Характеристика економічного потенціалу (на прикладі України)

Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти економічного потенціалу.

1.1. Поняття економічного потенціалу.

1.2. Проблеми визначення сутності економічного потенціалу.

1.3. Eкономічний потенціал продуктивних сил у структурі економічного потенціалу країни.

Розділ 2. Аналіз сучасного стану української економіки.

2.1. Передумови формування економічного потенціалу України на початку незалежності.

2.2. Соціально-економічний розвиток країни у 2006 та 2007 роках.

Розділ 3. Пріоритети розвитку економічного потенціалу України.

3.1. Цілі та пріоритети економічного та соціального розвитку України.

3.2. Підвищення конкурентоспроможності національної економіки.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Україна — держава з розвиненою науковою та промисловою базою. Народногосподарський комплекс країни включає такі види промисловості як важке машинобудування, чорна та кольорова металургія, суднобудування, виробництво автобусів, легкових та вантажних автомобілів, тракторів та іншої сільськогосподарської техніки, тепловозів, верстатів, турбін, авіаційних двигунів та літаків, обладнання для електростанцій, нафтогазової та хімічної промисловості тощо. Україна є потужним виробником електроенергії.

Дослідження структури економічного потенціалу є важливою проблемою як для розвинутих, так і для слаборозвинутих економік. Його ефективне вирішення дозволить закласти міцний фундамент обґрунтування економічної стратегії країни.

Економічний потенціал країни — це сукупність основних джерел, засобів країни, елементів потенціалу цілісної економічної системи, що використовуються і можуть бути використані для економічного зростання й соціально-економічного прогресу. Визначення структури економічного потенціалу країни передбачає з’ясування його внутрішніх елементів та зв’язків між ними.

Економічний потенціал є елементом економічної системи, в якій з погляду системного підходу до її змісту, відображається сукупність всіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії.

Водночас в сучасній літературі сутність економічної системи тлумачиться неоднозначно, що спричиняє відсутність спільної позиції у визначенні її структури, головної та похідних економічних цілей, що, в свою чергу, викликає значну розбіжність у визначенні як сутності, так і структури економічного потенціалу країни.

У даний час існує багато теоретичних і методичних розробок, пов'язаних з оцінкою окремих складових елементів економічного потенціалу та ефективності їх використання. Вирішенню окремих задач цієї проблеми присвячені роботи вітчизняних учених А.П. Голікова, В.М. Гриньової, Б.М. Данилишина, М.І. Долішнього, С.І. Дорогунцова, М.О. Кизима, Т.С. Клебанової, Г.В. Ковалевського, І.І. Лукінова, В.В. Максимова, В.І. Пили,В.С. Пономаренка, С.І. Пирожкова, В.П. Руденка, Д.М. Стеченка, В.І. Торкатюка, М.Г. Чумаченка, Л.С. Шевченко, Б. Шелегеди, Л.М. Шутенка; а також закордонних – В.Д. Андріанова, Г.В.Гутмана, Ю.А. Дорошенка, М. Пората, М. Портера, А. Маршалла, О.І. Татаркіна та ін.

Мета і задачі дослідження.Метою дослідження є розробка науково-методичних підходів і практичних рекомендацій щодо комплексної оцінки економічного потенціалу країни та інтегральної оцінки ефективності його використання.

Поставлена мета обумовила постановку і вирішення наступних задач:

уточнення визначення поняття “економічний потенціал”;
дослідження з погляду системного підходу змісту й структури економічного потенціалу;
аналіз механізму ефективного використання економічного потенціалу і виявлення напрямів його удосконалення;
вибір та обґрунтування науково-методичних підходів до комплексної оцінки економічного потенціалу;
розробка методики інтегральної оцінки ефективності використання економічного потенціалу;
розробка та обґрунтування підходу до управління ефективним використанням економічного потенціалу України.

Об'єктом дослідженняє процес розробки та обґрунтування науково-методичних підходів і практичних рекомендацій щодо оцінки економічного потенціалу України та оцінки ефективності його використання.

Предметомдослідженняє комплексна оцінка економічного потенціалу та інтегральна оцінка ефективності його використання.

Методи дослідження.Теоретичною і методологічною основою дослідження є система економічних законів і категорій ринкової економіки, регіональної економіки, економічної теорії, праці вітчизняних і закордонних учених різних галузей економіки стосовно оцінки та ефективності використання економічного потенціалу.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти економічного потенціалу

1.1. Поняття економічного потенціалу

Економічний потенціал країни характеризує можливості національної економіки виробляти матеріальні блага, надавати послуги, задовольняти економічні потреби суспільства. Ці можливості дають всі наявні в країні ресурси — виробничі, матеріальні, трудові, природні, фінансові, науково-технічні, інформаційні та ін. Відповідно економічний потенціал включає як складові частини виробничий, трудоресурсний, фінансовий, науковий та інші види потенціалів.

Виробничий потенціал формується основними виробничими фондами, до яких входять будівлі, споруди, трубопроводи, машини, устаткування тощо. В Україні існує понад 100 тисяч підприємств, однак більшість із них мають застарілі, дуже зношені, а то й зруйновані основні виробничі фонди, які потребують оновлення або ж демонтування.

Трудоресурсний потенціал характеризується кількістю і якістю робочої сили. Тривалий час приріст трудових ресурсів різної кваліфікації в Україні задовольняв інтереси її економіки, частина робочої сили була задіяна в інших республіках колишнього СРСР. В останнє десятиріччя чисельність трудових ресурсів у країні зменшується, що є наслідком несприятливої демографічної ситуації, тоді як якість робочої сили залишається високою (зокрема, зростає частка осіб з вищою освітою).

Економічна криза в країні спричинила появу безробіття і неповної зайнятості населення, масову трудову еміграцію як у Росію, так і в країни Європи, Америки, інших регіонів світу. Серед тих, хто виїжджає нових умовах не реалізовують своїх професійних можливостей.

Природно-ресурсний потенціал складають усі види природних ресурсів, що є на території країни чи в підконтрольній їй частині Світового океану: мінерально-сировинні, земельно-ґрунтові, агро-кліматичні, водні, гідроенергетичні, біологічні (в т. ч. лісові), природно-рекреаційні. За сумарними запасами деяких з них Україна посідає одне з провідних місць в Європі (наприклад, мінеральних, фунтових, рекреаційних). Натомість відчувається загальний дефіцит водних, гідроенергетичних, лісових ресурсів[15, c. 17].

Фінансовий потенціал країни визначається сукупністю грошових фондів підприємств, громадян, держави. Фінансові можливості України поки що дуже скромні. Річний державний бюджет країни менший, аніж бюджети окремих міст розвинених країн Заходу. Велика кількість українських підприємств є фінансовими боржниками або перебувають на межі банкрутства, а більшість громадян країни отримують доходи, нижчі від встановленого прожиткового мінімуму.

Багато фінансових операцій відбувається поза легальними рамками економіки, встановленими законодавством, тобто в "тіні". Все це не сприяє нормальному функціонуванню національної економіки.

Науковий потенціал України базується на розгалуженій мережі наукових інститутів, науково-дослідних закладів, які існують у системі Національної академії наук, міністерств і відомств, їх працівниками є десятки тисяч спеціалістів вищої категорії — докторів і кандидатів наук. У деяких напрямках науки Україна проявила себе як один зі світових лідерів, наприклад, у кібернетиці, електрозварюванні металів, кардіохірургії, космічній техніці. Однак у багатьох галузях наукової діяльності, що стосуються розробки високопродуктивної техніки і новітніх технологій, відставання вітчизняної науки суттєве. В наш час ситуація ускладнюється недостатнім фінансуванням і нестабільною діяльністю наукових організацій, виїздом спеціалістів високої кваліфікації за кордон[13, c. 3].

Ефективність використання економічного потенціалу в країні залежить від господарського механізму. Недосконалість останнього може призвести до нераціонального, малоефективного, а то й витратного використання складових економічного потенціалу.

Роль кожної держави в сучасному світі визначається, насамперед, п економічною могутністю, яка є наслідком реалізації економічного потенціалу. Найбільш універсальними показниками, що характеризують економічну могутність країни, є її валовий внутрішній продукт (ВВП) і валовий національний продукт (ВНП).

Валовий внутрішній продукт держави — це сукупна вартість за ринковими цінами усього обсягу кінцевих товарів і послуг, вироблених уданій країні впродовж одного року (враховуючи надходження від їх експорту). ВВП охоплює результати економічної діяльності підприємств, організацій, закладів і окремих осіб, незалежно від їх державної приналежності та громадянства, які зайняті підприємництвом на території даної країни.

Валовий національний продукт відрізняється від ВВП тим, що враховує доходи фірм і громадян даної країни, отримані за кордоном, проте виключає доходи зарубіжних компаній та осіб, які займаються діяльністю в даній країні.

Для країн, які ще слабо залучені в систему світових економічних відносин, показники ВВП і ВНП відрізняються несуттєво. До таких країн наразі належить і. Україна. У більшості економічно розвинених держав (насамперед США і Японія), потужні корпорації яких мають свої філії і дочірні підприємства в багатьох країнах і регіонах світу, валовий національний продукт значно більший від валового внутрішнього продукту. Натомість у багатьох країнах, що розвиваються і широко "відчиняють двері" для іноземного капіталу, ВВП більший від ВНП.

Показники ВВП і ВНП можуть бути розраховані в національній валюті і у т. зв. "міжнародних доларах". Наприклад, валовий внутрішній продукт України (за даними національної статистики) становив 93млрд. гривень у 1997 р. і 173 млрд. гривень у 2000 р. Правда, ці показники неможливо порівнювати, оскільки вони подані у фактично діючих, а не порівняних цінах. Тим більше вони не дають уявлення про місце України у світовій економіці.

Для міжнародних порівняльних оцінок Світовий банк обчислює ВВП і ВНП країн світу у єдиній валюті — "міжнародних доларах". Валові продукти в цій грошовій одиниці розраховуються шляхом зіставлення цін на товари і послуги, що виробляються в даній країні, з Цінами на аналогічну продукцію в США.

За даними Світового банку ВВП України (у 1997 р.) складав майже 50 млрд. дол. За цим показником вона займала 20-е місце в Європі 47-е у світі (див. додаток 1). Близький до неї показник ВВП мали Чехія (52 млрд, дол.) і Угорщина (46 млрд, дол.) — країни, які значно поступаються Україні територією, людністю, природно-ресурсним і науковим потенціалом. Лідерами серед країн світу за обсягами ВВП є США (7,8 трлн, дол.), Японія (4,2 трлн. дол.), Німеччина (2,1 трлн. дол.), Франція, Великобританія та Італія (1,1 — 1,4 трлн. дол.) і Китай (900 млрд. дол.).

Ще переконливіші показники рівня доходів — ВВП на душу населення, які є основними критеріями класифікації національних економік. У 1997 р. цей показник для України становив 1040 доларів, тобто країна перебувала на 139 місці серед майже 200 країн, що вивчалися Світовим Банком. Вона входила до групи країн з рівнем доходів, нижчим від середнього у світі[17, c. 86-87].

Використовуються й інші показники для характеристики стану національних економік:

— темпи росту реального ВВП за рік, що розраховуються у відсотках (упродовж 90-х рр. валовий внутрішній продукт України постійно скорочувався і лише у 2000 — 2001 рр. він почав зростати — в середньому на 5% за рік);

— рівень безробіття розрахований як відношення кількості безробітних до кількості працездатного населення у працездатному віці (за офіційними даними в Україні він складає трохи більше 4%);

— інфляція — процес знецінення грошей, пов'язаний зі зростанням цін на товари і послуги. В Україні у 1992 — 1993 рр. відбувалась т. зв. гіперінфляція, коли щоденно ціни зростали на 2 — 3%. Останніми роками інфляція в середньому становить 20% за рік;

— дефіцит бюджету — перевищення державних видатків над доходами, що веде до зростання державного боргу. У 2001 році в економіці країни зафіксовано бюджетний профіцит — перевищення доходів над видатками;

— рівень державного боргу (розмір державного боргу у % до ВВП), баланс зовнішньоекономічних операцій (різниця між видатками і надходженнями, пов'язана із зовнішньоекономічною діяльністю країни) та багато інших[10, c. 163].

1.2. Проблеми визначення сутності економічного потенціалу

Термін “потенціал”, походить з латинської potentia – що означає сила й характеризує “джерела, можливості, засоби, які можуть бути використані для вирішення якої-небудь задачі, досягнення якоїсь цілі, можливості окремої людини, суспільства, держави в певній області” [1 c.146]. Великий економічний словник визначає дане поняття як “сукупність існуючих засобів, можливостей в певній області, наприклад, воєнний потенціал якої небудь країни –сукупність її економічних, морально-політичних і воєнних ресурсів для ведення війни” [2 c.30]. В наведених визначеннях термін потенціал використовується для характеристики певної сукупності джерел, засобів, можливостей в контексті досягнення конкретної цілі або задачі, формують спроможність чи реальність її досягнення.

Категорія “економічний” характеризує одну із підсистем суспільних відносин, в якій з погляду системного підходу до її змісту, відображається сукупність всіх видів економічної діяльності людей у процесі їх взаємодії. Такими основними елементами економічної системи є продуктивні сили (люди, засоби виробництва, використовувані людьми сили природи, наука, форми та методи організації виробництва та інформація), техніко-економічні, організаційно-економічні, виробничі відносини (або відносин власності в економічному аспекті) та господарський механізм [3 c.21].

Розвинутій економічній системі притаманні цілісність та організованість, які, в свою чергу, залежить від основної мети. Такою метою для сучасних економічних систем є виробництво і привласнення максимального прибутку. Похідними від неї є, на думку багатьох економістів, є чотири головні економічні цілі: повна зайнятість, стабільність цін, економічне зростання та справедливий перерозподіл доходів, які повинні знаходити своє втілення у економічному розвитку та суспільно-економічному прогресу. Водночас в економічній літературі існують різні погляди щодо структури економічної системи, основної та похідних цілей тощо. Це є однією з вагомих причин значної розбіжності у визначені сутності економічного потенціалу.

У більшості роботах як вітчизняних, так і зарубіжних економістів можна виділити такі великі основні точки зору на цю проблему:

Економічний потенціал розглядається як сукупна спроможність економіки проводити виробничо-економічну діяльність, що являє собою ціль, з урахуванням елементів продуктивних сил [4 c.6]. Економічний потенціал значною мірою визначається як характеристики елементів продуктивних сил без наявної цілі чи задачі, для досягнення яких вони виступають потенціалом [5 c.39]. Економічний потенціал характеризується з погляду виробництва з урахуванням основних елементів продуктивних сил, без визначення вектора їх використання [7 c.60]. Економічний потенціал трактується як діалектична взаємодія потенціалів продуктивних сил, техніко-економічних відносин, організаційно-економічних відносин, відносин власності та господарського механізму у відповідності до цілей та задач [8 c.367].

У першому випадку потенціал розглядається тільки з позиції спроможності країни здійснювати виробничо-економічну діяльність, що передбачає процес виробництва для задоволення потреб населення. Виробництво матеріальних і духовних благ справді виступає основою життя людського суспільства. Але чи повно воно розкриває сутність економічного потенціалу?

Виробництво за своєю структурою складається з наступних фаз: власне виробництво, розподіл, обмін й споживання. Цілями ж суспільства є не лише виробництво заради споживання. Необхідно забезпечити й розширене відтворення в процесі якого фактори виробництва зазнають певних якісних змін, оскільки частина створеного продукту використовується для нагромадження. Обсяги створювального продукту зростають у кожному наступному циклі. Це результується в кількісному та якісному зростанні виробництва. Внаслідок цього розширене відтворення суспільного продукту втілюється в економічному зростанні.

Проте незважаючи на спільні риси економічного зростання і розширеного відтворення між ними є й важливі відмінності. Крім того, деякими авторами, визначення яких підпадають під першу групу, стверджується, що однією з цілей виступає розвиток виробництва. Такий розвиток супроводжується переходом від однієї форми виробництва до іншої, відповідними кількісними і якісними зрушеннями в кожній із сторін виробництва.

Як відомо, за всю історію людства існували дві форми виробництва – натуральне виробництво (при якому товари виробляються для задоволення власних потреб) та товарне виробництво (яке передбачає купівлю-продаж товарів для задоволення потреб). На сучасному етапі зароджується третя форма – безпосередньо суспільна форма [3 c.114]. Отже стає зрозуміло, що категорія “розвиток виробництва” є надто широкою та глобальною для використання при визначенні економічного потенціалу країни. Доцільніше, у зв’язку з цим, називати конкретний тип виробництва.

Що стосується елементів продуктивних сил, які входять до складу економічного потенціалу, то вони у багатьох авторах даються в усіченому вигляді [1 c.244]. Таким чином, не враховуються такі важливі сучасні елементи даної системи, як інформація, використовувані людьми сили природи, та форми і методи організації виробництва. Представниками першої групи не беруться до уваги також такі складові економічної системи, як техніко-економічні, відносини організаційно-економічні відносини, відносини власності й господарський механізм.

Серед другої групи вчених також входять положення в яких економічний потенціал країни з боку продуктивних сил визначається лише засобами виробництва та частиною трудових ресурсів без визначеної конкретної цілі чи задачі, яким підпорядковується цей потенціал. В даному разі автори не включають до потенціалу країни потенціал трудових ресурсів, а натомість вживають поняття інженерно-технічний працівник та інші, які за своїм економічним змістом є значно вужчими. Це істотно звужує розуміння економічного потенціалу країни. оскільки не враховується не зайняте населення котре також володіє певним рівнем освіти і кваліфікації. Згідно закону Оукена, зміна рівня безробіття на 1% змінює ВНП на 2%. При негативних тенденціях, втрачає вся економіка. Водночас позитивним є врахування загальноосвітнього, професійного і культурного рівня працівників. Адже більш освічені люди, навіть якщо не будуть в змозі генерувати нові ідеї і технології, спроможні ефективніше використовувати вже існуючі. Відповідно, високі професійні якості, які формуються через поєднання здібностей, рівня освіти та практичного досвіду, дозволяють працівнику швидше і якісніше виконувати працю, від чого збільшується і продуктивність праці.

Третя група визначень включає авторів, які стверджують, що економічним потенціалом країни виступає об’єм, структура, якість і технічний рівень виробництва в країні з урахуванням елементів продуктивних сил без направлення вектора їх використання. Об’єм виробництва – це кількісна характеристика виробництва, що виражається у таких показниках як ВНП, ВВП та ін. Структура виробництва — це “якісне розчленування і кількісна пропорційність суспільного процесу виробництва” [9 c.120]. Розрізняють галузеву (поділ виробництва на галузі і показує рівень розвитку продуктивних сил), загальноекономічну (пропорційність між натурально-речовими і функціональними частинами суспільного продукту), територіальну (локалізація по регіонах) і соціально-економічну (характеристики соціального, професійно-кваліфікаційного розшарування населення, співвідношення відповідно до форм власності тощо) структури. Якість і технічний рівень визначається рівнем науково-технічного розвитку засобів праці та існуванням широкого ряду створених відповідних предметів праці. Таким чином, можна говорити те, що третя група науковців враховує певною мірою потенціал техніко-економічних відносин і виробничих відносин але абстрагується від організаційно-економічних відносин і господарського механізму[9, c. 65-67].

В останньому визначені найбільш повно характеризується економічний потенціал країни. У даному формулюванні беруться до уваги практично всі елементи економічної системи, притаманні економічному потенціалу – продуктивні сили, техніко-економічні, організаційно-економічні відносини, відносини власності та господарський механізм. Цілями у даному випадку виступають забезпечення розширеного відтворення, суспільних потреб і соціально-економічний прогрес. Розширене відтворення, про яке говорилося вище, виступає постійним відновленням процесу виробництва, що потенційно може результуватися у кількісному і/або якісному зростанні виробництва яке, в свою чергу, втілюється в економічне зростання.

Присутність суспільних потреб виступає дуже важливим моментом. Відомо, що людина, як головна продуктивна сила є водночас рушійною силою соціально-економічного прогресу, виступає одночасно і суб‘єктом виробничих відносин, суперечностей й інтересів. В процесі реалізації своїх планів, інтересів людина здійснює активний вплив на економіку. Це, в свою чергу, зумовлює ситуацію, при якій суспільство повинно орієнтуватися на реалізацію економічних потреб та інтересів людини, які мають зростаючий характер, для того, щоб іти лінією соціально-економічного прогресу. Потреби – категорія, яка характеризує ставлення людей до економічних умов їх життєдіяльності, виступають спонукальним моментом для людини до дії. Характер потреб у кожній країні носить своє забарвлення та залежить від сукупності суспільних умов розвитку, що включає рівень розвитку продуктивних сил, відносин власності, особливостей розвитку виробництва тощо. В свою чергу, потреби впливають на виробництво: задоволення потреб відображає спрямованість виробництва, а також призводять до стимулювання та розвитку виробництва, створення нових галузей і т.д. Таким чином, недорозвиненість потреб призводить до гальмівних процесів у динаміці виробництва та економічного зростання, що в кінцевому результаті відбивається на нагромадженні національного багатства країни. До того ж треба зауважити, що низький рівень споживання населення в умовах економічної кризи сприяє невідповідному відтворенні самих потреб. Слід зауважити, що врахування потреб присутнє у більшості визначень економічного потенціалу країни [6 c.55].

Беручи до уваги позитивні і негативні сторони вищенаведених формулювань, а також враховуючи всі елементи економічної системи та їхньої діалектичної взаємодії, доцільно дати таке визначення сутності розглядуваної категорії: це сукупність основних джерел, засобів країни, елементів потенціалу цілісної економічної системи, що використовуються і можуть бути використані для економічного зростання й соціально-економічного прогресу[7, c. 108].

1.3. Eкономічний потенціал продуктивних сил у структурі економічного потенціалу країни

У більшості робіт економістів до складу економічного потенціалу переважно включаються тільки елементи продуктивних сил без врахування таких важливих компонентів, як потенціали техніко-економічних, організаційно-економічних та виробничих відносин [4 с. 6]. Інші економісти визначають економічний потенціал країни як потенціал основних елементів продуктивних сил та техніко-економічні й виробничі відносин [8 с.60]. Однак, визначенням, що найбільш повно розкриває структуру економічного потенціалу країни можна вважати таке, де вказується, що до складу економічного потенціалу входить потенціал “продуктивних сил, техніко-економічних відносин, організаційно-економічних відносин, відносин власності та господарського механізму, їх діалектичної взаємодії” [10 с.167].

Розглянемо економічний потенціал продуктивних сил, який включає природний потенціал, потенціал трудових ресурсів, технічний потенціал, технологічний, інформаційний потенціал та науковий потенціал.

Природний потенціал – це сукупність природних умов і ресурсів, що мають вплив на економічну діяльність та використовуються чи можуть бути використані у виробництві благ. Він забезпечується географічним розміщенням, кліматом, природними ресурсами та екологічною ситуацією.

Наступний з потенціалів, що входить до складу економічного потенціалу продуктивних сил, є трудовий потенціал – наявні та передбачувані обсяги та якість трудових ресурсів при текучому рівні розвитку науки і техніки. Він визначається чисельністю населення, здатного до трудової діяльності, рівнем їхньої освіти, кваліфікації тощо. Таким чином, трудовий потенціал характеризується кількісною і якісною сторонами. Кількісна сторона визначається кількістю населення. Більша кількість населення визначає і більший, в кількісному аспекті, трудовий потенціал. Якісна сторона характеризується фізичними здібностями, здобутими знаннями, отриманим досвідом, духовними та культурними цінностями. Тенденції динаміки народонаселення визначають розмір трудових ресурсів, його склад, розмір зайнятості, що, в свою чергу, має вплив на сукупний попит і пропозицію, споживання, і, в кінцевому підсумку, на економічне зростання[14, c. 20-21].

Науковий потенціал – це сукупна можливість економіки генерувати об’єктивні знання, що результується у кількісних і якісних характеристиках та ходів та нововведень й визначається кількістю та професійністю учених, зайнятих у сферах прикладної, фундаментальної, природничої й гуманітарної наук[18, c. 55].

Інформаційний потенціал – наявні обсяги інформаційних ресурсів, інформаційної техніки і технологій та інших засобів і можливостей створювати, збирати, накопичувати, обробляти та використовувати різноманітні форми інформації для задоволення інформаційних потреб суспільства. Матеріальною основою інформаційного потенціалу виступає виробництво та використання відповідного технічного забезпечення.

В останні десятиріччя відчувається величезний попит на інформацію, а значить, і на комунікації, що вимагається діловими зв‘язками, обмінами, глобалізацією конкуренції тощо. Цей попит викликаний і підтримуваний значними змінами в самих інформаційних і комунікаційних технологіях, в основі яких лежать три основні сили: 1) розширення використання комп‘ютерної техніки; 2) зниження ціни на передавання інформації; 3) поєднання комп‘ютерної техніки і телекомунікаційного обладнання.

Інформаційний потенціал слід розглядати у поєднанні з технічним потенціалом (потенціалом засобів праці) та технологічним потенціалом. Технічний потенціал (потенціал засобів праці) — це сукупність можливих технічних засобів, що використовуються чи можуть бути використані у виробництві і спрямовані на підвищення продуктивності праці. Цей потенціал визначається рівнем розвитку техніки — технічним рівнем машин, інструментів, устаткування, технологічних процесів, АСУ, комп‘ютерами і т.д.

Результати науково-технічного прогресу матеріалізуються в засобах праці, технологіях, завдяки яким, в свою чергу, матеріалізуються предмети праці. Все це в комплексі реалізує позитивний вплив на протікання трудового процесу, збільшуючи його продуктивність. З розвитком науково-технічного прогресу все активніше проходить заміщення ручної праці автоматичною, фізичної праці — розумовою. Це призводить до зростання вимог до працівника, його розвитку як головної продуктивної сили. Збільшення кількості якісних технічних і загальних знань забезпечує інформаційну основу науково-технічного прогресу, який, в свою чергу, забезпечує позитивний вплив на процес генерування знань.

В процесі технічного оновлення виробництва мають місце наступні суперечності, що пов‘язані з нерівномірністю процесу технічної реконструкції і одночасного використання техніки різного покоління.

— суперечності між новими засобами праці і старою формою їх експлуатації;

— суперечності між термінами фізичного зношування і морального старіння;

— суперечності між необхідністю оновлення виробництва та існуючими можливостями для її реалізації;

— суперечність між технічними можливостями оновлених засобів та практичним їх застосуванням.

Технічний потенціал, у свою чергу, тісно пов’язаний з технологічним потенціалом, що являє собою сукупність методів залучення засобів праці у виробництво для перетворення предметів праці на продукцію для кінцевого споживача, чи для наступного залучення, та визначається рівнем соціально-економічного розвитку. Технологічний потенціал може носити різний характер залежно від цілей, що переслідуються та рівнем економічного розвитку певної країни. Таким чином, технологічний потенціал повинен бути у тісному кореляційному зв’язку з економічний й соціальним станом[20, c. 154-156].

Розділ 2.Аналіз сучасного стану української економіки

2.1. Передумови формування економічного потенціалу України на початку незалежності

Аналіз сучасного стану української економіки свідчить про появу перших стабілізаційних ознак. У першому півріччі 1995 p. зафіксовано падіння рівня інфляції. Щомісячний її індекс становив: у січні — 121,2 %, в лютому — 118,1, в березні — 111,4, в квітні — 105,8, у травні — 104,5 (а ще раніше — у листопаді 1994 p. — 174 %). Рівень інфляції в Україні став майже вдвічі нижчий, ніж в Росії.

Особливо різко уповільнились інфляційні процеси у 1997 p. Зокрема, споживчі ціни зросли лише на 10,1% проти 39,7 % у 1996 p. та 181,7 % у 1995 p. Їх середньомісячний приріст у 1997 p. був майже у 4 рази нижчий відповідного показника попереднього року. Протягом більшості місяців рівень інфляції не перевищував 1 %, а у серпні 1997 p. вперше за весь період розрахунку цього показника (з 1991 р.) він був нульовим.

Принципове значення має тенденція зростання фізичного обсягу роздрібного товарообороту, яка вперше за останній час проявилася у 1997 р. Товарооборот офіційно зареєстрованих підприємств усіх форм власності проти попереднього року в порівнянних цінах збільшився майже на б %. Загальний обсяг продажу споживчих товарів населенню за усіма каналами реалізації, включаючи організовані та неформальні ринки, в 1997 р. також збільшився на 4,2 %.

Важливий напрям сучасної економічної політики України пов'язаний із переглядом податкової системи з метою зменшити тягар податків на економічну діяльність і забезпечити рівність юридичних і фізичних осіб усіх форм власності. З початку 1995 р. здійснено перехід до оподаткування прибутків підприємств та організацій за ставкою 30 %, скорочено податкові пільги. Ставку податку на добавлену вартість зменшено з 28 до 20 %.

Однак бюджетно-податкова система України поки що продовжує зберігати репресивну спрямованість, не створюючи потрібних мотивацій для суб'єктів у підвищенні результатів їхньої діяльності насамперед у виробничій сфері, а навпаки — спонукає до приховування прибутку від оподаткування. Нині на "тіньовій" сектор економіки України припадає близько 50 % від усіх економічних операцій. Реальний ВВП приблизно удвічі більший від офіційного.

Здійснюються рішучі кроки в напрямку роздержавлення та приватизації власності. Процес приватизації в Україні почався у 1992 р. Наприкінці 1996 р. змінили організаційно-правову форму біля 46 тис. об'єктів державної власності. 18 % із них становлять об'єкти великої приватизації, незавершеного будівництва і частка державної власності в спільних підприємствах. Вже в середині 1995 р. на недержавних підприємствах України вироблялося понад 40 % промислової продукції. Як свідчить аналіз, ефективність роботи приватизованих підприємств залишається низькою. Вона істотно не відрізняється від підприємств державного сектора економіки. В процесі приватизації допущено чимало грубих порушень чинного законодавства, зловживань службовим становищем[22, c. 6-7].

Приблизно 95 % громадян України вже отримали свої приватизаційні документи. Чимало таких, хто вже взяв участь у приватизації за майнові сертифікати, подавши заявки на придбання акцій підприємств, що приватизуються через сертифікати! аукціони. Лише у другому з них взяли участь близько 1 млн. власників приватизаційних цінних паперів. Все це стало можливим завдяки створенню в Україні унікальної системи центрів сертифікатних аукціонів. Вона об'єднує 26 аукціонних центрів і понад 150 пунктів прийому заяв, з яких інформація надходить до Українського центру сертифікатних аукціонів. Створено програмне забезпечення процесу продажу акцій підприємств, що приватизуються, громадянам—власникам сертифікатів. Розгортається грошова приватизація. Здійснюється глибока реформа аграрних відносин. Відбувається, хоч і повільно, розподіл землі та майна сільськогосподарських підприємств, формується інститут приватної власності на землю. У березні 1992 p. Верховна Рада України прийняла постанову "Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі". Проте цей документ втілювався в життя непослідовно. Протягом 1992 p. паювання або акціонування провели близько 4 тис. колгоспів. На початку 1995 p. змінився статус 8,8 тис. колгоспів (94 % загальної кількості). З них паювання майна здійснили 8,3 тис. господарств. На їх базі виникло 6,5 тис. колективних господарств з правом власності їх членів на частку майна (паю), а також 1,2 селянських спілок і кооперативів, 175 акціонерних товариств.

Однак паювання або акціонування колгоспів та радгоспів майже не зачіпало основного: виробничих відносин між державою та сільськогосподарськими підприємствами, а також виробничих відносин всередині останніх. З паювання та акціонування виключалася земля — основний засіб "виробництва. Більше як 4 млн громадян отримали земельні ділянки у приватну власність. У 1996р. вони становили 48 % усіх земельних ділянок. Сьогодні в Україні налічується близько 35 тис. фермерських господарств, проте їх роль у сільськогосподарському виробництві ще невелика. Одним із основних заходів аграрної реформи є зміна існуючого механізму закупок сільськогосподарської продукції через державно-контрактну та біржову системи.

Вагомим кроком у напрямку аграрних перетворень став Указ президента України "Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності", підписаний 12 липня 1995 p. Він має неабияке значення для реалізації всього комплексу завдань ринкових перетворень[21, c. 2].

Характерною особливістю нинішнього економічного становища України є відносна фінансова стабілізація. Основою цього стало поетапне зменшення бюджетного дефіциту. Якщо в середині 1994 p. він становив 31,2 % від валового внутрішнього продукту, то на кінець року — близько 10 %, а у 1995 p. він не перевищував 7,3 %. У 1996 p. дефіцит бюджету був ще менший.

Основний фактор, який у 1997 p. впливав на величину дефіциту бюджету, — угода з МВФ про неперевищення рівня в 5 % від ВНП. Реально цього показника не вдалося досягнути: доходи бюджету 26 620 млн грн.; видатки — 31 134 млн грн.; дефіцит — 4514 млн грн. (5,1 % від ВВП). У зв'язку з цим МВФ відмовився надати Україні чергові транші кредиту стенд бай, і Мінфін мусив залучити кошти через ринок державних облігацій. В цілому досвід інших країн свідчить, що такий темп зменшення бюджетного дефіциту, як в Україні, найбільш оптимальний.

Здійснено цілу систему заходів, спрямованих на утвердження в Україні ринку державних цінних паперів, що в перспективі служитиме безінфляційному обслуговуванню бюджетного дефіциту. З'явилися нові організаційні форми оптової торгівлі — товарні та універсальні біржі, ярмарки, аукціони, товаророзподільні бази. Створено фондовий ринок як головний інструмент успішного розв'язання комплексу проблем у процесі роздержавлення, корпоратизації та приватизації, цивілізованого функціонування первинного та вторинного ринків капіталів.

Важливою подією стала грошова реформа. Протягом 2—16 вересня 1996 p. введено в дію повноцінну національну грошову одиницю України — гривню.

Одним із проявів фінансової стабілізації в Україні є те, що практично незмінним впродовж тривалого часу залишався валютний курс гривні. Це створило умови для швидкого зниження облікової ставки Національного банку України. Відрівня 300 % у жовтні 1994 p. облікова ставка знизилась до 21 % у 1997 p.[24, c. 63-65]

З'явилися позитивні тенденції у зовнішній торгівлі. Її обсяг за 1997 p. становив приблизно 30,5 млрд дол., із яких біля 14 млрд припадає на експорт. Це приблизно відповідає рівню 1996 p. Негативне сальдо торгового балансу значно зменшилося порівняно з 1996 p. (з 3 млрд до приблизно до 2,5 млрд дол.).

Основним торговим партнером України залишається Росія, на яку за підсумками 11 місяців 1997 p. припадало 26 % українського експорту і 46,7 % імпорту (товарообіг за 11 місяців становив 10,45 млрд дол.). Крупними торговими партнерами України є також Німеччина (товарообіг 1,63 млрд дол.), Китай (1,13 млрд дол.), Білорусь (1,11 млрд дол.), Туркменія, США, Польща, Туреччина та Італія.

Україна експортує .понад половину продукції чорної металургії, більше двох третин виробництва кольорових металів, хімії та нафтохімії, біля трьох четвертин товарів легкої промисловості. Всього ж доля експорту товарів у ВВП становить для України біля 25 %. Українські нафтопереробні заводи працюють в основному на іноземній давальницькій сировині, а природний газ, який спалюється в топках котелень і газових плитах, в основному російського або туркменського походження.

Основною статтею українського експорту є неблагородні метали та вироби з них (біля 42 %). При цьому різко зросла доля чорних металів — з 23,5 % в 1996 p. до 31,9 % за січень—листопад 1997 p. З іншого боку, доля харчової промисловості в експорті протягом 1997 p. знизилася вдвоє. Це сталося головним чином в результаті практичного припинення експорту в Росію цукру та алкогольних напоїв.

З імпортних статей традиційно перше місце належить енергоносіям — газу, нафті та продуктам її переробки, які становлять половину українського імпорту. Ще близько 20 % припадає на імпорт машин та обладнання.

Що ж до забезпечення нафтою і нафтопродуктами, то починаючи з 1993 p. їх поставки були повністю децентралізовані. Внаслідок цього Україна позбулася нафтового голоду й зростання заборгованості.

Нинішня економічна політика України знайшла підтримку світового співтовариства. Країни "Великої сімки" та найбільш впливові міжнародні фінансові організації — МВФ, Світовий банк. Європейський банк реконструкції та розвитку наприкінці 1994 p. і на початку 1995 p. надали Україні вкрай необхідну їй кредитну підтримку обсягом майже 4 млрд дол.[11, c. 7-9].

Україна, як держава, що стала на шлях ринкових перетворень, не зможе побудувати високорозвинуте сучасне суспільство без активного залучення іноземного капіталу. За підрахунками українських економістів, потреба України в загальних обсягах іноземних інвестицій становить понад 40 млрд дол., а за пріоритетними об'єктами — більше як 4 млрд дол. Загальний рівень іноземних інвестицій в економіку України за останні 5 років (1992—1996 pp.) становив 1,4 млрд дол. Це втроє менше, ніж отримує Угорщина за один квартал. Але самі по собі іноземні інвестиції не прийдуть, за них треба боротися. А конкуренцію на ринку інвестиційних капіталів можна подолати насамперед сприятливою інвестиційною і митною політикою, стабільним і заохочувальним податковим законодавством.

На жаль, ці чинники в Україні поки що відсутні. Постійно змінюється податкове і митне законодавство. Це не сприяє розвитку іноземних інвестицій.

Економічна ситуація в Україні залишається складною і неоднозначною. У 1997 p. виробництво промислової продукції порівняно з Попереднім роком зменшилося на 1,8 % . Це зниження майже в три рази менше, ніж в 1996 p. Правда, таке становище спостерігалося не в усіх галузях промисловості. Так, спад у харчовій промисловості порівняно з 1996 p. збільшився вдвоє.

Збереглася тенденція до ефективнішого функціонування експортне орієнтованих галузей — паливної промисловості, чорної та кольорової металургії. У цих галузях економіки за 1997 p. отримано приріст виробництва продукції відповідно 4,5, 7,7 і 2,7 %.

Валова продукція сільського господарства зросла за 1997 p. на 1,9 % проти 10 % зниження в 1996 p. Протягом минулого року виробництво продукції рослинництва збільшилося порівняно з попереднім періодом на 7% (в 1996 p. порівняно з 1995 p. виробництво продукції цієї галузі знизилося на 9 %), виробництво продукції тваринництва скоротилося на 13 % в порівнянні з 1996 p. Це зниження значніше, ніж в 1996 p., коли виробництво тваринницької продукції порівняно з 1995 p. становило 11 %.

За підсумками 1997 p. тваринництво було збитковим більше ніж на 5 %, сума збитків становила більше 2,5 млрд грн. Ситуація в цій галузі приватного сектора характеризується відносною стабільністю. Можна констатувати той факт, що доля тваринницької продукції приватних господарств неухильно зростає (з 47 % в 1995 p. до 62 % в 1997 p.).

Критичний стан сільського господарства України значною мірою обумовлений відсутністю чіткої державної програми підтримки цієї галузі економіки. Незважаючи на зростання виробництва сільськогосподарської техніки, вона недоступна для абсолютної більшості підприємств — як щодо цін, так і щодо якості. Дальший розвиток нових, високоефективних форм господарювання гальмує відсутність ефективного земельного законодавства. На практиці підтвердилася відома істина: досягнення низьких параметрів інфляції суто монетаристськими інструментами не може забезпечити стійких стабілізаційних процесів, необхідні глибинні базисні перетворення, покликані забезпечити реальні зрушення у виробничому процесі, перебудові його структури, підвищенні ефективності та соціальній зорієнтованості[7, c. 85-87].

Деякі позитивні тенденції в розвитку господарства сучасної України не набули стійкого характеру, не забезпечили загальноекономічного оздоровлення.

Виникла необхідність корекції курсу економічних реформ. Вона була визначена у доповіді Президента України Леоніда Кучми з нагоди першої річниці Конституції Української держави. В ній сформульовано такі найважливіші елементи антикризової програми: здійснення принципових заходів щодо лібералізації економічного режиму в Україні, істотне прискорення приватизаційного процесу, легалізація тіньової економіки насамперед за рахунок лібералізації податкової політики, активізація інвестиційного процесу, "економізація" зовнішньої політики держави, прискорення та послідовне здійснення аграрної реформи, впорядкування економіки енергетичного сектора, виведення на пріоритетний рівень економічної політики соціальної сфери.

Корекція економічної політики не торкається її стратегічних установок. Незмінними залишаються її базові позиції: трансформація економіки і здійснення цього процесу прискореними темпами попри всі протидії консервативних та ворожих сил.

Перед молодою Українською державою стоять надзвичайно складні та важливі завдання в сфері економіки. Від їх розв'язання у вирішальній мірі залежить наш поступ до цивілізованого життя. Тому реалізація економічної програми новітньої української держави повинна стати кровною справою кожного її громадянина.

У 50—90-х роках господарство України, як і світу в цілому, розвивалося в умовах прискорених темпів науки і техніки. На Заході досягнення наукового про гресу спрямовувалися на піднесення добробуту насе лення. В СРСР, як і в інших тоталітарних державах, у цей період панувала гігантоманія — будувався БАМ, здійснювалися широкомасштабна меліорація, продовольча, енергетична та інші програми. Неефективно, без врахування екологічного фактора, використовува лися сировинні ресурси, в тому числі в Україні — видобуток кам'яного вугілля, залізної руди, сірки, нафти, газу тощо. Україна перетворилася на сировинний придаток тодішнього СРСР. На території нашої держави без дотримання достатньої безпеки в густонаселених місцях будувалися АЕС. 95 % промислових підприємств підпорядковувалося Москві.

Ніякі "постанови" і "рішення" не вивели із стану застою сільське господарство. В управлінні колгоспами, як і в промисловості, панували не економічні, а адміністративні фактори. Чорноземні ґрунти затоплювали "рукотворними морями", злочинно проводилася мелюрація. Слабкою була матеріальна зацікавленість робітників та колгоспників у результатах своєї праці. Рівень життя народу знижувався, загострювалися соціальні суперечності. Спроби правителів реанімувати економіку України не дали позитивних наслідків.

Тільки в умовах незалежності Україна дістала шанс подолати наслідки господарської кризи, вийти на рівень цивілізованих європейських країн. Попри всі економічні та соціальні негаразди за роки незалежності в розвитку нашої держави виявляються певні позитивні тенденції[8, c. 154-157].

2.2. Соціально-економічний розвиток країни у 2006 та 2007 роках

У 2006 році позитивну динаміку економічного зростання визначили покращення кон’юнктури на зовнішніх ринках, підтримання високих темпів реального зростання доходів населення та інвестицій в основний капітал.

Позитивну динаміку в промисловості найбільшою мірою визначило зростання обсягів виробництва у машинобудуванні (111,8 відсотка), харчовій промисловості та переробці сільгосппродуктів (110 відсотків) і металургії та обробленні металу (108,9 відсотка). Помірне зростання внутрішніх цін на газ дещо погіршило динаміку у промисловості, однак стимулювало впровадження енергозберігаючих технологій.

Під тиском підвищення цін на енергоресурси та загострення конкуренції на світових та внутрішньому ринках відбулось прискорення зростання інвестиційного попиту: темпи зростання інвестицій в основний капітал становили 119 відсотків (проти 101,9 відсотка у 2005 році).

Світові ціни на металургійну продукцію, починаючи з квітня 2006 року, мали стійку тенденцію до зростання, що з огляду на значну питому вагу металургії у загальному обсязі експорту визначило злам негативної тенденції у розвитку експорту і призвело до збільшення обсягів експорту товарів (112,1 відсотка за 2006 рік). Однак помірні темпи нарощування експорту поряд із високими темпами зростання обсягів імпорту товарів (124,6 відсотка) сформували за підсумками року від’ємне сальдо торгівлі товарами на рівні 6,7 млрд. доларів США (у 2005 р. 1,9 млрд. доларів США).

Обмінний курс гривні залишався стабільним — 5,05 гривні за 1 долар США. Міжнародні валютні резерви за 2006 рік зросли на 2,9 млрд. доларів США до
22,3 млрд. доларів США, що становило більше 4,3 місяців прогнозного імпорту.

Інфляційні процеси в економіці зумовлювалися переважно адміністративним підвищенням тарифів (на природний газ та електроенергію для населення, пасажирські залізничні перевезення та на послуги телефонного зв’язку). У 2006 році індекс споживчих цін становив 111,6 відсотка.

Індекс цін виробників становив 114,1 відсотка. Одним із основних факторів, який вплинув на зростання цін, було підвищення цін на газ для промислових споживачів (з 379, 2 гривні на початку року до 548 гривень за 1000 куб. метрів на кінець лютого).

Зростання динаміки обсягів кредитування (загальний обсяг кредитних вкладень у 2006 році збільшився на 71 відсоток), у тому числі інвестиційного спрямування, супроводжувалося зниженням середньозваженої середньомісячної відсоткової ставки за кредитами в національній валюті на 0,9 відсоткових пункта — до 15, 1 відсотка[4, c. 5-7].

Проведення Урядом політики, спрямованої на покращення добробуту населення, зумовило зростання реальної заробітної плати штатних працівників за 2006 рік проти 2005 року на 18,3 відсотка, реального наявного доходу населення – на 13,4 відсотка. Це відбулось під впливом державного регулювання мінімальних державних соціальних гарантій (заробітної плати, пенсії за віком), збільшення пенсій окремим категоріям громадян, стимулювання підприємницької діяльності та зростання зайнятості.

Упродовж першої половини 2007 року економіка України демонструвала стрімкий ріст: реальне зростання валового внутрішнього продукту у січні-липні 2007 року становило 7,7 відсотка, чому сприяла дія наступних чинників.

Сприятлива кон’юнктура на світовому ринку і зростання цін на сталь, а також підвищення внутрішнього попиту через потребу в модернізації виробництва стимулювали зростання у переробній промисловості (приріст ВДВ за січень-липень становив 13,1 відсотка). У І півріччі 2007 року майже 72 відсотка інвестицій в основний капітал в промисловості освоєно на підприємствах переробної промисловості. Значно зросли обсяги інвестицій в основний капітал у підприємства металургійного виробництва та виробництва готових металевих виробів – у 1,7 раза, з виробництва іншої неметалевої мінеральної продукції – у 1,8 раза, машинобудування – на 21,1 відсотка.

Активізація промислової і будівельної діяльності відповідно позначилась на підвищенні попиту на послуги вантажного транспорту (порівняно з січнем-липнем 2006 року перевезення вантажів зросло на 7,0 відсотків, вантажооборот — на 1,2 відсотка) та розширенні оптової торгівлі (ВДВ торгівлі порівняно з січнем-липнем 2006 року збільшилася на 16,1 відсотка)[10, c. 163-164].

Активізація підприємницької діяльності (кредити комерційних банків, надані юридичним особам, збільшилися за січень-липень 2007 року на 28,3 відсотка до 213,9 млрд. гривень) та зростання доходів населення призвело до збільшення потреби у виробничих та торговельних приміщеннях і житлі та зумовило розвиток будівництва (обсяг виконання будівельних робіт за січень-липень 2007 року зріс на 14,5 відсотка). Вагомим чинником збільшення обсягів будівельних робіт були також сприятливі погодні умови на початку року, які дозволили не призупиняти роботи на значній частині будівельних об’єктів (на противагу минулому року).

Розширення внутрішнього споживчого попиту як на товари, так і на послуги (оборот роздрібної торгівлі за січень-липень 2007 року зріс на
28,4 відсотка) зумовлено підвищенням реальних наявних доходів населення, як у попередньому періоді, так і у поточному році (за 2006 рік — на 13,4 відсотка, у січні-липні 2007 року – на 11,5 відсотка), зростанням обсягів кредитування фізичних осіб (за січень-липень 2007 року вони зросли на 47,6 відсотка до 115,9 млрд. гривень) та використанням заощаджених коштів попередніх періодів.

Загальний обсяг прямих іноземних інвестицій, залучених в Україну, на
1 липня 2007 року становив 24,2млрд. доларів США, що становить 111,8% до обсягів інвестицій на початок року та 518,6 доларів на одну особу (проти 454,6 дол. на одну особу на 1січня 2007 року).

Посилилися позиції України у світі.

25 січня 2007 року Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) ухвалила рішення про переведення України до п’ятої групи експортних кредитних ризиків, що відкриває нові перспективи для зменшення вартості реалізації іноземних інвестиційних проектів в Україні, зниження вартості зовнішніх кредитних ресурсів та збільшення термінів запозичень.

У 2007 році започатковано переговори щодо укладення нового договору між Україною та ЄС. Проводяться неформальні робочі консультації стосовно перспектив створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.

18 червня підписано угоди про спрощення оформлення віз та реадмісію осіб між Україною та ЄС, що є першим кроком на шляху запровадження безвізового режиму з Європейським Союзом.

Завершується реалізація першого етапу Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС, розпочато роботу щодо визначення цілей та завдань другого етапу.

Започатковано реалізацію в Україні перших проектів програми Twinning(у сферах цивільної авіації та регулювання ринку електроенергії). У найближчі роки планується розпочати реалізацію близько 50-ти проектів програми Twinningобсягом близько 60 млн. євро.

Станом на 1 серпня 2007 р. проведено 16 офіційних засідань Робочої групи (РГ) з розгляду заявки України про вступ до СОТ. Проект звіту РГ узгоджено на 99 відсотків. Завершено переговори з доступу до ринку товарів і послуг із 49 членами Робочої групи. Триває процедура узгодження зазначених документів з Киргизькою Республікою.

31 травня 2007 року Верховною Радою схвалено 11 законів, що стосуються приведення законодавства України у відповідність до норм СОТ.

Проведено друге засідання Комітету з питань економічного співробітництва, який є складовою частиною Українсько-Російської міждержавної комісії, одним з найбільш важливих результатів якого стало прийняття Програми економічного співробітництва України і Російської Федерації на 2008-2010 роки та Заходів до неї.

Поряд з цим, існує ряд проблем, які негативно впливають на розвиток країни.

За нинішньої структури економіки її подальший швидкий розвиток – а тільки так можна скоротити відставання від розвинутих країн – багато у чому обмежений кон'юнктурними перспективами сировинного, матеріало- та капіталомісткого експорту, недостатнім розвитком обробної промисловості, внаслідок чого задоволення найважливіших споживчих та інвестиційних потреб покладається на імпорт. Залишається неприпустимо високою енергоємність виробництва та побутової сфери.

Вищі технологічні уклади – п’ятий (інформаційно–комунікаційні технології, аерокосмічна техніка, наукоємні виробництва, нові джерела енергії) та шостий (біотехнології, генна інженерія, дослідження у сфері штучного інтелекту) – становлять в структурі валового внутрішнього продукту України менше 4 відсотків, причому шостий уклад – менше 0,1 відсотка. Понад половину виробленої продукції припадає на третій технологічний уклад. Це свідчить як про наявність у реальному секторі національної економіки значних диспропорцій між постіндустріальним укладом, який формується, і традиційним господарським укладом (індустріальним), так і про істотний дефіцит інвестиційних ресурсів, необхідних для усунення диспропорцій між старою (традиційною) і новою економікою[16, c. 143-147].

Усе це відбувається в період, коли найрозвиненіші країни світу на 85–90 відсотків забезпечують приріст валового внутрішнього продукту у результаті виробництва та експорту високотехнологічної наукоємної продукції, створюють нову економіку, ефективність якої визначають вже не матеріальні (товари, сировина, робоча сила, устаткування), а інтелектуальні чинники (знання, інформація, високі технології).

Поки що нерозв’язаними залишаються численні проблеми інституційного характеру, що суттєво стримує подальший розвиток. Це призводить до тінізації економіки та корупції. Неефективною є судова система. Не завершено адміністративну реформу. Нестабільним залишається податкове законодавство: для нього є характерним високий податковий тиск та неефективність системи адміністрування податків. Не розв’язано питання оптимізації суспільного розподілу між споживанням та нагромадженням з використанням податкових засобів, що призводить до пригнічення інвестиційної та інноваційної активності. Високим залишається ступінь зарегульованості підприємницької діяльності, мають місце прояви нерівноправної конкуренції на окремих ринках.

Недостатньо ефективною є приватизація та її вплив на пожвавлення інвестиційних процесів в країні. Захист прав власників, інвесторів та кредиторів перебуває на низькому рівні. Потребує удосконалення механізм банкрутства в частині відчуження державного майна. В країні не утвердилися міжнародні стандарти корпоративного управління та корпоративних відносин.

Потребує поліпшення ситуація у соціальній сфері. Внаслідок наявності ряду проблем у сфері праці та зайнятості населення, пов’язаних передусім з неефективним використанням робочої сили, продовжує зберігатися доволі низький рівень життя переважної частини населення.

Унаслідок повільного проведення пенсійної реформи у більшості працюючих відсутня мотивація до легалізації особистих доходів, що призводить до незбалансованості Пенсійного та інших фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування. Діє соціально несправедлива та обтяжлива для бюджету система надання пільг та субсидій населенню. Внаслідок цього дефіцит коштів не дає змоги протидіяти депопуляції та старінню населення.

Враховуючи складність та масштаби цих проблем, їх вирішення буде забезпечено шляхом реалізації завдань та заходів, які передбачені Державною програмою економічного і соціального розвитку України на 2008 рік[19, c. 187-189].

Розділ 3.Пріоритети розвитку економічного потенціалу України

3.1. Цілі та пріоритети економічного та соціального розвитку України

Кабінет Міністрів України визначає наступні цілі економічної політики на 2008 рік:

підвищення якості життя громадян;

забезпечення підвищення конкурентоспроможності національної економіки як основи економічного зростання;

забезпечення національної (економічної, енергетичної, продовольчої, екологічної) безпеки країни.

Економічна політика держави у 2008 році полягатиме у створенні сприятливих умов для ведення бізнесу, стимулювання інвестиційно-інноваційного напряму реформ, регулювання банківської діяльності, митних правил, заробітної плати, розвитку трудового потенціалу країни, соціального захисту населення, контролю за діяльністю монополістичних об’єднань та недопущення необґрунтованого підвищення цін тощо.

Основною ознакою сучасного етапу цивілізаційного розвитку є різке зростання ролі людини в системі факторів виробництва, що зумовлює необхідність глибокої соціальної переорієнтації економічних пріоритетів. У світі на перший план висувається забезпечення більш повного розвитку і реалізації людського потенціалу, забезпечення умов праці та гідного життя.

Кабінет Міністрів України вважає за необхідне забезпечити прогнозованість економічної і соціальної політики для життєдіяльності громадян України та бізнес – середовища, єдність між макроекономічною, галузевою та регіональною політикою, баланс внутрішньої та зовнішньої політики.

Відповідно до визначених цілей будуть формуватися пріоритети розвитку у різних сферах економіки.

Державна політика передбачає наступні пріоритети розбудови ефективного промислового сектору: формування інфраструктури з підтримки інновацій, реалізацію державних програм промислової модернізації; забезпечення підприємств висококваліфікованими кадрами, підвищення конкурентоспроможності продукції; стимулювання інвестицій в нові технології, зокрема енерго- і ресурсозберігаючі; підтримку кредитної політики, спрямованої на довгострокове інвестиційне кредитування за участю держави, підвищення якості робочої сили та продуктивності праці.

Держава створюватиме умови для активізації національного науково-технічного потенціалу та інноваційної діяльності, впровадження нових технологій, подолання розриву між наукою і виробництвом, забезпечення реального трансферу технологій.

Політика Уряду у фінансово-бюджетній сфері спрямовуватиметься на забезпечення переходу від фіскальної до стимулюючої функцій податкової системи; збалансованості та стійкості бюджетної системи, зокрема через законодавче закріплення застосування програмно-цільового методу в бюджетному процесі; сприяння розвитку фінансових ринків шляхом удосконалення правової бази їх діяльності[16, c. 143-144].

Грошово-кредитна політика буде спрямовуватись на підтримання такої динаміки монетарних агрегатів, яка б, з одного боку, задовольняла попит економіки на гроші, а з іншого – не створювала б загрози ціновій стабільності.

Потреба в інвестиціях буде задовільнятися як завдяки застосуванню механізму державної підтримки інноваційної та інвестиційної діяльності, так і за рахунок зростання обсягів кредитування реального сектору економіки та подальшої розбудови інститутів небанківського фінансового сектору як джерела внутрішніх інвестиційних ресурсів.

Макроекономічна стабільність та покращення інвестиційного клімату сприятимуть зростанню обсягів залучення капіталу на внутрішніх і зовнішніх ринках. Підвищення довіри до України з боку іноземних інвесторів обумовлюватиме продовження процесу ввезення капіталу з метою технологічного оновлення та переозброєння національного виробництва.

В цілому, частка валового нагромадження основного капіталу у ВВП збільшиться до 25,3 відсотка, що вище, ніж у розвинутих країнах ЄС-15 (в середньому 20 відсотків). Однак, на відміну від української економіки, на сьогодні розвинуті країни вже не потребують суттєвої структурної перебудови своїх економік.

Пріоритетами соціальної політики будуть поступове приведення державних мінімальних соціальних гарантій (у т.ч. мінімальної заробітної плати) до прожиткового мінімуму, підвищення розміру пенсій, обсягів допомоги малозабезпеченим верствам населення, що повинно справити суттєвий вплив на зростання доходів та підвищення життєвого рівня населення. Продовжуватиметься робота з упорядкування умов оплати праці працівників установ, закладів та організацій окремих галузей бюджетної сфери за Єдиною тарифною сіткою, працівників органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Як результат, прогнозується зростання реальної заробітної плати на 17 відсотків, зростання реальних наявних доходів населення – на 13-14 відсотків. Частка оплати праці найманих працівників у структурі ВВП збільшиться на 1 відсотковий пункт до 50,5 відсотка завдяки перерозподілу первинних доходів в економіці, в першу чергу, на користь працюючих. За цим показником Україна вже наблизилась до стандартів промислово розвинених країн.

У розширенні можливості кола надавачів та гнучкості соціальних послуг надзвичайно важливу роль відіграють стандарти. Вони повинні формуватися з точки зору споживача, з урахуванням принципів оптимізації та збалансування державного бюджету.

В системі соціальних послуг необхідно створювати сприятливі умови для успішних інвестиційних програм. І стосуватимуться вони не комерційних проектів, що дбають лише про гарантований прибуток, а соціального ефекту, покращення якості життя людей, подолання бідності та соціальних дисбалансів.

Органи державної влади ставлять перед собою завдання вибудувати логічну та збалансовану модель, що враховуватиме не лише економічні й фінансові можливості економіки країни, а, насамперед, — потребу в наданні громадянам гарантованих соціальних послуг.

У сфері соціального партнерства передбачається підвищення ролі організацій роботодавців, профспілкових об’єднань в формуванні державної політики, забезпечення постійного громадського контролю за виконанням державних програм розвитку окремих галузей національної економіки, використання коштів на виконання цих завдань.

Державна політика регіонального розвитку має сприяти активізації ресурсного потенціалу регіонів, як основи зміцнення їх соціально-економічної сфери. З цією метою основними пріоритетами у роботі Уряду буде запровадження механізмів координації політики центральних органів виконавчої влади щодо конкретного регіону; створення умов для динамічного, збалансованого розвитку територій, усунення основних регіональних диспропорцій; реформування місцевих бюджетів, зниження диспропорції у ресурсній базі місцевих бюджетів та створення додаткових стимулів для динамічного розвитку регіонів; виконання програм подолання депресивності територій[23, c. 119-121].

Пріоритети зовнішньоекономічної політики Уряду полягатимуть у проведенні збалансованих заходів, які випливають з потреб соціально-економічного розвитку країни. Передусім, робота спрямовуватиметься у напрямі поступової інтеграції України у світовий економічний простір, зумовленої набуттям членства у СОТ та створенням зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, розроблення правової та договірної бази з питань захисту національних зовнішньоекономічних інтересів на світовому ринку, стимулювання експорту високотехнологічної продукції і послуг відповідно до норм СОТ, зміни структури експорту та імпорту, розширення ринків збуту, захисту інтересів національних виробників на традиційних ринках.

Стратегічні пріоритети розвитку України на сьогодні визначаються її активним залученням до політико-економічного простору Європи, де наша країна, зважаючи на наявний потенціал, має відігравати одну з провідних ролей. На шляху до цієї мети перед Україною постає кілька складних завдань, пов’язаних, перш за все, із наближенням до європейських стандартів життя через істотне підвищення темпів соціально-економічного розвитку держави.

Успішне впровадження економічної політики дасть змогу забезпечити зростання економіки у 2008році на рівні не нижче 7,2 відсотка. Зростання економіки буде стимулюватися розширенням попиту домогосподарств та зростанням інвестиційного попиту.

3.2. Підвищення конкурентоспроможності національної економіки

Інституційні реформи – це засіб забезпечення належної роботи та співпраці органів всіх гілок влади для підвищення їх інституційної спроможності, зокрема шляхом розмежування політичних та адміністративних функцій, забезпечення стратегічного планування, менеджменту, моніторингу та оцінки у системі виконавчої влади, розвитку судової системи. Реформи мають забезпечити проведення ефективної державної політики в різних сферах життєдіяльності, досягнення децентралізації влади та більшого ступеня залучення громадян до участі у процесі прийняття та реалізації державних рішень, підвищення рівня їх довіри до діяльності органів виконавчої влади, зниження та поступову ліквідацію корупції і зростання конкурентоспроможності національної економіки.

Основні завдання та заходи державної політики:

визначення основних організаційно-правових засад функціонування системи адміністративних послуг в Україні, що забезпечить формування партнерських відносин держави з громадянами, як із споживачами таких послуг, запровадження правового механізму реалізації та захисту прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб у їх взаємовідносинах з органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування – супроводження проекту Адміністративно-процедурного кодексу – Мін’юст – протягом року;

проведення системних соціологічних досліджень стосовно ефективності надання адміністративних послуг органами виконавчої влади та врахування їх результатів у поточній діяльності – Головдержслужба, Мінекономіки, інші центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні державні адміністрації, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації – протягом року;

визначення основних завдань, принципів та організації діяльності центральних органів виконавчої влади, їх видів, структури, компетенції, повноважень у відносинах з іншими державними органами, органами місцевого самоврядування – супроводження Закону України “Про центральні органи виконавчої влади” – Мін’юст, центральні органи виконавчої влади – протягом року;

реформування державної служби шляхом законодавчого визначення політичної нейтральності, стабільності та професіоналізму державних службовців, удосконалення системи управління державною службою, розмежування сфер застосування принципів та норм публічного і приватного права для регулювання відносин у сфері державної служби — прийняття Закону України “Про державну службу” (нова редакція) та його подальша імплементація – Головдержслужба – протягом року;

розробка та впровадження механізмів забезпечення відкритості і прозорості діяльності органів державної влади:

забезпечення відкритості та прозорості у діяльності органів виконавчої влади, вільного доступу громадян до інформаційних ресурсів, налагодження взаємодії з громадськістю, зокрема шляхом оприлюднення проектів нормативно-правових актів, проведення опитувань, консультацій, громадських експертиз, впровадження механізмів надання органами державної влади юридичним та фізичним особам інформаційних послуг з використанням мережі Інтернет – міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації – протягом року;

продовження роботи щодо проекту “Національна база електронних особових справ державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування”, в рамках якої передбачено централізоване зберігання, супровід та обмежений доступ до особових справ в електронному вигляді з боку відповідних кадрових служб – Головдержслужба – протягом року;

сприяння підвищенню рівня професійності корпусу державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування:

забезпечення підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування І — ІV категорій посад – 5845 осіб – Головдержслужба, Національна академія державного управління при Президентові України – протягом року;

забезпечення підготовки державних службовців та посадових осіб органів місцевого самоврядування за спеціальністю “Державне управління” та “Управління суспільним розвитком” для роботи на посадах І — ІV категорій – 948 осіб – Головдержслужба, Національна академія державного управління при Президентові України – протягом року;

забезпечення підготовки державних службовців та посадових осіб органів місцевого самоврядування за спеціальністю “Державна служба” в освітній галузі “Державне управління” для роботи на посадах V — VІІ категорій – 1100 осіб – Головдержслужба – протягом року;

продовження роботи щодо впровадження тренінгової складової до системи професійного навчання державних службовців – Головдержслужба – протягом року;

наближення системи професійного навчання державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування до європейських стандартів якості – розроблення пілотного проекту щодо запровадження системи управління якістю ДСТУ ISO 9001-2001 в систему професійного навчання державних службовців з метою встановлення єдиних уніфікованих стандартів і норм до організації навчального процесу, якості підготовки та рівня отриманих знань – Головдержслужба, МОН, Національна академія державного управління при Президентові України – грудень;

удосконалення процедури формування державного замовлення на підготовку державних службовців і посадових осіб місцевого самоврядування — розроблення Порядку формування державного замовлення на підготовку магістрів в освітній галузі “Державне управління” і підвищення кваліфікації державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування – Головдержслужба, МОН, Національна академія державного управління при Президентові України, Мінекономіки, Мінфін, Мін’юст – квітень;

розроблення Порядку обрахування середньорічної вартості підготовки магістрів в освітній галузі “Державне управління” – Головдержслужба, МОН, Національна академія державного управління, Мінекономіки, Мінфін, Мін’юст – травень;

удосконалення системи підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації державних службовців шляхом внесення змін до відповідних нормативно-правових актів та розробки нових – розроблення проекту Закону “Про внесення змін до статей 6 і 19 Закону України “Про службу в органах місцевого самоврядування” з метою посилення сприяння Головдержслужби в здійсненні організаційних заходів з питань підготовки та підвищення кваліфікації посадових осіб місцевого самоврядування – Головдержслужба, МОН, Національна академія державного управління при Президентові України, Мінекономіки, Мінфін, Мін’юст, органи виконавчої влади та місцевого самоврядування – вересень;

розроблення нормативно-правових актів, які необхідні для реформування системи професійного навчання державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування та забезпечення їх безперервного навчання – Головдержслужба – протягом року;

продовження розвитку мережі груп аналізу політики у центральних органах виконавчої влади та забезпечення проведення функціонального обстеження центральних та місцевих органів виконавчої влади – Головдержслужба, центральні та місцеві органи виконавчої влади — протягом року.

Висновки

Найважливішим об’єктом державного регулювання економіки є накопичення капіталу. Виробництво, привласнення і капіталізація прибутку завжди служать головною метою господарської діяльності в ринковій економіці, тому державна економічна політика заохочення накопичення насамперед відповідає економічним інтересам суб’єктам господарства.

Регулювання зайнятості – це підтримка нормального з точки зору ринкової економіки співвідношення між попитом і пропозицією робочої сили. Співвідношення це повинно задовольняти потребу економіки в кваліфікованих і дисциплінованих працівниках, заробітна плата яких служить для них достатньою мотивацією до праці. Однак співвідношення між попитом і пропозицією не повинне вести до надмірного зростання заробітної плати, яке може негативно відбитися на національній конкурентоздатності.

Пряме державне господарське регулювання здійснюється коштами бюджетної політики. Державний бюджет – це річний план державних витрат і джерел прибутків їх фінансового покриття.

Головним інструментом мобілізації фінансових коштів для покриття державних витрат є податки. Вони також широко використовуються для впливу на діяльність суб’єктів господарства. Це фіскальна роль податків. Але головна роль податків – регулююча. Державне регулювання за допомогою податків залежить у вирішальній мірі від вибору податкової системи, а також від видів і розмірів податкових пільг.

Список використаної літератури

Антошкіна Л. І. Державне регулювання економіки України: методологія, напрями, тенденції, проблеми / Науково-дослідний економічний ін-т Міністерства економіки України / М.М. Якубовський (ред.). — К., 2005. — 410с.
Архієреєв С. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для студ. екон. спец., що вивчають курси "Державне регулювання" та "Економічна політика" / Національний технічний ун-т "Харківський політехнічний ін-т" / Сергій Ігоревич Архієреєв (ред.), Н.Б. Решетняк (ред.). — Х. : НТУ "ХПІ", 2004. — 205с.
Богиня Д. Державне регулювання перехідних процесів // Економіка України. — 2003. — № 5. — С. 12-21
Бюджетна політика 2008 року зорієнтована на прискорений ріст рівня та якості життя населення та зміцнення економічного потенціалу нашої політики //Урядовий кур'єр. — 2007. — 19 вересня. — C. 5-8
Воротін В. Державне регулювання економіки України: політекономічний аспект //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2003. — № 2.
Гриньова В. Державне регулювання економіки: підруч. для студ. вищ. навч. закл. / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ВД "ІНЖЕК", 2007. — 736c.
Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. — 2-ге вид., доопрац. і доп.. — К.: КНЕУ, 2005. — 316 с.
Державне регулювання економіки: Підручник для студ. вуз./ Іван Михасюк, Алла Мельник, Михайло Крупка, Зіновій Залога; За ред. І.Ммхасюка. — Львів: Українські технології, 2004. — 639 с.
Дідківська Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. — 5-те вид., стереотип.. — К.: Знання , 2006. — 213 с.
Козинський С. Проблеми реалізації економічного потенціалу України //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 2. — C. 163-170.
Лукінов І. Методи і засоби державного регулювання економіки перехідного періоду // Економіка України. — 2004. — № 5. — С. 7-11
Могильний О. Державне регулювання економіки: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Інститут підготовки кадрів держ. служби зайнятості України. — К. : ІПК ДСЗУ, 2006. — 490с
Потенціал для прискорення реформ //Урядовий кур'єр. — 2004. — 21 квітня. — C. 3-4
Руденко Л. Природно-ресурсний потенціал економічного зростання //Вісник Національної Академії наук України. — 2004. — № 4. — C. 20-32
Руденко Л. Природно-ресурсний потенціал як чинник економічного зростання в Україні/ Л.Руденко //Український географічний журнал. — 2003. — № 3. — C. 17-27
Сіденко В. Р. Потенціал економічного розвитку України в контексті європейської інтеграції //Фінанси України. — 2007. — № 9. — С.143-150.
Скрипник А. До питання про державне регулювання економіки //Фінанси України. — 2003. — № 6. — С.86-93
Стеченко Д. Актуальні завдання і функція державного регулювання в реалізації економічної політики //Вища школа. — 2004. — № 4. — C. 55-62
Стеченко Д. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Дмитро Стеченко,. — К.: Вікар, 2007. — 262 с.
Тертична Л. Роль держави у зростанні соціально-економічної ефективності людського капіталу //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 3. — C. 152-162
Трудовий потенціал — важливий чинник соціально-економічного розвитку України //Праця і зарплата. — 2007. — № 36. — C. 2
Філіпенко А. Потенціал економічного розвитку в Україні //Урядовий кур'єр. — 2005. — 14 листопада. — C. 6-7
Черевко Г. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Георгій Черевко,. — К.: Знання , 2006. — 339 с.
Чернюк Л. Державне регулювання економіки: Навч. посіб. для дистанційного навчання / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К. : Університет "Україна", 2007. — 322с
Швайка Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Швайка,. — К.: Знання , 2006. — 435 с.

referat-ok.com.ua