Що таке глобалізація?

Явище глобалізації – це об’єктивна реальність сучасної цивілізації, а сам термін – найбільш уживаний як у спеціальній, так і публіцистичній літературі.

Наука на сьогодні має чимало визначень феномену глобалізації, ми ж з усього їх спектру дамо такі. Коротке, але змістовне, російського вченого М. Чешкова: “Глобалізація – процес з’єднання різних компонентів людства під час його еволюції на противагу процесу диференціації людства”. Більш ґрунтовне і придатне для наших цілей американського дослідника Т. Фридмана, у якого глобалізація – це “нестримна інтеграція ринків, націй-держав і технологій, що дозволяє індивідам, корпораціям і націям-державам досягати будь-якої точки світу швидше, далі, глибше і дешевше, ніж будь-коли раніше… Глобалізація означає поширення капіталізму вільного ринку практично на всі країни світу. Глобалізація має свій власний набір економічних правил, які базуються на відкритості, дерегуляції й приватизації національних економік з метою зміцнення їх конкурентоспроможності і більшої привабливості для іноземного капіталу. І нарешті, ще одне доволі вдале визначення німецького вченого Ульріха Бека: “…глобалізація є, говорячи старомодною мовою, діалектичний процес, який створює транснаціональні соціальні зв’язки і простори, зміцнює локальні культури і сприяє виникненню третіх культур”. Важливо, що дослідник не обмежується саме визначенням глобалізації, а наголошує на її новій якості та відмінності її від інтернаціоналізації, що її так полюбляють комуністичні ідеологи. При цьому У. Бек вдало накреслює широкий спектр цих новел.

Та якими б вдалими були ці та інші визначення, вони не містять вичерпної характеристики глобалізації і не відповідають на питання, чому саме вона на початку нового тисячоліття опинилася в епіцентрі соціального протистояння як окремо у межах країн Заходу і багатьох інших, так і загалом у всьому світі. В останньому, з приводу глобалізації, якщо ще не відбувається зіткнення цивілізацій, то є реальна можливість його.

Що таке націоналізм?

Націоналізм — специфічний стан свідомості етносу і соціально-психологічних орієнтацій людей, а також сполучені з ними ідеологія, теорія і соціальна практика.

Етнічний довідник так подає сучасне значення терміну:

«Націоналізм — світоглядний принцип, найбільшою мірою притаманний передовим представникам народу, що виборює своє право на розбудову власної держави, тобто прагне перетворитись на націю. Для XX ст., особливо його другої половини, це широко розповсюджене явище, зумовлене крахом світової колоніальної системи. Після розпаду СРСР у серпні 1991 р., націоналізм, як один із способів розвитку світової співдружності народів, вступив у свій черговий етап.

Головною в націоналізмі є ідея державності та незалежності, самостійності. Але держава — не самоціль, а форма й засіб організації повноцінного життя народу. Народ, у свою чергу, — це не тільки корінний етнос, а й усі етнічні меншини. І дійсний (а не змішаний із шовінізмом, з його намаганнями довести виключність та зверхність «своєї» зростаючої етнонації) націоналізм обстоює право на, державність усіх (як корінних, так і некорінних) етнічних угруповань народу. Коли мета перетворення певного народу на державну націю вже досягнута, націоналізм тим самим остаточно виконує свою історично-конструктивну роль і від нього має залишитися лише патріотизм.

У сучасному світі націоналізм залишається універсильним явищем. Він охоплює не лише країни третього світу, але країни з достатньо високим рівнем господарського і культурного розвитку (наприклад, рух французькомовного населення Квебеку в Канаді, конфлікти між фламандським і французькомовним населенням у Бельгії та ін.). Все це спростовує передбачення марксистських і ліберальних теоретиків, що націоналізм є явищем минулого і що у міру модернізації суспільного життя він відімре. Правдоподібно, націоналізм залишиться поширеним явищем у світовому історичному розвитку протягом принаймні ще декількох десятиліть, а зважаючи на останні події у світі, зокрема: расові та релігійні війни, твердження багатьох вчених про той факт, що такі речі, як націоналізм є природними інстинктами кожної психічно та фізично здорової людини, пропаганди серед свідомого та високоосвідченого населення Землі ідеї космополітичної нації, зростання свідомості й освідченості представників останніх поколінь Європейських та Східних держав, внаслідок чого останніми роками у світі невпинно та доволі великими темпами зростає так званий, «протестний електорат», націоналізм ймовірно буде невід'ємною частиною суспільно-політичного життя людства ще не одну сотню, а той тисячу років.

Що таке шовінізм?

Шовінізм (фр. chauvinisme, в англ. версії — джингоїзм) — найодіозніша форма націоналізму, пропагування національної винятковості, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої нації, поширення ідей національної переваги, розпалювання національної ворожнечі й ненависті.

Цей термін з'явився 1831 року у Франції — в комедії братів І. і Т. Коньяр «Триколірна кокарда», одним із героїв якої був агресивний новобранець Ніколя Шовен де Рошфор. Вважається, що прообразом цього персонажа була реальна особа — ветеран наполеонівських війн Ніколя Шовен (N. Chauvin), вихований у дусі поклоніння імператору — творцю «величі» Франції.

Словом «шовінізм» прийнято позначати різноманітні прояви націоналістичного екстремізму.

Шовінізм може виникнути в будь-якій країні, у будь-якої нації, незалежно від рівня її культурного, економічного чи політичного розвитку. У вікторіанській Англії виник власний варіант шовінізму — «джингоїзм», у Сполучених Штатах Америки — ідея «стовідсоткового американця», під час Першої світової війни країни Європи поглинула хвиля шовінізму на рівні державної політики. Відомий також так званий "великодержавний" російський шовінізм. Прикладом шовіністичної психопатії став такий випадок: у листопаді 1975 року 45-річний японський письменник, один із реальних претендентів на літературну Нобелівську премію Юкіо Місіма заподіяв собі харакірі для того, щоб продемонструвати свою відданість батьківщині.

Коли виникло християнство?

Зародилося християнство в середині І ст. н.е. у східних провінціях Римської імперії серед єврейського населення Палестини у процесі злиття іудаїстських сект, існуючи на перших порах як сектантське утворення в межах іудаїзму. Різні чинники прислужилися до його виникнення. Одним із найвпливовіших серед них був соціально-політичний, що виявився у глибокій кризі Римської імперії, супроводжуваній невдоволенням населення існуючими порядками, повстаннями і навіть громадянськими війнами.

Особливо глибокою була криза в палестинській провінції Іудеї, яка гостро переживала втрату незалежності. Однак серед іудейського народу не було єдності в оцінках свого соціально-політичного становища і в поглядах на майбутнє, що засвідчувало спрямування різних суспільно-політичних рухів. Активну непримиренність, що передбачала необхідність збройної боротьби, виявляв рух зелотів, який об'єднував соціальні низи суспільства. Значно консервативнішу позицію займали саддукеї, до яких належала іудейська знать, а також фарисеї, до яких входили торгівці, лихварі, середні землевласники, середні та нижчі служителі культу. Осібною була позиція есеїв — здебільшого знедолених людей, які жили общинами, вели спільне господарство, мали спільне майно. Багато представників цієї течії дотримувалися аскетизму, безшлюбності, ритуальної чистоти (перед спільними трапезами здійснювали обмивання, носили білий одяг), дотримувалися суботи. Вони вірили у всевладність Бога, безсмертя душі, потойбічне життя, обов'язковим вважали вивчення священних книг. Саме в річищі ортодоксального іудаїзму були започатковані витоки християнства.

Тоді палестинськими землями бродило немало проповідників, які віщували наближення приходу месії, що, ставши царем іудейським, врятує народ. Довкола них формувалися сектантські утворення.

Подібні процеси відбувалися і в інших землях Римської імперії, в якій усе гострішало протистояння між рабами і вільними громадянами, між населенням Риму і провінцій, між спадковою знаттю і новою соціальною силою — розбагатілими вершниками (вошами імперії). Усе це відбувалося на фоні занепаду античних порядків, уже нездатних згармонізувати суспільне життя. Утвердження нових норм внутріполітичного життя, які спиралися на військо, бюрократію, місцеву знать, населення сприймало зі значними переживаннями. Різноманітні форми протесту проти нових відносин зосередило в собі християнство, яке, заперечуючи рабовласницькі порядки, проголошуючи рівність усіх людей, вселяло сподівання на подолання гніту, здобуття свободи і

У формуванні християнства відіграла помітну роль і централізація державної влади, що потребувала відповідної релігійної опори, якою було уявлення про єдиного Бога. Економічне, політичне спілкування народів Римської імперії живило у їх свідомості уявлення про наднаціонального Бога-спасителя всіх людей незалежно від національності.,

Головними ідейними джерелами християнства були іудаїзм, релігійно-філософські вчення Філона та Сенеки (стоїцизм), ідеологія кумранської общини есеїв, релігії східних народів Римської імперії.

Християнство тісно пов'язане з іудаїзмом, від якого воно успадкувало найдавнішу частину Біблії — Старий Завіт (в іудеїв він називається Танах), вчення про єдиного Бога, пришестя месії, створення світу за шість днів, кінець світу, а також багато сюжетів та образів для створення життєпису Ісуса Христа. Навіть найважливіша частина імені — Христос — є перекладом грецькою мовою іудейського релігійного терміна «месія» (букв, помазаник, у перекладі — посланець Божий, рятівник людей).

Іудео-елліністичний філософ Філон висунув ідеї про вроджену гріховність людини, необхідність спасіння душі за допомогою аскетизму та страждання, розробив учення про логос («Боже слово»), «Сина Божого» як посередника між Богом і людьми, що розвивало погляд іудейської релігії на месію. Він твердив, що месія є Богом. Християни теж визнали свого месію Богом. У Сенеки (4 до н.е. — 65 н.е.) християни запозичили етичні ідеї про рівність людей перед Богом, спасіння душі як мету життя, презирство до земного життя, любов до ворогів, покірність долі.

Кумранською общиною називали іудейську релігійну секту есеїв, яка діяла в місті Кумран. Кумраніти вважали, що месія є людиною. Перше пришестя, під час якого він постраждав за людей, вже відбулося, і тому потрібно чекати другого пришестя, з яким пов'язаний кінець світу. Відомості про це містять давні рукописи кумранської секти есеїв, знайдені у 1947 р. у місцевості Хірбет-Кумран, на узбережжі Мертвого моря.

Творення християнської ідеології відбувалося не без впливу культів східних богів: Осіріса (Єгипет), Мітри (Персія), Адоніса (Фінікія), Аттіса (Фригія), Будди (Індія) та ін., адже на початку нашої ери східні релігії мали значне поширення в Римській імперії. У міфах про східних богів, які виникли набагато раніше за християнство, простежується разючий збіг подій з тими, що викладені в оповідях про Христа (переслідування немовляти злим царем, зцілення хворих та воскресіння мертвих, смерть і воскресіння Бога та ін.).

Згідно з християнським вченням засновником його є Ісус Христос — Син Божий, який з волі Бога-Отця зійшов на землю, олюднився через народження Дівою Марією, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв страждальницьку смерть, воскрес і вознісся на небо.

Коли в Європі зароджується капіталізм?

Капіталізм — суспільно-економічний лад, що ґрунтується на товарному виробництві, приватній власності на засоби виробництва та експлуатації найманої праці. У сучасній науці замінюється на поняття — «індустріальне суспільство з ринковою економікою».

З розпадом феодального ладу, торгівля зросла не тільки між містами та селами, але й між державами. Погляди людей почали змінюватися особливо після винайдення друкарського верстату. Вплив середньовічної католицької церкви почав слабшати. Власне він був основною перепоною на дорозі розвитку економічного ладу. Однак цікаво, що саме при кінці середньовіччя серед католицької форми християнства вже розросталися групи капіталістичної торгівлі, виробництва та банківської справи. Приклад цього можна було побачити у таких католицьких містах, як Венеція (Італія), Аугсбург (Німеччина) та Антверпен (Фландрія, нинішня Бельгія)

Згодом, у XVI сторіччі вибухнула протестантська Реформація. Хоча було б перебільшенням казати, що Реформація створила капіталізм, з неї таки вийшли ідеї, що безперечно наголошували на ньому. Передусім кальвінізм зняв із законного торгівельного прибутку пляму "лихварства". Крім того, деякі протестантські вчення спонукували людей тяжко працювати, аби мати успіх у житті і таким чином довести, що вони належать до "вибраних". Вони вважали, що успіх торгівлі був ознакою Божого благословення. Результатом цього майно стало готовим "капіталом" для вкладу в подальше крамарство. Таким чином протестантська етика, що приписує тяжко трудитися, фактично, сприяла поширенню капіталізму.

Недивно, що капіталістична економіка розвинулась скоріше у протестантських країнах, а не католицьких. Однак католицька церква швидко надолужила втрачене. Вона дозволила капіталізм у тих країнах, де мала великий вплив, таким чином сама обернулась у заможну капіталістичну організацію.

Безсумнівно, капіталізм мав перевагу над феодалізмом зокрема тим, що дав більшої свободи робітничому класу. Однак в капіталізмі теж була велика несправедливість. Прірва між багатими та бідними розширювалась. З одного боку капіталізм здійснював експлуатацію робітників призвів до класової боротьби, з другого — утворив велике суспільство споживачів у деяких країнах із високим матеріальним достатком.

Коли виникає ідея "Москва — третій Рим"?

«Третій Рим» — релігійно-політична доктринальна міфологія (міф, міфологема) 16 — 17 вв., яка мала за ціль підкріпити легітимність претензій Москви на "Візантійську спадщину".

Московське царство за нею становилось спадкоємцем двох історичних Римів — Старого й Нового (Візантії): коли перший Рим упав під навалою германців (476), а Візантія була завойована турками — мусульманами (1453), їхня роль перейшла до Москви — «Третій Рим», останньої підпори православного християнства на землі. «Два убо Рима падоша, а третій стоит, а четвертому не быти» — цю формулу розвинув у своїх «посланіях» до Великого князя Івана III Васильовича (1504 — 05), і В. кн. Василія Івановича (1510 — 11) ігумен Псковського Єлеазарського монастиря, Філотей (Філофей).

Генеза теорії «Третій Рим» ще не досліджена, але вона значно давнішого походження і пережила довгу й складну еволюцію. Початки її пов'язані з історією другого Болгарського царства, яке претендувало на роль спадкоємця Візантійської Імперії. Духовні особи балканського походження занесли цю ідею до Східної Європи: через Україну до Новгорода і Пскова, де вона знайшла придатний ґрунт, а згодом з відповідними змінами була засвоєна на Московщині. Концепція Філотея в її остаточному оформленні («Москва Третій Рим, а четвертому не бути») стає в сер. 16 ст., за царювання Івана IV Ґрозного, популярною в колах московського уряду й Церкви. Московські книжники того часу, під керівництвом митрополита Макарія, пов'язували особу царя не тільки з Візантією, але й зі старим Римом (походження московської династії «від Авґуста цісаря»). Теорія. «Третій Рим» була повторена в акті утворення Московського патріархату («Уложенная Грамота» 1589). Занедбана під час Смути поч. 17 ст., вона відродилася за царя Олексія Михайловича й патріарха Нікона, зокрема по приєднанні України 1654, і, хоч не стала офіційною урядовою доктриною, мала великий вплив на політику Московської держави й Церкви і здобула собі широку популярність у другій пол. 17 ст., від вищих сфер уряду й Церкви до опозиційних кіл населення, зокрема серед так званих розкольників — старообрядців (писання М. Добриніна-Пустосвята, «Соловецька чолобитна» тощо). Тим самим вона стала основою й дороговказом національної ідеології й імперіалістичної політики Росії на майбутнє. Впливи й відгуки теорії «Третій Рим» були помітні в російській літературі й публіцистиці 18 — 19 вв.

Коли виникає гуманізм?

Гуманізм — визнання людини найвищою цінністю в світі, повага до гідності та розуму людини; течія в західноєвропейській культурі епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності й розуму людини, її права на щастя в житті, і вільний вияв природних почуттів і здібностей. Ставлення до людини, пройняте турботою про її благо, повагою до її гідності; людяність.

Гуманізм як напрям світської думки епохи Відродження став ідейною основою могутніх антифеодальних виступів у Європі і надав забарвлення всій ідеології періоду становлення капіталізму. На відміну від середньовічного релігійного світогляду, в основі якого був Бог, у гуманістів провідне місце посідала людина. Заперечуючи релігійно-аскетичні ідеї про гріховність плоті і земного життя, гуманісти розглядали людину як частину природи і проголошували її право на задоволення «земних» потреб, ідеї свободи особи, справедливого суспільства, а спонукальну причину діяльності людини вбачали у її прагненні до насолоди. Ці положення і створили ядро ідей гуманізму.

Процеси розпаду феодалізму і зародження буржуазного суспільства, що сприяли розповсюдженню гуманістичних ідей, відбувалися не лише в Італії, а й по всій Європі, тому буде справедливо говорити про Відродження як про пан європейське явище. В Україні поширенню ідей гуманізму в XVI ст. сприяли такі чинники: соціально-економічний прогрес, що розпочався в XV ст. і був зумовлений переходом суспільства до простого товарного виробництва; поява великої кількості економічно незалежних міст тощо. Незважаючи на складні зовнішньополітичні умови, економічний розвиток України йде по висхідній. Створюються передумови для виникнення нового (капіталістичного) способу виробництва, буржуазних відносин; посилюється інтерес до рідної культури, історії, мови, пробуджується національна свідомість; з'являється розуміння необхідності широкого розвитку освіти й науки. Зросла кількість шкіл і підвищився їх освітній рівень починаючи вже з середини XV ст. Але оскільки ні вищих, ні середніх навчальних закладів в Україні не було, то багато українських юнаків по закінченню місцевих шкіл продовжували освіту у польських і західноєвропейських університетах. Це явище було масовим і тривалим. За кордоном молодь з України одержувала вищу освіту, а також переймалася передовими ідеями, передусім гуманістичними, які переносила на рідний грунт.

Коли в Росії починає розвиватись капіталізм?

Капіталізм прийшов до Росії з запізненням. Він не зміг поставити собі на службу релігію, як це сталося в Європі з протестантизмом. Православ'я було суто феодальною духовною формою, якій притаманні певний консерватизм, жорсткість, нестача внутрішнього динамізму. Отже, воно було орієнтоване головним чином на обслуговування відокремлених натуральних господарств. Православна традиція не сприяла ініціативам у галузі економіки, які виходили за межі старовинних норм відносин. А капіталістичне підприємництво саме виводило економічну діяльність за межі релігійно-моральних норм — із цієї причини воно засуджувалося. Коли наприкінці XIX — на початку XX століть Росія увійшла в капіталізм, християнство почало готувати себе до прийняття змін, що відбувалися. Розгорнувся рух поновлення православ'я. Виникли протестантські течії (духобори, молокани тощо). Почали з'являтися погляди на господарсько-економічну діяльність як головне призначення людини. Великий вплив на громадську думку чинили етичні ідеї Л. Толстого щодо праці як морального каяття, особистого внеску до народного життя. Але дійсного реформування морально-релігійних норм не відбувалося.

2 рівень

В чому полягає концепція М.Данилевського?

М. Я. Данилевський (1822 – 1885 рр.) в праці „Росія і Європа” розробив концепцію локальних культурно-історичних типів, що послідовно проходять у своєму розвитку стадії народження, розвитку, занепаду і загибелі. Він виокремлює (в хронологічному порядку) такі культурно-історичні типи: єгипетський; китайський; ассірійсько-фінікійський (халдейський або давньо-семітський), індійський; іранський; єврейський; грецький; римський; ново-семітський (або аравійський); германо-романський (або європейський). До них він додає два американських типа – мексиканський та перуанський, які загинули насильницькою смертю і не встигли здійснити свого розвитку. В перспективі до дванадцяти культурно-історичних типів, на думку М. Данилевського, додається ще слов’янський, на який він покладав великі надії.

Кожний культурно-історичний тип своєрідний, має свій сенс, який визначається чотирма факторами (релігійним, політичним, суспільно-економічним та культурним).

Будь-яка цивілізація за сприятливих умов проходить певні періоди свого розвитку: етнографічний (приблизно 1000 років), державницький (приблизно 400 років) та культурний (або цивілізаційний, який триває приблизно 100 – 150 років).

В чому полягає концепція М.Вебера?

«Протестантська етика і дух капіталізму» була першою з багатьох праць Вебера з економічної етики провідних світових релігій. Тут він мав на меті не утвердити, як це проголошувалося в ній, дух капіталізму, показуючи його відсутність подекуди, а висвітлити виразний характер сучасного західного раціоналізму. Хоча, за Вебером, інструментальна раціональність була загальною характеристикою суспільної діяльності, тільки на сучасному Заході, який має максимально точні способи визначення найефективніших для даних результатів засобів, ця ідея ввійшла в загальний ужиток. Тоді як інші культури намагалися вибудовувати світ зрозумілим шляхом розроблення детальних теодицей або створення внутрішньо послідовних систем етики чи права, розпізнавальною ознакою західного раціоналізму стало наукове припущення стосовно того, що всі речі можна осягнути розумом, водночас підходячи до них із позицій практичного господарювання, що відкриває, яким чином можна поставити світ під контроль людини (етика досягання). У зрілих працях Вебера було показано, що капіталізм є не унікальним проявом цього процесу «раціоналізації», а лише одним із способів його вираження. Для того щоб зрозуміти історію розвитку людства, слід розглядати її як складний і взаємопов’язаний процес змін у напрямку від «традиційних» до «раціональних» формацій у всіх сферах суспільного життя.

Що стосується самої концепції влади, то у політичній сфері, за Вебером, на основі «раціональності» встановлювався чіткий узаконювальний принцип владних повноважень, згідно з яким і визначалися форми права та форми управління. У традиційних суспільствах законність належала людині в особі пана або монарха і була спадковою; спосіб управління був високо персоналізований й обмежений звичаєвими нормами та обов’язками. На противагу владі «традиції» «раціональний» принцип законності залишався в неперсоналізованих правилах, які відокремлювали посаду від людини з її обов’язками і звільняли її від тягаря родинних обов’язків чи ведення домашнього господарства. Таким чином, критерій справедливого закону полягає не в сутності його змісту, а в процедурній відповідності його механізму, отже, сам процес законотворення звільняється з-під тягаря традиційних норм. Насамкінець «раціональне» управління перетворилося на постійну діяльність досвідчених професіоналів, обраних завдяки їх здібностям, а не на тій підставі, що вони є ad hoc особистими васалами політичних покровителів. У всіх цих аспектах «раціоналізація» визначила розширення сфери компетенції і підвищення ступеня гнучкості політичної та управлінської систем.

Веберівський аналіз процесу «раціоналізації» показав і його негативні сторони. На його думку, процедурну норму інструментального раціоналізму намагалися відокремити від цілей, яким вона підпорядкувалась, і зробити її домінантною соціальною цінністю в собі, тоді як застосування організаційних форм мало на меті розширити владу людини, що досягала величезної влади в галузі особистого права. Саме в цьому криється ірраціональність раціональної організації. Вебер вірив, що соціальна ієрархія є не уникною і що дослідження її грунтується на зв’язках, що їх слід віднаходити між аналітично розрізняльними вимірами статусу, власності і політичної чи адміністративної влади. Різні суспільства можуть розпізнаватися на основі переважання одного виміру над іншими. Якщо за доби раннього капіталізму таким виміром була власність, то за часів розвинутого капіталізму це була організаційна влада. Саме імперативи останньої, а не власність, визначали підлеглість робітника на його робочому місці, а тому така підлеглість триватиме і при системі суспільної власності. Основною тезою веберівської критики соціалізму було те, що спроба заміщення «анархії» ринку і забезпечення більшої рівності шляхом державного планування призведе до страшного розростання бюрократичної влади, а отже, до несвободи та економічної стагнації. Стимулювати ринок і приватну власність, з його погляду, було необхідно для того, щоб забезпечити змагання між множинністю інституцій державної влади і таким чином гарантувати свободу індивіда.

Отже, одним із важливих практичних питань концепції влади для Вебера було те, яким чином можна обмежити розростання бюрократії. Ще одним – як поставити бюрократичну адміністрацію під політичний контроль. Це питання стало основним в його теорії демократії змагального лідерства. У політологічній соціології Вебера поряд із «традиційним» і «раціональним» принципами владних повноважень було виведено і третій принцип – «харизматичний». Він указував на владу, яка коренилася в особистості самого лідера і в непереборній силі його звернень, а не в традиції чи в правилах управління окремою сферою. Це була суто новаторська сила суспільного життя, що йшла врозріз з усталеним порядком. А тому вирішальним чинником для встановлення контролю над бюрократичною адміністрацією і запровадження нововведень усупереч її консервативним традиціям було гарантування участі в політичному процесі на основі харизматичного принципу свободи. Вебер вірив, що це можна забезпечити шляхом запровадження масового виборчого права. Він на власні очі побачив, що вибори на основі загального права голосу стали формою плебісциту «за» чи «проти» партійних лідерів і розширювали для людей свободу дії у визначенні політики через тиск на своїх індивідуальних парламентських представників і партійних прибічників. Вебер вірив у те, що масова демократія може бути виправдана не принципом верховенства народу, який він вважав вигадкою, а саме принципом винагороди за якості політичних лідерів та відповідні їх ініціативи.

В чому полягає так зване "буферне становище" України?

У нашої держави нема в цей час якихось потенційних супротивників. Однак примирення як певний ідеальний стан і в зовнішньополітичній сфері все ще залишається актуальним завданням. Таку актуальність створюють геополітичні реалії, що склалися по закінченню «холодної війни».

Україна, до речі, зробила практично все від неї залежне, щоб не стати для світової спільноти черговим вогнищем напруженості. Передусім це стосується безпрецедентного кроку — відмови від третього за величиною в тодішньому світі потенціалу ядерної зброї масового винищення. Тим не менш, історична доля України і геополітичні обставини все ще створюють мотиви для неспокою. Україну, зокрема, надто турбує існуюча тенденція до збереження, незважаючи на подолання ідеологічного протистояння, певної біполярності світу на зламі тисячоліть. Суперечності в поглядах на облаштування світу з боку НАТО й Росії в поєднанні з конкретною геополітичною ситуацією України і особливостями її місця в європейській, світовій економіці і господарстві СНД, які склалися за багато років, певним чином перетворюють нашу країну на подобу «буферної зони». Усвідомлюючи скороминущі переваги, пов'язані з таким становищем, ми, однак, розуміємо, що «буферне» положення, як свідчить та сама історія, малопочесне й небезпечне. Незважаючи на весь свій незмарнований оборонний потенціал, Україна не зможе залишитися, на зразок Швейцарії в минулій війні, якимсь непорушним островом, якщо справжнє Примирення в глобальному масштабі так і залишиться потребою і мрією. Йдучи шляхом тісної співпраці з оборонним блоком НАТО, що впритул наблизився до її кордонів, Україна не може не виступати в міру своїх сил за безблоковість сучасного світу, або ж за його монолітність в аспекті колективної безпеки. Нам об'єктивно необхідне Примирення полюсів, що залишилися від «холодної війни», вироблення ними розуміння спільних інтересів вселюдського масштабу і значення.

Яке значення для Європи мали Хрестові походи?

Хрестові походи – військові експедиції, що мали інтереси християнської релігії й церкви, які направлялись спочатку (з кінця 11 ст.) на Схід проти мусульман, а потім також проти єретиків і язичних народів.

Хрестові походи мали важливі наслідки для всієї Європи. Несприятливим їхнім результатом було ослаблення східної імперії, що віддало її у владу турків, а також загибель незліченної кількості людей, занесення хрестоносцями в Західну Європу жорстоких східних покарань і грубих марновірств, переслідування євреїв і т.п. Але набагато значніше були доброчинні наслідки для Європи. Для Сходу й ісламу Хрестові походи далеко не мали того значення, яке належить їм в історії Європи: вони змінили деяке в культурі мусульманських народів і в державному й суспільному їхньому ладі. Хрестові походи безсумнівно вплинули (чого, однак, не слід перебільшувати) на політичний і суспільний лад Західної Європи: вони сприяли падінню в ній середньовічних форм. Чисельне ослаблення лицарського класу, що було наслідком відливу лицарів на Схід, що тривав майже безупинно протягом двох сторіч, полегшувало королівської влади боротьбу із представниками, що залишилися на батьківщині, феодальної аристократії. Небувалий доти розвиток торговельних відносин сприяло збагаченню й посиленню міського класу, що у середні століття був опорою королівської влади й ворогом феодалів. Хрестові походи уперше з'єднали в одній справі всі суспільні класи й всі народи Європи й будили в них свідомість єдності. З іншого боку, приводячи в близьке зіткнення різні народи Західної Європи, Хрестові походи допомагали їм усвідомлювати свої національні особливості. Привівши західних християн у близьке зіткнення з іноплемінними й іновірними народами Сходу (греками, арабами, турками й т.д.), Хрестові походи сприяли ослабленню племінних і релігійних забобонів. Близько ознайомившись із культурою Сходу, з матеріальною обстановкою, вдачами й релігією мусульман, хрестоносці починали цінувати й поважати своїх супротивників. Ті, кого вони спочатку вважали напівдикими варварами й грубими язичниками, виявлялися в культурних відносинах вище самих хрестоносців.

Найважливішим наслідком Хрестових походів був культурний вплив Сходу на Західну Європу. Із зіткнення на Сході західноєвропейської культури з візантійської й особливо з мусульманської виникали надзвичайно доброчинні наслідки для першої. Мореплавання досягло під час Хрестових походів небувалого розвитку: більша частина хрестоносців відправлялася у Св. Землю морем; морським же шляхом велася й майже вся велика торгівля між Західною Європою й Сходом. Головними діячами в цій торгівлі були італійські купці з Венеції, Генуї, Пізи, Амальфи й інші міста.

Відносини зі Сходом приносили на Захід багато корисних предметів, доти або зовсім там невідомих, або ж колишніх рідкими й дорогими. Так були перенесені зі Сходу ріжкове дерево, шафран, абрикос, лимон, фісташки (самі слова, що позначають багато хто із цих рослин, — арабські). У великих розмірах став ввозитися цукор, увійшли в широке вживання рис і маїс. У значній кількості ввозилися також добутки високо розвитий східної промисловості — паперові матерії, ситець, серпанок, дорогі шовкові тканини (атлас, оксамит), килими, ювелірні вироби, фарби й т.п. Знайомство із цими предметами й зі способом їхнього виготовлення повело до розвитку й на Заході подібних же галузей промисловості (у Франції тих, хто виготовляв килими по східних зразках, називали «сарацинами»). Зі Сходу було запозичено багато предметів одіяння й домашнього комфорту, які носять у самих назвах (арабських) докази свого походження (спідниця, бурнус, альков, софа), деякі предмети озброєння (арбалет) і т.п. Значна кількість східних, переважно арабських, слів, що ввійшли в епоху Хрестових походів у західні мови, указує звичайно на запозичення того, що позначається цими словами. Такі (крім зазначених вище) італ. dogana, франц. douane — митниця; адмірал, талісман і ін.

В чому полягають основні особливості протестанства?

Протестантизм — один з головних напрямів у християнстві, що відокремилися від католицтва в період Реформації у 16 столітті (лютеранство, кальвінізм та ін.) та у результаті подальшого внутрішнього поділу (баптисти, методисти та ін.). Церкви і спільноти протестантів національного чи локального характеру є в усьому світі.

Історія протестантизму пов`язана з іменами велеких представників людства, його культури, як-то Ян Гус, Мартін Лютер, Жан Кальвін тощо. Поява протестантизму стала переломним моментом у всій європейській культурі.

Протестантизм всіх напрямків стоїть на тій позиції, що знання релігійної істини дається людині божественним откровенням. Протестантизм позбавляв папство і церкву монопольного права тлумачення Біблії – протестанти проголошували право кожного віруючого не тільки самостійно читати, але й тлумачити Біблію. З огляду на соціальні та політичні умови виникли різні течії протестантизму: англіканство, лютеранство, кальвінізм.

В більш пізні часи з`явилися нові течії в протестантизмі. Серед них можна відзначити баптизм, адвентизм (від “пришестя”), п'ятидесятництво тощо. Часто до протестантів відносять Свідків Єгови, проте багато представників інших християнських конфесій не вважають Свідків Єгови християнами, тому що вони не визнають Ісуса Христа Богом, заперечують Трійцю і духівництво. Однак, багато релігіознавців не розділяють такої думки.

Протестантизм виступає за спрощення та здешевлення культу, відкидає молитву за померлих, поклоніння Богородиці і святим, почитання мощів, ікон та інших реліквій. На перший план богослужіння висувається проповідь. Богослужіння ведеться на народних мовах, складається з проповіді, співання молитовних гімнів і читання Нового Заповіту. Протестантизм відкидає розподіл віруючих на духовенство і мирян – тобто кожен віруючий може звернутися до Бога без посередників.

Основною ідеєю протестантизма, сформульованою Мартіном Лютером, є заперечення того, що спасіння можна досягти добрими вчинками чи будь-якими людськими зусиллями (на момент появи протестантизму суттєвим моментом була також боротьба з продажем індульгенцій, тобто ідеєю того, що гріхів можна позбавитися за гроші). Натомість спасіння досягається винятково вірою у викупну жертву Ісуса Христа, згідно з ключовим для протестантизму біблійним текстом — Послання до Єфесян 2:8,9: Бо спасені ви благодаттю через віру, а це не від вас, то дар Божий, не від діл, щоб ніхто не хвалився.

Протестантизм, що виріс із боротьби з церковними традиціями, які, на думку протестантів, часто-густо відходять від витоків християнства, характеризується особливим наголошенням на знанні Біблії та оцінці усіх аспектів життя саме відповідно до біблійних постулатів.

В чому суть поглядів слов'янофілів?

Слов'янофільство — оригінальна російська філософсько-соціологічна консервативна течія 40-60-х років XIX ст. її численні представники виступили з обґрунтуванням самобутнього історичного шляху Росії, відмінного від західноєвропейського. Самобутність Росії, на думку слов'янофілів, — у відсутності в її історії класової боротьби, у поземельній общині й артілях, у православ'ї як єдино істинному християнстві.

Філософські погляди слов'янофілів становили своєрідне релігійно-філософське вчення. Генетично філософія слов'янофілів бере початок у східній патристиці. Тоді в ній простежується і західноєвропейський ірраціоналізм, і романтизм. Слов'янофіли намагалися відкинути німецький тип філософствування і виробити на основі ідейних вітчизняних традицій окрему російську філософію. Захоплення аналітичним міркуванням, раціоналізмом і сенсуалізмом привело на Заході, на думку слов'янофілів, до втрати людиною душевної цілісності. Відновити втрачену цілісність можна на шляху до «воліючого розуму» і «живознання». Слов'янофіли переконані в тому, що повна і вища істина буття осягається не винятково лише раціональною діяльністю, а одночасно розумом, почуттями і волею, тобто духом у його живій цілісності. Цілісний дух, що забезпечує істинне й адекватне пізнання, невіддільний від віри, релігії. Істинна віра прийшла на Русь із найчистішого джерела — східної церкви, обумовлює особливу історичну місію російського народу.

Початок «соборності» (вільної спільності), що характеризує життя східної церкви, слов'янофіли вбачали в російській общині. Російське общинне селянське землеволодіння, стверджував Іван Аксаков, внесе в економічну науку «новий оригінальний економічний погляд». Саме православ'я і традиція общинного укладу, робили висновок слов'янофіли, формували глибинні основи російської душі. Значним філософським потенціалом серед слов'янофілів виділялися Іван Киреєвський, Олексій Хом'яков, Юрій Самарін та ін.

В чому суть поглядів західників?

У 1840-х лібералізм з'явився у виді самостійної течії, що відразу одержала найменування “західництва”. Одним із прихильників лібералізму був Чаадаєв. Діяльність Чаадаєва можна розділити на 2 напрямки. Спочатку своєї діяльності Чаадаєв вважав Росію відсталою країною, що нічого не дала світу. Протягом 1830-х років погляди на історичне місце Росії значно змінилися: Чаадаєв більше не розглядав Захід як прогресивне суспільство, а вважав Росію саме тією країною, що займе місце Заходу у світі.

Ідеї Чаадаєва привели до складання 2 напрямків лібералізму — західництву і слов'янофільству. І західники і слов'янофіли знаходилися в опозиції до режиму Миколи 1 і люто боролися з теорією офіційної народності. І ті й інші були прихильниками свободи особи, совісті, думки і слова. І ті й інші заперечували революцію, вони сходилися на тім, що розвиток суспільства повинен йти поступово, за допомогою реформ.

Західники (Огарьов, Герцен, Бєлінський, Бакунін) були переконані, що Росія йде тим же шляхом, що і Захід, але в силу історичних причин відстала і повинна використовувати успіх європейської цивілізації, щоб стати з Європою в один рівень. Сильним гальмом для Росії стала громада, тому що вона сковувала свободу особи і тому її потрібно було знищити в Росії. Західники виступали за звільнення селян з невеликим наділом землі за викуп поміщикам.

Програма західників була програмою остаточної європеїзації політичної й адміністративної системи. Так як змінити законодавство, виробити по європейських принципах судову, політичну, релігійну організацію, створити умови для розвитку приватної власності і на її основі створити нову промисловість. Кінцевою метою було перетворення самодержавства в конституційну монархію.

Як вплинули на самосвідомість європейської людини 1 та 2 світові війни?

Світові війни породили прагнення миру й стабільного розвитку, сприяли настроям примирення й єдності в Європі, хоча з іншого боку – різко поділили її на Схід і Захід.

Прагнення до європейської єдності, до інтеграції знайшло вираз як в економіці, так і в сферах культури і моралі; воно врешті-решт було інституціалізоване в Європейському економічному співтоваристві, а потім – у Раді Європи та процесі ОБСЄ. Важливим моментом діяльності Ради Європи стало прийняття “Європейської Культурної Конвенції” та “Європейської Конвенції прав людини”, до яких у 1990-і роки приєдналася й України, ставши також членом Ради Європи.

Широкий процес інтеграції та демократизації, що супроводжувався успішним економічним розвитком Західної Європи, поряд з економічними чинниками сприяв падінню комуністичних режимів у Східній Європі, появі численних нових незалежних держав. Події 1989-1992 років дали нового імпульсу справі європейської єдності, але й відкрили “скриню Пандори” — національних та міжетнічних конфліктів, і навіть міжетнічних війн, що спалахнули на Балканах і в деяких регіонах колишнього СРСР .

Посилення чинника національної самосвідомості призводить до істотної зміни самого євроінтеграційного контексту, в якому національні культури шукають не лише підтвердження свого місця в культурній системі єдиної Європи, ідентифікації із “західними” культурними цінностями, але й нових економічних та технологічних можливостей інтеграції. Частиною нинішньої європейської реальності стала, на жаль, взаємна упередженість між Західною та Східною Європою.

Сумніви й навіть комплекси народів Східної Європи щодо їхнього місця в європейській інтеграції неможливо подолати, якщо вони й далі залишатимуться в ролі лише “споживачів західного продукту” – попри всю унікальність своїх культур. Адже це — країни з багатою культурною спадщиною, давніми культурними традиціями та багатим сучасним культурним життям. Усе це в комплексі становить їхні культурні ідентичності. Нині, через десятиріччя після падіння Берлінського муру, вони збагачують своїми найвартіснішими досягненнями світову культурну скарбницю, натомість Захід часто-густо зустрічає їх браком розуміння та вузько меркантильним баченням співробітництва.

Та все ж дальше формування європейської ідентичності стало політичним і культурним наслідком руйнування “Залізної завіси”, пробудження суспільної енергії на континенті.

3 рівень

Чому націоналізм та шовінізм вважають негативними явищами, а патріотизм — позитивним?

Націоналізм — специфічний стан свідомості етносу і соціально-психологічних орієнтацій людей, а також сполучені з ними ідеологія, теорія і соціальна практика.

На відміну від націоналізму, шовінізм проявляється лише в панівної нації. Раніше шовінізм було прийнято вважати формою націоналізму, але тепер дослідники націоналізму проводять межу між націоналізмом, що представляє собою амбівалентну самоідентифікацію етносу, і шовінізмом, де самоідентифікація групи створюється «від протилежного».

Варто відзначити, що прагнення до високих економічних стандартів життя для всіх громадян є однією з причин популярності серед населення України її інтеграції до Європейського Союзу. На сьогодні за різними опитування до 70% українців (серед тих, хто визначився) підтримують цю ідею. Основним мотивом такої підтримки є те, що ЄС постає для громадян України втіленням високого рівня життя та дотримання прав та свобод людини.

Не менш суттєвою є й інша, духовна складова національної ідеї, яка може будуватися за принципом – „від малого патріотизму до великого патріотизму”, за умовним напрямком „від громади – до Києва”. На нашу думку, розуміння територіальної ідентичності повинне передувати етнокультурному сегменту. Не може бути абстрактної любові до України як держави без малої Батьківщини в серці. Український громадянин, який вважає себе патріотом, повинен усвідомити, що не можна любити Україну, і ненавидіти Донбас, не можна любити Галичину, і не поважати Харків.

Не варто забувати, що романтичні почуття любові до рідного краю можуть бути насамперед щодо того місця, де людина народилася і виросла: це – Україна в її уявленні. Натомість державу, яка гарантує людині реалізацію її прав і свобод, можна любити в розумінні „поважати”, що трансформується у формулу: „Любити свою малу Батьківщину серцем, а свою країну (державу) – розумом”.

Ці ідеї не є новими в українській політичній думці. Найбільш видатним розробником їх був В’ячеслав Липинський, концепцію якого фахівці визначать як „територіальний патріотизм”. Однак зараз ці ідеї повинні бути актуалізовані. Спільна згода і воля місцевих патріотизмів на великий український патріотизм повинні стати кінцевою метою сучасного українського патріотизму. Якщо буде віднайдена формула національного порозуміння, в межах якої патріот Донеччини і патріот Галичини зможуть сказати: „Ми знаходимо себе у великий країні, де шанують мій патріотизм і патріотизм інших”, це буде суттєвим кроком на шляху до виконання завдання об’єднання української нації.

За таких обставин і культурологічний аспект українського патріотизму зберігає своє значення. Однак, вже не в розумінні виключної ознаки „щирого українця”, а як один з чинників національної самосвідомості. Адже інтеграція до Європейського Союзу, яка в майбутньому неминуче очікує Україну, потребуватиме збереження власному ідентичності. Власна мова і унікальні культурні традиції стануть тим чинником, який вирізнятиме українців з-поміж інших європейських народів.

Формулою нового українського патріотизму має стати принцип: Україна – держава для всіх громадян. Український громадянин, отримавши цей статус, повинен усвідомлювати, що він бере на себе певні обов’язки. Таким чином, сучасний український патріотизм слід визначати не лише за ознаками спілкування рідною мовою чи любові до певних культурних цінностей, а і як мислення з повагою до країни і з любов’ю до малої батьківщини.

Які основні проблеми у зв'язку з людиною розглядала європейська філософія?

Подвійність людини залишається найважливішою рисою і середньовічної антропології. Ідеї Платона у середні віки розвиває Августін Блаженний, пізніше представники реалізму. Традицію Арістотеля продовжує Фома Аквінський. Проте ідеї античності під впливом християнського вчення набувають іншого змісту. Виникають нові уявлення про ставлення людини до природи та до вищої реальності. Людина розглядається як образ та подоба Бога, вінець творіння і цим остаточно виноситься за межі природи, протиставляється їй як володар. З іншого боку, особистий Бог передбачає і особисте до себе ставлення. Звідси пильна увага до внутрішнього життя людини, що співвідноситься не стільки з зовнішнім — природним чи соціальним — світом, скільки з трансцендентальним творцем, що народжує у людини загострене відчуття власного Я, а у філософії призводить до відкриття самосвідомості. Вже Августін підкреслював, що самосвідомість має абсолютну достовірність, її це можна взяти під сумнів. Ідея самосвідомості пізніше зустрічається у філософії Репе Декарта. Християнська антропологія вводить також ідею відродження у плоті, яка не властива античності. Змінюються й етичні погляди. Виробляється аскетичний ідеал життя. Центр тяжіння зі знання переноситься па віру. Отже, визначальним у моральній дії стає не Розум, а Воля. Подвійність середньовічної антропології знаходить прояв і в тому, що, з одного боку, людина сприймається як боже творіння, тобто як заздалегідь визначена істота, тому її цінність вимірюється тим, наскільки у неї знаходить прояв божий початок (томізм). З іншого боку, підкреслюється самоцінність людської особи, обґрунтовується її індивідуальність. Надмірному прояву людської волі більше уваги приділяється в августино-францисканському напрямку, в номіналізмі (Росцелім, Дуне Скотт, Вільям Оккам). Безпосередньо ця лінія сприймається та розвивається ідеологами Реформації (Мартіном Лютером, Жаном Кальвіном та ін.) та через Сьорена К'єркегора передається сучасним екзистенціалістам і представникам діалектичної теології. На зміну середньовічному теоцентризму в епоху Відродження приходить прагнення зрозуміти людину, утвердити її свободу та гідність на грунті земного буття. Епоха Відродження та Реформації просякнута ідеєю гуманізму, автономії людини, її безмежних творчих можливостей. Розвиваються ідеї цілісності людини, непорушної єдності її духовної та тілесної природи, уродженого прагнення людини до щастя, добра, всебічної досконалості.

На зміну ренесансному, цілісному розумінню людини в пізніші віки приходить ідея дуалізму душі та тіла, що послідовно розвивається у філософії Рене Декарта. Тут поновлюється не тільки платонівський дуалізм, але й раціоналізм античних мислителів. Рене Декарт закликає все піддавати сумніву, не викликають сумніву лише очевидні факти, насамперед, акт мислення: «Я мислю — отже я існую». Суть людини — у мисленні, розумності. Розум за допомогою власних засобів може досягнути повної достовірності в усіх сферах знання. Свобода людини реалізується у діях, які узгоджуються з раціональним пізнанням. Звідси ставлення до розуму як до критерію істинності та цінності всього, що здійснює людина, віра в необмежену силу пізнання. Людина як тілесна істота підпорядковується у Рене Декарта механічній причинній закономірності і втрачає індивідуальність. Аж до XIX ст. ідеї Рене Декарта визначали ставлення та вирішення антропологічної проблематики. Прагнення подолати картезіанський дуалізм душі та тіла призвело до розвитку, з одного боку, монотеїстичної та визначальної тенденцій у філософії Бенедикта Спінози, а з іншого — плюралістичної багатоманітної індивідуалістичної тенденції у монадології Готфріда Лейбніца. Визнання принципів математики та природознавства єдино науковими у дослідженні всього сущого сприяло поширенню натуралістичних концепцій людини (Френсіс Бекон, Томас Гоббс). Дальший розвиток та обґрунтування концепції людини одержали у філософії французьких матеріалістів

XVIII ст., але якщо Жюльєн Ламетрі і Дені Дідро робили наголос на природничо-науковій проблематиці людини, то Клод Гельвецій і Поль Гольбах — на соціальній, на взаємозв'язку людини, суспільства, історії. Поширення ідей натуралізму у філософії кінця XVIII — початку

XIX ст. відбувається шляхом подолання картезіанського раціоналізму та сенсуалістичного (чуттєвого) емпіризму. Знов, як і в епоху Відродження, виникає розуміння людини як живої цілісності (Йоганн Гердер, Йоганн Гете, натурфілософія романтизму).

Дальший розвиток антропології триває у німецький класичній філософії. Іммануїл Кант вводить уявлення про людину як самоцінну, автономну, активну істоту. Людина, за Кантом, суб'єкт духовної діяльності, який створює світ культури, носій загальнозначущої свідомості, всезагального ідеального початку — духу, розуму. У філософії Георга Гегеля принцип підпорядкування різного роду об'єктивним структурам набуває крайньої форми і, no-суті, нівелює активність та свободу людини. Історія є процес сходження абсолютного духу сходинками самопізнання. Людина ж тільки виконує у такому процесі певну роль, що надав їй абсолютний Дух. Все це спонукає вже Людвіга Фейербаха відмовитись від крайнощів об'єктивізму та повернутися до живої людини в усій повноті її особистого буття. Людина розуміється ним не тільки як частка всезагальних відносин, але й як конкретна індивідуальність, яка перебуває у живому спілкуванні з іншими людьми. Але Людвіг Фейербах не спромігся подолати абстрактність розуміння людини, розглянути її в конкретно-історичних умовах існування. Таке завдання, таку мету поставив перед собою Карл Маркс. Багато ідей марксизму: конкретно-історичний підхід до дослідження людини і її буття; розкриття явища відчуження людини в суспільстві; розуміння людини як істоти природної і водночас такої, яка протистоїть їй як самостійна сила природи; фундаментальна значущість соціальних факторів у розвитку людини — набули визнання у багатьох напрямках сучасної філософії. Але ряд істотних аспектів людського буття залишилися поза межами уваги марксизму. І це досить природно. Будь-яка теорія історично та логічно обмежена. Марксизм багато в чому залишився під впливом класичної філософії, з її прагненням побудувати універсальні, всеохоплюючі системи.

Заклик Людвіга Фейербаха повернутися до конкретної живої людини сприймає Сьорен К'єркегор, який вважав за необхідне відчути, вдивитися в людське життя, страждання. У прагненні окремого (одиничного) забутися в загальному філософ вбачає аморальність, до того не тільки класичної філософії, що над усе ставила щось загальне, абстрактне, але й всієї культури XIX ст. Сьорен К'єркегор розробив індивідуалістичне вчення про людину, на місце свідомості та розуму ставить вольовий акт, вибір, у якому людина народжує себе, стає особою, буттям духовним, таким, що само визначає себе. Фундаментальною характеристикою людського існування вважав страх — засіб, що вириває людину із полону бездумного існування, пробуджує її для справжнього буття. Ці ідеї стали основою сучасного екзистенціалізму.

Ірраціоналістичні тенденції, критика класичної філософії знайшли втілення та розвиток у філософії життя Фрідріха Ніцше. Людина ним визначається грою життєвих сил та пристрастей, а не свідомістю і розумом, усі процеси життя — різні модифікації дії волі до влади, могутності. Ще один ірраціональний пласт людської природи, що раніше залишався поза межами уваги філософів — безсвідоме — висвітлюється Зігмундом Фрейдом, засновником психоаналізу. Його психоаналітична методологія пізнання суспільних явищ та людини, яка вимагає розкриття безсвідомих механізмів, що лежать у їх основі, у переробленому вигляді широко використовується у сучасній філософській антропології.

Мотиви ірраціоналізму, трагізму, несправжності людського існування багато в чому обумовили спрямованість філософської думки у XX ст. Це зв'язано не тільки з логікою розгортання теоретичної думки, але й з ходою розвитку сучасної цивілізації, вже на початку формування такого напрямку філософських досліджень, як філософська антропологія. Це, насамперед, екзистенціалізм, власне філософська антропологія, що поділяється на філософсько-біологічну, культурно-філософську та філософсько-релігійну, персоналізм тощо. У другій половині XX ст. проблема людини стає невід'ємною часткою досліджень практично усіх філософських напрямків, зокрема і тих, що раніше виводили її за свої межі. Для сучасної філософської антропології (некласичної і, особливо, посткласичної орієнтації) властивим є різноманіття, навіть протилежність поглядів на проблему людини, відсутність єдності методологічних підходів до її осмислення, отже, і власне образів людини у філософії. Разом з тим має місце подолання жорсткого розмежування матеріалізму та ідеалізму, об'єктивістського і суб'єктивістського підходів.

Майже в кінці XX ст. філософія розвивається на ґрунті принципів взаємозбагачення, взаємодоповнення різних підходів і теорій людини. Тенденцію добре можна побачити на прикладі розвитку психоаналізу. В сучасних умовах його відродження зв'язано з прагненням поєднати психоаналітичну методологію дослідження людини з іншими методологічними підходами — екзистенційним, герменевтичним, феноменологічним, структуралістським тощо. Як наслідок сформувались концепції: психоаналітична, філософська антропологія (Людвіг Бінсвангер), екзистенційний психоаналіз (Еріх Фромм), психоаналітична герменевтика (Юрген Хабермас), структурний психоаналіз (Хан Лакан, Клод Леві-Стросс), синтетичні уявлення про людину, що грунтуються на поєднанні ідей психоаналізу з вченням Едмунда Гуссерля про життєвий світ та онтологією Мартіна Хайдеггера. Тут висвітлюється і коло ідей, що шляхом розвитку чи переосмислення зробили великий внесок у формування сучасного філософського бачення людини.

Ще одна особливість розвитку західної філософської антропології — прагнення відмовитись від усякого узагальненого визначення людини, що існувало аж до 70-х років XX ст. Це прагнення Отто Больнов охарактеризував як принцип відкритого питання, тобто відкритості до нового розуміння людини. Але розвиток філософської антропології показав, що така позиція обертається власною протилежністю — побудовою (свідомо чи несвідомо) одномірного абстрактного образу людини внаслідок абсолютизації одних її суттєвих характеристик та недооцінки інших. Це ускладнює дальшу розробку проблеми людини, перешкоджає виробленню теоретико-методологічних основ для формування комплексного підходу до її вивчення. Поєднання природничо-наукових, науково-технічних, гуманітарних знань на шляху дослідження людини неможливо без певних світоглядницьких узагальнень. Сама логіка розгортання антропологічної думки реабілітувала питання про природу та суть людини, поставила питання природи людини особливо гостро.

Які цінності на Вашу думку, є базовими для європейської особистості?

Важливими цінностями для європейської особистості є громадянська освіченість, компетентність, виховання поваги до прав людини, толерантності, вміння знаходити компроміс. Необхідно, щоб громадяни знали свої права та обов'язки, дотримувались закону, мислили критично і незалежно.

Суспільне середовище, потреби, інтереси, цінності, ціннісні орієнтації, соціальні норми, а також певним чином спрямовані емоції зумовлюють формування та існування життєвої позиції особистості. Життєва позиція особистості включає в себе її орієнтацію у навколишньому світі, у навколишньому середовищі, у тому числі ціннісну орієнтацію, її ставлення до інших людей, установку і готовність до здійснення певних дій, форми і способи цього здійснення.

Процес формування життєвої позиції особистості включає в себе великий комплекс об'єктивних і суб'єктивних умов та процесів, серед яких — засвоєння особистістю певного світогляду, різноманітних знань, вироблення переконань, соціальних і професійних навичок, розвиток міжособових відносин, прилучення її до трудової та громадсько-політичної діяльності.

На Вашу думку, чи є українська особистість європейською?

Так, українська особистість – європейська особистість.

Одним з пріоритетів стратегічного розвитку України визнано інтеграцію нашої держави в Європейське співтовариство. За перспективною Програмою розвитку, яка розрахована на десять років, Україна має узгодити та наблизити свої соціально-економічні інституції до стандартів країн ЄС та зробити їх відповідними загальноєвропейським вимогам. Європейський вибір України зумовлено її геополітичним положенням та спільною історією формування і розвитку європейської культури.

Сучасна школа має сприяти розвиткові демократичної культури, формуванню, необхідних для проживання у європейському співтоваристві компетентностей, політико-правових і соціально-економічних знань. Пріоритети загальноєвропейської освіти полягають у наданні молодому поколінню знань про спільну європейську спадщину та практичних умінь адаптуватись до життя і навчання в різних країнах Європи, бути мобільними, соціально здібними, здатними до комунікації і захисту своїх прав.

Список використаних джерел

1. Абрамович С Д. Культурологія: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2005. — 347 с.

2. Дворнік Ф. Слов'яни в європейський історії та цивілізації: монографія. — К.: Дух і Літера, 2000. — 494, с.

3. Джеджора О. Історія європейської цивілізації /Львівська богословська Академія, Ін-т історичних досліджень Львів. держ. ун-ту ім. І.Франка. — Львів : ЛБА, 1999 — Ч. 1 : До кінця XVIII століття. — 1999. — 430 с.

4. Культурологія: Навчальний посібник /В. Л. Петрушенко, Л. А. Пинда, Є. А. Подольська; ред. : В. М. Пічі. — 4-е вид., стериотип. — Львів: Магнолія 2006, 2007. — 357, с.

5. Національні культури у процесі формування української нації : Збірник доповідей науково-практичної конференції. — Кіровоград : Поліграф-Терція, 2006. — 222 с.

6. Україна Incognita: збірка / За заг. ред. Лариси Івшиної, Упоряд. Володимир Панченко, Сергій Махун, Ігор Сюндюков,; Фот. Леонід Бакк, Анатолій Медзик,. — К.: ФАКТ, 2002. — 396, с.

7. Універсальна енциклопедія знань /Упор. Олег Зав’язкін ; пер. з рос.: Іллі Данилюка. — Донецьк : БАО, 2007. — 735 с.

8. Юрій М. Ф. Історія світової та вітчизняної культури: Навчальний посібник. — К. : Дакор, 2007. — 455, с.