Вступ.

1. Голод 1932-1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів

2. Дослідження голодомору 1932-1933рр. у документах.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Голодомор 1932-1933 років — безпрецедентний злочин сталінської тоталітарної системи проти українського народу, який спричинив національну катастрофу. Конфіскацію продовольства комуністичний режим застосував як зброю масового знищення населення. За оцінками дослідників, втрати від голоду становили від 7 до 10 млн. осіб, понад третина них — діти.

Про цю трагедію України ще з 1933 року знали і писали на Заході. Конгрес США у 1988 році офіційно визнав голодомор геноцидом українського народу. До такого ж висновку прийшла також Міжнародна комісія юристів. Однак у радянський період про голод офіційно і не згадували. Робилися навіть спроби заперечити чорну сторінку вітчизняної історії.

Вперше проблема голодомору об'єктивно була висвітлена лише у 1992-1993 роках, вже у незалежній Україні.

Голодомор 1932-1933 років — це глибока рана в душі українського народу. Скільки болю, мук, жаху, брехні зазнав наш народ. Духовно-моральний стан сучасного українського суспільства свідчить про те, що голодомор був засобом для винищення, упокорення всього українського селянства, насадження йому бездуховності та німої рабської покори. Вороги нашого народу спочатку нищили душу народу, внутрішні храми людей, а згодом духовні храми — християнські святині народу.

Людям насаджувалася мораль, в якій людина є коліщатком (гвинтиком) еволюції світу, що притаманно для тоталітарних режимів загалом; марксистсько-ленінська етика — етика класової боротьби, яка заперечувала людську особистість, її свободу і права, називаючи головною цінністю колектив; та комуністична етика як етика, що відривала мораль від Бога, від її джерела, і вбачала її в способі виробництва, визнаючи класовий характер моралі.

1. Голод 1932-1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів

Голодомор 1932-1933рр. – одна з ключових тем в новітній історії України. Водночас це й одна з найбільш суперечливих тем. І, на жаль, до сьогоднішнього часу занадто політизована.

Оголошений сталінським керівництвом наприкінці 20-х рр. перехід до форсованої індустріалізації поставив на порядок денний питання про ресурси для її здійснення. Передбачалось, що їх можна буде взяти за рахунок скуповування за заниженими цінами хліба в селян і продажу його за кордон. Але селянство не бажало продавати хліб за безцінь. Після хлібозаготівельної кризи 1927-28 рр. радянське керівництво перейшло в масований наступ на економічну самостійність селянства. Було оголошено курс на суцільну колективізацію. Україна як «житниця Союзу» підлягала колективізації передусім. Водночас час опір колективізації в Україні був винятково сильним. Процент українських селян, які виходили з колгоспів після відомої статті Сталін «Запаморочення від успіхів»(березень 1930р) теж був найбільшим.

Але здійснювати індустріалізацію без українського хліба було неможливо. Тому українським селянам було оголошено справжню війну. Терором, репресіями, але водночас і обіцянками, реальними і декларованими пільгами, особливо селянській бідноті, селян таки загнали в колгоспи. До кінця 1932р. 70% селянських господарств, які володіли 80% посівних площ були колективізовані.

Такі глобальні зрушення призвели до катастрофічних наслідків. Фактично було дезорганізоване сільське господарство. Вимушено записуючись до колгоспів, селяни масово забивали худобу. Самі господарства були організовані нашвидкоруч, якоїсь загальноприйнятої форми суспільного господарства ще не було, тому часто конфісковувалось абсолютно все. Обіцяної техніки теж надано не було. Найбільш продуктивна частина селянських господарств була розорена, а їх власники знищені або виселені до Сибіру. Тому продуктивність праці в колгоспах була надзвичайно низькою. Селянство фактично саботувало роботу в колгоспах.

Плани хлібозаготівель були встановлені державою виходячи з рівня продуктивності сільського господарства останніх доколгоспних років. Виконати їх колгоспи просто не могли. Водночас центральне керівництво вимагало виконання плану хлібозаготівель і вже в 1931р. для вилучення зерна застосовувались надзвичайні заходи – аж до застосування для цього військових частин.

В Україну в якості особистого сталінського посланця було надіслано П.Постишева. Було замінено також більшість місцевих керівників. Особливу роль зіграла спеціальна хлібозаготівельна комісія на чолі з В.Молотовим і Л.Кагановичем, яку було надіслано з Москви наприкінці 1932 р. За її ініціативою було вилучено не тільки всі залишки зерна (з посівним включно), а й почали конфісковувати будь-яку сільгосппродукцію. Це зіграло особливу роль у підсиленні голоду. Українські дослідники підкреслюють, що такі заходи застосовувались лише в Україні, хоча голод за приблизно такою ж схемою було організовано в усіх основних хлібовиробляючих районах СРСР (Дон, Північний Кавказ, Поволжя). Села, які здали найменше хліба, заносились на т.зв. «чорні дошки», що прирікало їх на повну блокаду, а отже на вимирання. Для здійснення блокади застосовувались військові частини. Одночасно ЦК ВКП(б) і РНК СРСР видав спеціальну директиву «В связи с массовым выездом крестьян за пределы Украины», якою було введено фактично блокаду українських областей. Ще більш загострювало становище запровадження в 1932р. паспортної системи, яка унеможливлювала вільне пересування селян і сумнозвісний «закон про 5 колосків»

Піку голод сягнув навесні-початку літа 1933 і лише тоді було дано наказ організовувати допомогу колгоспам посівним зерном і продуктами харчування. Ряд дослідників підкреслюють, що допомога надавалась лише колгоспам, що остаточно зламало найбільш стійких одноосібників. Таким чином, Сталін використав голод для того, щоб остаточно зламати селянський опір колективізації в Україні[4, c. 265-267].

Сам факт Голодомору довгий час замовчувався і, навіть, старанно приховувався. В Україні вперше голод 1932-1933рр. почали визнавати лише в 1988р. Тоді ж письменник Олекса Мусієнко вжив і саме слово «Голодомор», яке швидко стало загальноприйнятим в українській публіцистиці, а з неї перейшло і до наукової історичної літератури.

Вже зазначалось, що справжнє вивчення Голодомору почалось після 1991р, коли стали доступними архіви і стало можливим організувати збір свідчень очевидців. Хоча треба зазначити, що ще з кінця 40х – початку 50-х рр.. ХХст. стали з’являтись наукові дослідження про голодомор в діаспорі (зокрема роботи Дмитра Соловея). Особливу роль в приверненні уваги до цієї однієї з найбільших трагедій сторіччя відіграла робота Р. Конквеста «Жнива скорботи», а також діяльність Спеціальної комісії Конгресу США, яку очолював Дж. Мейс. Звіти цієї комісії почали виходити з 1987р. У 1989р. вийшла брошура С.Кульчицького «1933: трагедія голоду», а в 1991 р – його ж монографія «Ціна великого перелому». В 1990р. з’явилась збірка документів «Голод 1932-1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів». Лише у 1991р. з’явилась перша збірка свідчень людей, які пережили Голодомор: «1933 Голод: Народна книга-меморіал»(упорядники В.Маняк, Л.Коваленко».

На сьогоднішній день тема Голодомору широко представлена в науковій літературі. Неможливо уявити дослідження цієї теми без опрацювання робіт таких істориків, як:

С.Кульчицький(Україна)

Ю.Шаповал(Україна)

Р.Конквест(США)

Дж.Мейс(США-Україна)

А.Граціозі(Італія)

А.Безансон(Франція)

В.Данилов(Росія).

В Україні діє Асоціація дослідників Голодоморів в Україні. Видано низку збірок свідчень свідків Голодомору. Найбільш ґрунтовні з них:

«Портрет темряви. Свідчення, документи і матеріали у двох книгах. – Видавництво М.П.Коць.: Київ – Нью-Йорк, 1999

«Український Голокост 1932–1933. Свідчення тих, хто вижив. Том І — 4». – К.: Вид. Києво-Могилянська академія, 2003-2007

Особливо багато достатньо цікавих та якісних матеріалів по тематиці Голодомору можна відшукати у підшивках таких вітчизняних газет як «Дзеркало тижня» і «День»[6, c. 317-318].

2. Дослідження голодомору 1932-1933рр. у документах

Вивчення документів про голодомор 1932—1933 pp. в Україні розпочалося в Інституті історії партії при ЦК Компартії України — філіалі Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС (нині — Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України) та Інституті історії АН УРСР (тепер — Інститут історії України НАН України). Водночас робота зі збору спогадів-свідчень людей про голодомор, з підготовки збірників документів та матеріалів йшла в селах і містах України.

Результатом праці науковців та архівістів було видання 1990 р. підготовленого на базі документів Партійного архіву Інституту історії партії при ЦК Компартії України (нині — Центральний державний архів громадських об'єднань України — ЦДАГО України) збірника "Голод 1932— 1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів". Першу документальну книгу відкриває постанова ЦК Компартії України від 26 січня 1990 р. "Про голод 1932—1933 років на Україні та публікацію пов'язаних з ним архівних матеріалів", в якій зазначається: "…Понад півстоліття ця тема замовчувалась у вітчизняній історіографії, що заважало науковому осмисленню та об'єктивній морально-політичній оцінці цієї народної трагедії.

…Архівні матеріали свідчать, що безпосередньою причиною голоду на початку 30-х років у республіці стало примусове, з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики… Документально простежується, що керівництво республіки не змогло протистояти диктату, фактично проводило політику, яка коштувала українському народові численних жертв. ЦК КП(б)У та Раднарком УРСР приймають постанови, в яких головна ставка у хлібозаготівлях робиться на адміністративно-репресивні методи. Терміново створюються роз'їзні судові сесії, спеціальні комісії — так звані "четвірки". До справи хлібозаготівель залучаються органи юстиції, прокуратури, державної безпеки.

…Незважаючи на репресивні заходи, навіть зменшені планові завдан-ня республікою не виконуються. В цих умовах керівництво вдається до вилучення насіннєвих, фуражних та продовольчих фондів у залік хлібозаготівель, що стає фатальним для населення республіки. Архівні матеріали подають трагічну картину масової смертності від голоду та епідемій, особливо починаючи з березня 1933 року… . Документальні матеріали про голод 1932—1933 років на Україні мають велику політичну і наукову значимість, їх публікація допоможе правдиво висвітлити одну з найболючіших проблем нашого минулого.

ЦК Компартії України постановляє:

Визнати, що голод 1932—1933 років став справжньою трагедією народу, наслідком злочинного курсу Сталіна та його найближчого оточення (Молотов, Каганович) щодо селянства.

Засудити безпринципну політику тодішнього керівництва республіки (Косіор, Чубар) у проведенні хлібозаготівель.

Рішуче відмежуватись від насильницьких, репресивних методів ви-рішення проблем суспільного розвитку…

…Рекомендувати редакціям газет, журналів, телебачення і радіо забезпечити правдиве, об'єктивне, на основі документальних матеріалів, висвітлення подій, пов'язаних з голодом 1932—1933 років" .

Визнання голоду підкреслюють і документи збірника. Заперечуючи нині факт голодомору, керівництво КПУ діє алогічно й безпідставно.

Органічною частиною збірника є аналітичні статті фахівців, в яких висвітлюються соціально-економічні та моральні питання впровадження в республіці сталінської політики колективізації та хлібозаготівель.

Архівно-документальну частину книги становлять уперше обнародувані в Україні матеріали, що розкривають справжні причини, хід та наслідки жахливої трагедії в історії українського народу. Вони складають кілька тематичних груп. Багато документів відбивають проведення в Україні хлібозаготівельної політики, показують включення репресивного механізму викачування зерна з уже голодного українського села, що й стало головною причиною трагедії. Чітко простежується особиста причетність Й. Сталіна, В. Молотова, Л. Кагановича до визначення непомірного для України плану хлібозаготівель на 1932 p., їх методичний і жорсткий тиск з метою його безумовного виконання, діяльність надзвичайної комісії Молотова у жовтні—листопаді 1932 p., що спонукала масові репресії. Друга група документів — про наростання широкомасштабного голоду, трупоїдства, канібалізму, масової смертності. Третю — становлять документи про політичні настрої селянства, масовий вихід з колгоспів, численні листи, звернення до Й.Сталіна, В. Молотова, С. Косіора, Г. Петровського від голодуючих, прохання хліба. Четверта група документів — про надання потерпілим областям республіки допомоги.

При підготовці книги використано фонди Центрального партійного архіву Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС, Партійного архіву Інституту історії партії при ЦК Компартії України, а також партархівів Вінницького, Дніпропетровського, Донецького, Житомирського, Запорізького, Київського, Луганського, Миколаївського, Полтавського, Харківського, Херсонського і Чернігівського обкомів Компартії України. Базовими стали фонди Партійного архіву Інституту історії партії при ЦК Компартії України, зокрема документи ЦК — політбюро, оргбюро, секретаріату, відділів. Загалом до збірника включено 248 найбільш типових, раніше не опублікованих документів. В основному в ньому вміщено постанови, директивні листи, телеграми ЦК ВКП(б), РНК СРСР, ЦК КП(б)У, РНК УСРР, місцевих партійних комітетів та виконкомів рад, офіційні й особисті звернення секретарів обкомів КП(б)У до вищих партійних інстанцій, доповіді, інформації органів державної безпеки, прокуратури, юстиції, листи селян. Хронологічно він охоплює документи 1932—1933 pp., хоч передумови голоду складалися значно раніше, а його наслідки давалися взнаки ще багато років потому.

Водночас з високою оцінкою книги, яка започаткувала документальне дослідження теми голодомору, слід вказати й на ряд виявлених у ній неузгоджень. Оригінальні назви документів у збірнику не даються, а в найменуваннях, визначених упорядниками, які "йшли" за документами, фігурують, як і радянського часу, "продовольчі утруднення ", "напружене продовольче становище", "куркульський саботаж", "саботаж хлібозаготівель ", "приховування хліба " тощо[5, c. 369-372].

Майже третина документів містить такі назви, як "продовольча допомога населенню" чи "необхідність продовольчої допомоги". Є й такий, наприклад, документ: "Постанова Політбюро ЦК ВКП(б) про продовольчу допомогу Україні" від 23 червня 1932 р. Його назва чи не найпарадоксальніша у збірнику. Наводимо зміст: "Обмежитися вже прийнятими рішеннями ЦК й додаткового завезення хліба в Україну не робити". Як бачимо, назва документа багатообіцяюча, та зміст його протилежний. Поруч із ледве третиною подібних документів про так звану "допомогу", коли харчували, якщо можна так сказати про видачу лише працюючим у полі "бурди", "шліхти" й подібних "страв", тут же постанова Укрколгоспцентру від 22 серпня 1932 р. про заборону видавати хліб у закладах громадського харчування. І це не дивно, адже дана документальна книга (і це підкреслюємо) була створена за рішенням ЦК КПУ в кінці 80-х років й опублікована "Політвидавом України", що не могло не вплинути на її зміст.

Наявність у збірнику деяких документів про допомогу голодуючим цілком виправдана. Однак, якби допомога в 1932-му була реальною й достатньою, як це представлено в книзі, то чим тоді пояснюється повальний голодовий мор в українському селі 1933 р. Адже і в 1932-му (й раніше) до вищих партійно-державних інстанцій надходила маса листів селян з проханням про допомогу. Про це свідчить, наприклад, вміщена у збірнику "Довідка відділу агітації і масових кампаній ЦК КП(б)У та зведення з листів, надісланих до ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У з питань хлібозаготівель та голоду на Україні" від 28 квітня 1932 p.

Не можна погодитися з редколегією збірника і в тому, що "вся сукупність матеріалів не дає підстав для висновку про те, що ця трагедія була заздалегідь спланованою антиукраїнською акцією, голодом-етноцидом". Адже документи свідчать про супротивне. Однак, слід підкреслити, що ця книга до сьогодні має величезне наукове значення. Вона була в Україні першою. І в цьому — її переваги та похибки.

Якщо вищеозначена книга була підготовлена й видана за рішенням ЦК КПУ, то видання "33-й: ГОЛОД: Народна Книга-Меморіал" створене за ініціативи відомого українського письменника Володимира Маняка і його дружини — журналістки Лідії Коваленко-Маняк — й опубліковане за рішенням Спілки письменників України. На відміну від попереднього збірника у підготовленій ними книзі, рукопис якої 2,5 року поневірявся по видавництвах, національну трагедію названо голодомором-геноцидом українського народу: "То був відвертий геноцид щодо українського селянства — акція, за жорстокістю і розмахом співмірна хіба що з гітлерівськими злочинами проти людства, про які світ з жахом дізнається через кілька років. Одержимий манією "доганяти й переганяти", сталінський деспотизм і тут ішов на випередження … На шістнадцятому році революції, при владі, яка сміла називати себе народною, на родючій землі, без війни чи стихійного лиха помирали хлібороби", — писала Л. Коваленко. "Геноцид чи не геноцид? … Коли йдеться про трагедію такого масштабу, слова втрачають сенс. Наперед виступають дія, акція, що призвели до небувалої трагедії народу. І наслідки трагедії, які ми ще не виміряли остаточно… Голод 1932—1933 років — грандіозна операція умиротворення", — підкреслював В.Маняк.

Подвижники зазначали, що не запізнилися остаточно, застали ще живих учасників колективізації, залучили до збірника їх безцінні свідчення. Народну пам'ять автори-упорядники вважали найдостовірнішим історичним джерелом, як і розкуту самосвідомість народу — найсправедливішим істориком пережитого лихоліття сталінщини.

Книга містить 1000 свідчень про голод-геноцид, документів, достовірність яких дійсно скріплена спільним горем українського народу. Свідчення у книзі доповнені архівними документами, виявленими, дослідженими та підготовленими до друку науковцями Інституту історії України НАН України Євгенією Шаталіною і Василем Марочком, науковим коментарем, написаним істориками Володимиром Калініченком, Володимиром Ткаченком, Миколою Трояном та Іллею Шульгою. Книгу пронизує глибокий гострий науково-публіцистичний коментар В.Маняка та Л. Коваленко-Маняк[3, c. 289-293].

"Національна катастрофа України" — так названо розділ збірника документів, архівних матеріалів, листів, доповідей, статей, досліджень, есе "Чорна книга України". В ній подано документи про дійсний стан речей у 30-ті роки в Україні, що є комплексом підготовки, перебігу й наслідків голодового лихоліття. Представлено також ряд свідчень людей, які пережили жах голодомору. Вражає те, що у спогадах-свідченнях, згадуючи про колективізацію, розкуркулення, страждання від голоду, люди і нині наголошують саме на тому, що вони були "середняками" чи "бідняками", а не "куркулями", — настільки міцно селянам вбивалася у свідомість комуністична ідеологія.

Голодомор став формою терору голодом, методом геноциду українського народу, засобом морального тиску на суспільство, жорстокою платою за сталінські модернізацію та «великий перелом»[2, c. 386].

Висновки

Терор голодом був методом політичного упокорення українців. Не випадково голодомор збігся у часі з припиненням українізації населених українцями регіонів за межами УСРР, а також з масовим винищенням національної інтелігенції безпосередньо в УСРР. Органами державної безпеки в Україні було заарештовано за 1932—1933 pp.

В історії бурхливого XX-го століття Голодомор 1932-33 років в Україні посідає особливе місце.

Перший масовий голод, що розпочався відразу ж після закінчення громадянської війни та придушення української революції, охопив значну частину України: Запорізьку, Донецьку, Катеринославську, Миколаївську, Одеську губернії. Причини його частково мали об'єктивний характер — посуха 1921 року, економічні наслідки першої світової та громадянської воєн. Але найголовнішими чинниками стали: крах сільськогосподарської практики тодішнього режиму, скорочення посівних площ у колишніх хлібородних районах внаслідок політики воєнного комунізму, директивні методи компартійного керівництва, яке розподіляло наявні продресурси на користь промислових центрів, передусім тих, що знаходилися поза межами України.

Голод 1932-33 років охопив ті ж самі регіони України, але цього разу його спричинили,насамперед, політичні чинники. Голодомор 1932-1933 рр. був не випадковим явищем природного чи соціального походження, а наслідком цілеспрямовано застосованого тоталітарною владою терору голодом, тобто геноцидом.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2007. — 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.