Вибори є важливою складовою частиною політичного процесу в сучасних демократичних суспільствах. Вони дають змогу громадянам вибирати і усувати державних діячів, впливати на склад і поведінку правлячих кіл держави. Разом з тим під час виборів у активне політичне життя втягуються пересічні громадяни, які починають відчувати свою значимість, можливість впливати на політичні процеси в країні.

Як відомо, діюча виборча система в Україні, яка має назву змішаної, припускає комбінацію пропорційної і мажоритарної системи з метою мінімізації недоліків, які мають кожна з них по одинці.

Обидві виборчі системи, як відомо, мають свої переваги і недоліки, але зараз річ не в тому. Перехід до пропорційної виборчої системи — це, без сумніву, значна подія в політичному житті України. Ця система дає змогу формувати парламент на чисто партійних засадах, організувати роботу в ньому тільки партійних фракцій, а у разі проведення політичної реформи також забезпечувати процес формування уряду і контроль за його діяльністю. Фактично цей перехід означає становлення нової партійної системи в Україні, де політичні партії повинні зайняти у суспільстві те місце, яке вони мають у системах розвиненої демократії.

Характер і особливості функціонування політичних партій у перехідних, посттоталітарних суспільствах достатньо проаналізований у багатьох дослідженнях [1].

Відомий політолог О. Ренней стверджував, що “політика в сутності — це суперництво між групами людей за вплив на політичну діяльність уряду. Політична партія — це автономна організована група, що бореться на виборах у надії знайти можливість контролю над урядом і його політикою” [2].

К. Фрідріх визначає політичну партію як групу людей, організованих для того, щоб гарантувати своїм лідерам доступ до уряду і контроль над ним і надалі забезпечити членам партії (завдяки такому контролю) матеріальні блага і переваги [3].

З цього можна зробити висновок, що за всі роки незалежності України політичні партії країни фактично дискримінувалися згідно існуючим світовим демократичним стандартам. Так, наприклад, ст. 36 діючої Конституції стверджує, що “Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян, беруть участь у виборах” [4].

Як ми бачимо, ніяких претензій на політичну владу партій у суспільстві у цьому документі взагалі не зафіксовано. Тому можна стверджувати, що подібна ситуація, як це не прикро, висвічує більш авторитарні, ніж демократичні, засади, на яких базується система державної влади. І ніякі балачки про партійний плюралізм і інше не можуть змінити того факту, що у сучасній Україні партії фактично не мають змоги, як це існує у демократичних країнах, керувати суспільством. Закон про нову пропорційну виборчу систему у Верховну Раду України сам по собі нічого не може змінити у цій ситуації. Без проведення політичної реформи в країні, яка припускає наявність суттєвих змін в Конституції щодо місця і ролі партій у політичному житті (тобто закріплення за ними владних функцій, ніяке просування до справжньої демократії не можливо. Це — факт, який чим далі, тим важче заперечувати.

Закономірним наслідком вищевказаної ситуації стало те, що в країні фактично не існує (за деяким виключенням) повноцінних політичних партій, які могли б дієво і ефективно виконувати свою виборчу функцію, формувати державний курс, згідно потребам сучасного розвитку України. Вони не мають чіткої, привабливої ідеології, розвиненої регіональної структури та ін. Все це сформувало і відповідне ставлення значної частини населення до таких політичних партій. Відомо, що тільки кілька його відсотків декларують приналежність до членів партій. Непопулярність значної частини партій показали підсумки виборів до парламенту в 2002 році. Більшість політичних партій тоді своєчасно зрозуміли, що отримати підтримку загалу електорату вони не зможуть, тому для них фактично єдиним виходом стало блокування. Будемо відвертими в тому, що і воно не забезпечило значного успіху, але без нього більшість партій, які представлені у Верховній Раді, без сумніву, опинилися би після виборів за її стінами. На наш погляд — це дуже тривожний сигнал, який і до теперішнього часу не оцінений у повній мірі більшістю керівників політичних партій України.

Як показала практика, формування парламентської більшості, без потужних політичних партій, здатних вирішувати законодавчі функції в сучасних умовах, — це дуже складне завдання. Формувати цю більшість з партій-карликів можна тільки за допомогою зовнішніх важелів, тобто примусу. Але це може дати у кращому разі тільки тимчасовий, ситуативний ефект. Знижка бар’єру проходження до парламенту до 3% на наступних виборах може тільки ускладнити цю ситуацію. Вихід з неї може бути тільки один. Це початок будівництва потужних політичних партій України, перетворення їх до рівня бойових і працездатних партійних машин, які, на основі розвинених регіональних структур і професійного партійного активу, можуть вирішувати партійні завдання і завдяки цьому упевнено перемагати на виборах. Тільки такі партії зможуть отримати підтримку більшості електорату і забезпечити ефективне функціонування влади і суспільства.

Утворювання потужних і впливових політичних партій — це, безумовно, складне завдання. По-перше, воно пов’язано з необхідністю злиття малих політичних партій, котрі в значній мірі клонують одна одну, займаючи спільну електоральну нішу. Цьому в значній мірі перешкоджають амбіції окремих політичних керівників, які не можуть твердо і критично оцінити слабкий стан своїх партій і їх достатньо низький вплив на виборців. Вони живуть у світі політичних ілюзій і політичної кон’юнктури і не хочуть зрозуміти того факту, що їх час вже минув.

Не є таємницею той факт, що деякі з політичних партій у свій час створювались самою владою, для обслуговування її політичних потреб і інтересів, і зараз значно втратили це призначення. Але вони продовжують існувати, так би мовити, по інерції, не бажаючи усвідомити того факту, що практично вони знаходяться на периферії політичного життя країни. Зовнішньо такі “партії” мають всі необхідні ознаки: програму, устав, керівний центр, регіональні структури та ін. Але їх програми нікого не цікавлять, статути таких партій являються формальністю, бо не існує бажаючих працювати в таких партіях, які по суті трансформувалися у бюрократичний керівний апарат, який переслідує багато цілей, серед яких політичні — дуже часто не є головними. Діяльність таких партій обмежується кордонами столиці, хоча нам замилюють очі партійною псевдочисельністю. Як вона робиться, для професіоналів не є секретом і не може ввести в оману.

Уявляється, що політична еліта України повинна зрозуміти об’єктивну потребу санації багатьох політичних партій країни, необхідність формування повноцінної і якісної нової політичної системи, здатної виконувати свої природні функції.

Потреба суспільства у пропорційній виборчий системі достатньо зрозуміла, але її практична реалізація викликає багату кількість питань, якіх прагматичний розум не може ігнорувати. Головним з них є питання, якою ж повинна бути ця пропорційна система, щоб найбільш ефективно і оптимально використати партійний потенціал у справі дійового керування суспільством. З великим ступенем вірогідності можна стверджувати, що короткий час, який залишився до парламентських виборів 2006 року, не дасть змогу вирішенню завдання створення таких партій, яких потребує сучасна українська дійсність. Тому найбільш простим, а на наш погляд, і найбільш помилковим шляхом у вирішенні цієї проблеми може бути застосування так званої “чистої” пропорційної виборчої системи. Вона фактично може закріпити існуючу партійну стагнацію і приречити виборців на обрання із багатьох бід найменше першого. Це — шлях постійного блокування дрібних недієздатних партій і закріплення на політичній арені країни політичних керівників (не лідерів), які вже вичерпали свої можливості і по суті є представниками вчорашнього дня.

Тому, на наш погляд, необхідна розробка нової технології самої системи пропорційного голосування виборців. Як відомо, світова практика знає декілька модифікацій такої системи і заплющувати очі на це було б помилкою. Для багатьох українських пересічних виборців політичні партії — це абстракції, за якими вони не бачать конкретних персоналій, близьких, знайомих, з якими, і це найголовніше, вони не можуть, навіть потенціально, безпосередньо контактувати. Приклад західних демократій свідчить, що ця ситуація цілком природна. Виборець повинен мати свого живого кандидата, навіть при пропорційній системі, яка звісно потребує його партійної приналежності. Одне одному не заважає.

Для стагнаційних партій, звісно, така ситуація не дуже подобається. Вони використовують спекуляційні докази, що мов би народний депутат — це виразник інтересів всього народу, хоча таке в реальності не можливо. Будь-яка партія, хоча і може називати себе “народною”, фактично виражає тільки конкретний сегмент соціальної структури суспільства. Відомо, що інтереси всіх можуть виражати тільки правлячі партії у тоталітарних суспільствах.

Для стагнаційних партій дуже зручно кулуарно формувати партійний список кандидатів у народні депутати. Відомо, що тільки перша п’ятірка цього списку стає відомою виборцям. Інші його представники по суті є “тіньовиками”, як правило, нікому не відомими. Тому в цей список керівництву партій можна вносити необхідних і корисних для них осіб, аналіз яких не є предметом даної статті.

У стінах діючої Верховної Ради зараз працюють 225 народних депутатів обраних за партійними списками. Більшість з них практично не відома загалу виборців. Хто може стверджувати, що це дійсно народні депутати. Окрім самих партій —право на це нікому не дано. На прикладі Росії відомо, що там і КПРФ фактично стала притулком для деяких осіб, які на мають взагалі нічого спільного з комуністичною ідеологією.

З цього виникає питання. Наскільки виборці можуть довіряти стагнаційним партіям? Нас переконують, що пропорційна система дає змогу виборцям контролювати через вибори якість праці політичних партій. Це означає, що наприклад, чотири роки незадовільного керівництва суспільством є сигналом для виборців, що треба таке керівництво змінити в особі правлячих партій. Де гарантія, що така зміна забезпечить ефективне керівництво ще на чотири роки? І взагалі, хто гарантує якість партійного політичного керівництва у державі? Уявляється, що метод проб і помилок —це не найкращий вибір для українських громадян. Це є фактично реанімацією ситуації, яка закріпляла на політичній арені України осіб, нездатних за більш ніж десяток років незалежності, вивести країну з соціально-економічної кризи. Відомо, що всі ці особи і зараз присутні на політичному Олімпі

України. Згідно західним стандартам вони повинні були вже давно увійти в політичне небуття і забуті виборцями. Але в Україні політики не вмирають, хіба що фізично. І теза, що політичні успіхи — це успіхи соціально-економічні також нам не писана досі.

Тому, на наш погляд, пропорційна виборча система сама по собі не є універсальним лікувальним засобом суспільства, якщо вона не модифікована під конкретну політичну ситуацію. Звісно, що коли Україна сформує ефективну партійну систему, пов’язану з існуванням дійсно боєздатних політичних партій, які мають авторитет у виборців, то більшість проблем, які існують зараз будуть усунені автоматично. На цей же час необхідно використати ті можливості, які дає пропорційна виборча система, з так званими преференціями. Така система існує в багатьох західних демократіях — Швеція, Данія, Австрія, Італія, Іспанія, Фінляндія, Норвегія, Бельгія, Нідерланди [5, 59].

Якщо “чиста” пропорційна виборча система вирішує питання хто із списку кандидатів увійде до парламенту на принципі черговості, то преференціальність дає право виборцям віддати свою перевагу конкретним кандидатурам за партійними списками [6, 532].

Пропорційна виборча система з преференціями дає змогу партіям персоніфікувати себе у конкретних партійних особах, якіх партії пропонують виборцям як кандидатів на виборчі посади. Відомо, що партіям при “чистій” виборчій системі практично неможливо донести до свідомості виборців свої партійні виборчі списки, а часто це і не бажано для них. Тому для виборців партійний список на виборах — це кіт у мішку. Ніяка партія не може пояснити чітко і зрозуміло, чому саме ці, а не інші особи знаходяться у ньому. Більш- менш ефективно доти це вдавалося зробити тільки по відношенню до першої п’ятірки партійного списку, яку персонально відображали у виборчих бюлетенях. До неї звичайно відносять головних керівників партій та найбільш популярних у загалу осіб, які надають партіям привабливий вигляд в очах виборців.

Значним недоліком “чистої” виборчої системи є те, що виборчий партійний список, як правило, формується партійним керівництвом і в ньому окрім столичної верхівки партії і “необхідних” для неї осіб(частіше всього спонсорів) фактично немає регіональних партійних висуванців. Регіональні партійні структури фактично виступають своєрідною тягловою силою, яка повинна тільки забезпечити проходження до парламенту вищеназваних осіб із списку. Така система по своїй суті формує законодавчий орган держави переважно з осіб зі столичною пропискою. Будь-якому серйозному регіональному партійному представництву у такій системі не має місця. Закономірним результатом такої політики є нерозбудованість регіональних партійних структур. Ті особи, які приходять до них, як правило, не можуть навіть мріяти про будь-яку значну партійну кар’єру і це в значній мірі послаблює ефективність їх діяльності. Тому включення в партійний список впливових регіональних партійних функціонерів дало б змогу значно пожвавити як кількісні так і якісні показники роботи регіональних партійних структур. Фактично розмова зараз йде про саму технологію формування партійного виборчого списку на нових засадах, які відповідають сучасним вимогам і сучасній ситуації.

З нашої точки зору, ця технологія повинна включати наступні моменти. Партійний виборчий список, безумовно, слід починати формувати з певної кількості керівних осіб партії, як це робилося і раніше, і їх прізвища повинні бути відображені у виборчих бюлетенях. Всіх інших представників партійного виборчого списку треба рознести по окружним виборчим бюлетеням, незважаючи на місце їх помешкання. У процесі виборчої кампанії ці кандидати повинні агітувати виборців як за свою партію, так і персонально за себе у кожному виборчому окрузі країни. Якщо партія перемагає на виборах, то її керівники, як і зараз, посідають перші місця в своїй парламентській фракції, а інші займають їх місця в залежності від того, який відсоток довіри виборців до партії вони отримали при голосуванні в своїх регіонах.

З вищесказаного можна зробити наступні висновки:

1. Прийняття Верховною Радою Закону про пропорційну виборчу систему в Україні автоматично не вирішує всіх питань переходу до парламентсько-президентської форми правління.
2. Пропорційна виборча система припускає наявність потужних і вагомих політичних партій в країні, як повноцінних суб’єктів політичного процесу в державі. Таких політичних партій в Україні (за винятком) не існує. Вони фактично ще не вийшли за межі діяльності партійних клубів.
3. Політична еліта України повинна усвідомити відсутність на даний час у країні потужних і дійових політичних партій і консолідуючими зусиллями почати санацію як політичних партій, так і політичної системи українського суспільства.
4. Існує загроза того, що кон’юнктурні інтереси і політичні амбіції партійного керівництва можуть законсервувати стагнаційні процеси в існуючих політичних партіях і не дадуть змогу почати процес розбудови дійових партійних машин, що ефективно реалізують свої функції відповідно потребам сучасної демократії.
5. Пропорційна виборча система, яка законодавчо оформлена Верховною Радою, повинна бути скорегована в напрямку доповнення її принципом преференціальності, який дасть змогу пожвавити партійне будівництво, особливо в його регіональному вимірі.

Література

1. Див.: Назаренко Б. О. Сучасні політичні партії України і деякі проблеми та перспективи розвитку // Нова політика. — 1996. — № 4; Рудич Ф.М. та ін. Політичні структури та процеси в сучасній Україні. Політологічний аналіз. — К., 1995; Острогорский М.Я. Демократия и политические партии. — М., 1997; Хімченко О.Г. Будівництво та функціонування політичних партій. — Миколаїв, 2003.
2. Renney A. Governing of Men. Manchester Univ. Press, 1989.- P.313.
3. Див.: Friedrich C. Constitutional Government and Democracy. State Univ. Press. — № 4. — 1983. — P. 419.
4. Конституція України. — К., 1996.
5. Див.: Білоус А.О. Політико-правові системи: Світ і Україна.—К., 1997.
6. Див.: Соловьев А.И. Политология: Политическая теория, политические технологии. — М., 2003.