У XX столітті соціологія отримала найбільший розвиток: виникли наукові центри в більшості західноєвропейських країн, інституціоналізувати співтовариство соціологів, сама соціальна наука активно розвивалася по різних векторах і напрямах. Різноманіття соціологічних шкіл і напрямків, а також теорій і концепцій, практично не зводиться до одного знаменника, взагалі характерна риса соціології XX століття. Однак накопичення великого емпіричного матеріалу і теоретична еволюція соціології породили прагнення до вироблення метатеоретичних парадигм, які претендують на інтеграцію соціологічного знання та розкриття самих основ соціального буття.

Функціональні взаємозв’язки були відомі давно, вони більш-менш ретельно розглядалися багатьма попередниками соціології і першими соціологами. До ранніх функціоналістам зазвичай відносять Е. Дюркгейма, підстави для функціонального методу знаходять до «организмической» теорії суспільства Г. Спенсера. Істотний внесок у становлення і оформлення функціоналізму внесли відомі на початку XX століття соціологи й антропологи Б. Малиновський і А. Радкліфф-Браун.

Однак найбільш повне і остаточне завершення функционалистская теорія і методологія отримали в роботах американських соціологів Роберта Мертона і Толкотта Парсонса. Пік популярності функціоналізму доводиться, ймовірно, на середину XX століття; вже тоді була чутна критика його основних позицій, яка посилилася у другій половині століття. Тим не менш, функціоналізм залишається однією з впливових, якщо не найвпливовішою і значущою традицією в сучасній соціології.

Розглядаючи погляди Т. Парсонса, необхідно мати на увазі ту стратегію, якою керувався американський соціолог на всьому протязі свого творчого життя. По-перше, він прагнув створити всеосяжну соціологічну теорію, що синтезує досягнення попередників (вона отримала назву «загальної теорії дії»). По-друге, його безпосереднім завданням було вироблення аналітичного інструментарію, системи понять і категорій, придатних для рішення настільки масштабного завдання.