Вступ.

1. Громадсько-політичні об’єднання та рухи, основні риси.

2. Типи і функції громадсько-політичних організацій та рухів.

3. Місце і роль організацій та рухів у сучасному розвитку українського суспільства.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Політичні партії й громадські організації через представників, обраних у законодавчі органи. Ради, органи місцевого самоврядування й т.п., приймають участь у розробці й здійсненні політики держави, у керуванні державними й суспільними справами на основі їхніх програм та уставів відповідно до діючого законодавства.

Громадською організацією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Громадська організація – це недержавне, некомерційне, добровільне об’єднання громадян, що створюється ними з метою здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення соціальних, культурних та інших інтересів в порядку, передбаченому Конституцією, законами та нормами цих об’єднань.

Легалізація громадських організацій є обов’язковою і здійснюється шляхом державної реєстрації або повідомлення про заснування. Діяльність громадських організацій, які не легалізовані або примусово розпущені за рішенням суду, є протизаконною. Специфіка конституційної правосуб’єктності громадських організацій, що легалізовані шляхом державної реєстрації, полягає в тому, що організація вступає в правовідносини тільки після реєстрації її як юридичної особи. Громадську організацію слід розглядати як юридичну особу приватного права, яка здійснює ряд публічних функцій, створюється на добровільних засадах та носить громадський характер. Її специфікою є некомерційний (неприбутковий) та корпоративний характер.

1. Громадсько-політичні об’єднання та рухи, основні риси

Учасниками політичного життя є не тільки державні органи (уряд, парламент, суд тощо), політичні партії. Важливу роль у ньому відіграють різні союзи, асоціації, об'єднання громадян, які не прагнуть оволодіти владою, але тим чи іншим чином намагаються впли-вати на неї. В американській політологічній традиції політичні феномени такого роду називають групами інтересів або групами тиску. Біля витоків даного поняття лежать ідеї про групову природу політики («групова парадигма»), розвинуту Артуром Бентліукнизі «Процес управління», що вийшла в Чикаго в 1908 р. З його точки зору, все політичне життя є результатом взаємодії різних груп, що борються між собою, а не сукупність якихось політичних норм, ідей, інститутів.

У сучасній політології групи інтересів визначаються як недер-жавні й непартійні об'єднання, що впливають на владу. Специфіч-ними їх рисами є наявність певної організованості, стійкого контакту з структурами влади і її представниками, дій з метою захисту певного групового інтересу. При такому підході залишаються непостійні, змінні, і в багатьох випадках стихійні угруповання і дії людей, що випадаючи з аналізу, мають значний політичний зміст. Для визначення політичних явищ, що не входять безпосередньо в державні й партійні структури, але впливають на політичне життя, може бути використане інше, більш прийняте поняття — суспільно-політичний рух. Особливість даного поняття полягає в тому, що в ньому більш конкретно проявлено подвійну — соціальну і політичну — природу відповідних об'єднань людей, зроблено акцент на динамічному, діяльному аспекті їх існування. Суспільно-політичний рух охоплює як організації безпосереднього, прямого впливу на політичні рішення (наприклад, лоббістські рухи), що створюються досить відкрито при державних структурах, так і ті, для яких політична функція є достатньо стійкою, але не основною, наприклад, профспілки. Це поняття включає і масові рухи, що мають стихійну, спонтанну природу.

В принципі ступінь політизацїї соціальних рухів різна. Практично всі вони являють собою форми соціального протесту і з цього погляду зачіпають політичні інтереси, надають порушеним питанням політичної форми. Звичайно, існують певні рухи, що лежать за межами політики. Це в основному любительські рухи, що об'єднують різних «фанатів», колекціонерів тощо, що діють у сфері відпочинку. До них можуть бути віднесені й духовні рухи, що виступають за відродження і перебудову основ життя. Але в структурі цих рухів є організації, замкнуті на політику, які досить легко політизуються, висунувши політичні вимоги [4, c. 142-143].

Складний соціальне-політичний характер цих, часто непомітних, сил підкреслюється терміном, що використовується в західній політології, — «латентні (скриті) політичні сили», які можуть раптово або поступово трансформуватися в активні політичні сили. Серед сучасних рухів є і досить політизовані — екологічні, антивоєнні тощо, які ведуть в тій чи іншій формі політичну діяльність і які беззаперечно можна вважати суспільно-політичними або соціально-політичними. Складність їх природи обумовлена різнобічними функціями, які вони виконують. Це не тільки тиск на владу, але й політичне виховання, створення нових політичних структур і нового стилю життя, перетворення самих основ соціального і політичного буття.

Значний політичний вплив у розвинутих країнах мають союзи підприємців: Британська конфедерація промисловості, Національна рада французьких підприємців. У США Національна асоціація промисловців і Торгова палата контролюють практично всі ланки державного апарату. В Україні подібними організаціями є Асоціація директорів підприємств, фінансово-промислові групи. Вони впливають на рішення про фінансування, капіталовкладення, інвестиції тощо. Часто вони розплачуються за це фінансуванням виборчих кампаній, послугами.

Серйозне політичне значення має споживчий рух. У США він виник з ініціативи адвоката Ральфа Найдера. Ця організація проводить дослідження товарів, вивчає ринок, займається лоббізмом.

Матеріальні, економічні інтереси найманих робітників захищають професійні спілки, вплив яких залежить від числа членів і ступеня професійної єдності. Німецькі або шведські профспілки настільки багаті, що можуть дозволити собі багатомісячний страйк. Ряд профспілок є основою політичних партій і контролюють їх дії. Селянська профспілкова організація — одна з опор Австрійської народної партії. Ті, хто вступив до лейбористської партії Великобританії напряму, минувши профспілки, становлять лише 15% її складу.

Учасниками політичного процесу є так звані одноцільові групи, які борються за вирішення якогось одного питання. Католицькому руху «Право на життя», який виступав за заборону абортів, протистояв феміністський рух «Право на вибір», який, до речі, і переміг у цій боротьбі.

У колишньому СРСР в аналогічній ролі виступали директори заводів, які добивалися в міністерствах зниження планів, збільшення фонду зарплати, отримання позачергових фондів. Могутній вплив на політику був з боку військово-промислового комплексу, а міліоративні міністерства отримували практично необмежені фінансування[6, c. 96-98].

Особливий тип політичних організацій — це клуби, що мають природу, близьку до партійної, але відрізняються від них переважно ідейною організацією. Значення їх може бути дуже великим, як наприклад, у Франції, де з ними пов'язана певна політична традиція. В філософських гуртках XVIII ст. були розроблені ідейні основи французької революції. Сучасні клуби об'єднують людей, що негативно ставляться до партій, і намагаються виробити нові ідейно-політичні позиції. Одні з них зберігають відносну аполітичність, інші втручаються в політику, виступаючи в ролі ідейних центрів або лідерів. Інколи вони входять у навколопартійні структури або перетворюються у партії. У1900 р. з фабіанської спілки виникла лейбористська партія, у 1901 р. з кількох комітетів, асоціацій, філософських спілок — радикальна партія. В Україні з громадської організації Народного руху — партія Народний рух.

Друга половина XX ст. ознаменувалася небаченим спалахом, потоком масових рухів, що захлинули практично всі країни світу, їх називають новими соціальними, альтернативними рухами, бажаючи такою характеристикою відтінити їхню специфіку, їхні особливості пов'язані з масовістю, багатограністю форм, що народжуються врезультаті соціальної творчості, політизованості, використання парламентських і позапарламентських дій.

Наукове дослідження цих рухів передбачає відповідь на ряд питань, частина з яких має соціально-філософський характер і стосується сутності і природи рухів. Це питання переважно про співвідношення стихійності й організованості рухів, а також про можливі альтернативи їх розвитку. Не менш важливими є питання, що мають соціально-політичний характер, — типологія рухів; причини і передумови їх виникнення; їх ідейно-політичні позиції; стратегія і тактика їх дій; гострота, що визначається масовістю, радикалізмом мети, співвідношенням насильства і ненасильства; соціальна база й рушійні сили, активісти й лідери; взаємовідношення рухів з владою; політична психологія її учасників; ефективність — безпосередня, опосередкована, довгочасна тощо. Дослідження цих питань сформулювало цілий напрямок у політології, пов'язаний з іменами О.Гоффлера, Е.Шумахера, Й.Хубера, А.Турена, І.Улліша, Т.Келлі та багато інших, що часто були ідеологами цих рухів.

Важливою ознакою сучасних рухів є їх недзвичайно диверсифікований характер. Залежно від стратегічної орієнтації рухи поділяються на консервативні та рухи протесту.

Консервативнірухм виступають за збереження соціального й політичного порядку, що склався, або навіть реставрацію попередніх існуючих інститутів. В Україні на сьогоднішні — це представники комуністичної еліти, що виступають за реставрацію соціалізму[1, c. 78-79].

Опозицією цьому рухові виступають рухи протесту, що невдоволені існуючим порядком і вимагають змін. Серед них досить чітко відособлені, з одного боку, масовий, низовий рух, з іншого — елітний, що протікає на достатньо високих поверхах соціальної структури. Різниця між ними досить відчутна і полягає в характері і політичній меті, методах дій, рівні організованості, масовості.

У елітних і масових рухах протесту, залежно від їх ставлення до існуючої влади і способу дій, виділяються реформаторський і революційний рухи. Для реформаторських рухів характерні дії в рамках встановленого соціального порядку, коли лідери і діячі руху мають певну свободу дій, а рух спрямований на проведення реформ «зверху», часткових змін у законодавстві та інших інститутах. Переважна більшість рухів, що існують сьогодні у світі, відносяться до цього типу. На відміну від них, революційні рухи відрізняються жорстким протистоянням існуючому порядку і владі, потягом до насильницької перебудови самих основ суспільного буття, до знищення старих і створення нових політичних інститутів, орієнтацією на насильницьке просування до влади нової політичної еліти.

Соціальна база реформаторів охоплює верстви, які близькі до владних структур, і багато в чому залежні від них. Це, перш за все, інтелектуальна еліта (вчені, викладачі, юристи), яка завдяки своїй освіченості бачить недоліки існуючого ладу і вважає за необхідне проведення реформ у співробітництві з владою. Це також економічна еліта, яка має обмежений політичний простір і вимагає зміцнення своїх позицій у суспільстві.

Щодо соціальної бази революціонерів — це найчастіше маргінальна інтелігенція, яка претендує на роль лідерів масових рухів і орієнтується на «підняття зі сплячки» народу, розвиток у ньому опозиційних владі настроїв.

Досить помітною є еволюція політичних позицій екологістів. Свою діяльність почали вони з тотальної критики буржуазного суспільства і його політичних інститутів. Будь-яка соціально-політична система, з їх точки зору, антигуманна, тому що робить людину предметом маніпуляції. Держава розглядається як інструмент пригнічення, що руйнує громадянське суспільство. До речі, представники правого крила екологічного руху (їх називають екофашистами) вважають, що тільки тоталітарна держава може попередити хаос. Спочатку екологісти обмежувались висуненням окремих політичних вимог, підтримкою деяких заходів, що проводились у межах правлячого курсу. Особливий напрямок утворює правозахисний рух, в який входять організації, що борються проти приниження прав особистості. У міжнародному масштабі до нього входять організації «Емнесті інтер-нешнел», Міжнародна організація прав людини. В Україні — це Хельсінська група.

Безумовно, існують рухи з яскраво вираженою класовою орієнтацією. Порівняно недавно в нашій країні робітничийрух, який взяв на озброєння класичні методи — страйки, демонстрації; з'явились організаційні форми — страйкові комітети. Організовується і селянський рух — Селянський союз, селянська партія. Однак для більшості існуючих у світі рухів притаманний міжкласовий характер.

Важливою особливістю сучасних рухів є різнобарвність їх соціальної бази. Дослідження соціального профілю учасників цих рухів у різних країнах виявили ряд подібних моментів — порівняно молодий вік, відносно високий рівень освіти, досить високий рівень достатку, також специфічні погляди, характерні для учасників руху — критичне ставлення до порядку, який склався; орієнтація на інтеграцію знань; не на індивідуальні, а на загальні, космополітичні проблеми; постматеріалістична система цінностей[6, c. 135-136].

2. Типи і функції громадсько-політичних організацій та рухів

Невід'ємним елементом будь-якого демократичного суспільства є різноманітні об'єднання громадян, їх соціально-політичне призначення полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв'язанні проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування.

Свідчення про об'єднання людей зі спільними поглядами на природу, суспільство, літературу, мистецтво можна знайти вже у стародавніх суспільствах. У різних народів виникають різноманітні громадські об'єднання, що певною мірою впливають на суспільно-політичний розвиток. До таких можна віднести численні філософські школи Стародавньої Греції, середньовічні лицарські ордени, літературні й художні об'єднання епохи Відродження, різноманітні таємні організації (наприклад, масонські ложі або товариства декабристів) і політичні клуби Нового часу. Паралельно відбувалося осмислення сутності громадських об'єднань, їх місця і ролі у суспільстві. Починаючи із середньовіччя мислителі намагалися розрізняти державу і суспільство. І вже у XVIII ст. Ш. Монтеск'є розглядає їх як окремі феномени. На початку XIX ст. цей підхід у І. Канта втілюється в концепції громадянського суспільства, що характеризується правовим статусом і свободою. За вченням К. Маркса та його послідовників, політичні відносини у державі виступають як суспільні, оскільки держава є похідною від суспільства. Відповідно й виникнення громадських об'єднань — процес об'єктивний, закономірний, зумовлений потребою людей у колективній творчості розвитку ініціативи, здібностей. Лише через об'єднання індивід досягає особистої свободи.

Ряд західних соціологів висувають на перший план біологічні та психологічні причини об'єднання людей у різноманітні спілки, асоціації, групи. Підкреслюється роль у цьому процесі інстинкту самозбереження: індивід у громадському об'єднанні шукає захисту від страху буття. Не менш популярні інші аргументи: інстинктивна потреба у спілкуванні, прагнення до самоствердження (особливо характерне для лідерів). Американський соціолог П. Плау висунув припущення про взаємозв'язок між виникненням громадських об'єднань і раціональним прагненням людини до певних вигод, досягнення яких можливе за умови соціальної взаємодії та суперництва.

Всупереч розбіжностям у тлумаченні причин виникнення громадських об'єднань сенс існування останніх визначається як спільна життєдіяльність людей, що передбачає їх взаємну залежність і потребу одне в одному, забезпечує збереження і розвиток соціального організму. Це життя людей безпосередньо в колективі, соціальній групі, де відбуваються спільна діяльність, спілкування, обмін послугами, користування спільними речами і вартостями.

Основи адміністративно-правового статусу об’єднань громадян урегульовані насамперед Конституцією України, Загальною декларацією прав людини, Законом України від 16.06.92 р. «Про об’єднання громадян». Положенням про порядок легалізації об'єднань громадян, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 26.02.93 р. Положенням про загальні збори громадян по місцю проживання в Україні, затвердженим постановою Верховної Ради України від 17.12.93 р., Положення "Про порядок реєстрації символіки об'єднань" від 26 лютого 1993 p.;

Громадяни України відповідно до ст. 36 Конституції України мають право на об'єднання в політичні партії й громадські організації. Об’єднання громадян — добровільне суспільне угрупування, створене на підставі єдності інтересів для здійснення й захисту своїх прав і свобод, а так-же задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів[11, c. 164-166].

Право громадян на вільне об'єднання є невід’ємним правом людини. Держава сприяє розвитку політичної й цивільної активності, творчої ініціативи громадян і створює рівні умови для діяльності таких об'єднань. Здійснення права на об'єднання не підлягає жодним обмеженням, крім тих, які передбачені законом та є необхідними для забезпечення інтересів національної безпеки, громадського порядку або захисту прав і свобод інших людей, охорони здоров'я населення.

Об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Отже, об'єднанням громадян визнається: по-перше, виключно добровільне громадське формування, утворене на основі єдності інтересів; по-друге, тільки таке формування, яке утворене фізичними особами для спільної реалізації, поданими ними на законних підставах, прав і свобод. У зв'язку з цим, треба зазначити, що законодавець обмежує коло осіб, які можуть виступати засновниками об'єднань громадян. Засновниками громадських організацій можуть бути особи, яким виповнилося 18 років і які є: а) громадянами України; б) громадянами інших держав; в) особами без громадянства. Стосовно віку засновників молодіжних і дитячих організацій зроблено виняток. Ними можуть бути особи, що досягли 15-річного віку. З цього випливає, що засновувати об'єднання громадян (політична партія, або громадська організація) можуть виключно фізичні особи. Юридичним особам у такому праві законодавець відмовив. Членами громадських організацій можуть бути особи, яким виповнилося 14 років. Вік членів молодіжних та дитячих організацій встановлюється їх статутами. Законодавець нічого не говорить про громадянство членів громадських організацій. Проте, орієнтуючись на ст. 11, слід визнати, що ними можуть бути громадяни будь-якої держави і особи без громадянства[5, c. 104-105].

До громадських об'єднань належать рухи, конгреси, асоціації, фонди, союзи й інші формування, які відповідно до Закону України «Про об'єднання громадян» визначаються як політичні партії або громадські організації.

Чинне законодавство передбачає кілька видів об'єднань громадян та вказує на критерії, за якими здійснюються їх розмежування, Такими критеріями є:

• мета створення і діяльності;

• територіальний масштаб діяльності;

• спосіб обліку членів;

• шлях легалізації (легалізація — офіційне визнання);

• вік, досягши якого дозволяється бути членом об'єднання громадян[7, c. 65].

Види об'єднань:

1. Залежно від цілей створення і діяльності об'єднання громадян визнається: а) політичною партією; б) громадською організацією. При цьому назва об'єднання (рух, конгрес, асоціація, фонд, союз тощо) для вирішення даного питання не має значення.

Під політичною партією розуміють об'єднання прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, для яких головною метою є:

• участь у виробленні державної політики;

• формування органів влади;

• формування органів місцевого самоврядування;

• представництво у складі органів влади і органів місцевого самоврядування Громадська організація — це об'єднання громадян для забезпечення і захисту власних законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

2. За територіальним масштабом діяльності класифікуються лише громадські організації. Вони можуть бути: всеукраїнськими; місцевими; міжнародними.

До всеукраїнських належать ті громадські організації, діяльність яких поширюється на території всієї України;

до місцевих — діяльність яких здійснюється у межах території адміністративно-територіальної одиниці; до міжнародних — діяльність яких поширюється на територію України і територію принаймні однієї іншої держави (ст. 9).

Політичні партії утворюються і діють лише з всеукраїнським статусом (ст. 9). Утворення і діяльність політичних партій, керівні органи чи структурні осередки яких знаходяться за межами України, забороняється (ст. 4).

3. За способом обліку членів, відповідно до ст. 12, громадські організації можуть поділятися на такі: а) що мають фіксоване індивідуальне членство; б) що не мають фіксованого індивідуального членства.

4. За родом діяльності — конструктивно орієнтовані, пізнавальні, опозиційні, аматорські, національні та ін.;

5. За шляхами легалізації (офіційного визнання) об'єднання громадян класифікуються на легалізовані (офіційно визнані) шляхом: а) реєстрації (ст. 15); б) повідомлення про заснування (ст. 17).

Легалізація є функцією виконавчої влади і здійснюється чітко зафіксованими у законодавстві органами (легалізуючими органами). Згідно зі ст. 14 Закону "Про об'єднання громадян"; п. 7, п. б., ч. 1, ст. 38 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" до таких органів належать:

а) Міністерство юстиції;

б) місцеві органи державної виконавчої влади;

в) виконкоми сільських, селищних, міських рад. Політичні партії та міжнародні громадські організації легалізуються тільки шляхом реєстрації в Міністерстві юстиції. Заява про реєстрацію політичної партії повинна бути підтримана підписами не менше однієї тисячі громадян України, що мають виборче право.

Внаслідок легалізації шляхом реєстрації об'єднання набуває статусу юридичної особи. Порядок легалізації (реєстрації чи повідомлення про заснування) регламентований цим Законом (ст. 14, 15, 16, 17), а також Положенням "Про порядок легалізації об'єднань громадян" від 26 лютого 1993 p.

Реєстрації підлягає символіка об'єднань громадян. Її порядок визначається Кабінетом Міністрів (ст. 18).

У реєстрації може бути відмовлено тільки в одному випадку: якщо надані для реєстрації документи суперечать законодавству України (ст. 16).

6. Залежно від віку, по досягненні якого дозволяється бути членом об'єднання громадян, можна виділити, по-перше, політичні партії, по-друге, громадські організації дорослого населення, по-третє, молодіжні та дитячі громадські об'єднання.

7. За правовим статусом — легальні й нелегальні.

8. За ступенем і формою організації — стихійні й організовані, слабкі й високоорганізовані.

Принципи створення та діяльності об'єднань громадян:

Об'єднання громадян створюються і діють на основі 1)добровільності, 2)рівноправності їх членів (учасників), 3)самоврядування, 4)законності та 5)гласності. Вони вільні у виборі напрямів своєї діяльності[6, c. 91-93].

Всі основні питання діяльності об'єднань громадян повинні вирішуватись на зборах всіх членів або представників членів об'єднання.

Об'єднання громадян повинно регулярно обнародувати свої основні документи, склад керівництва, дані про джерела фінансування та витрати.

Об'єднання громадян функціонують на підставі статуту (положення), який не повинен суперечити законодавству України.

Статут об'єднання громадян повинен містити:

1) назву об'єднання громадян (відмінну від існуючих), його статус та юридичну адресу;

2) мету та завдання об'єднання громадян;

3) умови і порядок прийому до членів об'єднання громадян, вибуття з нього;

4) права і обов'язки членів (учасників) об'єднання;

5) порядок утворення і діяльності статутних органів об'єднання, місцевих осередків та їх повноваження;

6) джерела надходження і порядок використання коштів та іншого майна об'єднання, порядок звітності, контролю, здійснення господарської та іншої комерційної діяльності, необхідної для виконання статутних завдань;

7) порядок внесення змін і доповнень до статуту об'єднання;

8) порядок припинення діяльності об'єднання і вирішення майнових питань, пов'язаних з його ліквідацією. У статуті можуть бути передбачені інші положення, що стосуються особливостей створення і діяльності об'єднання громадян.

Для здійснення цілей і завдань, визначених у статутних документах, зареєстровані об'єднання громадян користуються правом:

• виступати учасником цивільно-правових відносин, набувати майнових і немайнових прав;

• представляти і захищати свої законні інтереси та законні інтереси своїх членів (учасників) у державних та громадських органах;

• брати участь у політичній діяльності, проводити масові заходи (збори, мітинги, демонстрації тощо);

• ідейно, організаційно та матеріально підтримувати інші об'єднання громадян, надавати допомогу в їх створенні;

• створювати установи та організації;

• одержувати від органів державної влади і управління та органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань;

• вносити пропозиції до органів влади і управління;

• розповсюджувати інформацію і пропагувати свої ідеї та цілі; засновувати засоби масової інформації.

Громадські організації мають право засновувати підприємства, необхідні для виконання статутних цілей[4, c. 73-75].

3. Місце і роль організацій та рухів у сучасному розвитку українського суспільства

Теоретично в громадянському суспільстві об‘єднання громадян повинні допомагати цим громадянам вирішувати свої спільні проблеми, відстоювати спільні інтереси. Якщо ці інтереси були політичними, створювалися політичні партії, якщо професійними – профспілки. Якщо ж громадяни мали якісь інтереси у сфері, де не лежить їх трудова книжка, вони можуть створювати громадські організації. Приблизно це передбачає українське законодавство, і в реєстраційних свідоцтвах громадських організацій як статутне завдання вказують “захист інтересів своїх членів”. Інколи, за західним зразком, ці організації називають “недержавними”, бо вони не є частиною органів державної влади чи місцевого самоврядування, або “некомерційними”, бо, як правило, вони не отримують прибутку у своїй діяльності.

Проте українські реалії показують, що маючи однаковий юридичний статус “громадська організація”, існують дещо різні утворення, що відрізняються метою, способами фінансування, організаційною побудовою.

Найбільш близькими до класичної форми є об‘єднання за інтересами ( за американською класифікацією issue-oriented). Це спілки ветеранів, клуби любителів кактусів, об‘єднання багатодітних сімей тощо. Ця категорія включає також наймасовішу організацію – спілку мисливців та рибалок. Кожна з таких організацій має об‘єднуюче начало, корпоративні інтереси, і покликана боротися за ці корпоративні інтереси, нехай навіть на шкоду іншим соціальним групам. Кожне об‘єднання за інтересами має більш-менш фіксоване членство, і тому базове фінансування діяльності складають членські внески. Деяким організаціям допомагає держава, якщо вважає, що ці організації краще подбають про їх членів, ніж власне сама держава. Це стосується тих випадків, коли громадська організація об‘єднує громадян, турбота про яких включена до державних чи місцевих програм.

Інша категорія – громадські організації, що проводять діяльність, яка спрямована в першу чергу не на членів таких організацій, а на широкі маси населення. Назвемо такі організації суспільно корисними (для американців це policy-oriented), хоча оцінка їх робота часто буває протилежною у різних членів того самого суспільства. Найбільше представлена ця категорія аналітичними центрами. Також є сервісні організації, асоціації сприяння чомусь, благодійні фонди. Саме цей тип організацій викликає дискусії. Оскільки такі організації не є масовими, вони не збирають членських внесків, і тому змушені шукати кошти деінде. В результаті такі організації спрямовують свою діяльність на щось середнє між тим, що бажали засновники, і тим, на що були знайдені кошти. У бідній Україні профінансувати суспільно корисну діяльність можуть або громадяни, а таких мало, або бізнес, або державний бюджет, або іноземці. Наскільки відомо автору, на сьогодні не зафіксовано реальних прецедентів, коли українські громадяни надавали вагому фінансову допомогу для роботи суспільно корисних інституцій. Український бізнес надає таку допомогу в кількох випадках. Перший – коли це стає каналом для приховування доходів, зниження податків чи відмивання коштів. Інший – коли така громадська організація захищає інтереси відповідного бізнесу. Прецеденти є, але про суспільну користь говорити можна не завжди[10, c. 159-160].

Переглянувши державні бюджети України чи бюджети окремих міст, можна знайти факти підтримки суспільно корисних громадських організацій. Велика частина з них стала предметом розслідування КРУ, податкової міліції, чи депутатських комісій. Якщо влада таким чином не хоче ощасливити когось із своїх родичів, то кошти виділяються інституціям, які обслуговують відповідний орган влади, працюючи як Управління внутрішньої політики чи ПР-служба. Проте є успішний досвід функціонування Інститутів розвитку міста, молодіжних центрів зайнятості тощо. Проте важко називати ці організації “недержавними”.

Найбільш контраверсійним та дискутивним стало фінансування українських громадських організацій за рахунок іноземних коштів. Іноземні урядові агенції та приватні фонди фінансують і об‘єднання за інтересами, але ця допомога розподіляється між членами таких спілок або використовується для зміцнення апаратів відповідних організацій. Є і негативні приклади, але в наскрізь корумпованому суспільстві від цього нікуди не подінешся.

Досить активно іноземні кошти виділяються і суспільно корисним організаціям. У міжнародних організацій, іноземних держав, з одного боку, і у української влади, з іншого, завжди існували розбіжності щодо розуміння того, що ж таке суспільна користь для України. Останнім часом ці протиріччя загострилися. Держава намагається регулювати цю сферу відносин законодавчо, і приймає нові регулятивні акти про використання міжнародної технічної допомоги. За два місяці до виборів Кабмін приймає постанову, яка говорить, що кожна програма міжнародної технічної допомоги повинна мати українського бенефіціарія – державний орган. Тобто лише держава може визначати, що є суспільно корисним для України. Громадські організації до цього часу не змогли сказати своєї відповіді на виклик держави. Звичайно, в діях Кабміну є рація. Уряд має певне відношення до волевиявлення всіх громадян під час виборів, а громадські організації представляють лише частину суспільства. Проте якщо громадська організація зареєстрована згідно закону, проводить свою статутну діяльність, чому ж вона не може залучити для цього міжнародну технічну допомогу?

Звичайно, в цій сфері накопичилася маса проблем. Значна частина міжнародних організацій працюють неадекватно до українських реалій. Суспільно корисні організації стали джерелом кадрів для політичних партій, органів влади, місцевого самоврядування[3, c. 146-147].

Діяльність міжнародних фондів породила в Україні ще один вид громадських організацій – “грантоїдів” (grant-oriented). Хоча доцільно говорити не про організації, а персоналії, які створюють масу фіктивних НДО “під гранти”, і “роблять” все, на що виділяються кошти. Багато хто з таких людей має унікальні здібності по написанню заявок та звітів, хоча про їх бурхливу діяльність ніхто, крім власне донорів так і не знає. Зрозуміло, що діяльність таких організацій дає змогу владі чи ворогам громадянського суспільства наводити негативні приклади і обґрунтовувати репресивні дії.

Отже, громадські об'єднання і рухи, їх діяльність є основою громадянського суспільства, системою вільних соціальних форм життєдіяльності людей, які функціонують нарівні з партійною формою соціально-політичного буття. Їх соціально-політичне призначення полягає насамперед у тому, що вони допомагають людям у розв'язанні проблем повсякденного життя, відкривають широкі можливості для виявлення суспільно-політичної ініціативи, здійснення функцій самоврядування.

Держава створює рівні можливості для діяльності усіх громадських об'єднань. Не підлягають легалізації об'єднання, метою яких є зміна конституційного ладу шляхом насильства, підрив безпеки держави діяльністю на користь іноземних держав, пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та неофашизму, розпалювання національної та релігійної ворожнечі, створення незаконних воєнізованих формувань[11, c. 187].

Висновки

Головним, чим громадські організації відрізняються від державних органів й організацій, є те, що перші у відносинах з іншими суб'єктами права й між собою виступають від свого імені й не наділені державно-владними повноваженнями.

Політичними партіями вважаються об'єднання громадян, що є прихильниками певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку; їхня головна мета — участь у виробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого самоврядування й представництво в їхньому складі. Громадською організацією з об'єднання громадян для задоволення й захисту законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних й інших суспільних інтересів. Таким чином, суспільні об'єднання відрізняються від державних органів й організацій ще й тим, що вони створюються по якій-небудь ознаці (віком, національністю, професією й т.п.).

Громадські об'єднання при виконанні своїх обов'язків вступають у правові відносини з державними органами, у тому числі з органами виконавчої влади. У таких випадках вони є носіями адміністративної правоздатності, а виникаючі відносини є адміністративно-правовими, оскільки вони реалізуються в сфері державного керування, де учасники мають взаємні права й обов'язки. Більшість адміністративно-правових відносин, що виникають за участю об'єднань громадян, характеризуються відсутністю влади й підпорядкування; це так звані горизонтальні адміністративні відносини (внесення пропозицій органам влади й керування, захист своїх законних інтересів та законних інтересів своїх членів (учасників) у державних органах). У той самий час деяким адміністративно-правовим відносинам за участю об'єднань громадян може бути властивий елемент влади (при здійсненні державного нагляду й контролю діяльності суспільних об'єднань).

Список використаної літератури

1. Гелей С. Політологія: Навчальний посібник/ Степан Гелей, Степан Рутар. — 5-є вид., перероб. і доп.. — К.: Знання , 2004. — 645 с.

2. Дробінка І. Г. Політологія: Навчальний посібник/ І. Г. Дробінка, Т. М. Кришталь, Ю. В. Підгорецький; Мін-во освіти і науки України. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 289 с.

3. Іщенко М. Політологія: Навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Черкаси : Видавництво ЧНУ, 2004. — 387с.

4. Кирилюк Ф. Політологія Нової доби: Посібник для студ. вищ. навч. закл./ Федір Кирилюк,. — К.: Академія, 2003. — 303 с.

5. Кузь О. Політологія: Навч. посібник / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : ХНЕУ, 2004. — 340с.

6. Обушний М. Політологія: Довідник/ Микола Обушний, Анатолій Коваленко, Олег Ткач; За ред. Ми-коли Обушного; КНУ ім. Т. Г.Шевченка. — К.: Довіра, 2004. — 599 с.

7. Політологія: Навчальний посібник/ Валентина Штанько, Наталія Чорна, Тетяна Авксентьєва, Лідія Тіхонова,; Мін-во освіти і науки України, Науково-методичний центр вищої освіти. — 2-є вид., перероб. і доп.. — К.: Фирма "ИНКОС": Центр учбової літератури, 2007. — 287 с.

8. Політологія: Академічний курс: Підручник/ Л. М. Герасіна, В. С. Журавський, М. І. Панов та ін.; М-тво освіти і науки України. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К.: ВД "Ін Юре", 2006. — 519 с.

9. Політологія: терміни, поняття, персоналії, схеми, таблиці: Навчальний словник-довідник для студентів вищих закладів освіти/ Укл.: В.М. Піча,Н.М. Хома,; Наукова ред. В.М. Пічі. — К.: Каравела; Львів: Новий Світ-2000, 2001. — 311 с.

10. Холод В. Політологія: Навчальний посібник/ Володимир Холод,. — Суми: Університетська книга, 2001. — 405 с.

11. Шляхтун П. Політологія: Теорія та історія політичної науки: Підручник для студентів вищих навчальних закладів/ Петро Шляхтун,; Ред. В. М. Куценко. — К.: Либідь, 2002. – 573 с.