Вступ

Збереглося вкрай мало відомостей про склад і чисельність сім’ї у чехів в давнину, про взаємини між окремими її членами і т. д. Непрямі дані (про роздробленості селянських ділянок землі в кінці XVI в ., опису церковних душ) говорять про те, що дорослі сини здебільшого залишалися на батьківській садибі, яка ділилася з дозволу панів. Тільки в деяких областях, наприклад на сході Моравії, збереглися у відносно великих сім’ях сліди старої сімейної організації. Про сім’ї міських ремісників і поденників також можна судити лише за непрямими даними. У ремісників старі батьки нерідко жили разом з сім’єю одного з дітей, зазвичай старшого сина.

Актуальність моєї роботи полягає в тому, що питання громадського та сімейного побуту чехів, хоч і розглядалося раніше, проте не є досить поширеним в світі. Тому я прагну кращого  дослідження цієї теми і ширшого її розповсюдження.

Питанням культури чехів займалися такі дослідники як Т.Флорінський, Ч. Зібрт. Є.Рихлік, В.Наулко та В. Кравченко займалися дослідженням побуту чеського народу зокрема.

1. Сімейний побут чехів та організація житла

Основним матеріалом для будівництва господарчих споруд було дерево.

З давніх часів була широко поширена і існує зараз зрубна будівельна техніка. Ще в середньовіччі практикувалася й будівля зі стінами, плетеними з лози, обмазаних глиною. Таким чином споруджувалися частіше господарські будівлі (стодоли, комори).

Будувалися будинки також і з глини, пізніше з’явилися споруди з сирцевої цегли. Будівельним матеріалом служив і камінь. З нього робили фундаменти срібних жител, а на рубежі XVIII-XIX ст. і пізніше з каменю стали будувати житлові будинки і господарські споруди. З другої половини XIX в. селянські будівлі почали зводити з обпаленої цегли; зараз вона є найбільш широко розповсюдженим будівельним матеріалом.

У західних і північних районах Чехії, а частково і в північній частині Моравії, ще в період німецької колонізації з’явилася каркасна конструкція дерев’яних будівель, характерна для Німеччини. Спочатку проміжки в дерев’яному каркасі заповнювалися кілочками, обмотаними соломою, а потім стіни обмазувалися з двох сторін глиною. Каркасна техніка часто комбінується зі зрубною або з каменем: у двоповерхових будівель нижній поверх часто буває зрубоним або кам’яним, а верхній — на каркасі [3].

До найпростішим форм влаштування даху належить насамперед дах на сохах.

Від конструкції даху залежала значною мірою і її форма. На старих селянських будівлях часто можна зустріти чотирьохскатні дахи, але переважають двоскатні зі щитом, внизу якого може бути невеликий навіс ( podlomeni ), а вгорі — трикутний зріз — kabrinec .

Зовнішнє оформлення селянських жител в Чехії різному і пов’язано як зі специфікою будівельного матеріалу, так і з соціальним становищем власника, народними традиціями, ступенем віддаленості від міських центрів і т. д.

Усередині стіни будинків білили вапном або ж обмазували глиною, а потім білили. Стіни прикрашали різними малюнками. В старих будинках це були картинки на склі.

Диференціація внутрішнього устрою селянських жител з’явилася вже на рубежі XVIII — XIX ст., коли сільські меблі стали виготовляти ремісники-фахівці. Предмети меблювання були однакові, але відрізнялися прикрасами. Меблі, зроблені руками сільських ремісників, можна було зустріти всюди в селянських будинках ще кілька десятків років тому.

Направо від дверей розташовувалася піч з плитою, наліво стояла полиця з кухонним посудом. У лівому кутку біля передньої стіни — стіл з прямими або перехрещеними ніжками; навколо столу і під вікнами вздовж стін тяглися лавки. Кут зі столом був найпочеснішим в хаті. У правому кутку містилося ліжко (зазвичай з високою периною і подушками), в центрі хати часто стояла дитяча колиска.

Селянські родини в цей період були багатодітними: з батьками жили, як правило, тільки неповнолітні діти, їх бувало по п’ять-сім у кожній родині. Після одруження сина батьки передавали господарство в його руки, переселялися в окреме житлове приміщення, побудоване тут же на подвір’ї чи по сусідству, на  wjmenek , де вони вели власне господарство на виділеній їм землі. Пізніше  при виділенні отримували не землю, а щорічно певну кількість зерна, картоплі, сала або іноді якусь суму грошей. Зв’язку батьків з дітьми вже в XVIII в. стали менш тісними, ніж раніше. Головною причиною цього був вименек, виплата якого для молодого господаря означала важкий тягар. Вименек поглинав значну частину врожаю (у перший рік після передачі господарства це була третя його частина) і вів до заборгованості більшості навіть середнього розміру господарств. З XVIII в. господарі і «вимеякаржи» — часто заповідали своє майно в письмовій формі. Заповіту ці є важливим джерелом для вивчення народного побуту [4].

У XVIII в. ослабли й інші родинні зв’язки. Обов’язок грошової виплати частин спадщини братам і сестрам змушувала головного спадкоємця шукати вигідного шлюбу; всі інші міркування відступали перед економічними вигодами. Головним моментом при приготуванні до весілля було укладення письмового весільного угоди, де визначався розмір приданого нареченої і майнове становище жениха; після укладення цієї угоди в багатьох областях країни родини майбутніх наречених вже вважалися спорідненими. Молодий господар намагався відокремитися від молодших братів і сестер, щоб вони не заважали йому укласти вигідний шлюб. У сім’ях сільської бідноти не практикувався звичай вименка. При малих розмірах господарства це було неможливо. Старі батьки жили в родині одного з синів, найчастіше молодшого сина; так було вже на початку XIX ст. У тому випадку, якщо йому передавалися будинок і господарство, він зобов’язаний був доглядати за людьми похилого віку та утримувати їх. Але найчастіше майно залишалося у володінні батьків до самої їх смерті. Письмового заповіту батьки зазвичай не становили.

У робочих сім’ях, число яких з початку XIX ст. безперервно зростала не лише в містах, але і в селах, залежність дорослих дітей від батьків була набагато слабкіше. Сини, котрі працювали на підприємствах у віддалених містах і не залежали від батьків в господарському відношенні, мало рахувалися з думкою батьків. Вони самі вирішували, коли їм одружуватися, самі вибирали собі наречену. Питання про придане тут відпадало, так як робітники-женихи ніякого майна самі не мали і від дівчат-робітниць приданого зазвичай не вимагали. Для робітників же, що живуть в селі, питання про придане був важливий: воно йшло на будівлю будинку або на покупку клаптика землі для того, щоб забезпечити собі засоби існування в разі безробіття і в старості. Тому аж до нашого століття такі робочі нерідко одружувалися на дівчатах з більш заможних сімей; при цьому наречений іноді бував набагато молодше нареченої.

У селянських сім’ях протягом усього XIX ст. чоловік-господар зберігав провідне становище, а жінка і діти — підпорядковане. Незважаючи на те, що з другої половини XIX ст. в юридичних документах жінка виступала в якості співвласниці майна сім’ї, вона насправді не мала в родині права голосу. Миритися з цим готувало її та її виховання.

У робочих сім’ях, особливо міських, взаємини були іншими. Жінки працювали на фабриках нарівні з чоловіками, брали участь у громадському житті. Не було вже й твердого поділу праці в домі. Чоловіки, особливо в роки безробіття, виконували і домашні роботи.

У робочих сім’ях, що живуть в селі, позначалися традиції навколишнього їх сільській середовища. Тут в більшій мірі, ніж у місті, відчувався вплив церкви, в цьому дусі виховувалися і діти.

Проте в робочих сім’ях, навіть у селі, вже не дотримувалися багато старі звичаї. Наприклад, з кінця XIX ст. в цих сім’ях стало правилом. що старий господар передавав будинок і господарство не синові, а дочки і жив в її родині.

Зараз в селах ще деякі з старих-батьків живуть окремим господарством. Однак робота в землеробських кооперативах об’єднує їх спільними інтересами з дітьми. Якщо ж старі не працюють, то вони нерідко допомагають по господарству або у вихованні онуків. Самотні ж старі-батьки, особливо жінки, часто живуть одним господарством з одруженим сином або з донькою.

Шлюбний вік в селі за останнє сторіччя підвищився: юно?? Та вступають в шлюб у віці від 24 до 28 років. Багатодітних сімей в даний час мало: переважають сім’ї з двома-трьома дітьми, тільки в окремих районах — з трьома-чотирма дітьми.

У місті молоді пари, як правило, прагнуть жити окремо від батьків. Але і в цьому випадку старі багато допомагають молоді у вихованні дітей. Правда, з кожним роком зростає число дитячих ясел і дитячих садків, створюються в школах дружини продовженого дня, що дає можливість жешцінам-матерям працювати разом з чоловіками. У Чехословаччині 43,2% (1961 р.) всіх зайнятих у народному господарстві становлять жінки. Змінюється і становище жінки в сім’ї, вона набуває рівне з чоловіком право вирішувати спільні справи, бере активну участь у громадському житті [4].

2.  Сімейні обряди чехів

Давні звичаї, пов’язані з народженням дитини, поступово були витіснені церковним обрядом хрещення. Новонародженого несли в костел хресні батько і мати  (  kmotri ),  яких вибирали батьки з числа найближчих родичів. Хресні батько і мати користувалися у хрещеників великою пошаною і в деякі моменти життя (наприклад, під час весілля) грали особливо важливу роль.

У сім’ях міських і сільських робітників вже в XIX в. хрестини стали простою формальністю, а в 1954 р. в промислових областях тільки одна чверть батьків хрестила своїх дітей.

Похоронні обряди — розлучення померлого з родиною і оточуючими — зберігалися в різних районах не однаковою мірою. Раніше була поширена віра в знамення, що пророчать смерть когось із близьких (сич кричить, повторюється той самий сон, зупиняться годинники, впаде картина зі стіни і т. д.). Вірили, що є способи дізнатися заздалегідь, коли помре хворий.

Особливий вид брали похорон дівчат і неодружених чоловіків: вони супроводжувалися імітацією весільного обряду і кінчалися веселими танцями ровесників в трактирі.

Самогубців або підозрюваних у чаклунстві ховали поза кладовища: в лісі, на перехрестях доріг і т. д., їм покривали голову, тіло прибивали до землі дерев’яним кілком.

Усі ці давні поховальні звичаї зараз зовсім зникли. Зберігається лише частування близьких після похорону, плач над труною і т. п., похорон за церковним обрядом [2, c. 415].

Самим пишним із сімейних обрядів було весілля, що перетворювалася в ціле театральне уявлення. У ній зберігалися і давні риси. У весіллі брали участь десятки людей, а святкування її тривало по декілька днів. Вона починалася плетінням розмарину; для цього за день перед весіллям в будинку нареченої збиралися хлопці і дівчата. Туди посилалися дари: подарунки для нареченої і гроші на гостинець. В день весілля ритуал починався приходом нареченого і його дружків. Якщо двері в будинку була закрита, то вони вимагали відкрити її. Наречену потрібно було вмовляти вийти з комори, де вона ховалася.

До самих останніх років в селах і невеликих містах було поширене  zalikovani  — перегороджувати шлях весільного ходи, повертається з костелу, для чого через дорогу простягали прикрашений шнур. Іноді перетинали шлях в тому випадку, якщо наречений або наречена відбувалися з іншого села. Велике місце в обряді займали проводи нареченої в будинок нареченого. Наречена робила подарунок батькам нареченого. Вона витримувала при цьому цілий іспит, на якому повинна була проявити себе господинею. При її зустрічі в новому будинку подекуди досі дотримуються древні звичаї: молодих зустрічають хлібом і сіллю, обсипають зерном, підводять до вогнища. Висновок весілля-«очепленіе» нареченої, коли її приймають у своє середовище інші заміжні жінки: з нареченої знімають її дівочі прикраси, причісують як заміжню жінку і потім надягають очіпок. Велике місце у весільному обряді займає весільний калач, який пече хрещена мати нареченої, і весільне дерево, прикрашене борошняними виробами, стрічками, яблуками. У сім’ях землеробських робітників і сільської бідноти весілля святкувалися набагато скромніше, але і тут зберігалися всі її обрядові особливості.

У родинах робітників, які жили в селах, і ремісників весілля вже з початку XIX ст. святкувалися за участю тільки найближчих родичів. Великі сільські весілля у робітників у кінці XIX ст. справляли хіба тільки тоді, коли дівчина з робочої родини виходила заміж за селянина. З давніх звичаїв найдовше утримувалися штучно обряди.

В останні роки все більше беруть участь у весіллі товариші по роботі; їх участь свідчить про нові міцних зв’язках між людьми. Не тільки в містах, але і в селах весілля святкується тепер в ресторані або сільському трактирі[4].

3. Особливості громадського побуту чехів

Незважаючи на значну класову діфференціація, аж до кінця XIX в. в Чехії зберігалися деякі риси сільської громади. Селяни продовжували спільно користуватися необроблюваної землею: луками, пасовищами і лісом. У рідкісних випадках у громадському користуванні залишалися і орні землі.

Важливим пережитком сільської громади, мабуть, є  osada  (сусідство). У коло ведення облоги входила допомога при точному визначенні меж земельних ділянок; представники облоги виступали свідками в суперечках про володіння майном, особливо в тому випадку, коли мова йшла про крадіжки. Всі селяни, які володіли в деревне садибою, входили до складу обце (громади); із неї виключалися бідняки-домкаржі. Довгий час в обце зберігалася кругова порука. Обце в цілому відповідала за злочини, вчинені на її землі. У разі грабежу на території обце її члени повинні були відшкодувати збитки потерпілому. Обов’язком всіх жителів був ремонт доріг, чистка колодязів, ставків, які належать облозі.

Колективна відповідальність членів обце не завжди була давнього походження. Її часто вводили землевласники у своїх інтересах, наприклад для збору селянських повинностей. Обце як ціле відповідала і за виплату десятини церкви.

Прийняття до складу обце нового члена вирішувалося усіма селянами-земле-власниками спільно. У громаду міг бути прийнятий або людина, що купила в селі землю, або що одружився на дочці одного з членів обце. Про прийняття до її складу повинні були просити і діти її членів, що живуть в місті. Домогосподар при передачі господарства синові виходив з общини; якщо він продовжував пасти свою худобу на громадській землі, він мав платити за це.

До початку XIX в. прийняття в обце накладало на людину ряд зобов’язань як перед громадою, так і перед державою. Потім це втратило CBqe значення, а обряд прийняття перетворився на привід для частування сусідів.

Поступово роль громади слабшала У селі з’являлися нові економічні об’єднання, до складу яких входили також заможні городяни. У рівнинних районах це були товариства переважно виноробів, відомі з XV ст., В північно-східній частині Моравії і в Сілезії — скотарів. У XIX в. виникли підприємства по переробці сільськогосподарських продуктів — цукрові та спиртові заводи, акціонерами яких стали найбільш заможні селяни — куркулі. Поряд з акціонерними товариствами в цей час складалися деякі форми кооперації — суспільна власність на сільськогосподарські машини та племінних тварин. Однак ці форми кооперації відразу ж стали знаряддям експлуатації найбідніших верств селянства.

Нові форми суспільного побуту пов’язані в селі з організацією «єдиних землеробських кооперативів, в місті-з новою організацією суспільного виробництва. Колишні обце — громади — залишаються і зараз первинними адміністративно-територіальними об’єднаннями[6, c. 78].

Висновки

Слід виділити, що основними заняттями чехів є тваринництво та землеробство.

Костюми чехів є дуже різноманітними  в залежності від територіального розміщення та клімату, від соціального становища людей.

Так само від території розміщення є залежними типи будівель та матеріал, з якого вони робляться.

Кухня чехів славиться своїм пивоварінням та відома надзвичайною кількістю калачів.

Тож можна справедливо сказати, що чеський народ має дуже багату і надзвичайно цікаву культуру, яку, для того, щоб краще розгледіти, потрібно ще вивчати і вивчати, адже моя робота  містить всього одну з частинок багатогранного світу цього народу.

Список використаної літератури

1. Дворнік Ф. Слов’яни в європейській історії та цивілізації / пер. з англ. — К.: Дух і Літера,2000,- 528 с.
2. Дорошенко, Д. Слов’янський світ у його минулому й сучасному [Текст] / Дмитро Дорошенко ; [упорядкув., вступ. ст. та прим. Любомир Белей]. — Л. : Белей ; К. : Темпора, 2010. — 783 с.
3. Етнографія та побут народів світу – Режим доступу: http://04.com.ua/evropa/2500-zilische-chehi.html
4. Етнографія — Народи Зарубіжної Європи– Режим доступу: http://04.com.ua/evropa/2502-semija-chehi.html
5. Королюк В.Д. Перемещение славян в Подунавье и на Балканы/ Сов. Славяноведение.- 1976.-№6.-С.43-55.
6. Країнознавство. Частина І. Культура народів слов’янських країн. Навчальний посібник, Ю.М. Алексєєв, В.І. Наулко, Н.В. Руденко, — К.: Київський славістичний університет, 2002. — 121 с.
7. Михайлик В.Р. Міжнародна наукова конференція «Слов’яни та їх сусіди» // УІЖ.- 1993.- №9.
8. Народы зарубежной Европы. т. 1./ Под ред С.А. Токарева, Н.Н. Чебоксарова. М.: Наука. 1964. – 998 с.
9. Этнография: Учебник / Под ред. Ю. В. Бромлея и Г. Е. Маркова. —М.: Высш. школа, 1982. — 320 с.