Вступ.

1. Етичні погляди А.Швейцера.

2. Християнська етика А.Швейцера.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Розвиток світового суспільства у XX ст. супроводжувався економічними і політичними трансформаціями, культурними і духовними перемінами. У результаті цих перетворень в релігійному комплексі об"єктивно відбуласяся переорієнтація з вертикальних відносин "Бог-людина" на горизонтальні — "Людина-людина". Основу християнського життя, як відомо, складає моральна діяльність, метою якої є моральне творення особистості у її богопричетності, реалізація божественного в людині. Спосіб життя людини набуває характеру "уподібнення Богу", втілює ідеал боголюдськості в індивідуальну моральність, самотворення як "наслідування ненаслідуваного". Тому християнство розглядається як спосіб морального ставлення людини.

Мета роботи полягає у розкритті релігійних поглядів А.Швейцера — німецького філософа, протестантського місіонера і богослова. Передбачає дослідити і систематизувати етапи становлення етичного вчення християнства; розкрити зміст і особливості його містицизму; визначити особливості моралі як форми людської духовності.

Альберт Швейцер(1875-1965) — німецький філософ, теолог, теоретик філософії культури, обдарований музикант (виступав з органними концертами), авторитетний знавець творчості Й.С.Баха. У 1905р. прийняв рішення радикально змінити спосіб життя людини, що здобулася на успішну кар"єру, і цілковито присвятити себе служінню знедоленим і стражденним. Наслідком цього рішення стала тяжка і самовіддана праця лікаря і місіонера у Французькій Екваторіальній Африці.

1. Етичні погляди А.Швейцера

Розроблена німецьким філософом А. Швейцером етика благоговіння перед життям спирається на біоцентризм. Швейцер говорить: “я відчуваю спонукання висловлювати однакове благоговіння перед життям як стосовно моєї волі життя, так і стосовно будь-якої іншої. У цьому і є основний принцип моральності. Добро те, що служить збереженню і розвитку життя, зло є те, що знищує життя чи перешкоджає йому. Людина воістину моральна лише тоді, коли вона кориться внутрішньому спонуканню допомагати будь-якому життю, якому вона може допомогти, і утримуватися від того, щоб заподіяти живому будь-яку шкоду . Там, де я наношу шкоду будь-якому життю, я повинен ясно усвідомлювати, наскільки це необхідно. Я не згоден робити нічого, крім неминучого, — навіть самого незначного”.

Альберт Швейцер говорив, що етичною, моральною людина може вважати себе тільки тоді, коли стане поважати будь-яке життя і приходити на допомогу будь-якому життю, що почувається нещасним. Він учив: “Помилкою всіх існуючих етик була думка про те, що вони розглядали відношення людини до людини, коли в дійсності мова йде про те, як відноситься людина до усього, що її оточує. Етикою є відповідальність за усе, що живе”.

Один із серйозних мінусів етики А. Швейцера в том, у що вона обмежує коло морально значимих об'єктів індивідуальними вищими тваринами, не рахуючи рослини і бактерії, а також не приймаючи до уваги популяції, види, біоценози, об'єкти неживої природи, надра Землі і всю глобальну екосистему в цілому. Недоліком його концепції є і те, що він не розробив на її основі правила розв'язання конфліктних і кризових ситуацій.

Концептуально близько до етики благоговіння перед життям А. Швейцера знаходиться етика поваги до природи американського екофілософа Пола Тейлора. Тейлор вважає, що, приймаючи позицію поваги до природи як остаточну моральну позицію, ми зобов'язуємося жити за визначеними нормативними принципами, що керують нашими відносинами із природою. По Тейлору етичне зобов'язання стосовно амеби ідентичне нашому зобов'язанню стосовно кита чи орла. Принципу-поваги до природи повинна дотримуватися кожна людина, незалежно від того, любить вона природу чи ні. Автор думає, що кожна жива істота має у своєму розпорядженні свою власну справжню цінність, що полягає у власному благу. Тому будь-яку живу істоту потрібно визнати як Телеологічний центр життя, що намагається зберегти себе і реалізувати власне благо своїм власним шляхом.

Швейцер включається в боротьбу за позитивний смисл життя, і це стає основою його психолого-етичних і філософських пошуків. Своєрідний Zeitgeist ("дух часу") сповнений презирства й недовіри до думки. Об'єднання та угруповання не дають особистості змоги будувати власні переконання на власному мисленні. Вільна духовно людина стає для суспільства незручною. "Дух часу" будь-що прагне дискредитувати індивідуальність своїми авторитарними установками. Він нагадує світлову рекламу, яка настирливо радить купувати саме цей гуталін або бульйонні кубики.

Отже, "дух часу" сприяє скептичному ставленню сучасної людини до власного мислення. Людина не має можливості асимілювати великий обсяг знань і зневіряється у своїх силах. Вона постає як нереалізована істота, що впала духовно, адже відмовилась від власної душі.

Швейцер бачить спасіння в оволодінні більш глибоким раціоналізмом, що дасть можливість подолати скептицизм. Головною вадою сучасного історичного періоду Швейцер вважає втрату потягу до правди. Слід запалити в людях вогонь істини. Мислення вже за самою своєю ідеєю має спонукати до благоговіння перед життям, до боротьби зі скептицизмом.

Швейцер указує, що сучасне йому мислення не ставить в центр своєї уваги проблему відношення людини до світу. Замість цього вчені вирішують абстрактні питання гносеології, природничих наук, психології, соціології. Але ж філософія по суті не повинна узагальнювати результати різних наук. Мислення має бути спрямоване на самого себе і своє відношення до світу. Ідея благоговіння перед життям приводить до обновлення елементарного мислення. Воно набуває етичного, життєформуючого значення, істинної предметності. У такому розумінні вчинкам надається істинний смисл.

Швейцер називає свою етику ірраціональною та ентузіастичною, хоч з самого початку своїх міркувань наголошував на раціональності. Людина має бути відповідальною за все життя, що її оточує, і допомагати його ствердженню. Цей ірраціоналізм Швейцер, зрештою, називає стичною містикою. Вона робить можливою єдність з безконечним завдяки етичній силі. Раціональне мислення, занурюючись в глибину, з необхідністю завершується ірраціональною містикою. Адже життя і світ — ірраціональні величини. У цьому Швейцер бачить релігійний характер свого світогляду.

Головним у культурі Швейцер визнає етичні начала. "Тільки склад мислення, що забезпечує дієвість основаних на розумінні етичних ідеалів, здатний породити вільне, тобто планомірне, доцільне діяння". А таке діяння і є вчинок. Тією мірою, якою домінують ідеали, запозичені із дійсності, дійсність впливає на дійсність, і людська психіка слугує тоді лише понижувальним трансформатором. Культуру можна відродити тільки через етичні начала. Швейцер виходить із того, що лише етичне поняття культури єдино правомірне. Лише етичні вчинки складають ту галузь діяльності людини, яка спрямована на внутрішнє вдосконалення її особистості. Культуру Швейцер визначає як результат взаємодії оптимістичного світогляду та етики. Від цих факторів і залежить майбутнє людини.

2. Християнська етика А.Швейцера

Швейцеру, який у європейський період своєї діяльності деякий час викладав богослів"я, цікавість до історичного і релігієзнавчого процесу була не байдужа. Однак важливі історичні істини вилились для вченого в заперечення християнського антропоцентризму, безсмертя душі, богоданності Біблії, божественної природи Ісуса. Він високо цінує ранньохристиянські ідеї самовдосконалення, йому імпонує Ісус як моральна і трагічна особистість, але філософ остаточно відкидає есхатологію. Земне царство боже залишається, на його думку, завданням самої людини. Раціональна суть християнства — його етичний зміст; таємниця релігії — етика, Бог є тільки в людині і діє через її справи.

Благоговіння перед життям — світоглядний принцип етики А.Швейцера, згідно з яким головним є не мислення людини, а факт її існування, що втілюється у волі до життя.

Природа була великою таємницею для А.Швейцера. Його етично мислячий розум, побудований, щоб служити на благо всіх живих істот, не міг погодитись і з тим фактом, що у самій природі існують жорстокі закони. Він не хотів сприймати природу такою, якою вона була створена. Під час проповіді у Страсбурзі в 1918 році він запитує: Чому існують такі великі протиріччя між духовними і природними законами? Чому Бог — як сила, що керує природою, — заперечує те, що ми духовно сприймаємо як хороше?.. Чому Він є водночас утворюючою і руйнівною силою? Людина не повинна шукати для себе прикладів у природі, а має створювати етику поведінки, що суперечить законам природи.

Швейцер відзначав велич і історичну значимість християнської етики, вважав, що з її становленням наступив новий етап у моральному розвитку людства і разом з тим ясно вказував на внутрішню суперечність етичного вчення Ісуса Христа. Він стверджував, що моральність закладена в природі людини у вигляді схильності, яку науково обґрунтувати вдається лише до певної міри. Людське мислення ще надто слабке в цій галузі. Прагнення до активного етичного самовдосконалення, на думку А.Швейцера, закладене в людській психіці разом з волею до життя, містить свій зміст у самому собі, породжується внутрішньою необхідністю і задовольняється цим. Ми не знаємо, яким чином це прагнення закладене — це сили таємничі, містичні, ірраціональні.

Найважливіші праці А.Швейцера присвячені осмисленню діяльності Ісуса Христа, якого він вважав реально існуючою особистістю; і апостола Павла, як одного з авторів Євангелія. Його думки відображені в таких працях як: "Історія вивчення життя Ісуса"(1906), "Психіатричне вивчення особистості Ісуса"(1913), "Містика апостола Павла"(1930).

У доповіді, прочитаній у французькій академії соціальних наук в 1952 р., Швейцер розглядав етику християнства в системі інших етичних вчень, вказуючи на її історично обмежений характер. Як теолог, Швейцер не допомагав християнській церкві возвеличити Ісуса — сина Божого. Він в Ісусі бачив засновника релігійно-етичного вчення і ставив його в ряд з іншими іудейськими проповідниками того часу. Вважав, що концепція особистості і життя Ісуса Христа дозволяє з різних позицій пояснити не тільки "важкі" місця Євангелії і послань апостола Павла, але і весь процес розвитку першопочаткової християнської віри від Христа до II ст.н.е. Швейцер визнавав цінність релігії як переважно соціально-етичного вчення. Його погляди важко назвати фундаменталістськими, оскільки він відкидав головні релігійні принципи. В чому ж тоді причина і який смисл його теологічних вчень? Як можна співставити швейцеровське "благоговіння перед життям" з релігійними принципами?

А.Швейцер звертає увагу на духовні цінності християнства, ставить їх вище інших світових релігій. На думку професора Чернявського А.Л., Швейцер розрізняє релігійну істину, що не змінюється з часом, і її форму, на яку накладається відбиток світобачення епохи. "Релігію любові Ісус зв'язує з іудейським есхатологічним світобаченням. Вона вперше виникла як зіставлений елемент, що потім з"єднавшись з грецьким, середньовіковим і сучасним світобаченням залишається сама собою на протязі століть… Вирішальне значення має тільки ступінь впливу на людей тої духовно-етичної істини, яка утверджувалась в ній від самого початку".

Головна релігійна проблема для А.Швейцера — це сенс людського існування. Всі релігії вирішують її, встановлюючи зв'язок обмеженого і залежного людського буття з божим буттям, яке володіє нескінченною повнотою. Але в різних релігіях цей зв'язок розглядається по-різному. Саме тому для нас залишаються актуальними слова апостола Павла про "вмирання з Христом". Ми повинні бути моральними не для того, щоб досягнути цим будь-якої мети, а тому, що так хоче Бог. Етика Ісуса не має у собі нічого утилітарного, бо Він чекав кінця світу в самому найближчому майбутньому. Але саме тому етика є абсолютною і дає вирішення релігійної проблеми: "На питання, як людина може існувати у світі і в Богові одночасно, ми знаходимо відповідь в Євангелії Ісуса: живи і дій в цьому світі так, як би ми були не від світу цього".

А.Швейцер переконував, що морально-духовні задатки людини закладені в людській природі. Моральність дає змогу людині піднестися над своїм земним єством, звільнити власний дух від природних залежностей чуттєвого світу, прилучитись до вищого світу. Людина, яка керується моральністю, утверджує гармонію універсального буття і себе в ньому, а отже, уподібнюється Богові. Вона діє відповідно до внутрішньої необхідності і робить лише те, що дає їй переживання досконалості життя. З такого погляду моральність християнина є віра в безсмертя і потойбічне блаженство високоморальних душ — платня за доброчинну поведінку, за християнське поводження. Обіцяючи прощення і спасіння будь-якому грішнику, аби лиш покаявся, що зробити ніколи не пізно, християнство залишає надію наполоханому аморалізму, який не враховує, що дійсно покаятись — це не відкупитись обрядами чи дарами церкві, чи навіть доброчинною поведінкою, а возлюбити насамперед тих, кому вчинив зло, і спокутувати його своєю любов"ю, муками совісті. Тільки таке самозречення очищує душу від гріха. Сутність моральності заснованої волі до життя, на думку А.Швейцера, полягає у виявленні людиною благоговіння перед волею до життя, як перед своєю, так і перед будь-чиєю. Відповідно, добром він вважав те, що зберігає і вдосконалює життя, злом — те, що нищить його, шкодить йому. Отже, моральність є безмежною відповідальністю за життя на основі самозречення задля підтримки і вдосконалення його. Навіть тоді, коли обставини прирікають людину, яка керується моральністю волі до життя, на страждання вона перестає бути собою. І навіть якщо людина віддає заради такої моральності своє життя, вона, за словами Швейцера, знає і відчуває, що залишається в житті як цілісність, яка живе, дихає і за межі якої ніщо не виходить. Свідомо віддаючись моральності волі до життя, людина сама стає потужною життєдайною силою.

У "Містиці апостола Павла"(1930) Швейцер вважає, що справа навіть не в авторстві четвертого Євангелія: сама концепція спасіння Христа принципово відрізняється від тієї, яка є синоптичним Євангелієм. Євангеліє від Іоана не дає ключ до проблеми еллінізації християнства. Як же вирішує цю проблему А.Швейцер? Згідно з вченням, віра в Христа була у Павла чисто есхатологічною, але форма, яку він їй надав полегшила її наступну еллінізацію. Протягом часу есхатологічна надія на близькість другого пришестя Христа почала слабнути, Юстин і Ігнатій витлумачили незрозуміле містичне вчення про вмирання і воскресіння з Христом у термінах грецької метафізики, замінивши його містичною концепцією Логоса, який після смерті Христа почав діяти в світі через хліб і вино Євхаристії. Це тлумачення було завершене в Євангелії від Іоана. Але швейцерівське особисте відношення до Христа і християнства не зумовлюється тільки результатами суто наукового характеру. Вся христологія Швейцера заключається в словах його книги "Історія вивчення життя Ісуса": "Месія син Людський, син Божий — для нас тільки переказання, яке представляє історичну цікавість… Він приходить до нас невідомий і безіменний… Він звертається до нас з тими ж словами "Йдіть за мною!" і ставить перед нами завдання, які Він повинен вирішити в наш час. Він повеліває. І тим, хто підкоряється Йому, — і мудрим і простодушним — Він з'явиться в світі, праці, боротьбі і стражденним, через які вони пройдуть поряд з Ним… Хто Він".

Отже, для А.Швейцера значення Христа визначається навіть не стільки релігійно-філософськими і етичними роздумами, скільки його індивідуальним, глибоко особистим духовним досвідом, сутність якого — свідоме і добровільне підкорення своєї волі волі Христа. Швейцер стверджує, що велика сила Його діяння на нас — це таємниця. Ми не стільки згоджуємося з Його "вченням", скільки добровільно підкоряємося його повелінню, сприймаємо їх як етичну волю Бога і бачимо в любові "духовний промінь світла, який дійшов до нас із безконечності". Христос не "вчитель мудрості", а носій божественної волі, який по праву має владу над нами.

Критики Швейцера звично характеризують його розуміння християнства як суто раціоналістичне. Але слабкість сучасного християнства Швейцер вважає зовсім не в тому, що християнське віровчення є містичним, або недоступним раціональному пізнанню. Християнська догматика відкинута А. Швейцером і цим самим він відкидає і християнську уяву про спасіння. Його віра в спасіння через Христа — це віра в те, що сила духу Христа заволодіє розумом і душею людей у такій мірі, що людство подолає духовну кризу, в якій сьогодні знаходиться, і зможе реально діяти на світ, керуючись як орієнтиром дій про ідеальне царство Боже. Головна причина сучасного світобачення в тому, що воля до прогресу втратила етичний характер. В християнстві те ж саме сталося з вченням про спасіння. Етика Ісуса була етикою підготовлення до Царства Божого: Людина повинна зробити вибір перед обличчям близького краху цього світу. Тим самим різко піднімається роль етики в християнському вченні. В особистому плані спасіння — це визнання себе зброєю етичної волі Бога в цьому світі, який дає і смисл життя, і духовну свободу від світу. Воля Бога у Швейцера і є його етичний принцип благоговіння перед життям. Якби ми не ставились до його етичного принципу, наслідки, які виводить він сам із нього, справедливі і благородні.

Розвиток духовного життя, активна боротьба духу зі стихійними силами чуттєвої природи є метою життя людини, її моральним змістом, який визначається ідеєю особистого безсмертя душі — вічного збереження нею своєї реальності як духовної особистості у поєднанні з Богом. Мабуть треба погодитись із А.Швейцером, що дійсно етичне є виявом внутрішнього, глибинного прагнення людини до самовдосконалення. Воно є самоціллю і не може бути засобом для досягнення будь-якої іншої цілі. Тому моральність, як прагнення до самовдосконалення, підносить людину до вищого, надприродного світу.

Усе це дає підстави для висновків, що якби не були мотивовані доброчинність, доброзичливість, вони є реальним утвердженням християнських моральних цінностей. Освячення моральності іменем Бога не підриває основ моралі, не ставить під сумнів їх самодостатню значущість без опіки Бога, воно підносить їх на якісно вищий рівень, виводить на шлях до само ідентифікації з нескінченністю, вічним життям, космосом, з добром як основою істини.

Висновки

Етика визначається Швейцером як безмежна відповідальність за все, що живе. Мова йде не тільки про співстраждання. Етика охоплює переживання усіх станів і всіх спонук волі до життя. Суть етичного є самозречення заради життя, що мотивується почуттям благоговіння перед життям. Важливим принципом у Швейцера є перехід від благоговіння до ентузіазму, який охоплює співстраждання, любов і т. ін. Цей ентузіазм є діяльністю самого життя, що розкриває та поглиблює свій зміст.

Уся попередня етика вводила нас в оману, приховуючи від нас нашу виновність у тих випадках, коли ми діяли з метою самоствердження або за мотивом надособистісної відповідальності. Це позбавляло нас можливості серйозно задуматися над своїми вчинками, щоб уникнути моральних злочинів. Виправдовувати зло якоюсь об'єктивною необхідністю ми не маємо права. Це найогидніша раціоналізація — не в швейцерівському розумінні цього слова. "Ми всі відчуваємо спокусу виправдати антигуманні вчинки, які здійснювалися за мотивом надособистісної відповідальності, посиланням на те, що в даному випадку ми найбільшим чином абстрагуємося від самих себе. Це лише хитре виправдання виновності". Загибель культури Швейцер бачить у тому, що створення етики люди довіряють державі. Ідеалізація держави — велика помилка попередніх поколінь.

Список використаної літератури

1. Альберт Швейцер — великий гуманист XX века. Воспоминания и статьи. — М.: Наука,1970. — 240с.

2. Етика: Навч. посібник / В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 382 с.

3. Етика: Навч. посібник для вузів/ Т.Г. Аболіна, В.В. Ефименко, О.М. Лінчук. — К.: Либідь, 1992. — 328 с.

4. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана Головко (гол.), Тетяна Янголь. — 4-те вид.. — К.: Либідь, 2002. — 382 с.

5. Мовчан В. Етика: Навчальний посібник/ Віра Мовчан,. — 3-тє вид., виправл. і доп.. — К.: Знання , 2007. — 483 с.

6. Тофтул М. Етика: Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О. З. Лебедєва-Гулей. — К.: Видавничий центр "Академія", 2005. — 414 с.

7. Юрій М. Етика: Підручник/ Михайло Юрій,. — К.: Дакор, 2006. — 319 с.

8. Швейцер А. Благоговение перед жизнью / Сост. и посл. А.А. Гусей нова. — М.: Прогресс, 1992. — 576с.

9. Швейцер А. Жизнь и мисли / Сост.А.Л.Чернявский. — М.: Республіка,1996. — 528с.