Вступ

Актуальність теми. Час появи і розвитку гуманістичної психології випав на кризові післявоєнні роки, коли світ, ще не отямившись від потрясінь найбільш жорстокої і нищівної війни, шукав нові шляхи розвитку суспільства й людини. Цей період ще зовсім недалекої історії характеризувався глибокою екзистенціальною кризою, духовною і культурною дезорієнтацією людства. Протягом першої половини ХХ століття відбувся корінний злам уявлень про способи орієнтації і реалізації людини в світі. Відбувався перехід до нової парадигми суспільного розвитку й динаміки, поставав новий динамічний світ науково-технічного прогресу. Левова частка у вирішенні проблеми адаптації до нових реалій випала на долю вчених гуманітарної сфери, зокрема психологів, які мали дати адекватну відповідь на психологічні проблеми нової реальності. Гуманістична психологія як один із провідних і перспективних напрямів сучасної психології пов’язується насамперед з іменами А.Маслоу, К.Роджерса, В.Франкла, Ш.Бюлера та ін.

Мета роботи: здійснити аналіз витоків та особливостей гуманістичної психології.

Завдання роботи:

— показати історичні передумови формування гуманістичної психології;  — розкрити теорію особистості А. Маслоу;

— описати гуманістичний напрямок в роботах К. Роджерса і В.Франкла;

— виявити гуманістичні критерії в працях Е. Сютіча, М. Віча, Ш.Бюлера;

— охарактеризувати культурно-гуманістичний світогляд Г. Костюка.

Об`єктом роботи є гуманістичний напрямок в історії психології.

Предметом роботи є теоретичні аспекти вивчення витоків та особливостей гуманістичної психології.

1. Історичні передумови формування гуманістичної психології

Гуманістична психологія сформувалась в середині ХХ ст. як реакція проти зовнішнього детермінізму теорії научіння і внутрішнього детермінізму, який пропонується психоаналізом. Тому інколи гуманістичну психологію називають третьою силою в дослідженні особистості, а теоретичні напрямки персонології часто класифікують в термінах трьох основних категорій. Перша – психоаналіз – представляє людину як істоту з інстинктами та інтрапсихічними конфліктами. Другий напрямок в психології особистості, біхевіоризм, трактує людей як результат впливу зовнішнього середовища. Гуманістична психологія – це третій напрямок в персонології, який протистоїть першим двом [15, с. 345].

Психологи гуманістичного напряму відкидають детермінізм поглядів, інстинктів або середовищного програмування. Вони вважають, що люди самі вибирають, як їм жити. Найбільш відомими представниками гуманістичної психології вважаються американські психологи А. Маслоу та К. Роджерс. Ці психологи вище за все ставлять людський потенціал. Гуманістична психологія заявляє, що людина позитивна за своєю природою і здатна до самоудосконалення. З точки зору гуманістичної психології, сама сутність людини постійно рухає її у напрямку особистісного росту, творчості і самодостатності, якщо тільки сильні обставини оточення не перешкодять цьому. Прибічники гуманістичної психології стверджують, що люди є у вищій мірі свідомими і розумними, а безсвідоме в людині має таке ж саме значення, як і свідоме [15, с. 346].

Термін “гуманістична психологія” введено в науку групою дослідників, які на початку 1960-х рр. під керівництвом Маслоу об’єднались з метою створити теорію, яка б стала теоретичною альтернативою психоаналізу і біхевіоризму. Гуманістична психологія не є строго організованою теоретичною системою – її краще розглядати як рух. Хоча погляди прибічників цього руху складають досить широкий спектр, вони все-таки поділяють певні фундамен-тальні концепції на природу людини. Практично всі ці концепції мають глибокі коріння в екзистенціальній філософії.

Екзистенціалізм – це напрямок в філософії ХХ ст., в центрі уваги якого – прагнення людини знайти смисл свого існування і жити вільно і відповідально у відповідності з етичними принципами. Найбільш важливою концепцією, яку гуманістичні психологи взяли з екзистенціалізму – це концепція становлення. Людина ніколи не буває статичною, вона завжди знаходиться в процесі становлення [16, с. 83]. Отже, як вільна істота людина відповідальна за реалізацію якомога більшої кількості можливостей, вона живе справжнім життям, якщо тільки виконує цю умову. Оптимізм психологів гуманістичного напрямку помітно відрізняє його від більшості інших теоретичних підходів до вивчення особистості. Отже, гуманістичні персонологи розглядають людей як активних творців власного життя, які мають свободу вибирати і розвивати стиль життя.

Подібні погляди на формування особистості поділялись багатьма дослідниками, зокрема і Е. Фроммом. Проте всезагальне визнання видатного представника гуманістичної теорії особистості отримав американський психолог Абрахам Маслоу (1908-1970) [16, с. 84].

2. Теорія особистості А. Маслоу

Свою теорію особистості А. Маслоу запропонував в 1954 році. Особливе значення в ній надається вродженій потребі до самоактуалізації (повному розвиткові свого потенціалу), яка властива кожній людині. Одним з найбільш фундаментальних тез, які лежать в основі гуманістичної позиції Маслоу, є теза про те, що кожну людину потрібно вивчати як єдине, унікальне, організоване ціле, а не як набір диференційних частин, і те, що відбувається в якійсь частині, впливає на весь організм [1, с. 4].

Прибічники гуманістичної психології визнають глибокі відмінності між поведінкою людини і тварин, а тому вивчення тварин (як у біхевіористів) нічого не дає для розуміння людини. Найбільш значною концепцією гуманістичної психології є визнан142 ня пріоритету творчої сторони в людині. Маслоу першим звернув увагу на те, що творчість є найбільш універсальною характеристикою людей. Маслоу розглядав творчість як рису, яка потенційно притаманна всім людям від народження. Маслоу стверджував, що жоден з психологічних підходів, які застосовувались для вивчення поведінки, не надавав потрібного значення функціонуванню здорової людини. Зокрема він рішуче критикував Фрейда за те, що він, зосередившись на вивченні хвороб патології і поганої адаптації, ігнорує силу і доброчесність людини. Щоб виправити цей недолік, Маслоу сконцентрував увагу на психічно здоровій людині. Гуманістична психологія виходить з того, що самоудосконалення є основною темою життя людини – темою, яку неможливо виявити, вивчаючи лише людей з психічними відхиленнями [1, с. 4].

Мотиваційні процеси є серцевиною гуманістичної теорії особистості. Маслоу описав людину як “бажаючу істоту”, яка рідко досягає стану завершеного задоволення. Якщо одна потреба задоволена, то інша спливає на поверхню і контролює увагу та зусилля людини. Коли людина задовольняє і її, ще одна голосно вимагає задоволення. Життя людини характеризується тим, що люди майже завжди чогось хочуть. Маслоу припустив, що всі потреби людини вроджені і що вони організовані в ієрархічну систему пріоритету або домінування. Ці потреби наступні (в порядку їх черговості):

— фізіологічні потреби;

— потреби безпеки захисту;

— потреби належності і любові;

— потреби самоповаги;

— потреби самоактуалізації, або потреби особистісного удосконалення [8, с. 168].

В основі схеми потреб лежить припущення, що домінуючі потреби, які розташовані знизу, повинні бути більш-менш задоволені до того, як людина може усвідомити наявність і бути мотивованою потребами, які розташовані зверху. Отже, потреби одного типу повинні бути задоволені повністю, перше ніж інша, розташована вище потреба виявиться і стане діючою. Задоволення потреб, розташованих внизу ієрархії, робить можливим усвідомлення потреб, розташованих вище в ієрархії та їх участь у мотивації.

Отже, фізіологічні потреби повинні бути в достатній мірі задоволені до того, як виникнуть потреби у безпеці. Фізіологічні потреби і потреби безпеки і захисту повинні бути задоволеними до певної міри до того, як виникнуть і будуть вимагати задоволення потреби належності і любові.

За Маслоу, це послідовне розташування основних нужд в ієрархії є головним принципом, який лежить в основі організації мотивації людини. Він виходив з того, що ієрархія потреб розповсюджується на всіх людей, і що, чим вище людина може піднятись в цій ієрархії, тим більшу індивідуальність, людські якості і психічне здоров’я вона продемонструє. Маслоу розрізняв дві великі категорії мотивів людини: дефіцитарні мотиви і мотиви росту. Дефіцитарні мотиви націлено на зниження напруги, а мотивація росту (метамотивація) націлена на підвищення напруги через пошуки нових переживань [8, с. 169].

Маслоу виділив декілька метапотреб (істина, краса, справедливість), за допомогою яких описав самоактуалізованих людей, і висунув теорію, що ці потреби біологічно закладено в людях, також, як і дефіцитарні потреби. Якщо мета потреби не задоволені, це викликає метапатології. Апатія, цинізм і відчуження – ось деякі з великої кількості симптомів, які вказують на метапатології у людей, що потерпіли невдачу у задоволенні своїх метапотреб.

Найбільше уваги Маслоу приділив проблемі самоактуалізації особистості. Він зробив припущення, що більшість людей, якщо не всі, потребують внутрішнього удосконалення і шукають його. На основі власних досліджень він зробив висновок, що прагнення до реалізації наших потенціалів є природнім і необхідним. І все-таки лише деякі (за оцінкою Маслоу, менше 1% населення), як правило, обдаровані люди досягають самоактуалізації. Таке відбувається тому, що багато людей просто не здогадуються про існування свого потенціалу і не розуміють користі від самоудосконалення. Реалізація же нашої потреби в самоактуалізації потребує відкритості новим ідеям і досвідові. Маслоу стверджував, що діти, які виховувались в безпечній, дружній атмосфері, більш схильні до того, щоб мати здорове уявлення про процес росту [19, с. 2].

Отже, в здорових умовах (коли задоволенню основних потреб ніщо не загрожує) зростання приносить задоволення, і людина прагне стати настільки хорошою, наскільки дозволяють її здібності. Маслоу, як і інші гуманістичні психологи, висловлював оптимістичну точку зору на природу людини. Він не тільки підкреслював вроджений потенціал позитивного і конструктивного росту, але й був впевненим в реалізації цього потенціалу в задовільних умовах оточення. Якщо люди хочуть самоактуалізуватися, вони повинні подолати обмеження суспільства і свої дефіцитарні потреби і визначити свою відповідальність за те, щоб стати тим, чим вони здатні стати. В своєму невеличкому неформальному дослідженні Маслоу змалював в загальних рисах людей, яких він вважав самоактуалізованими. Для цього він використав біографічний матеріал, який він зібрав за допомогою інтерв’ю з сучасниками, а також письмові документи, які стосуються історичних осіб. Він зібрав дані з 48 осіб. В це число він включив своїх особистих друзів і знайомих, визначних осіб сучасного і минулого, а також студентів коледжу. Маслоу стверджував, що соціальне і культурне оточення часто пригнічує тенденцію до актуалізації певними нормами по відношенню до якоїсь частини населення. Прикладом може бути гендерний стереотип маскулінності. Такі якості, як співчуття, доброта, м’якість і ніжність часто заважають чоловікам, тому що існує культурна тенденція розглядати ці характеристики як фемінні. Те ж саме можна відмітити стосовно впливу традиційної гендерної ролі жінки на психосоціальний розвиток жінок. Отже, людям потрібно відповідне суспільство, в якому можливо було б розкрити свій людський потенціал найбільш повно [19, с. 3].

З цієї точки зору жодне суспільство в людській історії не надавало оптимальної можливості для самоактуалізації всіх його членів. Маслоу відмічає також негативний вплив на реалізацію са-моактуалізації потреб безпеки. Процес росту потребує постійної готовності ризикувати, помилятись, відмовлятись від старих звичок. Це потребує мужності. Отже, все, що збільшує страх і тривогу людини, збільшує також і тенденцію повернення до пошуків безпеки і захисту.

Відомо також і те, що більшість людей мають тенденцію зберігати специфічні звички, тобто дотримуватись старого стилю поведінки. Це були люди, які за всіма загальноприйнятими стандартами, здавалось, досягли насправжньої зрілості. Вони не виявляли тенденцій до невротичних, психотичних або інших явних психічних розладів. В той же час виявлялась самоактуалізація, яку Маслоу визначив як свідчення того, що людина прагне до досконалості і робить найкраще саме те, на що вона здатна. Це дослідження стало для Маслоу основою для описання самоактуалізованої людини як моделі оптимального психічного здоров’я. Виходячи зі свого дослідження, Маслоу прийшов до висновку, що самоактуалізувати люди мають наступні характеристики [19, с. 4]:

1. Більш ефективне сприйняття реальності.
2. Прийняття себе, інших і природи.
3. Безпосередність, простота і природність.
4. Центрованість на проблемі.
5. Незалежність і потреба у відокремленості.
6. Автономія: незалежність від культури і суспільства.
7. Свіжість сприйняття.
8. Вершинні, або містичні переживання.
9. Суспільний інтерес.
10. Глибокі міжособистісні стосунки.
11. Демократичний характер.
12. Розмежування засобів і цілей.
13. Філософське почуття гумору.
14. Креативність.
15. Опір окультурненню.

Маслоу здобув високу оцінку як психолог, який серйозно досліджував позитивні виміри людського досвіду і, що важливо, сформулював свої ідеї як для широкого кола громадськості, так і для своїх ерудованих колегпсихологів. Він мріяв про суспільство, яке дозволило б нам піднятись самим, а також підняти наше відношення один до одного на істино гуманістичний рівень.

3. Гуманістичний напрямок в роботах К. Роджерса і В.Франкла

Інший психолог гуманістичного напрямку, Карл Роджерс (1902-1987), здійснив великий вплив на педагогіку і психотерапію. На відміну від фрейдистів, які вважали, що людський характер обумовлено внутрішніми потягами, багато з яких є шкідливими для людини, Роджерс вважав, що ядро людського характеру складається з позитивних, здорових, конструктивних імпульсів, які діють, починаючи з народження. Як і Маслоу, Роджерса цікавило перш за все те, як можна допомогти людям реалізувати свій внутрішній потенціал.

На відміну від Маслоу, Роджерс не розробляв спочатку теорій, щоб потім застосовувати їх на практиці. Він більше переймався ідеями, які виникали в ході його клінічної практики. Він виявив, що максимальний особистісний ріст його пацієнтів відбувався тоді, коли він щиро і повністю співчував їм і коли вони знали, що він приймає їх такими, які вони є. Він назвав це “тепле, позитивне, прийнятне” ставлення позитивним. Роджерс вважав, що позитивне ставлення психотерапевта сприяє більшому самоприйняттю клієнта і його більшій терпимості у ставленні до інших людей [15, с. 352].

Гуманістична психологія виявилася дієвою в декількох відношеннях. Вона здійснила суттєвий вплив на консультування дорослих і на зародження програм самодопомоги. Вона також сприяла розповсюдженню методів виховання дітей, які основувались на повазі до унік альності кожної дитини, і педагогічних методів, спрямованих на гуманізацію внутрішньошкільних міжособистісних відносин.

Гуманістична психологія відкидає детермінізм психоаналітичної школи і теорій научіння. З точки зору гуманістичних теорій, люди діють відповідно зі своїм поглядом, виявляючи активність і творчість у досягненні цілей. Маслоу ввів поняття самоактуалізації, тобто розвитку внутрішніх потреб, завдяки якому люди прагнуть до більш глибокого розуміння себе і світу. На відміну від Маслоу, Роджерс зосередився на терапевтичному удосконаленні особистості через клієнтоцентровану терапію. Гуманістична психологія здійснила суттєвий вплив на консультування дорослих і на появу програм самодопомоги. Вона також сприяла розповсюдженню методів виховання дітей, основаних на повазі до унікальності кожної дитини, і педагогічних методів, спрямованих на гуманізацію внутрішньошкільних міжособистісних відносин [15, с. 353].

У Європі до прихильників гуманістичної психології, але в особливому, відмінній від американського, варіанті близький Франкл, що назвав свою концепцію логотерапія (грец.. «логос» — смисл). На відміну від Маслоу Франкл вважає, що людина має волю по відношенню до своїх потреб і здатний «вийти межі за самого себе» у пошуках сенсу. Чи не принцип задоволення (Фрейд) і не воля до влади (Адлер), а до сенсу воля — такий, відповідно до Франкл, істинно людський початок поводження [15, с. 353].

При втраті сенсу виникають різні форми неврозів. Дійсність така, що людина змушена не стільки досягати рівноваги із середовищем, що постійно відповідати на виклик життю, протидіяти її тягот. Це створює напруженість, з якою він може впоратися завдяки свободі волі, що дозволяє надати сенс самим безвихідним і критичних ситуацій. Свобода — це здатність змінити зміст ситуації навіть тоді, коли «далі нікуди» [15, с. 363].

На відміну від інших адептів гуманістичної психології Франкл трактував самоактуалізацію не як самоціль, а як засіб здійснення сенсу. Тому й рекомендовану Роджерсом, Маслоу та іншими психологами установку на самовираження особистістю своїх автентичних її внутрішній природі мотивацій (незалежно чи то від інших людей, або в інтенсивному спілкуванні один з одним) Франкл вважав недостатньою для людини, щоб зрозуміти «навіщо жити?». Бути людиною — значить бути спрямованим на щось інше, ніж він, бути відкритим світові смислів (Логосу). Це — не самоактуалізація, а самотрансценденція (от лат. «Трансценденс» — виходить за межі), завдяки чого, знайшовши сенс життя в подвиг, страждання, кохання, здійснюючи реальні дії, пов’язані з відкритими їй цінностями, особистість розвивається [15, с. 354].

Франкл розробив спеціальну техніку психотерапії (іноді її зараховують до третього — після Фрейда і Адлера — віденській школі психоаналізу), орієнтовану на позбавлення особи від негативних станів (тривоги, провини, гніву тощо), що виникають при зіткненні з психологічно важкою для особистості і навіть відчувається нею як непереборною перешкодою. Якщо особистість у подібних випадках втрачає волю до сенсу, у неї виникає стан «екзистенціального вакууму» (термін «екзистенція» означає існування) у вигляді почуття точки, апатії, спустошеності [15, с. 354].

Різні гілки гуманістичної психології розвинулися з метою перебороти обмеженість теорій, які залишили без уваги своєрідність психічного строю людини як цілісної особистості, здатної до самосозіданію, реалізації свого унікальний потенціал.

4. Гуманістична психологія та її критерії в працях Е. Сютіча, М. Віча, Ш.Бюлера

Збірку творів, у яких розкриваються засади гуманістичної психології, склали Е.Сютіч і М.Віч. Автори починають із джерел біхевіоризму та психоаналізу, хоч зауважують, що ці напрями не розкрили «позитивних людських можливостей та їхньої максимальної реалізації» [16, с. 82]. Хоч ідеї гуманізму вже наявні у стародавній грецькій психології, проте безпосереднє гуманістичне тлумачення проблем людського буття відбулося лише в другій половині XX століття.

Психоаналіз ще не тлумачиться як гуманістична теорія, одначе певну гуманістичну орієнтацію автори в ньому вбачають. До неї психоаналіз підійшов ще в кінці Другої світової війни. Психологи боялися зачіпати біхевіористичні традиції, які вважалися дійсно науковими, начебто психологія має бути тільки однобічно природничо спрямованою дисципліною. Ось чому гуманістично орієнтована психологія (праці А.Маслоу, К.Роджерса, Г.Олпорта, С.Мустакас) у перші десятиліття після війни була фактично оголошена вимогливими професіоналами поза законом. Прихильники нового спрямування, орієнтовані онтологічно. екзистенціально, феноменологічно, зустріли опір з боку тих учених, які схилялися перед фізиками. Автори зауважують, що цс був певний комплекс відносно гуманістичної психології, яку ніяк не хотіли визнати наукою. Вимогу посилення науковості психології висловив І.Оппенгаймер перед членами Американської психологічної асоціації у Сан-Франциско в 1955 році. Психологам пропонувалося подолати власну замкненість, насамперед вімородженість від природничих наук [16, с. 85].

Гуманістична психологія XX століття, на думку Сютіча і Віча, звернулася до своєї типової засадничої моделі, пов’язаної з поняттям творчості. Лекції Маслоу на цю та суміжні теми привернули увагу вже на початку 50-х років в індустріальних фірмах, особливо в галузі електроніки. Проблема виховання креативності інженерського корпусу вимагала солідних грошей на дослідницькі цілі. Автори підкреслюють, що проблема творчості вже на початку 60-х років стала респектабельною галуззю досліджень у багатьох країнах світу і навіть модним заняттям. Проте не звертається увага на той факт, що і в Радянському Союзі вже в 50-х роках почав неухильно зростати інтерес до проблем творчості (загальних та спеціальних). Ці дослідження, зрештою, не переривалися після капітальних видань у Харкові («Питання теорії і психології творчості», 8 випусків, 1900 — 1923 pp.) та відповідних праць поза цими збірниками [16, с. 85].

Гуманістична психологія, зазначають Сютіч і Віч, зацікавлена ідеєю становлення й формування психіки та намагається вивчати співвідношення факторів цього становлення — середовища (природного й культурного) та спонтанності руху. Поняття цінностей — також важливий предмет гуманістичної психології — виникло як проблема у зв’язку з ідеями творчості та розвитку, життєвого шляху особистості. Мірдаль намагався дати визначення цінностей стосовно наукового методу. Він узагалі твердив, що не існує науковця вільного від ідеї цінностей. Більш вичерпний розгляд проблеми цінностей здійснено у працях Роджерса. Маслоу відповів на це питання у праці «Психологія науки і розвідка» (1966); ще раніше це зробив М.Поланьї у дослідженні «Особистісне знання » (1958) [16, с. 86].

А.Маслоу лаконічно визначив предмет гуманістичної психології, творчість, любов, вищі цінності, автономія, психічний розвиток, само-актуалізація базових потреб тощо. Йому ніби належить формальна дефініція «третьої сили в психології». З’явилися нові гуманістичні ідеї-проблеми: его-трансценденція, ідентичність, відповідальність, психологія здоров’я.

Сютіч і Віч вважають, що зміст гуманістичної психології буде постійно змінюватися завдяки сприятливій перспективі. На їхню думку, цей напрям не є своєрідною доктриною або школою. Мова йде насамперед про наповнення гуманістичним змістом психологічних досліджень, на що вказують терміни «ціннісний», «гідний», «правильний», «відповідальний», «виповненість». Автори висловлюють жаль, що гуманістичний рух віддав багато енергії на створення «антитеїстичної позиції», але стверджують позитивну лінію гуманістичної психології, пов’язану з ідеями призначення людини [16, с. 86].

В аналізованій книзі подано праці, які відтворюють взірцеві дослідження першої фази гуманістичної психології — протягом 60-х років XX століття. Тут представлено працю К.Роджерса «Вступ до науки про особистість». Автор висловлює сподівання, що нові течії у психології міститимуть у собі зерна новітньої філософської науки, яка упевнено ставить кардинальні проблеми особистості. Це означає бачення людини як об’єктивно вільної, здатної бути відповідальним архітектором самої себе.

Стаття А.Маслоу «Нотатки щодо екзистенціальної психології» присвячена вивченню унікальних, екстраординарних індивідів особистостей, які самоактуалізуються. Дано розгорнуте пояснення принципу «бути самим собою» (он being itself). Тут ставляться проблеми «буття та його нестачі» [16, с. 87].

Психологи і вчителі, які безпосередньо працюють з людьми, стали предметом статті Е.Сютіча «Експеримент зростання та центровані на зростанні здатності». У ній простежується психічне зростання протягом усього життєвого циклу людини. Ш.Бюлер та Е.Сютіч розробляли ідею про те, що стимули мають бути суттєвим предметом психології. Цільова природа людини має бути досліджена вичерпно. Свідома постановка цілей — характерний прогрес у людському житті. Виходячи з цього люди оцінюють своє життя в термінах досягнень або ж резиґнації, помилок.

Як на типове дослідження гуманістичної психології Сютіч і Віч указують на розробку поняття «самотрансценденція», що визначає «людський фактор». Це поняття стало провідним у логотерапії В.Франкла який три роки перебував у концтаборах під час Другої світової війни. Він зауважує: «Буття людини у глибокій, ґрунтовній сутності означає бути відкритим для світу» [16, с. 88]. Франкл зазначає, що людина живе з ідеалами та цінностями, і таке ЇЇ існування не відповідає людській природі. Це буде доти, доки людина не житиме за принципом самотрансценденції.

«Воля до влади» та «принцип задоволення» є дериватами вихідного відношення — людської волі до значення і цілей. А.Маслоу твердить, що воля до значення мало відрізняється від концептуальних підходів Ш.Бюлер, К.Гопъдштейна, К.Роджерса та інших психологів, які проголошують ідеї не стільки значення, скільки цінності, цілі, кінцевої мети (ends), надають перевагу філософії життя, містичному проникненню в людську природу [16, с. 88].

В.Вайскопф, аналізуючи фрейдистське поняття несвідомого, підкреслює, що воно має забезпечувати єдність буття, адже це — всеоточуюча тотальність, в якій існування є включеним у самість. Людина робить вибір у житті, спираючись на обізнаність зі своїми можливостями, а це приводить до зречення можливостей несумісних. Цивілізація прямує до власної кризи через однобічне панування утилітаризму і функціональних цілей, які приводять до втрати істинного смислу буття.

Дослідження проблем єдності, взаємозв’язку буття і культури, в якій живе і зростає індивід, було проведено І.Шеноль. Вона запропонувала поняття синтонії, чим відкинула «або — або» (either — or) при кваліфікації значення подій досвіду, серед яких — становлення почуттів, понять тощо. Шеноль зауважує при цьому, що не пропонує «золоту середину» (happy medium) у теорії, дослідженні, практиці, як не пропонує будь-якої нейтральної або компромісної позиції. В ідеї синтонічної особистості дозволяється поєднання сторін дихотомії, визначається існування їхньої сумісності в тих або інших особистостях. Такі люди характеризуються вичерпним усвідомленням власної потенційності, включаючи поєднання динамічно зростаючих цінностей і перцепцій. Такі цінності визначаються свободою вибору і підтверджують безконечну потенційність людського існування. Поняття синтонії є співвідносним з поняттям синергії, запропонованим Р.Бенедикт і розвинутим А.Маслоу [16, с. 89].

Гуманістично орієнтованою має виступати теорія метамотивації Маслоу — логічний висновок із його загальної системної позиції, розробленої після публікації теорії метапотреб. Хоча Маслоу в цілому прагнув розкрити найбільш здоровий і завершений розвиток людських потенційностей, він спирався також на феномени патологічні, визнаючи той факт, що людина є вразливою, сприйнятливою до всіх можливих переходів між здоров’ям і хворобою. У цій роботі, мабуть, найбільш повно викладено його теорію самоактуалізації, включаючи її становлення в напрямі «подальшого досягнення людської природи». Зрештою, теорія Маслоу спрямована до сфери трансцендентального, яке може бути названо також трансгуманним, за Дж.Гекслі (1957) або трансперсональним (Е.Сютіч, 1968) [17, с. 56].

Так чи інакше гуманістична психологія знову й знову повертається до найбільш «субстанціальної» своєї проблеми — творчості. Що нового вона дала для розуміння її піднесено теоретичних засад, творчої особистості насамперед?

Творчість як здатність, що виявляється у житті здорової, активно функціонуючої особи, яка прагне оволодіти змістовою повнотою світу, в якому вона живе, стала предметом дослідження Р.Гелмена. Він з’ясовує умови, насамперед сприятливі для творчого вияву особистості.

Р.Мей розкриває відношення між екзистенціальною та гуманістичною психологією, висвітлює їхні своєрідні засади в історико-культурних та філософських спрямуваннях [17, с. 58].

А.Россі розглядає психотерапевтичну роботу як «гру» або «психічний поступ» [17, с. 59], що дає можливість збагнути, які із взірців поведінки вказують на хорошу або погану адаптованість індивіда. Але в ці лому автор твердить про агонію психологічного експериментування. Більшість терапій, описаних Россі, походять з європейських та американських культур і, мабуть, не мають загального значення. Е.Воттс у своїй розвідці «Східні та західні тлумачення природи людини» зауважує, що ці підходи не є контрадикторними, несумісними, висловлює переконаність у тому, що східна філософія з її універсальним відчуттям людської природи не є антитетичною до західних цінностей, в яких переважає інтерес до індивідуального та особистісного. Воттс викладає суперечливі позиції у тлумаченні містичних, «океанічних» почуттів, що стали предметом дослідження як у східних, так і західних культурних регіонах [17, с. 61].

З цим дослідницьким предметом пов’язується обговорення проблеми «Інтеграція сучасної психології та індійська думка» — дослідження Дурганаїд Сінха, професора психології в Університеті Allahabad в Індії. Автор досліджує як історичну, так і сучасну йому наукову ситуацію з цього питання. Він дошукується шляхів, яким чином сучасна психологія на Заході постає із багатоманітних наукових та методичних джерел, а також традицій. Психологія в Індії здійснює своє сходження не на основі інтелектуальних почуттів дивного, незвичайного, як то на Заході, а під тиском практичних потреб, дошукуючись джерел морального або фізичного зла та виходу із кризи буття. Сінха зазначає, що індійська методологія відрізняється від західної, де існує тенденція до предметної конкретизації та конвертування «всього» в об’єкт. Для індійського світогляду такі, акції не є ціннісними. Проте не слід повністю заперечувати об’єктні моменти індійського світогляду. Сінха визнає культурну відносність двох великих регіонів і вважає абсурдним припускати, ніби в кожному з них крайні засади мотивації, особистості, навчання мають принципові розбіжності. Він пропонує «рухатись у бік універсальної психології». Проте не зрозуміло, чи буде мати суттєву перевагу для розуміння людини така безлика психологія над психологіями етично і культурно-історично визначеними. Чи має перевагу «гальтонівська фотографія», що втратила всю чуттєву індивідуальність образу, перед зображенням людини в єдності її загальнолюдського, національного, класове стратифікованого, професіонального та індивідуального визначення [17, с. 62].

Боротьба за наукову загальновизнану психологію часто-густо має спрямування, сповнені перешкод і навіть глухих кутів.

Г.Гайдер намагається розкрити відношення між наукою і станом миру (peace). На його думку, соціальні та біхевіоральні науки могли б сприяти створенню таких умов життя, які забезпечували б людям оригінальний, креативний, самодовірливий (self-reliant) спосіб їхнього існування, долати хворобливу вразливість, підозру до потьмарених самозадоволених пророків, які кидають народи у нестяму воєн. Для протидії цьому мають стати в нагоді міркування про цінності людського існування, про необхідність подолання психології політичного фанатизму [17, с. 64].

У завершальних працях аналізованої книги порушуються питання виходу до практики особистісного та суспільного життя. Зокрема, оцінюється дослідження почуття любові між чоловіком і жінкою. Психологічно — це все ще занедбана галузь науки. Поряд із любов’ю як предметом психологічного дослідження виступають сексуальні стосунки у подружньому житті.

«Свобода як почуття» — проблема, яка розкривається, зокрема, на засадах філософських та психологічних у їхній взаємодії. Ф.Баррон чомусь надає перевагу психологічній дефініції, аналізуючи значну кількість підходів у тлумаченні особистісної свободи. Використовуючи матеріали з життя Ф.Достоєвського, автор аналізує знаменитий розділ роману «Брати Карамазова» — «Великий Інквізитор». Але ідею свободи автор намагається віднайти десь у таємничих переходах між концепціями егофрейдизму та екзистенціалізму [17, с. 67].

В останньому вміщеному тут дослідженні К.Мустакас із поетичним піднесенням говорить про необхідність вивчення безконечного поклику кожної людини — зіткнутись у «бутті з самою собою, бути самою собою та водночас бути з іншими».

5. Культурно-гуманістичний світогляд Г. Костюка

Гуманістична психологія як один із провідних і перспективних напрямів сучасної психології пов’язується насамперед з іменами А.Маслоу, К.Роджерса, В.Франкла, Ш.Бюлера та ін. Однак всупереч ідеологічним нашаруванням і українським психологам було притаманне гуманістичне спрямування, яке визначається як культурно-гуманістична психологія. Вагомим науково-теоретичним її доробком є психологічна спадщина і практично-наукова діяльність видатного українського вченого психолога, педагога і організатора психологічної науки Григорія Силовича Костюка (1899-1982).

Ще задовго до оформлення гуманістичного напряму в західній психологічній науці Г.Костюк в одній із ранніх своїх праць («Про індивідуальний підхід до учнів у навчальній роботі», 1937) висловив низку гуманістичних ідей щодо розуміння унікальності особистості, прийняття неповторної індивідуальності кожної дитини, переконливої віри в можливість її ефективного розвитку, виховання і навчання. Завдання індивідуального підходу, писав він, полягає в тому, щоб «впливати на формування індивідуальних особливостей учнів, відповідно їх скеровувати, забезпечувати максимальний розвиток нахилів, здібностей, талантів кожного». У трагічний період масових репресій, геноциду саме проти індивідуальності, самоцінності окремої людини як особистості, коли людина поставала в образі «гвинтика» державної авторитарної машини, така психолого-педагогічна позиція вченого була прогресивно-гуманістичною [13, с. 414].

Проблема індивідуального підходу, забезпечення рівневої диференціації навчання особливо актуальна для сучасної загальноосвітньої школи. Нехтування індивідуальними особливостями кожної дитини, фронтальна орієнтація навчання, наприклад, при вивченні математики без врахування наявності особливих математичних здібностей, призводить, як засвідчили наші дослідження, до невтішних результатів: спостерігається стійка тенденція зниження інтересу до вивчення математики з 1 по 11 класи, 39% старшокласників висловлюють негативне ставлення до неї, 52% учнів середніх і старших класів на уроках математики мають високий рівень реактивної тривожності, 41,4% — систематично списують домашні завдання. Все це породжує низку особистісних проблем у школярів. Г.Костюк постійно наголошував на «індивідуальній своєрідності розумового розвитку кожної дитини» [13, с. 415], яку слід враховувати при організації навчально-виховного процесу.

Ідея індивідуалізації варіації розвитку є однією із провідних у всій психологічній системі Г.Костюка. У процесі психічного розвитку виробляється неповторна індивідуальна своєрідність особистості, яка виявляється у «функціональних особливостях нервової системи, у розумових, емоційних, моральних, вольових якостях, у потребах, інтересах, здібностях і характерологічних рисах дітей та молодих людей», які є результатом індивідуальної історії розвитку, спричиненої як природними якостями, так і суспільними обставинами і діяльністю самої дитини. При цьому особливо наголошується, що саме через активно-діяльне ставлення до свого життя і самої себе людина творить із себе неповторну індивідуальність. Навіть особливості нейродинаміки, що відіграють суттєву роль у становленні індивідуальної своєрідності особистості, «остання, усвідомлюючи свої слабкі сторони, може до певної міри їх компенсувати (наприклад, стримуючи афективність, невтримність свого темпераменту тощо) за рахунок сильних сторін» [13, с. 415].

Науково-педагогічний оптимізм щодо реальних можливостей кожного індивіда і перспектив подальшого його розвитку виявляється і в застереженні вченого від неправильної спроби «ділити .людей на «здібних» і «нездібних», розглядати здібність як властивість, ніби притаманну тільки певній, «вибраній» частині людей. Цілковита нездібність характерна тільки для окремих аномальних індивідів з найглибшим недорозвиненням ЦНС, яка дуже рідко трапляється». Ця вимога особливо актуальна з огляду на результати досліджень (Р.Бернс та ін.), які засвідчують, що очікування вчителя щодо можливостей дитини багато в чому визначають «Я -концепцію» школярів і зрештою їхню поведінку та успішність [13, с.415].

Гуманістичний оптимізм Г.Костюка не був теоретико-споглядальним. Все його духовне буття, вся науково-психологічна і організаторсько-педагогічна діяльність були підпорядковані досягненню стратегічної мети — розробці ефективної психолого-педагогічної системи, яка б забезпечувала потенційно високий рівень розвитку кожної дитини, кожної її психологічної функції і насамперед мислення. Саме розвиваюча особистість дитини була головним об’єктом його наукових пошуків, а сам принцип розвитку — центральним принципом його психологічної теорії.

Культурно-гуманістичною спрямованістю характеризуються ідеї Г.Костюка про становлення особистості, його джерела та рушійні сили. Він обстоював ідею цілісного розуміння особистості в єдності її різних і взаємопов’язаних психічних процесів і властивостей, різноманітних відношень до об’єктивної дійсності та динамічності її структури. Водночас вчений зазначав, що така особистість «цінна лише в єдності з її стійкістю, перш за все стійкістю принципових позицій особистості, що дозволяє їй бути незалежною від безпосередніх впливів оточуючого середовища» [13, с. 416].

Г.Костюк наголошував, що й дитина не є пасивним автоматичним продуктом свого середовища, яке не можна розглядати чисто зовнішньо як механічну сукупність певних обставин. Важливо зважати на те, як це середовище відбивається в свідомості дитини, які думки, почуття, прагнення, інтереси в ній збуджує. Треба аналізувати його «в зв’язку з дійовим ставленням самої дитини до цього середовища». Таке розуміння дає змогу визначити причини суттєвих відмінностей, наприклад, у розвитку дітей з однієї сім’ї, коли навіть у дітей-близнюків з ідентичними генотипами часто формуються різні емоційні, вольові, характерологічні риси. Це наслідок того, що «в їх дійових взаєминах одні з них найчастіше виступають як ініціатори, лідери, а інші — як виконавці, підлеглі». Подібний однобічний розподіл функцій звичайно має місце і в класному колективі, а тому він не повинен залишатися поза увагою вчителя-вихователя.

Проблема активності суб’єкта і її ролі в його — психологічному розвитку займає чільне місце в психологічній теорії Г.Костюка. На його думку, активність є невід’ємною властивістю суб’єкта і тим більше особистості. Через це становлення особистості розглядається ним не лише як суспільно-обумовлений процес, вирішальна роль в якому належить навчанню і вихованню, а водночас і як саморозвивальний процес. «Це внутрішньо необхідний його рух від нижчих до вищих рівнів розвитку, в якому зовнішні причини завжди діють через внутрішні умови». Вчений висловлювався за необхідність подолання як механістичного розуміння детермінації, так і ідеалістичного трактування спонтанності розвитку. «Джерелом саморуху особистості є внутрішні суперечності, які виникають в її житті». Це можуть бути суперечності між підсистемами особистості як її «прагненнями і можливостями, перспективними цілями особистості і наявними в ній засобами, між її ідеалами і фактичними досягненнями і ін.» [13, с. 418].

На ранніх етапах онтогенезу суперечності не усвідомлюються суб’єктом, пізніше все частіше стають об’єктом його самосвідомості, «переживаються ним як незадоволення собою, як свідоме активне прагнення до самовдосконалення». Разом із поступовим збільшенням за віком власної активності дитини в її розвитку виникає самовиховання як вища форма прояву саморуху розвиваючої особистості, в якому вона виступає як суб’єкт свого розвитку» [13, с. 418].

Критично оцінюючи ті теоретичні концепції, які абсолютизують активність особистості, що нібито сама «вибирає напрям» свого розвитку, визначає «життєву долю», сама себе цілеспрямовано формує і вдосконалює», Г.Костюк зазначав, що розуміння розвитку як «саморуху» не знімає завдання педагогічного керівництва цим процесом, а вказує шляхи його здійснення. Він неодноразово акцентував, що лише те виховання досягає мети, яке «сприяє виникненню і розгортанню самовиховання, керує ним і визнає в ньому свого сильного союзника». Мистецтво педагогічного керівництва, писав він, полягає в тому, щоб «вміло пробуджувати і спрямовувати «саморух» дитини, сприяти формуванню її ініціативи, самостійності, творчої активності, здібності регулювати і вдосконалювати свою поведінку». Найбільш активним є виховання, яке «не зловживає зовнішніми стимулами в регуляції поведінки вихованців, нотаціями і заборонами, а максимально сприяє виникненню прагнень до саморегуляції, до самовиховання» (4, 96). Г.Костюк радив педагогам зважати на те, що «можливості виховання великі, але не безмежні». Особливо компрометує себе виховання, яке зводиться до сукупності «заходів», порушує єдність зовнішніх і внутрішніх умов і тим самим «не лише зводить до мінімуму ефективність впливу, але нерідко шкодить взаєминам між вчителем і учнями» [13, с. 419].

Водночас гуманістично-орієнтоване виховання для Г.Костюка аж ніяк не є означенням «вільного виховання» як моделі з екстремальним ступенем свободи», що залишає дитину наодинці з самою собою, зі своїми внутрішніми конфліктами і морально-етичними проблемами вибору. В основі істинного гуманістичного виховання закладена систематична допомога дітям у «розв’язанні внутрішніх суперечностей, у переборенні труднощів, з якими вони зустрічаються у здійсненні своїх прагнень до самовдосконалення, і тим зміцнювати їх упевненість у своїх силах» (2, 408), яка потрібна для успіху всякої діяльності і розвитку здібностей до неї. Можливості виховання зростають, чим більше воно «охоплює життя дитини в цілому, чим глибше вихователь пізнає істинний характер і закони розвитку цього життя і вміло 26 прикладає результати цього пізнання в своїй практичній діяльності» [13, с. 419]. Саме в цьому вбачав Г.Костюк автентичність гуманістичної педагогіки, її активно-співучасний характер.

Розуміння особистості як саморегулюючої і самовдосконалюючої системи, визнання кожної дитини як діючого суб’єкта стало підставою і для розробки Г.Костюком психологічної теорії навчальної діяльності, організація якої грунтується, на наш погляд, на низці гуманістично-окреслених психолого-педагогічних принципів:

1) Цілі учіння, навчальні завдання можуть визначатися і самими учнями. «Чим старший їх вік і вищий рівень навчання, тим частіше такі факти мають місце», що сприяє розвитку в учнів допитливості, потягу до знань, прагнення до самоосвіти.

2) Мотивами учіння не є зовнішні стимули самі по собі, вони «впливають на поведінку через внутрішні умови (усвідомлення, переживання вимог, їх особистісної і суспільної значущості і ін.». Навчання не лише повинно сприяти розв’язанню внутрішніх суперечностей. А й породжувати нові.

3) Умовою успішного навчання і розвитку є виявлення індивідуальних відмінностей кожної дитини в її готовності учитися, в її здібностях і т.д., бо «навчання не може нівелювати ці відмінності, так як до певної міри залежить від них».

4) Основою учіння є активність дитини, оскільки пасивного учіння не буває. Учитися — означає проявляти активність, спрямовану на засвоєння нових знань, вироблення умінь і навичок. «Засвоюється учнями тільки те, що є об’єктом їхніх зовнішніх і внутрішніх дій», а тому не слід поділяти методи навчання на активні і пасивні.

5) Керована навчанням діяльність має складну психологічну структуру і являє собою також спілкування учнів з вчителем і між собою. Виховний і розвивальний потенціали навчання містяться не лише в їх змісті та процесі їх засвоєння, а й визначаються взаєминами, які складаються між учителем і учнем. Якраз «характер взаємостосунків між учителем і дітьми є одним із факторів впливу на формування повноцінних мотивів учіння учнів, їхньої самооцінки, вироблення впевненості в своїх силах, наполегливості, самоконтролю в розумовій діяльності тощо» [13, с. 421].

Слідом за К.Ушинським вчений надавав великої ваги дотриманню вчителем педагогічного такту, без якого він не зможе ніколи стати хорошим вихователем. «Цей такт є, по суті, «такт психологічний», він формується поступово, в міру того, як людина пізнає себе саму і інших людей у своїх взаєминах з ними». Виняткову роль, на думку Г.Костюка, відіграє дотримання такту в процесі оцінки досягнень і особистісних якостей кожної дитини. Це стосується і сильних дітей, але особливо нетерпимою є відсутність такту в оцінці слабших дітей, адже «безтактними репліками і зауваженнями («хіба ти можеш щось путнє зробити» і т.п.) навіюють їм думку, ніби вони ні до чого не здатні, і вбивають у них віру в свої сили, знижують старанність у навчанні і тим затримують їхній розвиток» [13, с. 422].

Надаючи великої ваги вимогливості в оцінці якості роботи учнів, Г.Костюк разом з тим різко виступав проти антипедагогічних її способів, коли вчителі «зловживають нотаціями, вичитуванням, нудним моралізуванням, роблять наголос на негативні риси навчання окремих учнів, іноді вдаються навіть до висміювання деяких учнів, глузування з них, іронічного ставлення до них, приниження їхньої гідності». Натомість, даючи негативну оцінку, слід, на його думку, породжувати в учня бажання її виправити, упевненість у можливість цього, викликати в нього довір’я до своїх сил, підбадьорювати в роботі. Слід спиратися на позитивні сторони учня, помічати його успіхи, досягнення, зміцнювати їх. Особливо це важливо для учнів, які «потребують не тільки ствердження правильності ходу їхньої роботи (наприклад, біля дошки), а й емоціонального виявлення цієї підтримки, схвалення, яке надає їм упевненості» [13. с. 423].

Дотримання цих вимог кожним учителем є важливим і з огляду на результати сучасних психологічних досліджень про значення оцінних ставлень учителя як одного із соціально-психологічних чинників формування «образу — Я» учня, його самооцінки, зокрема в пізнавальній сфері.

Розуміння дитини як активної, творчої істоти, яка не є «іграшкою в руках педагога, а тим більше невмілого, недосвідченого педагога», зумовило позицію Г.Костюка щодо місця і ролі вчителя в педагогічному процесі, визначило низку психолого-педагогічних вимог до його професіографічного портрету. Для оволодіння педагогічною майстерністю потрібне як бездоганне знання педагогом свого предмета, широкий загальний кругозір, так і постійне прагнення до розширення власних пізнань, любов до своєї справи, невтомне творче вдосконалення методів роботи. Однак, зазначав вчений, «всі ці знання і якості дозволяють оволодіти педагогічним мистецтвом лише в міру того, як вони заломлюються в дитині-об’єкті і суб’єкті навчання і виховання». Невід’ємним і суттєво важливим компонентом педагогічної майстерності є також знання вікових та індивідуальних особливостей розвитку дитини, глибоке розуміння її психологічного життя, помічання того, як вона змінюється під впливом педагогічної дії, що дитина думає, переживає, до чого прагне, чим вона живе не лише в школі, а й поза її стінами.

Виховуючий потенціал педагога не обмежується його педагогічною технологією, бо він виховує учнів, як зазначав Г.Костюк, «своїм ставленням до навчання, його організацією, стосунками з учнями, спілкуванням з ними, своєю ерудицією, багатством духовних інтересів, принциповістю, справедливістю, вимогливістю до учнів», а також уважністю, спостережливістю, розумінням особистості кожного учня, щирістю у взаєминах з ними.

Гуманістичні ідеї науково-психологічної спадщини Г.Костюка залишаються актуальними і в сучасних умовах розробки соціально-психологічної стратегії розвою освіти в Україні на засадах гуманізації і демократизації.

Висновки

Гуманістична психологія — один з напрямків сучасної психології, орієнтованих на вивчення смислових структур людини. У гуманістичній психології як основні предмети виступають: вищі цінності, самоактуалізація особистості, творчість, любов, свобода, відповідальність, автономія, психічне здоров’я, міжособистісні стосунки. Гуманістична психологія як самостійний напрямок відокремилася на початку 60-х років XX ст., як протест проти домінування біхевіоризму і психоаналізу в США, одержала назву третьої сили. До цього напряму можуть бути віднесені А. Маслоу, К. Роджерс, В. Франкл, Ш. Бюлер, Ролло Мей, С. Джурард та ін. Гуманістична психологія опирається на екзистенціалізм.

У 1963 р. перший президент Асоціації гуманістичної психології, Джеймс Бьюдженталь, висунув п’ять основних положень даного напрямку психології:

1. Людина як цілісна істота перевершує суму своїх складових (інакше кажучи, людина не може бути пояснена в результаті наукового вивчення її часткових функцій).
2. Людське буття розгортається в контексті міжлюдських відносин (інакше кажучи, людина не може бути пояснена своїми частковими функціями, в яких не приймається в розрахунок міжособистісний досвід).
3. Людина усвідомлює себе (і не може бути зрозумілою психологією, бо та не враховує її безперервну, багаторівневу самосвідомість).
4. Людина має вибір (людина не є пасивним спостерігачем процесу свого існування: вона творить свій власний досвід).
5. Людина інтенціальна (людина звернена у майбутнє, в її житті є мета, цінності та сенс).

На основі гуманістичної психології будуються деякі напрямки психотерапії і гуманістична педагогіка. Лікувальними факторами в роботі гуманістичного психолога і психотерапевта є, перш за все, безумовне прийняття клієнта, підтримка, емпатія, увага до внутрішніх переживань, стимулювання здійснення вибору і прийняття рішень, справжність. Однак, при простоті, що здається, гуманістична психотерапія заснована на серйозній феноменологічній філософській базі і використовує надзвичайно широкий набір терапевтичних технологій і методів. Одне з базових переконань гуманістично-орієнтованих фахівців полягає в тому, що кожна людина містить в собі потенціал одужання. При наявності певних умов, людина може самостійно і повною мірою реалізувати цей свій потенціал. Тому робота гуманістичного психолога спрямована, перш за все, на створення сприятливих умов для реінтеграції особистості в процесі терапевтичних зустрічей.

Гуманістична психологія поставила людську гідність на належний рівень, а самі дослідження такої гідності стали гідним внеском у подоланні сцієнтизму при підході психології до вивчення найпотаємніших проблем людського буття. У прагненні психології здобути незалежність від філософії (сцієнтистська тенденція) має бути зрозумілим те, що така незалежність може бути досягнута лише за умови, коли психологія стане також найсуттєвішою філософією людини.

Список використаних джерел

1. Братусь Б. С. К проблеме человека в психологии //Вопросы психологии. — 1997. — № 5. — С. 3-19
2. Брушлинский А. В. Гуманистичность психологической науки // Психологический журнал. — 2000. — № 3, Т.21. — С. 43-48
3. Выготский Л. С. Психология. — М.: Апрель Пресс; М.: ЭКСМО-Пресс, 2000. — 1006, с.
4. Джемс, Уильям. Психология. — М.: Педагогика, 1991. — 367, с.
5. Загальна психологія: Навч. посібник /Авт. кол.: О. Скрипченко, Л. Долинська, З. Огороднійчук та ін.. — К.: А.П.Н., 2002. — 461 с.
6. Лекторский В. А. Немецкая философия и российская гуманитарная мысль: С.Л.Рубинштейн и Г.Г.Шпет // Вопросы философии. — 2001. — № 10. — С. 129-139
7. Макарова Л. Л. Загальна психологія: — К.: Центр навчальної літератури, 2005. -198 с.
8. Максименко С. Д. Загальна психологія: Навч. посібник для студ. вуз.; Міжрегіональна академія управління персоналом. — 2-е вид., стереотип.. — К., 2001. — 455 с.
9. Маслоу А. Мотивация и личность. – СПб., 1999. – 274 с.
10. М’ясоїд П. А. Загальна психологія: Навч. посібник для студ. вуз. — К.: Вища школа, 1998 2000. — 479 с.
11. Немов Р. С. Психология: в 3 кн.: Учебник для студентов пед. вузов. — М.: ВЛАДОС, 2006 — Кн. 2: Психология образования. — 2006. — 606 с.
12. Николашин А. В. О преимуществах гуманного мировоззрения //Психология и соционика межличностных отношений. — 2007. — № 2. — С. 15-28
13. Психологія: Підручник для студ. вуз. /За ред. Ю.Л.Трофімова. — К.: Либідь, 2000. — 558 с.
14. Психологічна енциклопедія /Автор-упорядник Олександр Степанов,. -К.: Академвидав, 2006. — 422, с.
15. Роменець В.А., Мноха І.П. Історія психології ХХ століття. – К., 1998. – 416 с.
16. Трач Р. «Психологія з людським обличчям»: гуманістичний підхід у західній психології ХХ століття // Сучасність. — 2002. — № 9 . — С. 82-99
17. Трач Р. Нігілізм як виклик сучасності (сучасна духовна криза і психологія) //Гуманістична психологія: В 3-х тт. Т. 2 Психологія і духовність. – К., 2005. – 382 c.
18. Франкл В. Психотерапия на практике. – Спб., 1999. – 322 с.
19. Хлівна О. М. Здорова особистість в світлі гуманістичної моделі А. Маслоу та акмеологічного підходу //Практична психологія та соціальна робота. — 2005. — № 9. — С. 1-4
20. Цимбалюк І. М. Психологія: Навчальний посібник. — Київ: ВД «Професіонал», 2004. — 214 с.