Вступ.

1. Основні поняття географічного детермінізму.

2. Поняття та завдання сучасної геополітики.

3. Сучасні підходи до визначення геополітики.

4. Українські пріоритети в геополітиці.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Сучасна геополітика переживає складний період трансформації предметного поля, зумовленої необхідністю врахування реалій постбіполярного світу і збереження статусу наукового знання з огляду на потребу приведення у відповідність до цих реалій. Постмодернізм – інтелектуальна течія, покликана осмислити політичні та культурологічні проблеми, обґрунтувати домінуюче значення особистісних характеристик над соціальними. Постмодернізм є характеристикою не стільки об'єктивних процесів, скільки позначенням певного стану людської свідомості, що притаманний втомленій культурі, відміченій есхатологічними настроями, естетичними мутаціями, дифузією стилів життя, еклектикою художніх жанрів. Термін постмодернізм використав у період першої світової війни Панвіц у своїй роботі Криза європейської культури. Хабермас, Бауман, Белл, Тоффлер: постмодерн як символ постіндустріального суспільства, зовнішній симптом глибинних трансформацій соціуму, що виражений у тотальному конформізмі, ідеї кінця історії, естетичному конформізмі. Теоретично постмодернізм оформився після Другої світової війни у працях Ж. Ліотара, Дерріди, Ж. Бодрійяра, Лакана.

Реалії постмодерного світу спричиняють мутацію головних чинників класичної та модерної геополітики, внаслідок чого в сучасних умовах географічні фактори впливають на міжнародні відносини через всю структуру системних детермінант (національна ідентичність, характер світової та регіональної політики, рівень розвитку технології). В першу чергу, така мутація стосується місця національних держав на світовій арені та ролі воєнної сили у реалізації їх інтересів.

1. Основні поняття географічного детермінізму

Одним з перших філософів-просвітників деїстичного напрямку був Шарль Луї де Монтеск'є(1689 – 1755), який робить спробу пояснити виникнення і розвиток суспільства як природно зумовлений процес. У своїй праці Про дух законів (1747) він намагається пояснити буття людини і суспільства, виходячи з природного буття, відмежовуючись від будь-яких релігійно-схоластичних побудов, традиційної божественної зумовленості . Монтеск'є в дусі деїзму визнає Бога лише творцем та охоронцем природи, який, створивши світ, більше не втручається в його справи. Він підкреслює, що людина є частиною природи і підкоряється її об'єктивним законам, тому досягнення гідного і щасливого життя, справедливого і розумного суспільного устрою залежить від пізнання природи світу і природи людини та від ефективності просвітницької діяльності. Закони історії тлумачаться як втілення розуму, що пізнав закони природи і діє відповідно до них. Проте Монтеск'є наголошує на пріоритеті впливу природних географічних обставин на історичний розвиток народів, перш за все клімату, характеру ґрунту, ландшафту, площі і т.д. Він стверджував, що природне середовище має великий вплив на розвиток суспільства, започаткувавши географічний детермінізм у соціальній філософії. Помірний клімат, на його думку, сприяє формуванню волелюбності, хоробрості, войовничості, а теплий – лінощів, покірності, розбещеності; родючий грунт, вимагаючи багато часу для свого обробітку, сприяє правлінню однієї особи – монархічній формі правління, яка, як правило, домінує у землеробських народів, а неродючі ґрунти сприяють утвердженню республіканського правління. В умовах XVIII ст. географічний детермінізм Монтеск'є був, незважаючи на всю свою обмеженість, значним досягненням соціально-філософської думки на шляху вироблення альтернативних теологічним поглядів на розвиток суспільства. Визнання такої суттєвої умови матеріального життя суспільства, як географічне середовище, було важливим кроком вперед у порівнянні з апеляціями до абстрактної людської природи філософів XVII ст. Монтеск'є, характеризуючи психологічні особливості людської природи, починає розглядати її як таку, що сформувалася під впливом умов життя людей у певному природному середовищі, а якоюсь мірою навіть характеру їхньої трудової діяльності.

Географічний детермінізм це одна з головних причин виникнення геополітики.

Геополітика — це особлива інтелектуальна парадигма, що охоплює відразу і визначений вид відносини до світу, і разом з тим рід занять, орієнтований на класичні для нього взірці, що ставить перед собою характерні лише для нього проблеми та володіє специфічною технікою їх вирішення. Нормативний зміст терміну визначається тим, що елемент "гео" у його складі співвідноситься з поняттями "географії", "географічного"[1, c. 93-95].

По своїй словеснопонятійній структурі "геополітика" є певна зустріч або синтез уявлень про "географічне" і "політичне". Таку етимологічну внутрішню форму вклав у це поняття його творець Р.Челлен, назвавши геополітикою гіпотетичну "науку про державу як географічному організм, втілений у просторі". Англієць Х.Маккіндер, американець Н.Спайкмен, німці К. і А.Хаусхофері, росіянин П.Н.Савицький звуться геополітиками, тому що в їх працях політика стикується з географією, а політичне цілеполягання — із уявленням структур земного простору.

Фундаментальні положення геополітики кінця 19–початку 20 століття базувалися на принципі географічного детермінізму. Цей принцип пояснював, чому саме одні держави займають домінуюче становище, а інші є об’єктом геополітичних впливів. Зокрема “біогеографічна” концепція німецького геополітика Ратцеля трактувала державу як органічний результат взаємодії “Грунту” і “Народу”. Для стабільного функціонування і розвитку держава потребує “життєвого простору” (Lebensraum), в межах якого формується основа для подальшого геополітичного впливу.

Фундаментальні положення геополітики кінця 19–початку 20 століття базувалися на принципі географічного детермінізму. Цей принцип пояснював, чому саме одні держави займають домінуюче становище, а інші є об’єктом геополітичних впливів. Зокрема “біогеографічна” концепція німецького геополітика Ратцеля трактувала державу як органічний результат взаємодії “Грунту” і “Народу”. Для стабільного функціонування і розвитку держава потребує “життєвого простору” (Lebensraum), в межах якого формується основа для подальшого геополітичного впливу.

Геополітика ХХ століття розвивалася з огляду на великі держави, які мали або територіальні претензії, або претендували на сфери впливу інших великих держав. Малі держави розглядалися скоріше, як об’єкт впливу великих держав. Тому, коли говорять про геополітику, то традиційно розуміють контроль над територіями поза межами великих держав. Фактично, можна говорити про “велику геополітику”, яка більше орієнтована на планетарні або регіональні масштаби[4, c. 70-72].

Проте, розвиток гуманітарних наук і нові виклики, які з’являються у другій половині ХХ століття, змушують геополітику трансформуватися у напрямку від великих утворень (континентів, держав) до людини. Прикладом чого є французька школа. Остання позбавлена експансіонізму, на відміну від німецької, англійської чи американської шкіл, і більш спрямована на гуманітарні цінності. Засновник французького напрямку Поль Відаль де ла Блаш, зокрема, критикував Ратцеля за його географічний детермінізм і пропонував натомість надзвичайно важливий для сучасної геополітики принцип “посибілізму” (possible – фр. можливість), згідно з яким “простір” лише надає людині можливості для побудови тієї чи іншої геополітичної конфігурації. Але остаточна реалізація геополітичних можливостей повністю залежить від волі людей. І тут якраз можна говорити про залежність не стільки від географічних умов середовища, скільки від вольових якостей людей, які населяють ту чи іншу територію, а також від розгалуженої системи соціальних інститутів і різноманітних структур, які притаманні території.

Власне, французька школа геополітики корисна нам і тим, що вона розробляє надзвичайно важливу для України проблему геополітичних кордонів. На думку французького геополітика Мішеля Фуше, будь-який кордон є “штучним” в тому сенсі, що він відображає співвідношення конкретних сил на даний момент. Кордони не є тільки міждержавним явищем; всередині самої держави пролягає величезна кількість кордонів між регіонами, соціальними і культурними групами. Фуше стверджує, що не існує вічних кордонів – вони встановлюються, переносяться і уточнюються виходячи як з історичних передумов, так і балансу сил в регіоні. Характерно, що французька школа геополітики відкидає традиційну проблематику “геополітичної потуги”, сприймаючи її як тоталітарну. Натомість, французи пропонують розглядати проблему геополітичних конфліктів, які можна розглядати як зіткнення саме соціальних інтересів.

Звужуючи предмет геополітики і локалізуючи його в межах однієї держави, ми отримуємо інструментарій, який більше орієнтований на методи державного регулювання на власній території, ніж на проектування геополітичної могутності назовні. З огляду на це внутрішня геополітика орієнтована на розгляд ряду проблем, які пов’язані з системою функціонування державної влади, регіональної політики і системи соціальних відносин, які притаманні даній території. Відтак, зробивши величезне коло – від географічного детермінізму, через геополітичні схеми планетарного масштабу до великої геополітики – ми знову повертаємося до оригінального розуміння геополітики, до “малої” геополітики, яка орієнтована саме на внутрішні ресурси держав.

Виходячи з гуманістичного спрямування французької школи, внутрішню геополітику пропонується розглядати як конкретні кроки держави, орієнтовані на впорядкування внутрішнього простору держави у спосіб, який би максимально сприяв самореалізації людини. Разом з тим, внутрішня геополітика зорієнтована на виявлення структурних елементів, які можуть бути потім конвертовані в геополітичну потужність, тобто в ті елементи, які вже проектуються назовні[9, c. 139-140].

2. Поняття та завдання сучасної геополітики

Геополітика ХХ століття розвивалася з огляду на великі держави, які мали або територіальні претензії, або претендували на сфери впливу інших великих держав. Малі держави розглядалися скоріше, як об’єкт впливу великих держав. Тому, коли говорять про геополітику, то традиційно розуміють контроль над територіями поза межами великих держав. Фактично, можна говорити про “велику геополітику”, яка більше орієнтована на планетарні або регіональні масштаби.

Проте, розвиток гуманітарних наук і нові виклики, які з’являються у другій половині ХХ століття, змушують геополітику трансформуватися у напрямку від великих утворень (континентів, держав) до людини. Прикладом чого є французька школа. Остання позбавлена експансіонізму, на відміну від німецької, англійської чи американської шкіл, і більш спрямована на гуманітарні цінності. Засновник французького напрямку Поль Відаль де ла Блаш, зокрема, критикував Ратцеля за його географічний детермінізм і пропонував натомість надзвичайно важливий для сучасної геополітики принцип “посибілізму” (possible – фр. можливість), згідно з яким “простір” лише надає людині можливості для побудови тієї чи іншої геополітичної конфігурації. Але остаточна реалізація геополітичних можливостей повністю залежить від волі людей. І тут якраз можна говорити про залежність не стільки від географічних умов середовища, скільки від вольових якостей людей, які населяють ту чи іншу територію, а також від розгалуженої системи соціальних інститутів і різноманітних структур, які притаманні території.

Власне, французька школа геополітики корисна нам і тим, що вона розробляє надзвичайно важливу для України проблему геополітичних кордонів. На думку французького геополітика Мішеля Фуше, будь-який кордон є “штучним” в тому сенсі, що він відображає співвідношення конкретних сил на даний момент. Кордони не є тільки міждержавним явищем; всередині самої держави пролягає величезна кількість кордонів між регіонами, соціальними і культурними групами. Фуше стверджує, що не існує вічних кордонів – вони встановлюються, переносяться і уточнюються виходячи як з історичних передумов, так і балансу сил в регіоні. Характерно, що французька школа геополітики відкидає традиційну проблематику “геополітичної потуги”, сприймаючи її як тоталітарну. Натомість, французи пропонують розглядати проблему геополітичних конфліктів, які можна розглядати як зіткнення саме соціальних інтересів.

Звужуючи предмет геополітики і локалізуючи його в межах однієї держави, ми отримуємо інструментарій, який більше орієнтований на методи державного регулювання на власній території, ніж на проектування геополітичної могутності назовні. З огляду на це внутрішня геополітика орієнтована на розгляд ряду проблем, які пов’язані з системою функціонування державної влади, регіональної політики і системи соціальних відносин, які притаманні даній території. Відтак, зробивши величезне коло – від географічного детермінізму, через геополітичні схеми планетарного масштабу до великої геополітики – ми знову повертаємося до оригінального розуміння геополітики, до “малої” геополітики, яка орієнтована саме на внутрішні ресурси держав[8, c. 145-146].

Виходячи з гуманістичного спрямування французької школи, внутрішню геополітику пропонується розглядати як конкретні кроки держави, орієнтовані на впорядкування внутрішнього простору держави у спосіб, який би максимально сприяв самореалізації людини. Разом з тим, внутрішня геополітика зорієнтована на виявлення структурних елементів, які можуть бути потім конвертовані в геополітичну потужність, тобто в ті елементи, які вже проектуються назовні.

Геополітика як самостійний напрям наукових досліджень з початку ХХ століття формувалась в умовах визрівання глобальних політичних змін, швидкої інтернаціоналізації світових економічних процесів, зруйнування традиційних європейських міжнародних моделей, які вже не давали вичерпної відповіді на виклик сучасності. Оперуючи факторами – території, народу, суспільства, уряду – геополітика намагається знайти оптимальну формулу, яка могла б орієнтувати уряди і народи в калейдоскопі світової політики та економіки.

Отже, на мою думку, геополітика становить теорію обґрунтування та практику реалізації державою своїх життєво важливих інтересів, які обумовлені геополітичними факторами. Геополітичний фактор – це, як правило, сукупність географічних параметрів, що зумовлюють відповідний напрямок у політиці держави по забезпеченню її життєво важливих інтересів на певному етапі розвитку[4, c. 78-79].

3. Сучасні підходи до визначення геополітики

В сучасній геополітичній думці можна зустріти визначення геополітики як „техніки політичного проектування”.

Згідно з ним, геополітика націлена на:

1) відкриття в багатоманітності географічних даних певних політичних можливостей – як позитивних, так і негативних;

2) з’ясування таких комбінацій цих даних, які дозволили б своєрідно „заземлити” деякі суспільні запити і проблеми у спосіб надання їм чітких територіальних контурів;

3) пропозицію вирішення таких проблем у формах просторового дизайну, які або пронизані відносинами протистояння/співробітництво, суперництво/кооперація, панування/підпорядкування, або ж передбачають усунення таких відносин.

Фіксуючи здатність геополітики „оригінально оперувати з різнорідними знаннями”, зазначене визначення знімає опозицію між класичною і сучасною геополітикою, оскільки передбачає можливість перетворення будь-якого фактора на фактор геополітичний, тобто такий, що може забезпечити перетворення географічного об’єкта на певну привабливу політичну програму, надавши простору якості „ставки” (Р. Арон).

Зважаючи на завдання такого перетворення, економічні чинники і стають геоекономічними, суто територіальні – геостратегічними, культурні – геокультурними, історичні – геоісторичними і так далі. „ .варто було б уникати словесних конструкцій, які розміщують геоекономіку і геостратегію на одному таксономічному рівні з геополітикою, лишаючи останньої сенсу, і, навпаки, використовувати контексти, які описують поєднання геостратегічних і геоекономічних (а також геокультурних) прийомів і технологій для вирішення національних геополітичних завдань” (Р.Арон).

Розглядаючи сучасну роль США та країн Західної Європи в глобальній силовій структурі, з точки зору геополітичних вимірів та їхнього впливу на майбутнє світу, найбільшу зацікавленість викликають два регіони: Східна Європа та євразійський простір колишнього Радянського Союзу. Саме в цих регіонах відбулася трансформація геополітичної ситуації. Така ситуація логічно веде до суттєвого перерозподілу сил, до нової системи балансирів з можливістю повторення в нових формах традиційної європейської політики союзів та коаліцій. Зміна глобальної геополітичної структури світу стимулює виникнення інших нових центрів сили на міжнародній арені. З цього приводу, можна вести мову про тенденцію зближення або вирівнювання балансу сил, який буде мати більш складний характер[5, c. 1-2].

Дещо інша нова геополітична ситуація складається в Євразії. Внаслідок того, що саме цьому регіонові притаманні потужні дезінтеграційні процеси, він являє собою найбільшу загрозу з точки зору безпеки та рівноваги. Аналіз глобальної геополітичної ситуації свідчить про існуючу необхідність створення ненасильницького світу, цивілізованих відносин між народами, зміцнення чинників довір’я, виключення військових дій з арсеналу засобів вирішення суперечок.

Необхідно відокремити ще один аспект, що здатний через збіг обставин ускладнити геополітичну обстановку, який пов’язаний із зростанням в світовій політиці ролі ісламського фактору. Європейська цивілізація впродовж всієї історії неодноразово конфліктувала з ісламською цивілізацією. Сучасному ісламу притаманне значне піднесення впливу в світовій політиці. Арабсько-ізраїльський конфлікт, іранська революція, перемога моджахедів в Афганістані, активізація ісламського фундаменталізму – все це сприяє непередбаченості нової системи міжнародних відносин.

Основні критерії геополітичного положення України детерміновані її розташуванням між кількома полюсами тяжіння, що характеризуються різним ступенем політичної, економічної та військової могутності. Зважаючи на це, робиться висновок, що для України надзвичайної ваги набуває необхідність вироблення загальних підходів до поняття багатополюсності світу не з позицій протистояння окремих полюсів, блоків, диктату одних держав щодо інших, а з точки зору створення умов для побудови системи трансконтинентального і в перспективі глобального співробітництва з метою вирішення ключових соціально-економічних, гуманітарних, екологічних, інших проблем, загострення яких може становити небезпеку як для окремих держав, так і для людської спільноти в цілому[6, c. 45].

4. Українські пріоритети в геополітиці

Геополітичні фактори належать до тих реалій, що утворюють своєрідне "навколишнє середовище" кожної держави, яка прагне визначити свій політичний курс. Вони безпосередньо впливають на національні інтереси, вступають з ними у взаємодію. Усвідомлення національних інтересів, їх розуміння та зведення до злагодженої несуперечливої системи мусить бути за умови обов'язкового врахування сучасної геополітичної ситуації. Тільки тоді можливе чітке визначення національне державних цілей, обґрунтування пріоритетних завдань, правильного співвідношення питань стратегії і тактики в межах обраного політичного курсу.

У цьому процесі Україна як молода незалежна держава прагне до створення стабільної системи міжнародного регіонального співробітництва, здатної забезпечити її політичну й економічну безпеку. Це прагнення не лише стимулює інтеграцію України у світове співтовариство за рахунок розширення міжнародних контактів, а й сприяє зростанню її впливу в різних регіонах.

Геополітичне значення виникнення в Європі нової держави України важко переоцінити. Проголошена нею мета — стати міцною, незалежною, демократичною, без'ядерною державою — не тільки не суперечить принципам побудови нової Європи, але навпаки, з огляду на її геополітичні характеристики, найкращим чином узгоджуватиметься з ними.

Усвідомлення національних інтересів України надзвичайно важливе не лише для проведення послідовної та цілеспрямованої політики у відносинах з іншими країнами, а й для вироблення стратегії розвитку своєї державності. Науковий підхід до визначення нації та національних інтересів Української держави передбачає послідовне врахування суттєвих ознак та обставин розвитку української нації у процесі її генезису, аж до сьогодення. А відтак сучасну українську націю можна розглядати у двох значеннях. У широкому — як відкриту поліетнічну спільноту, що історично склалася на території України і усвідомлює себе як український народ, як спільноту громадян Української держави.

Це не суперечить більш вузькому розумінню української нації як етнічно однорідної спільноти людей української національності, що проживають як на території України, так і поза її межами (в діаспорі). Перше віддзеркалює переважно сферу відносин державності і громадянства, а друге — походження, виховання, культуру. При з'ясуванні конкретних національних інтересів повинні братися до уваги обидва визначення.

Дотримання зазначеного підходу у визначенні нації і, відповідно, національних інтересів, а також проведення належним чином національної політики дає змогу долати національну вузькість і обмеженість, створює необхідні умови для консолідації українського суспільства навколо ідеї національної держави, в якій поважатимуться права людини незалежно від її етнічної належності. Водночас це сприяє усвідомленню громадянами України національних інтересів як своїх власних. Останнє — важливий внутрішній аспект діяльності держави щодо формування громадянського суспільства, обстоювання національних інтересів, який водночас істотно впливає на ефективність функціонування системи національної безпеки.

Помилки у визначенні національних інтересів можуть призвести і призводять до загроз державній безпеці, національній злагоді і навіть створюють загрозу існуванню нації в цілому. А відтак Україна, розробляючи власну модель орієнтації у світовому просторі, мусить мати власний погляд на події в світі, на близьке і далеке оточення, з яким вона взаємодіє як самостійний суб'єкт міжнародних відносин[2, c. 188-190].

Прийняття такої моделі всіма гілками державної влади та суспільством у цілому є необхідною передумовою входження України до світової цивілізації на рівноправних засадах і основою здійснення самостійної внутрішньої та зовнішньої політики. Відсутність такої моделі викликає зневажливе ставлення до країни, змушеної йти у фарватері політики іншої або інших держав. Змінити свій імідж як одного з регіонів колишнього СРСР і здобути авторитет самостійної європейської держави можна лише в процесі реалізації головного національного інтересу України — відродження і зміцнення власної державності, відтворення національної економіки, ідентифікації громадян як громадян України.

На розвиток української державності особливий вплив мають відносини з нашим стратегічним сусідом — Російською Федерацією. Звичайно, Росія, як і будь-яка інша держава, має свої власні інтереси і, зрозуміло, ставить їх вище за інтереси інших країн. Проте Україні нічого боятися Росії, коли вона мудро, розважливо вестиме свою внутрішню і зовнішню політику. Якщо ж найближчим часом не вдасться стабілізувати економічне становище в державі, а значить, зняти соціальне напруження, створивши нормальні умови життя народу, Україна неминуче слабшатиме і втрачатиме свою незалежність, підпадатиме під вплив інших держав, хоче вона того чи ні.

Не викликає сумніву, що для України було б украй нерозважливо робити ставку виключно на Захід. Оптимальний варіант для України — це взаємовигідні контакти як із Заходом, так і з Росією одночасно виходячи з власних національних інтересів, а не альтернатива: Захід — Схід. Відстоювання рівноправності у відносинах із Росією є важливим політичним завданням України на найближчий період.

На взаємовідносини України та Росії, певна річ, впливатимуть не лише об'єктивні, а й суб'єктивні фактори і насамперед розстановка сил в еліті суспільства.

Європейська інтеграція є важливою складовою процесу глобалізації сучасного світу та продовженням магістрального шляху модернізації західної цивілізації. Вона має кілька вимірів: поглиблення інтеграційних процесів у різних сферах суспільно-політичного життя країн; процес географічного розширення західноєвропейської спільноти за рахунок вступу нових членів. Приєднання нових країн до Європейського Союзу — нова реалія, що утворилася після "холодної війни" та розпаду Варшавського договору.

Але в процесі європейської інтеграції все нагальнішою постає проблема "визначення меж" об'єднаної Європи та напрямів різношвидкісної інтеграції. Це ключові питання у створенні нових систем демократії та безпеки на Європейському континенті, формування яких залежить, з одного боку, від певного послаблення позицій США, що об'єктивно спричинятиметься подальшим утвердженням європейського геополітичного центру сили, а з іншого — визначенням шляхів реалізації стратегії набуття повноправного членства постсоціалістичних країн в об'єднаній Європі[7, c. 29-30].

Висновки

Географічний детермінізм виходив з того, що соціальний і культурний розвиток визначався головним чином факторами зовнішнього середовища.

Поняття “геополітика” традиційно розглядається в структурі предмету “міжнародні відносини”. У вузькому значенні цього слова геополітика вивчає залежність державної політики (насамперед, зовнішньої політики) від географічних умов. У більш широкому значенні цей термін означає свідомо або спонтанно сформовану політику держав, в тій мірі, в якій вона пов’язана з територіальними і природними факторами. Але у будь-якому випадку геополітика розглядається з точку зору внутрішніх інтенцій держави спроектованих назовні, за межі державних кордонів. Разом з тим, органічною частиною геополітики є внутрішня складова, яка власне і забезпечує державам фундамент для геополітичних впливів.

Геополітичні фактори належать до тих реалій, що утворюють своєрідне "навколишнє середовище" кожної держави, яка прагне визначити свій політичний курс. Вони безпосередньо впливають на національні інтереси, вступають з ними у взаємодію. Усвідомлення національних інтересів, їх розуміння та зведення до злагодженої несуперечливої системи мусить бути за умови обов'язкового врахування сучасної геополітичної ситуації. Тільки тоді можливе чітке визначення національне державних цілей, обґрунтування пріоритетних завдань, правильного співвідношення питань стратегії і тактики в межах обраного політичного курсу.

Україна входить до європейського та світового співтовариства як велика незалежна демократична держава, геополітика та стратегія розвитку якої мають важливе значення для долі і подальшого розвитку не лише центральноєвропейських народів, а й для всього світового співтовариства.

Список використаної літератури

1. Баган О. Про духовно-цивілізаційні та геополітичні основи України //Сучасність. — 2005. — № 4. — С.93-104.

2. Дергачов О. Україна у сучасних геополітичних перетвореннях //Політична думка. — 1998. — № 2. — C. 186-200

3. Кисельов М. Україна на геополітичному роздоріжжі //Сучасність. — 2006. — № 4. — C. 87-103.

4. Кисельов М. Україна на геополітичному роздоріжжі/ М. Кисельов //Сучасність. — 2006. — № 7. — C. 70-86.

5. Лозовицький О. Геополітичні інтереси України — імперативи сучасного національного державотворчого процесу //Історія України. — 2007. — № 12. — C. 1-7

6. Мороз В. Геополітична ситуація сучасної України //Універсум. — 1999. — № 1-2. — C. 43-45

7. Стафійчук В. Геополітика: історія становлення та сучасний стан //Український географічний журнал. — 1999. — № 3. — C. 25-30.

8. Шкляр Л. Геополітичний вимір сучасної України: теоретичний та прикладний контексти: рецензія //Людина і політика. — 2003. — № 4. — C. 145-146

9. Шульга М. Поняття геополітичного образу в сучасній російський геополітиці //Політичний менеджмент. — 2005. — № 5. — C. 139-147