Після захоплення Угорщиною Закарпатської України (остаточно у 13 ст.) на цій території було запроваджено угорський адміністративно-територіальний устрій. Українські землі були роздоєні між сімома комітатами (жупами) — Спишським, Земплинським, Шаришським, Ужанським, Угочанським, Березьким, Мармароським. На чолі комітету стояв жупан, якого призначав король. На початку 16 ст. внаслідок втрати Угорщиною незалежності більша частина Закарпаття потрапляє під владу Трансільванського (Семигородського) князівства. 3 1699 р. вся Закарпатська Україна знаходилась у складі Австрії.

     З серед. 10 ст. територія сучасної Буковини входила до складу Київської Русі. У 12 — I пол. 14 ст. ці землі становили частину Галицько-Волинської держави. Занепад Галицько-Волинського князівства привів до зміцнення в середині 14 ст. в цьому регіоні позицій Угорщини. В серед. 14-15 ст. тут існувало українське державне утворення — Шипинська земля (в межах сучасної Чернівецької обл.). З серед. 14 ст. Буковина відійшла до Молдавського князівства. В цей час буковинські землі були розділені на три волості — Чернівецьку, Хотинську і Сучавську. В 1514 Молдавія разом з українською територією потрапила під владу Туреччини. У Буковині була створена турецька військово-адміністративна одиниця — Хотинська райя. У II пол. 18 ст. Буковина поділялася на три цинути -Чернівецьку, Сучавську і Кімпалугську, які складалися з околів. Адміністративна і судова влада на цій території належала молдавському дивану в Яссах. В 1774 Буковина (крім Хотинської райї) потрапила під владу Австрії і до 1786 управлялася військовим командуванням. На початку 1787 буковинські землі увійшли до складу Галичини. Територія Хотинської райї за Бухарестським мирним договором 1812 потрапила під владу Російської імперії.

    Протягом століть Північне Причорномор'я і Крим були зоною боротьби українських князів з кочовими племенами. Після розгрому Хозарського каганату (965) військами Святослава Ігоровича на Таманському півострові утворилося Тмутараканське князівство, до складу якого незабаром увійшли землі Приазов'я, Кубані та Східна частина Кримського півострова. З поч. 11 ст. князівство перебувало у складі Київської держави. В 13 ст. Українське Причорномор'я і Крим були завойовані монголо-татарами. У Криму утворився улус з центром у м.Солхаті, який полягав ханам Золотої Орди. Після її розпаду тут виникла татарська держава — Кримське ханство (1449-1783). Татарські орди здійснювали грабіжницькі походи на Україну. Руйнуючи українські міста і села, вони брали у полон десятки тисяч мирних жителів і продавали їх у рабство або використовували на тяжких роботах у своїх господарствах. Заданими перепису 1666-67, проведеного Евлієм Челебі, українці становили 4/5 всього населення Криму. Для захисту від татаро-турецької агресії у Пониззі Дніпра на південь від дніпрових порогів була створена військово-політична організація — Запорізька Січ. До складу володінь запорізького козацтва — Вольностей Війська Запорізького — входила територія по лінії від гирла Тясмину до Чорного Лісу, далі ріками Ворсклою, Синюхою і Пд. Бугом до Дніпровсько-Бузького лиману, вздовж Дніпра до верхів'їв Конки і гирла Берди, а звідти — узбережжям Азовського моря до гирла Кальміусу та по р.Орелі до Дніпра. З II пол. 16 ст. на Запоріжжі сформувався чіткий адміністративно-політичний устрій. Усе Військо Запорізьке поділялося на полки, якими командували полковники.

Полк поділявся на курені на чолі з курінними отаманами, а курені — на сотні. На чолі козацького війська стояв виборний гетьман. Безпосередньо на Січі старшим був кошовий отаман. Вищою владою на Січі вважалася військова рада (коло), яка обирала або скидала кошового отамана, козацьку старшину, вирішувала всі найважливіші питання життя Коша. На чолі всього управління Запорізькою Січчю стояла військова старшина (кошова старшина) — військовий писар, військовий суддя, осавул, обозний, хорунжий. Запорізькі козаки становили “січове товариство”, яке поділялось на курені. У 18 ст. всіх куренів було 38. Керував куренем курінний отаман. Місце перебування Січі змінювалось кілька разів і залежно від воєнно-політичної ситуації. Згодом, у 18 ст., запорізькі землі охоплювали територію сучасних Запорізької, Дніпропетровської, Миколаївської, Херсонської і значної частини Донецької областей. Адміністративне вони поділялись на округи — паланки: на правому березі Дніпра — Кодацька, Бугогардівська, Інгульська (Пере-вознинська), на лівому — Протовчанська, Самарська, Орельська, Кальміуська і Прогноївська. На чолі паланок стояли паланкові полковники, писарі та осавули, призначені Кошем. Наростання національного і соціального гніту в Україні протягом 14-16 ст. викликало постійне піднесення народної боротьби проти польських загарбників, яка в серед. 17 ст. переросла в національно-визвольну війну українського народу під проводом Б. Хмельницького 1648-1657. Основною метою цієї боротьби стало створення незалежної держави у межах усіх українських етнічних земель.

Вже на початковому етапі війни на значній частині території України була відновлена українська державність, сформувалась нова військово-політична система і органи державного управління, визначився адміністративно-територіальний устрій, який будувався в основному на традиціях Запорізької Січі. Українська козацька держава, яка складалась з земель колишнього Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, обіймала територію бл. 200 тис. км. За умовами Зборівського мирного договору 1649, кордон між Україною і Річчю Посполитою встановлювався по лінії Дністер -Ямпіль — Брацлав — Вінниця — Погребище -Паволоч — Коростишів — Горностайпіль -Димер- Дніпро — Остер — Чернігів — Ніжин -Ромни. Східний кордон встановлювався по лінії колишнього польсько-московського кордону і пролягав по р.Сухий Ромен, Терен, Бобрик, через Сулу, Псьол до Ворскли і далі до р.Коломак і до Муравського шляху. На чолі новоствореної держави стояв гетьман України, яким був проголошений Б.Хмельницький (1648). Гетьману належала вища військова, політична. адміністративна і судова влада в Україні, яку він здійснював через Генеральну Військову Канцелярію.

Найближчими помічниками гетьмана в управлінні державою була генеральна старшина — генеральний писар, генеральні судді: генеральний осавул, генеральний хорунжий, генеральний підскарбій, генеральний обозний, генеральний бунчужний. Найвищою судовою установою був Генеральний Військовий Суд. Столицею України та гетьманською резиденцію стало місто Чигирин. Територія України поділялась на полки, число яких не було сталим. В 1649 їх налічувалося 16 — Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Білоцерківський, Канівський, Переяславський, Брацлавський, Кальницький (Вінницький), Київський, Кропивнянський, Миргородський, Ніжинський, Полтавський, Чернігівський, Прилуцький та Уманський. В 1650 всіх полків було 20. Під час воєнних дій української армії проти польських і литовських військ в 1654-55 утворились Волинський, Турово-Пинський, Білоруський (Чавський) і Подільський полки. На чолі кожного полку стояв полковник, який обирався на полковій раді або призначався гетьманом, Полковник зосереджував у своїх руках військову, адміністративну і судову владу на території полку. Крім нього, до полкового уряду входили полковий суддя, полковий писар, полковий осавул, полковий обозний, полковий хорунжий. Полки поділялись на сотні, в яких військово-адміністративні функції виконували сотники.

До складу сотні входило кілька куренів, що очолювалися курінним отаманом. Найвищим органом місцевого управління були козацькі ради, на яких обговорювались і вирішувались всі найважливіші політичні, військові, фінансові та судові справи, обирали і скидали козацьку старшину (див. також Генеральна Військова Рада). Управління містами у Гетьманщині здійснювалось відповідно до їх статусу. Містами, які мали магдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Глухів, Полтава, Батурин та ін.), управляли виборні магістрати. Міста ж, які не дістали цього права, мали обмежене самоврядування, управлялись виборними ратушами, але підлягали і старшинській адміністрації. На чолі міського управління стояв війт, якого обирали або призначав гетьман чи полковник. У II пол. 17 ст. Україна внаслідок десятирічної виснажливої громадянської війни та постійної збройної інтервенції іноземних військ (т. зв. період Руїни) потрапила у сферу впливу сусідніх держав. Після Андрусівського перемир'я 1667 та “Вічного миру” 1686 територія Лівобережної України з Києвом та Запоріжжя опинилися під владою Московської держави, а Правобережна Україна залишилась у складі Речі Посполитої (в 1699 до Польщі приєднано Поділля, яке знаходилось під владою Туреччини). Південна Київщина і Брацлавщина з містами Трахтемирів, Канів, Черкаси і Чигирин мала залишатись незаселеною. Українські землі, які перебували у складі Московської держави протягом 17-18 ст., зберігали відносну автономію і державні права. Територія Гетьманщини (сучасн. Чернігівська, Полтавська, зх. частина Сумської, Харківська і сх. частина Київської обл.) за військовим і адміністративно-територіальним устроєм поділялась на 10 полків: Київський, Ніжинський, Переяславський, Чернігівський, Стародубський, Лубенський, Прилуцький, Гадяцький, Миргородський і Полтавський. Гетьманській адміністрації підлягав і Могилівський полк, який частково знаходився на етнічній білоруській території. Політико-правове становище Гетьманщини спочатку визначалося договорами між гетьманом України і московським урядом, які носили міждержавний характер.

Однак, по мірі загострення внутрішньополітичної ситуації, внаслідок боротьби за владу старшинських угрупувань та у зв'язку з намаганнями Московської держави посилити свої впливи в Україні, ці договори поступово набувають рис договірних статей. Переяславські етапі 1659, Батуринські статті 1663, Московські статті 1665 та ін. Гетьманські угоди з московським урядом щоразу більше обмежували політичну автономію України та посилювали її адміністративну і фінансову залежність від Московської держави. Управління Гетьманщиною здійснював гетьман України, якому належала вся повнота військової, адміністративної і судової влади. Гетьман обирався Генеральною Військовою Радою, в основному з кандидатур, заздалегідь узгоджених з московським урядом. Гетьманський уряд вже не мав права підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державами. Резиденція гетьмана щоразу ближче переносилася до московського кордону — Гадяч (1663-68), Батурин (1669-1709: 1750-1764), Глухів (1709-1750). В 1708 на території Лівобережної України було утворено дві губернії — Київську і Азовську, що фактично поклало початок створенню паралельних органів державного управління. З 1709 при гетьманові постійно перебував царський резидент для нагляду за діяльністю гетьмана та старшини. Значного удару по українській державності було завдано діяльністю органів російської колоніальної адміністрації в Україні — Малоросійської колегії та Правління гетьманського уряду.

Розглядаючи Гетьманщину як складову частину Російської імперії та намагаючись уніфікувати систему управління державою, російський уряд вирішив повністю ліквідувати автономію України. 10.11.1764 Катерина II скасувала гетьманство, передавши всю повноту виконавчої влади в Україні президенту Малоросійської колегії П.Рум'янцеву. Обмеження козацького самоуправління та поступова ліквідація полкового устрою вибувалися і на Слобідській Україні. З серед. 16 ст. територію Слобожанщини почали поступово заселяти українські козаки і селяни з Правобережної і Лівобережної України. 317 ст.. ці землі було приєднано до Московської держави. Адміністративно-територіальний устрій на Слобідській Україні був здебільшого подібним до Гетьманщини. В 17 ст. тут існувало п'ять полків, які становили військові і адміністративно-територіальні одиниці: Острогозький (1652-1658), Сумський (1652-1658), Охтирський (1651-58), Харківський (1659-1660), Балакліївський (1669-1670). В 1670 Балакліївський полк було приєднано до Харківського, з якого в 1685 виділився Ізюмський полк. Полкові канцелярії підпорядковувались білгородському воєвод, через нього — Розрядному приказу, а згодом — Посольському приказу. Намагання Слобідської України приєднатись до Гетьманщини викликало рішучий опір з боку російських властей. 28.7.1765 російський уряд ліквідував слобідські козачі полки і на їх місці утворив регулярні гусарські частини за російським зразком. На слобідських землях було утворено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

    В II пол. 18 ст., прагнучи обмежити самоврядування і господарську діяльність Запорізької Січі, яка виступала активним каталізатором національної свідомості та перешкоджала експансіоністській політиці Російської імперії на півдні України, російський уряд дозволив створення на території Запоріжжя військових поселень з іноземців (сербів, німців, болгар, греків). Новозасновані поселення були названі Новою Сербію (1752) з штаб-квартирою у Новомиргороді та Слов'яно-Сербією (1753) з центром в м.Бухмуті (тепер Артемівськ). В 1764 військові поселення були ліквідовані, а їх землі включені до складу Новоросійської губернії.

    Наприкінці 17-18 ст. значна частина українських земель — Правобережна Україна, Поділля, Волинь, Галичина, Холмщина, Підляшшя і Посяння — входили до складу Польщі. В 1684-85 на Правобережжі польський сейм підтвердив за козаками їх основні права і привілеї. На цій території були сформовані Білоцерківський (фастівський), Корсунський, Брацлавський і Богуславський полки, які очолювали полковники С.Палій, З.Іскра, А.Абазин і С.Самусь. Однак, у червні 1699 польський сейм, побоюючись наростання нової хвилі національно-визвольного руху на Правобережжі, прийняв постанову про ліквідацію козацьких полків. Це рішення не було визнане козаками і привело до Палія повстання 1702-04. Після поразки повстання значна частина козаків перейшла на територію Гетьманщини, а козацький військово-територіальний устрій на Правобережній Україні було ліквідовано. Наприкінці 17 — поч. 18 ст. на українських землях у складі Речі Посполитої зберігався поділ на воєводства і повіти. Існували Київське, Брацлавське, Подільське, Волинське, Руське і Волзьке воєводства. Адміністративне управління здійснювали воєводські та повітові органи влади.

    Наприкінці 18 ст. внаслідок трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793. 1795) українські землі потрапили до складу Австрії, Російської імперії і Туреччини. В 1772 до складу Австрії відійшла вся територія Руського воєводства (без Холмської землі). Волзького та західних повітів Волинського і Подільського воєводств, а в 1774 — Буковина (без Хотинської Райї). Австрійський уряд створив на захоплених територіях коронний край — Королівство Галичини і Лодомерії (Володимирії) з центром у Львові, у складі якого штучно об'єднав українські етнічні землі з частиною польських земель. Умовною межею між українською (східною) і польською (західною) частинами Галичини стала р.Сян. В 1786-1849 окремий округ у складі Галичини становила Буковина, а в 1795-1809 — Холмщина. Територія королівства поділялась на округи і дистрикти, кількість яких змінювалась. Так, до 1782 існувало 6 округів і 59 дистриктів, а в 1867 — 17 округів і 176 дистриктів.

    Адміністративна влада у коронному краї належала губернському управлінню на чолі з губернатором. Губернатора, який утримував у своїх руках всю повноту виконавчої влади, призначав імператор. Вищий представницький орган в Галичині — сейм збирався тільки один раз, у 1780. Існував виконавчий орган сейму -становий крайовий комітет. На місцях адміністративна і судова влада належала війтові, а управління декількома навколишніми громадами здійснював мандатор. Містами управляли магістрати, до складу яких входили війт, бургомістр, райці (радники) і лавники (засідателі). З утворенням в 1867 Австро-Угорської імперії Східна Галичина і Буковина залишаються у складі Австрії, а Закарпаття потрапило під безпосередню владу Угорщини. Існуючі коронні краї у Галичині і Буковині отримали статус провінції і поділялися на повіти. Вся адміністративна влада в краї належала наміснику (див. також Галичина і Буковина).

    В 1699 Закарпатська Україна, яка протягом століть знаходилась під окупацією Угорщини, потрапила до складу Австрії. Територія Закарпатської України, як і угорські етнічні землі, поділялась на жупи (Комітати), які в свою чергу складались з доміній. Всі адміністративні органи влади на Закарпатті підпорядковувались Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню. Зазнаючи нещадного національного гніту і будучи найбільше відірваними від загальноукраїнського громадсько-політичного і культурного життя, українці Закарпаття все ж зберігали національну свідомість і самобутню культуру (див. також Закарпаття).

    Зміцнення економічної незалежності Запоріжжя та величезний вплив запорожців на формування політичної свідомості українського населення становили потенційну загрозу колоніальній політиці Російської імперії на пд. України. Тому, 4-5.(15-16).6.1775 за наказом Катерини ІІ російські війська під командуванням ген. П.Текелі зруйнували Запорізьку Січ. 3.(14).8.1775 було видано царський маніфест, який офіційно ліквідував запорізьке козацтво. На землях Війська Запорізького було утворено дві губернії — Азовську і Новоросійську. Після скасування гетьманства російський уряд вирішив остаточно ліквідувати існуючі ще форми військового і місцевого адміністративно-територіального устрою на Лівобережній Україні. В 1781 на Лівобережжі було ліквідовано сотенно-полковий устрій. В 1781-83 в Україні було утворено Київське, Харківське, Чернігівське, Новгород-Сіверське і Катеринославське намісництва. Паралельно з намісництвами існував поділ на губернії. В 1783 указом російської військової колегії на основі лівобережних козацьких полків створювались регулярні карабінерські кавалерійські полки. Таким чином, протягом усього часу перебування українських земель у складі імперії політика російського уряду була спрямована на ліквідацію традиційного адміністративного устрою України, збереження якого в значній мірі сприяло формуванню в українського населення національної свідомості. Подальша російська експансіоністська політика на пд. України завершилась приєднанням в 1783 Кримського ханства до Російської імперії. Царським указом від 2.2.1784 на території Криму було утворено Таврійську область з центром у Сімферополі. В 1783 Азовська і Новоросійська губернії були об'єднані і на їх основі створено Катеринославське намісництво з центром у Кременчуці (з 1789 — у м.Катеринослав).

     Після другого і третього поділу Польщі до складу Російської імперії увійшли Київщина, Брацлавщина і Волинь. На цих землях було створено Волинську, Брацлавську і Подільську губернії. Відповідно до царського указу від 1796 “Про новий поділ держави на губернії” в Україні замість намісництв створювались губернії. На поч. 19 ст. існувало 9 губерній: Київська, Полтавська, Чернігівська, Харківська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Подільська і Волинська. В 1815 до Російської імперії було приєднано Холмщину і Підляшшя, які в 1831 увійшли до складу Сідлецької, Люблінської і Гродненської губерній (див. також Губернія). В I пол. 19 ст. для придушення національно-визвольного руху російський уряд сформував систему військово-адміністративних одиниць — генерал-губернаторства. В Україні було створено чотири генерал-губернаторства: Київське (складалось з Київської. Волинської і Подільської губерній), Малоросійське (Полтавська і Чернігівська), Харківське (Харківська і Воронезька губернії), Новоросійське (Катеринославська, Таврійська, Херсонська губернії і Бессарабська область). Всю повноту військової і цивільної влади на території адміністративних одиниць здійснював генерал-губернатор. На протязі II пол. 19 ст. значних коректив в адміністративно-територіальному поділі українських земель у складі Російської імперії не відбулося. В 1912 було створено Холмську губернію, до якої увійшла більшість українських земель Королівства Польського. На поч. першої світової війни 1914-18 в результаті Галицької битви 1914 російські війська захопили значну частину західно-українських земель. На окупованій території було створено Галицько-Буковинське генерал-губернаторство, яке проіснувало до серпня 1917 (з перервами). Діяльність російських військово-адміністративних органів у Галичині, Буковині і Посянні була спрямована на нищення українського.

В чому полягала суть національного відродження українців? Складіть доповідь

      Початок XIX сторіччя в українській історії нагадував період так званого "сумерку" кінця XIV- початку XVI століть — Україна нібито й існувала — існувала земля, міста і села, народжувались і вмирали люди — і не існувала, оскільки про її державно-політичну самостійність, окремішність, в тогочасних умовах, на думку багатьох, не могло бути й мови. Втративши національну політичну еліту і залишки державності, розділена між двох континентальних імперій — Російської і Австрійської — вона, здавалося, була приречена. Це виглядало тоді як доконаний історичний факт. "Після довгих років Руїни національно-державне відродження України не могло відбутися швидко. Кінець XVIII — початок XIX ст. на Наддніпрянській Україні були позначені майже цілковитим припиненням національного життя.

     Особисті потреби викликали у багатьох представників українського дворянства зацікавлення минувшиною, а разом з нею і гордість за свій народ, ностальгію за часами могутності Козацької держави і мрії про її відродження. В освіченої частини населення виник значний інтерес до книжок з історії, у першу чергу з часів козаччини. Особливою популярністю користувались козацькі літописи та праці, написані в їх стилі, що поширювалися в багаточисельних рукописах.

    Захопленість героїчною минувшиною Вітчизни та гордість за неї спричинили початок національного відродження. Цей процес охопив собою час на зламі двох століть. Не відзначаючись яскравими політичними деклараціями і заявами, відкритими виступами, протікаючи переважно в латентних формах, він, тим не менше, зумів забезпечити перехід від територіально-державного патріотизму козацької старшини до етнічної самоідентифікації нації її духовними лідерами.

    Варто зазначити, що процеси національного відродження кінця ХVIII-початку XIX сторіч не стали явищем загальнонаціонального масштабу. І не лише тому, що вони, як зазначалось вище, охоплювали переважно територію колишньої Гетьманщини та концентровано виражали інтереси козацької старшини і її нащадків, але й тому, що не охопили в повній мірі навіть весь цей соціальний стан. Як відзначає Ю. Охримович: "Більшість українського дворянства кінця XVIII-го ст. і перших чотирьох десятиліть XIX віку, вступила на шлях безповоротного обмосковлення і великодержавного московського патріотизму".

    Державно-політична еліта вдруге в українській історії, у своїй більшості, зрадила інтереси нації заради збереження і примноження власних станових привілеїв. Нація повинна була починати все спочатку — формувати нову провідну верству, національно-державницьку ідеологію, боротьбу за самостійне державне існування.

    Започаткований І. Котляревським процес творення нової української літератури став основою для етнічного розуміння нації, поєднання етнічного і державницького в подальшому розвитку української політичної думки. І хоча надмірна захопленість етнічним часто переростала у більшості учасників тогочасного українського літературного процесу в аполітичний етнографізм, але й він, в умовах тотального заперечення етнічних відмінностей між українцями і росіянами з боку імперської влади, вимагав певної особистої мужності і сприяв не лише збереженню, але й подальшому розвитку української нації в класичному ліберально-буржуазному розумінні, що його пропагував Й. Гердер.

    Центром формування нової української літератури став Харків, що був на той час головним містом Слобідської України і знаходився поза межами території колишньої Гетьманщини. Саме цей факт ряд вчених, поділяючи думку висловлену О. Пріцаком, вважає одним з вирішальних у тому, що українське культурне відродження початку XIX сторіччя виявилось вільним від консервативно-автономістичної традиції територіального патріотизму нащадків козацької старшини.

   Висунення харківськими письменниками-романтиками на перший план "мужицького" етнографізму стало альтернативою тужливо-пасивного аристократичного державництва і, як твердить Б. Ольхівський, "було під той час єдиним порятунком національної ідеї, єдиним можливим виходом з ідеологічного сліпого кута. Відкривало широкі шляхи для культурної творчости, шлях до вивчення життя мас до їх усвідомлення ("просвітянство"), для всього того, що творило нові підстави майбутнього відродження державної ідеї" .

     Оцінюючи роль Харкова у становленні сучасної української нації, розвитку української політичної думки, І. Лисяк-Рудницький наголошував на тому, що він "…дійсно заслуговує на назву "першої столиці відродження"… : гурток учених і літераторів, що скупчився біля Харківського університету, започаткував дослідження над українським фольклором і впровадив народну мову до літературного користування. Підо впливом подувів європейського романтизму вони "відкрили" українську етнічну тотожність, що послужило за фундамент для формування новочасної української національної свідомости. Проте слід зазначити, що "харківські романтики" були вільні від будь-яких політичних тенденцій, вони були чистими культурниками. Політизація українського відродженського руху наступила щойно на другому етапі, після повернення його центру до Києва в 1840-х роках"

      Україна, поряд з Санкт-Петербургом, стала одним з основних центрів Руху декабристів: тут виникли і діяли дві досить потужні таємні організації — "Південне товариство" і товариство "Об’єднаних слов’ян", які напередодні повстання злилися. Створена П. Пестелем "Руська правда", як програмний документ, виражала чотири основні завдання революційної боротьби: звільнення селян від кріпосної залежності, ліквідацію самодержавної монархії, запровадження республіканського ладу, скасування станового поділу та привілеїв.

     Характеризуючи в цілому стан політичного мислення українців Наддніпрянщини Я. Оршан, спираючись на думки висловлені на початку XX сторіччя Ю. Охримовичем, виділяв, як найбільш характерні, такі тенденції: "Так отже характеризують політичне обличчя українства початку XIX ст. наступні процеси: 1. Частина української провідної верстви перейшла під натиском Москви на позиції московського націоналізму офіційної форми; 2. Інші — українці-декабристи захоплені загально-людським або загальнодержавним "поступом" — стають духовними батьками всіх пізніших ліберально-соціялістичних "общєрусизмів" серед українства, до "совєтського українства" включно; З.Піоніри української науки і літератури мають великі заслуги у цих ділянках, але стоять осторонь політики і 4. Самостійницькі течії — політично-свідоме українство — сильне ще в ті роки та загрожене не тільки царським режімом але й новими вбивчими для них ідеями, достає великого імпульсу завдяки Тарасові Шевченкові. Та всеж наслідки цього імпульсу зможуть прибрати конкретні політичні форми щойно при кінці XIX ст."

     Незважаючи на критичне ставлення до ролі українських діячів-культурників у становленні української політичної думки таких її перших дослідників як Ю. Охримович та Я. Оршан, становлення політично-свідомого українства не могло б відбутися лише на старій — старшинсько-шляхетській — політичній платформі, без поєднання державницької ідеї з національно-етнічною, без високого духовного підйому нації і поступового поширення цих ідей серед широких мас. Культурництво, при всій його декларованій аполітичності, чи навіть більше — офіціозному імперському патріотизмі — творило з українців модерну, етнічну націю. І дим Україна вписувалась в процеси, що відбувались в усій тогочасній Європі. Значний вплив на передових українських мислителів цього часу, як вже зазначалось вище, мала концепція нації, вироблена Й. Гердером та сформульовані ним природні закони появи народних мов та їх наступного значення для розвитку нації.

      "Захоплення Й. Гердера селянською культурою збіглися з поширенням в країнах Східної Європи західноєвропейського романтизму, який оспівував емоційність, спонтанність, різноманітність, природність. Акцентуючи увагу на неповторності різних народів світу "в їхньому природному стані та середовищі існування", Гердер і романтики започаткували концепції національної самобутності й тим самим створили ідейну основу наступного самовизначення націй" .

     Під впливом ідей німецького мислителя Й. Гердера, який звертав особливу увагу на націотворчу роль мови, фольклору, народних звичаїв і побуту селянства у Європі в 30-40-х роках XIX сторіччя, революційні сили згуртувались у нових таємних товариствах. Всі вони ставили собі єдину стратегічну мету і мали схожі та красномовні назви — "Молода Італія", "Молода Франція", Молода Німеччина", "Молода Польща", "Молода Ірландія". Ряд цих організацій об’єднувався в таємне міжнародне товариство "Молода Європа" з центральним комітетом у Швейцарії на чолі з Дж. Мадзіні. Молодими революціонерами піднімалась проблеми розділеності народів штучними державними кордонами та незбіг державних і етнічних меж. Ідеалом цього руху було перетворення Європи в континент націй-держав, де було б неможливим розділення нації на багато маленьких держав, або поділу територій деяких народів між різними державами.

     Ці ідеї не могли не бути співзвучними з настроями патріотично настроєних українців. Культурницька робота, дослідження фольклору і побуду селянства, висвітлення життя "простого народу" в новій літературі, писаній народною мовою і для народу — все це сприяло поширенню духу гердерівських ідей та ідеалів "Молодої Європи".

     "У першій половині 40-х років у Києві передові професори, учителі, студенти об’єднались в літературний гурток, названий пізніше П. О. Кулішем "Київська молода". … Серед учасників гуртка були Куліш, Костомаров, Максимович та ін. Вони ставили собі за мету дбати про розвиток слов’янської взаємності, української культури, а також видавати журнал мовами слов’янських народів. До цього гуртка приєднався й Т. Г. Шевченко, який привертав до себе кращі сили передової української інтелігенції" .

     Таким чином, передові патріотичні сили України формувались і розвивались в рамках загальноєвропейських політичних процесів. Справа залишалась за створенням відповідних політичних структур.

Використана література

1.    Аркас М. М.   Історія України-Русі. — К.: Вища школа, 1991. — 395 с.

2.    Бойко О. Д.   Нариси з новітньої історії України (1985-1991 р.р.) : Навчальний посібник. -К.: Кондор, 2004. -355, с.

3.    Гончарук, П. С.   Історія України: з давніх часів до початку ХХ століття: Курс лекцій. -K.: Вид-во КСУ, 2004. -524, с.

4.    Грушевський М. С. Історія України-Руси : В 11 т., 12 кн. -К. : Наук. думка. -1996.

5.    Дорошенко Д. Історія України 1917-1923 рр. : В 2-х т.: Документально-наукове видання. -К. : Темпора. -2002

6.    Король В. Ю.   Історія України : Навчальний посібник. -К.: Феміна, 1995. -264 с.

7.    Крип'якевич І. П.   Коротка історія України,. -К.: Україна, 1993. -93 с.

8.    Крушинський В. Ю.   Історія України : Події. Факти. Дати. -К.: Зодіак-ЕКО, 1993. -174 с.

9. Попович М. В.   Нарис історії культури України. К.: АртЕк, 1998. -727 с.

10.    Юрій М. Ф.   Історія України : Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2004. -249 с.

11.    Яковенко Н.  М.    Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVIII століття : Навч. посібник,. -К.: Генеза, 1997. -312 с.