Громадська думка як засіб соціального управління

Вступ

Актуальність теми. Громадська думка є одним з найбільш часто досліджуваних предметів соціологічних студій. Підкреслення її ролі та значення в соціумі стало ритуальним, переконання в реальності громадської думки багато в чому стало обґрунтуванням самої можливості існування емпіричної соціології як галузі точних знань; як явище громадська думка потребує різнобічного аналізу, тому науковий пошук в цих напрямах триває. Якщо соціологи тяжіють до її визначення в контексті впливу, який громадська думка справляє на різні соціальні інститути, особливо владні структури, то соціальні психологи здебільшого акцентують увагу на її ролі в детермінації поведінки людей.

Громадська думка — важливий різновид інформації та зворотного зв’язку в системі державного управління. Управлінські рішення, реформи та інші механізми здійснення управління повинні враховувати інформацію про стан громадської думки. Як наслідок, інституціоналізація громадської думки обумовлена об’єктивною потребою системної оптимізації відносин державної влади і громадянського суспільства в Україні, що є визначальною умовою підвищення ефективності державного управління.

Громадська думка належить до числа найпоширеніших соціально-психологічних масових явищ у великих соціальних групах. Вона може формуватися як стихійно, так і цілеспрямовано, а її деформація призводить до хибних стереотипів, оцінок і поведінки, виникнення негативних традицій, спотворення моральних цінностей тощо.

Громадська думка може піддаватися впливам і маніпуляції. Саме тому вона не завжди адекватно відтворює об’єктивну ситуацію у сфері соціального розвитку, політики, економіки. А тому велика відповідальність лягає на масово-пропагандистські, інформаційні джерела стосовно підвищення рівня компетентності громадської думки.

Актуальність дослідження впливу громадської думки в Україні на діяльність державної влади посилюється тим, що цей вплив потребує вдосконалення механізмів узгодження інтересів влади і суспільства та підготовки стратегічних рішень. Отже, виникає необхідність системного формування всіх елементів структури взаємовпливу державної влади і громадської думки, що підсилює потребу теоретичного осмислення цього процесу у всьому різноманітті й комплексності.

Зіткнення і конфронтація інтересів різних соціальних суб’єктів прискорює процес формування громадської думки, робить її більш чітко орієнтованою і зрілою, активізує процес її інституціоналізації. Таким чином, адекватна реаліям інформація про стан і динаміку громадської думки стає справжнім стратегічним товаром на політичному ринку і актуалізує в суто практичному сенсі проблему емпіричної ідентифікації цієї думки в процесі її досліджень.

Загалом дослідження сутності громадської думки, особливостей її формування є важливим ключем до розуміння стану суспільства і процесів, що в ньому відбуваються.

З урахуванням викладеного актуальність теми дослідження обумовлена:

— значенням ролі та функцій громадської думки щодо покращення соціально-економічної та політико-управлінської ситуації в українському суспільстві;

— соціологічними та професійними особливостями розробки методологічного забезпечення досліджень для отримання і використання інформації стосовно громадської думки;

— ключовою роллю комунікативної функції громадської думки у взаємодії органів державної влади з громадськістю в системі державного управління;

— необхідністю постійного вдосконалення механізмів державного управління, які відбуваються під впливом громадської думки.

Напрям дослідження та його методологія базуються на роботах вітчизняних і зарубіжних вчених: В.Авер’янова, Г.Алмонда, В.Афанасьєва, Г.Атаманчука, В.Бакуменка, М.Білинської, Е.Гансової, К.Гаджиєва, Б.Гаєвського, Г.Гегеля, Т.Гоббса, В.Казакова, С.Кара-Мурзи, Б.Кравченка, Б.Курашвілі, Б.Лазарєва, В.Лєдяєва, Г.Лебона, Н.Липовської, А.Лоутона, Д.Локка, У.Ліппмана, В.Лугового, С.Майбороди, О.Машкова, П.Надолішнього, Е.Ноймана, Н.Нижник, Я.Радиша, В.Ребкала, Є.Романова, Е.Роуза, С.Серьогіна, Ю.Сурміна, О.Сушинського, Г.Тарда, Ф.Тьонніса, В.Юрчишина, О.Якубовського, В.Яцуби та інших.

Аналізу громадської думки як важливого фактору сучасної суспільно-політичної дійсності присвячені емпіричні дослідження та теоретичні праці Б.Грушина, М.Горшкова, Є.Головахи, Ю.Левади, В.Коробейнікова, В.Оссовського, Н.Паніної, В.Паніотто, В.Полторака, С.Телешуна, М.Чурилова, О.Яременка та інших. Різні аспекти питання взаємовідносин та взаємодії державної влади з громадськістю розглядалися в дисертаційних дослідженнях О.Бабінової, Т.Бутирської, Р.Войтович, М.Головатого, Н.Дніпренко, С.Колоска, В.Мінаєвої, В.Набруско, В.Надраги, О.Попроцького, Л.Руіс Мендісабаль, В.Шевченко та інших.

Ці дослідження є значним внеском в теорію, методологію та практику вивчення громадської думки. В той же час у наукових дослідженнях ще не акцентувалося питання комплексного дослідження використання громадської думки в системі механізмів державного управління.

Метою роботи є спроба ще раз наблизитись до з’ясування суті значення поняття “громадська думка” в аспекті її функціонування як засобу соціального управління.

Виходячи з мети роботи, ми поставили перед собою наступні завдання:

— з’ясувати сутність громадської думки як інтегральної оцінки різних соціальних спільнот;

— розглянути засоби соціального впливу на громадську думку;

— проаналізувати сутність та функції громадської думки;

— виявити світоглядні основи дослідження громадської думки;

— дослідити засоби соціологічного впливу громадської думки;

— з’ясувати роль громадської думки в соціально-політичному житті суспільства ;

— розглянути громадянські практики в сучасному українському суспільстві;

— визначити стан громадських практик в інформаційному суспільстві (з 2008 по 2012);

— розглянути шляхи оптимізації громадських практик як цілісно-демократичних перетворень в Україні;

— дослідити патріотизм та виховання в громадській думки, на засадах соціальної безпеки.

Об’єкт дослідження – взаємовідносини та взаємодія з громадськістю в системі державного управління.

Предмет дослідження – громадська думка як засіб соціального управління.

Структура та обсяг дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг дослідження — 102 сторінок, з них 97 сторінки основного тексту. Список використаних джерел містить 74 найменувань.

У першому розділі – «Історико-методологічні засади громадської думки» – подано огляд літератури за темою дослідження, розглянуто методологічні підходи, що сприяли вирішенню поставленого наукового завдання; проаналізовано використання органами державної влади громадської думки як виду соціальної інформації; здійснено аналіз громадської думки як комунікативного механізму.

У другому розділі – «Світоглядні основи дослідження громадської думки» – показано роль соціологічних досліджень для становлення в Україні та світі громадянського суспільства та правової держави; проаналізовано сутність феномену громадської думки як елемента суспільної свідомості громадянського суспільства; визначено роль громадської думки в соціально-політичному житті суспільства.

У третьому розділі – «Громадянські практики в сучасному українському суспільстві» розглядається стан громадських практик в інформаційному суспільстві (з 2008 по 2012 рік), досліджується взаємозв’язок освіти та виховання як запоруки успіху громадських практик; виявляються шляхи протистояння спекулятивним маніпуляціям громадською думкою.

У четвертому розділі – «Громадянська безпека та ризики в екстремальних-соціальних ситуаціях» аналізується законодавча організаційна основа громадянської безпеки, характеризується соціальна мобільність у громадській безпеці та досліджуються соціальні превентивні заходи в громадській безпеці.

Розділ 1. Історико-методологічні засади громадської думки

1.1. Громадська думка як інтегральна оцінка різних соціальних спільнот

Громадська думка є одним з явищ суспільного життя, яке викликає постійний та глибокий інтерес. Вона відіграє винятково важливу роль у діяльності держави, політичних партій, громадських рухів, кожної людини. Водночас громадська думка є одним з найскладніших соціальних феноменів. Вона є ефективним інструментом соціального управління, регулювання багатьох соціальних, економічних, політичних і духовних процесів. Всебічним аналізом цього соціального феномена займається соціологія громадської думки.

Громадська думка, як втілення колективної свідомості, може бути визначена як соціальна сила, що, одержавши зовнішнє втілення через усвідомлення самої себе, випливає зі “збігу суджень, винесених більшістю індивідів з приводу якогось питання”. В античні часи Геродот і Фукідід вклали в уста перса Оранеса похвальне слово в честь vox populi. Пізніше Н. Макіавеллі без вагань назвав її основою влади: “важливо заслужити любов народу, тому що він володіє найбільшою силою та могутністю”; “якщо відомо, що володар має видатні чесноти та користується повагою своїх підданих, ворогам важче буде напасти на нього або скласти проти нього змову… З усіх засобів запобігти змові найбільш правильний — не викликати ненависті народу”. Цю точку зору поділяє і Дж. Локк в класичну епоху, високо цінуючи явище, яке в той час називалось public spirit, тобто здатність виносити судження та здійснювати обмін ними, якою може користуватися кожний з того моменту, як максимально підніметься над своїми приватними інтересами, бо це єдиний шлях до спостереження “Загального Блага”. Якщо Laws of opinion рівні за значенням не тільки законам державним, але й законам божеським, то це здійснюється по причині переваги розуму і розуміння над схильностями і судженнями (doxa), при чому критерієм істини виступає консенсус (подібна угода можлива, згідно з Е. Кантом або Ж.-Ж. Руссо, тільки під знаком просвіти (Aufklarnng)) [53, c. 131-132].

Ю. Габермас, аналізуючи розвиток мас-медіа від початку XVIII ст. аж до сьогоднішнього часу, дослідив появу й подальший занепад “громадської сфери”, яка, на його думку, стала середовищем зародження громадської думки в її сучасному розумінні. Громадська сфера є сферою громадських дискусій щодо проблем, які становлять громадський інтерес.

Згідно з Ю. Габермасом, громадська сфера спочатку виникла в салонах і кав’ярнях Лондона, Парижа та інших європейських міст. Люди зазвичай зустрічались у салонах, щоб обговорити актуальні питання, використовуючи як аргументи новини бюлетенів і газет, які щойно з’явились. Політичні дискусії набули надзвичайної ваги. Хоча в них брала участь лише незначна частина населення, салони, на думку Ю. Габермаса, відіграли життєво важливу роль у зародженні демократії. Адже там виникла ідея вирішувати політичні проблеми шляхом публічного обговорення. Громадська сфера, принаймні в принципі, означає публічні дебати індивідів.

Авторитетний український дослідник проблем громадської думки В. Волович указує на специфічність вживання такого словосполучення стосовно українського суспільства. У вузькому розумінні тлумачення вислову “громадська думка” — це спільна думка громади — основного територіально-адміністративного органу самоуправління в Україні, що в різних формах існував з часів Русі до утворення УРСР. Суб’єктами громадської думки були здебільшого збори (сходи) повнолітніх чоловіків, голів родин, виборного сільського (чи козацького) начальства. Цей статус мали також громадські віче (“копа”), копні суди, церковна та земельна громада. Громадська думка мала вирішальне значення у справах місцевого управління, судочинства, спільного землекористування, оподаткування тощо.

Цим терміном в силу історичної традиції в Україні називався також особливий стан масової свідомості — почуття, настрої, судження, ідеї, погляди та інші вияви соціальних ставлень суб’єктів різних соціальних спільностей аж до нації включно. Таке тлумачення охоплює всі можливі форми суспільної свідомості, в яких тією чи іншою мірою репрезентовані позитивні чи негативні оцінки тих явищ, які зумовлюють актуалізований суспільний інтерес.

Громадська думка є особливою соціокультурною складовою духовного життя людей, що відображає велике розмаїття і водночас цілісність суспільної свідомості, її спрямованість на буденність через оцінне ставлення людей до дійсності. Саме тому наявність соціальної оцінки в громадській думці є її відмітною ознакою як особливого стану масової свідомості. Громадська думка і виникає, і формується, і функціонує як сукупність домінантних оціночних суджень, що виражають у раціональній чи емоційній формі ставлення певних соціальних груп до поведінки та діяльності окремих людей чи соціальних інституцій. Вона має характер колективного судження, яке позначене загальноприйнятими в тому чи іншому соціальному середовищі суспільними нормами та цінностями [49, c. 45].

Суспільна сутність громадської думки виявляється в оцінках соціальних явищ, подій і процесів з так званих інтересів певної спільності. Саме тому в ній домінують ті оцінки, які поділяються суб’єктом громадської думки незалежно від їх істинності чи хибності. Залежно від орієнтації суб’єкта громадська думка може мати позитивну чи негативну спрямованість, конструктивний чи деструктувний характер стосовно соціального поступу. Як вияв колективного розуму громадська думка може бути тривалий час стабільною, закріплюватись у звичаях і традиціях соціальних спільностей, але плинність і змінюваність є її характерними рисами. Сталість, зрілість та інтенсивність громадської думки свідчать про увагу суспільства до тих чи інших соціальних проблем, виражають силу переконаності в необхідності їх повного вирішення.

Формування та розвиток громадської думки або цілеспрямоване, під впливом на масову свідомість політичних інститутів і соціальних установ (політичних партій, медіа тощо), або стихійне — під безпосереднім впливом життєвих обставин, конкретного досвіду і традицій. У кожному випадку відбувається регуляція поведінки індивіда, соціальних груп стосовно прийняття рішення підтримати чи відкинути ті чи інші уявлення, цінності, норми. В поле зору громадської думки потрапляють, як правило, лише ті проблеми, події, факти, які викликають суспільний інтерес, відрізняються актуальністю і в принципі допускають багатозначне тлумачення, можливість дискусії. Традиційно вважається, що за своєю структурою громадська думка може бути моністичною, одноголосною, що є характерним для тоталітарних суспільств, автократій. Про “манекен”, що здатен мислити лише за шаблоном, писав Ф. Ніцше. Бездумні виконавці з одноголосним “одобрямс” — герої “антиутопій” від Дж. Свіфта до Дж. Оруелла. Інший варіант структури — плюралістичний, що є характерним для демократичних суспільств і який утворений рядом окремих поглядів, що не співпадають.

Запропонований вище поділ на типи структур за рівнем складності, на нашу думку, не враховує того факту, що навіть за умов найжорстокіших форм тоталітаризму в диференційованому суспільстві не може бути абсолютної одноголосності, якщо розуміти громадську думку та її форми як опосередковане вираження соціальних інтересів (раціональна складова) та ступінь розуміння в інтегральному поєднанні з емоційною оцінкою (ірраціональний бік). У будь-якому разі можливо говорити лише про відносну, ілюзорну моністичність структури громадської думки за недемократичного устрою суспільства [41, c. 5-6].

Громадська думка не є простим відображенням суспільного буття. Вона безпосередньо вплетена в саму поведінку людей і не існує поза нею. Саме тому соціологи досить надійно можуть прогнозувати реальну поведінку людей шляхом емпіричного фіксування вербальної поведінки респондентів. Можна сказати, що, завдяки цій особливості громадської думки взагалі багато в чому тільки й можлива емпірична соціологія як точна наука про суспільні відносини та соціальне буття.

З другого боку, хоча соціологічні опитування і створюють орієнтири стосовно настроїв тієї чи іншої категорії населення, хоча вони і сприяють кращому здійсненню демократії та надають можливість змінювати тактику згідно з одержаними результатами, на їх адресу лунає досить багато критичних зауважень. Не всі відповіді однорідні, і їх підсумування часто є спробою додавання різнорідних множин. Під прикриттям об’єктивної процедури респонденту навіюється певний погляд на проблему, що характеризує не його самого, а замовника дослідження. Як в такому разі уникнути феноменів впливу або переконання? Результати опитування — це показники на певний момент, для оцінки яких потрібен час (залежність від контексту) і ситуація (присутність учасників). Тут ніщо не є фіксованим або визначеним, може виникати ризик “інструменталізації”, прихованої пропаганди, а можливо, і маніпуляції чи містифікації.

Реальність проблем, що існують як в підходах до розуміння сутності громадської думки як явища, так і в практиці її емпіричного вимірювання, дали підстави П. Бурд’є в його праці “Соціологія політики” зауважити: “під сумнів буде поставлено три постулати, імпліцитно залучених до опитувань. Так, кожне опитування передбачає, що всі люди можуть мати власну думку, інакше кажучи — продукування думок доступне всім. Цей перший постулат я заперечую, ризикуючи зачепити чиїсь наївно демократичні почуття. Другий постулат передбачає, буцімто всі думки однаково значущі. Я вважаю, що це зовсім не так, і що факт підсумування “думок”, які мають різну реальну силу, призводить до продукування безпідставних артефактів. Третій постулат має прихований прояв: той простий факт, що всім ставлять однакові запитання, передбачає гіпотезу про існування консенсусу стосовно проблематики, тобто згоди стосовно того, що питання заслуговують бути поставленими”.

Стурбованість цими проблемами тільки підкріплює впевненість у непересічній потребі знов і знов звертатися до студій громадської думки та подальшому вдосконаленню технологій її дослідження.

Інтерпретації громадської думки в переважній більшості випадків обмежені двома функціональними вимірами: гносеологічним, оскільки фіксується її здатність відображати дійсність у відповідних логічних і психологічних формах людської свідомості, та соціологічним, де її розглядають в аспекті її впливу на соціальні інститути й розв’язання важливих суспільних проблем. Це доводить, що досліджувати їх треба у взаємозв’язку, що й забезпечить розуміння суті громадської думки [36, c. 35].

Одна з перших спроб реалізації такого підходу до інтерпретації громадської думки здійснена у 1987 р. американським дослідником Ф. Оллпортом у статті “До науки про громадську думку”. Узагальнюючи тогочасний досвід вивчення громадської думки в США, він визначив систему критеріїв її ідентифікації з-поміж інших явищ, що схожі за окремими ознаками. Викладені у статті критерії, які становлять в сукупності досить повну й різнобічну характеристику громадської думки, вони містять ознаки та особливості механізму її функціонування. Йдеться, насамперед, про те, що існування громадської думки передбачає усвідомлення її суб’єктом подібності його власної реакції до реакцій інших індивідів. Цей постулат відображає традиційне твердження, згідно з яким, громадська думка є виявом волі певної цілісної соціальної спільноти, тобто індивід при формуванні ставлення до об’єкта не може ігнорувати оцінки інших. Отже, у свідомості людини, перш ніж вона зробить власні оцінки, вже має бути наявне розуміння того, що й інші люди певним чином ставляться до цього об’єкта. У такому розумінні громадська думка містить в собі реакцію на об’єкт, оцінюваний іншими, і тому має подвійний характер: думку про об’єкт і думку про його соціальні оцінки.

Найбільшою мірою, як стверджує Ф. Оллпорт, цьому сприяють засоби масової комунікації, створюючи ситуацію, за якої індивід усвідомлює, що оцінювані ним суспільні явища водночас пізнаються й оцінюються іншими.

Таким чином, громадська думка характеризується як процес, спрямований зовні — на об’єкт її оцінки, судження, установки, і водночас як процес впливу масової (суспільної) свідомості на індивідуальну, а отже, спрямований усередину — на свого носія, суб’єкта, тобто індивідів, котрі, висловлюючи власну думку, усвідомлюють вимоги колективної волі та певним чином зважають на них у своїй поведінці.

На такий двоїстий характер громадської думки звертають увагу й інші дослідники, зокрема Е. Ноель-Нойман. При аналізі феномену, який дістав назву “ефект попутника”, було виявлено залежність політичних преференцій громадян від їх уявлень про те, на кого орієнтується більшість виборців. Дослідження показали, що більшість респондентів мають уявлення про думки оточуючих з поставлених питань і здатні ці думки оцінювати. Розподіл таких думок, їх співвідношення в масовій свідомості Е. Ноель-Нойман визначає за аналогією з природними явищами, як “клімат думок”.

Запровадження в науковий обіг терміну “клімат думок” мало позитивне значення, оскільки концентрувало увагу на розкритті механізму його дії на особистість. Спроба теоретичного осмислення такого механізму дістала назву “теорія спіралі мовчання”, яка вперше була проголошена на Міжнародному психологічному конгресі в Токіо у 1972 р. Сутність її полягає в тому, що суспільство загрожує ізоляцією і навіть відторгненням індивідам, котрі уникають консенсусу, а з іншого боку, індивідам притаманне (часто неусвідомлене, напевно, генетично вкорінене) почуття страху перед ізоляцією. Цей страх спонукає їх постійно з’ясовувати, які думки та способи поведінки схвалюються або ні їх оточенням. Якщо люди вважають, що їх судження відповідають консенсусу громадської думки, вони впевнені в собі та беруть участь у розмові, приватній або публічній дискусії, демонструючи свої переконання, приміром, значками, наліпками, одягом та іншими доступними для публічного огляду символами. Якщо ж люди переконані, що вони в меншості, вони стають мовчазними й обережними, посилюючи в громадськості враження слабкості свого табору, поки цей табір не зменшиться і справді до малого твердого ядра, яке цупко тримається старих цінностей, аж поки не буде оголошене табу на нього [17, c. 102-103].

Слушно було б зауважити, що при досліджені електоральної поведінки виявлено феномен прагнення частини виборців додати свій голос до скарбнички майбутнього ймовірного переможця (bandwagon effect), і, хоча частина дослідників не менш переконливо доводить, що для певної частини виборців є характерним бажання пом’якшити поразку переможеного (underdog), в межах нашого дискурсу важлива вказівка на значущість позиції загалу на складання думки індивіда, яка й утворює передумову подальшого поведінкового вибору.

Застосування теорії “спіралі мовчання” в дослідженнях електоральної поведінки та інших проявів громадської думки Е. Ноель-Нойман та її послідовниками в багатьох країнах світу довело слушність як окремих по-ложень, так і теорії загалом. Відповідно до теорії спіралі мовчання формувалось і визначення громадської думки. Згідно з твердженням її автора, “громадська думка — це думки, способи поведінки, які слід висловлювати публічно, щоб не опинитись в ізоляції”. Акцентуючи далі на співвідношенні страху перед ізоляцією та громадській злагоді, авторка дає інше визначення громадської думки: громадська думка — це злагода між представниками однієї людської спільноти з питання, яке має важливе емоційне або ціннісне значення, котру мають поважати й індивід, і уряд під загрозою бути відторгненим або поваленим, принаймні як компроміс у публічній поведінці”.

Порівнюючи ці визначення громадської думки, цілком логічно дійти висновку про їх взаємозумовленість: якщо друге визначення наголошує на цільовій функції громадської думки — забезпечення злагоди між її носіями щодо оцінок та ставлення до її об’єктів, то перше визначення вказує на громадську думку як на засіб досягнення такої злагоди — загрозу ізоляцією своїм носіям — суб’єктам. Розглянуті під таким кутом зору характеристики громадської думки дають вагомі підстави вважати її різновидом соціального контролю, адже головним призначенням останнього саме й є регулювання поведінки членів соціальних спільнот згідно з прийнятими в них соціальними нормами і цінностями. Таким чином, існує схожість характеристик громадської думки та соціального контролю, а точніше, неформального соціального контролю, який виключає правове регулювання поведінки. Саме в громадській думці соціальний контроль набуває впливу або вдається до санкцій, серед яких особливе місце посідають психологічні: від ігнорування привітання до цілковитого бойкоту [12, c. 32-33].

Е. Фромм зауважував, що суспільство тільки тоді функціонує ефективно, коли “його члени досягають такого типу поведінки, за якого вони хочуть діяти так, як вони хочуть діяти як члени певного суспільства. Вони повинні бажати робити те, що об’єктивно необхідно для суспільства”. Уявити суспільство, де така поведінка його членів є даністю, неможливо. Ця обставина створює об’єктивну передумову існування соціального контролю, суть якого ми розуміємо як сукупність засобів, за допомогою яких суспільство або соціальна група забезпечує конформну поведінку його членів стосовно рольових вимог і очікувань. Для більш наочного розуміння значення такого поняття, як “контроль” слід звернутися до етимології слова. У широко вживаному, побутовому значенні цього слова — як “перевірка”, “спостереження” — співзвучне прототипному значенню у французькій мові (controle — зустрічний, вторинний запис з метою перевірки). У соціології словосполучення “соціальний контроль” має англомовне походження, і значення “control” з англійської перекладається як “панування”, “насилля”, “влада”, що саме по собі вказує на активну імперативну природу впливу суб’єкта соціального контролю на об’єкт.

Середовищем застосування громадської думки як засобу соціального контролю над індивідом є передусім мала соціальна група (наприклад, сім’я, виробнича бригада, спортивна команда, екіпаж корабля), яка є полем зіткнення соціальних та індивідуальних тисків, під впливом яких постійно знаходиться людина, і контекст самої малої групи є не тільки тлом процесу, а й впливовим фактором взаємодії.

При всій впливовості й ефективності громадської думки як засобу соціального контролю за соціальною поведінкою індивідів — членів спільнот, слід мати на увазі неоднозначність і різноспрямованість такого впливу. Як здається, скоріше треба говорити про різнорівневу взаємодію громадської думки та її носіїв — членів спільноти та тих членів спільноти, на поведінку та образ мислення яких спрямована громадська думка в іпостасі соціального контролю. Складний суб’єктно-об’єктний процес такої внутрішньогрупової взаємодії слід аналізувати тільки в конкретному контексті. Це, однак, зовсім не означає що сам вплив громадської думки як засобу соціального контролю зникає — неодномірно визначеними залишаються перебіг і результати взаємодії.

У цілому ж розуміння сутності феномену громадської думки можна звести до двох основних концепцій. Згідно з першою, громадська думка — це раціональність. Вона відіграє інструментальну роль у процесі формування та прийняття рішень за умов демократії. Згідно з другою, громадська думка являє собою різновид соціального контролю, що сприяє соціальній інтеграції та забезпечення достатнього рівня одноголосності для певних дій і рішень [11, c. 69].

1.2. Засоби соціального впливу на громадську думку

Основними каналами вияву громадської думки вважаються: референдум, опитування населення, збори, маніфестації, всенародні обговорення, але у той же час громадська думка сама формується під впливом багатьох факторів як стихійно (під час спілкування, освоєння індивідуального та колективного досвіду), так і цілеспрямовано, У сучасних суспільствах громадська думка зазнає інформаційно-психологічного впливу багатьох соціальних інститутів

Найбільшу роль у формуванні й поширенні громадської думки відіграють засоби масової інформації – сукупність сучасних каналів зв’язку (преса, телебачення, радіо мовлення, кіно, відео, Інтернет тощо), за допомогою яких поширюється різноманітна інформація у суспільстві. Формуючи громадську думку, засоби масової інформації, з одного боку, акумулюють досвід і волю мільйонів, а з іншого – впливають не тільки на свідомість, а й на вчинки, групові дії людей.

В Україні вони також значно впливають на формування громадської думки населення. Це можна пояснити звичкою людей довіряти засобам масової інформації, які є основним джерелом суспільно-важливого інформування. Звісно, що до читача, глядача чи слухача ЗМІ левова частка інформації потрапляє у вторинному вигляді, й містить авторську оцінку ситуації, події, яка нав’язується аудиторії. Обтяжений щоденними проблемами й турботами пересічний громадянин сучасного інформаційного суспільства, перетворюється у зручну мішень для інформаційного впливу, схиляючись до заданої певною соціальною групою суб’єктивної точки зору, вміло поданої за допомогою ЗМІ.

Громадська думка є оцінкою певної проблеми, з боку якоїсь соціальної спільноти, установкою певної соціальної спільноти щодо цієї проблеми.

Установки можуть бути позитивними негативними і нейтральними («мені байдуже» — тобто відсутність установки). Дослідження показують, що у своєму ставленні до певної проблеми більшість людей, як правило, залишаються нейтральними. Водночас, виділяється порівняно невелика частина людей, яка забезпечує рішучу підтримку проблеми і така ж порівняно нечисленна група людей, яка рішуче виступає проти цієї проблеми.

Американський вчений Леон Фестінгер показав, що індивіди схильні не виявляти інтересу до тієї проблеми, яка повністю не відповідав їхній точці зору або дисонує з нею, і, навпаки, шукають додаткову інформацію, яка відповідає їхнім власним установкам або співзвучна з ними. Скажімо, чимало ортодоксальних комуністів наполягають на тому, що ніякого штучного голоду, організованого комуністичною владою, в Україні у і933 р. не було і їх не можуть переконати у зворотному жодні докази, оскільки вони просто не беруть їх до уваги, ігнорують будь-яку інформацію, яка не співзвучна з їхніми власними установками. Проте, всі докази на користь перебування комуністів при владі (безплатна освіта, відсутність безробіття тощо) вони беруть на замітку і принагідно використовують. Отож, можемо зробити висновок, що змінити свідомість людини, яка рішуче виступав проти певної проблеми чи особи дуже важко. І, навпаки, легко посилити підтримку з боку тих, хто підтримує проблему або симпатизує особі. Відтак головним об’єктом впливу завжди виступають ті люди, які ще не визначилися [13, c. 5-6].

Соціальним психологом X. Кентріл були сформульовані закони, за допомогою яких можна управляти формуванням громадської думки:

Думка людей є чутлива тільки до важливих проблем.

Незвичні події можуть тимчасово спрямовувати громадську думку з однієї крайнощі до іншої. Громадська думка не стабілізується, доки не вималюється перспектива.

Наприклад, після вибуху Чорнобильської АЕС у всьому світі переважала думка про те, що всі атомні електростанції належить закрити. Поступово тривога стихла і громадська думка стабілізувалася на тому, що негайно закривати всі атомні електростанції — нераціонально, проте належить поставити їх під жорсткіший контроль міжнародних організацій і добитися максимальної безпеки функціонування АЕС.

На громадську думку сильніше впливають події, ніж слова, якщо самі слова не інтерпретуються як події.

Прикладом таких слів, які самі по собі були значною подією може служити Фултонівська промова Вінстона Черчілля — його виступ у Вестмінстерському коледжі містечка Фултон (штат Міссурі) про «залізну завісу», яка символізувала початок «холодної війни». У промові в Фултоні екс-прем’єр-міністр Великої Британії Черчілль висловив попередження про загрозу тиранії і тоталітаризму, що виходить із СРСР (який створив «залізну завісу» від Щеціна на Балтиці до Трієста на Адріатиці). Черчілль закликав до зміцнення ООН, створення особливих стосунків між Великобританією, США та іншими країнами з метою попередження нової війни, збереження свободи і демократії.

Словесні твердження і дії виявляють максимальне значення тоді, коли громадська думка ще не сформувалася або коли люди піддаються впливу і довіряють надійному джерелу. Саме тому для надання авторитетності повідомленням широко використовують так званих лідерів громадської думки: популярних журналістів, відомих політологів, соціологів тощо.

Якщо присутній особистий інтерес, то громадську думку змінити вкрай важко. Відомо, що власний зубний біль завжди турбує більше, ніж голод у Бангладеш.

Якщо громадська думка належить незначній більшості або якщо соціальна спільнота є не структурованою, то на формування певною соціальною спільнотою громадської думки впливає вчинена дія. Скажімо, вбивство у Львові у 1910 р. польським шовіністом українського студентського діяча Адама Коцка сприяло усвідомленню усіма верствами тодішнього галицького суспільства важливості проблеми боротьби за український університет і виробленню громадської думки стосовно цієї проблеми. Так само живий «ланцюг злуки» у січні 1990 р. був організований для того, щоб наочно показати всьому світові, а також і скептикам в Україні, що всі реґіони України виступають за державну самостійність, що Україна єдина у своєму прагненні до незалежності, а відтак — сприяв формуванню в української та світової громадськості думки про те, що наша держава має стати незалежною.

У складний період люди чутливіше налаштовані стосовно свого лідера. Якщо вони довіряють йому, то виявляють більше, ніж просто підтримку, а якщо ні — то є менш терпимими, ніж звичайно.
Люди краще сприймають і легше формують громадську Думку щодо цілей, ніж стосовно методів їх досягнення.

Наприклад, в Україні думка більшості населення налаштована позитивно щодо запровадження вільноринкового господарства, стосовно того, як повинен відбуватися цей перехід — існує дуже багато міркувань.

Громадська думка, як і індивідуальна, як правило, є забарвлена певним бажанням чи інтересом; і коли вона ґрунтується на ньому, а не просто на інформації, то тоді значно гостріше реагує на події.

Скажімо, якщо відомо, що один із кандидатів у президенти не просто є компетентніший і чесніший за іншого, але й обіцяв після перемоги підвищити стипендії і пенсії, громадська думка пенсіонерів та студентів буде гостріше реагувати на події, пов’язані саме з цим кандидатом [30, c. 53].

Важливим регулятором громадської думки є засоби масової інформації (ЗМІ). ЗМІ у суспільстві є не лише способом впливу на маси, але й засобом участі мас в соціальному управлінні. Ця участь здійснюється на базі всебічного інформування громадськості про соціальне життя в цілому та про діяльність окремих соціальних інститутів. Друковані та електронні засоби масової інформації забезпечують гласність громадській думці, доводять її до відома соціальних інститутів, надають трибуну для обміну думками. Як уже зазначалось, громадська думка може формуватися стосовно тільки тих явищ і фактів соціального життя, які є інформаційно доступними спільноті. Чим вищою є інформованість громадськості, тим компетентнішою є громадська думка. Формування громадської думки і її! висловлення — дві взаємопов’язані сторони в діяльності ЗМІ.

Характер отримуваної інформації виявляє вирішальний вплив на зміст і поширення громадської думки. Не випадково кажуть, що інформація править світом. Якою ж буде інформація — не в останню чергу залежить від ЗМІ. Тому в сучасному світі різко зростає роль ЗМІ у формуванні громадської думки. Відомо, що навіть у суто інформаційних програмах міститься замаскований коментар, приховане навіювання (іноді його роль виконує сам вибір інформаційного приводу). Отримання інформації сьогодні стало такою самою необхідною людською потребою, як і споживання їжі. «Ковтаючи» пропоновану ЗМІ інформацію, ми отримуємо і певну «дозу» навіювання.

Особливу роль у цьому процесі відіграє телебачення. Секрет такого високого впливу цього різновиду ЗМІ зумовлений кількома чинниками: по-перше, телепередачі є найбільш простими для сприйняття; по-друге, вони створюють ефект особистої присутності людини на місці події; по-третє, на думку психологів, до 40 % всієї чуттєвої інформації про навколишній світ людина отримує за допомогою зору. Те, що людина бачить особисто, звичайно не потребує словесного чи письмового опису. Інформація, отримувана глядачем, має цілісний, образний характер, а тому є простою і загальнодоступною. Також дуже важливо, що телебачення не лише дозволяє отримувати необхідну, актуальну дієву інформацію, але й організовує вільний час, відпочинок, розваги. Воно формує не тільки смаки, потреби населення, але й його ставлення до всіх політичних проблем. Проте, оскільки телебачення, як і інші ЗМІ, перебуває під контролем політичних та економічних еліт і служить їхнім інтересам, то із трибуни громадської думки ЗМІ перетворилися у своєрідний її регулятор. Тому останнім часом все гостріше постає проблема пов’язана із репрезентативністю громадської думки у матеріалах друкованих та електронних засобів масової інформації. За допомогою ЗМІ сильні світу цього спрямовують поведінку народних мас у потрібне їм русло. Особливо яскраво це виявляється у період виборних кампаній. Сучасні ЗМІ перетворилися в один із найголовніших інструментів маніпулювання громадською думкою [34, c. 323].

Отже, громадська думка формується під впливом всіх засобів масової дії: різних політичних сил, партій, інститутів, засобів масової інформації. Вагома роль преси, радіо, телебачення у формуванні і висловлюванні громадської думки. У її формуванні бере участь і особистий досвід людини, її життя в соціальній мікроструктурі. З іншого боку, громадська думка може виникати і стихійно, під впливом тих або інших конкретних життєвих обставин і ситуацій. У формуванні громадської думки беруть участь не тільки наукова інформація, засоби масової інформації, а й близьке соціальне оточення, безпосередній життєвий досвід, зрештою, просто чутки, плітки. Отже, формування громадської думки відбувається як стихійно (під час спілкування, освоєння індивідуального та колективного досвіду), так і цілеспрямовано. З іншого боку, процес формування громадської думки, специфічний: він відбувається як процес інтенсивного обміну інформацією, порівняння і протиставлення близьких позицій, їх зближення, пошук точок зіткнення, відкидання деталей, характерних для індивідуальних уявлень.

1.3. Сутність та функції громадської думки

Функціонування громадської думки означає ефективність її існування, ступінь реалізації її характеристик — комплексно-системних, включаючи і соціологічний вимір, та об´єктно-суб´єктних зв´язків, про що йшлося вище.

Специфіка такого функціонування спричинена специфікою самої громадської думки, яка, власне, не є соціальним інститутом, певним організаційним утворенням (соціальний інститут — форма організації соціальних спільнот та відносин між ними). Вона не є сталою, історично зумовленою в суспільстві формою спільної діяльності людей, не має своїх специфічних організацій, що регулюють відповідну діяльність щодо створення громадської думки.

Водночас ми говоримо про об´єкт і суб´єкт громадської думки, її соціологічні аспекти, функціонування та управління таким функціонуванням. У цьому відношенні громадська думка багато в чому подібна до соціального інституту, зокрема, в багатьох західних країнах існують центри з її вивчення. Хоча насамперед ідеться про стан громадської свідомості, що містить у собі приховане чи явне ставлення різних суб´єктів до відповідних об´єктів (проблем, подій, фактів, предметів, явищ, процесів довколишньої дійсності). Через зазначене ставлення суб´єкта до об´єкта громадська думка регламентує ті чи інші норми, стереотипи поведінки в різних ситуаціях, впливаючи на них.

Саме цей вплив і становить суть функцій громадської думки. На думку відомого українського соціолога В. Полторака (це приклад індивідуальної позиції, ставлення до проблеми), громадська думка виконує в суспільстві такі функції: 1) директивну, 2) консультативну, 3) експресивну. Директивна функція полягає в тому, що громадська думка сама ухвалює рішення, яке має суто імперативний характер, тобто обов´язковий до виконання. Ідеться про вибори, референдуми, збори колективів, на яких ухвалюються обов´язкові для всіх членів відповідних колективів рішення. Консультативна функція громадської думки дістає вияв у консультаціях, порадах, рекомендаціях щодо вирішення певних проблем, які ставить життя. Успіх у розв´язанні таких проблем багато в чому залежить від урахування громадської думки. Експресивна функція громадської думки, найширша за своїм застосуванням, зводиться до тієї позиції, яку займають суспільство, його структурні підрозділи, зокрема особа стосовно тієї чи іншої події, факту, явища тощо [50, c. 44-45].

Зазначені функції громадської думки свідчать про її істотний вплив на поведінку людей, їх спільноти, інститути, колективи, суспільство в цілому. Не випадково в усьому світі постійно зростає увага до вивчення і використання громадської думки. Адже її функціонування багатоаспектне. У комплексі відповідних засобів своє місце посідають засоби масової інформації, які збирають, створюють і поширюють інформацію — джерело управління. Як кажуть, хто володіє інформацією, той володіє ситуацією. При цьому засоби масової інформації (ЗМІ) виконують такі функції: 1) інформаційну; 2) політичну («четверта влада»); 3) аналітичну щодо громадської думки. Ці функціональні характеристики засобів масової інформації багато в чому збігаються з директивною, консультативною та експресивною функціями саме громадської думки. Особливо це стосується аналітичної функції засобів масової інформації, безпосередньо пов´язаної з функціонуванням суспільної думки.

Те ж саме можна сказати і про однопорядкові характеристики соціології громадської думки та соціології засобів масової інформації. Остання становить галузь соціології, яка вивчає процеси функціонування засобів масової інформації як соціального інституту суспільства. її предмет включає: комунікатор, масову інформацію, аудиторію. У ширшому плані громадська думка є однією з підсистем системи соціальної регуляції в цілому і правової регуляції зокрема. Остання стає особливо ефективною за підтримки як держави, так і громадської думки.

Функціонування громадської думки — складова загального механізму людської діяльності (середовище — потреби — їх усвідомлення у вигляді інтересів, ціннісних орієнтацій, мотивів, цільових установок, а також їх діяльне задоволення). У цій структурі відбувається відображення громадської думки на основі поєднання об´єктивних потреб і суб´єктивних інтересів суспільства щодо актуальних проблем дійсності його структур та особистостей. Сутність функціонування громадської думки — у наданні гласності безлічі індивідуальних думок: а) безпосередньо (через форми прямої демократії); б) опосередковано (через форми представницької демократії).

Отже, ефективність функціонування громадської думки залежить від єдності чинників — об´єктивних (середовище—потреби) і суб´єктивних (усвідомлення і діяльне задоволення потреб). При цьому розрізняють три види вираження громадської думки: 1) стихійне: 2) з ініціативи суспільних структур; 3) через соціологічні дослідження [39, c. 249-250].

Функціонування громадської думки відбувається, як правило, на двох рівнях: 1) на рівні слова (вербальної поведінки), коли маси зовнішньо сприймають інформацію, оцінки, але самі не залучаються до конкретних дій; 2) на рівні справи (реальної поведінки), коли суб´єкт діє відповідно до оцінки, яка є одним з аспектів усвідомлення об´єктивних потреб (ціннісні орієнтації у взаємозв´язку з інтересами, мотивами, цільовими установками).

Ефективність функціонування громадської думки визначається переходом від вербальної до реальної поведінки, від відображеного до перетвореного стану, процесом об´єктивізації думки в системі соціальних норм, соціального регулювання і контролю. Прискорений темп суспільних змін і перетворень супроводжується відповідним прискоренням переміщення акценту громадської думки з одних проблем на інші. Таке переорієнтування громадської думки взаємопов´язане із зміною масштабів стереотипів поведінки і мислення, традицій і новацій, які відображаються громадською думкою. Динаміка останньої — це важлива складова загально-динамічних суспільних процесів. Аналіз показує, що існує два шляхи цілеспрямованого впливу на функціонування громадської думки: 1) маніпулювання нею; 2) наукове її формування. Маніпулювання — це нав´язування людям такого ставлення до актуальних проблем дійсності, яке відповідає інтересам суб´єкта зазначеного нав´язування. Наукове формування громадської думки полягає у забезпеченні перетворення вербальної поведінки на реальну, індивідуальних думок на групові та масові. Поряд з цим існують також внутрішні й зовнішні механізми функціонування громадської думки: внутрішні пов´язані з об´єктивними процесами такого функціонування, зовнішні — з фактами впливу суб´єкта на об´єкт. Внутрішні механізми пов´язані насамперед з процесом ідентифікації інтересів особи з інтересами інших людей, спільнот і суспільства загалом.

Коли громадська думка розглядається як феномен суспільної свідомості, вона є не тільки функцією певної спільноти, а й соціальним утворенням, яке може саме по собі виконувати цілу низку різноманітних функцій. їхній зміст і спрямованість можна розглядати у двох вимірах: вертикальному і горизонтальному. Спочатку зупинимося на першому вимірі.

З позиції соціологічного (суб’єктного) підходу громадська думка – це вираження у формі оціночних суджень відносин між соціальними суб’єктами з приводу стратегії і тактики розв’язання деяких проблем — об’єктів інтересів цих суб’єктів. Оскільки в сучасних суспільствах вирішення більшості соціальних проблем є прерогативою державної влади, громадська думка, здебільшого – це вираз відносин їх суб’єкта до структур державної влади з приводу її рішень, спрямованих на розв’язання тієї чи іншої проблеми. Який же вплив мають суб’єкти громадської думки на структури державної влади? [54, c. 115-116]

В умовах легітимації політичної влади остання дуже чутлива на реакцію громадської думки щодо прийняття політичних рішень. Її вплив у цьому плані може здійснюватися шляхом реалізації експресивної, консультативної і директивної функцій.

Експресивна функція. Її сенс полягає в тому, що громадська думка за будь-яких умов займає певну позицію щодо того або іншого суспільного явища, дій владних структур. Громадська думка оцінює і контролює дії влади, спрямовані на вирішення соціальних проблем, тисне на владу силою акцій протесту, засобами виборчих технологій, лобіювання. кампаній у ЗМІ тощо.

Консультативна функція. Громадська думка задає вектор прийняття рішень державною владою. При цьому передбачається, що влада дійсно потребує такої поради, зацікавлена в її отриманні.

Директивна функція. Громадськість сама виносить рішення щодо вирішення проблем життя суспільства, і це рішення має імперативний характер. Прикладом реалізації директивної функції громадської думки є референдуми, вибори до різних органів влади тощо.

Узагальнюючи зміст цих функцій, які реалізуються явно і латентно, можна сказати, що громадська думка — це соціальний контроль у сфері конвенцій між владою та громадянським суспільством.

Загалом роль і значення громадської думки в суспільстві важко переоцінити. За умов тоталітарного суспільства вона виступає демократичним атрибутом, який насправді нічого не вартий. Стосовно демократичного суспільства, то тут, безперечно, зростає значущість громадської думки, передусім для політичного діяча та його подальшої долі. Можна стверджувати, що демократія тримається і проявляється через громадську думку. При цьому особливо важливими стають референдуми – опитування громадської думки для з’ясування найвагоміших для суспільства питань життєдіяльності.

Висновки до розділу 1

Виходячи з вищевказаного, можна зазначити, що громадська думка, незалежно від способу існування, має два взаємозв’язані виміри: зовнішній, що розкривається у ставленні людей до суспільно значущих проблем і безпосередньо виявляється у формах їхньої свідомості (оцінках, судженнях, установках) і реальних вчинках, і внутрішній, що полягає в регулювання поведінки і мислення людей з метою узгодження їх з інтересами спільноти. У цьому разі громадська думка являє собою різновид соціального контролю, суб’єктами й об’єктами якого одночасно виступають члени спільноти — носії та суб’єкти громадської думки.

Формування громадської думки — взаємодія індивідуальних, групових, колективних суджень, утворення на їх основі громадської думки, тобто думки, що внутрішньо єдина і впливає на практичну діяльність людей і соціальних інститутів.

У процесі формування громадська думка переходить з одного свого стану в інший за допомогою комплексу механізмів. Вони являють собою сукупність елементів та їх відносин, що забезпечують перетворення індивідуальних думок з приводу актуальних проблем дійсності на думку великих соціальних груп, а також перехід громадської думки зі сфери свідомості у сферу практичної діяльності людей. Внутрішні механізми пов’язані з об’єктивними процесами формування громадської думки, а зовнішні — з фактами впливу на свідомість людей з боку органів управління. Один з основних внутрішніх механізмів — ідентифікація з інтересами соціальної групи і суспільства в цілому.

Розділ 2. Світоглядні основи дослідження громадської думки

2.1. Методи пізнання

Громадська думка є інформаційно-комунікаційним механізмом державного управління, видом інформації, який забезпечує зворотний зв’язок між громадянським суспільством і державою та є інформаційною базою для прийняття управлінських рішень та прогнозування. Слід зауважити, що громадська думка може ефективно виконувати інформаційні функції за умов відповідної систематизації та впорядкування статистичними методами. Крім того, якщо інформацію не використовувати, вона втрачає свою функцію.

Термін «громадська думка» (англ. pablik opinion) вперше застосував у другій половині XII ст. англійський державний діяч і письменник лорд Джон Солсбері на означення моральної підтримки населенням країни дій парламенту. Поступово цей термін став загальноприйнятим.

Ззастосування категорії „громадська думка” відбувалося впродовж ХVІІІ ст. Так, в країнах Західної Європи із самого початку вона використовувалася, радше, з полемічною метою. Її протиставляли меншою мірою „приватній” чи „особистій”, ніж „прихованій” або „секретній”, застосовуючи проти абсолютизму і королівського свавілля. „Громадська думка” спочатку була думкою парламентських кіл. Інакше кажучи, походження цієї категорії є суто політичним, пов’язаним з емансипативним рухом європейської буржуазії та становленням внаслідок цього публічної сфери модерного ґатунку.

Після революційних потрясінь кінця ХVІІІ ст. категорія „громадська думка” дещо змінює своє призначення. З поняття, що зазвичай застосовувалося у полемічних цілях, воно перетворюється на поняття, що стає джерелом нової легітимної влади, пов’язаної вже не з традиційним монархічним суспільно-політичним ладом, а з демократичним, парламентським режимом, що легітимує себе шляхом апеляції до думок громадян. Період з другої половини ХІХ до початку ХХ ст. ознаменувався значною модифікацією поняття „громадська думка”. До цього часу воно розумілося як думка освічених політичних еліт, яка завдяки наявним ЗМІ має бути оприлюднена і в такий спосіб стати думкою всієї громади. Тобто освічені еліти виступали в якості опосередкованої ланки між органами державної влади та широкими верствами громадськості. Наприкінці ж ХІХ ст. внаслідок поширення практики масових політичних маніфестацій та появи загальнонаціональної „народної” преси з’являється нове розуміння громадської думки, конкурентне попередньому. Мова йде про безпосередню, раптову думку, властиву акціям протесту чи громадської непокори. Думку, яка має тимчасовий, ситуативний характер і може бути зміненою впродовж нетривалого часу.

Нині на Заході популярні три найвпливовіші концепції громадської думки. Одна з них — моралізувально-нормативна — запропонована німецьким філософом і соціологом Ю. Габермасом [59, c. 89].

У своїх працях Габермас твердить, що його погляди є розвитком тих положень, які були сформульовані ще у XVIII столітті. Вони ґрунтуються на понятті «суспільна гласність», «відкритість», за допомогою яких пропонується подолати ізольованість абсолютної монархії, зробити її ідеологію зрозумілою масам. Дослідник наголошує на тому, що його концепція розрахована збереження на панівного приватновласницького господарського механізму.

Публіка, за Ю. Габермасом, — це не народ, не більшість населення, не «всі»: вона складається з тих, хто може резонерствувати на зборах, у кафе й за пивом, у салонах і на сторінках газет, а саме: із освічених верств населення, яке володіє власністю. Вони вважають себе носіями істини, і вона повинна бути визнана всіма. Головне завдання їхнього резонерства полягає в тому, щоб «законним шляхом» усунути суперечності в інтересах держави і буржуазного суспільства.

Габермас звертає увагу на те, що нині не віднайти політичного обґрунтування буржуазній громадськості і гласності, які слід залишити в структурі громадської думки. Ось чому поняття «громадська думка» і є таким популярним — у ньому бачать можливість збереження того, що не вдасться здійснити політичними засобами.

Із вищевикладеного можна зрозуміти, що поняття «громадська думка» у німецького дослідника має пряме відношення до понять «право» та «політика». Справді, якщо громадська думка є свідомим міркуванням освіченої публіки, то вона повинна насамперед зміцнювати панування буржуазії, виправдовувати практику застосування права й політики буржуазії. Цей вплив громадської думки обґрунтовується тим, що судді та адміністративні чиновники добираються з «освічених верств». Маючи опертям чинні закони, ці чиновники водночас «освячують» права і політику буржуазії громадською думкою.

Сам Ю. Габермас так потрактовану громадську думку називає «ліберально-буржуазною». Її суб’єктом є група приватних осіб, які мають можливість відкритого обговорення і об’єднуються в «публіку» завдяки тому, що володіють власністю і освічені. Між публікою й громадською думкою перебувають мораль і право. Вони утверджуються розумом. Це дозволяє апелювати до нього, перетворюючи справжній об’єкт на анонімний. Апеляція згори розцінюється як свобода преси, а знизу — як загальна доступність, що насправді обмежена бар’єрами приватного володіння [71, c. 765-766].

Мораль, яка проголошується в такий спосіб, відрізняється від загальнолюдської моралі. Хто не погоджується з публікою-резонером, того громадська думка оголошує не просто відступником від норми, але дуже недоброю людиною чи навіть ворогом.

Політична сутність концепції німецького соціолога зрозуміла. Громадську думку він розглядає як інструмент панівних класів. Власне, він і не приховує цього, коли надає визначення «публіка» буржуазії, за якою зберігає право оцінювати й пояснювати те, що відбувається в суспільстві. За Ю. Габермасом, громадська думка є завжди офіційною, тобто такою, що подається в пресі, решті офіційних джерел інформації.

Друга концепція громадської думки належить також німецькому соціологу Н. Луману. Відправна точка його висновків — заперечення будь-якого суб’єкта громадської думки. Н. Луман не раз стверджував у своїх працях про те, що громадська доступність і гласність передбачають одразу кілька тем, які можуть бути в центрі уваги процесу комунікації. Але одночасно комунікувати з кількома темами неможливо, треба вибрати якусь одну. Потрібна увага, яка визначала б, здійснювала цей вибір і уможливлювала обговорення теми з незнайомою людиною в пивниці чи на вулиці. Саме ця тема і визначає зміст громадської думки.

Одначе німецький вчений визнає, що тільки уваги замало для формування громадської думки. Він долає цю перешкоду твердженням, що теми живуть у суспільстві своїм життям, їхнє поширення підпорядковане власним, особливим закономірностям. Відтак громадська думка, за Н. Луманом, прив’язується не до окремих індивідів, не до заможних верств, як у Ю. Габермаса, а до тем.

На думку Лумана, такий підхід має низку переваг. Він дозволяє говорити про всіх людей однаково, тобто громадська думка охоплює всіх, і перед нею всі рівні. Відтак дослідник демократично пов’язує розходження в громадській думці з розходженням між темами. Одна річ, говорить він, міркувати про інфляцію загалом, інша — про інфляцію, яка шкодить пенсіонерам. Погляди можуть бути протилежними, втім громадська думка впорядковує їх, але не оцінює, що і є виявом ліберальності.

Коли тема й думка про неї не збігаються, тоді, за Луманом, виникає так зване маніпулятивне моралізування. Наприклад, теми «розрядка» і «заборона на професію» не знайшли однозначного вияву і не всіма сприймаються однозначно. Прихильники однієї думки різняться від прихильників іншої. Між ними виникає конфлікт і може відбуватися боротьба, внаслідок чого висловлені думки одних породжуватимуть неприхильну реакцію з боку інших, які будуть тиснути на своїх супротивників. Тому не існує ніякої нейтральної думки, вона, так чи інакше, пов’язана з оцінками. Думки мають безпосередній стосунок до права, а отже, і до поведінки людей. Думки, які тримаються протягом тривалого часу, породжують відповідно підлаштовані довготривалі форми поведінки людей, освячені правом.

Отже, у концепції Н. Лумана наголошується на змістові громадської думки — цим вона і відрізняється від концепції Ю. Габермаса та інших дослідників. Проте «тема» Лумана відривається від суб’єкта, її творця, внаслідок чого його концепція абстрактна. Громадську думку він пояснює індивідуалістично — через увагу, тим самим принижуючи її соціальну сутність [74, c. 28-29].

Оригінальна концепція громадської думки сформульована доктором філософії Е. Ноель-Нойман. Дана концепція представляє статистично- психологічний напрям у дослідженні громадської думки, який спирається на демоскопію. Зауважимо, що демоскопія передбачає наявність кількісних даних, між якими існує різниця. Зокрема, стверджується різниця між громадською і буденною, здоровою та нездоровою думкою. Також в демоскопії не розрізняються думка маси та публіки, інших спільнот, оскільки вона оперує кількісними величинами.

Критики демоскопії досить часто дорікали Е. Ноель-Нойман тим, що вона не враховує якості думки. Відповідаючи, дослідниця заявила, що для неї всі люди є рівними, що демоскопія ґрунтується на визнанні рівності всіх громадян. У своїх працях демоскопи ніби роблять зріз певної множини думок. Проте і це положення підлягає критиці, тому що за такого підходу неможливо спрогнозувати розвиток або формування громадської думки. На це звинувачення Е. Ноель-Нойман відповіла своєю теорією «спіралі мовчання»: якщо індивід свідомий того, що його погляди збігаються з поглядами більшості, то він висловлює їх значно охочіше. І навпаки, якщо він має протилежне відчуття, то прагне зберігати мовчання щодо своїх поглядів, ухиляючись від опитувань, або видає неправдиву інформацію. Е. Ноель-Нойман підкреслює, що „мовчання” обов’язково потрібно теж брати до уваги як форму артикуляції громадської думки, яка подеколи може ставати вирішальною.

У сучасній вітчизняній соціології громадська думка розуміється як специфічний вияв масової свідомості, що виражається в оцінках (вербальних і невербальних) і характеризує ставлення людей до суспільно значущих подій і фактів, актуальних проблем суспільного життя [4, с. 293].

Характеризуючи громадську думку як соціальний феномен, можна виокремити наступні її особливості.

По перше, як зазначає В.Г. Городяненко, вона є не арифметичною сумою думок окремих індивідів щодо певного питання, а є інтегративним утворенням, яке має історичні, часові, територіальні особливості, складну структуру і виконує певні функції [66, с. 294]. До речі, саме на такому розумінні досліджуваного феномену наголошує й В. Осовський, який зауважує, що громадська думка — це складне надіндивідуальне утворення, а не сума думок (“мнений”) окремих осіб, опитати яку неможливо, бо вона не відповідає [49, с. 29].

По-друге, громадська думка формується внаслідок висловлювання групи людей, яка є не механічним утворенням, а характеризується певною спільністю інтересів, цілісністю.

По-третє, вона постає лише щодо актуальних для соціальної спільноти чи суспільства проблем, ситуацій; її характеризують інтенсивність поширення, стабільність, вагомість, компетентність, соціальна спрямованість.

По-четверте, громадська думка може виражатися як у вербальних судженнях, так і в реальній поведінці. І, останнє: вона часто є конфліктною.

Громадська думка як соціальний феномен характеризується також й тим, що постає у двох вимірах. Насамперед, як оцінне судження, адже громадська думка завжди містить оцінку громадськістю конкретних проблем, явищ, процесів суспільного життя, ставлення до конкретних об’єктів дійсності. Тому вона є сукупним оцінним судженням певної групи людей щодо подій, явищ соціальної дійсності.

З другого боку, як важлива соціальна інституція — у демократичному суспільстві вона є одним з елементів прийняття рішень на всіх рівнях управління (державному, регіональному, муніципальному тощо). Як і всі соціальні інституції, громадська думка перетворює невпорядковані, випадкові, стихійні соціальні взаємодії між населенням та політичними, управлінськими структурами на впорядковані, тривалі, контрольовані, тобто окультурює цю взаємодію, оснащує її механізмами та усталеними правилами. На думку сучасного українського соціолога В. Осовського, зміст громадської думки як соціальної інституції постає як сукупне ставлення, виражене у формі оцінного судження між суб’єктами громадської думки (громадськістю) та суб’єктами влади з приводу оцінки, змісту, способу розв’язання певної політичної, економічної, екологічної, соціальної проблем.

На різних етапах розвитку суспільства, у різних типах суспільств за різних політичних режимів (тоталітарних, ліберальних, демократичних) вияв громадської думки як соціальної інституції має свої особливості. Так, за тоталітарних режимів вона є безсилою, за ліберальних — береться до уваги за можливістю і тільки за демократичного правління стає дійовою силою, впливаючи на всі процеси суспільного життя. Взагалі, для того, щоб оцінити роль громадської думки як соціальної інституції та її взаємодію з різними видами влади, російський вчений О. Іванов пропонує уявити крайні, або протилежні, типи такої взаємодії. Дослідник виокремлює зокрема два типи зазначених відносин: патерналістський і заснований на принципах соціального партнерства [6, с. 38].

„Громадська думка”, хоча вона і не передбачена як така жодною Конституцією, тим не менш тісно пов’язана з режимами парламентарної демократії. Проте відношення делегування, встановлене виборами, ще більш серйозно піддається сумніву із зростанням кількості опитувань, в завдання яких входить, обминаючи дискусії та обговорення, вирішувати з непоінформованими індивідами будь-яку актуальну проблему або проблему, що є внутрішньою справою політичного класу.

Громадська думка, на наш час вже набула соціального значення, і далі значно розширює сферу активного впливу на соціальні процеси, участь у соціальному управлінні. І хоча раніше вона впливала (наприклад, своєю експресивною функцією) на соціальне управління, нині вона стає важливим фактором, який визначає соціальні та політичні процеси у суспільстві. Тому проблеми вивчення, врахування громадської думки у процесі соціального управління є особливо актуальними.

Відомо чимало методів вивчення громадської думки, і їх не можна зводити лише до спеціальних соціологічних опитувань. Оскільки громадська думка висловлюється через багато каналів, для її вивчення можуть бути використані конвент – аналіз текстів (при вивченні, наприклад, матеріалів преси, документів органів управління та ін.); спостереження (при вивченні громадської думки, яка функціонує на зборах, засіданнях органів управління та ін.); лінгвосоціологічні та соціометричні методики, соціальний експеримент.

Найважливішим при вивченні громадської думки є метод опитування як незамінний спосіб одержання інформації про безпосередні факти свідомості, суб’єктивний світ людей, їхні нахили, мотиви діяльності, думки. Відомий спеціаліст у галузі вивчення громадської думки Дж. Геллап назвав метод опитування “телескопом соціальних наук” [9, c. 69-70].

У процедурному плані цей метод зводиться до того, що, з одного боку, виступає дослідник з певними запитаннями, у відповідях на які він сподівається одержати потрібну йому інформацію, з іншого — опитуваний (респондент), який відповідає на запитання, володіючи при цьому інформацією, яка цікавить дослідника, і згоден повідомити її.

Опитування як метод соціологічного дослідження поділяється на два різновиди: інтерв’ю та анкетне опитування.

Інтерв’ю – це бесіда, яка проводиться за певним планом і передбачає прямий контакт інтерв’юера з респондентом (опитуваним), причому запис відповідей останнього здійснюється або інтерв’юером, або механічно (на плівку).

Анкетне опитування передбачає жорстко фіксований порядок, зміст і форму запитань, чітке формулювання відповідей, які реєструються опитуваною особою. При вивченні громадської думки використовують різні види опитувань. Під час поштового опитування розсилають анкети, які потім повертають дослідникові поштою. Пресове опитування передбачає публікацію анкети в газеті. Телефонне опитування здійснюють з використанням телефону. Найчастіше використовують роздавальне опитування. При його організації анкету респонденту вручає безпосередньо дослідник, до якого вона повертається після заповнення. В усіх випадках важливо забезпечити репрезентативність інформації.

Враховуючи неабияке значення громадської думки в соціальному управлінні, труднощі, які постають у процесі її вивчення, в демократичних державах діють спеціальні центри з вивчення громадської думки.

Перше спеціальне опитування громадської думки, пов’язане з організацією виборчої кампанії, було здійснено у США в 1824 р. На початку 30-х років XX ст. у США було створено перший інститут опитувань громадської думки під керівництвом Дж. Геллапа. Нині він має філії у багатьох країнах світу. У повоєнні роки діяли десятки подібних інститутів та центрів. Найвідоміші серед них: “Бен Геффін і компанія”, “Л. Харріс і компанія”, Інформаційне агентство США, Служба вивчення громадської думки БІ-БІ-СІ (Великобританія), Інститут демоскопії (ФРН) та ін. З відомих причин у СРСР тривалий час не було серйозних центрів вивчення громадської думки, хоча практикувалися розрізнені спроби опитувань. Про загальнонаціональні репрезентативні опитування не йшлося. Тільки наприкінці 80-х років створено Всесоюзний центр вивчення громадської думки під керівництвом академіка Т. Заславської, який мав свої відділення у Києві, Дніпропетровську, Львові [21, c. 206].

В останні роки в Україні набули розвитку служби вивчення громадської думки, зокрема опитувальні центри на базі Інституту соціології НАН України, Києво-Могилянської академії, приватні опитувальні центри, регіональна мережа опитувань громадської думки.

Структура соціології громадської думки визначається такими основними напрямками дослідження:

Розкриттям соціальної сутності цього об’єкту у соціологічному вимірі;
Аналізом діалектики взаємодії об’єкта і суб’єкта громадської думки;
Відображенням механізмів її соціального функціонування.

Названі напрями соціологічного дослідження виникнення, розвитку і функціонування громадської думки “злиті у єдиному комплексно-системному підході: соціолого-історичному, соціолого-структурному і соціолого-функціональному. Комплексно-системний підхід до вивчення громадської думки означає сукупність концепцій щодо її соціальної сутності, ступеня впливу на різні сторони життя суспільства, способи формування, відображення і функціонування”. Концепції щодо соціальної сутності громадської думки фіксують почуття і дії людей на певному об’єкті дійсності з метою її зміни або збереження. При цьому актуальним є момент мотивації таких почуттів і дій. Вивчення відповідних мотивів дає цінну інформацію про внутрішній світ людей, їхні зовнішні зв’язки з навколишнім середовищем через спільні потреби та інтереси.

В цілому можна вважати, що в дослідженнях громадської думки задіяні всі соціологічні методи. В той же час слід враховувати специфіку їх використання, особливо при масових опитування та зондажах громадської думки. [35, c. 104-105]

Соціологія громадської думки – це галузева соціологія, яка вивчає виникнення та механізми функціонування громадської думки, соціальні чинники, що впливають на її зміст і активність та визначають її місце в соціальному житті суспільства.

Об’єкт соціології громадської думки – її носії, тобто люди, представники різних соціальних груп та спільнот, різних організацій і інституцій, які висловлюють свої думки з приводу тих чи інших актуальних суспільно значущих питань. Предмет соціології громадської думки – її соціальні аспекти і характеристики, структура, закономірності, канали, механізми формування і функціонування, ставлення великих соціальних груп, народів у цілому до явищ, що викликають актуальний суспільний інтерес.

Громадська думка є одним з явищ суспільного життя, яке викликає постійний та глибокий інтерес. Вона відіграє винятково важливу роль у діяльності держави, політичних партій, громадських рухів, кожної людини, Водночас громадська думка є одним з найскладніших соціальних феноменів. Вона є ефективним інструментом соціального управління, регулювання багатьох соціальних, економічних, політичних і духовних процесів.

2.2. Засоби соціологічного впливу громадської думки

Отже, ефективність функціонування громадської думки залежить від єдності чинників — об´єктивних (середовище — потреби) і суб´єктивних (усвідомлення і діяльне задоволення потреб). При цьому розрізняють три види вираження громадської думки: 1) стихійне: 2) з ініціативи суспільних структур; 3) через соціологічні дослідження.

Громадська думка багато в чому подібна до соціального інституту, зокрема, в багатьох західних країнах існують центри з її вивчення. Хоча насамперед ідеться про стан громадської свідомості, що містить у собі приховане чи явне ставлення різних суб’єктів до відповідних об’єктів (проблем, подій, фактів, предметів, явищ, процесів довколишньої дійсності). Через зазначене ставлення суб’єкта до об’єкта громадська думка регламентує ті чи інші норми, стереотипи поведінки в різних ситуаціях, впливаючи на них.

Власне, з цього й починається процес зародження громадської думки, тобто із вихідного елемента суспільства — особи, індивіда. Дейл Карнегі у книзі «Як здобувати друзів і впливати на людей» (К., 1990) пропонує дев´ять способів примусити людину, не образивши її, змінити свою позицію (думку): 1) починайте з похвали та щирого визнання чеснот людини; 2) вказуючи на її помилку, робіть це в непрямій формі; 3) перш ніж когось критикувати, визнайте власні помилки; 4) не віддавайте наказів; 5) надавайте людині можливість зберігати своє обличчя; 6) хваліть людину за кожен, навіть найменший успіх, при цьому будьте щирі й не скупіться на похвалу; 7) створіть людині добру репутацію, і вона намагатиметься відповідати їй; 8) застосовуйте заохочення, дайте людині зрозуміти, що її вади легко виправити, а справа, якою ви хочете її захопити, досить приємна і не становить особливих труднощів; 9) спонукайте людей із задоволенням робити те, що вам потрібно. Наведені правила впливу на думку індивіда сприяють єдності особистості з інтересами соціальної групи і суспільства в цілому. Суспільство при цьому має створити належні умови для підвищення ролі громадської думки у практиці соціального управління. Соціологічні дослідження свідчать, що такими умовами, які сприятимуть зростанню значення громадської думки в Україні, слід вважати [8, с.209]:

регулярне виявлення громадської думки державними органами, громадськими організаціями, науковими центрами;
вільне виявлення всіма громадянами в найрізноманітніших формах (референдуми, вибори органів влади, збори, маніфестації, звернення в органи державної влади та масової інформації, відповіді на вибіркові опитування, обстеження, зондаж та ін.) своїх думок, оцінок та позицій з різних питань громадського життя, ставлення до подій і фактів соціальної дійсності;
постійне використання громадської думки органами державного управління і громадськими організаціями на базі юридичних (нормативних) актів і системи законодавчих гарантій, які забезпечують її включення в систему соціального управління;
формування політичної і правової інформованості громадян, підвищення їхньої культури в цьому відношенні;
систематичне і широке інформування населення про результати вивчення громадської думки, зауваження і вимоги, адресовані відповідним органам державного і громадського управління та посадовим особам;
матеріальна і моральна підтримка державними органами влади і управління інститутів та інших установ з вивчення громадської думки [55, c. 249-250].

2.3. Роль громадської думки в соціально-політичному житті суспільства

Процес демократизації політичної системи в Україні на сучасному етапі відбувається складно і суперечливо, що вимагає пошуку нових шляхів його оптимізації. Важливим у цьому плані є використання досвіду зарубіжних країн, де однією з фундаментальних основ побудови демократичних систем стала суверенна громадська думка. Саме остання відіграє головну роль у державному управлінні та прийнятті політичних рішень. За словами іспанського філософа X. Ортеги-і-Гасета, закон громадської думки — це закон всесвітнього тяжіння у царині політичної історії. Зростання її впливу на соціальні відносини пов’язане з демократизацією життя, підвищенням культурного та освітнього рівня населення, процесами глобалізації тощо.

Громадська думка — це та реальність, поза якою немає ні існування, ні розвитку суспільства, що складається зі спільноти, громадських організацій, поза якою не може здійснюватися процес соціалізації особистості. Також громадська думка не є сумою індивідуальних думок, а виступає над індивідуальним інтегративним утворенням, яке має історичні, часові, територіальні особливості, складну структуру і виконує певні функції.

На сучасному етапі демократизації суспільних відносин роль громадської думки як соціального феномену полягає у можливості вирішувати суперечливі питання не шляхом страйків і на барикадах, а за столом переговорів, шляхом компромісу і взаємного погодження, інтересів різних соціальних груп населення. Нормою взаємовідносин владних структур і громадської думки є її врахування у процесах державного управління.

Отже, громадська думка як соціально-політичний інститут суспільства визначає те. які існують і якими повинні бути суб’єкти громадської думки і влади, щоб відносини між ними мали організований характер [8,с.429].

Роль громадської думки в системі політичних відносин визначається в першу чергу характером влади, політичного режиму. Якщо тоталітаризм прагне до контролю над громадською думкою чи її придушення, то демократичне правління шукає в ній підтримку. Наприклад, вибори, що проводяться в умовах тоталітарних режимів (у колишньому СРСР чи на Кубі) насправді — не більше ніж фікція. У демократичних же країнах громадська думка має величезну реальну силу. Причому, і тут є «градації». Так. у США прийнято вважати, що крім трьох офіційних галузей влади (законодавча, виконавча, судова), існують ще дві: влада масової інформації і влада громадської думки. Природно, це метафора, публіцистичний образ, але влада громадської думки — це дійсно один з найважливіших механізмів політичної влади, рахуватись з яким змушені всі.

Таким чином вплив громадської думки на прийняття політичних рішень може здійснюватися шляхом реалізації експресивної, консультативної і директивної функцій.

Зміст експресивної функції полягає в тому, що громадська думка за будь-яких умов займає певну позицію щодо того або іншого суспільного явища, дій владних структур. Громадська думка оцінює і контролює дії влади, спрямовані на вирішення соціальних проблем, тисне на владу силою акцій протесту, засобами виборчих технологій, лобіювання. кампаній у ЗМІ тощо.

Зміст консультативної функції полягає в тому, що громадська думка задає вектор прийняття рішень державною владою. Прикладом реалізації директивної функції громадської думки є референдуми, вибори до різних органів влади тощо.

Розширення участі громадськості в підготовці і прийнятті відповідальних соціальних рішень є не просто формою демократизації керування, а фундаментальною потребою демократичного суспільства у цілому.

Основу легітимації будь-якої влади складає довіра народу, що виявляється не тільки на рівні суспільної свідомості, але й у формі так званої демократії, що бере участь, (вибори, референдуми, маніфестації підтримки, протесту, страйку і т.п.). Громадська думка — один з найважливіших інструментів громадянського суспільства, за допомогою яких народ може оперативно виражати свою довіру чи недовіру владі і тим самим встановлювати щоразу міру її легітимності [63, c. 204-205].

Залучення громадськості до співпраці з органами державної влади є необхідною умовою прозорості та більшої ефективності їх діяльності. В багатьох розвинутих демократичних країнах органи влади використовують різноманітні форми і технології взаємодії з громадянським суспільством. В зарубіжних країнах, які мають багатолітній і навіть багатовіковий досвід взаємодії органів влади з громадськістю, ці технології вже дістали подальшого розвитку. Зараз на їх основі формуються нові форми та засоби залучення громадськості до спільного з владою розв’язання існуючих проблем; органи влади залучають громадськість до управління для покращення своєї діяльності.

Інституційна роль громадськості в ухваленні рішень є одним з найкращих способів гарантування довгострокового успіху залучення громадськості. Постійне надання громадськості можливостей щодо впливу на наявні ресурси забезпечує відповідно, її активність.

В Україні така практика ще не реалізована. Незважаючи на те, що органи влади намагаються залучати громадськість до процесу прийняття рішень, це ще не має інституціоналізованого характеру. На сучасному етапі розвитку українського суспільства мають місце тільки окремі приклади разового залучення громадськості владою для вирішення тих чи інших питань. Але ж вивчення громадської думки, дослідження її динаміки є важливою функцією органів державного управління та соціологічної науки.

Громадська думка утворює важливий різновид інформації та зворотного зв’язку в системі державного управління. Управлінські рішення, реформи та інші механізми здійснення управління повинні містити інформацію про стан громадської думки.

Особливості громадської думки, з погляду її використання в процесі управління, змушують органи державного управління приділяти підвищену увагу конкретним її аспектам. Однак ситуація така, що незважаючи на актуальність і прагматику даного питання, у системі органів влади ще не вироблено прийнятних і дієвих методів використання громадської думки. Її вивчення, методика оцінки, характер впливу на управлінський процес не набули якісного методологічно й технологічно відпрацьованого інструментарію. Це, на нашу думку, обумовлено відсутністю цілісної концепції дослідження та використання громадської думки.

Ігнорування громадської думки призводить до того, що послаблюються престиж управлінських органів і довіра до них з боку населення. Ігнорування громадської думки може негативно позначитися на активності громадян; не можна ефективно здійснювати функції управління, не реалізуючи громадську думку.

Виявлення та врахування громадської думки реалізується насамперед через функції управління. А функція управління — це об’єктивно необхідна діяльність управлінських структур, спрямована на досягнення певних цілей. Можливість підвищення ролі громадської думки в здійсненні функцій управління зростає, коли спостерігається певна сталість у бажанні громадян брати участь в управлінні суспільством. Тому необхідно мати соціальний портрет суспільства, що дозволяє судити про мотиви, мету, передумови, умови участі всіх соціальних груп у реалізації цілей управління. Конструктивна роль громадської думки в реалізації функцій управління залежить і від тієї системи цінностей, що панує в суспільстві, від характеру й ступеня фіксації стереотипів, розповсюджених у громадській свідомості [68, c. 14].

Громадська думка є вираженням інтересів, поглядів і оцінок суспільства. З цього можна зробити висновок про її роль у реалізації функцій управління. Це розкривається в тому, що функцію управління неможливо правильно реалізувати, не маючи інформацію про стан, структуру й динаміку громадської думки.

Проблема полягає в тому, як здійснити певні зміни в організації державної служби за допомогою включення громадської думки в систему механізмів державного управління. Відповідно до цієї мети найважливішим елементом системи державної влади виступає громадська думка як визначальний фактор зворотного зв’язку, що надає управлінню системних ознак, тобто: стабільність, самодостатність, високу інтегративну здатність.

На соціально значимі проблеми через висловлення про них суджень зацікавленими верствами населення. Така реакція населення має не випадковий спонтанний характер, а є постійно діючим фактором громадського життя.

У даному контексті громадська думка в структурі суспільних відносин виступає в ролі специфічного соціального інституту, що володіє своїми функціями, і являє собою певний набір доцільно орієнтованих стандартів поводження людей у певних ситуаціях. Соціальні інститути забезпечують стабільність соціальних зв’язків і відносин у суспільстві.

Громадська думка має свої способи вираження, якими є:

— поводження населення під час виборів;

— участь у законодавчій діяльності через референдуми, плебісцити, збори тощо;

— за допомогою засобів масової інформації й комунікації;

— масові поведінкові прояви громадської думки;

— створення й функціонування лобістських структур і груп тиску.

Зовсім специфічним каналом вираження громадської думки, спеціально

організованим, є соціологічний канал, тобто використання соціологічних методів для дослідження стану громадської думки.

Розподіл за каналами залежить від соціально-політичної ситуації й визначається закономірністю самокомпенсації, коли у разі перекриття якогось із безлічі каналів вираження громадської думки відбувається перерозподіл потоків по каналами, що залишилися. Навіть при наявності репресивного режиму, котрий зробив усе для придушення громадської думки, вона продовжує функціонувати в таких каналах як міжособистісне спілкування, взаємодія малих груп, навчання й виховання й т. ін.

Таким чином, громадська думка відноситься до класу складних соціальних об’єктів, одночасно виступає соціальним інститутом і реалізує функцію соціального контролю в першу чергу, на наш погляд, через використання соціологічних методів для дослідження її стану [74, c. 30].

Соціологію в багатьох країнах давно й успішно включено в механізм державного управління, тому що вона озброює науковим знанням про суспільство. Ефективність управління в сучасних умовах залежить від якості інформації, її вірогідності, повноти, оперативності й т.п. Саме це здатна надати сучасна техніка соціологічного дослідження. При відпрацьованих програмі, методиці й процедурах аналізу процес збору й обробки даних стає настільки формалізованим, що упереджена оцінка суспільних явищ малоймовірна.

Соціологія має велике значення для становлення в Україні громадського суспільства та правової держави. Перш за все це пов’язано з формуванням у нашій країні інституту громадської думки. Його становлення є, з одного боку, наслідком розвитку соціології, активізації соціологічних досліджень різноманітних проблем сучасного суспільства, з іншого — зростаючої (в т.ч. під впливом соціології) громадянської самосвідомості населення.

Висновки до розділу 2

Виходячи із опрацьованого матеріалу, можна зробити наступні висновки.

Проблема дослідження, формування й використання громадської думки в інтересах ефективного управління становить значний науковий інтерес.

Громадську думку можна розглядати як елемент управління — зворотний зв’язок, здатний надати владним органам системні ознаки: стабільність, автономність, високу інтегративну здатність. За допомогою вивчення та використання громадської думки в управлінських технологіях стає можливою ефективна, соціально спрямована модель державного управління.

Сучасна модель державного управління недостатньо результативна, в тому числі через те, що не має ефективного механізму врахування інтересів широких верств громадськості. Громадська думка, як фактор зворотного зв’язку, робить систему управління більш раціональною.

Органам державної влади необхідна наявність організаційних структур (відділів, управлінь, т.п.), що займаються організацією вивчення й використання громадської думки в процесі прийняття управлінських рішень.

На жаль, соціологія розвивається в Україні переважно за канонами теоретичної науки, мотивованої допитливістю вчених, а соціологічні дослідження обмежуються вивченням стану громадської думки із приводу тих або інших проблем.

В основному, соціологічне знання має лише дорадчий, але не вирішальний голос. Очевидно, основою, що визначає характер функціонування соціології як частини управлінського процесу, повинна стати повсякденна практика управління. Адже вивчення суспільних проблем є необхідним не тільки для одержання «чистого» знання, але й для того, щоб погодити його з інтересами громадськості.

Розділ 3. Громадянські практики в сучасному українському суспільстві

3.1. Стан громадських практик в інформаційному суспільстві (з 2008 по 2012)

Функціонування інститутів громадянського суспільства проявляється через поведінку людей, яка певний час відтворюється і впроваджується у життя, стає усталеною. Суспільно-політичні перетворення в Україні, що відбуваються за умов соціальної аномії, частої зміни влади, несформованості партійної системи, нерозвиненості інститутів громадянського суспільства, супроводжуються переформатуванням політичних норм і ролей як еліти, так і населення. Внаслідок тривалої трансформації з’являється неінституціоналізований простір, який може бути творчо освоєний неформальною поведінкою інноваційного характеру. Саме завдяки такій поведінці громадяни повідомляють про свої інтереси владі й соціальним установам, спонукаючи їх до відповідного реагування.

У соціологічних дослідженнях поведінкових форм взаємодії громадян з політичною системою зазвичай використовують поняття політичної участі. Адже більшість форм такої участі і є проявами обстоювання власних інтересів і уподобань. Однак деякі форми політичної участі, наприклад, голосування на виборах чи референдумах, не завжди мають характер інноваційних дій громадян. Електоральну поведінку, з одного боку, можна вважати актом волевиявлення, однак відносити цю дію до інноваційних дій виявляється проблематичним, оскільки як вибори, так і можливість голосувати найбільш чітко задана інституціональними чинниками (навіть у країнах, де відсутнє громадянське суспільство), які, власне, не залежать від волі окремої особистості. Концепція політичної участі загострює увагу саме на політичній формі дії. Часто до політичної участі зараховують ціннісні орієнтації як важливі джерела участі. Також політична участь, крім поведінкових форм, передбачає пізнавальну залученість. Зокрема, критеріями політичної участі вважають рівень політичного інтересу чи апатії, членство в партії, розуміння політичних проблем тощо. Тому не дивно, що досі точаться дискусії, чи потрібно до політичної участі, крім діяльності, яка спрямована на врядування, зараховувати, наприклад, соціальну участь (звернення до неполітичних інститутів). Тобто існує потреба у застосуванні нових понять, які могли б адекватно відтворити елементи інноваційності, усталеності та повторюваності громадянської активності, акцентуючи увагу не тільки на її заполітизованих формах.

Незважаючи на різноманітні схеми структури громадянської активності, можна виокремити загалом три види практик: громадсько-політичні практики, які передбачають як індивідуальні, так і колективні форми політичної участі; практики контактування громадян з установами и організаціями, які передбачають звернення до установ задля реалізації та обстоювання своїх інтересів; організаційні (групові) практики громадян, які передбачають тривалу колективну діяльність у обстоюванні своїх прав [56, c. 247].

Громадсько-політичні практики. Розрізняють конвенціональні (традиційні) та неконвенціональні (нетрадиційні) форми громадсько-політичної активності, які залежать від традицій політичної участі. До конвенціональних форм громадянських практик можна віднести достатньо рутинну поведінку, яка використовує інституціональні канали і є прийнятною для домінуючої у суспільстві політичної культури [12, c. 199-200]. Слід зазначити, що поділ на конвенціональну і неконвенціональну поведінку є умовним. Особливо, коли йдеться про мирні спроби демонстрації своєї волі. Також у реальній ситуації певні форми поведінки дуже важко розрізнити. Водночас неконвенціональна пов’язується переважно з протестною поведінкою.

Традиційні громадянські практики демонструють або підтримку політичного режиму, або прагнення змінити політику режиму, або ж вплинути на неї. До них можна віднести: а) регулярну партійну роботу, активну участь у зібраннях партії; б) контактування з посадовими особами; в) роботу під час виборчих кампаній (включаючи відвідування виборчих акцій, агітацію, поширення рекламних листівок, пожертвування коштів, роз’яснення іншим, як голосувати); г) інформаційну роботу (видання, написання, поширення рекламних брошюр, e-mail, sms, прокламацій; публікація політичної інформації на веб-сайтах).

Неконвенціональні форми громадсько-політичних практик, включаючи насильницькі, використовуються тоді, коли традиційні форми з різних причин стають недоступними, або ж коли не приносять бажаного результату. Відносно нетрадиційна чи незвичайна політична поведінка кидає виклик існуючим інститутам і домінуючим нормам або відкидає їх, таким чином вчиняє стресовий вплив на учасників та їх опонентів. Різні форми нетрадиційної політичної поведінки використовуються для одержання соціальних вигод групами, які не володіють достатніми ресурсами. Однак вони діють переважно в рамках існуючої системи. Попри те що неконвенціональні форми нормативно є несанкціонованими, у ряді політичних культур, зокрема американській, вони є органічними, оскільки суб’єкт, який змушений застосувати “неконвенціональні” форми, хоча й не убезпечений від критики, звинувачень чи навіть санкцій, все ж не стає злочинцем в очах громадськості. Дж.Шарп у своїй книзі “Від диктатури до демократії: концептуальні засади здобуття свободи”, яка стала настільною для активістів боротьби з недемократичними режимами, наводить 198 методів ненасильницького спротиву, класифікуючи їх за трьома категоріями: а) протест і переконання, б) відмова від співпраці та в) втручання. До методів ненасильницького протесту і переконання належать переважно символічні демонстрації, включаючи паради, марші та пікетування (всього 54 методи). Відмова від співпраці поділяється на три підгрупи: а) відмова від соціальної співпраці (16 методів); б) відмова від економічної співпраці, в тому числі бойкоти (26 методів) і страйки (23 методи); в) відмова від політичної співпраці (38 методів). Методи останнього типу передбачають ненасильницьке втручання за допомогою психологічних, фізичних, соціальних, економічних чи політичних засобів, наприклад, швидке ненасильницьке захоплення приміщень або паралельне здійснення влади (41 метод) [56, c. 249].

Практики контактування є найдавнішим інституціональним засобом взаємодії з владою. Ще з Середніх віків на території України практикувалися чолобитні, звернення до князів, гетьманів, війтів, суддів, губернаторів. Контактування з установами й організаціями є індивідуальною діяльністю, спрямованою на офіційних представників з метою отримання благ чи врегулювання проблем для однієї особи чи для обмеженої групи людей. Звернення адресуються органам державної влади і місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форм власності, об’єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення проблемних питань. Право особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування встановлено ст. 40 Конституції України: “Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк”. Згідно зі ст. 3 Закону України “Про звернення громадян” під зверненнями громадян слід розуміти “викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги” [57, c. 62].

Інститут звернення громадян до органів влади є важливою складовою в системі державного управління. Віче виконує три функції: правозахисну, інформаційну та комунікативну. По-перше, до влади надходить інформація про реальний стан речей у країні, тому звернення для державного апарату є чи найціннішим джерелом свідчень про проблеми громадян. По-друге, донесення громадянами своєї думки до органів влади є важливою формою громадянської участі та легітимності політичного режиму. Сам факт звернення свідчить, що людина визнає суверенітет держави: звернення слугують засобом комунікації між громадянином і державою, каналом впливу та участі в прийнятті рішень. По-третє, звернення є усвідомленим актом громадян в інституційних рамках взаємовідносин людини і держави. Це дає змогу запобігати правопорушенням, захищати та відновлювати порушені права громадян [5, с. 73]. Водночас той факт, що, крім викладення суті порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги, у зверненнях обов’язково має зазначатися прізвище, ім’я, по батькові, місце проживання громадянина, свідчить про певну “легалізацію” людини, свідому взаємодію з державними та муніципальними інститутами.

Написання скарг, клопотань чи запис на прийом, на перший погляд, не потребує особливих зусиль у розумінні ризиків, однак вимагає від людини певної компетенції, навичок. Це спонукає людину цікавитися системою функціонування державного управління, його ієрархією. Практика контактування громадян з установами й організаціями може дати вигоду як для конкретно окремої особи, так і для групи людей. Однак прагнення знайти певний відгук для задоволення власних потреб, а не для розгляду суспільних проблем робить цей різновид громадянських практик особливим за характером впливу на політичні інститути. Індивідуальний учасник бере на себе ініціативу в контактуванні з посадовцем, визначивши пріоритетне питання, яке він поставить. При цьому індивід зважує свою компетентність та можливості діалогу для розв’язання як особистої проблеми, так і тієї, яку його делегували вирішувати інші люди. Соціологічні дослідження свідчать про те, що контактування з установами виокремлюється в особливий вид діяльності, який слабко пов’язаний з іншими способами. Практика контактування часто дає конкретні результати для окремої особи, характеризується відсутністю конфлікту та високим рівнем ініціативи [57, c.56].

Організаційні (кооперативні) практики громадян. Участь у діяльності громадських організацій є важливою складовою розвитку громадянського суспільства. Т.Парсонс вважав асоціації одним із головних способів структурування громадянського суспільства. Він виокремлює важливі риси асоціацій: егалітаризм, добровільність, дотримання процедур прийняття рішень. На Заході заведено говорити про “добровільні асоціації”, “спілки” чи “групи інтересів”. Ці групи історично є виразниками ери модернізації та громадянського суспільства. Водночас Т. Парсонс вважав, що першими асоціаціями були ранні християнські секти, незалежні від аскриптивно заданих співтовариств (етнічних чи територіальних) і зосереджені на певних релігійних завданнях — спасіння душі кожної окремої людини.

Якщо варіювати групи за мотивами об’єднання залежно від емоційного наповнення, то асоціації характеризуються меншою емоційністю, ніж сім’я чи друзі, деперсоналізацією відносин та прагненням досягти конкретної мети. Соціологи схильні пов’язувати активність у добровільних асоціаціях з високим ступенем соціальної диференціації, яка є наслідком модернізації. На думку С.Хантінгтона, політично розвинене суспільство різниться від нерозвиненого насамперед кількістю, величиною та ефективністю існуючих у суспільстві організацій [17, с. 105]. У складних суспільствах виникає потреба у створенні безлічі організацій та груп для досягнення цілей. Організаційні практики є найскладнішим видом громадянських практик.

Стаття 36 Конституції України проголошує право громадян на свободу об’єднань у громадські організації “для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод громадян”. Водночас ст. 37 Основного Закону застерігає, що утворення і діяльність громадських організацій, “програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення, забороняються”.

Серед багатьох причин, які спонукають людей об’єднуватися у групи, — децентралізація політичної системи, котра сприяє зростанню кількості груп та різноманіттю шляхів доступу до владних структур для досягнення власних інтересів. Громадські організації переважно зосереджені на спеціалізованих інтересах. Однак подеколи діяльність цих організацій поширюється на більші за масштабом суспільні проблеми [56, c. 231-232].

3.2. Освіта та виховання як запорука успіху громадських практик

Глобальне поширення демократії стало відповіддю на історичні виклики принципово нової ситуації, що склалась у світі на порозі ХХІ ст., основу якої становить безпрецедентний розвиток постіндустріального суспільства та гуманітарних технологій. Постіндустріальне суспільство потребує відповідної форми політичної організації, яка б забезпечувала умови для розкриття творчих можливостей людини та потенціалу нових технологій, що можливо лише за умов вільного, демократичного суспільства, яке сповідує максиму «вільна людина – розвинене громадянське суспільство – сильна держава».

Як процес впровадження системи знань про людину і суспільство громадянська освіта в інститутах може здійснюватись у чотирьох формах:

– як навчальний предмет,

– як міжпредметна форма діяльності в рамках освітянського простору,

– як організація позакласної та позашкільної діяльності (виховання),

– як організація студентського життя, що сприяє демократичній поведінці.

Тобто ідеї громадянськості та демократії мають бути основними та наскрізними в системі шкільного життя, в його формальних та неформальних проявах. При формуванні змісту громадянської освіти та запровадженні її в рамках предметно-тематичної моделі в навчальний процес слід дотримуватись принципу послідовності та безперервності. Згідно вікової вертикалі зміст громадянської освіти може розглядатись як пропедевтичні (ознайомлюючі або підготовчі) курси в початковій та основній школі, та спеціальні тематичні курси в основній та старшій школі [33, c. 120].

Громадянська освіта може бути ефективною лише за умов створення широкого культурного контексту, причетності всього суспільства до справи утвердження демократії, надання вихованцям прикладів ефективної громадянської дії, тому до справи громадянської освіти доцільно залучати широкі кола громадськості, громадські організації, родини, засоби масової інформації, громади за місцем розташування школи.

У цілому ми цілком згодні з тим, що зміст громадської освіти повинен орієнтуватися не тільки на розвиток уявлень молоді про громадянськість й шляхи її реалізації на основі системи понять із різних галузей наукових знань, а й на формування емоційно-ціннісного компонента громадської культури особистості, що включає, насамперед:

— усвідомлення абсолютної цінності прав людини, свободи особи;

— усвідомлення себе як громадянина й патріота України;

— почуття власної гідності, гуманізм, толерантність, плюралізм, здатність до компромісу;

— лояльне й одночасно вимогливе ставлення до влади, законослухняність;

— активну позицію щодо необхідності брати участь у демократичних перетвореннях;

— усвідомлення себе як особистості, здатної впливати на ситуацію в державі;

— критичне сприйняття соціально-політичної інформації;

— усвідомлення можливості й цінності самостійного політичного вибору;

— готовність відповідати за власні рішення і їхні наслідки;

— усвідомлення взаємозалежності інтересів окремих людей, соціальних груп у суспільстві [5, c. 39].

У педагогічному плані громадянськість містить у собі три складових: знання переживання, вчинки: ”Їх співвідношення можна подати у вигляді лійки. Її найширша частина вбирає в себе знання громадянського змісту. Але цей інформаційний елемент міцно не зафіксується у психіці, глибоко не засвоїться, якщо знання не одержать необхідного емоційного забарвлення. Менша питома вага в структурі громадянськості – вчинки, поведінка, практичні дії”.

Громадянська освіта посідає важливе місце і передбачає насамперед політичну, економічну, правову освіченість та здатність керувати відповідними знаннями в сучасних умовах.

Одним із найважливіших є поняття держави. У свідомості студента повинно закріпитися знання про головні принципи правової держави, шляхи її розбудови, взаємозв’язки законодавчої, виконавчої та судової влад, демократії та дисципліни.

Студент, як і кожний громадянин України, повинен мати уявлення про державу, її тип, державний і національний суверенітет, політичну незалежність, еволюцію національної державності.

Другим важливим поняттям є громадянське суспільство. Учні повинні усвідомити, що громадянському суспільству властиві такі характерні риси: визнання людини, її прав і свобод найвищою суспільною цінністю; пріоритет суспільства над державою; забезпечення економічної свободи громадян та їх об’єднання, наявності плюралізму матеріального і духовного життя, тощо.

Неабияке значення має усвідомлення студентами поняття етносу як сукупності людей, пов’язаних спільністю історичного походження, мовою, культурою, традиціями та звичаями, психічним складом, менталітетом.

Практика громадянської освіти і громадського виховання в різних країнах має свої універсальні та спеціальні характеристики. Проте гуманістичний характер громадянської освіти визначає її головні універсальні принципи, які закріплені в “Концепції громадянського виховання особи в умовах розвитку української державності”. Серед них слід назвати такі: гуманізація та демократизація виховного процесу, самоактивність й саморегуляція, системність, комплексність та міждисциплінарна інтегрованість, наступність та безперервність, культуровідповідність, інтеркультурність [10, c. 34-35].

Виховання громадянина має бути спрямоване на розвиток патріотизму

— любові до свого народу, до України. З патріотизмом органічно поєднується національне виховання, яке є основою культурно-історичного розвитку нації, а відповідно й особистості. Національний компонент виховання найвиразніше має втілюватися в змісті навчальних дисциплін, їх методичному забезпеченні, у самій атмосфері життя навчального закладу. Вивчення мови, літератури, історії, географії, повинно всебічно відображати національні особливості, відзначатися етнічним забарвленням, бути джерелом формування національної свідомості, національної гордості. Особлива роль у змісті навчання і виховання відводиться українознавству, яке є методологічною основою організації навчання і виховання в сучасних умовах.

Визначальною характеристикою громадянської зрілості як результату громадянського виховання є розвинена правосвідомість. Тому стратегічним завданням правового виховання виступає формування в свідомості молоді ідей великої соціальної цінності права, активних правових установок та орієнтацій. При цьому необхідно не просто висвітлювати зміст правових норм, але й показувати їх моральну й політичну суть, соціальну справедливість, гуманізм, демократизм, відповідність світогляду загальним принципам права, розкривати роль правових норм та інших правових явищ в задоволені громадських та особистих потреб кожної людини.

У правовому вихованні важливо виховувати в молоді правові почуття, які регулювали б її поведінку: почуття законної обраної мети, правомірності шляхів і засобів її реалізації, справедливості, нетерпимості до порушників норм права, відповідальності тощо. Інакше основними регуляторами поведінки молодих людей будуть прості емоції (страх, гнів), які ведуть до ситуативної поведінки, нерідко до неправомірної [14, c. 63-64].

Оскільки в кінцевому плані вся наша правовиховна робота спрямовується на формування суспільної активності особистості, важливим завданням правового виховання є формування у молоді активної життєвої позиції у правовій сфері. У юридичній літературі розглядають такі рівні активності особистості стосовно до вимог закону. Так, при дотриманні особистістю правових норм проявляється мінімальна ступінь активності, тому тут вимагається тільки уникнення дій, які заборонені правом. Коли ж особистість виконує правові норми, вона проявляє більше активності в діяльності. При використанні правових норм особистість проявляє найвищу ступінь ініціативи і активності Безумовно важливим завданням правового виховання є подолання в правовій свідомості окремих учнів помилкових поглядів і переконань, негативних навичок і звичок, які сформувалися внаслідок помилок і недоліків виховання.

Процес освоєння системи знань про людину, суспільство, громадянська освіта, що сьогодні найбільше активно реалізується в школі, може здійснюватися в 4 формах: як навчальний предмет, як міжпредметна форма діяльності в рамках освітнього простору, як організація позакласної й позашкільної діяльності в рамках освітнього простору, як організація шкільного життя, що сприяє демократичній поведінці.

Для розповсюдження ідей громадянської освіти, впровадження її в навчально-виховні заклади, виходячи з умов, які склалися у вітчизняній системі освіти, необхідно, найперше, до актуальності цієї важливої справи привернути увагу Міністерства освіти та науки України, Академії педагогічних наук України, Міністерства освіти Автономної Республіки Крим, управлінь освіти обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій.

Загальними напрямками реалізації концепції, що потребують уваги органів управління освіти, є:

проведення широкого обговорення щодо важливості громадянської освіти (або освіти для демократії) у суспільстві, використовуючи ЗМІ, круглі столи, конференції для педагогічної громадськості за участі науковців; запровадження постійно діючих семінарів з проблем громадянської освіти; залучення до обговорення та співробітництва громадські організації, асоціації, батьків;
включення проблематики громадянського суспільства та формування громадянськості, політичної культури до дослідницьких програм та планів навчальних та наукових закладів;
узгодження змісту освіти, навчальних планів та програм вже існуючих дисциплін гуманітарного циклу, орієнтуючись на пріоритетність формування культури громадянськості;
вивчення та узагальнення міжнародного досвіду освіти для демократії, висвітлювання його в фахових журналах, на науково-теоретичних і практичних конференціях та семінарах;
забезпечення підготовки спеціалістів, які здійснюватимуть перепідготовку вчителів;
розробка курсів, окремих модулів, навчально-методичного забезпечення для підготовки та перепідготовки вчителів;
запровадження спеціалізації “громадянська освіта” на курсах перепідготовки вчителів в інститутах підвищення кваліфікації педагогічних кадрів; включення в програми підвищення кваліфікації керівників навчально-виховних закладів тематику громадянської освіти;
створення на базі інститутів післядипломної освіти, громадських організацій центрів для навчання різних категорій педагогічних працівників демократичним методам взаємодії з вихованцями;
залучення громадських організацій до співробітництва із закладами освіти в напрямку розробки науково-методичного забезпечення громадянської освіти, залучення школярів та вчителів до участі у суспільному житті. [18, c. 65-66]

Новим етапом у здійсненні громадянського виховання став проект «Громадянська освіта — Україні» (2005-2008), що здійснювався за фінансової підтримки Європейської Ради в партнерстві з Міністерством освіти й науки України. Результатом даного проекту стала розробка й апробація навчального курсу «Теорія й методика навчання громадянської освіти». Під громадянською освітою розуміється спеціалізована систематична підготовка молоді до громадського життя в умовах демократії. Тому зміст даного курсу включає ряд актуальних проблем: структурні характеристики сучасного суспільства; аналіз соціальних відносин і соціальних норм; розкриття сутності демократії, розмаїтості уявлень про неї й еволюції її форм; розкриття принципів і цінностей демократичного суспільства. Автори-розробники вважають, що найбільш доцільно ввести цей курс у навчальні плани педагогічних навчальних закладів і курсів підвищення кваліфікації вчителів історії та правознавства в інститутах післядипломного педагогічної освіти, щоб підготувати їх до формування громадянської компетентності учнівської молоді старших класів загальноосвітніх шкіл у рамках обов’язкового 72-годинного курсу «Громадянська освіта».

Вихідні положення, закладені в курс «Теорія й методика навчання громадянській освіті»:

— Громадянська освіта — це спеціалізована систематична підготовка молоді до громадського життя в умовах демократії. Тому курс охоплює структурні характеристики сучасного суспільства, аналіз суспільних відносин і соціальних норм. Розкривається сутність демократії, розмаїтість уявлень про неї та еволюція її форм, принципи й цінності громадянського суспільства, аналізується специфіка переходу України до демократичної політико-правової системи. Велика увага приділяється питанням формування демократичних інститутів, створенню розвиненої ефективної системи правосуддя, становленню й розвитку громадянського суспільства в нашій країні.

— З антропоцентричної позиції висвітлюється життєдіяльність людини в умовах ринкової економіки, питання визначення особливостей розвитку відносин між Україною і Європейським Союзом у контексті європейських інтеграційних процесів.

— Студенти, учителі отримують і вдосконалюють уміння, що згодом будуть прищеплювати своїм учням, наприклад: захищати свої права й свободи; критично оцінювати власні вчинки, змінюючи власну думку у випадку переконливих аргументів опонента; взаємодіяти із представниками владних структур й інших організацій; здатність ставити себе на місце іншої людини; уміти вести діалог — обмін думками й враженнями; підбирати переконливі аргументи на захист своєї позиції, у тому числі керуючись власним життєвим досвідом; брати відповідальність на себе; толерантно ставитися до людей з іншими поглядами, що дає можливість, цивілізовано виходити з конфліктних ситуацій тощо.

— Формування ціннісних установок особистості щодо загальнолюдських моральних норм, громадянських цінностей і стосунків, глибоке світоглядне розуміння гуманізму як основи людських відносин у суспільному житті, формування активної життєвої позиції, демократичного світосприймання.

— Використання у викладанні сучасних інтерактивних методик, активізація діяльності студентів у процесі освоєння навчального матеріалу. Протягом навчання студенти повинні навчитися працювати в парах і малих групах, вислуховувати один одного, відстоювати власні погляди, поважаючи при цьому право іншого на власну думку, виконувати проекти, презентувати результати спільної роботи, аналізувати й узагальнювати отриманий досвід.

— Розкриваються демократичні основи функціонування сучасної школи, шляхи створення сприятливого демократичного середовища в процесі навчальних занять і в позакласній роботі, організації системи шкільного самоврядування.

— Особливу увагу приділено інклюзивній освіті, підготовці вчителів до роботи з дітьми з особливими потребами в умовах звичайних загальноосвітніх шкіл.

— Розкриваються форми й методи організації позакласної роботи, і особливо, організації проектної діяльності учнів.

— Розроблений і реалізований міжпредметний підхід до вивчення громадянських знань, шляхи інтеграції цих знань до змісту окремих предметів.

— Результатом реалізації даного курсу є формування в слухачів розвинених морально-інтелектуальних якостей, утвердження гуманістичних правил і норм життя в суспільстві, цивілізованих стандартів поведінки, вкорінення у свідомості основ волелюбності й самодисципліни духу, правової й політичної культури, економічного мислення, патріотизму, вироблення вмінь відстоювати права й свободи, потреби й інтереси в тісному поєднанні з інтересами держави, суспільства [29, c.40-41].

Отже, проблема громадянського виховання на сьогодні з більшою ефективністю вирішується в загальноосвітніх школах, і значно меншою мірою охоплює вищу школу. Причому ця тенденція є спільною для всіх країн пострадянського періоду. Тут позначилися не тільки наслідки руйнування існуючої суспільної системи. Певну негативну роль відіграли поширені в суспільстві ідеї саморозвитку, одержання особистістю прав на вільну самореалізацію, що, у свою чергу, девальвувало необхідність системного виховного впливу.

3.3. Шляхи протистояння спекулятивним маніпуляціям громадською думкою

Для того, щоб приховати власні корисливі плани, що мають бути реалізовані за допомогою здобуття влади, політики змушені маніпулювати громадською думкою. Отож, мета політичного маніпулювання – отримання, реалізація і збереження влади. На даному етапі життя такі цілі досягаються шляхом виборів. Цілі маніпуляторів зрозумілі – формування в електорату думки обов’язково підтримати певну політичну силу.

Маніпулятор має розгадати соціальні очікування і запропонувати оптимальний образ кандидата чи програму. Політико-технологічні маніпуляції досягаються різними методами. По-перше, це фрагментація, коли інформація подається єдиним потоком, так званий «білий шум». Він містить велику кількість різних коментарів, що не ґрунтуються на достеменних фактах, але подані у впевненому стилі.

Останнім часом у нашому суспільстві все більшого розвитку набувають різноманітні політичні, та РR-технології, що особливо помітно під час виборчих кампаній. На цьому тлі активізується потреба політичних організацій в ефективній та діючій політичній рекламі. У демократичному суспільстві політики мають постійно підтверджувати легітимність свого перебування на політичній арені. Іншими словами, їм доводиться переконувати громадськість у тому, що вони гідні її представляти. Вибір засобів переконання є показником політичної культури. Спроби грубої маніпуляції громадською думкою можуть дати зворотний результат. Матеріальні заохочення населення спрацьовують виключно у конкретний момент, не сприяючи створенню стійкого позитивного іміджу.

Є безліч методів впливу на громадську думку, і кожен вимагає творчого підходу. Серед них можна зазначити ефекти скрембльованих повідомлень, використання культурних табу, що блокуються захисними механізмами свідомості, але впливають на підсвідомість, образні повідомлення (на відміну від інформативних). Тому завжди ефективним є використання образів «загиблих за ідею», а також образів таборів, тюрем (як неґативних, наприклад при змалюванні комуністичного режиму). Така інформація минає фільтри логіки і діє прямо на підсвідомість, при цьому вона має досить тривалу дію. Широко використовуються перехресні повідомлення (словами говорять одне, а вносять у підсвідомість інше) та візуалізація (коли пропонують уявити наслідки певних дій та рішень). Ще одним ефективним засобом подачі інформації є повідомлення під час концертів, спортивних та святкових заходів тощо. З іншого боку, для того, щоб керувати процесом прийняття рішення виборцями, необхідно запропонувати людині ті аргументи, що здадуться їй вигідними саме для неї, більш того – її власними (адресна реклама); крім того пропонувати такі аргументи (інформацію) потрібно дуже швидко, динамічно, щоб людина «не встигла» подумати про інші варіанти, щоб на аналіз «бракувало часу». Найбільш ефективними методами подачі інформації (особливо негативної) є непрямі. Під цим ми розуміємо відсутність прямих аргументів «за» чи «проти»; використання певної політичної символіки, що має стійке, загальноприйняте значення, використання алюзій (історичних, побутових, культурологічних тощо) [2, c. 316-317].

Велике значення для успіху реклами мають, також, іміджеві характеристики, такі, як назва (партії, блоку, об’єднання), постать лідера (лідерів), виразність цієї реклами на загальному тлі та серед інших (вона має привертати увагу).

Фахівці шукають засоби протистояння вказаним процесам, але дійсних механізмів поки ще не знайдено. При цьому слід відзначити, що саме напередодні виборчої кампанії наш політичний ринок насичується «ризикованими технологіями». Ця проблема не нова і народилася не в нашій країні. Починаючи з 60-х років минулого століття у західній пресі з’являються думки про принципову антигуманність духовного маніпулювання і про моральну відповідальність професійних маніпуляторів. В науковій літературі було вироблено ряд теорій щодо етики. Однак, як зазначає О. Дмитренко, на практиці такі теорії виявляються малоефективними: не береться до уваги той факт, що у самій природі політичного управління міститься маніпуляція. Цікаві пропозиції – насамперед, щодо відокремлення емоцій від змісту інформаційного повідомлення – зроблено російським дослідником А. Цуладзе. Політичні технології тісно пов’язані з паблік рілейшнз – діями щодо досягнення взаєморозуміння між організаціями та громадськістю. У роботах К. Неделько та О. Заславської йдеться про гармонізацію, яка має поєднати цілі та засоби у вдосконаленні відносин між суб’єктами та об’єктами застосування політичних технологій і паблік рілейшнз. Але останнім часом термін ПР також набув негативного змісту і асоціюється з антитехнологіями.

Маніпулювання громадською думкою містить в собі такі психологічні моменти: введення в свідомість людей під видом об’єктивної інформації бажаного змісту для певних груп; вплив на больові точки суспільної свідомості, що збуджують страх, тривогу, ненависть; реалізація певних замислів — як правило, таємних, — досягнення яких політичний актор пов’язує з громадською думкою і своєю позицією. Майже основним каналом такої маніпуляції є засоби масової інформації [5, c. 39]. Протягом останнього року в прямому ефірі одразу декількох українських загальнодоступних телеканалів (зокрема, «Інтер», «Україна», ІСТУ) транслюються політичні ток-шоу. Ці програми залишають стійке враження, що члени вітчизняного політичного Олімпу нічим іншим, як зомбуванням громадян, і не займаються.

Українські й закордонні політичні маніпулятори використовують й деякі інші засоби впливу на громадськість. Дуже популярним заходом є перекручування інформації. Дж. Картер через два місяці після підписання Договору ОСВ-2 у серпні 1978 року раптом змінив свою позицію про необхідність його ратифікації. Серед відповідного кола осіб, що мали вплив на прийняття відповідних політичних рішень, була розповсюджена інформація про наявність на Кубі військової бригади з СРСР. Громадська думка була стривожена, підписання Договору опинилося під загрозою. Згодом з’ясувалося, що ця «бригада» знаходилася на Кубі ще з 1962 року і, більш того, розташовувалася відповідно до угоди між США та СРСР. А ось і приклад з політичного сьогодення України: одразу після рішення Міжнародного суду ООН стосовно розподілу акваторії в районі острова Зміїний між нашою країною та Румунією протилежні політичні сили почали піар- дії. Прибічники Президента говорили про велику перемогу української дипломатії, опозиція здійняла галас стосовно поразки і хіба що не зради. При цьому думка фахівців-геологів залишилась поза увагою провідних діячів і ЗМІ.

Іншим параметром маніпуляції є приховування інформації. Цей прийом широко застосовують провладні російські телеканали. Зокрема, таке відбулося під час чергового напруження українсько-російських політичних відносин після конфлікту в Південній Осетії, що стався влітку 2008 року. Лідер парламентської фракції «Наша Україна» — «Народна самооборона» В. Кириленко, коментуючи з трибуни Верховної Ради пропозицію «Партії Регіонів» щодо визнання Абхазії та Південної Осетії незалежними державами, заявив, що ці республіки визнали тільки Росія, угруповання «Хамас» і, власне, українська парламентська опозиція. Того ж дня в ефірі російської телекомпанії «НТВ» з’явився репортаж про ці події з начебто прямою мовою Кириленка, перекладеною російською. В результаті такого «перекладу» з тексту оригіналу зникли слова про «Хамас», адже згадування цієї терористичної організації в одному ряду з офіційною Москвою могло б сформувати в російського телеглядача негативний для влади ланцюг асоціацій.

В той самий період російські ЗМІ жваво обговорювали роботу Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України стосовно законності постачання зброї Грузії, а також можливої участі українських військових в російсько-грузинському конфлікті. Чи не щоразу під час таких репортажів на екранах з’являвся голова комісії народний депутат В. Коновалюк. Однак й досі не знайдені прямі докази того, що Україна, постачаючи зброю Грузії, порушувала норми міжнародного права і що наші військові брали участь у бойових діях. Журналісти телеканалу «РТР» та Першого російського телеканалу у своїх репортажах не оприлюднили цю надважливу інформацію, проте зробили акцент на іншому висновку ТСК — про непрозорість схем надходження грошей до Державного бюджету від продажу за кордон озброєнь. Таким чином, у свідомості телеглядачів факти «злочинів» України залишилися начебто доведеними [15, c. 78-79].

Таку політичну технологію, як свідоме приховування інформації з метою маніпуляції, використовують і в Україні. Наприклад, на День Перемоги у 2008 р. на вулицях українських міст з’явилося привітання зі словами «Героям слава!» Фактично це є частина фрази, якою при зустрічі віталися бійці організації ОУН-УПА під час другої світової війни. Спадає на думку, що автори ідеї приховано вітали не тільки ветеранів Червоної Армії, але й оунівців. Звісно, у певної частини суспільства такий хід викликав обурення. Також згадаємо обнародовану в ЗМІ доповідну записку міністра фінансів В. Пінзеника на ім’я Прем’єр-міністра, яку начебто він не писав.

Розповсюдженою в українському політичному середовищі антитехнологією є затягування або відкладення політичних рішень. Восени 2006 року міністр закордонних справ Борис Тарасюк, давній опонент тодішнього Глави уряду Віктора Януковича, мав вилетіти за кордон для участі в міжнародному заході. Але міністерство фінансів чомусь не профінансувало відповідні витрати. І хоча Прем’єр-міністр запевняв, що проблема суто технічна, політикум зрозумів: це ляпас Президенту і його прибічникам. Міністр закордонних справ сприйняв ситуацію як особисту образу, міжнародному іміджу країни було завдано чергового удару.

Опоненти чинного Прем’єр-міністра Ю. Тимошенко звинувачували її і у затягуванні підписання контрактів під час останньої «газової війни» між Росією та Україною. Існує думка, що Юлія Володимирівна навмисно відкладала вирішення проблеми, очікуючи кульмінації конфлікту, щоб виступити в ролі «рятівниці держави». Народний депутат В. Колесниченко не виключив підтримки законопроекту про місто Севастополь з боку фракції «БЮТ» для отримання голосів на майбутніх виборах. І знову політики розмірковують з точки зору вирішення локальних завдань, а не стратегічного планування. Популізм вже став універсальним набором антитехнологій [1, 270].

Таким чином, комплекс індустрії переконання зведений переважно до завуальованих методів маніпулювання свідомістю людей. Усі вищенаведені приклади застосування політичних технологій, а точніше, політико-технологічного маніпулювання свідомістю громадян, не підпадають під регулювання чинним законодавством, адже порушення юридичних норм немає. Однак відсутність моралі, яка завдає великої шкоди розвитку України як демократичної держави, чітко простежується у проаналізованих засобах досягнення політичного успіху. Ось яку пропозицію робить російський дослідник А. Цуладзе: виключити з інформації емоційну складову, яка істотно впливає на формування потрібної громадської думки. Наприклад, слухати телевізійні програми, не дивлячись на них. Приведено такий приклад: стенограми телеведучого С. Доренка суттєво відрізнялись від шоу, яке він влаштовував в ефірі [16, c. 182-183].

Майже всі вітчизняні дослідники політичних технологій останніми роками приходять до спільної думки: настав час відмовитися від «брудних технологій» та маніпулювання на користь переконання. Але в політиці відбувається лише вдосконалення легальних, але аморальних засобів впливу на суспільство.

На тлі широкого використання антитехнологій влада втрачає можливість зробити серйозні кроки до згуртування суспільства, зміцнення національної єдності. Аналіз показує, що питання вступу до НАТО, розвитку української та російської мов, оцінки діяльності ОУН-УПА хоча й відійшли на другий план під час фінансово-економічної кризи, однак не є вирішеними. Саме ці проблеми зароджують в суспільстві негативні емоції. Державі треба шукати ті цінності, які можуть об’єднати громадян — політичних антагоністів з різних регіонів України. Такою політичною технологією можуть стати дії державних органів влади по висвітленню успіхів представників країни на міжнародній арені. Йдеться, перш за все, про спортивні події. Кампанія з ушанування українських спортсменів — призерів Пекінської Олімпіади майже не проводилась. Політичні чвари фактично заступили той факт, що у листопаді 2008 року вітчизняна збірна команда з боксу виграла першість Європи. Успіхи українських футболістів — уперше за історію країни одразу два клуби вийшли до півфіналу розіграшу Кубку УЄФА — гідні того, щоб бути широко висвітлені.

Навіть нечисленні міжнародні перемоги українських діячів культури залишаються в затінку. Мало хто з наших співгромадян знає про те, що 2005 року представник України І. Стрембицький отримав «золоту пальмову гілку» на міжнародному кінофестивалі в Канні. Непоміченими залишилися і нагороди вітчизняних артистів цирку, одержані в 2008 році. Держава за допомогою засобів масової інформації і реклами має на загальнонаціональному рівні інформувати громадян про досягнення посланців держави на міжнародних змаганнях та конкурсах. Корисним для прищеплення любові до Батьківщини могли б стати уроки спорту від переможців Олімпіад під час відвідань шкіл в різних регіонах України. Подібні заходи мають одержати широку інформаційну підтримку в ЗМІ. Для таких цілей можна залучити позабюджетні кошти: адже серед тих політичних сил, які вважають себе національно-патріотичними, є люди, що можуть з власної кишені організувати відповідне фінансування.

По-перше, політичні технології, застосовані в Україні, останніми роками мають чітке електоральне забарвлення. В умовах, коли ідея позачергових виборів стала, в свою чергу, засобом політичної боротьби, будь-які дії політиків підпорядковані завданню набрати максимум очок в електоральній кампанії. По-друге, через вказані причини в нашій державі велику популярність здобули технології, спрямовані на вирішення локальних завдань на шкоду стратегічним політичним рішенням щодо подальшого розвитку країни. По-третє, політики застосовують так звані антитехнології, які базуються на маніпулюванні громадською свідомістю. Такі технології є здебільшого законними, але в той же час аморальними. Цинізм політичних акторів доходить до того, що вони на міжнародному рівні ганьблять державу заради завдання опонентам уразливого удару. Аморальність — це головна перепона на шляху нормального розвитку політико-технологічного середовища в країні. По-четверте, держава втрачає нагоди щодо використання політико-технологічного ресурсу для згуртування суспільства і прищеплення громадянам почуття гордості за свою рідну країну. Головним висновком можна вважати необхідність політичного консенсусу серед усіх кіл української політичної еліти. Така згода може стати дійсним механізмом державного контролю, що не тільки убезпечить країну від використання політичних технологій на користь окремих осіб та кіл, але й дозволить ефективно застосовувати цей потужний інструментарій у процесі державотворення [44, c. 24-25].

Висновки до розділу 3

Отже, наприкінці ХХ — початку ХХІ ст. виникла низка протиріч у виховній системі вищої школи:

— між суспільними потребами в системі виховання, що забезпечувала б формування громадянської позиції особистості, і недостатньою розробленістю змісту й методики такої виховної роботи;

— між вимогою підготовки фахівця й громадянина, здатного до самостійної відповідальної творчої роботи й недостатньою розробленістю системи виховної роботи зі студентською молоддю у вузі;

— між потребами вищої школи в створенні виховної системи, що відповідає вимогам сучасного суспільства, і відсутністю науково розробленої й практично реалізованої теорії, здатної забезпечити створення й розвиток системи.

Тому не дивно, що в останні роки посилилася увага до організації процесу виховання у вищій школі. При цьому важливим моментом є визначення умов, при яких виховний процес буде відбуватися не як прямий, декларативний вплив на студентів (неефективність подібного «виховання» уже підтверджена досвідом попереднього суспільства), а як така організація життєдіяльності й взаємодії всіх учасників педагогічної системи ВНЗ, коли бажаний результат досягається за принципом логіки природних наслідків.

Розділ 4. Громадянська безпека та ризики в екстремальних-соціальних ситуаціях

4.1. Законодавча організаційна основа громадянської безпеки

Забезпечення громадської безпеки як у звичайних умовах життєдіяльності суспільства та держави, так і в умовах виникнення надзвичайних ситуацій досягається шляхом проведення єдиної державної політики у галузі забезпечення внутрішньої безпеки держави, а отже й громадської безпеки, реалізацією заходів економічного, політичного, організаційного та іншого характеру, що направлені перш за все на попередження загроз життєво важливих інтересів держави та суспільства. З метою створення та підтримання необхідного рівня захищеності об’єктів громадської безпеки розробляється система правових норм, що регулюють суспільні відносини в даній сфері, визначаються основні напрямки діяльності органів державної влади з питань забезпечення громадської безпеки та попередження фактів виникнення надзвичайних ситуацій різної ґенези, формуються спеціальні органи, що спеціально створені для реалізації напрямків діяльності держави у сфері попередження надзвичайних ситуацій та забезпечення громадської безпеки у цих умовах, визначається механізм контролю та нагляду за їх діяльністю.

Громадська безпека у звичайних умовах життєдіяльності охоплює таки види правових відносин:

— що виникають і складаються у процесі забезпечення суспільної злагоди, спрямовані на попередження і негайне припинення дій (діянь), які можуть призвести до порушень нормальних умов життя населення, стати перепоною корисній трудовій діяльності людей, їх колективів, державних органів, організованому проведенню масових заходів;

— що виникають і спрямовані проти громадського порядку і громадської безпеки та викликають необхідність застосування заходів адміністративного припинення протиправної поведінки — у галузі фінансово-бюджетної дисципліни та торговельної діяльності; що посягають на встановлений порядок управління; що посягають на власність; у галузі охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам’яток історії та культури; у промисловості, будівництві та у сфері використання паливно-енергетичних ресурсів; у сільському господарстві, ветеринарній санітарії; на транспорті, в галузі шляхового господарства і зв’язку; в галузі житлових прав громадян, житлово-комунального господарства та благоустрою; в галузі громадського харчування, сфері послуг і підприємницької діяльності; в галузі стандартизації, якості продукції, метрології та сертифікації [4, с.19-20].

Проте, в умовах виникнення надзвичайних ситуацій, крім вище зазначених суспільних відносин, у зміст громадської безпеки виникають таки специфічні види правовідносин:

— між різними органами державної влади;

— між органами державної влади, що відповідальні за ліквідацію надзвичайної ситуації та органами, що забезпечують громадську безпеку;

— між органами державної влади, що забезпечують громадську безпеку та фізичними й юридичними особами, які знаходяться на території де виникла надзвичайна ситуація та на суміжних територіях;

— щодо захисту прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які знаходяться на території де виникла надзвичайна ситуація;

— щодо притягнення до юридичної відповідальності за порушення громадської безпеки в умовах виникнення надзвичайної ситуації;

— щодо притягнення до юридичної відповідальності посадових осіб, що перевищили наданні їм повноваження з питань забезпечення громадської безпеки в умовах виникнення надзвичайної ситуації.

Характеризуючи суб’єктів забезпечення громадської безпеки, слід зазначити, що в теорії адміністративного права не має єдиної точки зору щодо визначення класифікації суб’єктів забезпечення громадської безпеки. Одна група авторів вважає, що даних суб’єктів доцільно поділяти на дві групи, а саме: загальні та спеціальні. Друга група — що даних суб’єктів доцільно поділити на загальні, спеціальні та спеціалізовані. Проте, ми вважаємо, що суб’єктів забезпечення громадської безпеки у надзвичайних ситуаціях доцільне поділити на загальних, основних та додаткових. Критерієм запропонованої класифікації суб’єктів забезпечення громадської безпеки у надзвичайних ситуаціях виступає «характер їх компетенції».

Загальні суб’єкти визначають засади внутрішньої політики держави, визначають стратегію державного управління у сфері внутрішньої безпеки, а зокрема громадської безпеки, як у звичайних умовах життєдіяльності так і в умовах виникнення різноманітних надзвичайних ситуацій, мають відповідні повноваження та вирішують, в основному, конституційно та законодавчо закріплені стратегічні завдання в зазначеній сфері, а також реалізують державну політику щодо забезпечення внутрішньої безпеки та захисту населення і території від надзвичайних ситуацій. До них відносяться: Президент України; Верховна Рада України; Кабінет Міністрів України; Уповноважений Верховної Ради України з прав людини; Рада національної безпеки і оборони України тощо [51, c. 8].

До основних суб’єктів забезпечення громадської безпеки в умовах виникнення надзвичайних ситуацій можна віднести органи виконавчої влади та правоохоронні органи, діяльність яких безпосередньо направлена на здійснення заходів щодо забезпечення захисту об’єктів громадської безпеки за таких умов. До них відносяться: Міністерство Оборони України, Міністерство внутрішніх справ України, Міністерство з надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, Службу безпеки України тощо.

Думка про те, що названі суб’єкти є основними, підтверджується тим, що одними з головним напрямків діяльності даної групи суб’єктів є: по-перше, забезпечення виконання законів та інших нормативно-правових актів з питань захисту населення від надзвичайних ситуацій та забезпечення громадської безпеки за таких умовах; по-друге, здійснювати заходи щодо розробки та реалізації державних програм з питань захисту населення від надзвичайних ситуацій та забезпечення громадської безпеки у таких умовах; по-третє, реалізовувати систему заходів щодо забезпечення громадської безпеки в межах своїх повноважень тощо.

До додаткових суб’єктів забезпечення громадської безпеки у надзвичайних ситуаціях відносяться органи, діяльність яких сприяє здійсненню заходів у даній галузі. До цієї групи можна віднести: Міністерство охорони здоров’я, Міністерство транспорту та зв’язку України тощо.

Наступним елементом системи громадської безпеки є завдання суб’єктів, що відповідальні за її забезпечення як у звичайних умовах так і в умовах виникнення надзвичайних ситуацій. Так, аналіз наукової літератури та чинного законодавства дозволяє виокремити такі загальні завдання: по-перше, розробка та реалізація необхідних нормативно-правових актів у сфері забезпечення громадської безпеки як у звичайних умовах так і в умовах виникнення надзвичайних ситуацій різної ґенези; по-друге, розробка та прийняття загальнодержавних програм у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру; по-третє, створення умов для сталого та ефективного кадрового, матеріально-технічного, фінансового, інформаційного та юридичного забезпечення діяльності суб’єктів забезпечення громадської безпеки як у звичайних умовах так і в умовах виникнення надзвичайних ситуацій різної ґенези; по-четверте, поновлення об’єктів громадської безпеки, яким був завдана шкода внаслідок виникнення надзвичайної ситуації; і нарешті, здійснення контрольно-наглядової діяльності в зазначеній сфері [73, c. 32].

Продовжуючи аналіз особливості забезпечення громадської безпеки у надзвичайних ситуаціях доцільно визначити принципи діяльності суб’єктів, що відповідальні за її забезпечення. Саме принципи вказують на суттєві аспекти у змісті та значенні громадської безпеки в умовах надзвичайної ситуації, а також на сталість суспільних і державно-правових відносин у цій сфері. О.М. Бандурка у підручнику «Управління органами внутрішніх справ» з цього приводу зазначає, що принципи — це вихідні, основні правила, керівні настанови, норми діяльності для впровадження системи, управління загальними процесами [5, с.32]. Крім того, на думку вченого, принципи повинні ґрунтуватися на об’єктивних законах, закономірностях, виявлених в процесі управлінської діяльності. Зауважимо, що принципи мають суттєве значення як у звичайних умовах так і за умов виникнення надзвичайних ситуацій. У результаті аналізу можна дійти висновку, що принципи забезпечення громадської безпеки в умовах надзвичайної ситуації — це основні ідеї, що відображають закономірності в суспільних відносинах, пов’язаних із процесом урегулювання надзвичайної ситуації, а також забезпечення належної безпеки громадян за таких умов.

Загальний аналіз законодавства України та практики його застосування, міжнародний досвід щодо забезпечення громадської безпеки в умовах надзвичайної ситуації дозволяє вирізнити головні принципи забезпечення громадської безпеки в умовах надзвичайної ситуації: законність, пріоритет захисту прав людини і громадянина; дотримання прав юридичних осіб; своєчасність та адекватність реагування на загрози для громадської безпеки з боку відповідних органів публічного управління; забезпечення контролю за діяльність органів публічного управління у сфері забезпечення громадської безпеки з боку громадськості; комплексність регулювання суспільних відносин у сфері забезпечення громадської безпеки; взаємної відповідальності особи, суспільства та держави за стан забезпечення громадської безпеки; забезпечення взаємодії усіх органів публічного управління з метою ефективного використання сил та засобів забезпечення громадської безпеки в умовах надзвичайної ситуації; здійснення міжнародного співробітництва у сфері забезпечення громадської безпеки.

Наступним елементом системи громадської безпеки є визначення загроз її забезпеченню.

Можна виокремити такі групи загроз для громадської безпеки за сферами суспільної та державної діяльності.

По-перше, до загроз громадської безпеки у політичній сфері можна віднести такі: недоліки у роботі органів публічного управління з питань реалізації державної політики у різних сферах життєдіяльності держави та суспільства; неспроможність правоохоронних органів ефективно забезпечити реалізацію заходів щодо охорони громадського порядку та громадської безпеки, боротьби зі злочинністю, незаконне обмеження прав і свобод людини і громадянина, прояви обмеження прав і свобод окремої національної меншини тощо.

По-друге, до загроз громадської безпеки в економічній сфері відносимо такі: ослаблення системи державного регулювання і контролю у сфері економіки; збільшення внутрішнього боргу країни; незбалансована економічна політика, наслідком якої є зниження соціальних стандартів; нестабільність у правовому регулюванні відносин у сфері економіки, що призводить до збільшення масштабів криміналізації економіки тощо.

По-третє, до загроз громадської безпеки у соціальній сфері можна віднести такі: порушенням законних прав і інтересів особистості у всіх сферах життєдіяльності, неспроможність держави забезпечити їх надійну та ефективну реалізацію та захист; поширення наркоманії, алкоголізму, «соціальних хвороб»; зниження можливостей здобуття якісної освіти представниками бідних прошарків суспільства; прояви моральної та духовної деградації суспільства тощо.

По-четверте, до загроз громадської безпеки у техногенній сфері відносяться: виникнення великої кількості надзвичайних ситуацій техногенного характеру, використання під час технологічного процесу великої кількості морально застарілого та несправного обладнання, невчасний ремонт та модернізація виробничого обладнання, недотримання технологічних стандартів та норм під час виробничого процесу тощо.

По-п’яте, до загроз громадської безпеки у екологічній сфері можна віднести такі: значне антропогенне порушення і техногенна перевантаженість території України, зростання ризиків виникнення надзвичайних ситуацій техногенного та природного характерів; застарілість та недостатня ефективність комплексів з утилізації токсичних і екологічно небезпечних відходів тощо. Необхідно зазначити, що екологічні загрози громадській безпеці виникають у зв’язку з «загостренням протиріч» між розвитком виробництва, технологій та необхідністю збереження придатного для проживання суспільства оточуючого природного середовища.

Останнім елементом системи громадської безпеки є засоби її забезпечення. До засобів забезпечення громадської безпеки в у мовах надзвичайної ситуації належать сукупність політичних, економічних, природоохоронних, правових, технічних, військових, соціальних, організаційних, примусових та управлінських заходів, що застосовуються загальними та спеціальними суб’єктами забезпечення громадської безпеки з метою підтримання достатнього рівня захищеності життєво важливих інтересів суспільства та держави [3, c. 44-45].

Таким чином, система громадської безпеки включає такі елементи, як: зміст громадської безпеки; систему суб’єктів її забезпечення; їх завдання та принципи діяльності; перелік загроз, що створюють небезпеку для громадської безпеки; засоби її забезпечення.

Зміст громадської безпеки включає в себе суспільні відносини, що виникають як у звичайних умовах життєдіяльності так і в умовах виникнення надзвичайних ситуацій різної ґенези. Так, у разі виникнення надзвичайних ситуацій у зміст громадської безпеки виникають таки види правовідносин не властиві для нормальних умов життєдіяльності. Виникнення даних правовідносин обумовлено саме існуванням надзвичайної ситуації.

На нашу думку, суб’єкти забезпечення громадської безпеки у надзвичайних ситуаціях доцільно поділити на загальні, основні та додаткові. Критерієм запропонованої класифікації суб’єктів виступає «характер їх компетенції».

Принципи забезпечення громадської безпеки в умовах надзвичайної ситуації — це основні ідеї, що відображають закономірності в суспільних відносинах, пов’язаних із процесом урегулювання надзвичайної ситуації, а також забезпечення належної безпеки громадян за таких умов.

4.2. Соціальна мобільність у громадській безпеці

Суспільство – це живий організм, який живе, функціонує, живиться від людей, які в ньому працюють і підтримують його життєдіяльність. Між тим, стабільна частина соціальної структури наявна завжди. Але потрібно врахувати і той факт, що є люди, які не змінюють професію, що не приносить прибутку; не мігрують з населених пунктів, життя в яких погіршується порівняно з більш сприятливими; не залишають робочі місця на підприємствах, ситуація на яких характеризується як «кризова». Для людини природним є прагнення до кращого, і це не дивує. Але більш цікавою є немобільна частина населення, яке не здійснює переміщення.

Соціальна мобільність може бути різною в рамках того самого суспільства на окремих етапах його розвитку. З історії відомо, до яких великих соціальних переміщень ведуть революції, війни, завоювання. Так, революційні потрясіння в Російській імперії в 1917 р., а потім встановлення більшовизму в Україні призвели до ліквідації найбагатших верств суспільства: майже вся політична аристократія була відкинута на нижчу сходинку; утратила свій соціальний стан велика частина підприємців і вищих фахівців-професіоналів. У той же час протягом декількох років на вершину політичного, економічного, ідеологічного життя висунулися представники нижчих шарів населення.

Важливим моментом в соціальному житті являється необхідність соціалізації кожного покоління, навчання соціальним нормам. Людина від народження не є ні багатою, ні бідною, ні керівником, ні керованим. Кожну дитину треба привчати до соціальних норм, спираючись на заохочення та санкції і з боку батьків, і з боку інституційного середовища поза родиною [8, с. 245].

Якщо не існує бар’єрів для соціального досягнення, можна очікувати велику соціальну мобільність, коли деякі особистості швидко піднімаються і отримують високі статуси, інші ж опускаються на менш низькі. Але між класами та прошарками виникають бар’єри, які перешкоджають вільному переходу із однієї статусної групи в іншу.

Один із таких бар’єрів виникає через те, що соціальні класи володіють субкультурами, які готують дітей представників кожного класу для участі в класовій субкультурі, в якій вони соціалізовані.

Найбільш активно процес соціалізації здійснюється саме в молодіжному віці. І молодь займає активну позицію в цьому процесі. Це зумовлено тим, що вона не стільки копіює зразки поведінки старших, скільки привносить в них новий зміст під впливом змін умов життя.

З переходом до ринку, становленням демократичного суспільства суттєво змінюються не тільки ідеали молодих людей, а й суспільний ідеал молоді взагалі. До речі, дуже цікавими є висновки українського вченого Ю. Терещенко, який в сучасній молодій особистості виділяє такі риси:

це особа економічно вільна, ініціативна, активна. Їй притаманна самостійна творчість, пов’язана з організацією нової справи і постійною кількістю можливостей докласти власні зусилля.
це людина, глибоко зацікавлена в особистій приналежності до політичних свобод. Вона характеризується розвиненою правовою і моральною відповідальністю, здатністю захистити себе і оточуючіх.
це суб’єкт з рел’єфно оформленою світоглядно-екологічною орієнтацією.
це особа з національно зорієнтованою свідомістю, для неї рідна мова і культура свого народу є засобом національної само ідентифікації [22, с. 78].

Аналіз результатів соціологічних досліджень свідчить, що нині молодь – це одна з найбільш уражених в економічному плані та найбільш безправна в соціально-правовому відношенні соціальних спільнот, яка живе в умовах підвищеної соціальної напруги й психологічного дискомфорту.

Слід виділити такі відносно нові тенденції, характерні нині для соціального самовизначення молоді:

заперечення можливості повернення до минулого соціального ладу та невизначеність власного місця і ролі у побудові нового;
руйнація традиційних форм соціалізації, заснованих на досить жорсткій визначеності життєвого шляху та наявності великої кількості соціальних інститутів, покликаних здійснювати цей процес; водночас нових, ефективних та відносно безболісних форм соціалізації молоді практично не існує;
розширення можливостей самостійного вибору життєвого шляху при одночасному зростанні особистої відповідальності;
поява нових соціальних посередників, не властивих для самовизначення минулих поколінь: кооперативів, приватного бізнесу, різноманітних форм власності; наявність різних джерел одержання матеріальних благ і заробітку, нових джерел інформації, самодіяльних про- і антисоціальних, антисуспільних молодіжних угруповань, тощо;
посилення регіональних та національних (етнічних) відмінностей та зростання їх питомої ваги в життєвому самовизначенні молоді;
оцінка свого суспільного становища із загально цивілізаційних позицій, найчастіше у порівнянні зі становищем ровесників в інших, переважно високорозвинутих країнах та поява у зв’язку з цим завищених соціальних вимог [8, с. 19].

Отже, більшість молоді стоїть нині перед складним вибором у житті, до якого вона не підготовлена ні психологічно, ні організаційно. Тому мета молодіжної політики у цій галузі, працівників навчальних закладів, соціальних працівників – зміцнення соціального статусу молоді в структурах суспільства, які оновлюються або кардинально змінюються, посилення правової, економічної та соціальної захищеності молодого покоління.

Важливим чинником, що забезпечує формування соціальної мобільності є формування молодої людини як активного суб’єкта суспільного життя. Важливо враховувати потребу особистості, ціннісні орієнтації, мотиви.

Останнім часом вирізняють ще й міжпоколінну мобільність, суть якої полягає у зміні соціального положення дітей по відношенню до їхніх батьків, а також мобільність в межах одного покоління, яка пов’язана з особистими успіхами індивіда або з його падінням соціальними «сходинками». Вивчення параметрів міжпоколінної мобільності є дуже важливим для встановлення фактора відкритості — закритості суспільства. У закритих суспільствах міжпоколінна мобільність майже неприпустима, адже у ньому існують жорсткі перепони між верствами, які подолати дуже складно.

Українське суспільство з 1991 року, як відомо, знаходиться в умовах перехідного стану. Специфіка еволюції його соціальної структури на сучасному етапі полягає в тому, що чисельність тих індивідів і соціальних груп, які знаходяться на стику різних соціальних класів, не зменшується, а сам процес не стабілізується. Соціальна структура тим часом лишається аморфною і продовжується процес люмпенізації населення. Сучасне українське суспільство вирізняється ще й тим, що у формуванні його соціальної структури значну роль відіграють фактори особистої зацікавленості певних осіб у владі, як у найприбутковішому бізнесі.

Відтак, соціальна структура сучасного українського суспільства залежить від спрямування сутності соціальних трансформацій, що відбуваються зараз і сутність яких полягає у наступному:

1) зміні суспільної форми всіх основних соціальних інститутів: економічних, політичних, культурних, освітніх;

2) трансформації соціальної структури: класів, груп і спільнот; відновлення їх як суб’єктів власності і влади;

3) продовження процесів соціальної мобільності і маргіналізації;

4) зміні рис соціального статусу (радянський критерій — місце людини у системі влади та управління; сучасний — доходи і власність), тобто майновий чинник став стрижнем трансформації;

5) пониженні соціального престижу освіти, кваліфікації і культури у формуванні високих статусних груп;

6) поглибленні соціальної поляризації суспільства.

Перелічені вище зміни безпосередньо впливають на сучасний стан соціальної структури українського суспільства і змінюють її також. Від того вона зараз складається з трьох основних суспільних класів: верхнього, середнього, який ледь формується, та нижнього. Кожний з них складається, як мінімум, з двох горизонтальних статусних шарів: верхнього та нижнього, а також двох вертикальних складових частин, які формуються з представників маргінального та кримінального походження. Останні ніби пронизують у суспільній піраміді всі шість страт соціальної структури суспільства [32, c. 17-18].

Загалом соціальну структуру сучасного українського суспільства вочевидь можна представити у вигляді соціальної піраміди (див. нижченаведену таблицю).

Протягом 1998-2011 років продовжувався процес змін кількісного і якісного складу соціальної структури України, докорінні перетворення якої розпочалися з 1991 року. Від початку перебудови і дотепер вітчизняна соціальна структура нараховує три класи, шість страт і два перманентні, але поки що вельми стійкі, вертикальні утворення: кримінальне та маргінальне. Сучасним соціальним стратам України можна надати такі загальні характеристики:

1.1. Верхня вища страта — правляча державна еліта, вище керівництво служби безпеки, армії, міліції, загальнодержавного та відповідних приватних банків і бізнес-структур, переважна більшість депутатів Верховної Ради.

1.2. Верхня нижча страта — правляча регіональна еліта, представники крупної промислової буржуазії, аграрії-латифундисти (так, український чиновник Лозинський В. — колишній нардеп — став приватним власником 26 тис. гектарів землі), чиновники регіональних органів влади, банкіри, старший офіцерський корпус, вищий прошарок інтелігенції: видатні і загальновизнані вчені, академіки, артисти, художники, спортсмени.

2.3. Середня вища страта — середня буржуазія, успішні бізнесмени, наймані менеджери, відомі юристи, лікарі, вчені, спортсмени, представники творчої інтелігенції, старший офіцерський корпус.

2.4. Середня нижча страта — дрібна буржуазія, наймані висококваліфіковані спеціалісти-інженери, середні та дрібні чиновники, викладачі, вчителі, лікарі, науковці, керівники підрозділів в установах і підприємствах, промислові робітники та робітники-аграрії.

3.5. Нижня вища страта — середні та дрібнокваліфіковані наймані робітники в містах, аналогічні прошарки багаточисленного селянства, дрібні службовці, технічні працівники.

3.6. Нижня нижча страта — безробітні, бездомні, нужденні, безпритульні діти, підлітки і дорослі, інваліди тощо.

0.7. Маргінальні (перехідні) частини населення — це особи, в соціальному статусі яких відбуваються суттєві зміни. Сюди ж відносяться біженці, вимушені переселенці, мігруючі з різних причин [17].

0.8. Представники кримінальних структур — на сучасному етапі є складовою частиною практично кожної з шести страт суспільства, куди вони про-никають і діють під виглядом чиновників державних, політичних та силових структур, членів депутатського корпусу. Це, як правило, законспіровані представники кримінального та тіньового бізнесу, різноманітних мафіозних утворень. До цього ж прошарку належать і рекетири, злочинці в законі, сутенери та валютні повії.

Позитивним процесом у сучасній соціальній структурі є те, що хоча і дуже повільно, але все ж таки продовжується процес формування середнього бізнес-класу, чисельність якого є визначальним показником соціального та економічного розвитку будь-якої країни. Проте більшість населення України поки що, на жаль, зосереджена у нижчому класі. А новостворюваний клас підприємців за своїм менталітетом і культурою поки що має мало спільного з відповідними класами країн сучасного Заходу.

Отже, соціальна структура сучасного українського суспільства, зазнавши значних змін порівняно з радянським періодом, продовжує процес структуризації у більшості шляхом латентних процесів, лицемірства системи, подальшої маргіналізації, а нерідко й криміналізації населення, формування подвійної моралі і стандартів, і, на жаль, ще далека від завершення.

У подальшому, на нашу думку, можливі два альтернативні напрямки соціальних змін: більш активне і поступове формування середнього класу, або утворення соціально-поляризованого суспільства з двома основними соціальними групами — багатими та бідними, що нині, на жаль, є більш характерним для України. Звідти можливі і два напрямки подальшого розвитку. Перший — це рух за європейським шляхом, другий — латиноамериканським.

А от наявність потужного середнього класу, на думку багатьох учених і чесних політиків, могла б забезпечити таке: 1) домінування у громадян активної життєвої позиції — прагнення самостійно забезпечувати добробут собі та своїй родині; 2) існування внутрішніх джерел інвестування (бізнес, житло, освіта тощо); 3) висока платоспроможність населення і відповідно сильний внутрішній ринок; 4) демократичні принципи управління [9, с. 210].

Між тим, хоч середній клас в Україні продовжує формуватися, динаміка цього процесу дуже повільна і нестабільна, бо гальмується низкою перешкод. По-перше, малоефективна, а часом і суперечлива державна політика. Так, з часу прийняття нового Податкового кодексу понад 56,6 тис. українських підприємців припинили свою роботу, тобто протягом січня-березня 2011 року їх кількість скоротилася на 30 % у порівнянні з січнем-березнем 2010 року. По-друге, українське суспільство має свої особливі риси та вектори розвитку, у зв’язку із поки що високим проникненням маргінальних та кримінальних елементів у горизонтальні страти та управлінські структури суспільства. По-третє, значна частина українського соціуму ще частково зберігає радянські ознаки.

Дослідження трансформаційних змін у соціальній структурі України є багатогранним. Їх потрібно систематично вивчати і аналізувати з метою виробки рекомендацій щодо поліпшення управління ними. Адже люди і створені за їх бажанням соціальні спільноти — це двигуни суспільного розвитку. Проте досліджені реалії доводять, що стратифікаційна структура українського суспільства ще не є сталою і поки що не виробилося різноманіття сучасних соціальних класів і страт в Україні, які б чітко усвідомлювали своє місце та інтереси у забезпеченні подальшого соціального прогресу нашої держави [48, c. 113-114].

Таким чином слід констатувати що забезпечення соціальної безпеки перетворюється в визначальний комплекс заходів спрямованих на: запобігання всьому спектру соціально-економічних загроз з точки зору стану, поведінки та настроїв населення; інтенсивне формування середнього класу як гаранта суспільної стабільності на ґрунті розширення адаптаційних можливостей населення; всебічну підтримки сім’ї як визначального соціального інституту; державний протекторат прожиткового мінімуму, який би забезпечував громадянам споживання на рівні простого відтворення; державні гарантії мінімальних заробітної плати, пенсій, виплат та забезпечення умов їх зростання, посилення тенденцій самозабезпечення громадянами високої соціальної мобільності висхідного характеру.

4.3. Соціальні превентивні заходи в громадській безпеці

Соціальний захист – це комплекс законодавчо закріплених соціальних норм, що гарантує держава окремим шарам населення, а також при визначених економічних умовах усім членам суспільства (під час росту інфляції, спаду виробництва, економічної кризи, безробіття й іншого).

Превентивні заходи застосовуються для уникнення можливих негативних наслідків тієї чи іншої соціальної ситуації.

“Превентивний” – в перекладі з латинської (prаventivus) означає запобіжний. Система превентивного виховання – це керована діяльність, яка забезпечує теоретичну і практичну реалізацію заходів превентивного характеру, спрямованих на попередження, подолання відхилень у поведінці школярів і запобігання розвитку різних форм їх асоціальної, аморальної поведінки.

Всі превентивні заходи, які складають систему роботи поділяються на три типи:

Первинна соціальна превенція спрямована на збереження і розвиток умов, що сприяють здоров’ю, збереженню життя дітей, на попередження несприятливого впливу на дитину.
Вторинна – якомога раніше виявлення негативних змін у поведінці дитини з метою попередження їх подальшого розвитку.
Третинна або цілеспрямована превенція включає сукупність заходів, спрямованих на попередження переходу відхилень у поведінці дитини в більш важку стадію.

Мета превентивного виховання полягає у розвитку почуття соціальної відповідальності підлітків за свою поведінку, сприяє не лише усвідомленню своїх прав, а й обов’язків.

Функції превентивного виховання:

Діагностично-прогностична – це аналітична робота зі з’ясування причин і умов відхилень у поведінці дитини.

Корекційно-реабілітаційна – використання оптимальної коригувальної допомоги, перевиховання та подолання негативних проявів у поведінці, налагодження стосунків для позитивного способу життя.

Освітньо-консультативна – використання сучасних технологій надання оптимальної освітньої, консультативної інформації; попередження і нейтралізацію надмірної інформації про види і форми негативних явищ.

Організаційно-методична – опрацювання і реалізація міжгалузевих науково-дослідних проектів із проблем превентивного виховання; дослідження соціально-гігієнічних і медико-біологічних факторів розвитку схильності неповнолітніх до негативної поведінки та розробку заходів щодо її профілактики.

Інтегровано-просвітницька – збір, обмін, аналіз, адаптацію, узагальнення та впровадження вітчизняного й зарубіжного досвіду превентивної практики [23, c. 119].

Особливої уваги вимагає процес виховання дітей молодшого шкільного віку з ряду причин:

а – старший дошкільний період – це кінцевий етап початкової ланки соціалізації дитини на рівні дитячого садка.

Розвиток пізнавальних здібностей, які стимулюють підготовку до навчання в школі, веде до емоційних змін. Невдачі на заняттях стають причиною емоційних переживань, непевності та страху перед школою.

Така зміна життєвої позиції призводить до вияву, або посилення існуючих у дитини відхилень у поведінці, а також труднощів у адаптації;

б – обмежена кількість досліджень, котрі враховували нову як соціально-економічну, так і суспільно-політичну ситуацію, для конкретних завдань і змісту педагогічної діяльності, потреба в нових методиках виявлення і профілактики відхилень;

в – несприятливі умови виховання дітей у сім’ї призводить до відхилень у поведінці молодшого школяра.

Загалом в Україні сформовані доволі непогані нормативно-правовий та фінансовий механізми соціального захисту. Однак ефективність реалізації захисної функції соціальної політики обмежують:

– низькі фінансові можливості державного і місцевих бюджетів;

– недосконалість законодавчої і нормативно-правової бази з соціального захисту населення;

– нерозвиненість системи соціального страхування;

– недосконалість управління соціальним захистом;

– невідповідність державних соціальних стандартів рівню реальної вартості життя.

Світова практика свідчить, що сьогодні є два дієвих способи забезпечити соціальну захищеність громадян: по-перше, держава сама здійснює перерозподіл національного багатства шляхом фінансування соціальних програм; по-друге, надає громадянам можливість забезпечити себе пенсією, коштами на випадок хвороби тощо, а також право вибору соціальної послуги на ринку.

Україна створює власну систему соціального захисту, відтак досвід європейських країн та США може бути для неї корисним у таких напрямах:

– створення правових і соціально-економічних умов забезпечення засобів існування працездатним громадянам завдяки особистому трудовому вкладу, економічної самостійності і підприємливості, а соціально вразливим категоріям – завдяки державі;

– підвищення платоспроможності населення з метою більш повного використання державних механізмів соціального захисту шляхом забезпечення продуктивної зайнятості, зростання доходів та обмеження безробіття;

– забезпечення запобіжних заходів у подоланні бідності;

– посилення регіональних важелів та механізмів самоврядування в реалізації завдань соціального захисту;

– формування свідомості населення на самозахисну орієнтацію;

– розмежування системи соціального страхування від соціального забезпечення;

– створення конкуренції на ринку соціальних послуг, реалізація державних адресних програм, як це практикується у США та Великобританії;

– розширення форм і видів соціального страхування, використання для соціального забезпечення коштів і ресурсів підприємств, підвищення рівня професіоналізму та універсалізму соціальних працівників на місцевому рівні, що достатньою мірою опрацьовано у ФРН та Франції;

– встановлення відносин довіри між громадянином і державою, забезпечення високих соціальних гарантій кожній людині в обмін на чесну сплату визначених державою податків;

– необхідно перейти від фрагментарних, слабо взаємозалежних пропозицій щодо вирішення окремих соціальних проблем, до реформування патерналістських механізмів соціального захисту, до створення єдиної системи, прив’язаної сутнісними рисами до ринкової економіки [6, c. 85-86].

Висновки до розділу 4

Дослідження соціальної безпеки в рамках єдиного концептуального підходу вимагає розгляду напрямків та умов ефективного впливу на рівень соціальної безпеки. розкриття суті процесів забезпечення соціальної безпеки є необхідною умовою побудови цілеспрямованої практичної діяльності в сфері формування стану безпеки суспільства, держави та особистості. тому можна стверджувати, що саме в ході реалізації діяльності по забезпеченню економічної безпеки виявляється її безпосередній зв’язок з реальними процесами економічного життя.

Механізм забезпечення соціальної безпеки — це система організаційно-економічних і правових заходів по запобіганню соціально-економічним загрозам, що включає в себе наступні елементи: об’єктивний і всебічний моніторинг економіки і суспільства з метою виявлення і прогнозування внутрішніх і зовнішніх загроз соціальної безпеки; вироблення гранично допустимих значень соціально-економічних показників, недотримання яких приводить до нестабільності і соціальних конфліктів; діяльність держави по виявленню і попередженню внутрішніх і зовнішніх загроз безпеки соціальної сфери. Як основу механізму забезпечення соціальної безпеки слід розглядати сукупність об’єктивних залежностей і зв’язків між явищами і процесами соціально-економічного життя в їх саморозвитку і саморуху. Тому механізм забезпечення безпеки здатний динамічно змінюватися, носити адаптивний характер, тобто адекватно відображати зміни у виробничих відносинах та продуктивних силах суспільства. Нарівні з наявністю об’єктивних процесів соціального життя в своїй основі, механізм забезпечення соціальної безпеки випробовує на собі вплив суб’єктивних чинників. Останнє твердження означає наявність взаємозв’язку не лише з процесами економічного базису, але і надбудовними відносинами, особливо в частині формалізації механізму безпеки відповідно до цілей, задач, ідеології суспільного розвитку.

В структурі механізму забезпечення соціальної безпеки слід виділити наступні підсистеми в рамках єдиного механізму:

підсистема самозабезпечення необхідних параметрів соціальної взаємодії і розвитку;
підсистема державного регулювання стану соціальної безпеки.

Варто детально вивчити на предмет можливості використання в Україні передового світового досвіду Соціального захисту населення, акцентуючи увагу на забезпеченні дотримання конституційних гарантій мінімального соціального забезпечення не стільки найбільш уразливих верств населення, скільки на створенні сприятливих умов для покращення фінансового становища працюючих.

Висновки

Дослідження теоретико-методологічних засад владних відносин та їх взаємозв’язок з громадською думкою дало можливість проаналізувати особливості даного механізму в контексті політичної культури та ідеології. Реалізована мета дозволяє зробити основні висновки.

Виходячи з вищевказаного, можна зазначити, що громадська думка, незалежно від способу існування, має два взаємозв’язані виміри: зовнішній, що розкривається у ставленні людей до суспільно значущих проблем і безпосередньо виявляється у формах їхньої свідомості (оцінках, судженнях, установках) і реальних вчинках, і внутрішній, що полягає в регулювання поведінки і мислення людей з метою узгодження їх з інтересами спільноти. У цьому разі громадська думка являє собою різновид соціального контролю, суб’єктами й об’єктами якого одночасно виступають члени спільноти – носії та суб’єкти громадської думки.

Сучасні нормативні уявлення про природу громадської думки передусім виходять із комунікативного бачення соціальних процесів. З цієї точки зору кожної миті у суспільстві взаємодіють різні думки, які у сукупності складають особливе середовище, що в той чи інший спосіб впливає на всіх представників суспільства. Попри те, що громадська думка не відповідає критеріям раціональності, її вплив на соціальні процеси виявляється надзвичайно потужним. Це власне і вимагає досліджувати та брати до уваги результати досліджень громадської думки.

Існують принципові особливості процесу формування громадської думки в сучасних демократичних суспільствах. Наявними тенденціями стали:

— по-перше, зменшення участі громадян в суспільно-політичному житті демократичних суспільств та у впливі на розробку державної політики;

— по-друге, зростання ролі засобів масової інформації на процес формування громадської думки. Поглиблення соціального поділу, що дістав вираження в останні десятиріччя, позначилося на зростанні розриву між політичними елітами та широкими верствами громадськості. Переважну більшість знання про поточні соціально-політичні проблеми громадяни отримують із ЗМІ, що посилює небезпеку маніпуляції з боку домінантних політичних сил, які мають величезний вплив на засоби масової інформації. З іншого боку, такий висновок досліджень вказує на принципові проблеми, пов’язані з подальшим розвитком демократії та посиленням демократичної підзвітності влади.

Постала необхідність створення громадських ЗМІ, які б розвивали і задовольняли права громадян вільно отримувати інформацію. Метою громадських ЗМІ є задоволення культурних потреб людини і суспільства в цілому, створення такого інформаційного поля, при якому вільно формуються різні погляди в суспільстві, трансляція широкого кола просвітницьких програм, спрямованих на розвиток інтелекту, духовності та моральності нації.

Список використаних джерел

Багмет, М., Ляпіна, Л. Роль громадської думки у демократизації суспільних відносин / М. Багмет, Л. Ляпіна // Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї. — К., 2009. — Вип. 16. — С. 138-143
Балабанова, Л. Паблік рилейшнз [Текст] : навчальний посібник / Людмила Балабанова, Катерина Савельєва, 2008. — 527 с.
Басов А. В. Щодо визначення системи забезпечення громадської безпеки / А. В. Басов // Форум права. – 2010. – № 4. – С. 42–47
Бебик, В. Соціальні комунікації: поняття, типологія, засоби [Текст] / Валерій Бебик // Соціальна психологія. — 2009. — № 5. — С. 49-63
Биченко А. Свобода слова в Україні в оцінках українських громадян // Національна безпека і оборона. — 2002. — № 11. — С. 38-41
Бідак В. Я. Соціальний захист населення та вдосконалення державних механізмів його регулювання : [монографія] / В. Я. Бідак. – Львів : Вид-во ІРД НАНУ, 2004. – 250 с.
Бондаренко Ю. М. Державне управління соціальним захистом населення в умовах європейської інтеграції України : автореф. дис. … к. держ. упр. : спец. 25.00.02 «Механізми державного управління» / Ю. М. Бондаренко. – Запоріжжя , 2008. – 28 с.
Борецька Н. П. Соціальний захист населення в умовах ринкової трансформації економіки : автореф. дис. … д. е. н. : спец. 08.01.01 «Економічна теорія» / Н. П. Борецька. – К. , 2002. – 24 с.
Вишняк О. Технологія та результати досліджень громадської думки [Текст] / О. Вишняк // Політичний менеджмент. — 2003. — № 1. — С. 68-73
Вітвіцька С. С. Педагогічний аспект проблеми цінностей та цінносних орієнтацій молоді / С. С. Вітвіцька // Теорія і практика формування громадянських цінностей старшокласників : зб. наук.-метод. праць ; за ред. Л. В. Корінної. — Житомир : Вид- во ЖДЦНТЕІ, 2004. — С. 34-35.
Вітер, Д. Державна влада у світлі громадської думки [Текст] / Дмитро Вітер // Євроатлантикінформ. — 2006. — № 2. — С. 69-72
Головаха Е.И. Громадська думка, соціологія і влада [Текст] / Е.И.Головаха // Політика і культура. — 2001. — № 27-28. — С. 32-33
Громадська думка про ситуацію в країні, владу, політиків і політичні процеси, стан дотримання прав людини [Текст] // Національна безпека і оборона. — 2006. — № 11. — С. 2-26
Громадянська освіта: теорія і методика навчання : посіб. для студ. вищих навч. закл. — К. : Проект ЄС «Громадянська освіта -Україні». — 2008. — 174 с.
Дзюба М. Т. Роль засобів масової інформації в формуванні громадської думки // Сучасні інформаційні технології у сфері безпеки та оборони. – Київ: 2008 р., с. 77 – 81
Дмитренко О. ПР як управління громадською думкою // Політологічний вісник. — 2007. — № 29. — С. 180 — 190.
Дмитренко, О. Громадська думка: історія і сучасність [Текст] / Оксана Дмитренко // Політичний менеджмент. — 2004. — № 2. — С. 101-108
Дьюї Дж. Демократія і освіта / Дьюї Дж. — Львів : Літопис, 2003. — 294 с.
Єврейська громадсько-політична думка ХХ — початку ХХІ сторіччя в Україні [Текст] : монографія / М. М. Гон, О. В. Заремба, О. В. Козерод [та ін.], 2011. — 362 с.
Єрмолаєв, А. Вплив суб’єктів громадянського суспільства [Текст] / Андрій Єрмолаєв // Євроатлантикінформ. — 2006. — № 2. — С. 45-46
Заславська О. Політичні «паблік рілейшнз» і політична реклама як ефективні комунікативні технології впливу на електорат // Політологічний вісник. — 2007. — № 29. — С. 205-218.
Іващенко Т. О. Напрями удосконалення інституційного забезпечення функціонування механізму соціально-економічного захисту / Т. О. Іващенко // Економіка та держава. – 2010. – № 2. – С. 75–78.
Ігнатенко П. Р. Аксіологія виховання : від термінології до постановки проблеми // Педагогіка і психологія. — 1997. — № 1. — С. 118-123.
Інформаційна складова європейської та євроатлантичної інтеграції: громадська думка // Національна безпека і оборона. — 2008. — № 1. — С. 42-60
Капильцова В. В. Соціальні гарантії в умовах становлення ринкових відносин в Україні : автореф. дис. …к. е. н. : спец. 08.01.01 «Економічна теорія» / В. В. Капильцова. – Донецьк , 2002. – 18 с.
Карамишев Д. В. Стратегічне управління інноваційними процесами в системи охороні здоров’я: державні механізми : [монографія] / Д. В. Карамишев. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2006. – 304 с.
Класики політичної думки від Платона до Макса Вебера: Пер. з нім. — К.: Тандем, 2002. — 584 с.
Коваліско, Н.В. Соціальна мобільність як складова соціально — стратифікаційних змін на регіональному рівні // Право і безпека. – 2006. – N5. – С.193-197
Корінна Л. В. Старшокласники ліцеїв та гімназій України про громадянські цінності молоді / Л. В. Корінна // Теорія і практика формування громадянських цінностей старшокласників : зб. наук.-метод. праць ; за ред. Л. В. Корінної. — Житомир : Вид-во ЖДЦНТЕІ, 2004. — С. 38-47.
Котух, Є. Вплив інформаційно-телекомунікаційних корпорацій на формування громадської думки суспільства // Зовнішні справи. — 2011. — № 4. — С. 52-55
Кравченко М. Вплив демографічної кризи на систему соціального захисту / М. Кравченко // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. – 2011. – № 1. – С. 225–233.
Крупник А. С. Соціально-захисна спрямованість державної соціальної політики за умов трансформації українського суспільства : автореф. дис. … к. політ. н. : спец. 23.00.02 «Політичні інститути та процеси» / А. С. Крупник. – Одеса , 2002. – 25 с.
Кузьменко С. Г. Соціальний захист населення як складова соціального управління: системний підхід / С. Г. Кузьменко // Актуальні проблеми державного управління : зб. наук. пр. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2011. – № 2. – С. 119–125.
Легеза Я.О. До питання про роль засобів масової інформації у формуванні громадської думки // Політологічний вісник. – 2005. – Випуск 19. – С. 322-330.
Легеза Я.О. Особливості взаємодії громадської думки та влади в Україні // Нова парадигма. – 2007. – Випуск 61. – С. 101-109.
Легеза, Я. Формування громадської думки в умовах пострадянських суспільно-політичних трансформацій / Яніна Олександрівна Легеза // Стратегічні пріоритети. — 2007. — № 1. — С. 65-70
Лихачов С. Правові засади діяльності органів внутрішніх справ щодо забезпечення громадської безпеки // Юридична Україна. — 2010. — № 9. — С. 113-117
Лопушняк Г. С. Бюджетне фінансування соціальних видатків в умовах трансформації економіки / Г. С. Лопушняк // Фінанси України. – 2010. – № 10. – С. 38–46.
Лукашевич, Микола Павлович. Соціологія : основи загальної, спеціальних і галузевих теорій [Текст] : підручник для студентів вищих навч. закл. / М.Лукашевич, Микола Туленков, Юрій Яковенко, 2008. — 543,[1] с. с.
Лукашевич, Микола Павлович. Соціологія [Текст] : Загальний курс: Підручник / Микола Лукашевич, Микола Туленков,, 2006. — 407 с.
Матусевич В. Громадська думка:критерії ідентифікації / В.Матусевич // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2000. — № 2 . — С. 5-19
Матусевич В. Суб’єкт громадської думки [Текст] : теоретичні та методичні проблеми визначення // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2002. — № 1 . — С. 21-40
Мельниченко О. А. Підвищення рівня та якості життя населення: механізм державного регулювання : [монографія] / О. А. Мельниченко. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2008. – 232 с.
Мовчан, П. Медіа-конструювання та громадська думка / П. Мовчан // Віче. — 2008. — № 9-10. — С. 24-25
Нальотов А. Виборчі технології як чинник впливу на масову свідомість // Політичний менеджмент. — 2007. — № 5. — С. 126-137.
Наріжний Д. Політичні технології та проблеми демократизації в Україні // Державне управління в умовах інтеграції України в Європейський Союз: Матеріали науково-практичної конференції за міжнародною участю (29 травня 2002 р.) — К.: 2002. — Т. 2. — С. 78-80.
Орбан-Лембрик, Л. Особливості формування громадської думки [Текст] / Лідія Орбан-Лембрик // Соціальна психологія. — 2004. — № 2. — С. 77-89
Оссовський В. Громадська думка про соціополітичний устрій України // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2000. — № 4. — С. 106-124
Оссовський В. Л. Громадянська думка: спроба соціологічної інтерпретації. — К„ 1993.
Оссовський В. Проблема ідентифікації громадської думки // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 1998. — № 1-2. — С. 36-68
Пирожков, С. Громадський контроль за реалізацією політики національної безпеки // Євроатлантикінформ. — 2006. — № 2. — С. 7-10
Поляк Н. Удосконалення системи соціального забезпечення населення / Н. Поляк // Україна: аспекти праці. – 2011. – № 3. – С. 23–30.
Попроцький О. Етапи формування громадської думки / О. Попроцький // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2007. — № 2. — С. 131-137
Попроцький О. Механізм державного регулювання інформаційних потоків при формуванні громадської думки / О. Попроцький // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2008. — № 1. — С. 114-120
Попроцький О. Соціетальна модель громадської думки / О. Попроцький // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2007. — № 1. — С. 248-257
Резнік О. Громадянські практики в перехідному суспільстві: чинники, суб’єкти, способи реалізації. – К. : Інститут соціології НАН України, 2011. – 336 с.
Резнік О. Стилеві ознаки громадсько-політичних практик населення України та чинники їх формування // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2007. — № 4 . — С. 50-64
Рудкевич І. В. Етапи становлення та розвитку державної політики соціального захисту населення України // Інвестиції: практика та досвід. – 2011. – № 4. – С. 99–102.
Семигіна Т. Формування громадської думки щодо соціальних питань // Соціальна політика і соціальна робота. — 2000. — № 2. — С. 88-101
Сидорчук Н. Г. Сучасні тенденції проблеми цінностей громадянського виховання / Сидорчук Н. Г. // Теорія і практика формування громадянських цінностей старшокласників : зб. наук.-метод. праць ; за ред. Л. В. Корінної. — Житомир : Вид- во ЖДЦНТЕІ, 2004. — С. 47-49.
Собченко В. В. Історико-національні етапи розвитку соціального захисту населення / В. В. Собченко // Теорія та практика державного управління : зб. наук. пр. – Х. : Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2011. – № 4. – С. 216–229.
Собченко В. В. Трансформація системи державного управління соціальним захистом населення : автореф. дис. … к. держ. упр. : спец. 25.00.02 «Механізми державного управління» / В. В. Собченко. – Х. , 2005. – 18 с.
Соціологія [Текст] : навчальний посібник / Вілен Чорноволенко [та ін.] ; ред. : Сергій Макеєв, 2008. — 566 с.
Соціологія [Текст] : Навчальний посібник / За ред. : Сергія Макеєва, 2005. — 454 с.
Соціологія [Текст] : підручник / М. П. Требін [та ін.] ; ред. М. П. Требін, 2010. — 222 с.
Соціологія [Текст] : Підручник / Ред. Віктор Городяненко,, 2006. — 542 с.
Стойка А. Розвиток системи соціального захисту як основи стратегічного планування в соціальній сфері / А. Стойка // Державне управління та місцеве самоврядування : зб. наук. пр. – Дніпропетр. : Вид-во ДРІДУ НАДУ, 2010. – № 1. – С. 121–130.
Сучасна політична ситуація в оцінці громадської думки [Текст] : (За матеріалами соціологічних досліджень) / Соціологічна служба «Соціс-Гелап», Фонд «Демократичні ініціативи» (Київ), Український інститут соціальних досліджень (Київ), Центр «Соціальний моніторинг» (Київ), 1998. — 23 с.
Чельцов М. В. Формирование гражданской позиции студенческой молодежи высшего учебного заведения : дис. … кандидата пед. наук : 13.00.02 / Чельцов Михаил Владимирович. — Новосибирск, 1996. — 224 с.
Шангіна, Л. Громадянська активність українського середнього класу / // Національна безпека і оборона. — 2008. — № 7. — С. 30-43
Шевченко В.М. Компетентність громадської думки // Соціокультурні чинники розвитку інтелектуального потенціалу українського суспільства і молодь: Наук. Праці та мат. конф. Вип.1 / Редкол.: В.Андрущенко (голов. ред.) та ін. – К.: Т-во „Знання України”, 2001. – с.764-768
Шкляр В. І. Соціокультурні та політичні моделі журналістики // Українська журналістика в контексті світової: Збірник наукових праць. — Вип. 5 / За ред. проф. В. І. Шкляра. — К.: 2001.
Якименко Ю. Громадська активність в Україні: чи приречені ми мати те, що маємо? // Національна безпека і оборона. — 2002. — № 10. — С. 31-36
Яценко В. А. Роль і функції громадської думки як соціального інституту в системі «державна влада – громадянське суспільство» / В. А. Яценко // Теоретичні та прикладні питання державотворення. – Одеса : Вид-во ОРІДУ НАДУ, 2008. – № 3.

referat-ok.com.ua