У 2010 р . минає 50 років від дня смерті видатного вченого-юри-ста, фундатора науки міжнародного права у XX ст., вихідця з України професора Г. Лаутерпахта. Г. Лаутерпахт народився 16 серпня 1897 р. у с. Жовква Львівської області у родині торгівця лісоматеріалами (закладені його батьком основи виробництва і торгівлі будматеріалами і меблями збереглися майже де проголошення незалежності в Україні). У 1910 р. родина Лаутерпахтів переїздить до Львова з метою надання синові можливості отримати добру освіту. Молодий Лаутерпахт з головою поринає у вивчення іноземних мов (згодом він розмовлятиме польською, українською, російською, німецькою, англійською, єврейською французькою, італійською мовами), історії і географії, що надало йому можливість без особливих проблем поступити на навчання до Львівського університету на юридичний факультет. Проте завершити курс навчання йому не довелось. Зростання напруги між українською і польською молоддю університету після Першої світової війни змусила єврейських студентів зайняти сторонню позицію. Як результат, керівництво вищого навчального закладу почало їх ігнорувати. Отримати в таких умовах добру освіту годі було б і думати. Г. Лаутерпахт переїздить у 1918 р. на навчання у Віденський університет у школу права, де його вчителем стає добре відомий усім основоположник нормативістської теорії  Г. Кельзен. Але він ніколи не забуватиме Україну і при нагоді наскільки можливо допомагатиме як вчений, дипломат. Для цього він використовуватиме і своє знання української мови (наприклад, у 1919 р. працював перекладачем з української і на українську в комісії Керзона з кордонів). У 1919 р. він засновує Всесвітню федерацію єврейських студентів, президентом якої обирається (почесним президентом був А. Ейнштейн). Після завершення навчання він отримує два дипломи: доктора права і доктора політичних наук. Проте ці дипломи далися йому дуже важко. Як згадував Г. Кельзен, «єврейське походження Лаутерпахта, через ставлення тоді до євреїв у Віденському університеті, поставило його у складне становище». Виявилося, що класики науки міжнародного права XIX — початку XX ст. професори Л. Стрісовер і А. фон Голд-Фернек були антисемітами і радо вітали антиєврейські виступи у Відні. Тим не менш його докторську дисертацію «Das Volkerrechtliche Mandat in der Satzang des Volkerbundes» («Міжнародний мандат за договором Ліги Націй») вони були змушені оцінити на «відмінно».

Але подальше перебування у Відні було нестерпним і Г. Лаутерпахт переїздить у 1923 р. до Лондона. Тут у Лондонській школі економіки і політичних наук університету Лондона він і сформувався як видатний вчений, талановитий юрист-міжнародник, вчитель майже всіх сучасних основоположних діячів західної науки міжнародного права. За його участю й організаторської ролі приймалися основоположні міжнародно-правові доку-менти в галузі прав людини (Загальна декларація прав людини 1948 p., Міжнародний білль прав людини, проекти яких він підготував, Європейська конвенція прав людини 1950 p., структуру й основні положення якої він розробив у своїх підготовчих матеріалах, численні конвенції з прав людини у системі ООН та ін.), йому належить неоціненна роль у розробці проекту Віденської конвенції про право міжнародних договорів та ін. Більшість з цих міжнародних договорів держави ратифікували вже після його смерті (помер 8 травня 1960 p.), деякі ще чекають на свою ратифікацію. Член Комісії міжнародного права ООН, суддя Міжнародного суду ООН, член Британської академії наук та Інституту міжнародного права, почесний доктор університетів різних країн тощо, автор восьми монографій, чотирьох курсів лекцій Гаазької академії міжнародного права, численних наукових статей, видавець-редактор 104 томів Щорічника дайджестів і доповідей у справах міжнародного публічного права, головний редактор Британського щорічника міжнародного права тощо — це далеко не повний опис внеску Г. Лаутерпахта у світову науку і практику міжнародного права.

Найбільш визнані авторитети теорії держави, теорії права, міжнародного глави урядів, міністри закордонних справ і просто дипломати, співробітники міжурядових організацій характеризували його як неперевершеного практика міжнародного права, фахівця з енциклопедичними знаннями.

З численних заслуг цього вченого і практика-міжнародника чи не найбільш вагомою є та, що йому вдалося вплинути на суттєві зміни в осягненні природи сучасного міжнародного права. Дослідження вчених кін. XX — поч. XXI ст. виявляють, що в цей період відбувається «трансформація міждержавного міжнародного права у зв´язку з кризою інституту держави як основного й єдиного його суб´єкта з поступовим нарощуванням у ньому компонента прав людини (з середини XX ст.)» [1, 20]. Так ось, першим, хто передбачив і визначив основні напрямки зміни сучасного міжнародного права, був Г. Лаутерпахт. Його фундаментальне дослідження (з часу публікації якого в цьому році виповнюється 60 років) «Міжнародне право і права людини» [2, 475] докорінно змінило ставлення до міжнародного права не лише в наукових колах, а й серед практиків. Не можна сказати, що йому належить заслуга формулювання центрального постулату сучасного міжнародного права: «Держава існує для людини, а не людина для держави» [3, 307]. Сліди його віднаходимо ще в античні часи. Однак заслуга Г. Лаутерпахта в тому, що він був першим, хто помітив і розкрив сутність міжнародного права як права людини.

Умови, в яких він пробивав і пропагував цю ідею, були незрівнянно важчими порівняно з тими, коли він отримував юридичну освіту у недоброзичливій атмосфері антисемітизму. Зазначена монографія належить до заключного періоду його боротьби за визнання прав людини в міжнародному праві, коли у нього вже з´явилися учні, прихильники, однодумці. Його першу монографію «Джерела приватного права і аналогії міжнародного права з спеціальним посиланням на арбітраж» (1927) вдавано не помітили, стаття «Революційна діяльність приватних осіб проти іноземних держав» (1928) викликала роздратування, а в Радянському Союзі — глузливу критику. Проте це не зупинимо Г. Лаутерпахта. У наступних монографіях «Функції права в міжнародному співтоваристві» (1933), «Розвиток міжнародного права Постійною Палатою Міжнародного Правосуддя» (1934), «Міжнародний білль прав людини» (1945), численних наукових статтях він невтомно доводить, що права людини мають бути центральним компонентом міжнародного права, а індивід має бути визнаним суб´єктом цього права і не з кон´юнктурних передумов, а тому що він таким суб´єктом є. Понад чверть століття вчений провів у невпинному науковому пошуці доведення справедливості цієї концепції, а у відповідь — навмисне замовчування або бездоказова критика.

Аналіз показує, що на час виходу монографії «Міжнародне право і права людини» (1950) більшість держав, у тому числі й нова батьківщина Г. Лаутерпахта (Велика Британія), були категорично проти того, щоб індивіда визнавати суб´єктом міжнародного права. Менше 1 % вчених (переважно учнів і прихильників Г. Лаутерпахта) допускали, що за певних виняткових обставин індивід може бути визнаний (обов´язково за згодою держави) носієм міжнародних прав і обов´язків. Таке нерозуміння докорінних змін, що почали відбуватися в міжнародному праві після Другої світової війни, змусило Г. Лаутерпахта сісти за монографію. Воно ж і визначило структуру роботи загалом, яка розпочинається з розкриття сутності індивіда як суб´єкта міжнародних прав і обов´язків. Як писали критики в 50-ті роки XX ст.: це дослідження прокладе шлях у напрямку докорінної зміни розуміння і підходів до тлумачення сучасного міжнародного права.

Його почули і кількість прихильників концепції міжнародної правосуб´єктності індивіда почала зростати не лише серед вчених, а й серед практиків міжнародного права. Як свідчить аналіз публікацій [4] (до уваги бралися не спеціальні видання, як-то: щорічники міжнародного права, журнали з прав людини тощо, а загальні міжнародно-правові журнали та інші видання, які у визнанні міжнародної правосуб´єктності прав людини, як правило, більш консервативні) з тематики прав людини за перше десятиліття XXI ст., у країнах Західної Європи, Африки, Північної і Латинської Америки, Австралії і Нової Зеландії майже 75 % авторів визнають фізичну особу суб´єктом міжнародного права (з певними застереженнями чи без). У країнах Центральної і Східної Європи, азійського континенту (деякий виняток становлять мусульманські країни) переважна більшість вчених і практиків міжнародного права фізичну особу суб´єктом міжнародного права не визнають. У республіках колишнього Радянського Союзу (зокрема в Україні й Росії), Китаї, Індії та деяких інших країнах Євразії лише поодинокі вчені і практики визнають таку правосуб´єктність.

У СРСР Г. Лаутерпахта віднесли до професорів, які «продають науку інтересам імперіалістів», а тому відповіддю на зазначену його монографію була досить красномовна фраза радянського колеги по роботі в органах системи ООН професора С. Крилова: «Спроба зображувати фізичну й юридичну особу як суб´єкта міжнародного права надзвичайно поширена тепер у буржуазній, особливо англо-американській, юридичній літературі; вона диктується намаганням підвести «наукову» базу під інтервенціоністську політику, яку проводять у першу чергу Сполучені Штати Америки. Зображуючи фізичну й юридичну особу як суб´єкта міжнародного права, англо-американські юристи тим самим протиставляють таких осіб державі, принижують принцип державного суверенітету і розчищають собі дорогу для втручання у внутрішні справи інших держав» [5,157-158].

Звинувачення було несправедливим, оскільки на той час переважна більшість англо-американських юристів не визнавали фізичну особу суб´єктом міжнародного права. Такої самої позиції дотримувався Держдепартамент СІЛА. Втім, щоб перекрити будь-які можливості для визнання індивіда суб´єктом міжнародного права, радянські вчені (С. Крилов, В. Євгеньєв, Ф. Кожевніков, Л. Моджорян та ін. висунули концепцію, що суб´єктом міжнародного права може бути лише суверенна держава («суверенітет держав є невід´ємною властивістю суб´єкта міжнародного права» [5, 159]; «під суб´єктом міжнародного права розуміється носій суверенних прав, а також прав і обов´язків, які виникають із міжнародних договорів і звичаїв. Таким суб´єктом у сучасному міжнародному праві виступає, як правило, тільки держава» [6, 86]; «суб´єктами міжнародного права виступають, як правило, тільки суверенні держави. Окремі особи не можуть бути суб´єктами цього права» [7, 98] тощо).

Проте висунення критерію «суверенітету» як обов´язкової умови міжнародної правосуб´єктності створило ще складніші проблеми для науковців.

По-перше, на цей час у загальній теорії держави і права були визнані значно простіші критерії «суб´єкта права» («особи, які користуються правами і несуть обов´язки, є суб´єктами права» [8, 274]). Ця невідповідність була вирішена просто: юристи-міжнародники відмовилися від цього загальнотеоретичного постулату. З того часу в СРСР почали розвиватися дві теорії права: «теорія держави і права» і «теорія міжнародного права». По-друге, складніше виявилось відстоювати «суверенітет» як критерій міжнародної правосуб´єктності держави, оскільки таких на той час було менше половини від усіх держав (дві третини були залежні, в кращому випадку напівсуверенні держави). Сумнівним був і «суверенітет» міждержавних організацій, яких також за цим критерієм не можна було не визнавати суб´єктами міжнародного права. Проте основний удар по ідеї суверенітету як критерію міжнародної правосуб´єктності наніс ЦК КПРС. Задля налагодження контактів з колоніальними народами він вирішив їх підтримати придуманою теорією: народи, які борються за свою незалежність, є суб´єктами міжнародного права. Ця ідея проводилася від пленуму до пленуму, від з´їзду до з´їзду і стала імперативною вказівкою для радянських вчених.

Очевидно, що залежний народ не є суверенним. А тому вченим довелося суверенітет як критерій міжнародної правосуб´єктності зняти з порядку денного, а натомість відстоювати ідею, що колоніально залежні народи і нації є суб´єктами міжнародного права [9; 10; 11; та ін.]. Такі зміни вимагали оновлення юридичних передумов визнання суб´єкта міжнародного права. Тягар розширення кола суб´єктів міжнародного права взяв на себе вже згадуваний вище активний прихильник правосуб´єктності лише держави Ф. Кожевніков. «У старому міжнародному праві, — пише він, — панувала точка зору, згідно з якою єдиним суб´єктом вважалась держава. Проте така точка зору не може бути визнана обґрунтованою. Вона формальна і подекуди юридично догматична, позаяк вступає у безсумнівну суперечність з сучасною міжнародною дійсністю… Міжнародно-правовій практиці СРСР і радянській теорії міжнародного права цілком відповідає така точка зору з цього питання, згідно з якою держави визнаються основними і типовими суб´єктами міжнародного права і разом з тим не заперечується міжнародна правосуб´єктність народів, наприклад, на стадії національно-визвольної боротьби проти колоніальної залежності, а також окремих міждержавних об´єднань, утворення і діяльність яких не суперечить духу і принципам Статуту ООН» [12, 36]. Незважаючи на відсутність чітких критеріїв визначення суб´єкта міжнародного права, перелік їх все-таки розширено. Проте фізичним особам знову відмовлено без будь-якої аргументації: «Фізичні особи не можуть бути суб´єктами сучасного міжнародного права» [12, 36-37]. Правда, тут він говорить, що «це визнається і багатьма західними юристами» [12, 37], називаючи при цьому лише австрійського вченого И. Кунца, якого в наступному реченні зараховує до апологетів міжнародної правосуб´єктності фізичної особи.

Питання, хто і за яких умов може стати суб´єктом міжнародного права у СРСР, набуло особливої актуальності. Дискусія з цього приводу точиться і після розвалу Союзу. Противники міжнародної правосуб´єктності фізичної особи чи не основним аргументом вважають той, що індивід не може бути таким суб´єктом, тому що він ніколи ним не буде. Насправді ж ці вчені просто не бажають відмовитись від своєї позиції, яку висловили 30-40 років тому і за якою вже зафіксовані одна чи дві монографії. Не визнавати ж, що праця виявилася даремною. У 1974 р. професор С. Черніченко опублікував монографію «Личность и международное право», головна мета якої полягала в тому, щоб довести, що «індивіди ні за яких умов не є і не можуть бути суб´єктами міжнародного права» [13, 149]. Після цього він видав більше п´яти монографій, у яких ця теза є домінуючою. Не дивно, що й в останньому своєму дослідженні він занадто категоричний: «Якщо міжнародне право регулятивно впливає на фізичних і юридичних осіб, це значить, що такі особи стають його суб´єктами або, висловлюючись мовою більш слушною для філософії міжнародного права, його адресатами… Але це ж очевидна нісенітниця» [14, 651]. Ось і вся аргументація — нісенітниця і все. В інших місцях цієї роботи, повертаючись до зазначеної точки зору, він називає її «нелогічною», «ілюзією» [14, 652] тощо, але жодним чином не обґрунтовує своєї позиції.

Проте певні зрушення, хоч і не істотні, можна помітити і в таборі критиків міжнародної правосуб´єктності фізичної особи. Сьогодні майже всі вони погоджуються, що суб´єкт міжнародного права — «це носій міжнародних прав і обов´язків, який бере участь в міжнародних правовідносинах» [15, 490]. У цьому аспекті проблеми вони вже не перечать висновкам фахівців теорії держави і права. Чи не першою з тих, хто пішов на компроміс була відома юрист-міжнародник О. Шибаєва: «Визначення суб´єкта права, яке дає загальна теорія права, придатне і для міжнародного права. З цією думкою не можна не погодитися, оскільки основу поняття суб´єкта права незалежно від галузі права складає володіння правами і обов´язками» [16, 41-42]. Але цю тезу в міжнародному праві противники правосуб´єктності фізичної особи готові визнати правильною щодо будь-якого суб´єкта, окрім індивіда. Логіка доведення тут така: «Міжнародне право, як і внутрішньодержавне [третього права немає], регулює суспільні відносини, тобто відносини між людьми», але «на індивіда не поширює своєї дії правова норма, яка б породжувала у нього суб´єктивні права і обов´язки…, якщо на індивіда не поширює свою дію правова норма, яка породжує у нього суб´єктивні права і обов´язки, то він не може бути учасником правовідносин», а тому, оскільки фізичні особи «не мають прямого виходу на міжнародну арену, вони не адресати міжнародного права (не його суб´єкти)», а так як вони «не є його адресатами (суб´єктами), то не можуть бути і учасниками відносин, врегульованих міжнародним правом (суб´єктами міжнародних правовідносин)» [14, 644, 650].

Не можна сказати, що противники міжнародної правосуб´єктності фізичної особи не знають про рішення міжнародних судових установ, які не визнають подібні тлумачення юридично спроможними. У Консультативному висновку щодо компетенції судів м. Данцінга від 3 березня 1928 р. Постійна Палата міжнародного правосуддя (попередниця Міжнародного суду ООН) зазначила: «Не можна ставити під сумнів те, що метою міжнародного договору відповідно до наміру договірних сторін може бути прийняття сторонами певних норм, які створюють права і обов´язки для індивідів і придатні до застосування національними судами. Саме такий намір можна встановити в цій справі» (йдеться про справу jurisdiction of the Courts of Danzig». — В. Б.) [17, 17]. Постійна Палата міжнародного правосуддя тут фактично взяла до уваги положення ряду міжнародних договорів (Про заснування Центральноамериканської палати правосуддя, положення про Змішані арбітражні трибунали за мирними договорами 1919 p., Польсько-німецькі конвенції щодо Верхньої Сілезії та ін.).

Аналогічну позицію зайняв і Міжнародний суд ООН. Так, 27 червня 2001 р. у справі братів Лаграндів ФРН стверджувала, що США порушили права її громадян, які закріплені у п. 1 ст. 36 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р. У відповідь США наполягали на тому, що Віденська конвенція як міжнародний договір породжує права лише для держави. Міжнародний суд ООН прийняв рішення, що США порушили конвенцію як у частині прав держави, так і права громадян безпосередньо [18].

На сьогодні понад сотні універсальних і регіональних міжнародних договорів, а ще більше двосторонніх міжнародних угод визнають і закріплюють за індивідами міжнародні права. Серед них такі авторитетні міжнародні договори, як Женевські конвенції про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р. і два Додаткових протоколи до них від 8 червня 1977 p., Міжнародний білль про права людини, конвенції про скасування рабства, про попередження злочину геноциду, про політичні права жінок, численні конвенції, схвалені МОП та багато інших. У багатьох з таких міжнародних договорів прямо зафіксовано, що «кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб´єктності» [ст. 6 Загальної декларації прав людини 1948 p., ст. 16 Міжнародного   пакту   про   громадянські та політичні права 1966 p., ст. 23 Конвенції СНД про права й основні свободи людини 1995 р. та ін.]. Зрозуміло, що тут мова йде не про внутрішньодержавну правосуб´єктність людини, оскільки закріплення подібних положень належить до сфери національного законодавства.

Нерідко противники міжнародно-правової суб´єктності індивіда вимагають дотримуватися таких критеріїв, які не передбачені ні міжнародними договорами, ні авторитетними рішеннями міжнародних судів. Так, у Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 11 квітня 1949 р. у справі «Відшкодування збитків, понесених на службі ООН» Суд досить чітко визначив, кого слід вважати суб´єктом міжнародного права: «Бути суб´єктом міжнародного права значить мати здатність володіти міжнародними правами і обов´язками, а також спроможність підтримувати ці права зверненнями, заявами у міжнародні судові інстанції» [19, 178].

Застереження про звернення в міжнародні судові інституції противники міжнародної правосуб´єктності фізичної особи завжди вважали наріжним каменем в обґрунтуванні їх позиції. Як тільки держави зняли заборону (Україна, Росія та інші держави колишнього Радянського Союзу в тому числі) на такі звернення, вони почали висувати нові критерії: «Брати участь у створенні норм міжнародного права і… мати повноваження по забезпеченню виконання норм міжнародного права» [20, 166]. Під забезпеченням виконання норм міжнародного права вони розуміють як здатність виконувати обов´язки і нести відповідальність, так і мати право звернення з позовом до держави у міжнародні установи. Якщо виходити з критерію «брати участь у створенні норм міжнародного права», то майже половина держав (і не тільки малих, невизнаних чи залежних) і міжнародних організацій випадає з кола суб´єктів міжнародного права, оскільки вони мало беруть участь у міжнародній правотворчості. Разом з тим не можна категорично заявляти, що фізичні особи зовсім відсторонені від міжнародної правотворчості. Деякі вчені вважають, що «твердження про те, що індивіди не беруть участі у виробленні міжнародного права, не можна визнати абсолютним» [21, 93]. Зокрема, вони називають вплив доктрин на вироблення норм міжнародного права, розробку вченими проектів конвенцій (наприклад, Конвенції про права дитини) для обговорення і утвердження в рамках ООН тощо.

Не може викликати особливих заперечень питання щодо здатності індивідів нести обов´язки і відповідальність з виконання норм міжнародного права. Після проголошення вироку Міжнародним воєнним трибуналом у Нюрнберзі: «Злочини проти міжнародного права здійснюються людьми, а не абстрактними утвореннями, і лише шляхом покарання індивідів, які здійснюють такі злочини, приписи міжнародного права можуть бути примусово здійснені» [22, 368], яких-небудь серйозних заперечень з цього приводу ні в науці міжнародного права, ні на практиці не висловлювалось. Питання перестало бути дискусійним після створення Міжнародного кримінального трибуналу по Югославії і Міжнародного кримінального суду по Руанді. Стаття 1 Статуту Трибуналу по Югославії закріпила, що «Міжнародний Трибунал має повноваження переслідувати в судовому порядку осіб, що вчинили чи надавали накази здійснювати серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, здійснених на території колишньої Югославії з 1991 р. відповідно до положень цього Статуту», а ст. 1 Статуту Трибуналу по Руанді визнавала дещо іншу сферу його застосування: «Міжнародний Трибунал по Руанді має повноваження переслідувати в судовому порядку осіб, що вчинили серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, здійснені на території Руанди, і громадян Руанди, відповідальних за такі злочини, здійснені на території сусідніх держав між 1 січня 1994 р. і 31 грудня 1994 р., відповідно до положень цього Статуту» [23, 329, 343].

Остаточно були усунуті будь-які сумніви з такого питання, коли було створено Міжнародний кримінальний суд і встановлено, що він діятиме на постійній основі, доповнюватиме національні кримінальні юрисдикції, здійснюватиме власну юрисдикцію над особами, які вчинили найбільш серйозні злочини міжнародного значення (ст. 1). Статут Суду закріплює його юрисдикцію над фізичними особами і визначає, що «особи, які скоїли злочин в межах юрисдикції Суду, нестимуть індивідуальну відповідальність і підлягають покаранню відповідно до цього Статуту» (ст. 25); дає широкий перелік злочинів, які мають кваліфікуватися як геноцид чи злочини проти людяності, воєнні злочини або агресія (статті 5-8).

У своїх рішеннях Статут зобов´язує Суд керуватися переважно нормами міжнародного права і, в першу чергу, нормами Статуту; в другу чергу, де це прийнятно, міжнародними договорами і принципами та нормами міжнародного права, включаючи встановлені принципи міжнародного права збройних конфліктів; і нарешті, в разі неможливості застосовувати перші два джерела — загальні принципи права, які Суд виводитиме з національних законів світових правових систем, де це прийнятно — національні закони держав, якщо вони не суперечать Статуту і міжнародному праву, а їх норми можуть бути визнані як відповідаючі міжнародним нормам і стандартам (ст.21) [23, 350-365].

Нарешті щодо заперечення права фізичної особи звертатися в міжнародні судові установи з метою забезпечення виконання їхніх прав міжнародного характеру («Європейська конвенція про захист прав людини не передбачає права індивіда на звернення до Суду» [14, 652], «у судовій практиці держав завжди існувало правило, згідно з яким міжнародне право безпосередньо створює права і обов´язки для держав, а не для фізичних і юридичних осіб» [24, 36] і т. п.).

На доказ неправильності цього твердження наведемо кілька фрагментів з джерел міжнародного права і кілька положень з міжнародних судових рішень (не слід забувати також, що і національне законодавство надає таке право особам майже безперешкодно: див., наприклад Конституцію України (ст. 55), Конституцію Російської Федерації (п. З ст. 46 та ін.). У статті 1 Факультативного Протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права закріплено, що «держава… визнає компетенцію Комітету про права людини приймати і розглядати повідомлення від підпадаючих під його юрисдикцію осіб, які твердять, що вони є жертвами порушень даною державою — учасницею якогось із прав, викладених у Пакті», а у ст. 2 цього ж Протоколу зазначено про право «особи… подавати на розгляд Комітету письмові повідомлення» [25, 58-59]; «кожна особа чи група осіб чи будь-яка неурядова організація законодавчо визнана в одній чи більше держав-членів Організації може подавати заяву в Комісію (Міжамериканська Комісія з прав людини. — В. Б.) з викладом звинувачень або скарг про порушення Конвенції державою-її стороною» (ст. 44 Американської конвенції з прав людини, 1969 р.) [26, 62]; «Суд (Європейський суд з прав людини. — В. Б.) може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або у Протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов´язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права» — ст. 34 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод [27, 57]; «кожний громадянин Союзу (Європейського Союзу. — В. Б.) або кожна фізична чи юридична особа, яка проживає чи має зареєстроване службове приміщення в державі-члені, має право звертатися до Європейського Парламенту» — ст. 44 Хартії основних прав Європейського Союзу [28, 19] та ін.

Стосовно міжнародних судових рішень, то вище вже згадувалося рішення Міжнародного суду ООН у справі Лаграндів. Не менш чітку позицію займає і Суд Європейського Союзу. У справі «Ван Генд і Лус проти Нідерландів» він зазначив: «Співтовариство констатує новий правовий порядок у міжнародному праві, за яким переваги держав щодо їх суверенних прав обмежуються і суб´єктами визнаються не лише держави, а й громадяни» [29]. Практика Європейського суду з прав людини не лише визнає фізичну особу суб´єктом міжнародного права, а й дає чітку відповідь на всі заперечення, що їх висувають противники такої правосуб´єктності. Для наочності співставимо останні аргументи противників міжнародної правосуб´єктності фізичної особи (робота вийшла друком у 2010 р. [ЗО]) з рішенням цього Суду: 1) «Адресатом відповідних норм міжнародного права є не індивіди (цікаво, на якій підставі вони тоді звертаються в Європейський суд з прав людини, як добитися без визнання відповідної правосуб´єктності заявника принципу рівності сторін у судовому процесі, в якому відповідачем перед ним виступає держава? — В. Б.), а держави» [30, 332]; «Конвенція і Додаткові Протоколи стосуються відносин, які розкривають внутрішній правопорядок Договірних Держав, є міжнародними документами, які мають по суті, метою встановлення певних міжнародних норм, яких повинні дотримуватись Договірні Держави у відносинах з особами, які знаходяться під їх юрисдикцією (підкреслено автором. — В. Б.) стаття 1 Конвенції» [31, 19] і далі: «Суд підкреслює, що відповідно до ст. 1 кожному, хто знаходиться під їх юрисдикцією (Високих Договірних Сторін. — В. Б.), забезпечуються права і свободи, визначені в… Конвенції. Стаття 1 не проводить ніякої різниці між видом норм чи конкретних заходів і не виводить зі сфери дії Конвенції ніяку сторону, яка знаходиться під «юрисдикцією» держав-учасниць» (підкреслено автором. — В. Б.) [32, 24]. Таке застереження Суд змушений був зробити, оскільки в одній зі справ держава ставила під сумнів безпосередню дію норм Конвенції щодо фізичних і юридичних осіб [33, 16-18].

Якщо людина позивається в міжнародний суд не до держави, то чому відповідачем у таких судах виступає саме держава. Більше того, всі міжнародні суди, що розглядають заяви фізичних осіб до держав, забезпечують принцип рівності позивача і відповідача (сторін) у процесі.

На завершення слід зазначити, що порівняно невелике зрушення в нашій країні, як і в Росії, в дослідженні проблеми міжнародної правосуб´єктності індивіда часто викликане тим, що противники такої правосуб´єктності, захищаючи «честь доктрини», часто відразу відкидають аргументи, які висунув прихильник правосуб´єктності, без будь-якої мотивації. Професор А. Ковлер охарактеризував цю ситуацію коротко і виразно: «На том стоим!» [34, 383]. Тому й виходить, що на один і той самий об´єкт дослідження вчені дивляться діаметрально протилежно, як, наприклад, професор І. Лукашук: «Визнання індивіда суб´єктом міжнародного права поставило б вимогу змінення самої природи цього права» [24, 37]. А колишній Голова Європейського суду з прав людини професор Л. Вільдхабер вважає, що ця природа уже змінена: «Де б не обговорювалася Конвенція, ми не припиняли підкреслювати, що індивід знаходиться в центрі системи, що визнання Конвенцією індивіда як суб´єкта міжнародного права здійснило справжній переворот і що міжнародний захист його прав, який надається індивіду, не повинен слабнути» [25, 5].

Приблизно таку саму картину дискусій бачимо і в Україні з тим лише застереженням, що тут переважна більшість вчених не визнає індивіда суб´єктом міжнародного права. Це прикрий факт також з огляду на те, що уродженець нашої країни професор Г. Лаутерпахт був першим у науці міжнародного права, хто заявив і переконливо довів таку правосуб´єктність фізичної особи. Довів це не лише вченим, а й практикам міжнародного права. Однак колишня батьківщина вченого — Україна, мабуть, буде серед останніх у світовій спільноті, хто визнає його концепцію правочинною.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Буткевич О. В. Теорія і практика до класичного міжнародного права : автореф. дис…. д-ра юрид. наук. — К., 2009. — С. 40.
2. Lauterpacht H. International Law and Human Rights. — London. Stevens and Sons Limited, 1950. — XVI. — 475 p.
3. Schwebel S. M. Hersch Lauterpacht: Fragments for a Portrait. — In: European Journal of International Law. — 1997. — vol. 8. — № 2. — P. 305-308.
4. http: // international, westlaw. com/result/document-text
5. Крылов С. Б. Понятие субъекта международного права // Международное право. — М., 1951. — С. 600.
6. Евгеньев В. В. Субъекты международного права // Международное право. — М., 1957. — С. 471.
7. Кожевников Ф. И. Русское государство и международное право. — М., 1947. — Т. 1 (до XX века). — С. 336.
8. Голунский С. А., Строгович М. С. Теория государства и права. — М., 1940. — С. 304.
9. Игнатенко Г. В. Международная правосубъектность нации // Советское государство и право. — 1966. — № 10. — С. 75-82.
10. Сперанская Л. В. Алжирская нация и вопрос о ее правосубъектности в международном праве // Советский Ежегодник международного права 1958. — М., 1959. — С. 408—421.
11. Старушенко Г. Б. Принцип самоопределения народов и наций во внешней политике Советского государства. (Историко-правовой очерк). — М., 1961. — С. 191.
12. Кожевников Ф. И. Понятие и виды субъектов современного международного права// Курс меж-дународного права. — М., 1966. — С. 648.
13. Черниченко С. В. Личность и международное право. — М., 1974. — С. 166.
14. Черниченко С. В. Очерки по философии и международному праву. — М., 2009. — С. 766.
15. Карташкин В. А. Международная правосубъектность индивида // Общая теория прав человека. — М., 1996. — С. 520.
16. Шибаева Е. А. Правовой статус межправительственных организаций. — М., 1972. — С. 176.
17. Permanent Court of International Justice. Advisory Opinion № 15. Series B, № 15. — P. 17—21.
18. International Court of Justice. Reports of Judgments, advisory opinions and orders, (далі — ICJ. Reports). 2001. — par. 42, 77, 89.
19. ICJ. Reports. 11 april 1949. Advisory Opinion «Réparation for injures suffered in the Service of the United Nations». — P. 174-220.
20. Бекяшев К. А. К вопросу о международной правосубъектности индивида // Международное публичное право. — М, 2004. — С. 928.
21. Блищенко И. П., Солнцева M. М. Мировая политикан международное право. — М., 1991. — С. 158.
22. Нюрнбергский процесс над главными немецкими военными преступниками. Сборник материалов. — М., 1957. — Т. 1. — С. 800.
23. Kittichaisaree К. International Criminal Law. Oxford University Press. New York, 2001. — XXVII. — 482 p.
24. Лукашук И. И. Международное право. Общая часть. — М., 2008. — С. 432.
25. Права лютни. Міжнародні договори України. Декларації, документи. — К., 1992. — С. 200.
26. Encyclopedia of Human Rights. Washington. Taylor and Francis. 1996. — XLI. — 1715 p.
27. Збірка документів Ради Європи, ратифікованих Україною. — К., 2006. — С. 496.
28. Charter of Fundamental Rights of the European Union // Official Journal of the European Communities. — 2000/c 364/01. — 18.12.2000. — P. 22.
29. Case 26/62. Van Gend en Loos v. Nederlands Administratie der Belastingen (1963) European Court of Justice 1. — P. 1.
30. Толстых В. Л. Курс международного права. — М., 2010. — С. 1056.
31. Case «Relating to Certain aspects of the Laws of the Use of Languages in Education in Belgium». Judgement of the 9 February 1967 // Publications of the European Court of Human Rights. Series A. Judgements and Decisions 1966-1967. Registry of the Court. Council of Europe (Strasbourg, 1967), Acts of the Court № 5. — P. 20.
32. Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany. Judgement of 12 July 2001 // European Court of Human Rights. Report of Judgements and Decisions. 2001-V1II. Registry of the Court. Council of Europe. — Strasbourg, 2003. — P. 549.
33. Case of United Communist Party of Turkey and Others v. Turkey. Judgement of 30 January 1998 // European Court of Human Rights. Reports of Judgements and Decisions. 1998-1. Registry of the Court. Council of Europe. Strasbourg, 1998. — P. 502.
34. Ковлер А. И. Антропология права. — M., 2002. — С. 408.
35. Audience solonnelle de la Cour Européenne des Droits de lHomme a 1 occasion de 1 ouverture de 1 année judiciaire 23 janvier 2003. Discourse de M. Luzius Wildhaber. President de la Cour. — Strasbourg, 2003. — P. 8.