Вступ

1. Управління прибутком від різних видів фінансової господарської діяльності

2. Управління формування собівартості

3. Вплив на розподіл прибутку системи оподаткування

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Функціонально-організаційна модель управління фінансами суб'єкта господарювання — фінансовий менеджмент — спрямована на забезпечення стабільності його фінансово-господарської діяльності та Підтримання конкурентоспроможності у короткостроковій та довгостроковій перспективах, це можливо досягти, перш за все, за рахунок забезпечення прийнятного та стабільного рівня самофінансування потреби підприємства у капіталі для фінансування операційної та інвестиційної діяльності. Тому, зважаючи на той факт, що основним джерелом самофінансування підприємств є прибуток, важливим напрямком фінансового менеджменту залишається управління прибутком. У свою чергу, ефективність та результативність моделі управління прибуток суб'єкта господарювання в ринковому середовищі безпосередньо залежить від рівня адекватності інформаційне методологічного забезпечення такої моделі, під яким необхідно розуміти сукупність інформаційних каналів отримання, первинного зведення, увільнення та обробки фінансової інформації з метою покриття потреб планування та контролінгу процесу формування, розподілу та споживання прибутку суб'єкта господарювання як інтегрального показника ефективності його підприємницької діяльності.

1. Управління прибутком від різних видів фінансової господарської діяльності

Під моделлю управління прибутком суб'єкта господарювання необхідно розуміти сукупність фінансово-правових та організаційно-технічних механізмів та прийомів прогнозування, планування та контролю затрат та доходів підприємства з метою забезпечення підтримання прийнятного рівня рентабельності діяльності суб'єкта господарювання у довгостроковій перспективі, а також досягнення інших цілей, визначених корпоративною стратегією.

Визначаючи поняття управління прибутком, необхідно чітко усвідомлювати, що прибуток не є безпосереднім об'єктом управління, оскільки його абсолютна величина являється результуючим показником і безпосередньо залежить від зміни абсолютних величини інших фінансових показників господарської діяльності суб'єкта господарювання — доходів та затрат суб'єкта

Хоча перед кожним із визначених блоків стоять власні завдання, їх реалізація спрямована на досягнення загальних спільних цілей, що стоять перед моделлю управління прибутком суб'єкта господарювання. так, виходячи із функціонально-організаційних особливостей та базових характеристик моделі управління прибутком як складового блоку фінансового менеджменту, можна виділити сукупність відособлених, цілісних та логічно взаємоузгоджених цілей, зокрема: (1) максимізація добробуту власників; (2) максимізація ринкової вартості підприємства; (3) підтримання конкурентоспроможності у довгостроковому періоді; (4) забезпечення ліквідності підприємства та його платоспроможності; (5) підтримання прийнятного рівня самофінансування суб'єкта господарювання; (5) підтримання інвестиційної привабливості підприємства та інші цілі відповідно до визначених цілей, досягнення яких ставлять перед моделлю управління прибутком суб'єкта господарювання, формулюються завдання управління прибутком як форми поточної конкретизації цілей такого управління, подальша конкретизація завдань управління прибутком здійснюється на рівні функціонально-організаційних блоків моделі управління прибутком суб'єкта господарювання, основні з яких були визначені вище.

Узагальнюючим фінансовим показником діяльності підприємства є його прибуток. Протягом тривалого часу загальна сума отриманого підприємством прибутку визначалась як балансовий прибуток.

Отримання балансового прибутку було пов'язане з кількома напрямками діяльності підприємства

По-перше, це основна діяльність, її результатом є прибуток від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг). Як правило, цей прибуток займав основну питому вагу в складі балансового прибутку. Прибуток від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) визначався відніманням з виручки від реалізації суми податку на додану вартість, акцизного збору, ввізного мита, митних зборів, а також витрат, що включалися в собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг). Залежно від сфери, виду діяльності підприємства мали місце деякі особливості формування цього прибутку, методики його розрахунку[5, c. 69-71].

По-друге, це діяльність, що не є основною для даного підприємства, але пов'язана з реалізацією матеріальних і нематеріальних цінностей, деяких послуг, її визначали як прибуток від іншої реалізації.

Прибуток від іншої реалізації міг бути отриманий за реалізації на сторону продукції підсобних, допоміжних і обслуговуючих виробництв. У цьому разі прибуток розраховувався так само, як і від реалізації продукції основної діяльності. Прибуток від реалізації основних фондів (групи 1), нематеріальних активів розраховувався відніманням від ціни їх реалізації ПДВ, витрат з реалізації і залишкової їх вартості. Прибуток від реалізації цінних паперів обчислювався як різниця між ціною їх реалізації і ціною придбання. При цьому з ціни реалізації виключали витрати, пов'язані з реалізацією (комісійний збір).

Склад і обсяг прибутку від іншої реалізації міг значно коливатись на окремих підприємствах і в окремі періоди.

По-третє, це діяльність, пов'язана зі здійсненням фінансових інвестицій. У результаті підприємства одержують прибуток у вигляді дивідендів на акції, від вкладання коштів у статутні фонди інших підприємств (прибутки від володіння корпоративними правами); у вигляді відсотків за державними цінними паперами, облігаціями підприємств, за депозитними рахунками в банках. Обсяг цього прибутку і його питома вага в балансовому прибутку мали тенденцію до зростання, що було обумовлено розвитком ринкової економіки, фондового ринку.

На обсяг названого прибутку справляв вплив обсяг фінансових інвестицій, їхнє спрямування і структура, умови оподаткування. Слід зазначити, що з другого півріччя 1997 р. прибуток, отриманий від володіння корпоративними правами та державними цінними паперами суб'єктами господарювання, оподатковується.

По-четверте, це діяльність, пов'язана з отриманням позареалізаційних прибутків і виникненням позареалізаційних витрат (збитків) підприємств.

До них включали:

— прибутки і збитки минулих років, що були виявлені у звітному періоді;

— невідшкодовані збитки від надзвичайних ситуацій (стихійних лих, пожеж, аварій);

— надходження боргів, списаних раніше як безнадійні;

— штрафи, пені, неустойки, що надходили за порушення господарських договорів суб'єктами господарювання у зв'язку із застосуванням фінансових санкцій;

— штрафи, отримані за несвоєчасне погашення податкового кредиту з державного бюджету;

— кредиторська заборгованість між підприємствами недержавної форми власності, щодо якої минув термін позовної давності;

— дебіторська заборгованість, щодо якої минув термін позовної давності;

— прибуток від завищення цін і тарифів;

— курсова різниця від операцій в іноземній валюті;

— прибуток (збиток) від ліквідації основних засобів;

— вартісна різниця відвантаженої та отриманої частини виконаного повністю бартерного контракту;

— прибуток (збиток) від спільної діяльності[1, c. 84-86].

Слід звернути увагу, що отримання прибутку суб'єктами господарювання було пов'язане з діяльністю не тільки на території України, а й за її межами.

Засоби або майно, отримані підприємством безкоштовно, до складу прибутку не включалися.

З прийняттям Закону "Про внесення змін і доповнень в Закон України "Про оподаткування прибутку підприємств"" від 22 травня 1997 року податкові адміністрації здійснюють контроль за правильністю визначення оподаткованого прибутку. Установлена методика визначення оподаткованого прибутку безпосередньо не зв'язана з формуванням прибутку підприємств, як фінансового результату їхньої діяльності.

Однак послаблення контролю за формуванням прибутку з боку податкових органів не зменшує значення цього показника для підприємства. Прибуток залишається джерелом сплати податків, формування фінансових ресурсів підприємств. Тому формування загального прибутку, його збільшення мають важливе значення для кожного підприємства — суб'єкта господарської діяльності. Управління цими процесами займає важливе місце у фінансовому менеджменті[2, c. 115-116].

2. Управління формування собівартості

Собівартість продукції – це виражені у грошовій формі витрати на її виробництво і реалізацію. Вона складається з витрат, пов’язаних із використанням у процесі виробництва продукції природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії, основних засобів, трудових ресурсів, а також інших витрат на її виробництво і реалізацію.

Вихідною основою собівартості є витрати підприємства. Проте на відміну від витрат у категорії собівартості відображаються не тільки взаємозв’язки і залежності, які стосуються переважно процесу виробництва, а й обігу споживчих вартостей.

Розрахунки собівартості окремих виробів, товарної і валової продукції використовуються для визначення потреби в оборотних коштах, прибутку, економічної ефективності окремих організаційно-технічних заходів та виробництва в цілому, для внутрішньозаводського планування, а також для формування цін, контролю за використанням матеріальних, трудових та грошових ресурсів.

Собівартість продукції характеризує ефективність всього процесу виробництва на підприємстві, оскільки у ній відображаються рівень організації виробничого процесу, технічний рівень господарювання, продуктивність праці та інше.

Собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг) складається з виробничої собівартості продукції (робіт, послуг), яка була реалізована протягом звітного періоду, нерозподілених постійних загальновиробничих витрат та наднормативних виробничих витрат.

До виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) включаються:

• прямі матеріальні витрати;
• прямі витрати на оплату праці;
• інші прямі витрати;
• загальновиробничі витрати[2, c. 103-104].

До складу прямих матеріальних витрат включається вартість сировини та основних матеріалів, що утворюють основу вироблюваної продукції, купівельних напівфабрикатів та комплектуючих виробів, допоміжних та інших матеріалів, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат.

До складу прямих витрат на оплату праці включаються заробітна плата та інші виплати робітникам, зайнятим у виробництві продукції, виконанні робіт або наданні послуг, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат.

До складу інших прямих витрат включаються всі інші виробничі витрати, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат, зокрема відрахування на соціальні заходи, плата за оренду земельних і майнових паїв, амортизація тощо.

До складу загальновиробничих витрат включаються:

1. Витрати на управління виробництвом (оплата праці апарату управління цехами, дільницями тощо; відрахування на соціальні заходи й медичне страхування апарату управління цехами, дільницями; витрати на оплату службових відряджень персоналу цехів, дільниць тощо).

2. Амортизація основних засобів загальновиробничого (цехового, дільничого, лінійного) призначення.

3. Амортизація нематеріальних активів загальновиробничого (цехового, дільничого, лінійного) призначення.

4. Витрати на утримання, експлуатацію та ремонт, страхування, операційну оренду основних засобів, інших необоротних активів загальновиробничого призначення.

5. Витрати на вдосконалення технології й організації виробництва (оплата праці та відрахування на соціальні заходи працівників, зайнятих удосконаленням технології й організації виробництва, поліпшенням якості продукції, підвищенням її надійності, довговічності, інших експлуатаційних характеристик у виробничому процесі; витрати матеріалів, купівельних комплектуючих виробів і напівфабрикатів, оплата послуг сторонніх організацій тощо).

6. Витрати на опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення та інше утримання виробничих приміщень.

7. Витрати на обслуговування виробничого процесу (оплата праці загальновиробничого персоналу; відрахування на соціальні заходи, медичне страхування робітників та апарату управління виробництвом; витрати на здійснення технологічного контролю за виробничими процесами та якістю продукції, робіт, послуг).

8. Витрати на охорону праці, техніку безпеки і охорону навколишнього природного середовища.

9. Інші витрати (втрати від браку, оплата простоїв тощо)[3, c. 91-93].

Загальновиробничі витрати поділяються на постійні і змінні. Перелік і склад змінних і постійних загальновиробничих витрат установлюються підприємством.

До змінних загальновиробничих витрат належать витрати на обслуговування і управління виробництвом (цехів, дільниць), що змінюються прямо (або майже прямо) пропорційно до зміни обсягу діяльності. Змінні загальновиробничі витрати розподіляються на кожен об’єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо), виходячи з фактичної потужності звітного періоду.

До постійних загальновиробничих витрат відносяться витрати на обслуговування і управління виробництвом, що залишаються незмінними (або майже незмінними) при зміні обсягу діяльності. Постійні виробничі накладні витрати розподіляються на кожен об’єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо) при нормальній потужності. Нерозподілені постійні загальновиробничі витрати включаються до складу собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг) у періоді їх виникнення. Загальна сума розподілених та нерозподілених постійних загальновиробничих витрат не може перевищувати їх фактичну величину.Для обчислення (калькулювання) собівартості продукції (товарів, робіт, послуг) при визначенні валового прибутку (збитку) не беруть до уваги адміністративні (загальногосподарські) витрати та витрати на збут (пов’язані з реалізацією продукції, товарів, робіт, послуг)[7, c. 154-156].

3. Вплив на розподіл прибутку системи оподаткування

Ефективність податкового регулювання підприємницької діяльності за допомогою податку на прибуток прямо пов'язана зі стабільністю податкової ставки і податкової системи взагалі. Порушення стабільності оподатковування стало одним з найважливіших факторів звуження підприємництва у виробничій сфері і перетікання капіталу в сферу невиробничої діяльності, де перекладання прямих податків на споживача за допомогою збільшення цін здійснюється простіше. Податкова система в цілому і система оподаткування прибутку зокрема повинна бути гнучкої й активно реагувати на кон'юнктурні зміни в економіці. Одна з найважливіших перспективних задач удосконалювання системи оподаткування прибутку – це ослаблення її фіскальної спрямованості, лібералізація при підвищенні чіткості і ясності податкового законодавства, ліквідація багаточислової і суперечливої нормативної бази, складних і невизначених податкових процедур. Реформування оподаткування прибутку, як і податкової системи в цілому, повинне спиратися тільки на відтворювальний принцип, податок повинний стимулювати зростання виробництва, його пропорційність, підвищення продуктивності праці. Сполучення інтересів держави і виробника, цілісна активно діюча система регуляторів економіки, що формує мети і вибір стратегії, методи і засоби господарської діяльності кожного підприємства при одночасному обліку пріоритетних загальнодержавних інтересів ѕ основна умова виходу країни з кризи.

Пропорції розподілу прибутку між державою (бюджетом) і підприємством складаються під впливом кількох, чинників. Істотне значення при цьому має податкова політика держави щодо суб'єктів господарювання. Ця політика реалізується в сумі податків, що сплачуються за рахунок прибутку, у визначенні об'єктів оподаткування, ставках оподаткування, у порядку надання податкових пільг.

Другий етап — це розподіл і використання прибутку, що залишився в розпорядженні підприємств після здійснення платежів до бюджету. На цьому етапі можуть створюватися за рахунок прибутку цільові фонди для фінансування відповідних витрат. Управління прибутком є важливою частиною економіки господарюючого суб'єкта. Розподіл прибутку є зворотнім боком процесу виробництва.

Наскільки вдалим буде цей процес, настільки буде при незмінних умовах зростати ефективність виробництва. Найбільш складним є механізм розподілу прибутку на підприємствах колективної форми власності, оскільки він повинен будуватися з урахуванням багатьох факторів. Процес управління прибутком підприємств колективної форми власності, складовою частиною якого є дивідендна політика передбачає вибір оптимальної системи розподілу, яка б задовольняла загальновиробничі інтереси підприємства у поєднанні з інтересами співвласників, причому ці інтереси є специфічними в залежності від організаційно-правової форми колективної власності[5, c. 121-122].

Одним з методологічних підходів до вирішення цього питання має стати узагальнення існуючого досвіду з адаптацією його до вітчизняних умов. На практиці кожне підприємство повинне підійти до цієї проблеми, виходячи з притаманних йому особливостей та зовнішніх факторів впливу.

Прийняття рішень стосовно розподілу прибутку повинно орієнтуватись на об'єктивні чинники сьогодення. Криза, що охопила сферу господарської діяльності, інвестування, кредитування, і з якої до сих пір не може вийти економіка України, спричиняє необхідність вироблення такої політики розподілу прибутку, яка дозволила б підприємству максимум зусиль спрямувати на підтримку рівня платоспроможності працюючих громадян.

Далекоглядна розподільча політика, крім того, повинна передбачати можливість акумуляції коштів для забезпечення джерел розширеного відтворення власного виробництва. В умовах нестабільної економіки прибуток є джерелом утворення обов’язкових резервних фондів для підтримки платоспроможності підприємства. Беззаперечним фактором впливу на розподільчу політику підприємств є система оподаткування його доходів. Чим більше податковий тиск на підприємство, тим менше наявних доходів включаються у розподільчий процес.

Але, відіграючи таку важливу роль в формуванні доходів бюджету, податок на прибуток підприємств одночасно спричиняє пагубний вплив на виробництво. положення навряд чи дозволяють податку на прибуток нести функцію оптимального механізму перерахування частини доходів бізнесу державі, не завдаючи при цьому непоправної втрати бізнесу.

В Закон “Про оподаткування прибутку підприємств” запропоновано внести зміни відносно обмеження терміну віднесення збитків від господарської діяльності на зменьшення оподатковуваного прибутку в наступних звітних роках.

Щодо ситуації пов’язаної з прогнозом надходжень від оподаткування прибутку підприємств, то вона досить вражаюча. Уряд уперто вважає, що наступного року зросте обсяг промислового виробництва продукції, а звідси – збільшиться прибуток. Тому прогнозова сума цього податку майже на 1,4 млрд. грн. більше ніж враховано в розрахунках на нинішній рік.

Цей податок дійсно показує добру збираємість, яка могла б зберігтися при умові, що підприємства не падуть під важким налоговим тиском, наприклад, в цьому році збільшилася заборгованість по сплаті цього податку. Так, на 1 серпня недоімка збільшилася майже вдвічі і склала майже 2,8 млрд. грн. [6, c. 134-135]

Розглянемо, які ж положення закону сприяють росту збитковості і поглибленню платіжної кризи. Насамперед відзначимо, щоним передбачений зовсім новий підхід до визначення господарської діяльності — основною її ознакою є факт одержання прибутку за умови. що діяльність особи, спрямована на це, є регулярною, постійною та істотною. Дане визначення господарської діяльності суперечить положенню Державного класифікатора «Класифікація видів економічної діяльності», розробленому Держкомстатом України і орієнтованому на вимоги Європейського Союзу. Відповідно до класифікатора, господарська діяльність характеризується такими ознаками:

— використання ресурсів.

— виробничий процес;

— випуск продукції (надання послуг).

Оскільки в законі дані ознаки проігноровані, то для усунення протиріччя було введене зовсім нове поняття — неприбуткові організації. Тим самим. були узяті під контроль держави кошти добродійних, громадських організацій.

Потребує кардинального перегляду і діюча система контролю за нарахуванням і сплатою податку на прибуток підприємства.

Пропозиції щодо вдосконалення оподаткування прибутку (доходу) підприємств зводяться до такого.

По-перше, необхідно встановити такі об'єкти оподаткування:

а) прибуток від реалізації продукції (робіт, послуг) власного основного, допоміжних і обслуговуючих виробництв;

б) прибуток від реалізації зайвих основних фондів. товарно-матеріальних цінностей, товарів;

в) доходи від операцій з цінними паперами, валютними цінностями, борговими зобов'язаннями та всіх інших, перелічених грядках 2—9 чинної «Де-кларації про прибуток підприємств».

Встановлення об'єктом оподаткування прибутку від реалізації продукції (робіт, послуг) власного виробництва сприятиме насамперед унеможливленню випуску неврахованої продукції, тобто прихованого доходу, що підлягає оподаткуванню, а отже, сприятиме росту надходжень до бюджету.

Запровадження як об'єкта оподаткування прибутку від основної діяльності підприємства вимагатиме повернення до обліку та контролю за формуванням собівартості продукції, а також необхідності калькулювання як усієї, так і окремих видів продукції (робіт, послуг) за плановою і фактичною собівартістю. Введення такого обліку і контролю взагалі, і для податкової практики зокрема, не викликає жодних труднощів, оскільки з цього питання напрацьовано достатню кількість нормативних документів.

По-друге, щодо ставок оподаткування прибутку (доходу) підприємств вважається за доцільне встановити:

а) з прибутку від реалізації продукції (робіт, послуг) основної допоміжної і обслуговуючої виробничої діяльності — диференційовані ставки залежно від рівня прибутковості підприємства;

б) з прибутку від реалізації зайвих основних фондів, товарно-матеріальних цінностей і всіх видів доходів — єдину ставку.

Ці ставки оподаткування підприємств не можуть бути довгостроковими (як це рекомендують окремі науковці). Вони залежно від різних обставин можуть або зростати, або зменшуватися, але протягом податкового року мають бути незмінними. Податкова ставка може змінюватися від 0 до 45 відсотків. Для цього можна використати методику, яка застосовується в США і яку запроваджено в Україні при нарахуванні прибуткового податку з доходів фізичних осіб.

По-третє, вважається за доцільне пільги з оподаткування надавати лише за прибутком з основної діяльності шляхом зменшення податкової ставки. Надання пільг за численними ознаками, які визначено в п. 1 ст. 1007 проекту Кодексу, може призвести до неправильного їх застосування і спричинити труднощі в їх нарахуванні[4, c. 186-187].

Висновки

В сучасних умовах результати роботи кожного підприємства значною мірою залежать від системи управління, яка забезпечує економічну самостійність підприємства, його конкурентоспроможність та стійке фінансове становище на ринку. Вирішення проблеми розвитку та економічного зростання промислових підприємств можливе завдяки удосконаленню управління витратами. Тому перед управлінським персоналом постає завдання пошуку і впровадження системи, яка має відповідати принципам єдності підходів на різних рівнях управління, планування, обліку, калькулювання, оцінки та аналізу; можливості управління витратами на різних стадіях життєвого циклу виробів; органічного поєднання зниження витрат з досягненням високої якості готової продукції.

Методика обліку і аналізу собівартості, виробничих витрат, яку застосовують на підприємствах досліджуваної галузі, не повною мірою відповідає сучасним вимогам. Серед проблем можна виділити такі: недосконалість процесів збору первинної облікової інформації; вибір методів обліку витрат і калькулювання собівартості продукції; організація обліку витрат за центрами відповідальності; визначення поділу витрат на постійні і змінні для прийняття управлінських рішень.

Список використаної літератури

1. Єрмошенко М. Фінансовий менеджмент: Курс лекцій/ Микола Єрмошенко, Сергій Єрохін, Олег Сто-роженко та ін.; Національна академія управління (К.). — К., 2004. — 505 с.

2. Антонов В. Фінансовий менеджмент: сучасні інформаційні технології: Навчальний посібник/ За заг. ред. В. М. Антонова; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 431 с.

3. Брігхем Є. Основи фінансового менеджменту: Підручник / Євген Ф. Брігхем,; Пер. з англ. В.Біленький та ін.; Київ. нац. ун-т ім. Т.Г.Шевченка, Кафедра фінансів, грошового обігу та кредиту. — К.: КП "ВАЗАКО": Молодь, 2007. — 998,IV с.

4. Кузьменко Л. Фінансовий менеджмент: Навчальний посібник/ Людмила Кузьменко, Володимир Кузьмін, Валентина Шаповалова,. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2003. — 255 с.

5. Фінансовий менеджмент: Навчальний посібник/ С. Я. Салига, Н. В. Дацій, С. О. Корецький та ін.; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 273 с.

6. Фінансовий менеджмент: Навчально-методичний пос. для самостійного вивчення дисципліни/ Анатолій Поддєрьогін, Леонід Буряк та ін., Київський нац. економ. ун-т. — К., 2003. — 294 с.

7. Фінансовий менеджмент: Навчальний посібник/ М. М. Александрова, С. В. Бардаш, О. С. Бородкін, Т. А. Бутинець та ін.; За ред. Г. Г. Кірейцева; М-тво освіти і науки України. — 3-є вид., перероб. і доп.. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 530 с.

8. Фінансовий менеджмент: Підручник/ Ред. А.М. Поддєрьогін; М-во освіти і науки України, Київ. нац. економ. ун-т. — К.: КНЕУ, 2004. — 535 с.

9. Шелудько В. Фінансовий менеджмент: Підручник/ Валентина Шелудько,. — К.: Знання , 2006. — 439 с.