Вступ

Ґрунт — пухкий поверхневий шар земної кори, який сформувався у процесі тривалої взаємодії гірських порід з рослинністю, тваринним світом, діяльністю мікроорганізмів, сонячної променевої енергії і тепла, води, характеризується родючістю завдяки наявності органічної речовини — гумусу. В ґрунтах містяться тверді, рідкі, газоподібні речовини, живі організми (втому числі мікрофауна). Ґрунти утворюються за певних умов (материнські породи, рельєф) під впливом природних чинників, змінюються під впливом природних чинників та діяльності людини.

Процеси ґрунтоутворення на рівнинах, височинах і в горах відрізняються. На схилах височин і гір відбувається водна ерозія і змив верхнього родючого шару ґрунту. Фізичні властивості ґрунтів, що утворилися на схилах південної і північної експозиції, неоднакові. Ґрунти в зниженнях, долинах річок більш зволожені, в цих умовах утворюються торфовища, болота і заболочені землі. Ґрунтові води в залежності від глибини їх залягання і хімічного складу впливають на зволоженість ґрунтового профілю, розвиток процесів оглеєння, засолення, умови росту рослин.

Ґрунтоутворення є тривалим процесом. З часу появи на гірських породах мікроорганізмів і початку ґрунтоутворення до формування повного профілю ґрунту, його гумусового горизонту проходять тисячоліття. Тому зруйновані ерозією чи нераціональним господарюванням горизонти ґрунтів відновлюються надзвичайно повільно.

Людина поліпшує водно-фізичні та хімічні властивості ґрунтів шляхом обробітку, внесення органічних і мінеральних добрив, підвищує їх родючість, вирощує на них різноманітні сільськогосподарські культури.

1. Особливості ґрунтового покриву Європи

Розподіл різних типів ґрунтів в Європі має зональний характер. Встанов­лені 4 пояси ґрунтоутворення: арктичний (полярний), кореальний, суббореальний, субтропічний. Найбільшу площу займають ґрунти кореального і суббореального поясів. За структурою ґрунтової зональності і типам ґрунтів райони з вологим океанічним кліматом Західної Європи відрізняються від районів з континентальним кліматом Східної Європи.

В   арктичному поясі   формуються арктичні і тундрові ґрунти. Арктичні ґрунти представлені на Шпіцбергені, Землі Франца-Йосифа, на півночі Нової Землі. Вони є малопотужними ґрунтами із слабою диференціацією генетичних ґрунтових горизонтів. Тундрові ґрунти розповсюджені на півночі Феноскандії, на півдні Нової Землі, на Східноєвропейській рівнині на північ від Північного полярного круга. Це найчастіше всього перезволожені ґрунти із слабою аерацією, дуже повільним розкладенням органічних залишків, переважно кислою реакцією, малопотужним гумусовим горизонтом, який переходить в глейовий горизонт сизого кольору. В понижених слабо дренова­них місцях (особливо в басейні нижньої  течії р. Печора) тундрові ґрунти сполучаються з тундровими болотними ґрунтами.

Бореальний пояс охоплює Ісландію, більшу частину Фенноскандії, Британських островів, Середньоєвропейської рівнини і Східноєвропейської на північ від лінії Львів – Київ – Курськ – Перм – Катеринобург.  В районах з континентальним кліматом в цьому районі послідовно змінюють один одного: глеєво-підзолисті ґрунти північної тайги, для яких у зв’язку з пере зволоженням поверхні поряд з підзолоутворенням характерні процеси оглеєння і повільне розкладення органічних залишків; типові підзолисті ґрунти середньої частини тайги з чітко вираженим промивним режимом, що призводить до виносу з верхніх горизонтів значної частини продуктів роз­паду; дерново-підзолисті ґрунти південної частини тайги і широколиств’яно-хвойних лісів, в яких поряд з підзолоутворюючим процесом розвито нагромадження гумусу; на самому півдні бореального поясу в Східній Європі під широколиств’янними лісами розповсюджені сірі лісові ґрунти з активним дерновим процесом, добре вираженим гумусовим горизонтом і значним вмістом гумусу (від 3 до 8%).

В районах бореального поясу з океанічним кліматом представлені: дерново-торф’яними ґрунтами під субарктичними луками і рідколіссями Ісландії, північно-західної Скандинавії, Фарерських і Гебридських островів, які відрізняються високим вмістом грубого гумусу; сильно вилужені дерново-палево-підзолисті ґрунти на півдні Скандинавії і Фінляндії, на півночі Великобританії, на Середньоєвропейській рівнині, які чергуються місцями з лісистими кислими неопізоленими ґрунтами, що формуються на більш багатих материнських породах. З інтразональних ґрунтів бореального поясу ха­рактерні: алювіальні (в тому числі маршеві ґрунти плоских побереж) ; дерно­во-карбонатні (рендзини), які приурочені до багатих карбонатами материнсь-ким породам; дерново-глеєві, що розвиваються на слабо розчленованих рів­нинах під луками тайгової зони при неглибокому заляганні ґрунтових вод; торф’яно-болотні ґрунти верещатників на пісках при слабкому дренажі і близькому до поверхні заляганні глин. В гірських районах поясу розвинуті гірсько-тундрові ґрунти, на Уралі також гірські дерново-підзолисті і гірські сірі лісові, в Шотландії і середньогір’ях  Скандинавії – гірські підзолисті.

В   суббореальному поясі   відмінності в зональній структурі ґрунтового покриву між океанічним і помірно континентальним районами ще більше збільшуються. В помірно континентальних районах під степами на лесових материнських породах сформувались чорноземи і каштанові ґрунти. В лісостепу і на півночі степу сформувались опідзолені, вилужені і типові чорноземи, які відрізняються потужним інтенсивно чорним гумусовим горизонтом, високим вмістом гумусу (8% і більше), наявністю карбонатного ілювіального горизонту; в більш сухих степових районах – мало- і середньо гумусових звичайних і південних чорноземів з вмістом гумусу 4-6%, з щільним і високо залягаючим карбонатним гори зонтом; в Молдавії і сусідніх районах Румунії, на Приазовській низовині і на рівнинах Криму на мергелях і вапняках залягають звичайні і південні міцелярно-карбонатні мало- і середньо гумусові ґрунти з високим вмістом карбонатів по всьому профілю; в найбільш сухих степах півдня України, Нижнього Поволжя, Прикаспію, в умовах не промивного режиму, розвиті каштанові ґрунти з малопотужним гумусовим горизонтом і дуже щільним карбонатним горизонтом; в Прикаспії каштанові ґрунти нерідко сполучаються з солонцями, формування яких зв’язано тут частіше всього із значною солоністю материнських порід; в найбільш арідних районах Прикаспію, в умовах напівпустинної рослинності, представлені бурі напівпустинні ґрунти, які чергуються із значними маси­вами пісків.

В районах з океанічним кліматом розвиті бурі лісові ґрунти широколис­тяних лісів, що мають слабо диференційований профіль, потужний ілюві­альний горизонт бурого кольору, який зв’язаний з інтенсивними процесами оглинення  і вимивання карбонатів. Внаслідок значної розчленованості по­верхні і літологічної строкатості бурі лісові ґрунти мають різний ступінь вилуговування і опідзоленості, нерідко чергуються з підзолистими, дерново-карбонатними ґрунтами і бурими рендзинами. В між гірських рівнинах, з їх більш континентальним кліматом бурі лісові ґрунти заміщуються переважно малопотужними типовими і звичайними чорноземами і лучно-чорноземними ґрунтами, основні ареали яких приходяться на Придунайські рівнини; тут же в понижених, зустрічаються солончаки і солонці. На більшій частині серед­ньовисотних гір розвинуті гірські бурі лісові ґрунти; в Карпатах, Піренеях і Альпах, крім того виражені гірські підзолисті (на висотах 100-1600 м), що замінюються вище гірсько-лучними ґрунтами

В   поясі  субтропічного ґрунтоутворення   півдня Європи і південного берегу Криму типові коричневі ґрунти вічнозелених ксерофітних лісів і чагарників із значним вмістом гумусу (4-7%), великою карбонатністю по всьому профілю. У вологих районах ці ґрунти вилужені, карбонати в них вимиті на велику глибину. На заході Балканського півос­трова, на південному сході Апеннінського півострова і на інших районах широко розповсюджена «терра росса” (продукти вивітрювання карбонатних порід), що утворюють сильно карбонатні червоні рендзини. В найбільш сухих районах Середземномор’я в чагарникових формаціях представлені сі­ро-коричневі ґрунти. На міжгірських рівнинах Балканського півострову на продуктах вивітрювання основних кристалічних порід розвиті дуже щільні, мало гумусні ґрунти «смолніци”, забарвлені в чорний колір нерозчинними формами органічних речовин. В горах Середземномор’я розповсюджені гірські коричневі ґрунти, які з висотою заміняються гірськими бурими ґрунтами.

Ґрунти Європи використовуються в землеробстві. Найбільшою розора­ністю характеризуються райони чорноземних, бурих і сірих лісових, а також коричневих ґрунтів. Дуже слабо в землеробстві використовуються тундрові, бурі напівпустинні. Зовсім не використовуються арктичні ґрунти.

2. Розподіл різних типів ґрунтів у Європі

Розподіл різних типів ґрунтів у Європі в цілому має зональний характер. Виділяються 4 пояси ґрунтоутворення: арктичний (полярний), бореальний, суббореальний, субтропічний. Найбільші площі займають ґрунти бореального і суббореального поясів. За структурою ґрунтової зональності і типами ґрунтів райони з вологим океанічним кліматом Західної Європи відрізняються від районів з континентальним кліматом Східної Європи. В арктичному поясі формуються арктичні і тундрові ґрунти. Перші представлені на Шпіцбергені, Землі Франца-Йосипа, на півночі Нової Землі, є дуже малопотужними ґрунтами зі слабкою диференціацією генетичних ґрунтових горизонтів.

Тундрові ґрунти поширені на півночі Феноскандії, на півдні Нової Землі, на Східноєвропейській рівнині на північ від Північного полярного кола. Це найчастіше перезволожені ґрунти зі слабкою аерацією, дуже повільним розкладанням органічних залишків, переважно кислою реакцією, малопотужним гумусовим горизонтом, що переходить у глейовий горизонт сизого кольору.

У знижених слабко дренованих місцях (особливо у басейні нижньої течії р. Печора) тундрові ґрунти сполучаються з тундровими болотними ґрунтами. Бореальний пояс охоплює Ісландію, велику частину Феноскандії, Британських островів, Середньоєвропейської рівнини і Східної Європи на північ від лінії Львів — Київ — Курськ — Перм — Свердловськ.

У районах з континентальним кліматом у цьому поясі послідовно змінюють одне одного:

• глейово-підзолисті ґрунти північної тайги, для яких у зв’язку з перезволоженням поверхні поряд з підзолоутворенням характерні процеси повільного розкладання органічних залишків;
• типові підзолисті ґрунти середньої частини тайги з добре вираженим промивним режимом, що приводить до виносу з верхніх шарів значної частини продуктів розпаду;
• дерново-підзолисті ґрунти південної частини тайги і крислато-хвойних лісів, у яких поряд з підзолоутворювальним процесом розвинуте нагромадження гумусу;
• на самому півдні бореального поясу в Східній Європі під широколистяними лісами поширені сірі лісові ґрунти з активним дерновим процесом, добре вираженим гумусовим шаром і значним вмістом гумусу (від 3 до 8%).

У районах бореального поясу з океанічним кліматом представлені: дерново-торф’янисті ґрунти під субарктичними лугами і рідколіссями Ісландії, північно-західної Скандинавії, Фарерських і Гебридських островів, що відрізняються високим вмістом грубого гумусу; сильно вилуджені дерново-палево-підзолисті ґрунти на півдні Скандинавії і Фінляндії, на півночі Великобританії, на Середньоєвропейській рівнині, що чергуються місцями з лісовими кислими неопідзолистими ґрунтами, що формуються на більш багатих материнських породах.

З інтразональних ґрунтів для бореального поясу характерні: алювіальні (у тому числі маршові ґрунти плоского узбережжя); дерново-карбонатні (рендзини), що відносяться до багатих на карбонати материнських порід; дерново-глейові, що розвиваються на слабко розчленованих рівнинах під лугами тайгової зони при неглибокому заляганні ґрунтових вод; торф’яно-болотні ґрунти верещатників на пісках при слабкому дренажі і близькому до поверхні заляганні глин.

У гірських районах поясу розвинуті гірсько-тундрові ґрунти, на Уралі також гірські дерново-підзолисті і гірські сірі лісові, у Шотландії і середньогір’ях Скандинавії — гірські підзолисті. У суббореальному поясі розходження у зональній структурі ґрунтового покриву між океанічними і помірно континентальними районами ще більше збільшуються. У помірно континентальних районах під степами на лісових материнських породах сформувалися чорноземи і каштанові ґрунти.

У лісостепу і на півночі степи представлені опідзоленими, вилудженими і типовими чорноземами, що відрізняються потужним інтенсивно чорним гумусовим шаром, високим вмістом гумусу (8% і більше), наявністю карбонатного ілювіального шару; у більш сухих степових районах — мало- і середньо-гумусні звичайні і південні чорноземи (вміст гумусу 4-8%) із щільним і високо карбонатним шаром; у Молдові і суміжних районах Румунії, на сході Приазовської низовини і на рівнинах Криму на мергелях і вапняках — звичайні і південні міцелярно-карбонатні мало- і середньо-гумусні ґрунти з високим вмістом карбонатів по всьому профілю; у найбільш сухих степах південної України, Нижнього Поволжя, Прикаспію. У результаті значної розчленованості поверхні і літологічної строкатості бурі лісові ґрунти мають різний ступінь лужності й опідзоленості, нерідко чергуються з підзолистими, дерново-карбонатними ґрунтами і бурими рендзинами.

У міжгірних рівнинах з їх більш континентальним кліматом бурі лісові ґрунти заміщаються переважно малопотужними типовими і звичайними чорноземами і лужно-чорноземними ґрунтами, основні ареали яких припадають на Придунайські рівнини; тут же, у зниженнях, зустрічаються солончаки і солонці. На більшій частині середньовисотних гір розвинуті гірські бурі лісові ґрунти; у Карпатах, Піренеях і Альпах, крім того, виражені гірські підзолисті (на висоті 1000-1600 м), що змінюються вище гірcько-луговими ґрунтами. У поясі субтропічного ґрунтоутворення південної Європи і Південного берега Криму типові коричневі ґрунти вічнозелених ксерофітних лісів і чагарників зі значним змістом гумусу (4-7%), великою карбонатністю по всьому профілю. У вологих районах ці ґрунти вилуджені, карбонати в них вимиті на велику глибину.

На заході Балканського півострова, на південному сході Апеннінського півострова та в інших районах поширення «терра росса» (продуктів вивітрювання карбонатних порід) утворюються сильно карбонатні червоні рендзини. У найбільш сухих районах Середземномор’я у чагарникових формаціях представлені сіро-коричневі ґрунти. На міжгірних рівнинах Балканського півострова на продуктах вивітрювання основних кристалічних порід розвинуті дуже щільні, мало-гумусні ґрунти смольники, пофарбовані у чорний колір нерозчинними формами органічних речовин.

У горах Середземномор’я — гірські коричневі ґрунти, що змінюються з висотою гірськими бурими лісовими. Ґрунти Європи використовуються у землеробстві. Найбільшою розораністю відрізняються райони чорноземних, бурих і сірих лісових, а також коричневих ґрунтів. Дуже слабо в землеробстві використовуються тундрові, бурі напівпустельні, зовсім не використовуються арктичні ґрунти.

Висновки

Отже, ґрунтовий покрив Європи має деякі особливості — підзолисті ґрунти на півночі макрорегіону поступово змінюються у південному і південно-східному напрямах на сірі лісові та найродючіші чорноземи, де вирощують високі врожаї зернових культур (пшениці, кукурудзи, ячменю), а також овочі і фрукти.

У Європі хвойними лісами покрита більшість Скандинавського півострова, і Фінляндії. Вони займають рівнини і переходять на схили скандинавських гір, піднімаючись північ від до висоти 400-500 м, Півдні — близько 900 м. Суцільний покрив хвойних лісів існує напівніч від Європи приблизно до широти 61°, а південніше у складі лісів з’являються широколистяні породи. Основними хвойними деревами цих лісів є ялина європейська (>Piceaexcelsa), сосна звичайна (>Pinussylvestris), причому, чим ближчі один до узбережжю океану, то більша роль складі лісів належить їли. На заході, в Норвегії, вона переважає. У східних районах Швеції ялина і сосна розподілені приблизно порівну, хоча й утворюють змішаних деревостанів, а Фінляндії панує сосна. Це з зменшенням осадів та збільшенням континентальності клімату із Заходу Схід.

На захід і південь змішані лісу змінюються листяними, серед яких можна виокремити декілька типів залежно від видового складу: дубово-березові, дубові, букові і буково-березові. Широколисті лісу вважатимуться панівним типом природною рослинності зарубіжної Європи. У основі їхніх видового складу великій ролі грають елементи давньої тургайської флори, котрі пережили льодовикове похолодання в «сховищах життя».

Підтипи виділяються як перехідні між типовим буроземом та іншими, більш стійкими групами ґрунтів. Дерново-буроземні ґрунти характеризуються наявністю дернового горизонту потужністю до 15 см, слабокислою реакцією середовища (рН~6), переважанням сірих тонів в гумусовому горизонті, вмістом гумусу 5-7%, непоганими властивостями, розглядаються як перехідна форма між типовими буроземами і дерновими грунтами. Лесивовані буроземи мають освітлену верхню частину профілю при відсутності ознак опідзолення, оптично орієнтовану глину в НРm-горизонті.

Список використаної літератури

1. Кобернік С. Г., Скуратович О. Я.: Географія материків і океанів: Підручник для 7 кл. загальноосвіт.навч. закладів. — К.: Навч. книга, 2002. — 319 с.: іл., карти.
2. Добровольский Г.В., Урусевская И.С. География почв: Учебник.–2-е изд., переработ. и доп.–М.: Изд-во МГУ, Изд-во Колос С, 2004.–460 с.
3. Лобова Е.В., Хабаров А.В. Почвы. Серия “Природа мира”.–М.: Мысль, 1983.–303 с.
4. Розанов Б.Г. Почвенный покров Земного шара.–М.: Изд–во Моск. ун–та, 1977.
5.  Розов Н.Н., Строганова М.Н. Почвенный покров мира.–М.: 1979
6. Цыганенко А.Ф. География почв.–Л.: Изд–во ЛГУ, 1972.–268 с.