Вступ.

1. Глобалізація та її економічні наслідки.

2. Безпека подальшого розвитку України в умовах глобалізації.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність дослідження, його наукову новизну, об'єкт і предмет, цілі ми подаємо з поглибленим розумінням політики перехідного типу за умов глобалізації, яка потребує демократичної домінанти на глобальному рівні. За прогнозами ООН до 2050 р. населення держав з переважно бідним населенням потроїться, а проблема бідності може стати вирішальною, зачіпаючи буквально всі аспекти життя.

У цьому вимірі головні аспекти актуальності дослідження визначаються наступними чинниками: за умов глобалізації кількість економічно відсталих держав збільшується, а їх роль у прийнятті глобальних рішень залишається залежною; недемократичні країни перебувають під тотальним контролем багатих еліт, кількість багатих у таких країнах не перевищує кількох відсотків, середній клас у звичних вимірах відсутній; бідні в таких суспільних системах є каталізатором конфліктності, здатної виходити за межі державних кордонів і зачіпати стабільні системи; там, де існує розуміння доцільності загального росту соціального благополуччя, посилюється тенденція до консолідованої демократії і створення середнього класу як основи стабільності; ставка влади на перерозподіл соціального багатства веде до зниження самостійності громадян та замороження відсталості.

Дана концепція актуальна і з погляду на потреби України: співвідношення бідності, багатства і глобалізації в українській політології цілісно не розглядалося; в країні посилюється розкол суспільства на багату і бідну частини, що є джерелом конфліктності.

Об'єкт дослідження – сучасні концепції, прояви і варіанти глобалізації і бідності.

Предмет дослідження – взаємозв'язки, взаємовпливи і конфліктні прояви глобалізаційного процесу та безпека розвитку України.

1. Глобалізація та її економічні наслідки

Інша проблема пов'язана з потенційною регіональною або глобальною нестабільністю у зв'язку з взаємозалежністю національних економік на світовому рівні. Локальні економічні коливання або кризи в одній країні можуть мати регіональні або навіть глобальні наслідки. Така можливість має не тільки теоретичний характер, а є цілком реальною, що підтверджує фінансову кризу в Азії, яка почалася влітку 1997 р. в Таїланді, а потім перекинувся на інші країни Південно-Східної Азії. Подібні явища свідчать про велику вразливість взаємопов'язаних економік [6, c. 263].

Світовий спад або депресія здатні спричинити бажання розірвати налагоджені взаємні зв'язки, сформовані завдяки глобалізації, як це відбулося за часів Великої депресії 30-х років у США. Результатом може стати економічний конфлікт із загрозою перетворення в економічну війну або, навіть, військове зіткнення.

Ще одна проблема, породжувана глобалізацією, викликана побоюванням, що контроль над економікою окремих країн може перейти від суверенних урядів у інші руки, у тому числі до найсильніших держав, багатонаціональних або глобальних корпорацій і міжнародних організацій. Тобто у процесі глобалізації можна побачити загрозу національному суверенітету.

Окремої, більш пильної уваги заслуговують економічні війни. Це явище з'явилось достатньо давно у сфері міжнародних відносин і розвивалось у міру зростання ролі економічного чинника в політично-військовій потузі держав[5, c. 37].

Є пряма залежність між військово-політичним і економічним потенціалом країни, тому послабляючи або навіть знищуючи економіку, можна суттєво послабити військовий потенціал. Одночасно, поза політичними негараздами, послаблення економіки породжує соціальні конфлікти, а це все разом дестабілізує державу й робить її неспроможною до оборони.

Розвиток людства засвідчує, що епоха застосування військових переваг та дій для вирішення спірних питань минає. Тобто, приспів час економічних війн, для перемоги в яких використовують різні види економічної зброї: економічний диктат, економічну блокаду, економічну експансію (торговельну, трудову, фінансову тощо), розбалансування розвитку регіонів, штучні та природні фінансові кризи і таке інше.

Застосування такої зброї розпочалося майже на зорі існування людства, але робилося це підсвідомо. Натомість зараз використовується навмисно — через штучне створення необхідної ситуації.

Маємо враховувати, що наслідки економічних війн відрізняються меншою кількістю марно витрачених та втрачених ресурсів (вбивають економічно, тому трудові ресурси майже не знищуються). Від того й наступні кроки інші: не потрібно поновлювати ресурси, треба лише перекроїти кордони (географічні, ринкові, економічні, фінансові тощо).

Такі війни надають менший поштовх для розвитку прогресу, однак і не вимагають (для ліквідації їхніх наслідків) використання значної кількості ресурсів (3-я світова економічна війна завершилася розпадом "соціалістичного табору" та СРСР). Країни, що брали у ній участь, продовжують свій шлях у розвитку суспільства, людини, держави, наближаючись до наступної епохи переваги політичних війн. За великим рахунком, у житті не має місця чистим проявам будь-чого. Все поєднано та поєднується. Так, війни з використанням вогнепальної зброї водночас несли на собі відбиток економічних проблем і перетворень, намагань та перерозподілів, політичних амбіцій та цілей. А економічні війни можуть виграватися не лише через застосування виключно економічної зброї. Використовується конгломерат економічних, військових та політичних заходів і засобів. Проте переважає застосування економічних [5, c. 39-40].

Не важко збагнути, якщо з точки зору переваги використання тих чи інших різновидів зброї людство іде по колу безпеки, в майбутньому переважатимуть політичні війни. Тож держава, яка прагне зберегти або поліпшити власне становище у світі має заздалегідь готуватися до них, визначаючи види політичної зброї, що застосовуються зараз, та ведучи пошуки нових її видів.

Відомо, що рівень стабільності визначається через інтенсивність використання ресурсів. Таких рівнів три: неповної нестабільності, повної нестабільності й динамічної стабільності. Інтенсивність використання ресурсів розподіляють на помірну, надмірну та використання з метою розвитку. Надмірне використання — це використання більшої кількості ресурсів, ніж їх надходить (оновлюється). Війна — надмірне, надто інтенсивне використання усіх груп ресурсів — матеріальних, фінансових, трудових і часових. Це час найбільшого напруження економіки країни та усіх ресурсів суспільства. Війна завжди призводить до виснаження економіки. Закінчення війни несе або докорінні зміни (розпад держави, відокремлення від неї певних частин, сплачування великих репарацій переможцю, зміна державного устрою або ладу тощо), або поступове оновлення і підйом економіки[8, c. 45].

Глобалізація економічного життя вимагає його лібералізації, тобто скорочення чи усунення обмежень на шляху міжнародної торгівлі, іноземних інвестицій, міжнародних фінансових операцій. Саме це відбувається на протязі останніх десятиліть.

На думку західних вчених, основою глобалізації економіки стала інтернаціонаціоналізація не обміну, а виробництва, інституційною формою якої виступають транснаціональні корпорації (ТНК); їх стрімкий розвиток відбувається якраз в останні десятиріччя. Злиття, взаємні купівлі реальних активів чи часток капіталу – характерна риса глобальної стратегії.

Глобальні ТНК все більш виразно виявляють тенденцію до утворення великих груп, що об'єднують промислові, торгові і фінансові компанії. Результатом глобальних стратегій стає формування інтегрованої міжнародної торгово-індустріальної системи, у порівнянні з якою національні території та держави іноді виступають як другорядні величини. Справді, річні обсяги продаж деяких ТНК – величини одного порядку у порівнянні з обсягами ВНП деяких країн.

Регіоналізація являє собою процес, аналогічний глобалізації, але протилежний їй за напрямком. Його суть полягає у розвитку інтеграційних процесів у межах окремих угрупувань країн.

Останні два десятиліття спостерігалося зростання інтеграційних процесів у світі, розвиток тенденцій до спільного вирішення країнами своїх господарських завдань. Ці тенденції привели до появи ще у першій половині XX століття декількох десятків регіональних міжурядових та неурядових організацій. У другій половині століття їх кількість стала стрімко зростати і склала приблизно 3 тис. Разом з цим виникла і ціла сукупність регіональних торгових угод. Так у другій половині XX століття виник “новий регіоналізм”. Важливим моментом у цьому питанні є вигоди від регіоналізації для країн, що розвиваються. Адже вони переважно мають досить ліберальні торгові режими.

Тому існують побоювання, що регіоналізація може призвести через використання регіональними блоками практики активного нетарифного регулювання до порушення основ вільної торгівлі, які так важко впроваджуються. Регіоналізація показала, що вона є більш млявою та менш ефективною, ніж система багатосторонньої торгівлі. Це підтверджує той факт, що ЄС вже більше 40 років йде до побудови спільного ринку. Другим недоліком є те, що регіоналізація не спроможна принести більш вагомі результати, ніж система багатосторонньої торгівлі. Прикладом може служити угода між Мексикою та США про захист авторських прав. Незважаючи на факт підписання угоди, Мексика не змогла забезпечити адекватний захист права на інтелектуальну власність, оскільки ця країна, що розвивається, значно відстала від технологічного лідера світу [3, c. 18-20].

Таким чином, регіоналізація, з одного боку, стимулює (у своїх межах) процеси економічного зближення країн, але, з іншого боку, уповільнює процеси глобалізації, посилюючи відокремленість економічних угрупувань країн, а також суперечності та конкуренцію між ними. Реальність полягає у тому, що глобалізація являє собою об'єктивне та абсолютно невідворотне явище сучасності, яке можна уповільнити засобами економічної політики (що і відбувається у ряді випадків), але не можна зупинити або “відмінити”, оскільки це імперативна вимога сучасного суспільства та науково-технічного прогресу.

2. Безпека подальшого розвитку України в умовах глобалізації

Глобалізація, процвітання й безпека найбільше турбують як наших громадян так і все світове суспільство. Причиною такого непокоєння є те, що аналітики час від часу змальовують нам похмуру картину майбутнього, вказуючи на тривожні демографічні тенденції, поширення зброї масового знищення, політичної радикалізації, невпинне вичерпання природних та економічних ресурсів, тим самим ще раз підтверджуючи існуючу загрозу безпеці людського розвитку та негайного вирішення цих проблем.

Держава як гарант безпеки життєдіяльності ініціює розробку та реалізацію механізму забезпечення прав громадян щодо формування умов досягнення безпеки та захисту від небезпек та загроз. Основним завданням такого механізму повинно бути забезпечення такої життєдіяльності, щоб творчий розвиток людини та її безпека були найвищою національною цінністю та метою [3, c.21].

Безпека є комплексною категорією суспільної діяльності. Однак можливості її забезпечення виникають лише тоді, коли турбота про неї стає частиною світогляду не тільки держави, а й суспільства, окремих людей, адже вона носить предметний характер, наповнена конкретним змістом і у випадку чітко вираженого небезпечного стану такого змісту надто часто набуває конкретної правової характеристики [4, c.143].

В процесі розвитку та своєї діяльності людина прямо чи опосередковано включена в різноманітну, складну організаційну систему відносин між суб’єктами та об’єктами управління безпекою, що проявляються в зменшенні або ліквідації загроз і ризиків, які виникають внаслідок різних причин.

Таким чином, безпеку можна вважати як соціально-економічне явище що характеризується такими рисами: універсальність: безпека турбує кожну людину, оскільки забезпечує процес її розвитку; взаємозалежність складових: безпека стосується не тільки окремої людини, а й суспільства в загальносвітовому масштабі; підконтрольність розвитку подій: про безпеку можна говорити лише тоді , коли небезпеку виявлено і усунено на ранніх стадіях виникнення.

Оскільки безпека розглядається як загальне поняття ( захист) її можна конкретизувати за сферами людського розвитку: за конкретними об’єктами безпеки (людина, населення, держава,регіони); за складовими безпеки. Наведені напрямки визначають типологічне розмаїття безпеки, кожне з яких може бути об’єктом соціально-економічного аналізу, оцінки, моделювання та управління на тому чи іншому рівні.

Отже, безпека є комплексним і системним впливом як протидія потенційним і реальним загрозам з метою досягнення стабільного функціонування нестабільних зовнішніх і внутрішніх умовах, забезпечення зниження і нейтралізації ризиків – факторів, які безпосередньо впливають на процес розвитку і на його специфіку.

Таким чином, людський розвиток вимагає всебічного підходу до забезпечення кожної людини хоча б мінімального рівня безпеки в усіх сферах життя. В той же час техніко-економічний прогрес не тільки створює сприятливі умови для людського розвитку, але продукує ризики та загрози, кількість яких зростає під впливом негативних проявів інших соціально-економічних, суспільно-політичних процесів. Виходячи з цього, загроза — це те, що загрожує не тільки людині, але і суспільству та державі в цілому. Загроза — це конкретна і безпосередня форма небезпеки (результат протиріч) на стадії переходу її з можливості в реальність, що характеризується сукупністю несприятливих умов і факторів в сферах і видах розвитку людини, та конкретизується відповідною формою прояву і способом впливу, наслідки якої можуть заподіяти будь-якої шкоди [4, c. 146-147].

Отже, загрози є результатом протиріч, що мають місце і формуються в самому суспільстві, в сферах і видах людського розвитку, тому нагальною є потреба виявлення причин з метою попередження та досягнення стану безпеки.

Прояви небезпеки, які впливають на розвиток людини потребують їх класифікації та систематизації для прийняття управлінських рішень, що формують розвиток і стале функціонування різних систем для встановлення комфортних умов існування людини; розробку і реалізацію відповідних засобів та заходів щодо створення і підтримки людського розвитку. Слід також врахувати, що управління безпекою вимагає використання системно–структурного підходу, при дослідженні проблем безпеки розвитку однієї людини чи будь-якої групи людей, населення в цілому. Їх необхідно вивчати без відриву від екологічних, економічних, техніко-технологічних, соціальних, організаційних та інших компонентів системи, до якої вони входять. Кожний з цих елементів впливає на інший, і всі вони перебувають у складній взаємозалежності. Вони впливають на життя, його рівень, здоров’я, освіту, добробут людей, соціальні взаємовідносини. У свою чергу від рівня життя, здоров’я людей тощо залежать стан економічного розвитку, соціально-трудових відносин, духовної і матеріальної культури, характер і темпи розвитку останньої.

При цьому безпека людського розвитку може розглядатися як властивість системи зберігати при функціонуванні такий стан, що виключає, завдяки управлінській діяльності суб’єктів управління безпекою, з деякою імовірністю виникнення шкоди, збитків, пов’язаних з будь-якими негативними діями, процесами, явищами, проявами [2, c. 63-64].

Виходячи з вищезазначеного, система управління безпекою людського розвитку потребує структурної визначеності та включення наступних складових:

1. Концепції управління безпекою людського розвитку, стратегії і тактики управління у сферах і видах життєдіяльності, що передбачає скоординовану діяльність державних, недержавних, регіональних структур та ефективний механізм її реалізації.

2. Суб’єктів управління безпекою людського розвитку в особі державних та місцевих органів влади, громадських організацій, посадових осіб та окремих громадян, які об’єднані цілями і завданнями щодо формування та забезпечення безпеки розвитку і здійснюють відповідну діяльність у межах законодавства України.

3. Об’єктів управління безпекою людського розвитку (людина, населення, сфери та види життєдіяльності, регіони, держави).

Основними задачами системи управління безпекою людського розвитку є:

· визначення та оцінка впливу загроз (реальних та потенційних) людині, населенню, регіонам;

· аналіз стану безпеки людського розвитку за існуючими видами загроз;

· формування та реалізація законодавчої бази, спрямованої на вирішення проблем безпеки розвитку в основних сферах і видах життєдіяльності;

· розробка і реалізація національних та регіональних концепцій, стратегій і програм, інших правових документів із забезпечення безпеки людського розвитку;

· залучення фінансових і матеріально-технічних ресурсів для здійснення заходів забезпечення безпеки людського розвитку;

· забезпечення координації діяльності та взаємодії контролюючих органів, включаючи міжнародні організації, громадських організацій, які здійснюють нагляд за станом безпеки людського розвитку;

· створення системи органів управління безпекою людського розвитку, пов’язаних з небезпекою для людини і населення в цілому.

Аналіз та узагальнення взаємозв’язку елементів цієї системи дозволяє стверджувати, що функціонування її, тобто її поведінка, характеризується певними станами, непослідовними у часі, що супроводжуються змінами, які все ж таки необхідно прогнозувати, передбачати виникнення загроз та небезпек, попереджувати ризики, забезпечувати реалізацію відповідних заходів через прийняття та реалізацію відповідних стратегій та програм.

Безпека людського розвитку означає такі умови існування людини, її діяльності в різних сферах та видах, які не містять загроз і небезпек життю і здоров’ю людини, не стримують її розвиток і удосконалення, не завдають шкоди і не призводять до деградації особи.

Нині Україна, визначивши політичний і економічний європейський вибір поки що не відноситься до лідерів у світі в сфері формування сучасної концепції безпеки людського розвитку, як глобальної довготривалої програми розвитку світової спільноти ХХІ століття.

Для України головним предметом як у внутрішній так і зовнішній політиці має стати захист національних інтересів та забезпечення реальних можливостей держави як у розробці і впровадженні відповідних стандартів глобальної політики розвитку.

Сьогодні країни-лідери процесу формування глобальної стратегії людського розвитку фактично закладають основи свого контролю за діяльністю інших країн у цій галузі, включаючи Україну, інтернаціоналізуючи фактично свої національні інтереси через міжнародні Угоди та інші політичні та правові інститути.

Такий розвиток подій вимагає від держави негайних рішень як до власної, так і зовнішньої стратегії людського розвитку, що дозволить формування його принципових засад на глобальному рівні, що у найближчій перспективі стане важливим дестабілізуючим фактором у забезпеченні як безпеки людського розвитку так і в цілому національної безпеки держави [9, c. 18-20].

Висновки

Отже, забезпечення безпеки України сьогодні побудоване на реагуванні на відхилення від безпечних рівнів. Тобто, лише утворення аномалії спонукає до дій тих, хто займається забезпеченням безпеки. Такий метод призводить до втрати можливості своєчасного реагування, держава існує лише завдяки значній інерції. Це — пасивне забезпечення безпеки. Вочевидь, така система є занадто небезпечною передусім для її основного, але найслабшого елемента — громадянина. Адже суспільство страждає у значно слабшій формі через те, що постраждала лише деяка його частина. Держава як виконавчий механізм суспільства також страждає від негараздів окремої людини менше за цю людину. Країна — поєднання території з населенням, сприймає зазначене погіршення ще з меншою чутливістю. Меншою навіть, ніж регіон, який за певних умов є відокремленою частиною країни — адже населення регіону менше населення країни за кількістю, тому негаразди окремої людини для регіону більш болючі. Царина безпеки, яку ми звемо "національною", складається з трьох елементів — військової, економічної та політичної, хоча, природно, між ними немає чіткої межі. Війни точаться за досягнення економічних, політичних або військових інтересів. Відповідно війни розподіляють за застосованим знаряддям на економічні, торговельні, політичні тощо. Метою системи управління безпекою людського розвитку є збереження здоров’я і життя людей, задоволення їх потреб, інтересів та цінностей, мінімізація витрат на попередження небажаних подій, ліквідацію їх наслідків, а показниками — стан безпеки в основних сферах і видах життєдіяльності. Структура системи управління безпекою людського розвитку визначається сукупністю елементів і взаємозв’язків та взаємодій між ними. Змінна ж характеру зв’язків призводить до зміни структури, а зміни у взаємодіях між елементами — до змін всередині, що супроводжується ефектами взаємодій.

Список використаної літератури

1. Закон України „Про основи національної безпеки України”. Прийнятий Верховною Радою України 19 червня 2003 р. — № 964-ІV // Голос України. — 22 липня 2003 р. — №134 (3134). — С. 20-21.

2. Андрійчук В. Глобалізація, інтеграція та економічна безпека України/ //Політика і час. — 2005. — № 9. — C. 61-70

3. Власюк О. Національна безпека в умовах глобалізації світу //Україна-НАТО. — 2007. — № 1-2. — C. 18-23

4. Дацків Р. М. Економічна безпека у глобальному вимірі //Актуальні проблеми економіки. — 2006. — № 7. — C. 143 — 153.

5. Кілієвич О. Конкурентоспроможність регіонів у контексті глобалізації та євроінтеграційних процесів //Національна безпека і оборона. — 2008. — № 4. — C. 37-40

6. Леоненко П.М. Глобалізація і глобалізовані регіони під кутом зору зовнішньоекономічної безпеки України //Актуальні проблеми економіки. — 2009. — № 3. — C. 263- 264

7. Ліпкан В.А. Безпекознавство: Навч. посібник. — К.: вид-во Європейського університету, 2005. — 208 с.

8. Соснін О. Визначаючи світоглядні позиції/ О. Соснін //Зовнішні справи. — 2008. — № 6. — C. 45-48

9. Хофрейтер Л. Конфлікти сучасного світу //Безпека життєдіяльності. — 2008. — № 5-6. — C. 16-20.