Вступ.

1. Становлення та розвиток античної цивілізації Стародавньої Греції. Економічні погляди Ксенофонта.

2. Античні поліси архаїчного періоду. Особливості господарства Стародавньої Греції.

А) Спартанська держава.

Б) Рабовласницька республіка в Афінах.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Економічну думку стародавньої Греції класичного періоду пов'язують з класичним рабством. Пам'яткою історії економічної думки того часу може служити "Афінська політика" ("Державний лад Афін"), написана 428 або 425 року до н. є. Автор цієї праці засуджував надмірний демократизм, мріяв про жорсткий режим для рабів.

Ксенофонт вважав корисним для цього господарства розвиток торгівлі, грошового обігу. У них бачив одне із джерел збагачення і радив використовувати у своїх інтересах. Ксенофонт визнавав гроші як необхідний засіб обігу і концентрованої форми багатства. Засуджуючи гроші як торговий і лихварський капітал, він рекомендував накопичувати їх у якості скарбів.

У Ксенофонта намітилося розуміння двоякого призначення речі: як споживчої вартості, з одного боку, і мінової вартості — з іншого. Будучи ідеологом натурального господарства, він не надавав особливого значення міновій вартості. Цінність речі ставилася в залежність від корисності, а ціна безпосередньо пояснювалася рухом попиту і пропозиції.

Глорифікація землеробства сприяла популярності твору Ксенофонта. "Економікос" було перекладено латиною, він здобув популярність у стародавньому Римі. "Економікос" Ксенофонта привабив французьких фізіократів, зокрема, Франсуа Кене, теорія якого ґрунтувалася також на провідній ролі сільського господарства в економічному поступі.

1. Становлення та розвиток античної цивілізації Стародавньої Греції. Економічні погляди Ксенофонта

Про цивілізацію, яка утворилася на острові Крит у Середземному морі близько XXXV ст. до н.е., сучасний світ дізнався під час розкопок, які проводив англійський археолог Артур Еванс. Протягом 30 років він займався дослідженням критських палаців, у тому числі палацу критських правителів — Міносів, який названо лабіринтом. Тексти, знайдені під час розкопок, були написані на глиняних таблицях трьома видами писемності:

— піктографічним (малюнковим) письмом, ієрогліфічним за формою;

— лінійним письмом "А" (складовим);

— лінійним письмом "Б" (алфавітним).

Письмо "Б" було розшифроване у 40-х роках XX ст. Майклом Вентрісом, який несподівано для себе з'ясував, що в основі критської мови покладено діалект давньогрецької, написаної іншим видом писемності. Про письмо "А" відомо лише, що воно мало єгипетське або вавилонське походження та було ієрогліфічним.

У прочитаних документах згадується про правління на Криті 10 царів, серед яких були й жінки. Наприкінці XXIII ст. встановилося царювання династії Міносів. Близько 2000 р. до н.е. у Кносі було споруджено розкішний палац у 3 поверхи площею 150×100 м. Стіни палацу прикрашалися численними яскравими барвистими фресками, основна тематика яких присвячена відтворенню краси навколишньої природи, моря та його тваринного світу. Серед прикрас, якими багатий палац Міносів, переважають зображення сокири з подвійним лезом — лабрісу. Від цього, мабуть, походить назва самого палацу — лабіринт, тобто "палац сокири". Палац дійсно став прообразом сучасних лабіринтів, бо мав сотні приміщень, поєднаних між собою численними галереями, коридорами, переходами, що заплутаною мережею перетинають поверхи в різних напрямках. Усі залишки матеріальної культури Криту свідчать про величезну могутність і силу цієї держави. Державна могутність, яка спиралася на талассократію (від грец. тал-ааса — море та кратос; — влада), тобто могутність критського воєнно-морського флоту, завдяки якому Крит тримав у покорі берегові народи Східного Середземномор’я, а також острови півдня Егейського моря, змушуючи їх регулярно сплачувати своїм гнобителям данину (через це цивілізацію Крита називають іще "егейською").

Коли близько 2000 р. до н.е. з півночі на Балкани переселилися племена ахейців (це перші племена, що належали до грецької етнічної групи), вони сформували на півдні Балкан, переважно на Пелопоннесі та в Аттиці, свої державні утворення. Унаслідок культурно-господарчого обміну між ахейцями та жителями егейської цивілізації постала мікенська цивілізація. Головні її міста — Мікени, Аргос, Тіринф, Пілос, Фліунт — одразу ж потрапили у залежність від сильного Критського царства. На експлуатації підкорених народів поступово утворилося величезне багатство, розкіш критської знаті. Це дозволяло їй вести безжурне життя, сповнене безкінечних свят, розваг та видовищ. Така могутність критської держави знайшла ві-дображення у міфі про Тезея, який здійснив великий подвиг, потрапивши в лабіринт та вбивши Мінотавра (в образі якого втілено особу царя Міноса, який був водночас первосвящеником божества, що відтворювалося у вигляді бика).

У середині XVI ст. до н.е. Критське царство спіткало жахливе лихо — на острові Фера, що знаходиться на 150 км на північ від Криту, сталося колосальне за силою виверження вулкана, яке викликало могутній землетрус та велетенську припливну хвилю. Це стихійне лихо за кілька хвилин знищило і міста Криту, і його флот[7, c. 38-39].

Остаточний занепад критської цивілізації пов'язаний з навалою "народів моря" — ахейців. Вони завоювали послаблений Крит, але перейняли його писемність, окремі релігійні культи та звичаї. Квітуча, яскрава критська культура поступово зійшла нанівець. Поступово стали підсилюватися ахейські держави на Балканах, які звільнилися з-під тягаря іноземного поневолення. Найбільшим серед них були Мікени на Пелопоннеському півострові, що на півдні Балкан. Разом з Мікенами міцніли Афіни, Аргос, Тіринф, які сукупно утворювали мікенську цивілізацію.

Почалося поступове становлення та розвиток товарно-грошових відносин. Утворилася обмінна торгівля — первісна форма грошової. На цьому рівні за гроші виступали злитки міді, заліза, домашня худоба, шкури. Золото потрапляло в обіг у вигляді злитків або готових виробів, проте на цьому рівні його було ще мало. Єдиним шляхом здобування золота для держави була війна. За цією елегантною назвою було приховане тривіальне морське розбійництво — піратство. За словами Геродота, "бідність (золотом) — молочна сестра греків". Мабуть саме ці обставини спричинили інтенсивний розвиток піратства в басейні Егейського моря, благо, на той час вже зник чинник стримування морського розбою у вигляді військового флоту критської держави. Царі ахейських царств зі своїми розбійниками нишпорили по Східному Середземномор'ю, забравшись навіть у дельту Ніла. Щоправда, там вони зазнали повної поразки від військ єгипетських фараонів, проте це було скоріше винятком з правила.

Останньою грабіжницькою експедицією ахейців був похід проти малоазійського міста Іліон (Троя) близько 1240 р. до н.е. Іліон, місто, населене жителями грецької народності, стояло на морських торговельних шляхах з Егейського моря до Понту Евксинського (Чорного моря). Ця обставина сприяла швидкому збагаченню міста. Переповнений коштовностями Іліон був привабливим об'єктом для грабіжників, які сподівалися на швидке і легке збагачення. Однак сталося інакше. Напевно, троянський цар спромігся заручитися підтримкою сусідніх царств і війна затяглася на кілька років. Вона добряче виснажила сили обох воюючих сторін. Зрештою Трою було взято, пограбовано і спалено. Переможці, переобтяжені золотом та іншими коштовностями, відпливли додому.

Як виявилося, ця війна призвела до глибокого господарчого занепаду землі ахейців. Поки чоловіки вели виснажливу війну за морем, жінки з надмірним напруженням підтримували господарче життя. Занепад виявився настільки глибоким, що ахейські царства не змогли одужати від нього навіть через півстоліття. А більше часу історія ахейцям не подарувала. У XII ст. до н.е. на Балкани з півночі почали насуватися племена дорійців, які також належали до грецької народності, проте перебували на більш низькому рівні суспільно-економічного розвитку. Переживаючи ступінь пізнього первіснообщинного ладу, його розпаду, дорійці поступалися ахейцям в усьому, крім одного — вони вже вміли обробляти залізо, тоді як ахейці перебували на ступені обробки міді. Окрім того, дорійці мали осідлану кінноту, ахейці ж не знали верхової їзди та користувалися лише колісницями. Хвиля завойовників обійшла стороною Аттику — мабуть, тамтешні племена змогли дати відсіч прибульцям — і рушили Істмійським перешийком на південь, у напрямку Пелопоннеського півострова. У гирлі перешийка стояли фортеці Мікен та Аргосу. Після запеклого опору вони були взяті і знищені. Племена дорійців розселилися по всьому Пелопоннесу, заснувавши там в області під назвою Лаконіка свою державу Лакедемон, або Спарта (за назвою головного міста), полісного типу. Афіни лишилися острівцем крито-мікенської цивілізації на материковій Греції[4, c. 17-19].

Еллада вступала у залізний вік (XI ст. до н.е.). Це явище супроводжувалося тимчасовим соціальним та економічним регресом. Народи, які населяли материкову Грецію, відсунулися назад у попередню епоху розпаду первіснообщинного (точніше, родового) ладу. Це пояснюється більш низьким рівнем розвитку дорійців, які завоювали Балкани, та загибеллю високорозвиненої мікенської цивілізації.

Ксенофонт мав свій погляд на цінність. Він вважав, що цінним є те, від чого можна мати користь. Купці, казав він, щоб отримати гроші, не продають хліб будь-де, а везуть його туди, де ціна хліба найвища.

Заслуговують на увагу погляди Ксенофонта щодо поділу праці. Землеробство — це найпочесніша галузь господарства, але вільний громадянин повинен займатися не фізичною працею, а лише управлінням, наглядом і контролем. Розподіл праці — це простір для розвитку таланту і здібностей працівника згідно з його нахилами. Ксенофонт зазначав, що в містах і селищах Греції одна й та ж людина виготовляє постіль, двері, плуги, столи, іноді зводить будинки, радіє, що має достатньо замовлень для прожиття. Однак одна людина не може все робити добре.

Ксенофонт запримітив зв'язок поділу праці з розвитком ринку. Чим більш розвинутий ринок, тим більше можливостей спеціалізуватися на виготовленні певних предметів. Зазвичай не треба знати ремесло в цілому, бо достатньо спеціалізуватися на окремих процесах. Виступивши прихильником глибокого поділу праці, Ксенофонт був ніби передвісником теорій Адама Сміта.

У своїх працях Ксенофонт охопив широкий спектр тогочасної господарської дійсності, намагався відповідно її витлумачити. Ці тлумачення посідають помітне місце в історії економічних вчень, позначившись на їхньому розвитку в новітню добу[3, c. 26-27].

2. Античні поліси архаїчного періоду. Особливості господарства Стародавньої Греції

А) Спартанська держава

Спартанська держава виникла на останній хвилі дорійського переселення, коли в XI ст. до н.е. всі області Еллади, крім Лаконіки, Аркади й Аттики вже були зайняті. Дорійці підкорили місцеве ахейське населення. Тубільці стали називатися ілотами. Це слово тіХотої) означало "захисник Гели" (фортеці, останнього пункту оборони ахейців, який обійшовся дорійцям важкими втратами) і мало прихований зловісний та ворожий для дорійців відтінок та водночас було неприємною згадкою.

Облаштування державного та соціального устрою приписують напівлегендарному законодавцю VIII ст. до н.е. Лікургові. Згідно з його законами, вся земля належала громадянській общині — тобто полісу, який надавав її окремими ділянками своїм громадянам (спартіатам) у тимчасове користування. Проте самі спартіати землю не обробляли (фізична праця у Спарті зневажалася як ганебна для вільної людини справа), замість них це робили ілоти, які роз-селялися біля таких ділянок окремими селищами. Згідно із законами Лікурга, все приватне життя громадян підлягало суворій регламентації. Так, зокрема, на земельних ділянках дозволялося вирощувати лише ячмінь, чечевицю, виноград та оливкові дерева. За переконанням Лікурга, цих продуктів було достатньо для збереження здоров'я. Таким чином він намагався боротися із зажерливістю панівних верств. Майновий стан ілотів підтримувався на межі злидарювання. Вони змушені були сплачувати державі фіксований податок, який не залишав їм можливості заощаджувати майно. Ремісництво було залишено періекам (з давньогрец. — "ті, хто живуть навколо"), неповноправним іммігрантам, праця яких також суворо регламентувалася. Наприклад, будівництво житла дозволялося лише із застосуванням сокири та пилки, не визнавалися жодні спроби вдосконалювати знаряддя та сам процес праці. За порушення такої заборони ремісники підлягали вигнанню з держави, переважно до Таренту.

Таким чином, спартіати свідомо підтримували своє суспільство у стані штучної стагнації. Займатися зовнішньою торгівлею також заборонялося. Жоден іноземний купець із товаром не мав права в'їзду на територію Спарти, а спартанські вироби не вивозилися за межі держави. Таким чином, у суспільстві панував майже натуральний обмін. Майже, бо з обігу було вилучено золото і срібло, лишалися тільки залізні, малокоштовні гроші — оболи — у вигляді металевих прутів. Плутарх з цього приводу відзначав, що завдяки грошовій реформі Лікурга в Спарті абсолютно зникли злочини та корупція: хто б наважився красти, брати хабарі, грабувати, якщо не можна приховати здобич та користуватися нею?

Іще одним перетворенням Лікурга, спрямованим проти багатства, було запровадження сисситій (спільних трапез) вільних спартіатів. Десять-п'ятнадцять чоловіків, які служили в одному підрозділі, об'єднувалися для харчування з одного столу. Страви готували з продуктових внесків, що робилися раз на місяць до спільного котла. Меню на таких трапезах було постійним, страви несмачними — чорний суп з бобів, овочі, риба. Тільки на свята дозволялося додавати м'ясо. Лікург визначив раціон спартанців, виходячи з того, щоб цих продуктів вистачило для забезпечення нормальної життєдіяльності[8, c. 24-26].

Військова реформа Лікурга відзначалася продуманістю та цілісністю. Уперше в історії військового мистецтва армія поділялася на структурні підрозділи: лохоси (по 256 осіб) та мори (4-8 лохосів). Важка піхота об'єднувалася у фалангу, яка шикувалася у 8 шеренг та призначалася для лобових ударів. Центральну ділянку фронту займав цар зі своїми особистими охоронцями — 300 знатних юнаків, кращих воїнів, які були підпорядковані лише особисто царю. Уся армія налічувала 20 тис. важкої піхоти та 10 тис. допоміжних військ.

Жінки посідали особливе місце у спартанському суспільстві. На відміну від інших грецьких полісів, дівчата мали бути освіченими та фізично тренованими. Виходячи заміж, вони могли керувати чоловіками та навіть скаржитися на них. За надання таких прав держава взамін вимагала від них одного — народжувати здорових та сильних чоловіків-воїнів. Підвищення народжуваності чоловіків-воїнів було елементом державної політики, також як і внутрішня стабільність суспільства. Тому відсутність сім'ї вважалася ганьбою для вільного спартіата. За вироком геронтів, неодружений чоловік мусив оголеним вийти на ринкову площу та обходити її, співаючи жалісну пісню про те, що він покараний за порушення законів. Жінка, яка відчувала співчуття до покараного, могла заявити про бажання одружитися з ним, при цьому той не мав права відмовлятися від свого "щастя", інакше він висилався за межі рідного міста, як правило, на південь Апеннінського півострова, до м. Тарент.

Спартанець, який мав трьох синів, звільнявся від сторожової служби, а батько п'ятьох синів — узагалі від усіх повинностей. Шлюби укладалися без приданого.

Спартанські воїни мали йти на битву в пурпуровому одязі. Спар-танський гопліт не мав права знімати обладунки з убитого ворога. Жоден з громадян не повинен бути гладким та носити одяг кольору, не гідного воїна та чоловіка.

Велика увага приділялася справі виховання молоді. Долю новонародженого немовляти вирішували старійшини. Живими залишали тільки здорових дітей. У цьому відображалися залишкові ознаки стародавнього звичаю, збудованого за принципом: „хто не працює — той не їсть", який склався в умовах низької продуктивності праці ранніх скотарів. Дітей заборонялося сповивати. До семи років діти носили туніку з грубої тканини, їли прості, несмачні страви. Дітей привчали до темряви та самотності, привчали не плакати та підкорятися вихователям. По досягненню семи років хлопчики об'єднувалися в агели (зграї) — воєнізовані загони, де їх піддавали жорстокій муштрі та привчали до залізної дисципліни. їх навмисно погано годували, щоб привчити самим здобувати собі їжу, частіше за все — крадіжкою. Єдиним своїм призначенням спартанські юнаки вважали війну. 312 років хлопчики брали участь у криптіях (таїнствах), які полягали у полюванні на ілотів. Групи спартанських юнаків полювали на ватажків ілотів та винищували їх з метою запобігання можливим заворушенням серед пригноблених верств. Ілоти дійсно часто поставали. Найбільше повстання ілотів відбулося у 464-455 pp. до н.е. Ілоти не були рабами у прямому розумінні. їхнє становище було близьким до стану державних кріпаків, оскільки вони належали всій громадянській общині.

За формою політичного устрою Спарта була рабовласницькою олігархією. Вищим органом влади вважалися народні збори — апелла — зібрання вільних одружених громадян віком від 30 років. Висловлюватися на зборах могли тільки царі та геронти, збори лише голосували "за" чи "проти". Реальна влада була зосереджена в руках геронтів, які у кількості 28 старців віком від 60 років, разом з двома царями віком від ЗО років становили герусію. Для обмеження привілеїв геронтів народні збори мали колегію ефорів у складі 5 чоловіків, які здійснювали пильний контроль за дотриманням законів Лікурга всіма громадянами. Ефори мали право вимагати звіт у своїх діях у будь-кого з геронтів та царів. Царі обиралися по одному від ахейського роду Агіадів та дорійського Еврипонтидів. На випадок війни один із царів за жеребом вирушав із військом у похід, а другий лишався управляти державою. Фактично, царі виконували функції воєнних вождів і жодної реальної влади не мали. Таким чином, стародавня Спарта була олігархічною державою, де влада аристократії спиралася на військову силу вільних спартіатів[1, c. 42-44].

Б) Рабовласницька республіка в Афінах

Місцевість Аттики являла собою кам'янистий півострів, земля якого була неродючою, незручною для землеробства, проте багатою на корисні копалини. Зокрема, Аттика не була обділеною на білу глину, яка вживалася для керамічного ремесла. Срібні копальні поблизу селища Лавріон забезпечували державні потреби Афін протягом багатьох століть. Чудовий за якістю мармур правив за будівельний матеріал (через нестачу будівельного лісу).

Демократичний устрій Афін склався у часи, які настали після навали дорійців. Хоч Аттика відстояла свою незалежність, усе ж таки населення зазнало великих втрат, зокрема родова знать, яка билася в перших лавах проти прибульців. Послаблення загальнополітичного впливу аристократії далося взнаки при становленні політичної структури полісного суспільства. Посилення питомої ваги демосу (незнатного трудового населення) привело до певного паритету сил, що знайшло втілення в демократичному устрої афінської держави, який складався протягом VI-V ст. до н.е. Протягом такого тривалого періоду відбувалися суперечки за владу між демосом та родовою знаттю. Це протистояння протікало зі змінним успіхом і, врешті, привело до остаточної перемоги демосу та створення демократичної рабовласницької держави. У XI-VIII ст. до н.е. в політичному устрої Афін політичні позиції аристократії залишалися досить міцними. Головою афінського поліса став архонт (тобто правитель), який обирався спочатку пожиттєво, а пізніше — строком на 10 років. Після передання посади наступникові архонти переходили до складу ареопагу — ради архонтів, яка засідала на пагорбі Ареса (чи Арея, звідки й назва ареопаг, що означає "зібрання на пагорбі Арея"). З VII ст. до н.е. до ареопагу обиралися строком на 1 рік кількістю 9 чоловік. Старший архонт — "епонім" мав функцію правителя, його ім'ям називався рік.

Усе вільне населення поділялося на 3 стани: евпатриди (знать, родова аристократія), геомори (землероби, общинники), деміурги (ремісники, орендарі).

На початку VI ст. до н.е. в Афінах виникло соціальне напруження на ґрунті посилення нерівності серед громадянського населення. Склалася серйозна загроза соціального вибуху, який міг призвести до громадянської різанини. У пошуках виходу із соціальних протиріч, афіняни у 594 р. до н.е. обрали архонтом Солона з аристократичного роду Алкмеонидів — людину, яка своєю порядністю, чесністю та благородним походженням викликала довіру всіх прошарків громадянського суспільства. З метою покращення стану середніх верств населення Солон здійснює низку економічних та політичних реформ, які відчутно підірвали засади старих родових традицій, посилили демократичний характер держави та сприяли економічному розвитку Афін. Першою з проведених реформ була сисахфія. Вона полягала у скасуванні боргової кабали для громадян. Віднині заборонялося закабалення афінян за борги. Усі раби-боржники підлягали відпущенню на волю. А ті, хто був проданий за межі держави, розшукувалися та викуплялися на волю за державний кошт. В Афінах зникло рабство серед співвітчизників і набуло розвитку поневолення іноземців — це сприяло формуванню класичної форми рабовласництва. Звільненим кабальникам поверталася земля, яка була заставлена під борг — з ділянок стали знімати боргові камені — це, власне, і визначило назву всій реформі[4, c. 32-33].

Подальшими перетвореннями Солона було запровадження тимократії (від давньогрецьк. "тимос" — майно), тобто введення майнового цензу для надання політичних прав. Згідно з цією реформою, всі громадяни були розподілені на чотири розряди відповідно до розмірів їхніх річних прибутків.

До 1 розряду — п'ятисотмірників — були зараховані ті, хто мав річний прибуток у розмірі не менше 500 медимнів (медимн — вагова міра вартості для рідких та сипучих тіл, дорівнював у різних полісах від 43 до 52 літрів);

2 розряд — вершники — складали громадяни, прибуток яких перевищував 300 медимнів;

3 розряд — зевгіти — включав тих, хто мав річний прибуток не менше 200 медимнів.

4 розряд — фети — утворювали всі ті, хто не ввійшов до складу перших трьох розрядів. Власне, це були найбідніші з громадян.

Обиратися на державні посади могли представники 1, 2, 3 розрядів. Четвертий розряд мав лише право брати участь у народних зборах.

Було створено також вищий політичний орган Афін — раду 400 — буле (давньогрец. porArj — рада), до якої обиралися по 100 представників від кожної з чотирьох родових філ. Рада мала функції вищого керівного органу, вона також займалася поточними державними справами у період між народними зборами.

Солоном також було запроваджено суд присяжних — геліейа — єдиний державний орган, в якому могли брати участь громадяни з фетів.

Відбувши свою посаду архонта протягом року, Солон, як кажуть, взяв з афінян клятву в тому, що вони протягом 100 років дотримуватимуться його запроваджень, після чого залишив рідне місто на багато років. Завдяки тому, що афіняни ретельно дотримувалися законів Солона, Афіни навіть через 100 років залишалися містом із переважаючим числом середнього селянства.

Проте аристократія не бажала поступатися своїми політичними позиціями. Тридцять років потому афінська знать спромоглася повернути втрачену перевагу в політичному житті свого полісу. За таких умов дієвим засобом боротьби середніх верств селянства (основної маси демосу) стала диктатура як форма політичної влади.

Так, у 560 р. до н.е. верховну владу захопив Пісистрат, представник інтересів середнього селянства, який проголосив себе тираном. Треба відзначити, що поняття "тиранія" в античному суспільстві не мало того зловісного, негативного змісту, як сьогодні, а позначало тільки одноосібне правління. Тиранія Пісистрата є кращим підтвердженням цього. Його правління тривало до 527 р. до н.е. За цей час аристократії вдавалося, згуртувавши сили, двічі виганяти тирана з міста, позбавивши його влади. Але Пісистратові щоразу вдавалося повернути владу собі. Він лишався на чолі держави до кінця життя.

Під час тиранії Пісистрата були здійснені значні перетворення у політичному та економічному житті полісу, які значно посилили позиції демосу, підірвавши позиції аристократії. Так, правителем було заборонено експорт зернових культур, основна маса яких вирощувалася у родових маєтках знаті, натомість Пісистрат став заохочувати та підтримувати експорт продуктів виноградарства, виноробства та оливководства, на чому спеціалізувалися середні та дрібні селянські господарства. Це значно посилило економічні позиції демосу. Було також вжито заходів з метою сприяння розвитку ремесла. Згідно із запровадженням нового закону, батьки мали навчити синів будь-якого ремесла, інакше ті звільнялися від обов'язків дбати про батьків у подальшому. На податки, які збирала з населення держава, було збудовано значну кількість споруд громадського призначення, які прикрасили місто та збільшили його славу. Тиранія Пісистрата сприяла політичному посиленню середніх верств селянства. Завдяки наданню статусу державного свята Діонісіям (релігійним святам на честь бога Діоніса — покровителю виноробства), — в Афінах згодом склався новий вид мистецтва – театр[2, c. 27-29].

Висновки

Економічні погляди Ксенофонта викладені в роботі "Домострой", підготовленої як керівництво для ведення рабовласницького господарства. Визначаючи предмет домоведення, він характеризував його як науку про ведення і збагачення господарства. Основною галуззю рабовласницької економіки Ксенофонт вважав землеробство, що він кваліфікував як найбільше гідний вид заняття. За словами Ксенофонта, "землеробство — мати і годувальниця всіх мистецтв". Основну мету господарської діяльності він бачив у забезпеченні виробництва корисних речей, тобто споживчих вартостей. До ремесел Ксенофонт ставився негативно, вважав їх заняттям, придатним тільки для рабів. Не включалася в розряд гідних видів діяльності вільного грека і торгівля. Водночас в інтересах рабовласницького господарства Ксенофонт припускав використання товарно-грошових відносин.

"Домострой" містив численні поради рабовласникам в області господарської діяльності. Їхнім призначенням було керування господарством, експлуатація рабів, але ні в якому разі не фізична праця. Ксенофонт виражав презирство до фізичної праці, кваліфікуючи її як заняття, придатне тільки для рабів. Даючи поради по раціональному веденню господарства й експлуатації рабів, він учив поводитися з рабами як із тваринами.

Ксенофонт одним із перших серед мислителів давнини приділив велику увагу питанням поділу праці, розглядаючи його як природне явище, як важливу умова збільшення виробництва споживчих вартостей. Він близько підійшов до принципу мануфактурного поділу праці. Ксенофонт уперше звернув увагу на взаємозв'язок між розвитком поділу праці і ринком. На його думку, від обсягу ринку залежало розчленовування професій.

Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.

2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2005. — 719 с.

3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.

4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.

5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.

6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.

7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Знання, 2006. — 477 с.

8. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.