Господарський комплекс України
Вступ.
1. Господарський комплекс України, його суть, галузева структура і трансформація в ринкових умовах.
2. Агропромисловий комплекс, його галузева структура і особливості розвитку в ринкових умовах.
3. Місце регіонів у формуванні експортного потенціалу України.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
У міру розвитку продуктивних сил розподіл праці ускладнювався. З’являлись усе нові виробництва, потім галузі, розширювалось коло природних ресурсів, що залучалися до виробничого процесу.
Україна віками розвивалась як важлива складова частина Російської імперії, а потім Радянського Союзу. Це вплинуло на структуру господарства та географію її зовнішніх економічних зв’язків. 80% промислового потенціалу країни не мали замкнутого технологічного циклу на її території. 70% усіх господарських зв’язків припадало на Росію.
За матеріалами ООН (1992 р.), Україна віднесена до економічно розвинених країн. У 1991-1996 рр. більшість показників її соціально-економічного розвитку погіршились, проте Україна і зараз має потужний економічний потенціал.
До основних факторів формування господарства України слід віднести:
– високу господарську освоєнність території;
– різноманітний природо-ресурсний потенціал;
– значний трудоресурсний потенціал;
– сприятливе геополітичне та транспортно-географічне положення;
– давню історію розвитку.
Господарство України характеризується такими основними рисами:
– наявність потужної промислової та агропромислової ланки;
– активна участь у міжнародному територіальному поділі праці;
– високий рівень територіального зосередження господарства більш ніж у 60 великих економічних вузлах;
– надмірно високий рівень зосередження промисловості у промислових агломераціях;
– консервативна галузева структура промисловості з переважанням у ній виробництва засобів виробництва;
– паритетність (рівність) промислового та агропромислового виробництв у багатьох областях;
– екстенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва з недосконалими системами землеробства;
– недостатній розвиток рекреаційного комплексу, що не відповідає значному рекреаційному потенціалу країни;
– наявність розгалуженої транспортної системи, що має міжнародне значення;
– недостатній розвиток ринкової, виробничої, соціальної та екологічної інфраструктури;
– слабкий розвиток інноваційного комплексу;
– низька забезпеченість паливно-енергетичними, водними та лісовими ресурсами;
– застарілість технологій та зношеність основних виробничих фондів;
– недостатнє використання потужностей сировинної бази (у т.ч. відходів), зокрема, у будівництві.
1. Господарський комплекс України, його суть, галузева структура і трансформація в ринкових умовах
Народно-господарський комплекс країни включає такі види промисловості як важке машинобудування, чорна та кольорова металургія, суднобудування, виробництво автобусів, легкових та вантажних автомобілів, тракторів та іншої сільськогосподарської техніки, тепловозів, верстатів, турбін, авіаційних двигунів та літаків, обладнання для електростанцій, нафто-газової та хімічної промисловості тощо. Крім того, Україна є потужним виробником електроенергії.
Ряд галузей економіки України вирізняє високий технологічний рівень розвитку. Налагоджено виробництво ракетоносіїв, супутників та обладнання для дослідження космосу. Україна є значним виробником військової техніки — танків, військово-транспортних літаків, зенітно-ракетних комплексів, оптичного обладнання.
Господарський комплекс України виник на основі соціального та економічного розвитку, міжнародного поділу праці та внутрішньодержавних інтеграційних процесів. До основних з них необхідно віднести територіальне кооперування, технологічне та інфраструктурне інтегрування. Господарський комплекс України відзначається складною структурою: галузевою, територіальною, функціональною та організаційною.
Галузева (компонентна) структура відображає співвідношення, зв’язки і пропорції між групами галузей. Головними її компонентами є дві сфери – виробнича і невиробнича.
Виробнича сфера складається з окремих ланок (їх ще називають народногосподарськими галузями). Зокрема, це промисловість (добувна й обробна), сільське господарство, будівництво та ін.
У невиробничій сфері виділяють п’ять ланок:
– апарат органів державного та громадського управління;
– житлово-комунальне господарство і побутове обслуговування;
– охорона здоров’я, спорт, соціальне забезпечення;
– освіта, культура, наука, мистецтво;
– сфера фінансів, кредитування, страхування.
Україна має значний економічний потенціал. Провідна галузь економіки нашої держави — промисловість, у якій створюється основна частка національного доходу. Народногосподарський комплекс країни включає такi її види як важке машинобудування, чорна та кольорова металургія, суднобудування, виробництво автобусiв, легкових та вантажних автомобiлiв, тракторiв та iншої сiльскогосподарської технiки, тепловозiв, верстатiв, турбiн, авiацiйних двигунiв та лiтакiв, обладнання для електростанцiй, нафто-газової та хiмiчної промисловостi тощо.
Для економіки України останніх років характерні два взаємопов'язані процеси: становлення її як економіки незалежної держави та трансформація від планово-централізованої до регульованої ринкової. Ці процеси як і в інших державах Східної і Центральної Європи супроводжуються кризовими явищами: падінням обсягів виробництва основних видів продукції, зростанням безробіття та зниженням рівня життя населення. Вихід з кризи Україна вбачає у переході до ринкових відносин, у формуванні відкритої для зовнішнього світу господарської системи. Саме на це й спрямовані реформи, які нині проводяться в економіці[4, c. 36-38].
Сьогодні Україна як незалежна держава має всі передумови для економічного розвитку. Цьому сприяють не лише природні умови, а й вигідне географічне розташування на перехресті торгових шляхів.
Промисловість України — це складний комплекс з усіма притаманними сучасній індустрії галузями. Всього індустрія республіки налічує близько 300 галузей. Населення України становить близько 1 відсотка усього населення Земної кулі, а ним виробляється 5 відсотків індустріальної продукції планети. На Україну припадає 1/10 світового виробництва чавуну, 1/11 — сталі, 1/12 — кам'яного вугілля.
У промисловості України велика питома вага галузей важкої промисловості, особливо чорної металургії, вугільної промисловості, машинобудування. Значну частку становить й продукція військово-промислового комплексу, де зараз розгортаються процеси структурної перебудови та конверсії.
Україна є виробником ряду конкурентоспроможних на міжнародному ринку товарів і володіє значним банком унікальних технологій та наукових розробок, реалізація яких відкриє резерв нових можливостей для власного і світового прогресу. Запуск супутника Землі "Січ" ввів Україну до клубу космічних держав. Літак "Мрія" та інші вироби заводу ім. О.Антонова, електронні мікроскопи, різних типів і класів кораблі, найпотужніші в світі преси, турбіни та дизельні двигуни — все це є на виробничому конвеєрі України. Як і висококласні тепловози, автомобілі багатьох класів і різного призначення.
Київ, Харків, Донецьк, Львів, Дніпропетровськ і Одеса — це визнані у світі центри науки. Генна інженерія і біотехнології, монокристали і штучні алмази, дослідження в галузі матеріалознавства, зокрема і радіаційного, в галузях надтвердих матеріалів та технології зварювання, в тому числі й космічного, фундаментальні дослідження в математиці, теоретичній фізиці, біології та хімії — все це ставить Україну до ряду передових високорозвинених країн із значним науково-технічним потенціалом.
У лютому 2007р. проти відповідного місяця 2006р. обсяги промислового виробництва зросли на 11,0%, за період з початку року — на 13,4%. Приріст продукції одержано за всіма основними видами промислової діяльності, крім виробництва та розподілення електроенергії, газу та води[8, c. 64-66].
У добувній промисловості обсяги виробленої продукції порівняно з січнем-лютим 2006р. збільшились на 5,7%. На підприємствах з добування металевих руд приріст продукції становив 11,7%, вуглеводнів — 1,4%. Водночас у добуванні вугілля і торфу випуск продукції скоротився на 1,1%.
У переробній промисловості за січень-лютий 2007р. одержано приріст виробництва — 16,0%.
У виробництві харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів обсяги продукції зросли на 13,5%. Збільшення випуску продукції спостерігалось на підприємствах з перероблення та консервування овочів та фруктів (на 25,2%), м'ясної промисловості (на 20,9%), з виробництва напоїв (на 18,8%), жирів (на 11,3%), кондитерської, тютюнової, молочної промисловості (відповідно на 11,5%, 8,2% та 4,3%). Поряд з цим зменшили обсяги продукції підприємства з виробництва макаронних виробів (на 19,7%) та борошномельно-круп'яної промисловості (на 1,9%).
На підприємствах з оброблення деревини та виробництва виробів з деревини, у целюлозно-паперовому виробництві і видавничій діяльності випуск продукції у січні-лютому 2007р. збільшився порівняно з аналогічним періодом минулого року відповідно на 40,0% та 9,1%.
У хімічній та нафтохімічній промисловості приріст продукції проти січня-лютого 2006р. становив 9,8%. Збільшення випуску продукції відмічалось у хімічному виробництві (на 8,7%), з нього у виробництві основної хімічної продукції (на 8,4%), фармацевтичному виробництві (на 8,6%), виробництві мила та миючих засобів, засобів для чищення та полірування, парфумерних та косметичних засобів (на 16,2%), штучних і синтетичних волокон (на 6,4%), лаків та фарб (на 3,6%). Зросли обсяги продукції на підприємствах з виробництва пластмасових виробів (на 26,0%). Водночас у виробництві гумових виробів спостерігалось скорочення випуску продукції (на 11,4%).
У металургії та виробництві готових металевих виробів обсяги продукції збільшились на 18,9%, у т.ч. на підприємствах з випуску чавуну, сталі та феросплавів — на 18,1%, інших видів первинного оброблення сталі — на 23,5%, з виробництва труб — на 32,3%, готових металевих виробів — на 26,7%, металевого лиття — на 24,8%, кольорових металів — на 1,8%. Підприємства з випуску коксу та продуктів нафтоперероблення перевищили рівень виробництва січня-лютого 2006р. на 0,5%. Приріст забезпечили підприємства з виробництва коксу, які збільшили обсяги продукції на 5,1%. Водночас у нафтопереробленні спостерігалось скорочення виробництва продукції на 1,3%.
У машинобудуванні суттєво наростили обсяги продукції проти січня-лютого 2006р. підприємства з виробництва автомобільного транспорту (на 56,3%), машин та устаткування для сільського та лісового господарства (на 52,6%), контрольно-вимірювальних приладів (на 43,2%), машин для добувної промисловості і будівництва (на 42,2%), залізничного машинобудування (на 29,2%), електричних машин та устаткування (на 24,0%). Зріс випуск продукції у виробництві верстатів (на 17,3%), машин та устаткування для перероблення сільгосппродуктів (на 21,4%), побутових приладів (на 13,0%), машин та устаткування для металургії (на 7,9%), апаратури для радіо, телебачення та зв'язку (на 6,8%). Водночас спостерігалось скорочення обсягів продукції на підприємствах з виробництва офісного устаткування та електронно-обчислювальних машин (на 8,7%)[11, c. 84-86].
2. Агропромисловий комплекс, його галузева структура і особливості розвитку в ринкових умовах
Агропромисловий комплекс є одним з найбільш важливих секторів економіки України. Тут формується основна частина продовольчих ресурсів та майже три чверті роздрібного товарообороту. Від рівня розвитку, стабільності його функціонування, особливо сільського господарства, залежать стан економіки і продовольча безпека держави, розвиток внутрішнього і зовнішнього ринків, матеріальний рівень життя населення.
Сільське господарство як матеріальна основа існування і поступального розвитку людини і суспільства в цілому для України має винятково важливе значення ще і в силу її природно-кліматичних умов, географічного положення, менталітету народу та стратегічних інтересів відродження державності. Об’єктивною є закономірність що склалася віками: якщо країна хоче бути міцною і незалежною, вона особливо дбає про власне продовольче забезпечення.
На підтвердження пріоритетної ролі цього сектора економіки досить послатися на те, що всі країни після різного роду соціально-політичних змін починали своє відродження, як правило, із сільського господарства.
З великого ряду причин Україна не лише не зробила сільське господарство реально пріоритетним, а навпаки, замість виведення його інтересів і потреб у післярадянський період на чільне місце обрала протилежний шлях: без будь-яких на те підстав знехтувала ними і пустила галузь на самоплив, давши можливість іншим галузям і виробництвам відверто і безкарно експлуатувати її у найгіршому розумінні слова.
Лише останнім часом робляться певні кроки, щоб привернути увагу до виведення її з кризи. Прийнято ряд законодавчих актів, зокрема Закони України «Про оренду землі», «Про розвиток ринку зерна», «Про зупинення спаду сільськогосподарського виробництва», Указ Президента «Про заходи щодо державної підтримки сільськогосподарського виробництва», розробленo Національну програму розвитку агропромислового виробництва і відродження села на 1999-2010 роки. Але втрачено надто багато. За останні
До технічних культур відносяться цукроносні, олійні, волокнисті культури , а також каучуконосні та олійні культури.
Провідною технічною культурою є цукровий буряк. Цукробурякове виробництво-один з важливіших пріоритетів у розвитку агропромислового комплексу України. Вирощування цукрових буряків належить до стратегічних галузей сільськогосподарського виробництва, яка характеризується високою економічною ефективністю порівняно з іншими. При врожайності корнеплодів цукрових буряків у межах 400-420 ц/га одержують 48-50 ц цукру, а також близько 170 ц жички,190 ц жому, та понад 3,5 ц меляси. У переведенні на кормові одиниці — це становить понад 50 ц , або на 22 ц більше порівняно з вівсом при його врожайності 20 ц/га. За розрахунками Українського НДІ цукрових буряків та інституту цукрових буряків УААН , при виробництві 3 тонн цукру з гектара, від його реалізації, грошові надходження становлять 800 доларів США, пшениці -450 , кукурудзи на зерно — 440, ячменю — 400 доларів США. При запровадженні прогресивної технології вирощування і переробки цукрових буряків при одержанні 5 тонн цукру з гектара виручка у світових цінах становить понад 4,5 тис. доларів США. Крім того, цукрові буряки є добрим попередником для багатьох культур польової сівозміни.
Економічний аналіз вирощування цукрових буряків свідчить, що Україна за площеюпосіву входить у першу десятку країн світу. Загальна посівна площа за останні десять років коливається в межах 1,6-1,2 ц/га , середня врожайність культури — 270-183 ц/га , а валовий збір конеплодів — 44-23 млн. тонн.
Цукровий буряк вирощують у 19 з 25 областей України. При достатньому інвестуванні бурякоцукрового виробництва, Україна має всі шанси стати найбільшим постачальником цукру на світових ринках[2, c. 167-169].
Насіння олійних культур — унікальна сировина для отримання харчових та технічних олій, дешевих харчових та кормових видів білка з особливими біологічними та функціональними властивостями, високим вмістом біологічно активних речовин та широким набором макро-, мікро-, та ультрамікроелементів. Рослинні олії необхідні всім галузям народного господарства. Вони можуть бут надійним джерелом валютних надходжень. Серед українських олійних культур найбільше значення для цієї мати мають соняшник, соя та ріпак. За обсягами посівних площ, олійні культури поступаються лише зерновим. Серед них, особливо в останні роки, домінуюче місце займає соняшник, частка якого у структурі виробництва олійних культур становить понад 90%. Очевидна й важливість цієї культури — нині в Україні соняшник є основною культурою для виробництва рослинної олії та високобілкових кормів, а його експорт приносить значний валютний прибуток. Україна займає одне з провідних місць соняшникосіючих держав, виробляючи щорічно 10%
Крім переліченого, ріпак має ще одну не менш важливу перевагу. Нині на нього покладається багато надій для виготовлення екологічного пального для двигунів внутрішнього згоряння. Йдеться про новий перспективний напрям широкого використання ріпака як біосировини для поповнення енергоресурсів. Адже відомо, що Україна на 10-12% забезпечується нафтопродуктами власного виробництва, решту доводиться імпортувати. При виробництві ріпаку витрачається до 200 кг пального на 1 га, а з урожаю можна виробній до 1,5 т біодизеля. До того ж відходи (макуха) використовується як корм худобі. Зважаючи на високу екологічність, пальне з ріпаку можна використовувати для машин, які працюють у сільському господарстві, міському та водному транспорті тощо.
У структурі посівів зернові культури займають провідне місце. В Україні вирощують озимі та ярі культури. Сіють, як правило, більше озимих культур, бо вони дають вищі врожаї. Однак нерідко несприятливі погодні умови призводять до загибелі посівів озимих культур і доводиться пересівати їх ярими. Тому площі ярих культур дуже помітно коливаються у різні роки.
Чільне місце у структурі посівів озимих культур посідає озима пшениця. Урожайність цієї культури значно вища, ніж ярої (урожайність озимої пшениці становить 25-38 ц/га, ярої — від 17 до 33 ц/га).
Основними районами вирощування озимої пшениці є області Степової і Лісостепової зон, де ця культура займає більше чверті всіх посівів і половину площ, зайнятих зерновими. У поліських та західних регіонах питома вага посівів озимої пшениці значно менша.
Друге місце за розмірами посівних площ належить озимому житу. Врожайність цієї культури, як і врожайність інших сільськогосподарських культур в Україні, в різні роки різна і становить 15-24 ц/га.
З інших озимих культур на відносно невеликих площах вирощують озимий ячмінь[6, c. 158-161].
Провідне місце у структурі посівів належить ярому ячменю. Він вирощується повсюдно з найбільшою концентрацією у південних районах України. Площі ярого ячменю розширюються в ті роки, коли ним пересівають озимі. Врожайність озимого і ярого ячменю становить 20 — 30 ц/га.
Другою за площею ярою зерновою культурою є кукурудза. Найбільш значна територіальна концентрація кукурудзи спостерігається в північній і центральній частинах Степу, на півдні Лісостепу. Високими врожаями кукурудзи на зерно відзначаються Закарпатська, Чернівецька. Дніпропетровська, Кіровоградська, Черкаська. Полтавська, Запорізька, Миколаївська і Херсонська області. Цю культуру вирощують для пересіву після загибелі озимих. Середня врожайність — 25 — 30 ц/га.
Овес — цінна фуражна і продовольча культура. Його вирощують в основному у північній та західній частинах України, а на півдні й у центрі країни часто використовують для пересіву озимих. Урожайність цієї культури — 16-27 ц/га.
Значні площі в Україні відводяться під гречку — до 342 тис. га. Однак за повоєнні роки площі посівів гречки скоротилися приблизно на 400 тис. га. Відносно невеликою є і врожайність цієї культури (10 — 12.5 ц/га).
Найбільш значні масиви займає гречка у Чернігівській, Житомирській, Київській, Сумській областях, тобто у північній поліській частині України, переважно у центральних і східних її регіонах, а також у Лісостепу.
У Степовій та Лісостеповій зонах вирощують просо. У повоєнні роки його посіви скоротилися у чотири рази. Просо відноситься до посухостійких культур і дає відносно високі і досить стабільні врожаї у посушливі роки (15 — 21 ц/га).
Приблизно 35 тис. га в Україні зайнято під рис. Ця культура вирощується на поливних землях, дає високі і стабільні врожаї до 50 ц/га.
Найважливішими технічними культурами, які займають найбільшу площу, є цукрові буряки та соняшник. Основними регіонами вирощування цукрових буряків є Вінницька, Хмельницька. Черкаська. Полтавська. Тернопільська та інші області, розташовані в Лісостепу, південній частині Полісся, на півночі Степу.
Основні площі соняшнику зосереджені в Степовій зоні. Закарпатті, на півдні Лісостепу.
У північній та західній частинах України вирощується льон-довгунець. Це — культура довгого дня і краще росте в більш північних районах. В умовах України його вирощують у поліських районах Чернігівської. Житомирської, Рівненської, Волинської та Сумської областей. Посівні площі льону-довгунця зосереджені також у Львівській, Івано-Франківській областях.
В Україні вирощують також коноплі, посіви яких значно скоротилися (з 98тис. га1960 р. до 2 тис. га1998 р.). Коноплі південні вирощують у Степовій зоні (Дніпропетровська і Миколаївська області), середньоруські — в Лісостеповій (Сумська, Чернігівська. Полтавська області), на півдні Полісся.
Вирощують також тютюн і махорку (30 тис. га). Основні площі тютюну зосереджені в західній (Тернопільська. Івано-Франківська і Хмельницька області) та південній (Крим) частинах України[3, c. 176-179].
3. Місце регіонів у формуванні експортного потенціалу України
При оцінюванні конкурентних позицій регіонів надзвичайно важливо враховувати досягнутий рівень економічного розвитку суб'єктів регіональної економіки.
У реальній дійсності великий вплив на конкурентоспроможність регіону мають кон'юнктурні ринкові ситуації й стійке становище галузі та її продукції на міжрегіональному та міжнародному ринках. У зв'язку з цим методично виправданим є рангування конкретних позицій регіонів з урахуванням експертної ефективності та участі в міжрегіональних і міжнародних зв'язках.
Узагальненим чинником, що визначає певні позиції регіонів, є процес поділу праці між регіонами та ефективність міжрайонної інтеграції. У регіональній економіці існують об'єктивні суперечності, між ринком і виробництвом, а також між попитом і пропозицією, які в умовах гнучкого економічного механізму постійно вирішуються, що є запорукою надійності конкурентних позицій.
Експортна орієнтація економіки та лібералізація зовнішньоекономічних зв'язків потребують визначення існуючих і потенціальних переваг українських товаровиробників. Україна має всі можливості значно збільшити експорт продукції хімічної та нафтохімічної промисловості: аміаку, гідрооксиду магнію, натрію, оксидів металів, казеїну, ефіру, кислот, силікатів, карбідів, пороху та вибухових речовин, фарбувальних речовин тощо.
Важливим напрямом є участь у розробці й реалізації за допомогою великомасштабних іноземних інвестицій концепції та стратегії щодо імпорту, експорту і транзиту продуктів паливно-енергетичного комплексу (нафта, газ, вугілля, електроенергія). Для цього потрібно реалізувати державну концепцію пріоритетних напрямів розвитку імпорту нафти і газу на найближчу перспективу і, відповідно, програму конкретних дій щодо забезпечення потреб у цих продуктах.
Існує потреба іноземного інвестування легкої та харчової промисловості, технологічний рівень яких досить низький. Підвищення його дало б можливість значно збільшити експорт продукції тваринництва, цукру, олії, пшениці та борошняних виробів, спирту, горілки, вин найвищих сортів, тютюнових виробів, фруктів та овочів.
Серйозні соціально-економічні та структурні перетворення на селі спроможні вивести сільське господарство та харчову промисловість на рівень високоефективних галузей, які,поряд з іншими визначатимуть експортний профіль України в системі міжнародного поділу праці. Якщо вміло виділити зони виробництва екологічно чистих продуктів харчування, налагодити їхню глибоку переробку та відповідну товарну упаковку за допомогою сучасних технологій світового рівня, то наші продукти будуть конкурентоспроможними навіть на європейському ринку. За попередніми оцінками, агропромисловий комплекс України може давати продукції на 30 млрд дол. щороку.
Стан легкої промисловості, де слід здійснити докорінну модернізацію, що потребує значних витрат, і де перспективна віддача є досить проблематичною, істотно, не сприяє заохоченню інвестицій іноземних фірм. Знадобляться, очевидно, протекціоністські державні заходи для залучення іноземних інвестицій у цю галузь[5, c. 364-366].
Економічний потенціал України має зростати за рахунок найважливіших товарів і послуг. Найважливішими завданнями державної політики у цьому напрямі є такі:
всебічне забезпечення сприятливих умов для виходу України на світові ринки, підтримка вітчизняних експортерів, розробників імпортозамінюючих товарів і виробників конкурентоспроможної продукції;
створення ефективної банківської та гнучкої кредитної систем, гарантування прав власників валютних коштів та їх вільного (в межах закону) використання;
створення інфраструктури зовнішньої торгівлі та нової системи її інформаційного забезпечення;
проведення гнучкої імпортної політики (тарифне регулювання, механізм обмеження імпорту, обсяги і перелік товарної номенклатури критичного імпорту, перелік імпортозамінюючої продукції);
удосконалення систем державного регулювання зовнішньої торгівлі (правова база, узгоджена з міжнародними правилами і стандартами, обмежений протекціонізм, комплекс нормативних документів);
інтенсифікація зусиль і реалізація заходів, які б забезпечили здобуття Україною статусу члена ГАТТ (СОТ) (одержання доступу на світові ринки товарів, робіт і послуг, а також іноземних інвестицій, гарантія захисту своїх інтересів на світових ринках);
реалізація режиму вільної торгівлі з країнами СНД (без будь-яких винятків);
подальше розширення торговельно-економічних відносин між Україною і країнами Балтії та Північного Союзу;
зміцнення і подальший розвиток торгівлі з Європейським Союзом (розширення доступу українських товарів на європейські ринки, зокрема ядерних матеріалів, текстилю, мінеральних добрив, металургійної та сільськогосподарської продукції);
використання можливості одержання нових технологій та інвестицій від країн «великої сімки» на основі взаємного захисту інвестицій;
визнання за Україною статусу країни з перехідною економікою, що дасть можливість зняти перешкоди при вирішенні проблем торговельно-економічних відносин з США[7, c. 254-257].
Обсяги зовнішньої торгівлі України збільшуються, урізноманітнюються її форми. У 1997 р. наша країна експортувала товарів на суму близько 14,2 млрд дол., а імпортувала — на 17,2 млрддол. Порівняно з 1996 р., у 1997 р. обсяг українського експорту зменшився на 1,2 відсотка, а імпорту — на 2,7 відсотка.
Конкурентоспроможність національної економіки — це вирішальний критерій її розвитку. Його слід враховувати при вирішенні проблем лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків і рівня відкритості економіки. Сьогодні економіка України є надто відкритою. Як відомо, головним каналом відкритості є зовнішня торгівля. її частка у ВНП коливається від 8—10 відсотків у великих держав до 70—80 відсотків у деяких малих країн (Нідерландів, Бельгії тощо). Рівень відкритості економіки України, розрахований як частка експортної квоти у ВВП, у 1994 році становив більше третини.
Така ситуація спричиняє серйозну небезпеку для вітчизняної економіки. Високий рівень відкритості в цій ситуації є наслідком безсистемної торгівлі на тлі глибокої кризи.
У контексті довгострокової зовнішньоекономічної політики слід збалансувати коротко-, середньо- та довгострокові інтереси держави. При цьому доцільно узгоджувати економічні інтереси з динамікою ринкових реформ та структурних перетворень у суспільно-господарському комплексі.
Для України механізм ув'язування і збалансування інтересів умовно має складатися з трьох взаємоузгоджених рівнів, на кожному з яких реалізуються конкурентні переваги різних рівнів.
І рівень. Стабілізація та нарощування виробництва відповідно до стратегічних цілей, традиційних товарних зв'язків із зміщенням акценту на готову продукцію.
Треба зберегти експортний потенціал металургійного комплексу та ряду хімічних виробництв, поступово переорієнтувати їх на новітні технологічні процеси.
У повному розумінні цей рівень є «товарно-кон'юктурним». Його головне завдання — закріпитися на традиційних ринках, а також просуватися на нові. Досягти цього можна через активний вплив на кон'юнктуру (агресивний маркетинг товарних ринків) і розвиток існуючих конкурентних переваг.
ІІ рівень. Реалізація певних тимчасових переваг, які забезпечуються відносно високою вартістю робочої сили, наявністю розвинених виробничих фондів і технологічних знань, а також матеріальних ресурсів.
Ця модель інтеграції до світової господарської системи є традиційною для країн, що розвиваються, особливо на стартовому етапі. її ключовим елементом є ставка на залучення іноземного капіталу і включення до глобальних технологічних зв'язків. У наших умовах цей рівень може бути реалізований за такими напрямами:
- створення виробництв за участю іноземного капіталу для випуску конкретних марок виробів, які завершують свій життєвий цикл на ринках розвинених країн;
- створення складних виробництв з привізних компонентів;
- створення машинобудівних виробництв, які б орієнтувалися на обслуговування іноземних інвестицій в Україні;
- розміщення в Україні замовлень на виконання НДДКР у тих сферах, де вона має відповідний науково-технічний потенціал.
III рівень. Реалізація конкурентних переваг, втілених у високих технологіях — як існуючих, так і майбутніх.
Для інтеграції України до світового господарського комплексу треба створити відповідні умови як на,внутрішньому, так і на зовнішньому рівні. Необхідна державна підтримка високотехнологічних розробок за рахунок державних субсидій, а також підтримка їхньої високої конкурентоспроможності на міжнародному ринку через систему міждержавних угод, домовленостей тощо.
Наведені три рівні (моделі, стратегії) інтеграції до світового економічного простору не можуть розглядатися ізольовано. Ефективне включення до світового поділу праці передбачає прорив за всіма трьома напрямами. Стратегічним пріоритетом є використання конкурентних переваг вищого порядку, втілених в .унікальні технологічні та наукові розробки.
Безумовно, реалізація механізму інтеграції до світової економіки неможлива без динамічних ринкових перетворень у державі. Головними чинниками, що не дають .можливості створити належні умови для зростання конкурентоспроможності вітчизняної продукції, є практична відсутність конкуренції на внутрішньому ринку, його незначна місткість і патологічна невибагливість споживачів.
Головне завдання, яке повинна виконати держава щодо своїх товаровиробників і споживачів — якнайшвидше створити передумови для конкурентного середовища. Без справжньої конкуренції на внутрішньому ринку не можна забезпечити ефективний вихід на міжнародну арену[10, c. 237-239].
Висновки
Стратегічним напрямом економічних реформ повинна стати їх соціальна спрямованість. Державна політика у цій сфері має бути спрямована на покращення соціально-економічних та виробничих умов праці підвищення реальних доходів населення зростання освітнього і культурно-технічного рівня населення, покращення медичного обслуговування, посилення охорони довкілля.
Поступове становлення економічного потенціалу України пов'язане з реалізацією структурної політики у сфері матеріального виробництва. Така політика полягає у створенні високорозвинутого господарського комплексу, який відповідає сучасним вимогам ринкового господарства.
Основа формування структурної політики в галузях матеріального виробництва зумовлена тим, що нині склалася недосконала структура виробництва, а дія адміністративних, економічних та соціальних важелів управління значно послаблена.
Створенню збалансованого господарства України значною мірою заважає невиважена цінова політика держави. Поступовий розвиток господарства України буде неможливим без активної науково-технічної політики, яка повинна забезпечити технологію оновлення виробничого потенціалу, сприяти випуску наукомісткої продукції.
Зовнішньоекономічна політика держави повинна бути спрямована на подальшу інтеграцію у світовий простір на базі створення могутнього експортного потенціалу та досягнення збалансованості торговельного балансу.
Важливою складовою економічної політики держави є її регіональний аспект. Тільки завдяки обґрунтованій національній політиці, спрямованій на подальше розширення повноважень і відповідальності місцевих органів влади, можна поєднати різні за своїми природними та соціально-економічними умовами регіони у єдиний народногосподарський комплекс. Необхідно розробити не тільки регіональні цільові комплексні програми, а й програми розвитку і розміщення продуктивних сил окремих областей і АРК, програми прикордонного співробітництва та розвитку вільних економічних зон.
Список використаної літератури
1. Арапова В. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник / Вінницький фінансово-економічний ун-т. — Вінниця : ПП "Вид-во "Тезис", 2005. — 160с.
2. Дорогунцов С., Заяць Т. А., Бандур С. І. Розміщення продуктивних сил України: Навч.-метод. посіб. для самост. вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2000. — 363с.
3. Жук М. Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів України: Підручник/ Микола Жук, Володимир Круль,; Чернівецький націон. ун-т ім. Юрія Федьковича . — К.: Кондор, 2004. — 293 с.
4. Заблоцький Б. Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка: Посібник/ Богдан Федорович Заблоцький,; Б.Ф. Заболоцький,. — К.: Академвидав, 2002. — 367 с.
5. Клиновий Д. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України: Навчальний посібник/ Дмитро Клиновий, Тарас Пепа,; Ред. Л. Г. Чернюк; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 726 с.
6. Курочкін Г. Ф. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник/ Г. Ф. Курочкін,; НАУ. — К.: Національна академія управління, 2004. — 272 с.
7. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник/ За ред. В. В. Ковалевського, О. Л. Михайлюка, В. Ф. Семенова. — 7-ме вид., стереотип. . — К.: Знання, 2005. — 350 с.
8. Розміщення продуктивних сил України: Підручник для студ. вищ. навч. закладів/ Михайло Пушкар, Михайло Ковтонюк, Микола Петрига та ін.; Ред. Євген Качан,. — К.: Юридична книга, 2002. — 550 с.
9. Сазонець І. Л. Розміщення продуктивних сил: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ І. Л. Сазонець, В. В. Джинджоян, О. О. Чубар; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 317 с.
10. Стеченко Д. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика: Підручник/ Дмитро Стеченко,. — К.: Вікар, 2006. — 396 с.
11. Чернюк Л. Розміщення продуктивних сил України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Людмила Чернюк, Дмитро Клиновий,. — К.: ЦУЛ, 2002. — 440 с.