Вступ

Історія розвитку банківської справи тісно пов’язана з історією діяльності банків та виникненням грошей. Історія не залишила достовірних відомостей про виникнення перших кредитних установ та характер здійснюваних ними позикових операцій. Однак, історичні дані свідчать, що перші банківські операції з обміну грошей існували ще за дві тисячі років до нашої ери у Стародавній Греції (IV ст. до н. а), у Стародавньому Вавилоні (VI ст. до н. е.), у Стародавньому Єгипті та Римі.

Становить певний інтерес етимологія слова «банк». Термін «банк» походить від італійського означає «конторка», «стіл», за яким міняйло здійснював обмін грошей. Французьке слово «bangue» означає «скриня», тобто вказує на функцію збереження чогось пінного.

На багатьох мовах світу слово «банк» завдяки його єдиним кореням мас аналогічне значення: bank (англ., кім.), banco (італ., ісп). banguc (франи.). В українській мові це слово почало вживатися давно за посередництвом французької мови.

Дане дослідження еволюції банківської системи у період ринкової трансформації економіки України ХІХ ст. є спробою висвітлити одну з найважливіших граней української економічної історії, вивчення якої в умовах сучасного розвитку національного ринкового господарства має велике пізнавальне, виховне і прикладне значення. Цей період увійшов у вітчизняну економічну історію як перша хвиля формування вітчизняної ринкової економіки, а зокрема й банківської системи ринкового типу. В цьому контексті глибоке дослідження та критичне врахування власного історичного досвіду в становленні банківської системи другої половини ХІХ – початку ХХ ст. є вкрай важливим для сучасного етапу здійснення вітчизняного ринкового реформування. Ґрунтовне вивчення та аналіз історико-економічних процесів зародження й діяльності української банківської системи, труднощів та прорахунків минулого є підґрунтям розв’язання проблеми сучасного ефективного функціонування цієї ланки національного господарства. Цим обумовлюється актуальність і теоретична вагомість обраної теми.

Стан і розвиток банківської системи є показником рівня зрілості кредитно-фінансових та грошових відносин кожної держави. Оскільки в Україні до середини ХІХ ст. існували феодально-кріпосницькі відносини, які гальмували розвиток ринкового господарства, та панувала цілковита монополія держави у сфері фінансової діяльності, то протягом ХVІІІ – першої половини ХІХ ст. банківські операції здійснювалися лише державними банками, такими, як Державний комерційний банк, Державний позичковий банк, Дворянський банк тощо. Лише після реформи 1861 р. в країні розпочалося формування нової економічної системи, яке зумовило трансформацію існуючої до того часу банківської мережі. Поряд з державними починають виникати і недержавні банки. Створюється багато комерційних і суспільних банків з численними відділеннями, конторами, агентствами тощо.

Оскільки цей процес був складовою частиною загальноросійського, то його висвітлено на фоні становлення банківської системи Російської імперії в цілому.

Ступінь наукової розробки проблеми розвитку української банківської системи в умовах становлення ринкових відносин у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. в історико-економічному плані пов’язаний з дослідженнями відомих дореволюційних економістів: М. Бунге, П. Мігуліна, Д. Піхна, М. Туган-Барановского, Л. Яснопольського, С. Вітте, А. Антоновича, Є. Ламанського, Л. Ходського, Д. Батюшкова, І. Левіна, О. Бімана, О. Зака, М. Весселя, Ю. Жуковського, В. Судейкіна, Я. Сербіновича, М. Соболєва; вчених радянського періоду – С. Альтерзона, З. Каценеленбаума, С. Памфілова, Д. Батуринського, І. Гіндіна та сучасних дослідників у галузі банківської справи.

Об’єктом дослідження є історичний процес становлення ринкового господарства на теренах України в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.

Предметом дослідження є теоретико-методологічні та організаційні засади розвитку банківської системи на теренах України в пореформений період.

1. Зародження та еволюція банківської справи в Україні

В Україні початок банківської діяльності було покладено в середині XVIII ст. Вона розвивалася одночасно з розвитком банківської системи Росії. У ті часи торгівля велась за готівку, а промисловість розвивалась, головним чином, за рахунок держави. В Україні поширення комерційного кредиту істотно запізнювалось порівняно із Західною Європою. Першими позичальниками були уряд і землевласник її. а в ролі кредиторів виступали підприємці-лихварі. В умовах натурального поміщицького господарства така діяльність давала можливість безконтрольно піднімати відсотки за кредит. Крім того, протягом 1769-1774 рр. Росія випустила в обіг паперові гроші-асигнації на суму 20 млн руб. Усе це і сприяло створенню казенних банків та банківських контор у провінції, які мали намір вдосконалити грошовий обіг в імперії та надавали позики.

Кредитна система в Україні була започаткована в 1781 р., коли Російський Асигнаційний банк відкрив свої банківські контори у Києві, Ніжині, Харкові, а в 1782 р — у Херсоні. У 1839 р. в Києві засновано місцеву контору комерційного банку, а в 1843 р. в Харкові — контору кредитного банку. Указом від 31 травня 1860 р. було створено Державний банк Росії, підпорядкований Міністерству фінансів, який займався емісією кредитних білетів і здійснював цілий ряд комерційних операцій. В Україні було відкрито його контори (в Києві, Харкові та Одесі і відділення в Полтаві). Крім того, в цей період в Україні функціонують філії або відділення ряду великих комерційних банків Російської імперії (Дворянський, Селянський, Промисловий) та налагоджується мережа ощадних установ, що акумулювали заощадження населення, засновуються банки органами місцевого самоврядування та меценатами [7, c. 3-4].

Створення кредитної системи, скасування державної монополії на банки стали важливою передумовою розвитку капіталізму в країні, пожвавлення торговельних оборотів і зміцнення грошової системи.

Реформування вітчизняної банківської системи в другій половині ХІХ ст. проходило в три етапи, кожен з яких мав свої особливості. Так, період з 1860-х рр. по 1873 р. був часом становлення відповідної системи банків, протягом якого виникли нові форми, типи й види банків у державі (комерційні, акціонерні комерційні, акціонерні земельні, земські, міські та сільські банки),  відбувалося формування законодавчої бази їх діяльності, банківське засновництво було необмеженим. З 1873–1875 рр. до початку 1880‑х рр. у зв’язку з впливом руйнівної сили світових криз, що виникли на початку 1870-х рр., розширення мережі банків, а також поява нових типів банківських установ стала чітко регулюватися та навіть обмежуватися. Відповідно до напрямку нового курсу банківської політики відбулися зміни і в законодавстві та у статутах цих кредитно-фінансових установ. 1880-ті рр. – початок 1890-х рр. – період відлиги у розвитку банківської системи. Проте, хоч офіційно банківське засновництво знову отримало зелене світло, нові фінансово-кредитні інститути виникали рідко. Банківська мережа зростала та вдосконалювалася переважно за рахунок збільшення чисельності контор, відділень та комісіонерств вже існуючих банків.

Після реформи 1861 р. в Україні було створено ряд місцевих банків: 20 травня 1864 р. утворено Херсонський земський банк, що діяв на підставі принципу взаємного кредитування для надання довгострокових позик під заставу поземельної власності, 4 травня 1871 р — Харківський земельний банк, який видавав позики під заставу нерухомості в українських і російських губерніях.

У 1868 р. розпочав операції Київський приватний комерційний банк.

Трохи пізніше засновано Київський промисловий банк і Катеринославський комерційний банк, а в Одесі формується Бессарабсько-Таврійський земельний банк, у 1879 р. відкрито Одеський обліковий банк, який здійснював облік векселів [7, c. 5-6].

У 1883 р. Селянський поземельний банк Російської імперії відкрив у 7 губерніях України (Київській, Чернігівській, Полтавській, Херсонській та ін.) свої відділення. Вони надавали кредити для придбання землі, здійснювали управління земельними масивами, що належали Селянському банку, а також самі мали право купувати землю за власні кошти і перепродавати її селянам.

Поступове формування кредитних установ в Україні сприяло розвитку товарно-грошових відносин та зумовило виникнення промислового капіталу.

Стрімкий розвиток економіки і накопичення капіталів у країні наприкінці XIX ст. забезпечили умови розвитку банківської системи Росії в цілому, і в Україні зокрема.

На початку XX ст. в Україні фактично діяли три контори Державного банку Росії та 19 його філій, існувала розгалужена система акціонерних банків, значного поширення набули товариства взаємного кредиту (26), міські суспільні банки (38), селянські банки (148), казначейства (112), позичкові каси (66). Крім цього функціонували приватні банківські контори, які здійснювали значну кількість виключно банківських операцій [5, c. 84-85].

2. Розвиток банківської системи України в умовах становлення ринкового господарства (друга половина ХІХ — початок ХХ ст.)

Історія розвитку приватних банків на теренах України нараховує сотні років, протягом яких вони вдосконалювалися і видозмінювалися відповідно до часу і соціально-економічного ладу, в якому існували. Породжені економічними потребами, викликаними трансформацією вітчизняного господарства, вони пройшли тернистий еволюційний шлях, починаючи з дрібних лихварських лавок і закінчуючи цілком сформованими багатофункціональними кредитно-фінансовими установами, що на початку ХХ ст. цілком забезпечували інвестиційно-інноваційний розвиток усіх галузей ринкової економіки та інфраструктури країни.

Розуміння сутності та економічної природи банків було предметом дискусій серед провідних науковців-економістів другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Проведене теоретичне дослідження дає змогу стверджувати, що в Російській імперії, зокрема і в Україні, існувало два основних теоретичних підходи до їх визначення: капіталотворчий та посередницький. Причому на теренах України переважало саме друге визначення [8, c. 131-132].

Банківська система ринкового типу, яка почала формуватися в Російській імперії і зокрема в Україні в 1860-х рр., виникла внаслідок глибоких прогресивних перетворень. Очікуване скасування кріпосного права передбачало насамперед розвиток капіталістичних відносин у промисловості, де вже наприкінці 1850-х рр. спостерігалися поява та зростання кількості акціонерних компаній, а також розвиток біржових операцій. Скасування феодально-кріпосницького ладу зумовило радикальні зміни і у веденні сільського господарства. Торгівля і промисловість потребували таких фінансових інститутів, які змогли б забезпечити їх торгівельно-промисловий оборот короткостроковим кредитом, аграрний сектор – довгостроковим. З іншого боку, у країні відбувався інтенсивний процес нагромадження позичкового капіталу. З проблемою ефективного використання цих ресурсів старі казенні кредитні установи справлятися вже не могли. Виходом із ситуації було тільки докорінне реформування фінансово-кредитної, зокрема й банківської системи.

Структура банківської системи України порівняно з банківською системою Російської імперії в цілому характеризувалася більш розвинутою мережею іпотечних банків та банківських установ дрібного кредиту, в той час, як розвиток системи комерційних банків через загальну централізацію комерційного кредитного обороту в державі значно поступався загальноімперському. Однак, порівняно з іншими регіонами дореволюційної Росії, Україна мала більш розвинуту систему комерційного кредиту.

На території України більший розвиток комерційного банківництва мав місце в південно-західних та південних районах, ніж у північно-східних, що було пов’язано з загальною конфігурацією дореволюційного платіжно-розрахункового обороту країни, характером економічних зв’язків із Заходом тощо. В результаті порівняно слабкого розвитку в Україні системи місцевих акціонерних комерційних банків переважаючу роль у кредитному обігу України відігравали філіали банків загальноімперського призначення, що робило кредитну політику цих філіалів цілком залежною від кредитної політики їхніх правлінь [11, c. 72].

Структура пасивів українських дореволюційних банків характеризувалася досить зниженою питомою вагою вкладів порівняно з загальноімперськими банками в цілому і меншою оборотністю вкладів у зв’язку з переважанням у них довгострокових заощаджень над касовими резервами. В активних операціях комерційних банків позики під негарантовані цінні папери складали понад 100 млн. руб., які спрямовувалися на фінансування галузей народного господарства.

Важливим моментом у розвитку вітчизняної банківської системи зазначеного періоду стало заснування на початку 1880 х рр. державних іпотечних банків (Селянського поземельного та Дворянського земельного банків), завдяки діяльності яких значно покращилося фінансування аграрного сектору. В цей же час у ході піднесення сільськогосподарської галузі здобули політичну державну підтримку й банківські установи дрібного кредиту (сільські банки).

Дослідивши роботи українських економістів другої половини ХІХ – початку ХХ ст., зроблено висновок, що характер формування їхніх поглядів на кредит, банки та банківську систему відбивав об’єктивні процеси розвитку ринкових відносин, необхідність системних перетворень у цьому напрямі. Вітчизняні вчені цього періоду присвятили велику кількість праць розробці проблем зародження нової банківської системи, заснованої на приватнопідприємницьких засадах. Особливо важливими є фундаментальні дослідження та публікації М. Бунге, П. Мігуліна, Л. Скорнякова, М. Туган-Барановського, Л. Яснопольського, К. Гаттенбергера та ін. В їхніх працях узагальнено та проаналізовано цінний фактичний матеріал, що в цілому дає змогу прослідкувати особливості становлення й розвитку дореволюційної банківської системи, першочергова функціональна роль якої розумілася як рушійна сила прогресу країни.

Також слід зазначити, що порівняно із загальноімперськими банками українські мали більшу комерційну спрямованість своєї діяльності, тобто виступали як організатори оборотних капіталів своїх клієнтів [11, c. 73].

Кардинальні зміни, які відбулися у досліджуваний період у соціально-політичному та економічному устрої країни, призвели до серйозних змін у банківському законодавстві. Проте його недосконалість в умовах становлення банківської системи ринкового типу, а також пережитих криз 1870-х рр. призвела до порушень нормальної роботи цієї системи та до матеріальних і моральних збитків, завданих вкладникам банків. Тому під час піку банківського буму (кінець 70-х – початок 80-х рр. ХІХ ст.), за якого з’явилося особливо багато різних форм банківських установ, на правове регулювання банківської діяльності в Російській імперії, зокрема і в Україні, була звернута особливо велика увага. При цьому діяльність банків на території підросійської України мала ряд юридичних особливостей. Зокрема, згідно з затвердженим Міністерством фінансів Російської імперії статутом Земельного банку Херсонської губернії землі, що належали польським землевласникам, могли закладатися тільки в окремих випадках і на особливих умовах.

Схема української банківської системи, яка складалася з трьох рівнів, де перший рівень – центральний Державний банк Російської імперії та державні Селянський поземельний і Дворянський земельний банки, другий – банки короткострокового кредиту, а третій – приватні іпотечні банки. Доведено, що функціональне навантаження цієї системи передбачало фінансування інвестиційно-інноваційного розвитку всієї економічної системи, врегулювання грошового обігу, збирання й зберігання заощаджень населення.

Загалом активна діяльність мережі вітчизняних банків протягом другої половини ХІХ – початку ХХ ст. була рушійною силою науково-технічного та соціально-економічного господарського прогресу, трансформаційних ринкових перетворень, що відбувалися протягом цього періоду на теренах України. І хоча процес формування банківської системи ринкового типу в Україні був досить непослідовний, оскільки на нього постійно впливали економічні кризи, політичні суперечності, законодавчі перешкоди та інші чинники, які його певною мірою стримували, однак навіть при цьому чим далі більш узгоджена, взаємопов’язана, досконала робота банків сприяла дедалі більш глибокій переорієнтації та модернізації народного господарства [4, c. 402-403].

3. Особливості грошового обігу в Україні протягом ХІХ ст.

Російський уряд змушений був здійснювати заходи щодо впорядкування грошового обігу, вдосконалення фінансових відносин. На початку XIX ст. було реалізовано фінансову реформу Міністра фінансів М. Сперанського. У 1810 р. теоретичні основи реформ у галузі фінансів і грошового обігу, що пропонувались, М. Сперанський уклав у підготовленому і поданому на розгляд Державної Ради «Плані фінансів». Згідно з ним було припинено випуск нових асигнацій, різко скоротились державні видатки, продано частину казенних маєтків приватним особам, запроваджено нові податки, які викликали велике незадоволення дворянства. Проте практична діяльність М. Сперанського як реформатора закінчилась 1812 року.

Згодом після проведення реформи 1810 року срібна монета доволі часто почала з’являтись в обігу, і вже до 1819-го в окремих регіонах уся торгівля велась срібною монетою, оскільки для сплат податків відчутним був брак асигнацій. Докорінну реорганізацію російської грошової системи на основі срібного рубля було проведено у 1839 — 1843 pp. тогочасним міністром фінансів Російської імперії Е. Канкріним.

У ході цієї реформи знецінені асигнації були поступово замінені державними кредитними білетами, які підлягали рівноцінному обміну на срібло. Мідні гроші знову набули ролі розмінного засобу при срібному рублі [7, c. 4].

Поміщицьке господарство все більше набувало товарного характеру. На середину XIX ст. у поміщицьких володіннях вироблялося 90% товарного хліба. Поряд із виробництвом товарного хліба розширювались посівні площі під технічні культури, які користувались попитом з боку зростаючої промисловості. Найбільш характерним було вирощування конопель і тютюну в Полтавській та Чернігівській губерніях, льону — в Катеринославській та Херсонській, цукрових буряків — на Правобережжі та Лівобережжі. Отже, спостерігаємо певну спеціалізацію районів на виробництві тих чи інших культур. Вирощуванням їх займались у різному обсязі як поміщицькі маєтки, так і селянські господарства. Зрозуміло, що ступінь товаризації поміщицьких і селянських господарств був різним. Найуспішніше перехід до товарного виробництва здійснювався у господарствах Південної та Правобережної України. В товарне виробництво втягувалися й державні селяни. Внаслідок особистої свободи, сплати грошового оброку вони мали більше можливостей для підприємницької діяльності.

Грошова рента, яка змінює натуральну, вже є свідченням певного ступеня розвитку торгівлі, промисловості, грошового обігу взагалі. Вона була важливим стимулятором товаризації господарства. Зростаюча роль грошей в соціально-економічному житті змушувала виробників перетворювати частину продуктів у товар, розширювати своє підприємство, шукати нові форми діяльності для задоволення зростаючих потреб у коштах. Пристосовуючись до умов товарного господарства, поміщики прагнули збільшувати виробництво хліба на продаж. Це відбувалося за рахунок скорочення надільної землі.

Говорячи про фінансову систему Росії, слід підкреслити, що на її стан великий вплив здійснила Вітчизняна війна 1812 року, яка спричинила величезні матеріальні і людські втрати. До того ж, Наполеон буквально завалив Росію фальшивими грошима [12, c. 42].

В 1839 році проведено грошову реформу, за якою срібний карбованець знову оголошувався основною грошовою одиницею. Було встановлено, що 350 крб. паперових грошей дорівнюють 100 крб. сріблом, а це значило девальвацію асигнацій. До 1843 р. вони були вилучені із обороту і замінені кредитними білетами, що вільно обмінювались на срібло. Але в ході Кримської війни і після поразки в ній уряд неодноразово вдавався до грошової емісії. В результаті такої політики курс кредитного карбованця поступово знижувався в порівнянні з курсом срібного карбованця, тому вільний обмін було заборонено. Країні фактично загрожував фінансовий розпад.

Державні фінанси першої половини XIX ст. постійно знаходились у великій скруті. Дефіцит державного бюджету зростав із року в рік, оскільки основним джерелом державних надходжень залишались податки, в основному із селянства. В той же час дворянство і духовенство майже не сплачували ніяких податей, купецтво ж сплачувало лише невеликі збори. Але ці надходження не могли покрити потреби держави.

Кредитно-банківська система Росії не змінилась з часів Катерини II і продовжувала залишатись в руках держави. В країні практично не було комерційних кредитних закладів. Основна частина банківських субсидій направлялась на пільгове кредитування дворянських господарств, і ці субсидії дуже повільно повертались в банки. Великих обсягів набули внутрішні позики держави у банків для покриття бюджетного дефіциту, а для кредитування торгівлі і промисловості виділялись незначні суми.

Специфічною особливістю Росії, а значить і України, на відміну від Західної Європи було те, що первісне накопичення капіталу відбувалось в умовах посилення феодально-кріпосницьких відносин. Важливим джерелом накопичення виступала феодальна рента, яку землевласники отримували в натуральній і грошовій формі. Але в основному процес накопичення завершився уже після відміни кріпосного права, оскільки дворянство отримало величезні викупні суми, які частково були направлені у виробничу сферу.

Купецький капітал в значній мірі створювався за рахунок надзвичайно вигідних казенних підрядів і відкупів, особливо на винокуріння. В середині століття до 40% всіх надходжень до бюджету складав так званий «питійний прибуток» — від торгівлі вином.

У зв’язку зі зростанням державних, а особливо воєнних видатків царський уряд вдавався до емісії нових кредитних білетів, які почали знецінюватись напередодні та в період проведення селянської реформи 1861 року. Грошовий обіг Російської імперії знову був розладнаний [12, c. 44-45].

Проте індустріальний розвиток країни диктував необхідність упорядкування фінансово-грошової системи. 1862 року царський уряд провів грошову реформу, дозволивши розмін кредитних білетів на золото і срібло. Однак уже наприкінці наступного року розмін було відмінено.

Наприкінці XIX ст. розпочинаються зміни у валютних відносинах між капіталістичними країнами. Система металевих грошей у формі біметалізму, коли роль грошей закріплювалась золотом і сріблом, була витіснена валютною системою золотого стандарту (системою класичного монометалізму).

Дедалі актуальнішим наприкінці XIX ст. поставало питання про встановлення в Російській імперії грошового обігу, заснованого на золоті, як це вже було у Великобританії, Франції та Німеччині. Проведення грошової реформи потребувало нагромадження величезної кількості золота. 1897 року золотий фонд становив 1095 млн. руб. при 1067 млн. руб. кредитних білетів в обігу.

1897 року за поданням міністра фінансів С. Вітте в Російській державі розпочато проведення нової грошової реформи. Було встановлено епоху золотого монометалізму. Одразу ж було проведено девальвацію рубля на 1/3 його вартості.

Карбувались нові золоті монети п’ятикарбованцевої вартості на 1/3 колишнього імперіалу, а також були визначені умови забезпечення кредитних білетів у обігу. Емісійне право Державного банку було обмежено правилом: кредитні білети в обігу до 600 млн. руб. забезпечувались золотом повністю, понад 600 млн. руб. — наполовину, тобто понад золотий запас Держбанк міг випустити незабезпечених кредитних білетів на суму 300 млн. руб. Це емісійне правило забезпечення порівняно з емісійними системами інших країн досить суворе (в перші роки виконувалось навіть понад норму, оскільки золотий запас часто перевищував суму кредитних білетів у обігу: в 1899 р. — 1007 млн. руб. золота і 661 млн. руб. кредитних білетів в обігу, тобто на 646 млн. руб. менше від емісійного права).

Ця грошова структура була досить міцною. Одночасно в Росії розробляли проекти реформ, спрямованих на уніфікацію грошової системи.

Встановлена цією грошовою реформою тверда валюта проіснувала в Російській імперії до першої світової війни. Вона давала можливість уряду здійснити великі економічні та кредитно-фінансові заходи, спрямовані переважно на розвиток великої промисловості. На основі цього золотого запасу розвивались кредитна політика, державні позики, фінансувалось залізничне будівництво, промисловість тощо.

Отже, українські гроші після поділу українських земель між Російською та Австрійською імперіями (друга половина XVIII cm.) зникають з обігу.

На території західноукраїнських земель, що перебували в складі Австрії, запроваджується австрійська грошова система (талери, гульдени, крейцери). Певні зміни в грошовому господарстві відбуваються після підписання Австрією монетної конвенції з німецькими державами і проведення грошової реформи 1857 року. Упродовж виготовлення крони, розпочато карбування золотої монети — флорина.

На українських землях у складі Російської імперії поширились грошові одиниці Росії. Розповсюдження набули асигнації — перші паперові грошові знаки Росії, а також срібна монета.

Позитивні зрушення у грошово-фінансовому становищі Росії настають із проведенням реформ М. Сперанського (1810 р.), Е. Канкріна (1839— 1843), С Вітте (1895—1897). Почергово було введено срібний, а згодом золотий монометалізм. З початком першої світової війни стабільне грошове становище було порушено [2, c. 342-343].

Висновки

Отже, розвиток банківської системи на зламі ХІХ–ХХ стХХ ст., що характеризувався акцентуванням уваги на розширенні та вдосконаленні банківських операцій. Банки організовують свою діяльність як цілком сформована система, їх нові види майже не з’являються. Внаслідок розвитку ринкових відносин відбувається концентрація капіталу, що зумовлює появу банківських об’єднань. Водночас великого значення набуває кооперативний рух, який на початку ХХ ст. сприяв об’єднанню установ дрібного кредиту, зокрема сільських банків. У результаті цього в 1911 р. в Києві було відкрито перший в Російській імперії Кооперативний банк («Союзбанк»).

Сутність трирівневої структури банківської системи полягала у сприянні зростанню національного добробуту. Зокрема, з’ясовано, що: залежно від власника банківські установи поділялися на державні, приватні та суспільні; за характером операцій – на іпотечні та банки короткострокового кредитування. Найбільш розвинутою була мережа приватних іпотечних банків. Діяльність приватних комерційних банків у зв’язку з централізацією комерційного кредиту в основному була представлена великою кількістю відділень великих петербурзьких банків. Поряд з цим визначено, що функціональне навантаження цієї системи вищеперерахованих банківських установ полягало у здійсненні мобілізації вільних грошових коштів, проведенні фінансово-розрахункових операцій,  грошової емісії, а головне, зазначена банківська система виступала основним джерелом фінансування усіх галузей народного господарства. В світлі цього особливо велика увага приділялася фінансуванню вітчизняних земельних відносин наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

Трансформаційні зміни у веденні вітчизняного сільського господарства супроводжувався якісними змінами в роботі Селянського банку. З 1905 р. банк отримав право проводити закупівлю і перепродаж земельних наділів, а з 1912 р. – видавати позики окремим особам (на реманент, матеріали тощо) під заставу надільних земель. Проблему селянського малоземелля та безземелля допомагали долати й приватні земельні банки, що функціонували на території України. Дрібні короткострокові кредити (переважно на засоби праці) забезпечувала розвинута мережа сільських банків. Крім того, в роботі показано, що серйозна фінансова підтримка комерційними банками була надана промисловості й торгівлі, завдяки чому в Україні відбувся підйом у вугільно-металургійній, машинобудівній, цукровій, борошномельній, горілчаній та багатьох інших галузях промисловості. Здійснено критичний аналіз експортної банківської діяльності відносно основних вітчизняних товарів, що дало змогу з’ясувати проблеми формування ефективного вітчизняного промислового кредиту. Найбільші труднощі щодо цього існували у наданні підтоварного кредиту, оскільки зацікавлені особи далеко не завжди мали відповідні місця для тимчасового зберігання товарів. У зв’язку з цим відмічено, що у 1911 р. на території України було здійснено невдалу спробу створити Київський сільськогосподарський банк взаємного кредиту. Та, не зважаючи на це, українське банківництво на початку ХХ ст. було досить розвинутим, а його функціональне навантаження широким і відповідало господарським потребам того періоду.

Таким чином, банківська система, що формувалася на теренах України у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. мала еволюційний характер розвитку, що визначався господарськими особливостями краю, й сприяла становленню якісно нових соціально-економічних відносин.

Список використаної літератури

1. Економічна історія України : Навчальний посібник/ М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін.; За ред. М. О. Уперенка; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. -Харків: Одіссей, 2004,. -494 с.
2. Економічна історія України : Навчальний посібник/ М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін.; За ред. М. О. Уперенка; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2005. -494 с.
3. Зварич В. До питання про грошовий обіг у Галичині під пануванням Австро-Угорщини // Історичні джерела та їх використання. Вип. 2. — К., 1966.
4. Лановик Б. Економічна історія України і світу : Підручник для вузів/ Богдан Лановик, Зіновій Матисякевич, Роман Матейко; За ред. Б.Д.Лановика. -6-те вид., перероб. і доп.. -К.: Вікар, 2004. -486 с.
5. Лановик Б. та ін. Україна і світ: Історія господарства. — К., 1995.
6. Леоненко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Леоненко, Петро Юхименко,. -К.: Знання-Прес, 2004. -499 с.
7. Новікова І.Е. З історії становлення вітчизняної банківської системи ринкового типу другої половини ХІХ – початку ХХ ст. / І.Е. Новікова // Актуальні проблеми економіки. – 2006. – № 8 (62). – С. 3-9
8. Новікова І.Е. Загальноросійська політика та її роль у становленні та розвитку вітчизняної банківської системи ринкового типу в другій половині ХІХ ст. / І.Е. Новікова // Фінансова система України: становлення та розвиток: Збірник наук. праць. – Острог: вид-во Національний університет «Острозька академія», 2007. – Вип. 9.: У 4-х част. – Ч.3. – С. 130-140
9. Новікова І.Е. М.І. Зібер про історичний розвиток форм господарської діяльності / І.Е. Новікова // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: економіка. – 2007. – № 96. – С. 57-59
10. Новікова І.Е. Організація банківської справи на Поділлі (друга половина ХІХ – початок ХХ ст. / І.Е. Новікова // Формування ринкових відносин в Україні. – 2006. – № 12 (67). – С. 131-135
11. Новікова І.Е. Особливості розвитку банківської системи України в умовах ринкової трансформації (друга половина ХІХ – початку ХХ ст.) / І.Е. Новікова // Вісник Академії праці та соціальних відносин Федерації профспілок України. – 2006. – № 3. – С. 71-78
12. Новікова І.Е. Передумови виникнення банківської системи ринкового типу в Україні в другій половині ХІХ ст. / І.Е. Новікова // Формування ринкових відносин в Україні. – 2007. – № 11 (78). – С. 41-48