Вступ

1. Характерні особливості класичної політичної економії

2. Виникнення класичної політичної економії в Англії і Франції

3. Еволюційні моделі розвитку політичної економії

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Предметом політичної економіки в економічному аспекті є вивчення економічних виробничих відносин в їх взаємодії з продуктивними силами та організацією управління і ефективного ведення господарства як чинників суспільного багатства.

Класична політична економія надала економічній теорії дійсно наукового характеру. По-перше, вона відкрила реальне джерело багатства — процес виробництва. По-друге, економічна наука стала досліджувати господарську діяльність як систему, що охоплює виробництво, розподіл, обмін та споживання благ та послуг. По-третє, ця наука не обмежувалася описуванням економічних явищ і процесів, а перейшла до виявлення їхньої сутності та законів розвитку.

Межею, що поділяє названі два напрями в політекономії, є відношення до власності на засоби виробництва. Представники прагматичної політекономії відстоюють приватну форму власності як основу суспільного ладу. Марксисти ж вважають, що такою основою, яка може забезпечити найвищу ефективність розвитку суспільного виробництва, є суспільна власність на засоби виробництва. Історичний же досвід свідчить, що протиставлення цих двох форм власності, породжуючи досить серйозні соціальні катаклізми, гальмує суспільний прогрес. Обидві форми в своїй багатогранності можуть сприяти соціально-економічному розвитку. Проблема полягає лише в тому, як вони використовуються відповідно до конкретних умов та ступеня розвитку продуктивних сил суспільства. Це, зокрема, є проблемою номер один для сучасної України, економіка якої є перехідною.

1. Характерні особливості класичної політичної економії

Класична політична економія — один із наукових напрямів світової економічної думки другої половини XVII — першої половини XIX ст.

Класична політична економія виникла тоді, коли під-приємницька діяльність вслід за сферою торгівлі, грошовим обігом набуває поширення у сфері виробництва в цілому. В промисловості інтенсивно розвиваються мануфактури, розширюються торгівля і кредит, з'являються нові джерела доходу, формується промисловий капітал, який все більше підпорядковує собі торговельний.

Економічні положення меркантилістів (про золото і срібло як основну форму багатства, а зовнішню торгівлю як їх джерело), інші протекціоністські настрої, які гальмували розвиток виробництва, зумовили необхідність виникнення нової економічної концепції — концепції економічного лібералізму, яка базується на принципах вільного підприємництва і конкуренції, невтручання держави в економічні процеси. За цих умов і виникла класична політична економія.

На відміну від меркантилістів класики політичної економії предметом дослідження обрали сферу виробництва.

Найбільший внесок у формування і розвиток класичної політичної економії внесли англійські й французькі вчені-економісти XVII—XIX ст. — У. Петті, П. Буагільбер, Ф. Кене, А. Тюрго, А. Сміт, Д. Рікардо, Ж.Б. Сей, Т. Мальтус, Дж. Мілль та ін.[3, c. 25-26]

У А. Сміта політична економія розвинулася в певну цілісність, охоплювана нею сфера набула певних завершених обрисів, через що Сей міг викласти її банально-систематично в шкільному підручнику. Сам Сміт з великою наївністю обертається у постійній суперечності. З одного боку, він простежує внутрішній зв'язок економічних категорій, або приховану структуру буржуазної економічної системи. З другого боку, він ставить поряд з цим зв'язок, як він даний зовнішньо в явищах конкуренції.

Наступники Сміта можуть безперешкодно просуватися вперед у своїх спеціальних дослідженнях і міркуваннях і незмінно розглядати А. Сміта як свою основу, незалежно від того, чи вони приєднуються до езотеричної чи екзотеричної частини його творів або ж, як це буває майже завжди, плутають і ту, і іншу.

У А. Сміта політична економія розвинулася в певну цілісність, охоплювана нею сфера набула певних завершених обрисів, через що Сей міг викласти її банально-систематично в шкільному підручнику. Сам Сміт з великою наївністю обертається у постійній суперечності. З одного боку, він простежує внутрішній зв'язок економічних категорій, або приховану структуру буржуазної економічної системи. З другого боку, він ставить поряд з цим зв'язок, як він даний зовнішньо в явищах конкуренції.

Наступники Сміта можуть безперешкодно просуватися вперед у своїх спеціальних дослідженнях і міркуваннях і незмінно розглядати А. Сміта як свою основу, незалежно від того, чи вони приєднуються до езотеричної чи екзотеричної частини його творів або ж, як це буває майже завжди, плутають і ту, і іншу.

В період меркантилізму, завдяки А. Монкретьєну, назва "політична економія" сприймалась вже як наука про державне господарство або економіку національних держав, що керуються монархами.

В період "класичної школи" політична економія стала дійсно науковою дисципліною, що вивчає проблеми економіки вільної конкуренції.

При цьому слід відмітити, що термін "класична політична економія" ввів до наукової лексики К. Маркс. Він високо оцінював надбання цієї школи і вважав, що класики, особливо А. Сміт та Д. Рікардо зовсім не допускали ні апологетики, ні поверхневого аналізу економічних явищ. На його думку, "класична школа" "досліджувала виробничі відносини буржуазного суспільства. Це положення не заперечував і М. Кондратьєв, який вважав, що у вченні "класиків" мова йшла про аналіз умов вільної господарської діяльності тільки капіталізму[1, c. 14-15].

2. Виникнення класичної політичної економії в Англії і Франції

Уїльям Петті (1623—1687) — основоположник класичної школи політичної економії в Англії. Народився у м. Рамсі (Англія) в сім'ї ткача. Дістав освіту в Лейдені, Парижі та 3 роки навчався в Оксфордському університеті. У 27 років здобув ступінь доктора. Через 10 років став великим землевласником. У 1658 р. Петті був обраний до парламенту, де висунув ідеї реформування податкової системи, організації статистичної служби, проекти поліпшення торгівлі.

Перший серйозний економічний твір Петті — "Трактат про податки і збори" (1662 p.). Серед інших відомих творів можна назвати такі: "Політична анатомія Ірландії" (1672 p.), "Політична арифметика" (1576 p.), "Декілька слів з приводу грошей" (1682 p.).

Петті — перший автор трудової теорії вартості, в основі якої лежить вчення про природну ціну (вартість). Розрізнював внутрішню вартість, яку і називав "природною ціною", і ринкову ціну. Вартість визначав витраченою працею, встановлюючи кількісну залежність величини вартості від продуктивності праці.

Вважав, що утворення багатства відбувається у сфері матеріального виробництва саме завдяки праці. Широко відома фраза Петті: "Праця — батько й активний принцип багатства, а земля — його мати". Стверджував, що торгівля не є джерелом створення національного багатства.

Виступав проти припливу дорогоцінних металів, оскільки бачив у ньому джерело зростання цін.

Говорив про існування пропорції грошей для торгового обміну: надлишок грошей призводить до зростання цін, а їх нестача — до скорочення обсягів робіт, що виконуються, і низького рівня податкових платежів.

Створив економічну статистику (політичну арифметику) і запропонував метод обчислення національного прибутку.

Загалом вчення Петті описове, але аналізуючи низку економічних явищ, він наближається до розкриття їхньої сутності.

Він вважав, що рента — додатковий продукт, який залишається після витрат (заробітної плати і насіння). Конкретні її вияви — земельна рента і грошова рента, тобто відсоток.

Петті ввів поняття "диференціальна земельна рента", причини існування якої вбачав у різній родючості та місцезнаходженні земель. Він вважав також, що ціна землі є сумою річних рент за 21 рік. (Кількість років визначав, виходячи з часу одночасної тривалості життя трьох поколінь.)

Позичковий відсоток Петті вважав платою за незручності, що заподіюються кредитору при позичанні грошей. Рівень відсотка не повинен перевищувати розміру ренти з тієї кількості землі, яку можна купити на позику.

П'єр Буагільбер (1646—1714) — фундатор класичної школи економічної думки у Франції. Народився в 1646 р. у сім'ї дворянина. Дістав юридичну освіту. З 1677 по 1689 р. займав посаду судді, а потім генерального начальника судового округу Руана.

У 1696 р. вийшла книга Буагільбера "Докладний опис стану Франції", в якій автор жорстко критикує політику меркантилізму. У 1707 р. видав праці "Обвинувачення Франції" і "Трактат про природу багатства", в яких дається характеристика кризової ситуації в економіці Франції[4, c. 23].

П'єр Буагільбер дав обґрунтування трудової теорії вартості (незалежно від У. Петті). У ній величина "істинної вартості" визначалася витратами праці.

Джерелом багатства він вважав сферу виробництва, а сфері обміну відводив роль умови для розвитку економіки. Виступав проти однобокого заохочення промисловості, захищаючи розвиток сільськогосподарського виробництва, в якому бачив основу економічного зростання Франції. До поняття "багатство" включав не тільки гроші, а й усю різноманітність благ і речей.

Недооцінював роль грошей як товару, вважаючи, що вони заважають обміну товарів за "істинною вартістю". У грошах Петті вбачав основне зло і причину народних бід і вважав, що для викорінювання влади грошей необхідно звести їх роль до простого засобу обігу.

Є попередником фізіократів.

Французька школа класичної політичної економії на відміну від англійської вела рішучу боротьбу з політикою меркантилізму.

Француз П. Буагільбер бачив у грошах причину порушень справедливого обміну між товарами; англієць У. Петті вважав гроші двигуном розвитку економіки.

Французька класична школа вважала, що мета виробництва — споживання, тому більшу увагу приділяла вивченню споживної вартості. Англійська школа оцінила значення капіталізму в розвитку продуктивних сил і взяла за основу мінову вартість. П. Буагільбер ідеалізував сільськогосподарське виробництво, а У. Петті був прихильником розвитку промисловості. Французька школа виражала інтереси дрібної буржуазії, а англійська школа — промислової буржуазії.

Саме проблемою поєднання позитивних рис прагматичної школи, яка має вагомі доробки в з'ясуванні закономірностей мікроекономічних процесів, і класичної та марксистської політекономії з їх безсумнівними досягненнями в галузі вирішення соціальних питань і виявлення закономірностей проходження макроекономічних процесів і повинна займатися політекономія на сучасному новому етапі її розвитку[7, c. 18-19].

3. Еволюційні моделі розвитку політичної економії

Багатоаспектність змісту економіки зумовлює різноманітність напрямів вивчення економічного життя суспільства: в центрі уваги постають виробничі відносини, проблеми ефективності економічної системи, особливості різних систем господарювання та ін. Важливим є вивчення світового досвіду розвитку економічної теорії та відповідних навчальних дисциплін. У рамках економічної теорії досліджується не тільки оптимізація виробництва при обмежених ресурсах, а й економічні форми та закономірності, в яких здійснюється суспільне відтворення в цілому. В той же час вчені не відмовляються і від політико-економічного аналізу відносин власності, оскільки не можна звести економічну науку лише до конкретно-економічного знання. У економічній теорії надзвичайно важливе значення має метод наукової абстракції як метод поглибленого пізнання дійсності, заснований на очищенні інформативного матеріалу від випадкового, неістотного і виділення в ньому стійкого, типового.

Важлива роль у розвитку економічної теорії належить системному підходу. Ринкова економіка являє собою певну цілісність, в якій виявляється взаємозв'язок елементів, компонентів, що входять до її складу.

Системний підхід у економічній теорії означає вивчення внутрішніх структурно-функціональних, причинно-наслідкових, ієрархічних, прямих і зворотних зв'язків. У економічних дослідженнях широко використовують метод аналізу і синтезу. Аналіз являє собою процес розумового або фактичного розкладання цілого на складові частини, а синтез — поєднання різних елементів, сторін предмета в єдине ціле. Однією з важливих проблем методології економічної теорії є поєднання кількісного і якісного аналізу. Його використання дає теоретичне підгрунтя для визначення нового підходу до темпів і пропорцій розвитку господарства, постановки конкретних практичних завдань розвитку економіки. Поєднання кількісного і якісного аналізу здійснюється за допомогою математичних і статистичних методів.Принцип єдності якісного і кількісного аналізу передбачає чітке виявлення якісної визначеності процесу і виділення тих сторін, елементів, які піддаються кількісному виміру; вивчення динаміки процесу; виявлення факторів, що впливають на зв'язки елементів у цій системі[2, c. 25-26].

Розвиток економічної теорії пов'язаний з сходженням від абстрактного до конкретного. Цей процес є рухом від простіших форм безпосереднього буття системи до її сутності; діалектичне розгортання сутності в багатоманітність форм її руху і зовнішнього вияву; генетичний процес формування економічної системи. У економічних дослідженнях широко використовують метод логічного та історичного підходу. Логічний метод тісно пов'язаний з історичним методом тим, що він звільняє оцінку історичного розвитку від випадковостей, зигзагів, які не є властивими цьому процесові. Для визначення схожості та відмінності господарських явищ використовують метод порівнянь. Необхідність порівняння як загальнонаукового методу зумовлена тим, щов економічному житті ніщо не може бути оцінено само по собі. Будь-яке явище пізнається у порівнянні. Для того щоб пізнати невідоме, оцінювати його, потрібний критерій, яким, як правило, є вже відоме, раніше пізнане. Широко застосовують в економічних дослідженнях і такі загальнонаукові методи, як індукція і дедукція. Індукція являє собою рух думки від одиничного до всезагального, від знання меншого ступеня спільності до знання більшого її ступеня.

Дедукція — рух думки від всезагального до одиничного. З цих визначень бачимо, що теоретичним ґрунтом для виникнення та існування індукції й дедукції є діалектичний зв'язок одиничного, особливого і всезагального. Метод аналогії означає перенесення властивості (сукупності властивостей) одного явища на інше. Зрозуміло, заздалегідь мають бути визначені ще й інші схожі ознаки, які дають можливість застосувати аналогію, встановити необхідні зв'язки і відхилення між ознаками явищ, що існують у реальній дійсності. У певному значенні аналогія є різновидом порівняння, оскільки вона спрямована на вивчення схожості та відмінності явищ. Важлива роль належить експерименту, в якому особливе місце відводиться економічним реформам, що здійснюються на переломних етапах економічного розвитку, в період криз і стабілізації економіки. Це вимагає ретельної підготовки, розрахунку, обґрунтування.

Кожна наука спирається на сукупність методів дослідження, тобто має свою методологію. Для того щоб одержати нові знання, треба свідомо застосовувати науково обґрунтовані методи. Це важлива умова розвитку політичної економії[1, c. 31-33].

Висновки

Метод політичної економії, як метод будь-якої іншої економічної науки, потребує постійного удосконалення, оскільки виробничі відносини сучасних суспільств становлять найбільш складну систему для пізнання. Ця складність в першу чергу пояснюється тим, що сьогодні снують суспільства з різними за соціально-економічною природою виробничими відносинами. Причому в капіталістичних суспільствах поряд з панівними капіталістичними виробничими відносинами мають місце елементи соціалістичних виробничих відносин. В соціалістичних суспільствах навпаки: поряд з пануючими соціалістичними відносинами снують відносини, що залишилися від попередніх способів виробництва. Крім того, певний конгломерат виробничих відносин — капіталістичних соціалістичних — визначає специфіку економічного життя країн з перехідною економкою.

На нашу думку, саме для цих останніх знання методу політичної економії має чи не найбільше значення. Адже саме тут мільйони людей зіткнулися з новими для них реаліями, зрозуміти, осмислити справжню суть яких без наукового підходу до них практично неможливо. Методологічні політ економічні знання в умовах перехідних економік можуть сприяти уникненню помилок в економічній політиці цим самим послабити негативні наслідки ринкових перетворень. Це повинен знати кожний, кому судилося жити в умовах замни соціалістичних виробничих відносин капіталістичними.

Іншими словами, вивчення теоретичного курсу дає можливість опанувати методологію та методику наукових досліджень, навчитися відбирати й аналізувати необхідну інформацію, формулювати цілі та завдання, розробляти теоретичні передумови, планувати й здійснювати експерименти, формулювати висновки наукового дослідження оформляти їх у вигляд звіту, доповіді, статті.

Список використаної літератури

1. Архієреєв С. Політична економія: Навч. посібник для студ. екон. спец. / Національний технічний ун-т "Харківський політехнічний ін-т"; Харківський економіко-правовий ун-т / Сергій Ігоревич… Архієреєв (ред.). — Х. : ТОВ "ПРОМЕТЕЙ", 2006. — 364с.
2. Башнянин Г.І. Політична економія: Підручник для вузів. Ч.1: Загальна економічна теорія. Ч.2: Спеціальна економічна теорія/ Г.Башнянин, П.Лазур, В.Медведєв. — К.: Ніка-Центр: Ельга, 2003. — 526 с.
3. Біленко Т. І., Бодров Володимир Григорович, Волинцев В. В., Глаголєва О. Б., Гримайло В. М. Політична економія: Навч. посібник / Володимир Олександрович Рибалкін (ред.), Володимир Григорович Бодров (ред.). — К. : Академвидав, 2004. — 672с.
4. Дмитриченко Л. Політична економія: навч.-метод. посібник за кредитно-модульною системою/ Донецький національний ун-т. Обліково- фінансовий факультет. — Донецьк : Норд-Прес, 2008. — 141с.
5. Заглинський А. Політична економія: Навчальний посібник/ Анатолій Заглинський, Микола Матусевич. — Рівне: ППФ "Волинські обереги", 2005. — 408 с.
6. Зазимко А. Політична економія: Структурно-логічний навчальний посібник/ Анатолій Зазимко; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. — 2-е вид., без змін. — К.: КНЕУ, 2006. — 358 с.
7. Кукурудза І. Політична економія: матеріали до лекцій та семінарів / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Вид. 2-ге, доп. — Черкаси : Вид. від. ЧНУ ім. Богдана Хмельницького, 2007. — 368c.
8. Мельник Л. Політична економія: Навч. посіб. для підгот. бакалаврів в агр. вищ. навч. закл. III-IV рівнів акредитації — Д. : Пороги, 2005. — 430с.
9. Мочерний С.Політична економія: Навч. посіб./ Степан Мочерний,. — К.: Знання-Прес, 2007. — 687 с.