1. Редуктивні міркування.

2. Гіпотеза. Види гіпотез.

3. Види аргументації.

Список використаної літератури.

1. Редуктивні міркування

Дедуктивне міркування – це міркування, яке спирається на логічний закон і в якому з істинних засновків отримують істинний висновок.

Розглянемо такий текст: «Злочин може бути вчинений умисно або з необережності. Цей злочин вчинений умисно. Отже, він не вчинений з необережності».

Форма цього міркування має такий вигляд: «А або В; А. Отже, не В». Це схема одного із видів дедуктивних міркувань, а саме — розділово-категоричного міркування.

Як правило, у засновках дедуктивних міркувань міститься загальне знання, а у висновку — окреме. У всіх випадках, коли треба розглянути якесь явище на підставі вже відомого знання або загального правила і зробити щодо цього явища необхідний висновок, ми розмірковуємо на підставі дедукції. Таким чином, дедуктивні міркування дозволяють зі знання, яке ми вже маємо, отримати нові істини на підставі чистого міркування, без звернення до здорового глузду, досвіду та інтуїції. Дедукція дає повну гарантію успіху при обґрунтуванні істинності тези. Якщо ви вирішили будувати аргументацію за однією зі схем дедуктивних міркувань і ваш співрозмовник погодився з істинністю аргументів, які ви будете застосовувати в аргументації, то він ніяким чином не зможе відмовитися від того факту, що ви обґрунтували істинність тези. Не випадково дедуктивні міркування ще називають необхідними, або примусовими, міркуваннями.

Недедуктивне (правдоподібне) міркування — це міркування в якому зв’язок між засновками та висновком не спирається на логічний закон і в якому істинність засновків не гарантує істинності висновку. Це означає, що за допомогою правдоподібних міркувань можна обґрунтувати лише певний ступінь ймовірності тези. Довести істинність тези, спираючись на схеми правдоподібних міркувань, неможливо[5, c. 84].

2. Гіпотеза. Види гіпотез

Однією з форм осягнення таємниць таких явищ і є гіпотеза, хоча під гіпотезою в широкому значенні часто розуміють будь-яке припущення.

Гіпотеза — форма мислення, що становить собою припущення про існування певного закономірного зв'язку між явищами, причини виникнення яких невідомі.

Часто гіпотезою називають і припущення про існування факту, який безпосередньо не спостерігається.

«Гіпотеза» — поняття багатозначне, воно має принаймні такі три значення:

1) особливий рід припущень про безпосередньо неспостережувані форми зв'язку явищ або про причини що породжують ці явища;

2) особливий рід умовиводу, у формі якого відбувається висунення певного припущення;

3) складний засіб, який включає в себе як висунення припущення, так і його наступне доведення.

Гіпотеза може претендувати на пояснення всієї множини досліджуваних явищ, частини цієї множини або окремого явища. З огляду на цю особливість гіпотез їх відповідно поділяють на загальні, часткові й одиничні.

Загальна гіпотеза — припущення про певні закономірності, які стосуються всієї множини явищ відповідної предметної сфери.

Науку цікавлять загальні закономірності, а наукові положення виражаються, як правило, у формі загальних суджень.

Часткова гіпотеза — припущення про певні закономірності, які стосуються тільки деяких елементів множини явищ відповідної предметної сфери.

Після з'ясування специфіки підмножини явищ, кожного з яких стосується передбачувана закономірність, часткова гіпотеза перетворюється на загальну. Схема цього перетворення така: «Деякі S є Р» — «Всі S, які мають ознаку к, є Р».

Одинична гіпотеза (гіпотеза для одиничного випадку: ad hoc — «для цього») — припущення, що стосується характеристики одного-єдиного предмета чи явища.

Прикладом тут можуть бути гіпотеза Дж.-К. Максвелла про рух і структуру кілець Сатурна, гіпотеза про наявність планети — сусідки планети Уран тощо[1, c. 76-77].

Розрізняють ще описові й пояснюючі гіпотези.

Описова гіпотеза — припущення про притаманні предмету властивості або форми зв'язку між спостережуваними предметами і явищами.

Ця гіпотеза намагається дати відповідь на питання: «Що становить собою даний предмет?», або «Які властивості має даний предмет?», або «В якому зв'язку перебувають дані предмети?».

Пояснююча гіпотеза — припущення про причини виникнення досліджуваних явищ.

Вона відповідає на питання «Які причини виникнення даних явищ?».

Розвиток сучасної науки свідчить про необхідність так званої математичної гіпотези. Це пояснюють тим, що для об'єктів, які вивчає сучасна наука, не завжди можна підібрати відповідні наочні образи, з якими маємо справу в повсякденному досвіді. Математична гіпотеза тісно пов'язана з феноменом, який називають мисленим експериментом[8, c. 59].

3. Види аргументації

Доказова аргументація — це не що інше, як доведення. Доведення можна визначити як встановлення істинності тези з використанням логічних засобів за допомогою аргументів, істинність яких вже заздалегідь визначена. Формою такої аргументації повинно бути дедуктивне міркування. Теза в цьому випадку — достовірне твердження.

Основна задача доведення полягає у ствердженні істинності певної тези. Саме цим воно відрізняється від інших розумових процедур, які покликані тільки частково підтримати тезу, надати їй більшої або меншої переконливості.

Недоказова аргументація буває трьох видів.

Перший вид: істинність аргументів, зокрема деяких з них, не встановлена, тобто всі аргументи або деякі з них не є достовірними твердженнями; форма аргументації — дедуктивне міркування, або міркування за схемою «повна індукція»; теза — правдоподібне твердження.

Другий вид: аргументи є достовірними твердженнями, тобто їх істинність вже встановлена; форма аргументації — недедуктивне (правдоподібне) міркування; теза — правдоподібне твердження.

Третій вид: аргументи не є достовірними твердженнями; форма аргументації — недедуктивне (правдоподібне) міркування; теза — правдоподібне твердження.

Розглянемо аргументацію давньогрецького філософа Платона і спробуємо з'ясувати її вид.

Він міркував приблизно так. Накресліть на піску коло. Воно не є досконалим і, звичайно, відрізняється від ідеального кола. Але ж так легко, дивлячись на нього, уявити собі ідеальне коло і побудувати щодо нього точну науку. Чому ж цей метод, який є досить простим, не застосувати також до людського суспільства. Злочинцю треба сказати, що він злочинець, і показати, що це дуже погано. Він одразу ж перестане бути злочинцем, і на перший план вийде його ідеальна людська поведінка.

Наведене обґрунтування можна віднести до третього виду недоказової аргументації. Воно побудоване за допомогою аналогії предметів; аргументи не є достовірними твердженнями, отже, і теза, що висувається, може мати тільки правдоподібний характер[3, c. 112-114].

Пряма та непряма аргументація

У випадку прямої аргументації міркування спрямоване від аргументів до тези. Теза безпосередньо обґрунтовується аргументами.

У непрямій аргументації істинність/ великий ступінь правдоподібності тези обґрунтовується шляхом встановлення хибності/малого ступеня правдоподібності антитези.

Непряма аргументація буває двох видів: апагогічна аргументація та розділова аргументація.

У випадку апагогічної аргументації хід міркування такий. Треба обгрунтувати деяку тезу (Т). Висувається твердження, яке є запереченням тези (не-Т). Воно називається антитезою. З аргументів та антитези виводять протиріччя, тобто два твердження, одне з яких є запереченням іншого. На підставі цього робиться висновок про хибність/малий ступінь правдоподібності антитези й істинність/великий ступінь правдопобібності тези.

Розділова аргументація — це обгрунтування тези, яка є членом деякої диз'юнкції висловлювань, шляхом встановлення хибності й виключення всіх інших конкуруючих із тезою положень — членів цієї диз'юнкції.

На відміну від апагогічної аргументації, де тезі (Т) суперечить антитеза (не-Т), у розділовій аргументації тезі (Т) протиставляють декілька положень, кожне з яких, по-перше, претендує на роль тези і, по-друге, повністю або частково виключає інші припущення.

Хід міркування у випадку розділової аргументації такий. У процесі обґрунтування доводять безпідставність усіх членів диз'юнкції, крім одного. Тим самим опосередковано стверджують істинність тези, тобто висловлювання, що залишилось.

Слід зазначити, що у розділовій аргументації істинність тези гарантується лише тоді, коли диз'юнктивне висловлювання буде повним, тобто якщо у ньому будуть враховані всі можливості. У випадку розгляду лише деяких варіантів рішення, метод розділової аргументації не може забезпечити достовірність тези. Вона буде мати лише правдоподібний характер і потребувати подальшої перевірки.

Розділова аргументація дуже часто застосовується в судово-слідчій практиці в процесі висування та обґрунтування версій злочину, при поясненні причин конкретних явищ, при виборі статті для кваліфікації правопорушень та у багатьох інших випадках[7, c. 156-158].

Список використаної літератури

1. Івін О. Логіка: Експериментальний навч. посібник для факультат. курсів за вибором учнів ст. кл. загальноосвітних шкіл, ліцеїв, гімназій/ Олександр Івін,; Міжнародний фонд "Відродження"; Програма "Трансформація гуманітарної освіти в Україні". — К.: АртЕк, 1996. — 231 с.

2. Арутюнов В. Логіка: Навчальний посібник/ Вячеслав Арутюнов, Дмитро Кірик, Володимир Мішин; М-во освіти України. Київ. нац. економічний ун-т. — К.: КНЕУ, 1997. — 186 с.

3. Дуцяк І. Логіка: Навч. посібник для студ. вуз./ Ігор Зенонович Дуцяк,. — Львів: Просвіта, 1996. — 127 с.

4. Жеребкін В. Логіка: Підручник/ Василь Жеребкін,. — 7-е вид., стереотипне. — К.: Знання, 2004. — 255 с.

5. Конверський А. Логіка: Підручник для студ. вуз./ Анатолій Євгенович Конверський,; Анатолій Конверський. — К.: Укр. Центр духовної культури, 1999. — 394 с.

6. Решетов О. Логіка: Навч. — метод. посіб. для студ. вищ. навчальних закладів/ Олександр Решетов,. — Кіровоград: Імекс-ЛТД, 2002. – 52 с.

7. Тофтул М. Логіка: Посібник/ Михайло Тофтул,. — К.: Академія, 2003. — 367 с. .

8. Хоменко І. Логіка: Підручник для студ. вищих навч. закладів/ Ірина Хоменко; М-во освіти і науки України, Київський нац. ун-т ім.Т.Г.Шевченка . — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 335 с.