1. Грошово-кредитне регулювання в зарубіжних країнах: цілі та інструменти.

2. Провідні французькі комерційні банки та процеси диверсифікації в їх діяльності.

3. Японські комерційні банки та їх роль у розвитку кредитної системи країни.

4. Особливості регулювання банківської системи в США. Закон Гласса – Стигола, його роль у формуванні специфіки американської моделі банківської системи.

5. Проблеми розвитку фінансових ринків нових індустріальних країн.

Список використаної літератури.

1. Грошово-кредитне регулювання в зарубіжних країнах: цілі та інструменти

Безперервний кругооборот товарів та послуг, який відбувається в економіці, опосередковується відповідним оборотом грошей. Грошовий оборот — це рух грошей,який обслуговує рух товарів, а також нетоварні платежі та розрахунки. Грошовий оборот — це сукупність усіх грошових платежів та розрахунків, що відбуваються в економіці.

Грошовий оборот поділяється на дві взаємопов’язані частини: сферу безготівкового та сферу готівкового обігу. Грошовий обіг в цілому знаходиться в складному взаємозв’язку із товарним обігом. Вихідним, базовим тут є товарний обіг. Саме заради здійснення обміну товарів історично і логічно виникли гроші.

В більшості країн органом, який здійснює грошово-кредитне і валютне регулювання є центральний емісійний банк ( в Україні — Національний банк України) та Казначейство, в США — Федеральна резервна система (ФРС).

Складовою частиною національної грошової системи країни є національна валютна система, хоч вона є відносно самостійною. Національна валютна система — це форма організації економічних зв’язків країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні ресурси країни. Національна валютна система залежить від розвитку зовнішньоекономічних відносин країни та юридично закріплена національним законодавством. До складу національної валютної системи слід віднести такі елементи:

— національна валюта — грошова одиниця держави. Вона існує в готівковій формі ( банкноти, монети) та в безготівковій ( залишки на банківських рахунках). ЇЇ емітентами є комерційні на центральні банки. В післявоєнний період головними формами світових грошей стали резервні валюти та міжнародні грошові одиниці — СПЗ та ЕКЮ.

— валютний паритет, як основа валютного курсу;

— режим курсу національної валюти. Валютний курс — ціна грошової одиниці однієї країни, що виражена в грошових одиницях інших країн і базується на їх об’єктивному співвідношенні, що складається в процесі виробництва та обміну. За класифікацією МВФ, нині у світі практикують п ять основних типів валютних режимів:

— курс, фіксований щодо однієї валюти;

— курс, фіксований щодо кошика валют;

— курс з керованою гнучкістю;

— незалежно плаваючий курс. Такий режим мають валюти 45 країн світу. В умовах плаваючого курсу центральний банк повністю не відмовляється від регулювання валютного курсу в певному інтервалі за рахунок валютних інтервенцій. Для держав з перехідною економікою, зокрема для України, на даний час найдоцільніше притримуватися режиму з керованою гнучкістю. Правда, за цієї умови найважливіше утриматись в межах довгострокового тренду курсу, бо помилки центрального банку відносно рівноважного тренду, а потім спроби вирівняти помилкову динаміку курсу за допомогою значних за обсягами валютних інтервенцій можуть викликати масову спекуляцію валютою.

— організація валютного ринку;

— національні органи, що обслуговують і регулюють валютні відносини країни;

— умови обміну національної валюти на золото ( до Ямайської валютної реформи 1976-1978 рр.) та інші валюти — конвертованість валюти. Чим більше валютних обмежень використовується в країні, тим менше конвертованою є її валюта. Відсутність валютних обмежень означає вільну конвертованість валют.

Національна валютна система є органічною частиною системи грошових відносин окремих держав. Її функціонування регулюється національним законодавством кожної країни. На основі такого законодавства встановлюється механізм взаємодії національних і світових грошей, спосіб їх конвертованості, регулювання валютного курсу, формування та використання міжнародної ліквідності, золотовалютних запасів, кредитних ресурсів тощо. Інфраструктуру національних валютних систем складають банківські та небанківські кредитно-фінансові установи, біржі, спеціальні органи валютного контролю, інші державні та приватні інститути[4, c. 26-28].

2. Провідні французькі комерційні банки та процеси диверсифікації в їх діяльності

Основу банківської системи Франції складають комерційні банки — банки універсального типу. Після Другої Світової війни було націоналізовано 4 найбільших депозитних банки. Після того , як у 1966 році два з них злилися, на чолі французьких депозитних банків за сумою балансу стоять: “Банк Насіональ де Пари”, “Сосьєте Женераль”, “Креди Лионне”. Завдяки державним гарантіям ці банки сконцентрували більше половини поточних рахунків підприємств, операцій з цінними паперами, 67% депозитів та кредитів. Мають біля 6 тис. філій. На їх долю припадає більше 40% сукупного балансу зареєстрованих банків.

Головна особливість кредитної системи Франції — швидкий розвиток після Другої світової війни державного сектора у банківській системі. Цей процес відбувався шляхом націоналізації приватних банків, створення державних та напівдержавних установ, державного регулювання банківської справи. З 1985 p., коли до влади прийшли праві сили, розпочався зворотний процес.

Нині кредитна система Франції охоплює близько 2,2 тис. кредитних установ (без Банку Франції), серед яких:

• банки універсального типу (400);
• банки взаємного кредиту, або кооперативні банки (200);
• ощадні каси та пенсійні каси (300);
• установи муніципального кредиту (більш 20).

Крім того, французьке законодавство виділяє фінансові спілки (більш як 1000) та спеціалізовані фінансові інституції (30).

Очолює банківську систему Франції Банк Франції ("Банк де Франс").

У Франції діє розгорнута система банківського контролю, основними принципами організації якої є:

— подвійний нагляд за діяльністю банків — з боку Міністерства економіки та фінансів і Банку Франції;

— розроблення конкретних напрямків, правил і функцій контролю чотирма організаціями: Національною кредитною радою, Комітетом банківського регулювання, Комітетом кредитних установ 5 Банківською комісією;

— обов'язкова участь банків та інших кредитних установ у професійних об'єднаннях — Французькій асоціації банків. Французькій асоціації фінансових товариств та ін., центральні органи яких є посередниками між органами нагляду і кредитними установами.

Головними напрямками зовнішнього контролю за діяльністю французьких банків є:

— видача дозволу на діяльність банку;

— постійний нагляд за діяльністю банку з боку банківської комісії;

— обов'язок для кожного банку мати, принаймні, одного ревізора з обліку;

— необхідність дотримання нормативів;

— інформування податкових органів про сплату податків, відкриття і закриття рахунків клієнтів, а митних органів — про валютні операції.

Кожна з названих чотирьох організацій виконує функції, визначені в загальному вигляді Законом про банки.

Національна кредитна Рада налічує 51-го члена, з них чотири — представляють державу, вісім — обираються, десять — представляють галузі економіки, десять — профспілки, троє — кредитні установи і шість є висококваліфікованими фахівцями. Рада виконує консультативні функції під час розроблення грошової і валютної політики, визначення основних умов функціонування національної фінансової системи, бере участь у розробленні законопроектів, що належать до кредитно-фінансової сфери.

Комітет банківського регулювання очолює міністр економіки і фінансів. Його заступником є керуючий Банку Франції. До складу Комітету входять по одному представнику Французької асоціації банків і профспілок, два персонально запрошені фахівці. Комітет установлює правила і норми діяльності банків у таких питаннях:

— величина і структура статутного капіталу банку;

— правила створення банківських відділень і представництв;

— умови придбання участі у капіталі інших банків і підприємств;

— правила обліку і звітності;

— інструменти і правила надання кредитів та ін.

Комітет кредитних установ має шість членів і очолюється керуючим Банку Франції. До складу Комітету входять директор французького казначейства і чотири представники банківського світу. Комітет надає дозвіл на створення банку або зміну його статусу, на здійснення банківських операцій, а також приймає рішення з окремих питань застосування банківського законодавства[4, c. 124-125].

Для сучасної функціональної структури Банку Франції характерна централізація адміністративної влади в руках керуючого. Він і два його заступники призначаються директором ради міністрів Франції строком на 6 років без права відзиву і не можуть займати ці посади більше двох строків. Такий порядок призначення – свого роду гарантія незалежності центрального банку. Керуючий, вік якого не повинен перевищувати 65 років, приносить присягу Президенту республіки. Керуючий, який має широкі повноваження і права, здійснює керівництво Банком Франції, визначає загальні напрямки діяльності усіх його підрозділів. Він має право назначати службовців на всі посади в Банку, за виключенням директора філіалу Банка. Його кандидатуру він може лише запропонувати, а назначає на цю посаду міністр економіки і фінансів Франції.

До складу банківської комісії, очолюваної керуючим Банку Франції, входять директор казначейства, член Державної ради, член Касаційного суду і два персонально запрошені фахівці. Ця комісія — головний орган повсякденного контролю за діяльністю банків, що виконує свого роду "прокурорські функції". Вона стежить за дотриманням правових норм, вивчає умови діяльності банківських установ, а також якість їхніх послуг. Комісія регулярно одержує від банків звіти про їхню діяльність, на підставі яких призначає інспекції безпосередньо в банках, а також зустрічі з керівництвом банків. За результатами таких перевірок Банківська комісія оцінює фінансовий стан банку, дає рекомендації з підвищення якості його менеджменту. Якщо комісія визнає фінансовий стан банку незадовільним, то може призначити "ліквідатора", не чекаючи початку судової процедури про банкрутство банку[6, c. 237-239].

3. Японські комерційні банки та їх роль у розвитку кредитної системи країни

Для японської банківської системи у післявоєнний час характерним було розмежування функцій різних банків за американським прикладом, що сталося внаслідок значного впливу на післявоєнний устрій кредитної системи Японії американських окупаційних властей. Банківською реформою 1998 р. передбачено певну лібералізацію банківської діяльності. Так, звичайні міські банки можуть відкривати спеціальні трастові та інвестиційні філії, банки довгострокового кредиту можуть перетворюватися на комерційні банки або зливатися з ними, траст-банки отримали право відкривати філії для проведення операцій з цінними паперами,брокерсько-дилерські фірми за операціями з цінними паперами можуть перетворюватися на філії комерційних банків.

Міністерство фінансів займає центральне адміністративне положення в японській банківській системі, регулюючи безпосередньо і опосередковано діяльність усіх банківських установ Японії.

Сучасна кредитна система Японії складається з Центрального Банку (Ниппон Гинка). Він є верхнім рівнем кредитної системи, її головою. Банк Японії здійснює емісію грошей, грошово-кредитну політику, державно-монополістичне регулювання економіки та касове обслуговування Казни. Далі розташовується нижчий рівень кредитної системи (додаток 1).

Це перед усім приватні кредитно-фінансові установи (КФУ), котрі діляться на звичайні (комерційні) банки; спеціалізовані КФУ та інші КФУ, а також урядові КФУ.

Звичайні (комерційні) банки складаються з міських (10), регіональних (64); банків-членів 2-ої Асоціації регіональних банків (65); іноземних банків (93).

Спеціалізовані КФУ діляться на: КФУ довгострокового кредитування (3) і траст-банки (30); КФУ для малого і середнього бізнесу, що діляться на Банк Дзенсінрен (1), Банки Сінкін (кредитні асоціації (416); кредитні кооперативи (369)); Банк Чюкін (центральний кооперативний банк торгівлі і промисловості, трудові банки (48)); КФУ для сільського, лісового та рибного господарства.

До них відносять: Банк Норін Чюкін (центральний кооперативний банк сільського та лісового господарства), кредитні федерації сільськогосподарських кооперативів (35), регіональні кооперативи (1335); інші КФУ : страхові компанії (компанії страхування життя (29), ті, що не страхують життя (58).

Урядові КФУ: Банки та фінансові корпорації (10). До складу останніх входять: Японський експортно-імпортний банк, Японський банк розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, фінансова корпорація малого бізнесу, фінансова корпорація санітарної екології, фінансова корпорація сільського, лісового, рибного господарства; корпорація житлових позик, фінансова корпорація державних підприємств; корпорація розвитку Хокайдо і Тохоку; фінансова корпорація розвитку острова Окінава. Зокрема до урядових КФУ входять Корпорація страхування кредитів малого бізнесу (1), поштові ощадні каси (1) та інші[2, c. 339-341].

В кредитній системі Японії переважають приватні інститути. Їх доля в депозитах у 1986 році склала 51,6%, в обліково-позичкових операціях – 49,5%, а в портфелі цінних паперів – 55,9%. Біля 15% сукупного балансу приватних кредитних інститутів припадала на долю 29 компаній по страхуванню життя і 58 по страхуванню майна. 211 компаній по операціям з цінними паперами займають незначне місце в кредитній системі. Державні банки і фінансові корпорації функціонують в тих галузях, кредитуванням яких приватні банки не зацікавлені, але розвиток яких необхідний для процесу відтворення в цілому, а також з соціально-політичної точки зору.

Останнім часом процес концентрації і централізації в сфері кредиту протікав не у формі злиття і скорочення кількості банків, а шляхом використання монополістичним капіталом кредитних ресурсів держави з одного боку. І страхової, ощадної системи і кредитної кооперації — з іншого. Одночасно було вжито заходів для притягнення іноземних капіталів в Японію для перебудови економіки з урахуванням вимог НТР. Іноземні інвестиції в основному спрямовуються в облігації, а в акціях такі інвестиції займають значну питому вагу 97% придбаних іноземними інвесторами цінних паперів не дають права участі в управлінні відповідними японськими фірмами.

Як зазначено у новій редакції закону, головним завданням Банку Японії є сприяння збалансованому розвитку національної економіки шляхом підтримання цінової стабільності. Це втілюється в життя завдяки розробці та проведенню відповідної грошово-кредитної політики, випуску готівки. Нове законодавство скасовує максимальну квоту випуску банкнот та вимоги щодо їх резерву.

До найважливіших завдань Банку Японії належить також забезпечення ефективного і безперебійного функціонування системи розрахунків між кредитними організаціями. Міністр фінансів затверджує бюджет банку. Через кожні 6 місяців банк за посередництвом міністра фінансів звітує перед парламентом про грошово-кредитну політику, але розробляє і проводить її як незалежна інституція, що передбачено законодавством.

У новій редакції закону визначено такі основні напрями діяльності Банку Японії:

• облік комерційних та інших векселів і боргових зобов’язань;

• надання позик під забезпечення векселів, боргових зобов’язань, державних облігацій та цінних паперів;

• купівля-продаж комерційних та інших векселів і боргових зобов’язань, державних облігацій та цінних паперів, а також інших облігацій;

• виписка векселів на отримання;

• приймання вкладів і проведення операцій у національній валюті;

• приймання на зберігання цінностей, купівля-продаж золота та срібла у злитках.

Державні банківські установи займають важливе місце в банківській системі, бо вони фінансують тільки ті сфери економіки, де через певні причини не працюють комерційні банки. Кредит цих установ традиційно більш пільговий, завдяки тому, що вони отримують кошти від бюро довірчих фондів, установа, де концентруються депозити населення у державних почтово-ощадних касах та державних пенсійних фондах, під офіційно встановлений низький процент і самі працюють як органи політичного фінансування[6, c. 138-139].

4. Особливості регулювання банківської системи в США. Закон Гласса – Стигола, його роль у формуванні специфіки американської моделі банківської системи

Загальна кількість комерційних банків на 01.01.95 р. складала 10741, причому має місце тенденція до скорочення їх чисельності. З них майже 40 відсотків — члени ФРС. У США немає єдиного банківського законодавства. Ті комерційні банки, які у своїй діяльності підпорядковані вимогам національних законів , та чартер (дозвіл) на банківську діяльність отримали від національних органів влади , звуться національними, а ті, що підпорядковані вимогам окремих штатів, від яких вони отримали чартер, звуться штатними. Загальна чисельність комерційних банків має тенденцію до зменшення. В 1921р. їх було майже 30 тис. За розрахунками спеціалістів у 2000 році кількість банків складе біля 7 тис. банків. Потужніші з них — Сітікорп, Бенк оф Амеріка, Чейз Манхеттен бєнк та інші.

До недавнього часу банківське законодавство обмежувало можливості прямої концентрації банків шляхом поширення мережі філій. Тому у післявоєнний період в США були розповсюджені приховані форми концентрації, такі, як кореспондентські зв’язки, “банківські ланцюги”, холдінг-компанії. Банківське законодавство США довгий час забороняло відкриття відділень за межами штату, в якому знаходилася головна контора банку, у деяких штатах банкам взагалі було заборонено мати відділення. Лише за останній час можна спостерігати зріст чисельності філій та зменшення загальної кількості юридично незалежних банків (колишні дочірні банки перетворюються на філії та відділення).

Але і раніше крупні монополії намагалися обійти цю заборону шляхом створення холдинг-компаній, які скуповують акції юридично незалежних банків та ставлять їх під свій контроль. В 70-80 рр. більшість банків стали членами холдингових компаній (однобанківських або багатобанківських).

В США до останнього часу існували також деякі обмеження на виконання комерційними банками операцій. Перш за все це стосується операцій, пов’язаних з інвестиціями банків та гарантуванням розміщення корпоративних цінних паперів, всього комплексу послуг з страхування, брокерських операцій з нерухомістю та деяких інш. Але в останній час є деякі послаблення в цих питаннях[6, c. 69-70].

У США до кінця 1999 року існувало законодавче розмежування функцій фінансового посередництва. Комерційні банки не могли займатися інвестиційними операціями з корпоративними цінними паперами.

Цей бік банківської діяльності регулювався законом Гласса—Стігала, прийнятим 1934 року. Напередодні цієї події хвиля банківських банкрутств — близько двох тисяч комерційних банків щороку — сколихнула країну, охоплену Великою депресією. Обставини ускладнилися тим, що значна частина активів комерційних банків виявилася замороженою в акціях та облігаціях компаній, ринкова вартість яких знизилася. Це призвело до втрати ліквідності багатьма банками. Прихильники прийняття згаданого закону виходили з того, що операції з цінними паперами небезпечніші, ніж традиційне надання позик, адже ризик кредиту подвоюється через нестійку ринкову кон'юнктуру. Це серйозно загрожує інтересам вкладників, банку й усій банківській системі. Законом Гласса—Стігала забороняється банкам, які мають федеральні статути (національним), гарантувати розміщення цінних паперів (за винятком державних), а також купувати за свій рахунок акції. Дозвіл існує лише на деякі види висококласних боргових цінних паперів, включаючи й папери корпорацій, але заборонено і гарантувати їх розміщення та здійснювати операції з цінними паперами. Ці обмеження поширюються й па штатні банки, які входять до Федеральної резервної системи (ФРС). Законом обмежуються також відносини банків з організаціями, які займаються розміщенням цінних паперів. Заборонено, наприклад, фірмам, які емітують цінні папери, приймати депозити і таким чином займатися банківською діяльністю.

У США з 1956 року діє закон про банківські холдінгові компанії, їм дозволено обмежене коло операцій із цінними паперами: інвестиції в цінні папери не повинні перевищувати 5% усіх акцій компаній.

Утворену на фінансовому ринку нішу з надання емісійних та інвестиційних послуг заповнили інвестиційні банки, які за свій рахунок чи за рахунок третіх сторін можуть оперувати не лише державними, а й корпоративними цінними паперами, їх спеціалізація майже точно відповідає спеціалізації британських торгових банків. Ролі класичних комерційних банків вони не виконують.

У капіталі ряду американських інвестиційних банків беруть участь японські фінансові установи: банки цінних паперів, комерційні банки чи страхові компанії. Це вторгнення пояснюється великими вільними капіталами, яким немає застосування всередині Японії, а також інтернаціоналізацією японських фірм.

Ще із часу прийняття закону Гласса—Стігала в США його неоднозначне оцінюють спеціалісти. Справа в тому, що існують суперечності між двома сферами, окресленими цим документом. Із одного боку, комерційні банки прагнуть розширити коло своїх операцій на ринку цінних паперів, а з другого — інвестиційні банки та фірми, які працюють із цінними паперами, невдоволені втручанням у їхній бізнес небезпечних конкурентів.

Таке обмеження банківської діяльності — велика перешкода в роботі американських банків, особливо порівняно з іноземними конкурентами, адже саме воно обумовило зникнення американських комерційних банків із десятки найбільших у світі. Сенат і ФРС наполягають на перегляді даного законодавчого акта, але опозиція блокує цей крок.

У ході боротьби великі комерційні банки все частіше перемагали: деякі з них ще з 80-х років зуміли отримати право на обмежене розміщення цінних паперів.

Спеціалісти відзначають, що нинішній американський закон про банківську справу — не кращий зразок законодавства, яким регулюється банківська система. Це невпорядкована машина поступово прийнятих законодавчих норм, правил та постанов різноманітних органів.

Дехто із прихильників відміни закону Гласса — Стігала переконаний, що його прийняли, неправильно розуміючи причини банківських банкрутств. Є й думка, що інші закони, правила й судова практика настільки добре захищають банки від ризику, що законодавче розмежування втрачає сенс[1, c. 204-206].

5. Проблеми розвитку фінансових ринків нових індустріальних країн

Індустріальний розвиток аграрно-сировинних країн протягом 50—60-х років XX ст. призвів до появи кількох груп, різних за рівнем розвитку окремих галузей і господарств у цілому. Чотири країни — Бразилія, Мексика, Аргентина, Індія — в середині 60-х років забезпечували 43,4 % вартості продукції обробної промисловості всіх країн з аграрно-індустріальною структурою господарства. Окрему групу утворили країни — експортери нафти, які в 1960 p. об'єдналися в ОПЕК.

Окремою моделлю індустріалізації є Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг. Головними їх ознаками були експортна орієнтація обробної промисловості (37—38 % на рік), швидкі темпи зростання, залучення іноземного капіталу в позиковій або підприємницькій формі. У світовій літературі вони дістали назву "нові індустріальні країни". В аграрно-індустріальному напрямі розвивалася економіка Венесуели, Філіппін, Колумбії, Таїланду. Через значне зростання темпів промислового експорту (до 20 %) їх почали називати "новими експортними країнами". Це суттєво змінило систему міжнародного поділу праці, ускладнило світові економічні зв'язки.

Процес індустріалізації нових індустріальних країн не скрізь проходив однаково. Наприклад, Бразилія, Мексика, Аргентина є найбільшими виробниками сировинних ресурсів, до того ж мають місткі внутрішні ринки. Однак це не стосується Гонконгу і Сінгапуру. Бразилія володіє майже всіма матеріальними ресурсами. На її території (8,5 млн км2) зосереджено 30 % лісових світових масивів. Постійним джерелом надходження капіталів до Мексики є нафта. За її запасами вона займає четверте місце після Саудівської Аравії, Кувейту та Ірану. Значні запаси уранових руд в країнах Латинської Америки стали основою розвитку атомної промисловості. Характерною рисою мінерально-сировинної бази цих країн є наявність руд рідкісних металів — ніобію, марганцю, молібдену, нікелю, вольфраму, алюмінію. Ніобієм — металом, що має стратегічне значення, Бразилія задовольняє 70 % потреб світу. Володіючи такими дорогоцінними природними ресурсами, Аргентина, Бразилія, Мексика добували кошти для динамічного розвитку національних господарств.

Швидкому розвитку нових індустріальних країн сприяли також іноземні інвестиції та значні державні капіталовкладення в національну економіку. Країни Латинської Америки скоротили імпорт непродовольчих товарів, нарощуючи випуск власних товарів. Для цього спочатку треба було створити базові галузі економіки: гірничорудну, металургійну, машинобудівну, хімічну, нафтопереробну. Якщо в 70-х роках в країнах Латинської Америки легка і харчова промисловість становила 40 % ВНП, а базова — 45 %, то в 1992 p. остання дорівнювала вже 72 %. Отже, розвиваючи галузі обробної промисловості, ці країни впритул наблизилися до рівня розвинених держав. Частка обробної промисловості в США становила 79 %, у Мексиці — 75 %. Важлива роль у зростанні промислового потенціалу належить важкій індустрії. Добившись того, що ця галузь у Бразилії та Аргентині досягла 70 % усього промислового потенціалу, вони ввійшли в число 20 провідних розвинених країн світу. Сама ж Бразилія зайняла місце в десятці наймогутніших держав. Витрати на виробництво однієї тонни сталевого прокату становлять в США 475 дол., Японії — 500, ФРН — 528, Південній Кореї, Бразилії — 424 дол. Отже, нові індустріальні країни стали конкурентоспроможними пій галузі на світових ринках. З 23,4 млн т чавуну, виплавленого в Бразилії в 1980—1988 pp., 2/5 пішло на експорт. Лише в 50—80-х роках індустріальний сектор нових індустріальних країн зріс у 4 рази, у грошовому вираженні він становив 184,8 млрд дол.[1, c. 251-253]

Завдяки структурним змінам економіки нові індустріальні країни Латинської Америки ввійшли до системи міжнародної виробничої спеціалізації. Якісні тенденції промислового розвитку цих держав дістали назву "експортно-промислової орієнтації". За виробництвом окремих видів продукції промисловості вони не поступаються розвиненим країнам. Так, Бразилія займає п'яте місце у світі з випуску тракторів та інших сільськогосподарських машин. Надзвичайно велику увагу нові індустріальні країни приділили розвитку наукоємних галузей. Бразилія, наприклад, розгорнула біотехнологічне виробництво. Було розроблено і введено в дію нові покоління ядерних реакторів. На їхній основі в країнах Латинської Америки діють АЕС.

Серед нових індустріальних країн Азії виділяються Південна Корея і Сінгапур. Спираючись у своєму бурхливому розвитку на власні ресурси, ці країни розвивали насамперед сучасні галузі, які в основному працювали на експорт. Протекціоналістська політика захисту від зовнішньої конкуренції відіграла позитивну роль в розвитку ряду галузей. Південна Корея, наприклад, створила зовсім нові галузі: гірничорудну, кольорову металургію, машино- і суднобудівну, автомобільну, електронну тощо. Такі структурні зміни допомогли їй збільшити обсяг всіх видів промислової продукції з 50-х до 80-х років у 3 рази. Вражаючих успіхів нові індустріальні країни Азії досягли в розбудові електротехнічної та електронної промисловості, їхня частка в 1970 p. в Південній Кореї в усьому промисловому виробництві становила 1,8 %, у 80-х роках — 11,5, а у 1989 p. — ЗО %.

Необхідність пріоритетного розвитку наукоємних галузей зумовлювалася не тільки внутрішніми, а й зовнішніми факторами. Південна Корея лише в 1962—1989 pp. одержала з-за кордону понад 6 тис. ліцензій, з яких 50 % — японські.

В економіці Малайзії успішно розвиваються приватний і державний сектори. Наприклад, в 1974 p. було створено національну нафтову компанію "Петронанс", яка отримала право на монопольну діяльність у розвідуванні, добуванні, переробці та продажу нафти. Плантаційне господарство, яке належало колонізаторам, поступово було націоналізовано. Держава субсидує вирощування каучуконосів, маслинових пальм. На Малайзію припадає 60 % світового виробництва пальмової олії.

Малайзія раціонально використовує іноземні інвестиції для добування нафти і газу. Донедавна уряд дозволяв іноземцям володіти майном, але не більше ніж 49 % нерухомості. Тепер вони можуть володіти будь-яким підприємством чи плантацією повністю, але за умови, що 50 % виробленої продукції експортуватимуть за кордон. Такі виробництва забезпечують роботою 350 тис. малайзійців. Усього в країні налічується 700 іноземних компаній. Сумарні інвестиції в 1987 р. сягнули 12 млрд дол., з яких частка американських транснаціональних компаній становила 3,2 млрд дол. Значні вклади внесли Німеччина, Італія, Канада, Австралія.Зpocrae приплив капіталу з Тайваню і Сінгапуру. Крім риватних капіталів у Малайзію надходять позики через урядові канали. В 1987 р. сума їх досягла 10,5 млрд дол.

Малайзійці зуміли добитися дуже великих успіхів у розвитку мікроелектроніки, робототехніки, персональних ЕОМ, електронних систем для верстатів, роботоманіпуляторів тощо. За участю японського капіталу автоскладальні цехи перетворилися на самостійні автозаводи.

У 1986—1990 pp. в країні було передано у приватну власність підприємства державного сектора. Уряд Малайзії бачить у приватизації надійний шлях підвищення темпів економічного зростання. Іде пошук покупців, в тому числі за кордоном, для передавання у приватну власність державних залізниць.

У 1947 р. Індія стала незалежною державою. Уряд вткнувся з неймовірними труднощами державотворення.

Головна з них — занедбане національне господарство. За 200 років британського панування економіка Індії залишалася аграрною, відставала в промисловому відношенні. Країна з 700 млн населення в 1948 p. давала 0,8 % світової індустріальної продукції. Англійці й далі утримували у своїх руках більшість підприємств і плантацій. Понад 70 % населення було зайнято в аграрному секторі. Земля перебувала в руках поміщиків. Орендна плата була висока. Лихварі визначали все життя знедоленого селянства. В країні не вистачало продовольства. Економічні труднощі поглиблювались гострими релігійними, соціальними (кастовими), етнічними конфліктами.

Врятувати країну могли тільки радикальні реформи. Індійське керівництво вважало, що єдиний шлях виходу з становища, що склалося, це формування, поряд з приватним, державного сектора економіки. Спочатку було націоналізовано усі природні багатства, шляхи сполучення, залізниці, іригаційні системи, страхові компанії, аерофлот. У власність держави перейшли найбільший банк, у кінці 60-х років — усі інші. У 70-х роках було націоналізовано найбільшу нафтову компанію "Есо". Вже в середині 70-х років 30 % промислового виробництва належало державному сектору. Одночасно уряд інвестував значні капітали в провідні галузі групи А, зокрема в металургію. При фінансовій допомозі ФРН, СРСР, США, інших країн Індія перетворилася на один з найбільших центрів важкої промисловості Азії. У 70—80-х роках вона повністю забезпечила себе металом, а значну частину його навіть експортує за кордон.

Спираючись на власні ресурси та іноземні інвестиції, Індія розвивала сучасні галузі промисловості — хімічну, машинобудівну, нафтопереробну, енергетичну.

Випуск сучасної промислової продукції, порівняно з 50-ми роками, збільшився в десятки разів. Індія як індустріальна держава в 70—80-х роках увійшла в десятку найбільш промислове розвинених країн.

Життєво важливе значення для Індії має сільське господарство. Населення її зростає, сьогодні воно наближається до 1 млрд чол. Для того щоб забезпечити його продовольством, в країні здійснено аграрну реформу. Держава ліквідувала за викуп поміщицькі землі, передаючи їх за невисоку плату хліборобам. Хоча ще й досі ця реформа не завершена, уряду все ж вдалося підняти сільське господарство на значно вищий рівень. Індія, піднявши втричі урожайність зернових, в основному покінчила з голодом, змогла відмовитися від масового ввезення продовольства з-за кордону. Починаючи з 60-х років уряд проводить програму "зелена революція". Це цілий комплекс заходів, які сприяють піднесенню аграрного сектора. До нього входять будівництво іригаційних споруд, ефективне використання хімічних добрив, застосування високоврожайних сортів зернових, виведення породистих тварин.

Сучасна Індія — це індустріально-аграрна країна, яка запускає власні супутники, має атомні електростанції, електронну, автомобільну та інші найсучасніші галузі промисловості. Разом з тим вона надзвичайно суперечлива — голод сусідує з розкошами, новітня наука — з неписьменністю, мир — з кривавими етнічними і релігійними конфліктами.

Драматичним і суперечливим в економічному відношенні був шлях, яким довелося пройти людству в 1939—1990 pp. Під час другої світової війни (1939— 1945) господарство більшості країн було зруйновано або зазнало величезних збитків. Лише окремим з них, наприклад США, вдалось не тільки зберегти, а й зміцнити промисловість, сільське господарство, фінанси.

У повоєнний період загострилися стосунки між Сходом і Заходом. Перший обрав соціалістичну, сталінську, модель розвитку господарства, другий — традиційну цивілізовану, індустріальну. Відбудова промисловості, сільського господарства в умовах тоталітарних режимів проходила повільно, як і зростання життєвого рівня населення. Країнам Європи, Японії завдяки плану Маршалла, фінансовій допомозі США вдалося швидко подолати наслідки воєнної розрухи, досягнувши довоєнного рівня в економіці та добробуті населення.

Промисловість, сільське господарство, інші галузі західних держав у 50—60-х роках розвивалися в умовах прискореного розвитку науково-технічного прогресу. Зростали витрати на НДДКР. Виникали нові технології (лазерні, плазмові, комп'ютерні), транснаціональні корпорації охопили усі країни Заходу. США, як і раніше, залишалися лідером у виробничій і фінансовій сферах. Діяльність урядів економічно розвинених країн спрямовувалася на всебічне забезпечення населення матеріальними і духовними цінностями. Яскравим прикладом цього є небувале господарське піднесення Японії та ФРН, відоме в історичній науці як "економічне диво".

Протягом 50—60-х років XX ст. у світовому господарстві відбулися зміни у співвідношенні позицій трьох підсистем за рівнем розвитку та загальним економічним потенціалом.

За темпами економічного зростання найшвидше розвивалися так звані соціалістичні країни. Зменшилася частка економічно розвинених країн та країн, що розвиваються, у світовому валовому продукті та промисловому виробництві. В світовому експорті частка економічно розвинених країн зросла, що свідчить про збереження їх впливу на світове господарство[6, c. 242-245].

Список використаної літератури

1. Карлін М. Фінанси зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Микола Карлін,; М-о освіти і науки України, Волинський держ. ун-т ім. Л. Українки . — К.: Кондор, 2004. — 382 с.

2. Козик В. Міжнародні економічні відносини: навчальний посібник / Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. — 6-те вид., стереотипне. — К. : Знання , 2006. — 405 с.

3. Маляревський Ю. Облік у зарубіжних країнах: Навчальний посібник/ Юрій Маляревський, Ольга Фартушняк, Інна Пасічник; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД "ІНЖЕК", 2003. — 163 с.

4. Миргородська Л. Фінансові системи зарубіжних країн: Навчальний посібник/ Лариса Миргородська,; М-о освіти і науки України, Таврійський національний ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 240 с.

5. Полякова Л. Основи обліку в зарубіжних країнах: Навчальний посібник/ Лариса Полякова, Володимир Мохняк,; Мін-во освіти і науки України, Нац. ун-т "Львівська політехніка". — Львів: Вид-во Національного ун-у "Львівська політехніка", 2006. — 240 с.

6. Шамова Н. Грошово-кредитні системи зарубіжних країн. – К., 2002