Вступ

Не дивлячись на те, що після закінчення «холодної» війни пройшло більше 20 років, до цього часу практично немає фундаментальних історичних праць, що висвітлюють протистояння між США і СРСР, НАТО та Варшавським договором, та показують роль військових флотів, яка відводилася в цьому протистоянні.

«Холодну війну» ще звали «Третьою світовою війною», тому, що за факторами стримування її відносили до ядерного періоду, війн п’ятого покоління, а в її основі лежало застосування ракетно-ядерної зброї. США і СРСР вели підготовку до нової світової війни. Проте вона не відбулася, ядерна зброя не була застосована, тому цей період протистояння і зветься «холодною війною», хоча по своїй суті він був дуже гарячим, коли декілька разів світ стояв на грані нової світової ракетно-ядерної війни.

З радянських джерел відомо, що «холодну війну» розв’язали «імперіалісти» і вона почалася після промови У. Черчилля в американському місті Фултоні 5 березня 1946 р., де він закликав «до хрестового походу проти комунізму». Автор уважно прочитав декілька разів цю промову і нічого такого крамольного там не знайшов. Російські дослідники, ретельно вивчаючи цю проблему, зробили висновок, що саме до «холодної війни» перший закликав Й. Сталін виступаючи перед виборцями Москви у лютому 1946 р.

1. Причини, передумови розв’язання та етапи холодної війни

В основі теоретичних передумов виникнення війни лежали геополітичні доктрини; геополітичні протиріччя, котрі виявилися в боротьбі за право безперешкодного формування зони геополітичного впливу, були основними протиріччями війни; територія Німеччини стала плацдармом для проведення перших воєнних дій, Росія вступала у війну щораз змушено; війна мала глобальний характер, так чи інакше в її орбіту було залучено більшість держав, розташованих на чотирьох найважливіших континентах планети, але головний театр силових дій знаходився в Європі, територія розподіленої Німеччини була прифронтовим розподільчим коридором між ворогуючими сторонами; основним політичним змістом війни стало протиборство великих (або які прагнули стати великими) держав, які очолювали два конкуруючі військово-політичні блоки; головна мета лідерів військово-політичних блоків полягала у досягненні «глобального лідерства»; головним результатом війни стала радикальна зміна глобальної геополітичної конфігурації, до того ж найбільш важливі територіальні зміни відбулися в Європі [4, с. 140].

Незалежно від того, хто «перший» розпочав «холодну війну», відійшовши від принципів співробітництва, що склалися в роки Другої світової війни, був взятий курс на боротьбу двох протилежних світових систем. Одна сторона розповсюджувала принципи демократії, ринкової економіки, інша комуністичні ідеї.

Радянські джерела поділяють протистояння в «холодній війні» на шість історичних періодів: перший — з кінця Другої світової війни до закінчення війни в Кореї; другий — від закінчення війни в Кореї до Карибської кризи 1962 р.; третій — від Карибської кризи до укладення міжнародних договорів і угод до початку 1970-х років; четвертий — з початку 1970-х років до вводу радянських військ в Афганістан (1979 р.); п’ятий — з 1980 р. до 1986 р.; шостий — з 1986 р. до розпаду СРСР (грудень 1991 р.).

Американські джерела характеризують «холодну війну» різними рівнями напруги між США і СРСР, що склалися з шести історичних фаз: перша фаза — 1945-1947 рр. — розгортання «холодної війни»; друга фаза — 1947-1949 рр. — оголошення «холодної війни»; третя фаза — 1950-1962 рр. — пік воєнного протистояння; четверта фаза — 1963¬1978 рр. — розрядка; п’ята фаза — 1979-1985 рр. — новий виток напруги; шоста фаза — 1985-1989 рр. — закінчення «холодної війни».

Хоча є й інші думки, щодо закінчення «холодної війни»: з розпуском Варшавського договору в лютому 1991 р.; після прийняття вперше в СРСР оборонної воєнної доктрини у 1986 р.; у 1989 р., головним чином у зв’язку з демократичними перетвореннями в СРСР і в багатьох країнах соціалістичної системи8; у грудні 1991 р. у зв’язку з розпадом СРСР, соціалістичного табору і його воєнної організації; після знищення Берлінської стіни у листопаді 1989 р. і грудневої зустрічі М. Горбачова з Дж. Бушем на о. Мальта, саме тоді СРСР і США перестали сприймати один одного як противника.

4 квітня 1949 р. Міністри закордонних справ 12 країн уклали у Вашингтоні Північно-Атлантичний пакт (НАТО), метою якого було проголошено захист демократії західного зразка, що виключає владу однієї партії в політичній сфері, передбачає відкритість і цінність світового ринку. Пізніше блок збільшився ще на три країни10. У 1951 р. був укладений тихоокеанський пакт безпеки (АНЗЮС) за участю США, Австралії, Нової Зеландії. З 1954 р. було створено організацію договору Південно-Східної Азії (СЕАТО), до якої ввійшли США, Великобританія, Франція, Австралія, Нова Зеландія, Таїланд, Філіппіни та Пакистан. У 1955 р. створюється так званий Багдадський пакт за участю Великобританії, Туреччини, Іраку, Пакистану, Ірану. У 1959 р., після виходу з нього Іраку, він був перейменований в СЕНТО. Це все робилося з метою не допустити впливу СРСР, не давши йому розширювати коло своїх союзників.

З іншого боку, Радянський Союз та його союзники у травні 1955 р. створюють організацію Варшавського договору (Албанія, Болгарія, Угорщина, НДР, Польща, Румунія, Чехословаччина, СРСР) [7, c. 31].

Отже, до середини 50-х років «холодна війна» стала глобальною. Світ поділився на два ворогуючи табори, жоден з яких не мав вирішальної переваги, перекресливши ту систему колективної безпеки, яка була створена за рішенням Ялтинської (лютий 1945 р.) та Потсдамської конференцій (липень-серпень 1945 р.). Тобто були об’єднані економічні, духовні та воєнні ресурси всіх держав блоку, вироблені єдині погляди на характер сучасної війни, способи ведення і підготовки до них країн.

Визначальну роль в створенні та розвитку стратегії НАТО і Варшавського договору, а також розвитку національних воєнних доктрин і стратегій завжди грали воєнні доктрини США і СРСР. Фактично політика «з позиції сили» стала політичною основою доктрин. Кожен з протилежних блоків прагнув створити воєнну силу, диктувати свої умови.

Радянський Союз та Варшавський договір не мав назву доктрин, як це було в США і НАТО, які, в залежності від змін воєнно-політичної обстановки в світі та розвитку засобів збройної боротьби в ході «холодної війни», мінялися приблизно через кожні 10 років. Однозначно воєнні доктрини СРСР та Варшавського договору були наступальні й тільки у 1986 р. в СРСР стали оборонними [8, c. 36].

2. Основні риси холодної війни як чинника міжнародних відносин після Другої Світової війни

Найголовніший результат американської участі у Другій світовій війні полягав у тому, що США перетворилися в наймогутнішу країну капіталістичного світу, стали його економічним та фінансовим центром і незаперечним військово-політичним лідером. З 1941 до 1945 року їхні виробничі потужності збільшилися удвоє, а експорт — у п’ять разів. Кількість найманих робітників зросла в промисловості за ці ж роки з 54 млн. до 64 млн. осіб. У роки війни американці працювали багато, інтенсивно й патріотично: робочий тиждень був збільшений до 45,2 години (з

37,5   годин). Профспілки впроваджували політику соціального партнерства, відмовлялися від страйків тощо. Середньорічні темпи промислового виробництва склали упродовж війни 9 відсотків. За американським доларом було закріплено статус світової резервної валюти, тобто головної грошової одиниці у міжнародних розрахунках та платежах (у Бреттон-Вудсі 1944 року).

Відповідних показників досягнуто і у військово-стратегічній царині. Американська сухопутна армія нараховувала в 1945 році 12 млн. вояків, тобто за цим показником США перемістилися з довоєнного 17 місця на перше. Аналогічна ситуація склалася у військово-морських та військово-повітряних силах. США монопольно володіли атомною зброєю та мали сотні військових баз у всьому світі. У перші повоєнні роки американська економіка продовжувала утримувати високі темпи розвитку. Уже на середину 1947 року США швидко й успішно здійснили реконверсію, тобто переорієнтацію свого господарства на випуск мирної продукції.

Серед факторів, які стимулювали повоєнне піднесення економіки США, відзначимо такі: відсутність конкуренції з боку інших держав; ефективна організація виробництва та високопродуктивна праця американців; широке застосування здобутків науково-технічного прогресу; накопичений за роки війни споживацький попит на товари широкого вжитку; сприятлива податкова політика, стимулювання експорту та послуг; ефективна інвестиційна політика.

США не стали створювати після війни як західноєвропейські країни державний сектор в економіці, натомість обрали ефективний шлях вибіркового державного регулювання цін, зайнятості, інвестицій, замовлень, співпраці з профспілками, скорочення військової сфери [6, c. 6-7].

Результати цих заходів були вражаючі: у 1947-1948 роках на США припадало 54,6    відсотка світової промислової продукції (без СРСР); золотий фонд дорівнював 75 відсоткам запасу золота західного світу; промисловий експорт — 32 відсоткам світового експорту; з 1946 до 1950 року експорт товарів переважив імпорт на 25 млрд. доларів. Особливо потужними темпами зростали державні інвестиції США: з 2,1 млрд. у 1945 до 13,8 млрд. доларів у 1950 році [8]. Безумовно, що величезні зовнішні ринки стимулювали американську економіку, але і внутрішній ринок зазнав суттєвих змін. Під час війни сформувався потужний «відкладений індивідуальний попит»: особисті й родинні прибутки американців зросли за рахунок суцільної зайнятості, надурочних робочих годин, праці у вихідні дні тощо. Після війни в Штатах розпочався справжній купівельний бум: індивідуальні споживчі витрати американців зросли в 1950 році порівняно з 1939 роком утричі.

Отже, після Другої світової війни США вийшли яскраво вираженим політичним, економічним та військовим лідером, який об’єднав навколо себе капіталістичні країни для протистояння поширення комунізму з боку спочатку СРСР, а згодом й інших соціалістичних країн — Китаю, Кореї та ін. На зовнішньополітичний курс Сполучених Штатів мала вплив ситуація, яка склалася всередині країни. Досить негативно на ньому позначилася соціальна напруженість. Вона була викликана хвилею страйків, які були характерними для перших повоєнних років. Крім того, періодично країною прокочувалися циклічні економічні кризи. Загалом, для зовнішньої політики США після Другої світової війни був характерний курс спрямований на стримування поширення комунізму, який отримав назву «доктрини Трумена». Ця політика знаходила своє втілення в різних формах: по-перше, у формі прямого військового зіткнення з соціалістичними режимами в різних куточках світу — Кореї, В’єтнамі та ін.; по-друге, в опосередкованій — наданні матеріальної та фінансової допомоги країнам, що могли потрапити під вплив соціалістів. Саме діяльність Трумена на міжнародній арені сприяла виникненню «холодної війни» — станові ідеологічного протистояння двох таборів: комуністичного, з одного боку, і капіталістичного — з іншого. У військово-політичному плані це вилилося у формування двох блоків: НАТО, очолюване США і ОВД, очолюване СРСР [3, с.136].

У післявоєнному світі на міжнародну арену вийшли дві могутні держави: СРСР та США, але доволі скоро їхнє мирне співіснування перейшло у фазу протистояння. Воно мало форму Холодної війни, тобто тотальної глобальної конфронтації як наслідок криз і конфліктів. В основі розходжень інтересів двох країн було різне розуміння підсумків Другої світової війни й перспектив розвитку світової цивілізації. США, посиливши свою політичну, військову могутність, деякий час монопольно володіючи атомною зброєю, прагнули до поширення свого виключного впливу на всі країни світу. До цього ж прагнув і СРСР, керуючись теорією перемоги соціалізму в усьому світі. Він намагався зміцнити й розширити свій авторитет і вплив досягнутий у результаті перемоги у війні, проводив політику диктату щодо країн Східної, Центральної і Південно-Східної Європи, нав’язуючи їм свою модель соціалізму.

«Холодна війна» — це такий міжнародний стан, коли міжнародні відносини мають конфронтаційний зміст, характеризуються форсуванням гонки озброєнь, створенням агресивних блоків, балансуванням на грані «гарячої» війни, різким загостренням ідеологічного протистояння, згортанням економічних відносин, участю в локальних конфліктах. У холодній війні кожна з країн намагалася затягти на свою сторону союзників. Тому і США, і СРСР укладали двосторонні й багатосторонні угоди про союз і взаємодопомогу, створювали воєнно-політичні блоки. США використовувала при цьому свої економічні та фінансові можливості, а СРСР компенсував відсутність таких можливостей жорстким контролем у своїй сфері впливу. Складовою частиною політики США стала «доктрина Трумена», проголошена в березні 1947 року. Суть цієї доктрини була в праві США допомагати тим країнам, які опинилися під безпосередньою комуністичною загрозою. Відповідно до цієї доктрини Греції та Туреччині була надана грошова допомога. Також передбачалася допомога цим країнам військовими спеціалістами й озброєнням, що дало змогу американцям значною мірою взяти під контроль їхні армії. Ще одним політичним ходом США в ці роки став «план Маршала». Він передбачав стабілізацію політичної ситуації в Західній Європі, включення Західної Німеччини в Західний блок і зменшення радянського впливу в Східній Європі. Країни Східної Європи могли отримати фінансову допомогу від США тільки в разі відмови від орієнтації їхньої економіки на Радянський Союз. При цьому планувалося використовувати сировинні ресурси Східної Європи для відновлення західної частини континенту [2, c. 104].

Початок 70-х рр. характеризувався певною розрядкою міжнародної напруженості, послабленням «холодної війни». Деякі позитивні зміни сталися в радянсько-американських відносинах. У 1972, 1973, 1974 рр. відбулися зустрічі між американськими президентами й радянським керівництвом, у результаті яких були підписані договори про обмеження стратегічних наступальних озброєнь, про відвернення ядерної війни та ін. У 1975 р. у Хельсінкі проведена нарада з          безпеки та співробітництва в Європі, у якій узяли участь керівники 33 європейських країн, а також США й Канада. Було підписано Заключний акт, де зафіксовані 10 принципів взаємовідносин між країнами: незастосування сили, непорушність кордонів, територіальна цілісність, мирне врегулювання суперечок, невтручання у внутрішні справи, повага прав людини, сумлінне виконання зобов’язань з міжнародного права та ін. З приходом до влади в СРСР М.С. Горбачова покращились американо-радянські відносини. Було підписано договори про скорочення ядерних озброєнь «Старт-1» і «Старт-2». Аналіз реального становища у світі засвідчує, що в сучасних умовах одна (або дві) держави, якими б потужними вони не були, не здатні поодинці керувати складними, різноманітними й наповненими проблемами світом.

Існує безліч фактів, які доводять, що в останні десятиліття зменшуються можливості США з контролю подій в усьому світі. Накреслюється тенденція до переходу від традиційної для періоду «холодної війни» ієрархічної структури, що групувалися навколо двох полюсів — США і СРСР, — до якісно нової конфігурації. Сталися якісні зміни у відносинах США з їхніми союзниками. Останні поступово звільняються від комплексу «молодшого брата» стосовно Вашингтона, що протягом усього повоєнного періоду був для них гарантом від усякої загрози. Після завершення протистояння «Схід — Захід», коли ідеологічний і міжсистемний конфлікт вичерпав себе, вага військово-силового та військово-політичного чинників як методу впливу на ту чи іншу державу значно зменшилась.

«Холодна війна» мала свої характерні риси, які істотно відрізняли її від «звичайної» світової війни: уперше держава, яка ініціювала світову війну, виграла її.

Війна розпочалася не з політичного вбивства або збройного нападу, а після жорсткої політичної заяви; геополітичні протиріччя мали яскраво виражений ідеологічний характер, однак усунення ідеологічних розбіжностей не призвело до повного розв’язання цих геополітичних протиріч; розв’язання зазначених протиріч на глобальному рівні здійснювалося винятково з використанням жорстких невоєнних і нетрадиційних (насамперед, інформаційних) засобів протиборства; наявність ракетно-ядерної зброї та усвідомлення небезпеки світової ядерної війни та її наслідків не дозволили застосувати військові засоби як у Європі, так і в глобальному масштабі; військові засоби використовувалися тільки на регіональному (локальному) рівні, до того ж найтриваліші та великомасштабні війни вели великі держави на периферії (в Індокитаї й Афганістані); «холодне» протиборство, що тривало майже 45 років, здійснювалося на тлі науково-технічної революції, пріоритетного розвитку комп’ютерних та інших інформаційних технологій і велося навіть у космосі; вирішальну роль у результаті війни відіграла безвідповідальна політика керівництва СРСР і Росії, яке знаходилося при владі наприкінці 80-х — початку 90-х років ХХ ст., спрямована на руйнування власної держави. Крім того, Біловезькі угоди стали першим і вирішальним кроком до ліквідації всієї системи європейської безпеки, заснованої на положеннях Заключного акта Гельсінської (1975) наради з безпеки та співробітництва в Європі; після закінчення війни залишилася лише одна велика держава — супердержава Сполучені Штати Америки; підсумки війни не були юридично закріплені рішеннями міжнародної Потсдамської конференції держав-переможців; військово-політичний блок — НАТО, що переміг у війні, не тільки не був розформований, а й одержав тенденцію до розширення та зміцнення [10, c. 4-5].

Висновки

Отже, головним політичним результатом «холодної війни» стала кардинальна трансформація глобальної геополітичної конфігурації (третя за рахунком у ХХ ст.). Вона зафіксувала основні підсумки «холодної війни», що виявилося у вигляді її найбільших геополітичних наслідків.

До таких наслідків варто віднести: розвал СРСР і знищення геополітичного потенціалу Радянського Союзу як великої держави; руйнування світової соціалістичної системи, її військово-політичної (Організації Варшавського Договору) та економічної (Ради економічної взаємодопомоги) організацій; глибока фрагментація центрально-євразійського простору шляхом утворення на території колишнього СРСР низки маловпливових незалежних держав із сумарним геополітичним потенціалом, який поступається відповідному потенціалу Радянського Союзу; утворення об’єднаної Німеччини та істотна фрагментація центрально-європейського простору (СРСР, ЧССР, СФРЮ) шляхом утворення на території Центрально-Східної Європи і на Балканах нових, також маловпливових держав; після серпня 1991 року, за визнанням французьких фахівців із міжнародного права, наявні в Європі державні кордони більше не захищені міжнародними актами. Рішення Заключного акту НБСЄ в Гельсінкі були чинні для держав Європи, які існували до серпня 1991 року; перерозподіл усіх (за рідкісним винятком) радянських (і традиційно російських) сфер геополітичного впливу на користь, передовсім США.

Список використаної літератури

1. 1946 год: холодная война // Независимость. — 2000. — 20 апреля. — С. 8-9
2. Андреев В.Г. «Холодная война: политический феномен, бескровно изменивший мир» / В.Г. Андреев//Вестник Академии военных наук. — 2005. — № 2. — С. 104
3. Злобин Н.В. По пути усиления «холодной» войны // Вопросы истории. — 2000. — № 9. — С. 134-145
4. Зубок В. Отечественная историография «холодной войны»: некоторые итоги десятилетия // Отечественная история. — 2003. — № 5. — С. 139-148
5. Каспрук, В. НАТО в епоху «холодної війни» // Надзвичайна ситуація. — 2004. — № 1. — С. 20-23
6. Коваль М. Світові та «холодна» війни ХХ століття й остаточне розв’язання «українського питання» // Історія в школах України. — 1997. — № 1. — С. 5-11
7. Мягков М. Холодная война // Независимое военное обозрение. — 2002. — №19.
8. Плешаков К.В. Истоки «холодной войны» // США: Экономика, политика, идеология. — 1991. — №4. — С. 36-44.
9. Скутнева А.В. «Доктрина Хрущева» против «доктрины Эйзенхауэра» (весна-лето 1960 г.) // Вопросы истории. — 2008. — № 3. — С. 143-147
10. Толстов В. Після «холодної війни» // Політика і час. — 1999. — № 2. — С. 3-13