерела свідчать про те, що в той час досить численними були різного роду пророки, проповідники, маги та ін., які намагались брати на себе функції наставників людства. Серед проповідників, ідейних попередників Ісуса Христа, був Іоанн Хреститель, який за біблійним переказом сповіщав про близький кінець світу, закликав народ до покаяння і духовного очищення шляхом хрещення у водах р. Йордану. Від нього прийняв хрещення Ісус Христос перед тим як розпочати самостійне проповідництво.

Сучасні дослідження в більшості не заперечують історичності постаті Ісуса Христа, хоча письмові джерела, як християнські, так і нехристиянські, суперечливо висвітлюють різні факти і події з його життя. Євангелії (з грец. — "благовіст"), як і наступні новозавітні книги -"Діяння" та "Послання" апостолів, "Об'явлення св. Іоана Богослова" (Апокаліпсис) були написані в кінці І — на початку II ст.. н.е., тобто значно пізніше, ніж жив і проповідував Ісус Христос і його учні. Як і в усіх інших релігіях вчення і біографія засновника тривалий час передавались усно і записувались вже пізніше. Більше того, серед ранніх християн була поширена думка про те, що справжня благодать може передаватись лише із вуст у вуста, у прямому контакті із носієм такої благодаті. Про деякі факти із життя Ісуса Христа, його проповідництво, мученицьку смерть, чудесне воскресіння, як і про ранню історію християнства оповідають історичні твори, зокрема, "Аннали" римського історика Тацита, "Іудейська старовина" і "Іудейська війна" єврейського історика Йосифа Флавія та ін.[6, c. 49-51]

На ранньому етапі християнство не мало детально розробленої теології, регламентованої обрядовості, сталої організації. Перші християнські громади створювались стихійно, переважно із найбідніших верств — рабів, втікачів, бідняків, зневірених і знедолених. Ранньохристиянська література рясніє зверненнями до вбогих, хворих, калік, вдів, сиріт, грішників (в чому частково проявлявся вже окреслений настрій свідомого відвертання від матеріального). Нова релігія утверджувала погляд на те, що страждання у земному житті обернуться спасінням і райським блаженством у потойбічні. Жертовна смерть і воскресіння Ісуса Христа відкривали шлях до спасіння всім, хто повірить в нього. Христос, згідно євангельського вчення, прийнявши мученицьку смерть, постраждав за весь рід людський, "спокутував" гріхи людей. На людині лежить тавро первородного гріха, що бере початок від гріхопадіння перших людей — Адама і Єви. Шлях до спасіння лежить через страждання, приборкання плотських бажань і пристрастей. "Приймаючи свій хрест", перемагаючи в собі зло, людина удосконалюється, наближаючись до Бога. У цьому вище призначення християнина, його виправдання жертовної смерті Христа. Тому перші християни вірили в очисну силу страждань і сповідували ідею аскетизму та високої моральності. Ідея страждання і відмови від земних цінностей означала протест проти існуючої в тогочасному суспільстві системи, де схрещення матеріальних інтересів приводило до панування зла, ненависті і несправедливості. Нова релігія була повернута до людини, її жагучих проблем, вона давала відповідь на всі хвилюючі питання суспільного життя, що стало запорукою швидкого зростання її прихильників.

Важливою складовою успішного розповсюдження християнської релігії був її універсальний "вселенський" характер. Ця релігія формувалась за умов, коли весь близькосхідно-середземноморський світ був об'єднаний в межах єдиної багатонаціональної Римської імперії. Християнство, долаючи станові перепони. Разом з тим усувало і національні кордони. Якщо старозавітна концепція трималась на ідеї "богообраності" іудейського народу, то новозавітна релігійна доктрина проголошувала рівність перед Богом усіх народів. Ця ідея втілена в словах апостола Павла, який говорив, що "нема вже юдея, ні язичника, нема раба, ні вільного, нема чоловічої статі, ні жіночої, бо всі ви — одне в Христі Ісусі". Саме така демократичність і гуманність нової християнської релігії дозволили їй вистояти в жорстких умовах протистояння з ортодоксальним іудаїзмом та іншими функціонуючими у той час релігіями, не дивлячись на гоніння і переслідування впродовж майже 300 років.

Християнство, поставши на ідейній базі іудаїзму, розвивалось шляхом його заперечення і трансформації традиційних вірувань у нові релігійні доктрини. З часом християнство сформувало складне і всеохоплююче віровчення, яке в значній мірі синтезувало елементи усіх попередніх релігій та стародавніх філософських систем. Змістовно збагатили християнське віровчення популярні в тогочасному античному світі філософські ідеї неоплатоників, стоїків, кініків, гностиків, представників олександрійської філософії. Так, у філософській концепції іудейського філософа Філона Олександрійського (25 р. до н.е. — прибл. 50 р. н.е.) була розроблена ідея Божественного Логоса (Слова), тобто "Сина Божого" як посередника між Богом і людьми, що опиралась на іудейське вчення про Месію (щоправда, цей Логос- Посередник не набував рис реальної живої людини). В етичному вченні Сенеки (4 до н.е. — 65 н.е.) розвинуті співзвучні з християнством ідеї рівності усіх людей в своїй духовній сутності, необхідності спасіння душі шляхом аскетизму та страждань, нехтування земними благами, терпимістю до ворогів, покірністю і смиренням долі. Своєрідно відобразились у новому віровченні поширені в елліністичному світі культи східних богів спасителів або вмираючих і знову воскресаючи, як наприклад грецький Діоніс, єгипетський Озирис, фінікійський Адоніс. В період становлення християнського віровчення відчувалась гостра потреба в нових духовних орієнтирах, морально-етичних принципах відповідно до змін, що відбувались в соціально-політичному та культурному житті Римської імперії, охопленої глибокою кризою[2, c. 87-89].

Досить складним для осмислення сучасними істориками та культурологами постає феномен всесвітньо-історичної місії християнства. Можна однозначно стверджувати, що якби християнство не засвоїло важливих досягнень античної цивілізації, воно навряд чи було би спроможним постати потужним чинником історії. Проте в ранньому християнстві боролись між собою дві тенденції: тенденція позитивного ставлення до попередньої культури та тенденція заперечення і відкидання. Врешті перемогла позитивна тенденція, хоча на протязі майже всієї історії в християнстві можна спостерігати прояви настороги та підозри у ставленні до науки, мистецтва, технічних винаходів, пізнавальних прагнень та ін.

2. Догматичне та організаційне утвердження християнства

Перші християнські об'єднання, які називалися еклезіями (з грец. -"зібрання", "збори"), створювались на території Іудеї, де проповідував Ісус Христос, але згодом їх велика кількість виникає в Сирії, Малій Азії, Єгипті, Греції і у самому Римі. Вони не мали храмів і постійних приміщень. Основне місце в релігійному житті ранніх християнських громад відігравали проповіді і молитви. У перші століття християни зазнавали переслідувань та гонінь. Особливо жорстоко переслідувались християни в період правління імператорів Траяна (98 -117 pp.), Максимівна (235 — 238 pp.), Діоклетіана (284 — 305 pp.) та ін. Особи, які постраждали за віру та зазнали мученицької смерті, вшановуються християнами як святі. Відтоді ідеал мученика займає визначне місце в християнській етиці.

Цікавим феноменом ранньої історії християнства було так зване "катакомбове християнство". Оскільки для забудови Риму із середини гір, на яких було розташоване місто, вирубалась велика кількість кам'яних блоків, остільки під містом утворилась розгалужена система штучних печер — катакомб. Згодом в них почали робити масові поховання. Оскільки в Римській імперії часів раннього християнства були заборонені будь-які масові зібрання або організації, окрім офіційно санкціонованих, християни почали утворювати дозволені поховальні братства. Під прикриттям цих братств вони здійснювали в катакомбах свої зібрання, церковні відправи, а інколи навіть ховались там від переслідувань збоку влади. Саме в катакомбах археологи знаходять ранні християнські розписи стін, знаки, зображення символів та ін. І саме цей, катакомбовий спосіб життя, давав римлянам тих часів привід прирівнювати християн до щурів, що масово жили в підземних норах, та культивувати негативне до них відношення. Хоча врешті спосіб життя християн, їх ставлення до своїх катів, їх абсолютно безстрашне відношення до смерті вражали навіть тих римлян, які змалку виховувались у дусі готовності віддати життя за справу Римської держави.

На початкову етапі в християнських общинах панував дух колективізму і всезагальної рівності, але згодом актуалізується завдання упорядкування внутрішніх взаємовідносин між віруючими. Вже до кінця І ст. вводиться інститут єпископства, запроваджуються посади служителів нижчого рангу — дияконів. Так, поступово утворюється церковна ієрархія.

До IV ст. в основному сформувалась внутрішньо церковна структура. Ще в перші три сторіччя скликались помісні собори єпископів окремих провінцій, які розглядали питання щодо організації внутрішніх відносин та вирішення догматичних проблем. Рішення деяких соборів (в Карфагені, Антіохії, Олександрії) мали суттєве значення для всієї церкви, але акти цих соборів не збереглись. Від початку IV ст. становище християнської церкви кардинально змінилось завдяки Міланському 313 року едикту (указу) імператора Костянтина, згідно із яким християнство урівнюється в правах з іншими релігіями Римської імперії, тобто набувало легального, узаконеного статусу.

В епоху правління Костянтина Великого церква із гнаної і переслідуваної швидко досягає привілейованого становища Цю добу християнської історії, коли утверджуються найважливіші догмати та формується церковна ієрархія, називають класичною. Поряд зпомісними запроваджується практика Вселенських соборів, які стають найвищими органами управління християнської церкви. Перший Вселенський собор відбувся у 325 р. у м. Нікеї, який затвердив Символ віри ("Кредо") — короткий виклад основних догматів, обов'язковий для всіх християн. Він був доповнений на наступному соборі у Константинополі (381 p.), атому отримав назву Нікейсько-Константинопольського Символу віри. Всього до розколу християнської Церкви відбулось сім Вселенських соборів (останній у 787 p.), рішення яких визнаються канонічними як католиками, так і православними по сьогоднішній день. В процесі канонізації віровчення, разом із оформленням чіткої системи християнської догматики відбувалась активна боротьба із різними численними відходами від її правильного розуміння (із сектами), засуджувались єретичні погляди та концепції[11, c. 109-111].

Символ віри християн складається із 12 членів (догматичних принципів):

1) віра в єдиного Бога, що існує в трьох іпостасях (особах) -Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий (у православних Дух похо-дить від Бога-Отця, а у католиків і від Сина (лат. — філіокве), що становить найсуттєвішу догматичну відмінність);

2) догмат про боговтілення, згідно з яким Христос є одночасно Богом і людиною, народженою земною жінкою Дівою Марією шляхом непорочного зачаття від Духа Святого;

3) догмат про спокутування Ісусом Христом гріхів людства, коли своїм стражданням і мученицькою смертю на хресті викупив гріхи людей;

4) догмат про воскресіння Христове на третій день після розп'яття і смерті;

5) догмат про вознесіння Христа на небо на 40-й день після воскресіння та друге пришестя Месії на землю і Суд Божий над живими і мертвими;

6) віра в безсмертну людську душу, яка продовжує жити вічно;

7) догмат про існування пекла для грішників і раю — для праведників;

8) віра у небесну винагороду за благородні вчинки на землі;

9) догмат про віру у єдину, святу, апостольську церкву;

10) догмат про хрещення з метою зняття первородного гріха і прийняття людини в лоно церкви;

11) віра у воскресіння з мертвих внаслідок другого пришестя Сина Божого на землю;

12) догмат про прихід вічного Царства небесного для праведників та вічних пекельних мук для грішників.

Кожен християнин зобов'язаний дотримуватись цих визначальних догматів і свято їх виконувати.

В процесі становлення віровчення утверджувалась також і релігійна обрядовість. У культовій практиці християн особливу роль відіграє поклоніння хресту як символу страждань Ісуса Христа, поклоніння іконам із зображеннями святих, а також мощам божих угодників, чудотворців, мучеників за віру.

Найважливіші християнські обряди прийнято називати таїнствами, за допомогою яких віруючий християнин спілкується з Богом. Серед найважливіших виділяють сім таїнств, які визнаються обов'язковими і православними і католиками. Здійснюються вони священиками. Це — таїнство хрещення, миропомазання, сповіді, причащання, шлюбу, священства, єлеоосвячення, або соборування. Християнську обрядовість доповнює ціла система свят на вшанування найвизначніших релігійних подій: Різдво Христове, Паска, Вознесіння Господнє, Трійця, Покров Пресвятої Богородиці та ін. Важливим елементом християнського культу є богослужіння, які здійснюються урочисто в храмі в супроводі церковного співу (у католиків органу), читанням Євангелія тощо.

В церковній ієрархії виокремилось три ступеня священства: дияконство, пресвітерство та єпископство. Диякони не можуть самостійно відправляти таїнства, а лише допомагають у богослужіннях пресвітерам та єпископам. У греко-візантійських церква пресвітерів називають ієреями та протоієреями (у чернецтві — ієромонах, ігумен або архімандрит). Церковні громади утворюють окремі парафії, які об'єднуються в єпархії, очолювані єпископами. В свою чергу єпископи підпорядковуються митрополитам, а митрополити патріархам, котрі очолюють автокефальні (незалежні) церкви. Церковна організація остаточно сформувалась в IV ст. за імператора Костянтина (527 — 565 pp.), який офіційно визнав своїм указом її п'ять центрів: Рим, Константинополь, Олександрію, Антіохію, Єрусалим[10, c.56-59].

Процес догматичного та організаційного утвердження християнства стимулював розвиток теології, яка спрямовувалась на пояснення догм та розкриття змісту християнських істин. Авторів перших богословських творів називають апологетами (від грецьк. "апологія" — захист; так називались ранні християнські твори, спрямовані на захист християнства перед владою та мірянами). Апологети ж складають тільки першій (до легалізації християнства) загін так званих "отців церкви" (пат-ристів). До останніх належали Юстин Філософ, ІрінейЛіонський, Тертуліан Карфагенський, Оріген Олександрійський, Євсевій Кесарійський, Ієронім Стридонський, Августин Гіппоніцський, Василій Великий, Григорій Богослов, Григорій Ниський, Діонісій Ареопагіт, Максим Сповідник та ін. Вони частково спирались на ідейну базу античної філософії та науки, але активно пристосовували 'їх до нових світоглядних доктрин. Більшість їх творів, в яких давались тлумачення віро-повчальних християнських доктрин, були канонізовані і не втратили свого значення донині.

Варто підкреслити, що від самого початку серед теологів та ієрархів не було одностайності в розумінні і поясненні окремих положень християнського віровчення, основним джерелом якого було Святе Письмо -Біблія. Біблія, якщо розглядати її в єдності Старого та Нового завітів, створювалась протягом багатьох століть (ХНІ ст. до н.е. — II ст. н.е.). Біблійну літературу прийнято поділяти на канонічну, неканонічну і апокрифічну. Канонічними (за церковним визнанням) вважаються ті книги, які мають божественне походження, тобто написані людьми, але за велінням Духа Святого, а неканонічними називаються ті, які мають земне походження. їх відносять до кола біблійної літератури і називають душевнокорисними, повчальними. Апокрифічні (таємні, заборонені) твори трактуються як такі, що є помилковими, навіть шкідливими, позбавленими віроповчального значення. Більшість цих творів була знищена в ранній період християнства і збереглась в усній традиції або відома з інших Літературних джерел[5, c. 116-119].

Якщо написання Біблії завершилось до кінця II ст., то утвердження її канону тривало до кінця IV ст. На основі знайдених давніх рукописів Старого і Нового заповітів відомо, що спочатку був відсутній поділ книг на розділи і вірші. На початку XIII ст. Кентерберійський архієпископ Стефан Ленгтон упорядкував біблійний текст, поділивши 66 біблійних книг на 1189 розділів. Лише у XVI ст. відбувся поділ тексту на вірші (кардиналом Гуго Сен-Шерським), яких нараховується всього 31173. Сучасну форму розподілу Біблії на глави та вірші з їх нумерацією запровадили друкарі Сантес Папіно і Робер Етьєн наприкінці XV — в середині XVI ст. Відтоді Біблія набула сучасного вигляду.

Відомо, що Біблія складається із двох частин — Старого і Нового заповітів. Якщо Старий заповіт має іудейське походження, то Новий був написаний християнськими авторами. Іудейську Біблію (Старий заповіт) називають масоретською (з євр. Масора-традиція, переказ), що складається із 39 книг. її грецький переклад називається Септуагінта (з грец.- "сімдесят", бо згідно переказу над її перекладом працювало 72 перекладачі). Цей переклад містить на 11 книг більше, ніж масоретський, але саме він склав основу християнської Біблії. Латинський переклад Біблії — Вульгата (з лат. — народна, загальнодоступна) — був здійснений Св. Ієронімом Стридонським у 384 — 405 pp. У 1592 році при папі Климентії VIII був виданий остаточно упорядкований варіант Вульгати. Зауважимо, що протестантські церкви не визнають ті книги чи фрагменти біблійного тексту, котрі не збереглись давньоєврейською мовою.

Не вдаючись до детальної характеристики структури Біблії, переліку її книг, відмітимо, що за змістом вона є всеохоплюючою і невичерпною. Найперше питання, яке постає перед нами при осмисленні Біблії, полягає в з'ясуванні причини поєднання в ній двох частин — Старого та Нового заповітів.

Християнство, виникаючи, всіляко підкреслювало те, що воно є новим вченням, що воно несе людству оновлення, що іудейські проводирі спотворили сутність взаємин людини із Богом. Але при тому воно все одно спиралось на Старий завіт. Тому є кілька пояснень:

— по-перше, в Старому завіті вміщена ціла низка таких важливих релігійних положень, які відсутні в Новому; це, наприклад, історія творення світу, історія гріхопадіння, основні форми теофанії, тобто богоявлень.

— по-друге, підкреслюючи свій новаторський характер, християнство тим не менше намагалось подавати себе не в якості чогось окремого, руйнівного у відношенні до минулого, а, навпаки, в якості напряму, покликаного вирішити гострі та найболючіші питання попередньої історії. Тому воно посилалось на усі пророцтва Старого завіту відносно месії;

— по-третє, внаслідок попередніх положень християнство подавало своє бачення всесвітньо-історичного процесу, в якому собі воно відводило роль особливої з позиції людського ставлення до Бога епохи-так званої епохи "благодаті", коли людина йде до Бога не через страх чи примус, а через внутрішнє покликання та глибоке усвідомлення того, що було зроблене Христом. Теза про те, що християнське життя повинно бути наслідуванням Христу, пронизує собою усю історію християнства.

Важливо відмітити, що культурно-історична цінність Біблії не вичерпується суто релігійною функцією. Адже Біблія відіграла видатну роль у становленні та розвиткові всієї духовної культури людства, стала ідейним фундаментом подальшого розвитку філософських вчень, літератури і мистецтва. Видатні богослови і філософи, митці та науковці всіх часів — минулих і теперішніх — прагнули збагнути глибину її думки і сутність закодованих у складних алегоріях і символах Біблії життєво визначальних істин. На перший погляд може здаватися, що біблійні оповіді пристосовані до примітивного рівня свідомості, але, як засвідчують численні дослідження, вони спрямовані на вираження особливої-психологічної та духовно-екзистенціальної реальності. Тому вони містять складну і цінну інформацію, яку не можна трактувати буквально і спрощено.

Алегорично-символічний спосіб викладу тексту дозволяє окреслювати такі проблеми і явища, яким сьогодні немає адекватної наукової форми виразу. Це, зокрема, деякі складні космогонічні питання, тобто питання про походження Землі, людей, будови Всесвіту. На думку вчених, Біблія дуже глибоко і влучно передає розуміння природи людини, її космічної та історичної долі, її фізіологічних та психологічних механізмів, сенсу життя, засад моральної поведінки та ін. Тому важливо не лише зрозуміти окреслені в ній духовні істини, а й засвоїти їх, прийняти в своє бачення дійсності, аби жити в злагоді із зовнішнім світом, в гармонійній єдності із суспільством із собою. Християнський Новий заповіт вважають Законом Божественної любові і благодаті. Через страждання Христа за гріхи людей розкривається сутність справжньої любові — самовідданої і безкорисної.

Новозавітні моральні принципи сформульовані в Нагірній проповіді (проголошеній на горі) Ісуса Христа, поданої в Євангелії від Матвія. Проголошені тут дев'ять блаженств закликають до неприпустимості відповідати злом на зло, насиллям на насилля. Вища божественна мудрість полягає у необхідності поборювати зло тільки добром, бо зло є руйнівним, кличе до помсти і ненависті. У цьому контексті варто розуміти останню книгу Нового Заповіту — Апокаліпсис (Одкровення Іоана Богослова), яка, пророкуючи прийдешній кінець світу, закликає до покаяння та милосердя. Жахіття Армагедону, страшної небесної кари і загибелі людства — це не залякування, а пересторога для всіх прийдешніх поколінь, котрі через моральне удосконалення, міцну віру і щиру любов врятують світ і забезпечать торжество справедливості[8, c. 134-137].

3. Християнська мораль, її сутність і структура. Проблема ідеалу в релігійній етиці

Велике значення в історії людської цивілізації, морального прогресу людства мала ранньохристиянська моральна доктрина, викладена в текстах Біблії. Утвердження первісним християнством принципу загальної любові означало визнання рівності людей в їхніх домаганнях гідного й щасливого життя, моральної гармонії. Християнство стало релігією абстрактної людини, а його мораль набула загальнолюдської форми. Ідея рівності людей, їхнього всесвітнього громадянства зустрічалась і в античній етиці, зокрема у вченнях софістів і стоїків. Вона була одним із елементів теоретичних роздумів і їх відправним пунктом. Ця ідея в античній етиці ніколи не набирала нормативного змісту, хоча певною мірою зіставлюваного з вимогами поміркованості чи дружби. В межах християнського світогляду ця ідея, поєднана з принципом любові, набула провідних нормативних установ і форми, сприйнятливої для основної частини населення.

Однак ідея моральної рівності має у християнстві суто абстрактний вигляд, не враховує конкретних соціальних та етнічних відмінностей, а, навпаки, протистоїть їм як абсолютний імператив. Тому слід зазначити, що християнство такою самою мірою деформує ідею моральної рівності людей, якою і сприяє її проникненню у суспільну свідомість.

Сутність християнської етичної концепції, поданої у Біблії, визначають такі положення.

І. Бог створяв світ і є його животворною сутністю. Весь світ розвивається з нього, і він же залишається його безпосереднім управителем. Бог — не лише абсолютне творче начало. Він є одночасно вищою метою світу, його потаємним смислом. Все, що створює Бог, він створює для себе: «Бо все з Нього, через Нього і для Нього» (Рим., 11, 36), і лише він один вміщує в собі причину, форму і мету своєї діяльності. Всі інші створіння позбавлені такої автономності, вони існують завдяки Богові і для Бога. Людина не становить винятку. «Бо коли живемо — для Господа живемо, і коли вмираємо — для Господа вмираємо» (Рим., 14, 8).

Ідея Бога як морального абсолюту не лише виражає моралізуюче ставлення до дійсності, позначаючи таку досконалість, перед якою здаються мізерними всі інші цілі й бажання. Вона є водночас обгрунтуванням безмежного оптимізму в оцінці дійсності: оскільки світ створений Богом, скеровується ним і прямує до нього, то він за суттю своєю глибоко гармонійний, і ця добра основа буття виправдовує окремі прояви зла. Уявлення про Бога як моральний синтез світу значно стимулює пасивне мирне ставлення до соціальної дійсності, ніж критичне. Історія релігійної ідеології переконливо це доводить.

II. Людина, як одне з творінь Бога, є водночас істотою привілейованою. Вона подібна до Бога. Це виявляється в тому, що людина створена вільною і вища мета — служити Богові, постає для неї як те, що повинне бути. Якою мірою людина сама може обирати Бога, такою мірою вона уподібнюється Богові як абсолютній особі. Ця здатність добровільного дотримання заповідей Бога є лише можливістю, існує тільки в принципі. Вона характеризує сутність, призначення людини, а не даність.

Людина подібна до Бога, але не однакова з ним, оскільки вона є чуттєвою, земною, смертною істотою. її емпіричне, природно-соціальне існування виступає як гріх. Те, що говориться про першу людину, про Адама, є характеристикою людини як такої. Людина, згідно з логікою християнства, призначена служити Богові, але вона сама захотіла стати як Бог, і в цій гордині, претензії — корінь зла взагалі. Отже, людина у своєму реальному, емпіричному існуванні не така, якою вона повинна бути за своїм призначенням. Подолання цієї невідповідності, повернення до своєї нібито справжньої сутності й становить зміст моральних зусиль людини[7, c. 149-150].

Мораль християнства виводиться з невідповідності між буттям і сутністю. З виникненням християнського монотеїзму відособлення моралі від світу і відповідно роздвоєність морального життя досягли крайніх форм. Античний погляд, за яким мораль розглядається у контексті людського прагнення до щастя, не надавав особливого значення розриву між існуючими моральними цінностями та релігійними принципами. Релігійна антропологія з її уявленням про внутрішню суперечливість людини глибше відобразила своєрідність морального буття індивідів у соціально неоднорідному суспільстві.

Людина не може власною активністю реалізувати своє сутнісне призначення, оскільки вона безнадійно гріховна.

Як соціально-природна істота вона відокремлена від Бога безоднею, яку їй не дано переступити. Людина може врятуватися лише завдяки Богові. Виявом такого божественного втручання є, за твердженнями богословів, поява Ісуса Христа. Образ Христа — свідчення єднання людини з Богом і водночас визнання того, що таке єднання можливе лише завдяки Богові. Це важливий момент, оскільки він свідчить, що релігійна мораль виходить за межі можливостей людини, виявляється цариною людської повинності.

Христос — це зримий взірець моральності у християнському розумінні, втілений ідеал. Слідування Богові означає слідування Христові. Як з Адама почалось гріхопадіння, так з Ісуса почалось відродження, оскільки він вказує шлях до спасіння. Чого ж навчає Ісус Христос?

III. Вищий і єдиний сенс існування Ісус вбачає в Бо-гові-отцеві. Власне, той перелом, те «чудесне» перетворення, яке означає смерть старої людини і народження нової, й полягав у повному усвідомленні того, що людина живе не для себе, а для Бога. «…Не як Я хочу, а як Ти» (Матв., 26^, 39); «Шукайте ж найперш Царства Божого й праведності Його…» (Матв., 6, 33) — така сутність, внутрішній стрижень проголошеного й реального, практикованого євангельським Ісусом ідеалу. Це, по суті, перша й єдина заповідь його етики. Христос закликає своїх учнів полишити матір і батька, дочок і синів, братів і сестер, оскільки в серці того, хто став на шлях оновлення, спасіння, не повинно бути місця нічому й нікому, крім Бога. На запитання, яка заповідь є найважливішою, Ісус відповідає: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою; …а друга однакова з нею: Люби свого ближнього, як самого себе; на двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять» (Матв., 22, 36—40).

Любов до ближнього є відображенням любові до Бога. В ближньому і через ближнього людина любить Бога.

Звідси й вимога любити всіх. Якщо ж людина любить вибірково, одним сплачує добром, іншим — злом, вона бере на себе прерогативу Бога, гадаючи, нібито сама може вирішувати, що справедливе й що не справедливе. У посланні апостола Павла до римлян говориться: «…живіть у мирі зо всіма людьми. Не метіться самі, улюблені, але дайте місце гніву Божому, бо написано: Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь» (Рим., 12, 18—19). Якщо людина гордує тим, що вона іудей, і зневажає еллінів, то це означає, що етнічні відмінності набули для неї надто великого значення і замінили в її душі Бога. Якщо раб або інший пригноблений сповнюється ненавистю до володаря, то це означає, що він перебуває під владою ілюзії, ніби не в Бога, а тут, на землі, він може знайти блаженство. Хто занадто любить гроші й тримається за них, той створює собі нового кумира. Отже, любов до ближнього в усіх її проявах є не що інше, як любов до Бога.

Любов, що, здавалося б, була спершу проголошена як противага відчуженим формам зв'язків між людьми, насправді виявилась їх витонченою апологією, стала новим аргументом на захист старих соціальних порядків: «Нехай кожна людина кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога»; «…треба коритися не тільки ради страху кари, а й ради сумління» (Рим., 13; 1, 5).

Досі йшлося про певні настанови релігійної моралі. Життя ж людське занадто багатогранне, щоб можна було дати їх вичерпний перелік. Тому доцільніше порушити питання про релігійний моральний ідеал, що має стати взірцем для віруючих.

Найвище втілення християнського морального ідеалу — постать Ісуса Христа. Саме він, син людський і Божий, покликаний здійснити чудо того царства, де не буде ні бідних, ні багатих, ні війн, ні смерті, ні необхідності працювати в поті чола, де «ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде…» (Об'яв., 21, 4), а одне лише вдоволення, радість, вічне блаженство[3, c. 244-247].

Уособленням релігійного морального ідеалу в буденному земному житті виступає людина-праведник. Кожна релігія зображає її своєрідно. Православ'я, католицизм, іслам прославляють святих угодників, що набули досконалості у релігійному благочесті. Всі вони різні, але спільним для них є неприйняття мирського та культ власних страждань.

І донині, скажімо, православні моралісти так вбачають ідеал подвижництва: «Чоловіки й жінки, прагнучи спілкування з Богом, полишають свої оселі і сім'ї, йдуть до лісів і пустель, здіймаються на камені і стовпи, щоб у подвигах молитви, посту та зморення плоті служити Богові». Церква встановлює своєрідну ієрархію таких подвигів залежно від того, наскільки рішуче людина пориває зі світом; пустельництво, затворництво тощо. Наприклад, свята Анна Кашинська мучила себе так, що ледве рухалась; Іулія Муромська спала на більше двох годин на добу, підклавши під голову поліно; преподобний Серафим Саров-ський, один із найшанованіших угодників, досяг вершин подвигу: тисячу днів безперервно молився на камені, поки в ранах не завелися черв'яки, потім два роки мовчав, спілкуючись з ченцями лише знаками. Він став затворником, а якщо виходив з келії, то накривав голову ковдрою, щоб не бачити і не чути людей. У цих і подібних історіях не слід вбачати лише будь-які відхилення від загальноприйнятого. Часто за ними стоять реальні люди, які набули символу протесту проти бездушності й лицемірства суспільних порядків, які є взірцем моральної стійкості.

Звичайно, церква сьогодні не закликає до усамітнення в лісах і печерах, але, як і раніше, проголошує угодників «провідними зірками», заступниками перед Богом, учить віруючих скеровувати свої думки й справи шляхом святих, кваліфікує їхній спосіб життя як світ належного, вищого.

Протестантські церкви, що не визнають інститут чернецтва, спростовують фізичний аскетизм. «Історія християнства, — зазначається у сучасному баптистському виданні, — знає чимало прикладів, коли люди виснажували своє тіло, усамітнюючись в пустелях і лісах. Але це неправильний шлях. Христос не кличе своїх послідовників тікати зі світу, а закликає їх, живучи серед людей, світити світлом Христа». На думку баптистів, не існує особливої сфери прояву релігійного благочестя, відмінної від буденного життя. Тут спостерігаємо типовий прояв етики мотивів, формула якої звучить так: «Чада Божі повинні не йти зі світу, але, будучи в світі, бути не від світу сього»[4, c. 112-115].

Висновки

Ідея «небесної вітчизни» нездатна змінити ставлення людини до земного життя, якщо не виступить для неї як така, що співзвучна її власному світовідчуттю. Відторгнути земні прихильності вона може лише тоді, коли вони вже послаблені нерелігійним шляхом. Тому ставлення людини до релігії, до «світу надприродного» завжди є втілене в містифікованій формі ставлення до «світу земного». Це й зрозуміло: світовідчуття людей, їхні уявлення про добро та зло зумовлюються не стільки особливими виховними заходами, скільки характером власної діяльності, передусім суспільно-трудової, яка, в свою чергу, залежить від специфіки суспільно-економічних відносин. Іншими словами, суб'єктивні, в нашому випадку — моральні, переконання формуються як відображення та усвідомлення індивідом його власного практичного досвіду.

У реальному житті віруючий не може ідеально дотримуватися релігійних настанов; на його погляди, ставлення до людей, оцінки тих чи інших явищ справляють вплив живе спілкування, реальна житейська практика, що викликає найрізноманітніші відчуття, хвилини радощів і горя, надії і відчаю. Вплив релігійного ідеалу полягає не в тому, що він нав'язує якісь зовнішні мотиви та цінності. Релігія «добудовує» відчуття відчуженої людини за допомогою засобів, вироблених впродовж століть, протиставляє її внутрішній світ усьому, що вершиться поза релігійним колективом. І все, що раніше було минущим настроєм, проявом переживань, тепер стає елементом цілісної системи. Головне — кожна людина, віруюча чи невіруюча, потребує у нинішньому нелегкому житті реальної допомоги і турботи з боку «ближніх», суспільства. Вона розраховує на елементарну чесність й порядність у буденному житті, які органічно пов'язані з поняттям загальнолюдського в моралі.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство: Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. — К.: Дакор, 2006. — 509 с.

2. Калінін Ю. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Юрій Калінін, Євген Харьковщенко,. — К.: Наукова думка, 1995. — 252 с.

3. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Ку-чер,; Нар. укр. акад.. — 3-є вид., перероб. і доп.. — К.: Кондор, 2004. — 643 с.

4. Лубський В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. — К.: Академвидав, 2002,, 2003. — 431 с.

5. Релігієзнавство: курс лекцій/ В. Л. Петрушенко, О. П. Петрушенко, М. П. Ска-лецький та ін; Мін-во освіти і науки України, Слов’янський держ. педагог. ун-т. — 3-тє вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 327 с.

6. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів ВНЗ/ Олександр Решетов, Володимир Кирильчук, Зоя Стежко, Сергій Римар,. — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2006. — 155 с.

7. Релігієзнавство: курс лекцій/ А. М. Колодний, В. М. Скиртач, Л. І. Мозговий; М-во освіти і науки України, Слов’янський державний педагогічний університет. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 267 с.

8. Титов В. Релігієзнавство: Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — Х.: Право, 2004. — 269 с.

9. Черній А. Релігієзнавство: Посібник/ Анатолій Черній,. — К.: Академвидав, 2003. — 351 с.

10. Чорненький Я. Релігієзнавство: теоретико-практичний курс: Навчальний посібник/ Ярослав Чорнень-кий,; Мін-во освіти і науки України, Львівський держ. ін-т новітніх технологій і управління ім. В’ячеслава Чорновола. — К.: ВД "Професіонал", 2005. — 540 с.

11. Яроцький П. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. — К.: Кондор, 2004. — 305 с.