Вступ.

1. Постать М.Пржевальського у географії.

2. Перші польові дослідження та експедиції.

3. Перша Тибетська експедиція.

4. Четверта центральноазіатська експедиція.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Серед багатьох дослідників Азії ім`я Миколи Михайловича Пржевальського стоїть на одному з перших місць. Важко переоцінити його вклад в розкриття таємниць величезних просторів Середньої Азії, що здавна вабили європейців, але до недавніх пір залишалися білими плямами на мапах світу. Хоч ім`я цього мандрівника відоме мало не кожному школяреві, але не багато хто знає про українські корені його роду.

Початок роду Пржевальських поклав у середині XVI століття запорізький козак Корнило Онисимович Паровальский. Він надійшов на службу у Військо Польське, і тут прийняв прізвище Пржевальський. За численні відзнаки в боях одержав дворянське звання та фамільний герб. На червоному полі герба був зображений лук, спрямований вгору та шолом з страусовим пір`ям. У 1589 р. іменним указом Стефан Баторій дарує новому дворянину «п'ять служб людей». Однак нащадки запорізького козака так і не стали польськими шляхтичами.

1. Постать М.Пржевальського у географії

Дід мандрівника Казимир Фомич Пржевальській утік із польської єзуїтської школи, не закінчивши її, і перейшов у православну віру, перемінивши ім'я Казимир на Кузьму. Син Кузьми Фомича Михайло був також призначений на військову службу. Однак після п'ятнадцятирічного перебування в армії був звільнений у чині штабс-капітана у зв'язку з хворобою. У 1838 р. він одружився з Оленою Олексіївною Каретниковою. А 12 квітня 1839 р. у с. Кімборово Смоленської губернії в них народився перший син Микола, майбутній мандрівник.

Людина складної і славної долі. Суперечлива натура та уважний вчений, одинак, що все життя уникав серйозних стосунків з жінками та відданий товариш. Його слово – закон в похідних умовах. Але ж він пройшов там де не ступала нога європейця. Він з товаришами помирав від спраги в пустелях та холоду засніжених високогірних плато, розраховуючи тільки на себе та відданість супутників. Вони йшли за ним в абсолютно дикі краї, довіряючи його хистові. Він був надзвичайно вимогливий керівник, але ж за всі роки мандрів в його експедиціях не загинув жоден учасник. Здається дивом, як їм вдалося вціліти та ще й проводити наукову роботу в таких умовах. В монгольській експедиції їх було всього четверо, в першій Тибетській – тринадцять, в другій – вже двадцять один. Майже одинадцять років він провів з цими людьми в походах, пройшовши більше тридцяти тисяч кілометрів. І це не по асфальтованих тротуарах – а неходженими стежками! Він відкрив не вершину, не озеро – він відкривав цілі гірські хребти, країни. Він подарував людству одну з перших карт серця Азії та тисячі сторінок наукового опису загадкових земель.

Батько помер коли Миколі було сім років. Мати самотужки виховувала трьох синів в маєтку Відрадне. В шістнадцять років Пржевальський закінчив Смоленську гімназію і пішов добровольцем на військову службу, отримавши чин унтер-офіцера.

Романтично налаштованого юнака вабив героїзм і звитяга служіння Вітчизні. Провів загалом п`ять років в Рязанському та Полоцькому піхотних полках. Він мріяв про подвиги, але дійсність розчарувала майбутнього мандрівника. Замість звитяги – муштра, невпинне пияцтво та гра в карти вечорами. Вже тоді в ньому проявилися вольова та честолюбна натура, нелюбов до компромісів. Він презирливо ставився до подібного життя, а горілки не пив узагалі. Ухиляючись від гульні, увесь час проводив на полюванні, збирав гербарій, зайнявся орнітологією.

У цей час у Пржевальського зароджується думка про подорожі і він подає рапорт, щоб його перевели служити на Амур. Відповідь була специфічна – його посадили на гауптвахту. Для здійснення своєї мрії Пржевальський вирішив вступити до Академії Генерального штабу, після закінчення якої відкривалися можливості взяти участь в експедиціях. З величезною наполегливістю і піднесенням готувався Пржевальський до вступних іспитів в Академію, працюючи по 16 годин на добу.

В Академії Пржевальський вивчав як воєнну справу, так і географію, ботаніку та зоологію. За курсову роботу «Військово-статистичний огляд Приамурського краю», за яку в 1864 році його обирають дійсним членом Російського географічного товариства.

Після закінчення Академії він знову потрапляє в Полоцький полк, що розташовувався в м. Кременець на Волині. Невдовзі Миколу Михайловича переводять в Варшавське військове училище викладачем географії та історії. Він виявився прекрасним педагогом: добре знаючи свій предмет він зацікавив ним і своїх слухачів. Юнкера часто збиралися в нього на квартирі, слухаючи хлібосольного хазяїна. Викладачем він був безкомпромісним – ставив незадовільні оцінки навіть улюбленим учням, незважаючи на вмовляння. Незадоволений існуючим підручником, Пржевальський написав новий – «Записки із загальної географії для юнкерських училищ».

М. М. Пржевальський цінний своїми науковими працями і відкриттями, якими він збагатили світову географічну науку і людство. Ним були відкриті сотні нових видів рослин, десятки нових видів тварин. Важливу увагу у своїх роботах він приділяв населенню тих районів, через які проходила його експедиція.

Він був не просто мандрівник і вчений, він був патріот свого народу, своєї Батьківщини. Усі його помисли, дії і роботи були спрямовані на розвиток науки.

Спадщина Пржевальського величезна. Перша частина – картографічна. Із загального числа пройдених 33269 км на Центральну Азію припадає 31551 км. Протяжність маршрутних зйомок досягла 16000 км. Визначено 68 астрономічних пунктів, 231 висоту. На карті Центральної Азії з'явились російські географічні назви: хр.Московський, Руський, оз.Експедиції. Відкритий в Куньлуні хр.Загадковий був пізніше перейменований в хр.Пржевальського. Друга частина – кліматична. У чотирьох експедиціях по Центральній Азії Пржевальський пробув 9 років 2 місяці 27 днів. За цей час він день у день вів з фанатичною точністю регулярні метеоспостереження. Він дав науці перші інструментальні дані про погоду і клімат Гобі, Такла-Макану, Цайдаму, Тібету, Кашгарії, Джунгарії, прекрасні описи бурану в Тібеті і пилової бурі в Алашані та ін. Третя частина – біологічна. Ботанічні збори налічують 16 тис. рослин, що представляють 1700 видів центральноазіатської флори. Серед них відкрито 218 нових видів і 7 родів (нових). Зоологічні колекції налічують 702 екземпляри ссавців, 5010 екземплярів птахів, 1200 екземплярів плазунів і земноводних 643 екземпляри риб та ін. Знайдені десятки нових видів, серед них – дикий верблюд, дикий кінь та ін. Всі ці колекції вивчали і обробляли кращі представники російської науки кінця XIX ст.: Біанкі В.Л., Воейков О.І., Комаров В.Л. та інші.

Самим Пржевальським написано більше 100 різних статей, заміток і публікацій. У золотий фонд географічної літератури ввійшли: "Путешествие в Уссурийском крае" (1870), "Монголия и страна тангутов" (1875), "От Кульджи за Тянь-Шань и на Лобнор" (1877), "Из Зайсана через Хами в Тибет и на верховья Жёлтой реки. Исследование северной окраины Тибета и путь через Лобнор по бассейну Тарима" (1888). Всі ці книги стали бібліографічною рідкістю.

2. Перші польові дослідження та експедиції

На початку 1867 р. Пржевальський познайомився з П. П Семеновим-Тянь-Шанським, тоді вже відомим дослідником Тянь-Шаню, який був одним з керівників Географічного товариства. П. П. Семенов з першого дня знайомства всебічно сприяв Пржевальському в організації географічних досліджень, відчувши, що з талановитої молодої людини може вийти чудовий мандрівник. Незабаром Пржевальський добився переводу у Східний Сибір. З допомогою Семенова він отримав дворічне службове відрядження в Уссурійський край, а Сибірський відділ географічного товариства дав йому розпорядження вивчати флору і фауну краю.

Два з половиною року провів Пржевальський на Далекому Сході. Тисячі кілометрів пройдено, 1600 кілометрів покрито маршрутною зйомкою. Басейн Уссурі, озеро Ханка, узбережжя Японського моря… Пржевальський першим дав широкий географічний опис Уссурійського краю, його природи, рослинного і тварини світу, клімату, а також побуту і занять місцевих жителів. Пржевальський відзначив характерну рису природи краю – сполучення південних і полярних форм, великий інтерес для науки представляли складені ним колекції тварин, птахів і рослин. Зібрано великий фактичний матеріал, гербарій з близько 300 видів рослин, виготовлено понад 300 опудал птахів, причому багато які рослини і птахи на Уссурі виявлено уперше. Він починає писати книгу "Подорож в Уссурійському краї". За статтю "Інородницьке населення в південній частині Приморської області" географічне товариство вручило Миколі Михайловичу срібну медаль.

Він досить критично відгукувався про стан справ на Далекому Сході, особливо стосовно жалюгідного становища місцевих жителів, що призвело до суперечностей з місцевою владою. За зиму, проведену Миколаївську-на-Амурі, він виграв у карти у місцевих купців та офіцерів фантастичну суму – дванадцять тисяч карбованців, які потім витратив на підготовку своєї наступної експедиції. Залишаючи місто, Пржевальський викинув карти в Амур, сказавши, що з Амуром мають залишитися й амурські звички…

Окрилений першими успіхами, Пржевальський повернувся взимку 1870 року до Петербурга. Тут він розгорнув кипучу діяльність, підсумовуючи результати уссурійських мандрів та готуючи експедицію в Середню Азію.

Восени 1870 р. експедиція в складі капітана Генерального штабу М. М. Пржевальського, його помічника підпоручика М. О. Пильцова і двох козаків вирушила з забайкальського міста Кяхти в Монголію і далі в Китай.

Пустеля Гобі зустріла їх тридцятиградусними морозами та незважаючи на труднощі, Пржевальський пройшов шляхом, який багатьма вважався непрохідним. У березні 1872 р. Пржевальський вийшов з Калгану, направляючись до озера Кукунор і далі – в Тибет.

На Тибетське плато мандрівники вийшли взимку і на висоті три-чотири тисячі метрів провели два з половиною місяці. Тому хто ніколи не бував в тих краях важко уявити, що це значить зимувати там в похідних умовах, а при цьому, ще й проводити наукові спостереження! Пізніше Пржевальський згадував, що найменший підйом був надзвичайно складним — нестача кисню, головний біль переслідували постійно. Стояли великі морози, за відсутності палива, доводилося ночувати в наметах без вогню. Постіль складалася з простої підстилки на мерзлій землі. «Життя наше було, в повному сенсі, боротьба за існування, і тільки свідомість наукової важливості еієї справи, яку ми розпочали, давало нам енергію й сили для успішного виконання свого завдання», — писав мандрівник.

Потім караван знову повернувся в пустелю Алашань і перетнув її, і далі через Гобі повернувся в Кяхту у вересні 1873 року, так і не досягши столиці Тибету – Лхаси, через хвороби та брак грошей, хоч до неї залишалося близько 800 кілометрів.

Він здійснив перехід в 1000 верст із Алашаню в Ургу, тобто через всю Гобі, причому по самому великому її діаметру, на що досі не наважувався ніхто. І це надзвичайно складних умовах. «Розпечений грунт пустелі пашіє жаром, немов з пічки… Голова болить і йде обертом, піт тече струмом з обличчя та з усього тіла. Тварини страждають не менш за нас. Верблюди ідуть, роззявивши роти й облиті потом, неначе водою», — писав Микола Михайлович в щоденнику.

Серед місцевого населення Пржевальський здобув славу непереможного богатиря та чаклуна. Подейкували, що він з товаришами напівбоги, які можуть насилати бурі та хвороби. Місцеві мешканці приходили до них за благословенням та зціленням хворих. Пржевальський писав, що слава вмілого лікаря пройшла з ним через всю Монголію, Ганьсу і Цайдам. Навіть грабіжники намагалися обходити їх стороною. Незважаючи на свій грізний вигляд – що не дивно при його майже двометровому зрості та кремезній статурі – Пржевальський ставився до місцевого населення винятково, як дослідник, а не завойовник.

Пржевальський одним з перших європейців потрапив в глибинну область Північного Тибету, до верхів'їв Хуанхе і Янцзи. І визначив, що саме Баян-Хара-Ула є вододілом між цими річковими системами.

По пустелях і горах Монголії і Китаю Пржевальський пройшов понад 11 800 кілометрів і наніс на мапу близько 5700 кілометрів. Наукові результати цієї експедиції були дивовижними. Пржевальський дав докладні описи пустель Гобі, Ордоса й Алашані, високогірних районів Північного Тибету і улоговини Цайдаму (відкритої ним), уперше наніс на карту Центральної Азії більше 20 хребтів, сім великих і ряд дрібних озер. Карта Пржевальського не відрізнялася точністю, оскільки через дуже важкі похідні умови він не міг робити астрономічні визначення довготи. Цей істотний недолік пізніше був виправлений ним самим та іншими російськими мандрівниками. Він зібрав велику колекцію рослин, комах, тварин. Двотомна праця "Монголія і країна тангутів" (1875-1876) принесла автору світову популярність, була перекладена на ряд європейських мов.

Російське географічне товариство присуджує йому Велику золоту медаль і "найвищі" нагороди — чин підполковника та довічну пенсію у 600 карбованців щорічно. Він отримує Золоту медаль Паризького географічного товариства, а Берлінське – обрало своїм член-кореспондентом. Його ім'я відтепер ставлять поруч з найвідомішими мандрівниками світу. В його честь влаштовувалися бали та звані обіди, а він писав: "Там була воля, а тут – позолочена неволя, тут все за формою, все за міркою; нема ні простоти, ані свободи, ані повітря". Загалом він досить критично ставився до світського життя, характеризуючи петербурзьке життя, Пржевальський писав: «На копійку діла, а на карбованець метушні». Його тягне на широкі простори омріяної Азії, до простого, але осмисленого життя мандрівного дослідника…

У січні 1876 року Пржевальський представив в Російське географічне товариство план нової експедиції. Він мав намір зайнятися дослідженням Східного Тянь-Шаню, дійти до столиці Тибету — Лхаси, обстежити загадкове озеро Лобнор. Крім того, Пржевальський сподівався знайти і описати дикого верблюда, який мешкав там за відомостями Марко Поло.

У лютому 1877 року Пржевальський досяг величезного очеретяного болота-озера Лобнор. На берегах таємничого Лобнора, Пржевальський був другим європейцем після Марко Поло! Озеро стало, однак, предметом суперечки між Пржевальським й іншим дослідником Ріхтгофеном. Судячи з китайських карт початку XVIII століття, озеро Лобнор було зовсім не там, де його виявив Пржевальський. Крім того, всупереч існуючій думці, озеро виявилося прісним, а не солоним. Ріхтгофен вважав, що російська експедиція відкрила якесь інше озеро, а істинний Лобнор лежить північніше. Тільки через півстоліття загадка Лобнора була вирішена остаточно. Лоб тибетською означає "мулкий", нор — монгольською "озеро". Виявилося, що це болото-озеро час від часу міняє своє місцеположення. На китайських картах воно було зображене в північній частині пустинної западини Лоб. Але потім ріки Тарім і Кончедар'я повернули на південь. Давній Лобнор поступово зник, на його місці залишилися тільки солончаки, блюдця невеликих озерець. А на півдні западини утворилося нове озеро, яке відкрив і описав Пржевальський.

Під час лобнорської подорожі Пржевальський мало не загинув. На річці Тарім човен, в якому був Пржевальський, перекинувся і він у важкому зимовому одязі, з двома рушницями, патронташем і сумкою за плечима попав у льодову воду. Переборюючи швидку течію, Пржевальський ледве доплив до берега.

Переконавшись, що з Лобнору досягти Тибету дуже важко і, до того ж, захворівши, Пржевальський вирішив повернутися в Кульджу, відпочити і йти в Тибет через Джунгарію, Хамі і Цайдам. Але побувати на Тибеті в цю експедицію Пржевальському не довелося. Через тяжку хворобу він повернув в Зайсан. Тут Пржевальський одержав розпорядження з Петербурга припинити подорож в зв'язку з ускладненням відносин між урядами Росії і Китаю.

За час лобнорської подорожі було пройдено понад чотири тисячі кілометрів. Величезним досягненням другої експедиції Пржевальського було відкриття і дослідження озера Лобнор і хребта Алтинтаг – невідомого до того моменту європейській науці. Значну цінність мали метеорологічні спостереження, які дали можливість скласти уявлення про клімат басейну Таріму, Алтинтагу і Джунгарії, зібрано великі зоологічні та ботанічні колекції.

Результати подорожі Пржевальський виклав в праці «Від Кульджі за Тянь-Шань і на Лобнор». В Петербурзі його знову зустрічають як легендарного героя, докучають запрошеннями на обіди, проханнями про розповіді. Обирають почесним членом Академії наук. Берлінське та Лондонське географічні товариства вручають Миколі Михайловичу свої медалі. Його слава росте й поширюється далеко за кордони Росії. А він знову пише: «Справжній мандрівник не може забути про свої подорожі навіть за найкращих умов свого подальшого існування. День і ніч поспіль він снитиме картини щасливого минулого, його вабитиме думка знову проміняти вигоди та спокій цивілізованої обстановки на трудове, часом непривітне, але зате вільне й славне подорожнє життя».

3. Перша Тибетська експедиція

В березні 1879 року Пржевальський почав подорож, названу ним "Першою Тибетською". Від Зайсану він попрямував на південний схід, мимо озера Улюнгур і вздовж ріки Урунгу до її верхів'я і перетнув Джунгарську Гобі. Саме там він вивчав дикого коня, якого потім назвали «конем Пржевальського». Місцеві жителі називали його по-різному: киргизи – «кертаг», монголи – «тахі», але жоден вчений його ще не зустрічав.

Він намагався побувати в Лхасі — столиці Тибету, але місцева влада, додержуючись традицій, не дозволила в'їзд і Пржевальський змушений був повернути на північ. Перебуваючи в Центральному Тибеті, Пржевальський не мав можливості повідомляти Географічне товариство про хід експедиції. На початку 1880 року в газетах з'явилися звістки про загибель Пржевальського.

1880 року експедиція Пржевальського прибула до Кяхти. За півтора року тібетської подорожі експедиції довелося пройти близько восьми тисяч кілометрів, з яких більше чотирьох тисяч — були вперше нанесені на мапу, відкрито хребти Семенова і Угуту-Ула.

Описано два нових види тварин — коня Пржевальського і ведмедя пищухоїда. Його помічник, Роборовський, зібрав величезну ботанічну колекцію: близько 12 тисяч екземплярів рослин — 1500 видів. Свої спостереження і результати досліджень Пржевальський виклав в книзі "Із Зайсану через Хамі у Тибет і на верхів'я Жовтої ріки" (1883). Підсумком трьох його експедицій були принципово нові карти Центральної Азії.

4. Четверта центральноазіатська експедиція

Четверта центральноазіатська подорож Пржевальського, яка розпочалася листопаді 1883 року, відома під назвою другої тибетської, була найбільшою за кількістю учасників. До складу експедиції входив 21 чоловік і серед них В. І. Роборовський і П. К. Козлов, які пізніше стали відомими дослідниками Центральної Азії.

Головне завдання подорожі полягало в дослідженні Північного Тибету, району верхів'я Жовтої ріки та території, що лежить на захід від озера Лоб-Нору до м. Хотана.

Під час четвертої центральноазіатської подорожі було відкрито ряд хребтів та вершин, зокрема: хребет Руський, хребет Московський з горою Кремль, гора Шапка Мономаха, хребет Колумба, хребет Загадковий, який за рішенням Російського географічного товариства названо хребтом Пржевальського. Результатом експедиції було досягнення р. Хуан-хе і дослідження її верхів'я, де були відкриті озера, які Пржевальський назвав озерами Експедиції і Російським.

Дослідження М.М. Пржевальського були справжнім переворотом в тогочасній науці. На місці «білих плям» на картах – з`явилися величезні гірські хребти та плоскогір`я. Однією з найбільших його заслуг як географа варто вважати досліджені ним найменш доступні ділянки Гобі – великої пустелі Азії. Жоден європеєць не вивчав до нього пустелі Алашань й Ордос. Чотирма маршрутами перетнув великий мандрівник нескінченну центральноазіатську пустелю і його опис Гобі належить до кращих зразків світової географічної літератури.

Всі світові нагороди та визнання важко навіть перечислити. Зокрема, Російське географічне товариство заснувало медалі його імені для майбутніх найкращих дослідників, а Британське товариство присудило йому золоту медаль, зазначивши, що досягнення мандрівника перевершують все зроблене іншими дослідниками з часів Марко Поло.

У 1888 році вийшла в світ остання робота Пржевальського "Від Кяхти до джерела Жовтої ріки". У тому ж році Пржевальський організував нову експедицію в Центральну Азію. Вони досягли селища Каракол, біля східного берега озера Іссик-Куль. Там Микола Михайлович захворів черевним тифом і помер 1 листопада 1888 року. На могилі залишився скромний напис: "Мандрівник М. М.Пржевальський".

Висновки

Серед видатних імен другої половини XIX ст. виділяється ім'я Пржевальського. Академік Л.С.Берг відмічає, що Пржевальський належить до числа вчених, яких варто назвати класиками. Народився дослідник 12.04.1839 р. в сім'ї дрібного поміщика Смоленської губернії. Десяти років почав навчання в Смоленській гімназії, а з 16 років поступив у юнкерське училище. Закінчивши його, служить у армії, а потім поступає в Академію Генерального штабу. Тут і почав свої літературні спроби. У 1864 р. Пржевальський переводиться до Варшави в юнкерське училище викладачем географії і бібліотекарем. Тут він багато працює над поглибленням своїх знань з географії, зоології, ботаніки та ін. У 1867 р. виходить з друку його "Учебник по всеобщей истории". Пржевальський мріяв про дослідження великих просторів Азії, посилено готувався до цього. У 1866 р. на його просьбу про переведення в Сибір був даний дозвіл. По дорозі в Сибір Пржевальський зустрівся з П.П.Семеновим-Тянь-Шанським і це занйомство мало велике значення для майбутнього мандрівника. "Сибирь совсем меня поразила: дикость, ширь, свобода бесконечно мне понравились".

У 1867 р. він організував експедицію в Уссурійський край, до якої був прекрасно підготовлений. З цього часу і почалось мандрівне життя "великого слідопита природи". Уссурійська подорож була своєрідним екзаменом і перевіркою сил і талантів Пржевальського. Його книга "Путешествие в Уссурийском крае" заставила руську громадськість звернути увагу на далекий приморський край. Після такої успішної подорожі, яка тривала два роки, Пржевальський став готуватися до екпедиції в Центральну Азію.

10 років 7 місяців і 12 днів Пржевальськиий провів у важких експедиційних умовах. В.О.Обручев писав, що на ниві наукового пізнання Центральної Азії Пржевальський працював за десятьох. Пржевальський здійснив науковий подвиг, він був великим мандрівником всіх часів і народів. Послідовниками Пржевальського стали В.І.Роборовський, П.К.Козлов та інші дослідники які внесли також великий вклад у справу дослідження Центральної Азії.

Список використаної літератури

1. Автобиография Н. М. Пржевальского. //Русская старина. — 1888. — № 11. — C. 528-545

2. Бейдик О. Великий мандрівник Микола Пржевальський //Здоров'я та фізична культура. — 2009. — № 14 (травень). — C. 9-11

3. Берг Л.С. История русских географических открытий. М.: 1962.

4. Долгополова Т. TERRA INCOGNITA Пржевальского: Николай Михайлович Пржевальский //Наука и жизнь. — 2004. — № 5. — C. 120-125

5. Жекулин В.С. Введение в географию. – Изд-во ЛГУ, 1989.

6. Магидович И.П.,Магидович В.И. Очерки по истории географических открытий т. 4. М.: Просвещение, 1985.

7. Мурзаев Э.В. В далёкой Азии. Изд АН СССР. 1956.

8. Якоби П. Н. Николай Михайлович Пржевальский. (сентябрь 1888)./ П. Н. Якоби //Русская старина. — 1889. — № 5. — C. 482-484

9. Ярукова Л. Памяти Н.М. Пржевальского/ Л. Ярукова //География в школе. — 2005. — № 6. — C. 21-23